* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

Без тебе cонце не зійде,

20:02 13.08.2007

Присвячується дню 29.11.2001

Без тебе cонце не зійде,

Без тебе місяця нема.

Я знаю, не знайду ніде

Тебе; і на душі зима.

Без тебе не впадуть дощі,

Засохне спраглая земля.

Відтак іду я уночі

Шукать тебе, любов моя!

Блукаю я, а скрізь – пустир

Лиш хуртовиной вітер дме.

Кидаю в чорне небо зір, -

А воно мертве і німе.

Іду я й зараз в глупу ніч,

Без тебе ж бо і дня нема.

Надія лиш. Та не в тім річ –

Я ж просто знаю, що сама...

Присвячено дню 24.11.2001

“Це тільки сон” – так здавалось мені.

“Ні, це не сон”, - говорила свідомість.

Житиму як я без тебе ці дні,

Що відвела мені доля натомість?

“Ти вже помер”, - я сказала собі,

Ти будеш мертвим для мене назавжди,

Бо я усе тобі можу простить,

Лиш крім одного – від тебе неправди.

Конкурс (бувальщина)

Якось раз пішов змагатись

Кость на конкурс пісні.

Набрала?ся там ватага

В стоголосся різне.

Той шепоче щось тихенько

І себе не слуха.

Той вищить, що всі хутенько

Затуляють вуха.

Кость ушпарив “Чорні брови”

Ще й “Карії очі” –

Всім аж відібрало мову,

Всі “на біс” плескочуть.

Проспівав іще раз, квіти

Позбирав на сцені.

Сів він, впевнений, що виграш

У нього в кишені.

А журі собі все дума,

Кому б приз той дати –

Надто кругла буде сума,

Щоб Костеві взяти.

Один каже: “Обіцявся

Перше місце Колі –

Він мій брат”. Тут інший взявся:

“Ви, - мовить, - поволі.

Тут співала файна краля –

Хочу козирнути.”

Тут і третій не вагався

Та й до себе гнути.

Так вони рядно тягнули б

Кожне з свого боку.

Аж тут голова озвався

(З пикою нівроку):

“Що ви кричите без діла,

Якщо в нас роками

Є традиція шановна –

Приз – діду Івану.

Він начальник наш, до того ж

Найщиріший в світі друг.

Ну без слуху, що ж такого?

Та й для чого в пісні слух?”

І порадившись ще трохи,

Тим і порішили,

Й традиційно знов начальству

Гран-прі присудили.

Перше місце брату Колі,

Друге – якійсь тітці,

Третє – довгоногій кралі

За великі цицьки.

Кості ж дуля, та ще й з маком –

Жалко і обидно,

Бо програв таким вокалам,

Що й змагатись стидно.

Істини нема на світі –

Кость не сумнівався.

Та до конкурсів ніяких

Більш не потикався.

Кохання

Кохання буває прекрасне.

І серце у нього велике.

Та, навіть яскраве і ясне

Чуття це назавши трагічне.

Здається, чарує і вабить,

І змінює душу на краще,

Та думаю, бачачи вади, -

Чи ж вийде що-небудь путяще?

Закінчиться смертю все рівно

Чи зрадою, криком і плачем.

Торкнувшись до щастя наївно,

Згорить, мовби сонце гаряче.

А часом кохання паплюжить,

Незнатного ліпить тирана.

Тож знай, збожеволілий друже,

Кохання – це тільки омана!

* * *

Ти не зрадник, ти гірш – ти мій ворог,

Та тобі не померти бажаю.

Смерть – це спокій і ваблячий морок,

Що колише й в обіймах тримає.

Кожен стане хай пеклом тобі день,

Хай спочинку не знатимеш ввіки,

Хай добро твої двері обійде,

І промінять тебе хай каліки.

Під дощем помирай же об спраги,

Хай від тебе відвернуться люди,

Не побачиш нічого, крім праху,

Про твоє існування забудуть.

Хай кохання палючеє прийде –

Що я мщуся отак, присягаюсь!

Хай болять душа й серце щомиті.

Почувайся, як я почуваюсь!

