* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Восьмий поверх. Вікно. Краєвид – висотні будинки.

22:19 14.08.2007

* * *

Восьмий поверх. Вікно. Краєвид – висотні будинки.

Повсідались дерева рядком, як на призьбі бабусі.

Я закинула капці і босоніж заберуся

На вікно. А в душі щось так чисто і дзвінко.

Розбрелися машини по-подвір`ї, наче курчата,

Півником молоденьким прохопилась і змовкла сирена.

За лелечим гніздом сумує навпроти антена.

Одного не стає, щоб гукнув хтось: «Чи мати у хаті»?

І щоб соях, такий жовтовухий, в долоні,

І сусідку, у ролі місцевого радіо...

Не лишайте мене, бо я ж вас таки не зрадила,

Мені й тут пахне степом димне міське підвіконня.

* * *

Ой просилася квіточка

У стеблини:

– Пусти мене, матінко,

Нема спину.

Щось роїться так,

Млоїть душу,

А ти все стоїш

Незворушна.

Ой просилась квіточка

Та й у кореня:

– Пусти мене, батечку,

В чужу сторону.

Покажу я світові

Свою вроду.

Хай лунає славонька

Мого роду.

Посміхнувсь у вуса

Корінь сивий.

Потягнув зі степу

Соку – сили

– Не журись дитино,

Що за житом

Не розгледіти

Твого квіту.

Не пустись за вітром

Шляхом битим,

Бо зів`янеш там

Пустоцвітом

Ти знайди у серденьку

Ту зернину,

Що не дасть зимою

Нам загинуть.

І по всьому світу

В нагороду

Весну заквітчає

Твоя врода.

Візьметься оскомою

Мирська слава,

Тільки діло краснеє

Земля славить.

***

Здрастуй, дядьку Дніпро!

Пробач, не назву тебе батьком, –

Не іде з язика, хоч і знаю: з одної сім'ї.

Мабуть, плюнув у тебе мій дід

Чи то зрадив тебе мій прадід,

А вина залишилась мені…

– Як ведеться?.. – Ти ледь не сказав мені "доню"...

Знаєш, певно, звання заважке

Моїм безхребетним плачам.

А у тебе крові пригорщі повні –

Ні відпить, ні роздать...

Не мовчи. Твої хвилі мої сліди

Обминають, наче Іудині,

І кричу я: "Батьку!.. Прости!

Адже люди ми, просто люди..."

***

У мене маленька зіщулена душа,

Як кулачок немовляти,

Як загублений Попелюшкою черевичок,

Що кришталево віддзеркалює

Самотність у ніч...

Колись давно, піввічності тому,

піввідчаю тому

Її образив чоловік;

Власне, ще й не чоловік,

А хлопчисько з дитячими вустами,

З павучком на летючій павутинці

Замість серця.

Тяглася до нього,

І силою цього тяжіння

Мала бути знищена,

Але тільки скрикнула,

Обірвалася зойком.

Як киця кошеня, носила біль свій,

Ховала там, де очі не бачать,

Де вуха не чують,

Де зорі не світять...

Хто тягне руку – не зачепить,

Хто знайде – не впізнає,

Хто бачить – не розгледить...

У мене маленька зіщулена душа –

Сніжинка на рукавиці,

Листочок на вітрі,

Посмішка крізь сльози.

***

Ким мене поневолено?

В мене ж волі – як вітру!

Тут мені все дозволено,

Лиш не можна хотіти.

Мені можна літати

Між підлогою й стелею.

Всі бажання, мов карти,

Давно кимось розстелені.

Всі дороги позначено

На розпутті хрестами.

Тут мені все пробачено,

Лиш не знаю, що саме...

***

Як завжди – не взяла парасольку –

Ця дитяча безпечність у щасті.

П`яний дощ світ кромсає на дольки,

В нетверду руку взявши фломастер.

Босоніж по осінньому листті,

Босодуш по байдужості світу,

До світанків щирих і чистих

Я шукаю дорогу розмиту.

***

М....і

Гарью остывшей кометы

Все мои карти биты.

Ти сказав:"Я згоріла комета,

Нам з тобою, нажаль, в різнобіч."

