* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

2006

20:13 13.08.2007

Твори

2006

Анна Троян

Студентка 2 курсу філфаку Сумського педуніверситету

***

У неї броньоване серце,

У нього лазерні очі.

Вона - дівчина з перцем,

Тому він її хоче.

***

Чашка гарячого чаю

Врятує від хвилі застуди.

Мене самотність вивчає –

Частину від слова “люди”.

Згадаю смак шоколаду,

Відсуну подалі цукор.

Вітер посилює владу,

Вмикає щонічний рупор.

Ліхтареві тисну руку,

Він мріє зігріти зиму.

Я – заручниця друку

І нестандартної рими

***

Сватався Вітер до Вишеньки.

“Згода”, - вона сказала.

І стрімко потоки повітря

Весільне вбрання облизали.

***

Моє кохання сидить із чашкою чаю,

із замотаним у шарф горлом і гріється.

Воно зараз на карантині.

***

У зморшках минулого

посіяні кроки,

сходять досвідом,

цвітуть склерозом.

***

Навіщо йде дощ?

Небо штампує калюжі-дзеркала,

щоб ми вчилися переступати

через себе!

Тетяна Варв’янська

Студентка 2 курсу філфаку Сумського педуніверситету

***

У вівторок нам стала торба

ми не вжили наркотик неврозу

розігнути старого горба

розхитати смерть передозу

я бацила дурного грипу

ти є розчин сперми і слини

я ковтала тебе до хрипу

прапратінь твоєї дружини

ти збирав мене в попільничку

ти повісив мене на дошку

ми зіграли у «рукавичку»

і підсіли на це потрошку

у вівторок нам стала торба…

***

Тепле морозиво. Його зігріли мрії.

Смак поцілунку. Страшенне діло.

Гірше наслідувати приклад повії.

Твій запах, твій затишок, ще щось вбило.

Ти схожий на ніж і моє дитинство,

Ти схожий на небо як сіло сонце.

Я – приступ блювотини і материнства.

Кар’єра, книжки, темніє віконце.

Безпечність за обрієм. Перша тиша.

Я хочу тебе, та не можу. Просто

Ці спогади пам’ять таки залишить.

Його такі справи, не знаю доста.

Щоденник

Твій жовтий светр, як листя у душі.

Твій жовтий светр – реальний і жахливий.

Прокурені, палені алкаші,

Розриви серця і нервові зриви.

Щодня я прокидаюсь два рази,

Щодня я чесна і тим паче сильна.

Ти мене чимось тяжким заразив,

І я стою – нікчемна і стерильна.

І терміново пахне жовтим светром!

Із батарей тхне синім нічником.

Я чорно-біла, я у стилі ретро,

Втекти не хочу, бо мені у лом.

Лежу собі, п’ю чай чи сік, чи каву,

Роблю суворим голос, граю роль.

І я тебе – наскрізь…і я ласкава.

Якби ж ти знав мій запростий пароль!

Тетяна Рудень

Студентка 4 курсу філфаку Сумського педуніверситету

***

Чому очі зелені в полоні

Над зорею стоять у вогні?...

Не зближаються ваші долоні,

Бо кремезні вони, кам’яні.

Небокраєм пекучого ранку

Прямувала вона у пітьмі.

Зорепадом упали до ґанку

Вже розчавлені мрії ясні.

***

Розсипалися перлами

його слова,

Переплелася з нервами

любов нова.

І заблищали очі –

сльоза гірка –

Їй подруга щоночі –

(неговірка).

Відчули ми страждання

самотніх днів.

Щоб вирвати кохання,

немає слів.

Тягнулись марно руки

назустріч долі,

Боялися розлуки

та днів неволі

?????***

Гомін морського каміння,

Тиша розлогих гір,

Пісня солоних хвиль.

Більше немає терпіння

Слухати їх укір...

Все це – життя її стиль.

Кинула камінь у воду –

Відповідь хвиля несе,

Солоне з солоним з’єднала.

