* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

1.

23:01 14.08.2007

ОКТАВИ

1.

Минає все: утіха, слава.

І губляться в літах слова.

Втрачає сенс важлива справа

І мрії сохнуть як трава.

А сосен та беріз держава,

Як і земля ця вікова,

В ясі зими, в колисці тиші

Людським пісням слова колише.

2.

Ще вчора осені сопілка

Звучала в розсипах росин.

А нині у сніжинках гілка.

Вже грає білий клавесин.

Здивовано пробігла білка –

На білому як апельсин.

Пісень осінніх вже нема,

Бо казкою прийшла зима.

3.

В прикрасах алея Соснова,

Засніжена на вітрах.

Коротка, як щирості слово.

Вузька, як непевності страх.

А сосонка кожна чудова,

Як юності світла пора!

І хочеться знову пройти,

Щоб втрачену казку знайти.

4.

Сріблясті у ялин сережки,

У білих фраках всі дуби.

А на берізоньках мережки –

На всьому снігові герби.

Вже не знайти доріжки, стежки.

Як білі гноми, пні й горби.

А тиші музика жива –

Мов королева снігова.

5.

Грабова алея як тунель,

Що веде в казкове королівство.

Зараз вийде із-під липи ельф,

Тихо скаже, що нема злодійства.

Заспіває вітер-менестрель

(Не зима в парку без чародійства!)

А під верби сум несе та біль

Нам Лукаш крізь сиву заметіль.

6.

Зима, зима у листопаді –

Хто зна: на горе чи на сміх.

Гудуть вітри у Колонаді,

Для них немає більше втіх.

Вони гулять в завію раді,

Хіба не радість – ранній сніг?

Оркестром грає колонада,

Вона вітрам, здається, рада.

7.

Де осінь вчорашня? У неї

Не стало вже барв та снаги.

На сум Головної алеї

Упали розради сніги.

Берези, як білі камеї,

І граби, як давні боги.

А далі – тополі і „Варна”,

Як пам'ять, скорботна і гарна.

8.

Кора у нього, наче брук,

Гілки, як руки в тата.

Таких немає більше рук,

Щоб долю колихати.

А він ще хоч куди, цей бук,

Щоб Мавку покохати!

Тріщить мороз ранковий,

Та що він козакові!

9.

Мине метелиця і тиша

Покличе лижників у путь.

Зійдуть на гору, щ о с ь залишать,

Аби ч о г о с ь вже не забуть.

Автограф лижами напишуть,

Хоч не в лижні, звичайно, суть:

Зійде корона снігова,

А наша пам'ять – чи жива?

10.

А нині – сніги на алеях.

І світ весь – великі сніги.

В урочистих галереях

Морози ще сповна снаги.

Казкова зими епопея,

Казкові Росі береги.

Пора в реалії, до міста:

Чий там краса казково-чиста?

БІЛІ ХРАМИ СНІГІВ

Над мовчанням лугів —

Білі хмари снігів.

А над хмарами місяць і зорі.

Тут – краса. Тут нема ворогів.

Білі храми снігів.

Білі хмари снігів.

В суєті хворобливого міста

Ця краса, ця яса урочиста

Наші душі до зір підійма.

Уявімо на хвильку: нема

Суєти й павутиння боргів –

Білі храми снігів,

Білі хмари снігів.

КАЗКОВІСТЬ

Чи серце холоду зрадіє?

Алеї ж казка прикраша!

Стоїть в снігах Олександрія –

Казкова у зими душа.

Алеї – білі паралелі.

Здається, краю їм нема.

Он явори. Неначе лелі,

Вдяга у шуби їх зима.

Вже сплять модрини і ялини,

Мороз їм навіває сон.

А кетяг спілої калини –

То вічний радості вогонь.

І кожна гілочка зоріє,

При місяці казкова віть.

Стоїть в снігах Олександрія,

Мов казка втрачених століть.

НЕПРОХАНИЙ ГІСТЬ

Ба! Листопад до грудня завітав

На сивому коні-тумані.

І перший сніг, похнюпившись, пропав,

Як тане усмішка в обмані.

Був у дворі розкішний сніговик,

А нині вже трава з'явилася зелена.

Агов же, грудню! Чом ти зник?

Лише дзвенять туманові стремена.