У судомах панічного лету

Ти міняєш сотні обличч.

А мене таврували небом,

Без наркозу пришили крила.

Я поранила ноги об щебет

Тих птахів,що перо зронили

По-під серце мені в подарунок,

Без суворих рамок ліміту.

І обличчя моє не малюнок,

А розчахнуте око світу.

Часом мудре, часом наївне,

Де в зіницях – космічні простори,

Де твої затерплі коліна

Вибухають вогнем непокори.

Де тебе без масок й секретів,

Ще чекають біля порогу.

...Гасиш ти чергову сигарету,

І цинічно плюєш на підлогу...

***

Я думала – я найкраща.

Я думала – я з найвищих.

Як часто я споглядала

Людство крізь прорізь хмар.

Як часто з Господом Богом

Я мірялася плечима

І Бог чомусь виявлявся

Нижчим мого плеча.

І так я прагла до висі,

Що геть забула про корінь.

Порожній занедбаний колос

Гойдавсь на тонкім стеблі.

Та що нам подібні дрібниці,

Коли небеса до колін.

Настали жнива, і Людина

Сказала: дай мені сили.

Настали жнива, і Людина

Сказала: яви свій дух.

Стебло моє похилилось.

Легко піддався корінь.

Упала я без зернини.

А Бог ходив поміж людьми,

Такий простий і нікчемний.

А Бог ходив поміж людьми,

І добривом розливавсь.

***

бабусі

А замість даху у тебе щебет,

Пісочком стежка веде до Бога.

Лиш нам тепер не можна до тебе,

Бо маєш хрест ти замість порогу.

Зітру сльозу, шепне хтось: не треба.

Ще теплі сліди твої взули шпориш.

Чим швидше біжим – тим далі від тебе,

А ти вже не йдеш, а ти – вже стоїш...

***

Загублене покоління - сочиться крізь вашу рутину.

Загублене покоління - знає на смак ваш бич.

Нас спльовують, наче слину,

Нас спльовують, наче слину,

Нас спльовують, наче слину,

В анали своїх протиріч.

Ми - ваших гріхів спокута.

Нам німбом - вуличний свист.

Нам кара - душа роззута.

Пекуче моє покоління,

Зайве й смішне покоління,

Загублене покоління,

Повторює смерть на біс...

***

Хто сказав, що кров солона?

Спробуйте мою на смак!

Ось стікають із долоні

Перші краплі для зівак.

Пригублю я краплю з леза –

Ця солодкість так п'янить!

Доки ще у смерть не вмерзла –

Всі бинти в сміттєпровід!

Це, гнилих інстинктів місто,

Розтривожив кровоспад.

...Мамо, вибач мені... Пізно

Повертатися назад...

***

Тані Холод

Я лежу. Мені страшно і холодно,

Моя плоть стискається в суть.

Розгляда мою душу оголену

На предметному скельці Прокруст.

Я лежу, розміряна й правильна,

На правічному ложі розтерзаних доль.

Голос мій в шматті закривавленім

Монотонно вивча нову роль.

Я до цього була просто вигуком,

Просто зойком без знятої мірки.

Чи скінчусь? Чи натужусь і вибухну?..

Чи скорюсь?..

***

Знову не впізнала себе.

В знайомому дзеркалі –

Знайомі риси.

А де ж Я?

***

А це вже Старість.

За нею не встигає тіло,

І двадцять років так несміло

Ховаються за плечі. Наче крила.

Та це вже Старість.

Давно вже свята новорічні

Навшпиньки пробігають січнем,

Лишивши все буденним, звичним,

Бо це вже Старість.

І я, ще юна і зваблива,

Босоніж бігаю по зливах,

В очах лиш – втома хвороблива –

Це просто Старість.

***

А у слід зміїться – повія...

Він по-заячи плутає кроки,

Щоб в його стовідсотковий спокій

Не вплелись непотрібні події.

Із кишені – пляшка ще повна,

Я топлю всі сумління, вагання,

І його слиняве бажання,

Наче кару, прийму безвідмовно.

Наче кару... Бо ще полохливо

Із душі сочиться наївність.

Тільки він лише п`яну покірність

Розпростертого бачить тіла.