З думками втрачає згоду,

Хай море омиє лице,

Ти марно від нього тікала.

Сергій Шаповал

Випускник філфаку Сумського педуніверситету 2005 року

***

гіркота чорного пару

змушує торкатися мрії

спалахом справжності думок

дійсність розуміє землю

натяком дрижання струму

сходинки без основи

кидають виклик впевненості

йде тіло поряд з ним

тривожна тінь летить

зворушлива природа мовчить

як ніч де тихо бачиться…

шепіт…

іди не змушуй повторювати

***

вечір теплий вологість рум’яна

зір спрямований летінням вогника бджоли

колише тіло сіль срібляста

пригорнула ніч під крила двох людей

миттєва зустріч шар глибинний

лишив видих спомин

на березі ранкової зорі

полетіла слизька вія вітром щастя

відродився заново трикутник днів

Євгенія Івахненко

Випускниця сумської класичної гімназії №8

Вона

Пір`я янгола доторкнеться

тендітно

до слабких дум…

Світло в темряві озирнеться

непомітно

й розвіє сум...

Запах талої печалі задрижить

востаннє

й навшпиньках втече...

Солодощі сліди всі вкриють

сьогодні,

а завтра вже трісне плече...

Скажеш собі, що сильний,

без сумнівів,

що можеш жити, коли війна...

А потім вмреш повільно,

без вигуків,

отрутою для тебе стала вона...

***

замалювати все й покликати

самотню самотність,

забути і викинути

спогади в колодязь,

не чути й не дихати

цим справжнім повітрям,

не спати й не жити,

стати сміттям,

мовчати й божеволіти,

іти навмання,

обличчя закрити

й ридати, дзвеніти,

на вухо собі шепотіти,

кричати у відображення,

щасливу тишу розбити,

відкинути враження.

відірватись від поверхні,

стати птицею,

щоб застигли в грудях здавлені

життєві амбіції.

Плутанина

Цигарками, вже майже спаленими,

пронизувало його долоні,

але він казав, що то тільки сонце варене,

що так повинно робити воно сьогодні.

Напоями, майже отруйними,

пронизувало його слабке тіло,

але він жадав насолодитись ними,

наповнитись святою водою, щоб вона усе змила.

Тісною одежею, майже задушливою

полонило його молоде тіло,

але він казав, що відчуває волю спокусливою

і що в нього й так неймовірна сила.

Хто він був? звідки взявся?

чому знайшов він тут притулок?

Я знаю тільки, що він закохався,

та замість серця, думав, що то шлунок.

Олена Скордіна

Студентка Сумського державного університету

***

Хіба що завтра, хіба що вчора

В задусі вигнуться мої легені.

Надихавшись розлуки випадково,

Посиплються зірки зі стелі.

Припну за двері мрію кучеряву,

А руки відпливуть кудись,

Та знову збурена теплом уява

Благає сліз.

***

До Софії

Намалювала словами тишу,

Зламала крила. А впавши з неба,

Блакиті простір німий залишу

І завжди буду я поруч тебе.

Злякаю тугу, зжену тривогу,

Щоб спала ти в кольоровім світі.

Сама розчищу найважчу дорогу,

І оберну її на поле квітів.

Сліпим коханням в твої долоні

Тебе шукаю серед сотень тисяч,

Складаю рими, визбирую зорі,

Що стали рисами твого обличчя.

***

Лагідністю закохаю твої спогади –

Полишають хвилювання трепетні.

Посмішками мрійними загоюю

В'їдливі думки, в єдине склеєні.

Не цілунків – опіків очікуєш,

І вагання осідає хрипко в споминах…

Мозолем по моїй долоні зчитуєш –

Життя в зіницях до безтям закоханих.

Дмитро Симоненко

Студент 3 курсу факультету іноземних мов Сумського педуніверситету

ДИТИНСТВО

З тіней роблю орігамі,

замкнувши уяву зсередини.

Маленький хлопчик - живу поза днями -

замріяно-необережний.