* * *

Відлітають ключами-ключами

Журавлі у далекі краї,

І частішає, аніж звичайне,

Позіхання сонливе землі.

Прийшла осінь з дощами, вітрами,

Як нудьга, як утома, як смерть.

І, зів’ялими вкрившись квітками,

Шурхотить закорублий букет.

На прощання закахкали качки,

На Єгипет міняючи нас.

Підкрадається, мовби болячка,

Жовтень, в пазурі ловлячи час.

Хворобливо підсьорбує носом

Весь промоклий в калюжах асфальт.

починають за перших морозів

Відкривати сезон теплих пальт.

Віхола

Віхола-красуня

Кров’ю зледеніла

Грається із вітром

Люблячим її.

Він в жарких обіймах

Злився з її тілом,

В ніжний рот цілує

У танку палкім.

Віхола холодна

Кучері розкине –

Снігом світ вкриває,

Душу краючи.

А служака вірний –

Рвучкий сильний вітер –

Губи їй кусає,

Стан її жмучи.

Віхола регоче,

Мовби ріже лезом:

“Я кохать не можу,

Бо розтану вмить!”

І волосся біле

Розтріпавши, щезла.

Наче зна, як серце

Любляче болить.

* * *

Зі смутком, проте без жалю –

Все сталося так, як і треба.

І слово пожовкле “люблю”

Листом упаде коло тебе.

А я, мов замучений клен,

Прощаюсь навіки з любов’ю,

Яка, наче листя сухе,

Утопкана в землю тобою.

Залишив у серці сліди

Своїми терпкими руками.

Весною, напившись води,

Земля заростає квітками.

Мене гострий біль розітне.

Охляну, підтята журбою.

Тепло не врятує мене,

Утопкану в землю тобою.

* * *

Помри, коханий мій, помри,

Немов актор на сцені,

А я, Нерон, тобі згори

Писатиму поеми.

Гори, мій городе, гори –

Хай впаде долі брама,

Не браний ворогом, умри

Від рук свого тирана.

Володар зірок

Заструміли ручаї,

Задзвеніли злотом –

Полетіли по землі

Зорі самокотом.

Полетіли по землі

Зграями-ключами,

Щоб їх люди-звіздарі

Іменем звінчали.

А ти, зірок Володар,

Сидиш просто неба -

І імен тобі у дар

Ніяких не треба.

Бо ти, зірок Володар,

Без дару їх маєш,

По стежках з кам’яних хмар

Сам в думки скидаєш.

Дивовижна осінь

Най буде день, най буде ніч –

За літом стане осінь,

І кожне дерево з-за пліч

Руді розпустить коси.

І кожна крапелька згори

Монетою срібляє

В час найдивнішої пори,

Рівні котрій немає.

В час стику радощів і туг,

В час забуття й пізнання

Того, хто враг, того, хто друг,

Ненависті й кохання.

І коли гра не варта свіч,

В ній тайна є побіжна.

За днем сумним настане ніч –

Осіння, дивовижна.

* * *

Скількох я слів іще не знаю,

Скількох не знаю слів,

Коли митці вірші складають,

Промовисті, як спів.

Коли з мільйонів слів складають,

А я із трьох. Опріч

Цих трьох я більше слів не знаю,

Хіба що “біль” та “ніч”.

Оці слова в парчі і дранті

Несуть усюди юнь мою

В однім із трійки варіантів:

Це “я”, і “тебе”, і “люблю”.

* * *

Не плач, я знаю, що каліка

І шлях спішить мій, щоб урватись.

Та у тім біда велика?

Чи ж по потворі побиватись?

Нехай засну на віки вічні –

Мене забудьте, діти божі,

У невидющі мої вічі

Дивитись нічого й негоже.

Забудь мене, неначе рану,

Що затягнулася рубцями,

Ридала як ридма ночами,

Та не вросли вже ноги в шрами.

Забудь, як кожного каліку,

Безногоруких, без’язиких,

Сліпих, глухих і безголових –

Нещасних, розумом убогих.

Небесна кара, знаю, віща.