А на ранок...На зім`ятому ліжку

Душа закривавиться сміхом.

Він піде все также тихо,

Гамуючи п`яну відрижку.

* * *

А для очей зника потреба бачить,

А для душі зника потреба чути.

І знову, хтось просто забутий,

І хтось непомічений наче.

Пелюшки дитячих понять.

Ховаю тверезо й доросло.

Навчуся і я дивитися просто

На все. От тільки долоні тремтять.

NON SENS

М....і

Ділиться світ м`яким відблиском скла,

Там, за Межею, ходить Месія,

Килимом ніч по-під ноги послав...

Навіть годинник затих і замріявсь.

Там, за Межею – все те ж, лиш чистіш,

Та тверезить скло холодне долоні:

Може там краще, але тут зручніш...

Знову замру на бруднім підвіконні.

Наче плювок, хтось життя розітер,

І розумію я через спросоння:

Що ділиться світ мій на До і Тепер.

А Після моє все теж – підвіконня.

Лиш марно шукатимуть сліду прочани,

Газ облизнувсь язичками вогню,

Ти просто вийшов ... поставити чайник.

Месія за склом? Напевно зі сну...

ВIКНА

Моє вікно виходить на осінній сад,

Де листя гріє і кровить багрянець.

А по ночах лунає листодзвін,

Як зорі світло скрапують на трави.

І навіть біль там, наче і не біль,

А просто –

Вогка стежка на асфальті.

Але чомусь у пам`яті знаходжу

Лиш заспане вікно й кухонне небо.

Похмуро-сірі штори звисли криво

на ржавих проводах тополь.

Асфальт давно вже зчовгав

первозданну чорноту

І мітить кольором безвиході підошви,

І гасить кроки пилом німоти.

І. наче сон, пухнасто і нахабно.

Наче виклик,

Розлізлась пляма зелені, на ній,

Щемливо й дзвінко,

Вмостився чорний кіт.

І злизуючи з лап обридлу сірість,

Відстоює своє законне право –

Бути чорним.

Але, болючо й нереально, крізь його очі

світиться трава.

І він теж сон, омана хворої уяви,

Німий протест, такий же безпорадний.

А справжній кіт –

Гуляє десь в багрянцях.

***

Із телефонної книги закреслюю

номери друзів.

Ось не лишилось жодного.

Сама...

***

Ну ось і все. Розставлено крапки.

І неслухняне І цю гру все ж прийняло.

Всі За і Проти натягли шапки

І винувато йдуть дорогою в було.

Ну ось і все. Я загнуті сторінки

Розгладжую тремтячою рукою.

Відтворює ще пам`ять без запинки

Відлуння болю фразою сухою.

Ну ось і все. Я вивчила всі правила.

Лишилося – змінитися у масті.

Фарбуюсь. Лезо закривавило –

Останню крапку тулить до зап`ястя.

Ну ось і все...

***

Я затаюся у сонних обіймах

Мого нерідного і некоханого.

Як я стомилась в постійних війнах

За місця на обіді званому.

Мій неєдиний, твої долоні

Ніжністю скрапують тихою,

Мов молока материнського повні.

Я завмираю й не дихаю,

Щоб не злякати – бо раптом розгубиш,

Диво таке не вертається знову.

В мене на грудях синці вже від туги,

А ти, мій чужий, гадав – від любові.

Спи... просто Мій... залишилось так мало нам.

Стрінемось ранком – холодна й байдужий.

Зникнуть в очах весняні проталини

Тобою на мить відвойовані в стужі.

***

А я тебе майже забула.

Так, як ти і просив.

Бува лиш: здіймається буря

Знести нетривкі мости.

Розкисне душа від спогадів:

Їй то, що добра чарка.

Без тосту, наче на проводах,

Розіллється дощ у всі шпарки.

Ех, пити – не перепити,

Щоб там не трапилось – Будьмо!

Знов ти не просіявся в сито

Сірих осінніх буднів.

***

Ти відвертаєш обличчя,

І я дивлюся у бік.

Капають таємничі

Погляди з-під повік.

Очі твої приховані

Діляться вже на роки.