Іграшкові думки... чи думки, як іграшки -

що іще тут робити, не знаю я.

Символ геймоверу, неуникного фінішу:

пляма гематоми в небі фантазії.

Різнокольорове конфеті висипати

пігментними колами перед очима.

Скласти останню чаплю і вислизнути...

немов краплина. Назавжди дитина.

***

Два рухи фарби на вікні -

і я гадав, що я закреслив світ.

...Але...

в його очах я креслив сам себе.

ВЕЧІР

Стану вечором. Буду ввечері,

мовчки стоятиму всюди без течії.

Безособовість перехожих в мені

лишитись приречена.

Їхні очі згодом у вікні...

Зорі стразами... щось розказують,

риторичні відповіді стають образами.

Пам'ять з FX'ом. Бліді ліхтарі,

в них трупи комах зображені.

Моя старість вітром пробита наскрізь.

Усе життя хотілось спати.

Будь-що-будь зайду до чиєїсь кімнати,

і мої сни запишуть на папір.

Хочеш - ні, а хочеш - вір.

ВІРШ

ти робиш мене писати.

воно відчутно очами твоє зображення...

інше. думка ковтає мене у спати.

до перевертнів вражень.

я здаюсь бути втоплений там колись,

а ти майбутній час слова "ніколи".

я... так, це все-таки я. втопивсь.

і кружка в'язня по ребрах дзвоном.

Я ЦІЄЇ ОСЕНІ

пряжене молоко сонця траплятися вилито

по хвилясті трави що по зморшки старості.

знайдений один листопадити-сивіти,

обезмежено ним упиватися.

Сергій Латишев

Вікна напроти

Згас ліхтар. Взуття залишено біля лавки. Опале листя холодне та вологе. Пальці ніг відчутно змерзли. Анна не дозволяє собі повернути назад.

Відповідь на питання анкети:

20. Ваше захоплення? - «Колекціоную враження».

Співбесіда, робота у відділі.

Асфальт поблискує вогнями. Сприйняття дороги: жовтневий спокій скверу, автомобільна швидкість… Колекцію поповнено.

Тепло підлоги. Брязкіт ключів посилено кімнатною тишею. Бажання почути голос. Автовідповідач: «Повідомлення стерто». «Немає настрою говорити. Зрозуміло». Анна вимикає телефон. Обертається. Дивиться на залишені нею сліди, уявляє велетенського брудного собаку, зараз почне струшувати з хутра воду, це вона прочитала в його очах. «Треба полити квіти, - нагадав Анні образ, - але спочатку душ».

Кава, думки підсумовують день, невпевнено починає рухатись курсор. «Все набридло. Постійна втома. Ненавиджу це місто»(сторінку щоденника збережено).

Окуляри покладено біля футляру. Анна заплющує очі. Біль. Виступають сльози.

Третя година ранку; свою ходу розпочав дощ; безсоння; біля ліжка розкидані пігулки; порожня склянка. Майже сон: дах будівлі; сильний вітер; чутно потяг; перед обличчям пролітає птах; рівновагу збережено. Об підлогу розбивається будильник.

Анна стає частиною броунівського руху метро, Ранкова думка стає нестримним бажанням. «Сьогодні останній день».

Погляд на годинник. Обідня перерва. На ліжку спакована валіза.

Залізничний вокзал. Гучномовець оголошує напрямки. Колисково постукують колеса. Двері купе замкнено. Сторінка щоденника, курсор нерухомий весь путь.

Останній поверх, ключ-картка, мінімум меблів, незвично великі вікна, скоро світатиме. Речі зберігатимуться у валізі ще два дні, до повного звикання, крім чашки та ноутбука, їх місце на кухні.

Міцна кава, у вікні напроти світло від свічки, рух курсору: «Чоловік. Років – півстоліття. Вигляд – моя втома... Все спочатку... Надокучає нежить, та прогулянка варта того... Залишити все – та почати жити!!!»(сторінку щоденника збережено).