Я знаю нащо і навіщо.

За гріх тяжкий, що впав на совість –

Її любив і ліг під поїзд.

Не плач, матусю, я каліка,

І шлях спішить мій, щоб урватись.

Та у тім біда велика?

Чи ж по потворі побиватись?

* * *

А в нас весною ще й не пахне –

Усе навкруг хворіє й чахне,

Ще тільки осінь навкруги.

Зима ж пащеку роззявляє.

І рясно-рясно посипає

Снігами наші береги.

Скидають гілки листя кволе –

І кожне дерево вже голе,

Дощинка де-не-де впаде.

Нас холод тягне у тенети,

Розверзнувши чіпкі лабета,-

Тварин, і землю, і людей.

Що кілометрові калюжі,

Здавалось нам, великі дуже,

Невдовзі стане льодом крить.

А в нас весною ще й не мріє –

Зима ще тільки майоріє

Та часом інеєм іскрить.

Метафори

Плачуть хмари, грім говорить, блискавка моргає.

Зірка впала, вітер в полі між квіток гуляє.

Гори кличуть, ключ турличе, і побігли хвилі.

Дощик мжичить, сонце вийшло і веселку хилить.

Ось туман упав на листя, наче птахів зграя –

Все трапляється в природі, все у ній буває.

* * *

Тебе я приворожую намарно.

Від свічки пломінь засліпляє світ.

Лягають тіні чудно і примарно

На карти, що несуть в собі отвіт.

Питалася я, чи любиш, кажуть – любиш

Питалась я, чи вірний, кажуть – ні.

Із купи різних протирічних суджень

Якому ж нині вірити мені?

Чи правда все це, чи неправда –

Надію надають химерну цю,

Пророцтва дивні промовляють карти,

А ті сплітаються у долевий ланцюг.

Тебе я приворожую намарно.

Від свічки пломінь засліпляє світ.

Лягають тіні чудно і примарно

На карти, що несуть в собі отвіт.

* * *

Я не Юда, клянусь, я не Юда,

І петля не моя на осиці,

Та сумнівне твоє брехосуддя

Відбувається рухом десниці.

Чи помилування, ачи страта,

Визначаєш за словом коротшим,

І підписуєш кров’ю проклятий

Заблюзнірілий вирок, панотче.

І гойдаються відьми на суччі,

Залінчовані праведним катом,

А від бруду відчищені душі

Далі будуть і красти й вбивати.

* * *

Назавтра день моїх схорон,

А люди плачуть вже щосили –

Чи знають, що душі вогонь

Два роки, як в землі згасили?

І хто ж те зна, за що й чого

Вмира душа його триклята –

Чи через зраду, бо любов,

Або нема, тому і зрада.

Цікава істина й страшна –

Людина є, душі немає,

В боях загинула вона...

Чому ж так, ангеле, буває?

* * *

Так швидко час біжить, минає,

А ми такі ж, як і тоді –

Від сонця аж до небокраю

Простяглись душі молоді.

Як небо, очі волошкове,

Або зелені, як трава,

І серце б’ється, мовби нове,

І нові промовля слова.

Та хоч лице стає старішим,

Хоча і юність вже пройшла,

Я просто-просто стану інша –

Ще може й краща, ніж була.

Я за туманність Андромеди

Сховаюсь од людського світу,

І ви мене більш не знайдете –

Живу й по новому розквітлу.

А поки – час біжить-минає,

Я ще така ж, як і тоді.

Від сонця і до небокраю –

Мої усмішки молоді.

* * *

А час розставатись, а час вже іти –

З тобою в нас різні дороги.

І, може, прощаємся ми назавжди,

І, певно, сумуємо трохи.

Спиняється мить – і секунда навік,

Ми подих тамуємо разом.

Та вічність минула, і знов з-під повік

Дві крапельки падають зразу.

Нехай я побачу інакшу красу,

Та ти моя згадка глибока.

Клянуся, що в серці своїм пронесу

Твій погляд ясний, чорноокий.