Чути лише знервовані

Тікаючі наші кроки.

І думки знову так старано

Минуть недозволену тему.

Тобою мене покарано

Мною тебе покарано,

Ось бачиш: все таки пара ми.

Ми пара у цій дилемі.

***

М....і

А ти поїхав, не лишив

Ні телефону, ні адреси.

На капищі з календарів

Справляю я тужливу месу.

Ні свіч у мене, ні ікон,

На алтареві спозарання

Мовчить і цідить телефон

В жертовну чашу із чекання

Глуху зацепенілу тишу

Вином тягучим для причастя.

Я п`ю і краплі не проливши,

Моє гірке болюче щастя.

М....і

Тобі, хто мог би стати вовком

Моє маленьке вовченя,

Таємний дух степів в квартирі,

Ти полинового ефіру

На лапах сам не помічав,

Як рахував кутки кімнат

В нічнім осіннім листокриллі

Ти вже стомився навіть вірить.

Чи не схотів? Аби ж то знать.

На пазурищах манікюр,

Хвостом махати входить в звичку.

Ти вистрибом біжиш на кличку,

Гіркий природній каламбур.

Лишилося – на шию бант.

Ти з шерсті злизуєш завзято

Солодкощемний дим багаття,

Болесолоний відчай ран.

Лиш полохлива недомовка

Тебе бентежить по ночах,

Моє маленьке вовченя –

Сумна пародія на вовка.

М....і

***

Тебе налякало слово "любов"?

Маленький мій хлопчику, вибач, не буду.

Я справді страшна у ролі приблуди

Із сивими пасмами першооснов.

Та й пусто давно в костюмерній чуттів,

Пішло що було із аукціонів.

Он тобі Хіть посміхнулась неоново,

А ти, неборак, все зірки їй носив.

Маленький мій хлопчику, тобі ще рости.

Ламатись і плакать, мужніти, зрікаючись.

А ти все ще кажеш: "Забуть,щоб не каятись".

А ти все боїшся і просиш: "прости".

І, наче дитина, закрив жартома

Очі на світ, і кажеш:"нема".

* * *

Коли помиляється Бог –

Ти приходиш до мене,

Такий ніжний і рідний.

І волосся твоє так довірливо

Тулиться до долонь.

І вуста мої так сміливо

Розкрилюються назустріч цілунку.

І посмішки, як сукровиця на рані,

Спішать затулити наступний біль

Безтілесо так, безпорадно.

І вже не відомо

Рятуємо чи губимо один одного,

Коли зажуренодумно вбираємось в небо,

Коли тріщить по-швах старий дід Всесвіт,

Неспроможний вмістити нас.

Коли стає страшно, що помиляємось ми,

Коли помиляється Бог.

***

Я вкрала твою посмішку в іншої,

Можливо, майбутьої, а може – колишньої.

І та, невідома, тобою не названа,

В мені заховалась солоними спазмами.

І ми заплелися в єдину мелодію:

Хто з нас тепер жертва, а хто знас є злодієм?

А вітер ділив нашу долю на пасма,

Я знала одне – що я СЬОГОЧАСНА!

Лукаво життя поманило оманою,

Та тільки моря мої стали лиманами.

І все, що я можу – буть теплою, тихою,

Нікому – завадою, нікому – утіхою.

Між нею і мною всі грані зітерті,

Лиш я сьогомитьна у іншій – безсмертній.

Тепло випадкове випадкових зустрічних,

Напевно, для тебе давно стало звичним.

І я, лише нота мелодії грішної,

Верну тобі посмішку – для іншої.

***

Я приходжу з нізвідки і йду у нізвідки.

Не питайте, чи з пекла, чи з неба.

Поза часом лишилися свідки,

Я прийшла – значить, вам було треба.

Не питайте: навіщо? Просто вірте у мене,

Як у зболено – жадану мрію,

Як у весну цнотливо-зелену,

Як в політ паперового змія.

Просто вірте, а там, в нагороду чи кару

Цілували мої ви долоні,

Розбереться хтось вищий, коли я, мов примара,

Зникну в порусі вій ледь солоних...

***

М....і

У цей здичавілий світ,

Серед здичавілих предметів і людей,

Ти ввійшов, навіть не постукавши, –

І раптом жити стало тісно.