Крап-крап – це краплі об асфальт,

Немов дзвінкі незношені підкови –

Дзвенить дощу бадьорий альт,

Він почува себе чудово!

А як же грудень? За завісою! Нема!

Його стіна туманів заховала.

Здивована щодня сама зима...

У вас такого гостя не бувало?

ПЕРША СЛЬОЗА

Сивий березень.

Кряче селезень.

За туманом – небес бірюза.

Вже тепло ніжним променем лине.

На травині сіяє росина,

Як Шевченкова перша сльоза.

ПРО ЛУКАВСТВО

Та не однаково мені,

Що Україну злії люде

Присплять лукаві...

Тарас ШЕВЧЕНКО

Вони в обіцянках палали:

Ось буде світла і нова!

Приспали скривджену, приспали

Страшні лукавості слова.

Поет нічого не боявся –

Що правду й відданість змете?

Його пророцтво про лукавство

Для нас і мудре, і святе.

Зуміймо нині розпізнати

Лукавий світ, правдивий світ,

Щоб Україну не проспати

На ще багато чорних літ.

***

Ой одна я , одна,

Як билиночка в полі...

Тарас ШЕВЧЕНКО

Як важко одному супроти отих,

Що Музу бажають закути,

Аби ти зламався, злякався, затих

В солодкій отруті спокути.

А думка Поета розкуто летить

(Хто зна її сльози та муки!)

До вічних щоденних тривог сироти

В безсиллі хай казяться круки.

У муштрі і тюрмах не змовкне Поет.

Над власною гіркотою

Підніметься Слово розкрилено в лет,

Не стане воно сиротою.

***

Не спалося, а ніч як море...

Тарас ШЕВЧЕНКО

Не спалося. А ніч – безодня

Примарне прядиво пряде.

Коли ж це благодать Господня

На Україноньку впаде?

Коли людське і Боже слово

Не поглинатиме олжа?

Коли батьківська рідна мова

Буде нащадкам не чужа?

Шугає судорожно вітер,

Лютує, мов гидкий корсар.

Коли вже нашенська еліта

Розділить слово і базар?

Від ночі – тільки поголоска,

Безсоння випито до дна.

Везуть ґазети до кіоска,

А українською – одна.

***

Ну що б, здавалося, слова...

Тарас ШЕВЧЕНКО

Життя – це подорож неблизька.

В житті важливий кожен крок.

А рідне слово -- то колиска,

А стежка – мрія до зірок.

Ну хто сьогодні я без слова?

Ну що без слова подих, крик?

Бо рідне слово – колискова

І хміль найкращої з жінок.

Життя – це подорож неблизька,

У кожного воно своє.

А слово мамине – колиска,

В нім слово виросло й моє.

ПОЕТОВА ГОРДІСТЬ

--Ти знаєш англійський портер

з назвою

„Браунстут Берклей Перкенс і компанія”?

--Знаю, -- відповів жидок.

--Дістань мені одну пляшечку

– сказав я самовдоволено...

У Білій Церкві з гумором і гордо

Під щуку і несвіжого книша

Шевченко пив напій англійських лордів,

Бо у Поета лордівська душа.

Єврей здивований: не схожий гість на пана,

Не має нагород чи еполет.

Є в нього тільки гордість невблаганна:

Поет без неї просто не поет.

А той поет, хто вірить: в кожнім місті

(Бо це від Бога кожному дано)

Думки та вулиці повинні бути чисті,

А для душі – і книги, і вино.

Поет не терпить злиднів та руїни,

Бо тільки у красі людини суть.

Тож мріялось, щоб місто України

Давало насолоду і красу.

ПОЕТОВЕ СЛОВО

У кожнім слові – глибина бандури.

У кожнім слові – пристрастність вогню.

У кожнім слові – небеса зажури,

Бо слово – це заглибленість в борню.

Супроти зла, жорстокості, сваволі,

Супроти всього, чим болять серця.

У слові – незахищеність тополі,

У нім – всевладдя радості Творця.

***

Ми не лукавили з тобою,

ми чесно йшли...

Тарас ШЕВЧЕНКО

Як доля, Гайднова соната,

А звуки – дзвоники в росі.

Безглуздо, справді, ревнувати:

Акторка – дивина для всіх.

А Муза гнівом шторму лине,

В Поета доста ворогів...

Веде од рідної калини

Аж до каспійських берегів.

Луна то стишено, то шпарко –

Надія й біль на всі боки.