Допита кава. Чашка втрачає тепло. Вікно напроти, зустріч поглядів, на обличчях з'являються посмішки. Падає сніг.

Суїцид

вигук кома

пляма з рук по підлозі

посеред ночі втома

вказівним пальцем у прозі

писав листа

до запитання

навіщо?..

Клей

дощ до землі приклеює листя

аплікація осені в альбомі днів

безсоння то нехай виллється

у дощ у мені у вірші сумні...

Волоцюга

біля ніг поклав капелюха

сопілки торкнулись вуста

повз мене проходили люди

чи чули музичні слова?

що мушу жити за гроші

з вірою в безкоштовне життя...

***

голова мотузка

погляд палиця

вічність шелест листя

зустрічає настрій сум

дощ спокуса льоду

людина спомин пам’яті

крок спалах висоти

краса небес

дарує спокій

окутує

незрозумілий стан

пейзаж душі

простір мовить

шарудінням

прохолоди

гасне втома

обіцянкою

годинника

Аліна Голод

Студентка 1 курсу філфаку Сумського педуніверситету

ПРОТЕСТ

Пам’яті байти заплісніли,

Голос курсором замерз,

І божевілля рядочками

Ляже на душу протест.

Пальці зубами затиснуті,

Морок в очицях ідей.

Ти нездійсненне провіщення,

Я – риторичний спондей.

ЧУЖА

мушлеподібна

стогне в грудях душа

я не вірна

я вже зовсім чужа

в сон кидаюсь

в серці гостя сидить

нерви сіпа

і по тілу біжить

казко вечір

ну а вранці «прости»

альбатросом

кинусь я між роки

ТЕЛЕФОН

Телефон помер, опустилися очі.

Я твій дзвінок чути не хочу.

Дорога месиджів до самопізнання.

Підводиш брови – згорає вагання.

Рушник почуттів забруднили думками.

Помер телефон. Ми не стали богами.

СЛІПА

Я повторююсь періодично.

Все навпомацки, бо сліпа.

Бачу ніч у ногах кохання.

Крок назад – це останнє вже па.

Знов сміюся меланхолійно,

Всі забули зелений сквер.

І рукою махнула людина.

Чи людина вона тепер?

ВІТЕР В РЯДКАХ

Кусаю губи риторично,

Ковтаю темноту німу.

Серцем стискається обличчя,

Я душу в душу затягну.

Печаль стоїть ночами злими,

І вітер в цих рядках свистить.

Книжок поличка між думками.

Можливо, так потрібно жить.

Кириленко Анна

Студентка 1 курсу філфаку Сумського педуніверситету

Холодне підвіконня. Навіщо плаче листя?

Я не втамую болю. Не зможу через скло.

Оманливе безсоння. Хоч злися, хоч не злися,

Сни сьогодні кволі, та ночі все одно.

Повітря. Незнайомий. Ти дихати навчишся.

Заплутані дороги. Хода дитячих ніг.

Не рюмсай, лист кленовий, твій листопад скінчився.

Ти прагнеш допомоги? Лети на перший сніг.

***

Червоне завжди червоне.

Дивлюсь на осінь,

Вона стає відчутнішою.

Від холодних рук замерзає серце.

Пухнасті рукавички. Теплий одяг.

Тремчу від холоду.

Іржа – потоком крові.

Більше не буде твоєї посмішки

У багряному дзеркалі.

***

Розкидані слова на хмарах втомлених.

Я доторкнусь до них, я доторкнусь.

Перерахую поверхи, та кожен з них

Здається листям в пам’яті чомусь.

А кам’яне безсоння вечір плутає.

Перечитає листопад колись.

Та небо високо з дощами-путами.

Я на четвертому. Мені не дотягтись.

Левченко Аліна

Студентка 3 курсу філфаку Сумського педуніверситету

***

Відчуваєш боляче,

поливаєш гаряче

небо наше сонячне,

час від часу хмарячись.

Льодом серце краючи,

слізьми-кров'ю змочені,

медом ріки витечуть –

враження прострочені.