Чи то тісно стало в мені?...

І карою за страх була навіть не втеча,

А те, що тісно стало назавжди.

Ти одним жестом руки

Долав безмежні відстані

І звично входив без стуку.

Тоді я загубилася,

Зреклася імені свого, тіла свого,

Навіть страху свого!

Але серед порожнечі і простору

Залишилися двері, які відчиняються

Так по-домашньому просто – без стуку.

Чи знайдєш ти те, що зветься тепер

Маленьким загубленим Люблю?

М....і

Тому, хто ніколи не зрозуміє

Дивлячись на опіки моїх долонь,

Ти говориш,

Що потрібно бути обережнішою на кухні….

Коханий!

Я просто захищала ними

Любов

Від твоєї холодної логіки…...

* * *

М....і

Одна поетеса – жартівниця

зримувала твоє і моє ім`я.

Так вони й лишилися заручені,

між забутими лекціями

в зашарпаному зошиті –

Ти здивовано запитуєш: що горить?

Це просто дим від старого напівжарту

римує моє ім`я

зі словом некохана.

* * *

Знову осінь... Так дивно. Знову

Я сиджу на твоєму ліжку.

Нас вінчає таємна змова.

Трохи боязно. Трохи смішно.

Знову грію долоні об склянку,

Чебрецем чай знайомо щемить.

Ти найменшу мою забаганку

Ув очах поспішаєш зловить.

Мої босі замерзлі ноги

Ніжно кутаєш в ласку долонь.

І дощами прошиті тривоги,

Твої вікна минуть осторонь.

Догорає свічею думка,

Нашій ніжності ще рости...

Я щокою горнусь до цілунку.

Тут сьогодні лиш дощ, я і ти.

Ще далеко до тої розмови,

Коли вічність мінялась на роки.

Знову осінь... Так боляче знову

Чути в пам`яті звук твоїх кроків.

Я шукаю загублений спокій.

* * *

М....і

Розмиваються твої кроки,

Розмиваються твої риси,

Розколошкані твої щоки

Тануть маривом ледь імлистим.

Проникаєшся небом неспішно,

Проступаєш білим солоно,

Відпускаючи серце грішне,

Пройдеш боляче і оскомно.

Зціпенієш – просякнеш всесвітом,

Задихнешся – і скрапаєш криком.

На вікні моїм тихим шепотом

Розтечеться твій образ безлико.

* * *

Моя криниця всохла,

А ти шукав води.

Я так старалась вичавить хоть краплю

Із скам`янілих стін, що ті,

Нестримавши шаленої напруги, посипались,

Й на мій останній схлип

Ти незворушно повернувсь спиною

І, не спромігшись навіть на хреста,

Поплентавсь далі в пошуках, а я

Лишилася, схоронена собою...

Чи хтось згада колись,

Що тут була криниця.

***

Так швидко ти мене перелистав,

Спиняючи лиш погляд на малюнках, –

І таїна осінніх поцілунків

Була для тебе звична і проста.

А я тобі – закладинку із квітів!

А я для тебе – між сторінок листя!

А я до тебе – сонячно й росисто...

Чи ти хоч раз мене в мені помітив?!..

***

На затісному для двох ліжкові

Я мріяла залишитись сама.

Але чому зараз

Воно здається таким широким,

Що не віднайти і себе.

* * *

Коли зустрілися з тобою,

Я думала – до смерті.

Щоб усі бажання виконувались,

Мала б уже – померти.

А я весела і... щаслива?

Несу заяву про розлучення

– заяву про смерть?..

***

Кого ж я зраджую із вас?

Коли сліди мої правдиві?

Змішала цноту й сором злива –

Не розберешся водночас

В чиїй розтала я долоні,

Хто отруївся хто сп`янів?

Черкнувся, наче кремінь, гнів,

Спіткнувшись об поріг іронії.

Лиш ніжність ця не на показ,

Ще повні пригорщі у лиха.

І я сміюсь, чи плачу сміхом:

Кого ж я зраджую із нас?

***

Який гарний настрій у дощ!

А я сьогодні втекла із пари.