... Колись задрипана шинкарка

Сльозами скроплює віки.

ОСВІДЧЕННЯ ПІСЛЯ РОЗЛУКИ

***

Якби я був тишею сонною,

Щоб сон Ваш завжди берегти,

То тиша була б бездонною,

Мов космосу вічні світи.

Якби мені тихою казкою,

Що місяць Вам шле зусібіч...

То вам незабутньою ласкою

Стелилася б кожна ніч.

***

Якби я морською хвилею

По березі хвилював,

Я б ніжки своєї милої,

Як мрію свою милував.

Якби мені криком чайчати

(Щоб вітер її не зловив)

Всю душу свою прокричати.

Аби не почули Ви.

***

Якби я був днем осіннім,

Холодні б вітри зупинив,

Очам щоб печально-синім

Сміятися небом весни.

Якби мені хоч билиною

Помчатися з вітром в даль,

Щоб тугою журавлиною

Забрати у Вас печаль.

***

Якби я був днем зимовим,

Тулився б до ваших щік...

І знову, і знову, і знову

У сні Ви мені цілий рік.

Якби мені хоч сніжинкою

Летіти повз Ваші вуста,

Що кличуть мене хитринкою

І гонять, мов учні Христа.

***

Якби я був днем травневим,

То садом би квітував,

Щоб ярим квітом вишневим

Були Вам мої слова.

Якби мені хоч пелюсткою

Упасти, де з Вами ходив,

У душу не віяло б пусткою –

Гіркі мого щастя меди.

***

Якби я сердечним спогадом

До вас міг тепер полетіть,

Або непомітним здогадом

На ваших вустах заніміть...

Якби мені не втомиться

Розсунути часу льоди,

Побачити те, що сниться –

Які у Вас щастя меди.

***

Якби я був днем липневим

Чи вишнею спілою став,

То часом жарким полудневим

Зволожив би Ваші вуста.

Якби мені хоч травиною

Оце зацікавити Вас,

Для мене журби самотиною

День кожний печально б не гас.

***

Якби я був сонячним променем,

То пестив би ваше чоло,

В ногах засинав би спомином

Про те, чого не було.

Якби мені хоч краплиною

Упасти до ваших ніг,

Такою сріблястою, ніжною...

Якби то, якби ж я міг...

ДРУЖИНІ

Як же нам, кохана, не радіти:

Ми давно позбулись самоти.

У сестричок виростають діти,

Нам дарують світло доброти.

Наша юність одцвіла в чеканні,

У коханні зрілість вже мина.

У коханні, ніжному коханні

Нам серця п'яніють без вина.

Все це наче радісно приснилось,

Бо дзвенить як найдорожчий сміх,

А що в сні у нашім не з'явилось,

Стане смутком у піснях моїх.

Наша юність одцвіла в чеканні,

Бо коханням щирим не цвіла.

А тепер, як сонце у тумані,

Багряниться струменем тепла.

Нас тепло тримає в цьому світі

І воно, як літо, не втече:

Щирістю людини ми зігріті,

Найнадійніше родиноньки плече.

У сестричок виросли вже діти

Й нам дарують світло доброти.

Як же нам, Кохана, не радіти:

Ми давно позбулись самоти!

Марево

Серпнева спека. Марево жаги.

Асфальт неначе потойбічний.

Рятують річки свіжі береги –

Олександрії тіні віковічні.

Рятує місто тиша цих алей.

Сюди спішать, неначе до розради.

І ллється тиші зморений єлей

У храм душі, збудований для правди.

І тут вже не жорстокі небеса,

А переливи спокою та світла

І храм душі наповнює краса,

Що в білім храмі літепла розквітла.

А скільки ще чудової снаги,

Тут кожна крона – притчеве сказання!

Малює серпень марево жаги.

Які ж мізерні наші нарікання!

Дощі

Намокли багряні плащі.

Здаються берізоньки феями.

Це тихі осінні дощі

Блукають, мов хлопці, алеями.

Чорніють дідами дуби,

Спокійно стоять ветеранами.

Дощі вже чотири доби

Ганяються за туманами.

Вже чорні від смутку кущі.

Заплакані сизими ранками.

Блукають осінні дощі –

Дощі як плащі над альтанками.

Зникають багряні плащі,

Латками лежать під алтеями.

А тихі осінні дощі

Мов смуток, блукають алеями.