Відвертаюсь – колеться,

мов їжак ображений.

Відчуття вертається,

що цей гріх вже скоєний.

***

Як лезом по тілу я пестила душу,

І сонце по небу розмазала ніжно.

Просити прощення ні в кого не мушу,

Бо серце розбила об стелю в кров грішну.

Я б зрадила ще раз. Колючу образу

змішала із зіллям отруйного болю,

і випила хмару цієї відрази,

й додому вернулась, немов з поля бою.

***

Облиш. Я крізь весняний дощ проскочу.

Забудь. Вона - тепер твоя весна.

Вино. Я буду пити твої очі.

Розбив? Дивися ж – болю вже нема.

Поглянь. Промокло на подушці свято.

Залиш хоч спогад із минулого життя.

Шкода. Хай нездійсненне зникне клято.

Мені... не треба одноденне співчуття.

Володимир Борисов

ВладіБор

***

мої нутрощі лежать переді мною

я стою на пероні

чекаю на потяг

бабусі навколо мене дають мені дурнуваті поради

типу

поклади їх до цеберця...

промий самогоном...

а мені соромно бо вони бачили те

що у мене всередині.

навіщо я витягнув

цю тонесеньку мотузочку

до якої прив’язане

моє

твоє

маленьке

тук-тук

ЕКЗИСТЕНЦІЙНА КРИЗА

коли мені буде 33

мене мабуть розіпне

моя підсвідомість

свідомість буде волати:

„розіпни його розіпни”

коли мені виповниться 33

відкриється 33-є всевидяче око

виросте 33-й зуб мудрості

***

кремація твоїх листів

безстроковість

конвульсія моїх м’язів

випадково

мною придумане інквізиторське вогнище бажання

спалюю тебе

катую себе

коли холодно всередині

єдина можливість зігрітися

***

я копаю в тобі глибоку яму

надіюсь знайти якийсь скарб

хоча б якусь коштовність

мабуть від жадібності

знаходжу

лише

цілюще джерело сліз

***

перевертнем вгамовую себе

в очах безглуздих майорить

мій демон ангел

та по тому

всебічність вас благословить

віддячую всім вам за себе

Алла Миколаєнко

Учениця 11-А класу Конотопської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 9.

* * *

а, може, було варто створювати море,

щоб закутати його в піщану ковдру

і обняти крутим схилом

а, може, було варто створювати чайку,

щоб окрилити закутане море

і спростувати кавові схили

а, може, було варто створювати поезію,

щоб дати їй крила чайки

і напоїти кавою слова

а, може, було варто створювати слово,

щоб розповісти про море

і під ковдрою згадати сліди на піску

* * *

В нічнім зазірчанім халаті

По небосхилу Місяць бродить.

Зірки проворні і крилаті

З халата рвуться на свободу.

Їх не відпустить Місяць-красень:

Він сам по вуха у законах.

На світлофорі злого часу

Горить розпечений червоний.

ТРИКУТНИК РОЖЕВОГО ГОЛУБА

рожевий голуб сьогоднішнього дня заплямований

несе прозорий конверт зовсім не моїм думкам

посірілим учора й ображеним дуже на себе

образа чорна з рожевими відблисками

від печалі суворих античних колон

пляма над засмученою грекинею

наївна надія на повернення

рожевого голуба завтра

з конвертом тим же

непрозорим уже

антидумкам

рожевим

колон-

ним

їм

Єршов Олег

Учень 11-А класу

Конотопської спеціалізованої школи

І-ІІІ ступенів № 9.

***

Я знову входжу у пітьму

Загрузлих слів, гнітючих днів.

Забрали серце, не прийду

До тебе вчасно, янгол мій

Я не прекрасний чарівник -

Я мертвий півень на заході

Старого місяця, я звик

Топити сонце у негоді

Сьогодні буде, як завжди –

Червоне золото і кава.

Я мрій не маю – я старий

Життя знущається лукаве.