Відлунюють сміхом підбори до площ.

Жартують дядьки: дивись, щоб не вкрали.

Мокрі вже ноги і мокре лице,

і дощу цілують губи.

Як зберегти для тебе це все?

Щось забарився надовго ти, любий...

***

Як хочеться віддать себе

Кожному чоловікові – хорошому.

Як хочеться хлюпнуть себе

Хоч крапельку – у душу вам.

Ви не дивіться так –

Я зовсім не розпусниця.

Та й вам, напевно, хочеться

Узять мене – у серденько.

І там яка різниця вже –

На ніч, а чи на вічність.

Моє тепло не вичахне:

І через смерть зігріє вас.

Гей, підставляйте пригощі,

Я – водограю ніжності.

Бризкаюся в обличчя

Бісиками очей.

Очі мої невичерпні,

Серце моє нероздане,

Тіло моє невипите

Юністю вас пече.

Погляд-об-погляд – розіскриться,

Білий димок – услід.

Скільки вас (сотні? тисячі?)

Десь на самому денці

Мене понесуть у світ.

***

Розчинитися в темряві б,

розтягнутися простором,

Щоб від молекули до молекули –

світлові роки.

Хай шукають тоді мене голкою гострою,

Нанизують тіло на нитку душі.

Уже зблиснули очі

бузковими зорями,

Коса розплелася

Шляхом Чумацьким.

І хтось мені вірить,

а хтось, навіть, молиться,

В собі порожнечу відкривши зненацька.

І де та душа, що мене осягне,

Де руки, що зможуть мене охопить?

Стою серед міста –

маленький Космос,

Прикутий до Вас

тяжінням Землі.

***

А тато вже замовив окуляри.

А в тата молоком налився вус.

А я ж, здається, щойно бант сховала,

А я ж іще мізинчиком зовусь.

А вже у мене чеберяє нозями,

У пелюшках агука мізеня.

А вже у мене весняними грозами

Сімейні негараздоньки дзвенять.

Мені життя іще ніде не хмарить,

Ще роки на десятки не мінять.

А тато одягає окуляри,

Їх мама потай в кухні приміря.

***

Мама своїй донечці

Льолю вишивала,

Вузлики на пам'ять

Донечці в'язала.

Розв'яжеться ниточка –

Наче рілля чорна.

Пізнає дитиночка

Прадідівські корені.

Розв'яжеться ниточка –

Червона кровинка –

Козацькі заграви

Побачить дитинка.

Носи, доню, льолечку

Без гонору й пихи,

Я сюди зашила

Слово проти лиха.

Носи, доню, льолечку,

Тримай прямо спину,

Бо тобі Вкраїноньку

Піднімать, дитино...

* * *

Понесу я дитиночку,

Та й скупаю у ставочку.

У ставочку де зірочки

На ніч сходяться купатись.

Гомонять про те, що чули

Під дверима в пана Бога.

Може вгледимо свою там

У хвостату ніч серпневу.

Вийде пан Бог погуляти,

Буде зорі рахувати.

Буде діткам-малоліткам

Красну долю дарувати.

Буде з пазухи виймати,

У хустки нові в`язати.

Буде клунки-поцілунки

У головоньки вкладати.

Будуть зорі ніжки білі

Мити у ставочку,

Будуть в пісню-замовляння

Сплітать голосочки.

Пливи моя дитиночко

По хвилечці синій:

Будеш доню виростати

Здорова та сильна.

Загортайся моя люба

В рушник білосніжний:

Будеш доню виростати

Лагідна та ніжна.

Бачиш, рідна,

Сонце сходить,

Заграва червона:

Будеш доню виростати

Швидка та моторна

***

Ой, дитино-дитиночко,

З чим тебе у світ пустити?

Підеш скоро шляхом битим

Через роки, через рочки.

Ой, дитиночко-дитятко,

Ще тримаєшся спідниці,

Та щось глибше за криницю

Поселилось в оченята.

Довгі ночі материнські —

Переспівано багато...

Чи зросте в тобі багаттям

Чистий вогник український?

Як тобі у душу дати,

Що під серцем я зростила?

І тобі, щоб те боліло,

Що печалить твою матір.