Передосінній смуток

Соняшник, мов сонце, на вітрах

Вже схилив голівку сумовито,

Ластівки сумують на дротах,

Бо помало проминає літо.

Ластівкам кидати рідний дім.

Соняху прощатись з рідним полем.

Ще тепло і радість. Але в нім

Птаха відчува прощання з болем.

Спорожніли доли і поля,

Хоч в дерев такі розкішні шати,

Вже готується, не кваплячись, земля

На спочинок тихий вирушати.

Тепло ще, неначе перемін

Не було на світі й не буває,

Та холодних ранків передзвін

Звірина і птаство відчуває.

А ріка вмиває береги

І гойда на хвилях сонце й сонях,

У яких багато ще снаги.

Але час промчить на диких конях...

...розхолодить сонце на вітрах,

упаде і сонях сумовито.

Ластівки сумують на дротах,

Бо минає... вже минуло літо.

Купальська ніч

Купальська ніч купається у зорях,

Дівочі мрії ніжаться в росі.

А на галяві, в місяці прозорім,

Старезний дуб дивується красі.

Купальська ніч малює диво нині,

І в цім малюнку розчинився час.

Такий малюнок стрінеш в Україні,

Таку красу зустрінеш тільки в нас.

Купальська ніч – кохання щира звістка.

Одна на рік – на цілий вік одна.

І богорівна папороті квітка

Двох люблячих у пісні поєдна.

Стелися ти, стежиночко прозора,

Веди обох у стомленій красі.

Купальська ніч купається у зорях.

Свіча століть хитається в росі.

Малюнок сну

На Маковія сон думки навіяв

Про те, що літо – тільки крапля, мить.

Ще стільки не досіяв, не довіяв

І так ще хочеться у літечку пожить!

На Маковія спека ще струмує

І щедро умивається дощем,

А ранок з прохолодою римує

Прощання щем.

Пожнивне причастя

Тепер на малюнку – жоржини

Веселі, сумні, чарівні –

Як усміх моєї дружини,

Такий необхідний мені.

В жоржинах – пожнивне причастя,

Щоб кожен над літом не згас,

Праотче жоржинове щастя

Єдна з Батьківщиною нас.

Єднає жоржин ним узором

В зеленій праотчій красі

З правічним блакитним простором,

З веселками в тихій Росі.

Малює вже літо жоржини

Незгасні, палкі, чарівні –

Як радість моєї дружини,

Що щастям квітує в мені.

Малюнок пам’яті

На шовку блакиті хмаринки перисті,

Немов на траві дітвора.

Між Россю та шовком барвистим –

В журі Палієва гора.

Від сонця козацька гармата гаряча,

Немов би із бою вона.

А тіні травою зруділою cкачуть

Їх тупіт далеко луна.

А коні, як вітер, а коні вогнисті!

І кожен в шаленстві згора!

Жупани козацькі при сонці як листя,

Шумить Палієва гора.

Дивися. Ти бачиш скривавіле літо,

Шаблюк позолочений ліс.

Фантазія слова чи пам’яті вітер

Малюнок сей дивний приніс?

Перед вирієм

А журавлі гуртуються у небі

Розлукою задихані ключі.

Їх кожен крик, мов одинокий лебідь,

Розсічений об сонячні мечі.

Осіння тиша

Вже павутинки у танку

Автографи берізкам пишуть.

Осіння тиша у парку,

Осіння тиша.

Зелений багряниться лист

І шурхотить, як миша.

Синичок даленіє свист.

Осіння тиша.

Алеї мчать у даль гінку –

А що для нас залишать?

Осінню тишу у парку.

Останню тишу.

Щирість

Рось закутана сірою шаллю,

Бо довкола тумани лягли.

Поділися своєю печаллю,

Як і радістю теж поділись.

Осінній настрій

Сумно квітує жоржина:

Швидше минаються дні.

Тихо сумує дружина,

Сумно сьогодні й мені.

Квітка сумує: не вдасться

Радувати довго двори.

Сонця промінчик, мов щастя,

В погляді ріднім горить.

Осіннє щастя

Той синій день з’єднав довіку нас,

Осінній вечір в дощовім багрянці

У свічах зим, в серцях ще не пригас,

А кружеляє в золотому танці.

Мої літа летять кудись вперед.