Праворуч небо, зліва тінь

А посередині світило

Роки в туман, мій час згорів

Зітлів чеканням просто дива

Забудь, мій янголе, мене

Тікай з пітьми на теплих крилах.

Не треба згадувать старе -

Воно в безодню полетіло

Сьогодні буде, як завжди

Затертий стіл, холодна кава.

Та все одно – чому б і ні?

Не мають янголів примари.

***

В бочку пороху кинуто іскру.

Звичний спокій мене полишив.

Розриває судини від тиску

Відчуття, ніби я нагрішив.

Я іду по дорозі фортуни

(Відчуття, що лишився на дні).

Я живий, молодий, маю гумор

(Я застряг у розбитім вікні).

Хто я? Де я? Де світло в кімнаті?

Все…Побачив…Почув…Потонув…

Відчуття, ніби треба мовчати.

Не чіпайте…я тишу відчув…

Петренко Вікторія

***

Усі твої отрутні сни

крізь зіниці

назовні.

На голках вій

бачу краплі

розлитого щастя.

І засушені сльози.

Нехай... Їх повернем

зимою.

І твій голос потертий

штовхає до

нових снів.

***

Чуєш, за твоїм вікном спадає осінь,

Як вбрання нареченої в першу заміжню ніч.

Чуєш, за твоїм вікном спадають ті,

Що колись мають стати калюжами.

Слухай, як виє шалений вітер.

Він не виє, він плаче від свого болю.

Плаче голосом божевільного...

Чуєш? Так кінчається осінь.

***

Твої сумніви залишаться до ранку -

Нехрещені діти великої війни.

Війни твоєї долі із моїм розп'яттям,

Твоєї душі з моєю...

Твої сумніви віщують непогоду.

Тінь розлуки закриває небо.

Вбирає в себе все повітря навкруги

І важко стає дихати...

Чисті спогади вимазані сажею.

На попіл перетворені слова кохання.

Більше не буде солодких снів.

Це твої сумніви...

Тетяна Кудрявцева

Випускниця філфаку Сумського педуніверситету 2006 року

Сонячний день, музика, сон,

Сьогоднішній вечір без заборон!

Щастя безглузде, вірити варто,

Час неминуче програв мене в карти!

Сиплять тумани ліки від ранку,

Зрада створила найгіршу коханку!

***

Халат і теплі панчохи,

Хустка з волоссям всуміш,

Знов спроба зрадіти трохи,

І тільки постійно куриш.

Кишеня солодкого повна,

Їсти б не переїсти,

І тепла ковдра з бавовни.

Від сліз на підлогу присісти.

Бачите, я не згодна,

Вірити важко стало,

Як завжди трохи голодна,

Гарячого так бракувало...

***

Я сьомий день твоїми снами миюсь –

лосьйони вже втрачають свою силу!

І я в тобі хворобами розкриюсь

та чхатиму від лезового пилу.

До п'ятих ранків сон снує від кави,

і очі роздирають болем стелю,

Я не бажала нам дурної слави –

руками просто ближче до борделю!

***

І кожного дня, як на свято,

що вчора пропили,

вбиратися в біле

і знов гарцювати під дзвони,

щоб кожен дивився

і нишком за пазуху мило,

і ним же відмити

буденні брудні забобони.

Розіб’юся вщент –

не вмію минулих кохати,

щоб бути торішньою

чи навіть другою знизу.

Як гарно було б усім їм

ще вчора збрехати

й почати звичайну

сьогоднішню кризу...

Бевз Наталія

Студентка 4 курсу філфаку СумДПУ

Поцілуй мене, осінь, токсичним дощем,

подаруй мені присмак неба!

Для самотності варто додати іще

мить отрути, а більше й не треба

Огорни мене сумішшю ртуті і сліз,

що пронизують мозок і душу.

Хай здійсниться останній жаданий каприз –

вбити вірус життя в тілі мушу!

Чуєш ці вирішальні годинника кроки?

Серце спрагло ковтає краплини отрути.

І мені існувати залишилось доки

розум вирішить – бути мені чи не бути…