Ой, дитиночко-дитино,

Розговілися вітри.

Знаю: мусиш Ти піти,

І тебе ніхто не спинить...

***

Мама свою донечку

В любистку купала,

Мама своїй донечці

Доленьку гукала.

Нехай вода чистая

Змиє лихі очі,

Нехай доля красная

До нас стежку топче.

Мама своїй донечці

Кучері чесала,

Мама своїй донечці

Коси виплітала.

Нехай нижче пояса

Виростають коси,

Нехай добрий молодець

Рученьку попросить.

Мама свою донечку

Спатоньки вкладала,

Мама своїй донечці

Пісеньку співала.

Нехай засне донечка

Під мамине слово,

Нехай росте рідная

Велика й здорова.

* * *

Мелодію твого дихання

Записую на серці.

У відерце душі

По вінця

Стою і лью.

Немовлятко моє!

Скільки ж сонця від тебе!

Що здається сам Всесвіт

Схилився,

І подих твій п`є.

* * *

Ой, це небо під ногами, –

Так і хочеться пірнути!

У хмарину по коліна

Так і хочеться ступить!

Ой, це сонце поміж пальців!

Ой, лозина із сливини!

Тільки вже чомусь не... спина,

Чомусь серденько щемить.

***

Повіялась-розвіялась

Вітром по долі –

Перекотиполем.

А доля моя –

Все степ та осінь...

Бреде дощ босий

Струмкам ковили

У море біди.

А доля моя –

Мишиний шурхіт

Зів'ялих рухів

Північного шалу,

Що вичах помалу...

Віялась – сіялась

Шляхами – багнищами

Кладовищами.

А шляхи мої –

З пустої породи,

Що не сій – не вродить.

Один сіяч в полі –

Душа – котисьполем.

А шляхи мої –

Хрести зчорнілі

Прадавньою цвіллю.

Їх би омити,

Та забуто молитви.

Чи забуто, чи не вчили?

Із колиски –

Душа повії.

А душі моїй –

Хоч трохи віри

У день цей сірий,

Хоч відблиск вогню,

Де не проженуть...

***

Люлі-люлі-люлечки,

Хоче спать Зінулечка,

Розкриває ротик,

Позіха, мов котик.

Заплющуй-но оченята,

Тітка ніч прийшла до хати,

Дідусь Сплюх приніс корзину

Там хороші сни для Зіни.

Позіхає Зіночка,

Бере сон з корзиночки,

Кладе під подушку,

Щоб шептавсь на вушко.

* * *

Зачепилась хмарка за тополю,

Мов поклали пряжу на куділь.

У руках сміється нитка-доля

І спадає прялі у поділ.

Що не крок – то більшає клубочок,

Попереду долі лабіринт.

Попрошу у прялі, щоб шматочок

Залишила прядива на бинт.

***

Ім`я зірвалося раптово,

Хлюпнувши в душу гіркоти.

В пустій незначущий розмові –

Неначе грім прогуркотів.

Неначе сонячне зайчатко

Сяйнуло між краплин дощу,

Спіткнулось слово на початку,

Вже не зловлю й не захищу

Твоє ім`я. Боюсь дихнути,

Раптова тиша так пуста.

І ти, так старанно забутий,

Затулиш пальцями вуста.

***

І знов мені тобі повірить?

Я й так тут кожен крок відміряла.

Боялася, але все ж вірила,

Зненацька обпеклась об міру

Твого гнучкого світобачення.

Прошу й не вірю у пробачення

Мені за тяжкий гріх довіри.

Прости й спіткнися на півслові,

Не треба фраз старих по новій,

Ти ж сам боїшся в них повірить...

***

Скоро осінь сипоне каштанами,

Карооко так і пустотливо.

Раптом ми на мить іншими станемо,

Щоб всміхнутись просто і щасливо.

Раптом ми до парку ввійдемо, як у Вічність,

Де за господиню Смаглочола Осінь.

Будемо вітатися з кодним

із зустрічних,

Бо у цьому домі здавна

так велося.

А коли надвечір вернемо додому

З повними кишенями

спогадів-дарунків,

Що коли ми істину знайдемо в простому