А яїх у минулім виглядаю:

Коли я пив твоїх очей осінній мед,

Коли відчув у щасті. Що кохаю.

Літа спливають, бо спливає час,

Я славлю осінь у своєму слові,

Бо світ в серцях у наших не погас,

Світ щедрої і щирої любові.

Мої літа летять кудись вперед,

Та залишають радісне причастя,

Коли я п’ю твоїх очей осінній мед

І пригасаю, наче день, від щастя.

Посидимо удвох

Коли дощі по вікнах шелестять.

Несуть усім розлуки і прощання –

Обнімемось, як пара лебедят,

Зігріємось палким своїм коханням.

***

Мама у сонці. Стіл і хлібина.

Дивиться в шибку рясна горобина.

Сонцем останнім осінь сія,

Хто ж то усміхнений: осінь чи я?

Тато поважно розрізав хлібину.

Кинуло листя сумну горобину.

Я не помітив у тузі горіха:

Тато і мама – це сонячна втіха.

Спогад звірятком в гіллі заховався.

Раптом літам я своїм здивувався.

Осінь. Хлібина. Остання жоржина.

В золоті осені – я та дружина.

В спогаді нашому батьківська хата.

Десь за снігами і мама і тато.

В спогаді нашому сонце-хлібина.

Дивиться в шибку сумна горобина.

***

Шурхоче тихо падолист

І голубінь – глибінь небесна.

Крадеться холод – хитрий лис.

А ти мені така чудесна.

А листя знову опада

У запашних п’янких дібровах.

Збігає літ стрімка вода,

А ти мені така чудова.

Лунка осіння далина,

Барвисто-золотисте диво.

Нас мудрий жовтень поєднав

І ми тому щасливі.

***

Міняє жовтень кольори.

Обійми бабиного літа.

Павитинанкові двори.

Шибки – у переливах світла.

Букети з листя в дітвори,

Що їх дарує кожна віта.

Печаль фарбує явори.

Печаль довірою зігріта.

Хоча змарніла, та жива

Під ноги стелеться трава

Давно перебрана в брунити.

А неба очі голубі

За день посивіли в журбі –

Але журба легка. Як мати.

***

Пісня осені прощальна лине,

Я її, чудову, не спиню.

На асфальті іскри горобини,

Ніби іскри вічного вогню.

Скільки літ ще мрієчки злітують?

Виринає непогасний щем.

А плоди невпинно салютують

Незбагненним радості дощем.

Скільки літ ще мрієчки злітують?

Не питайте цього у дерев,

Бо плоди невпинно салютують.

Значить тут ніхто, ніхто не вмре.

Значить – сум лише одній людині

Дав Господь для зболених проблем.

На асфальті іскри горобини

Запалали сонячним вогнем.

Ластівка

Г. та В. Іщенкам

Як добре стріти друзів восени,

Про те, про се погомоніти,

Бо погляд друга щирий та ясний,

І небо ще продовжує ясніти.

Як добре стріти друзів восени,

Коли бульвар у золоті і в сонці.

А вітер тихо засина в долоньці,

Як ластівка...

***

Вже павутинки на плечі.

А трави як барвисті плями.

І туги золоті ключі

Летять услід за журавлями.

І вже дощини на плечі

Цілують мокрими губами.

А туги золоті ключі

Між хмарами летять над нами.

Печаль

Ось і осінь у своїй гордині

Холоди до нас принесла знов.

Прошуміли крила журавлині,

Як чиясь незвідана любов.

Чом зі світом важко розлучатись,

Хоч до себе кличе небокрай?

Чом не вміємо прощати і прощатись,

А шукаєм нам незнаний рай?

Як чиясь незвідана любов.

Прошуміли крила журавлині.

Холоди принесла знов

Осінь.

Леонід ДМИТРИШИН

Народився 14 серпня 1955 року у селі Данилова Балка на Кіровоградщині. Інвалід першої групи з дитинства. По закінченні школи вчився заочно на бібліотечному відділенні Олександрійського культосвітнього, працював у колгоспі.

З 1993 живе у Білій Церкві.

Одружений. Дружина Зоя Володимирівна надихає його на ніжну лірику.

Твори друкувались у „Вітрилах” та журналі „Барвінок”, звучали на українському радіо.

Переможець літературного конкурсу фестивалю „Поетична зима”.

Член Всеукраїнської спілки „Літературний форум”.