Клянусь, не забуду ніколи цих слів,

Клянуся усім, що я маю,

Що нині і прісно, і в сотні років

Ти – пам’ять, яка не вмирає.

Останні дні

Ці дні останні смертю повні,

Як ніч, страшні, як страх, німі.

В них кров’ю змочені долоні

Сліди лишають на стіні.

Кохання стане болем, горем,

А дружба – помстою навік.

І батько сина вб’є свойого,

Спотворить жінку чоловік.

І ангели засурмлять в роги,

Хоруючи всім про кінець

Цих днів останньої дороги,

Яку відвів нам Бог-отець.

Як всіх кінців, і цей початок

На плечі впав, немов батіг.

Та хто прокляв у бозі ката,

Того він захистить не зміг.

* * *

Розірвіть мене навпіл і будьте щасливі,

Поламайте всі кості і будьте тим раді –

Ви убили потрібну для світу людину,

Що писала в віршах своїх правду про гадів.

Роздеріть мої книги і руки відріжте,

І язик мені видеріть з рота,

Лиш тоді я про вас не писатиму більше,

І не скажу, яка ви підлота.

Браття, сестри, які ж ви нещасні на світі –

Без душі і без совісті, наче байстрята.

Розірвіть мене навпіл та тим і радійте,

Поламайте всі кості і будьте тим раді.

Прекрасний день

Цей день прекрасний, як усі,

В яких я ще живу.

Він лінією на руці

Йде в спадщину нову.

Увходить в спогади мої

І у життя моє,

В бувальщину, що на собі

Тримає все ,як є.

Все, чим страждала і була,

Все, що любила й ні –

Все неповторне те дала

Природа лиш мені.

І кожен подих був моїм,

І кожен рух також,

І біль, і смуток на душі

Мої лиш, а отож

Прекрасні радість і туга,

І страх, і каяття,

Бо це дав Бог, бо треба так,

Бо все це є життя.

* * *

Знов день збігає до кінця,

Надходить вечір,

І багряніє сонцесяй,

Спада на плечі.

У небо райдуга знялась

І розлилася.

З’явилась зірка золота

І зайняла все.

Горить яскраво горизонт,

А день згасає,

І пелени нічний заслон

На світ лягає.

В цій теміні моя душа

Спокійно диха.

І сон підходить до плеча –

Колише стиха.

Вітрець повіяв де-не-де –

Всю ніч зітхає.

А завтра ранок знов прийде,

День запалає.

* * *

І король запитав у відьми: “Чому ти горбата?” Вона відповіла: “Бог покарав мене – я несу на спині все зло, яке коли-небудь чинила”.

Чому я горбата і гнусь до землі?

Бо ношу на спині гріхи всі свої.

Тягар мій страшний – це убивства і смерть,

І чаша неправди, заповнена вщерть,

Образи і гнів, і облудні думки,

І клятви, дотримані до навпаки,

Пліткарство і підлість, блюзнірство, пиха

Лягають на плечі, як доля лиха.

У вас набереться не менше, ніж тут,

Ось тільки оці мої плечі несуть.

Тому ви не смійте мені дорікати –

Я грішна, як ви, а того і горбата.

Найдивніше диво

На світі є багато див –

Це сонце, небо, квіти,

Та найдивніше диво – ти,

І наймиліше в світі.

Чи є де ще така чудна

Усмішка веселкова?

І в кого ще така весна

Уплетена у мову?

У кого сум такий в очах,

Що на світанку сниться?

І де той ключ, що всім замкам

Накаже – відімкніться!

Це все, напевно, будеш ти –

Легкий, неначе вітер,

І найдивніший з усіх див,

Які бувають в світі.

* * *

Даси копійку жебракові,

А він услід кляне.

Та ще чекайте-но, братове,

Ховать поки мене.

Клянуть людей не раз, не двічі –

Здорових і на милицях.

Кляніть мене, та тількі в вічі,

А не позад – в потилицю.

* * *

За обрій “нині” утіка,

А сонце йде за край,

Стривай-но, доле нелегка,

Життя моє, тривай!

Я жити хочу хоч цей день,

А завтра, може буть,

Цей світ від мене вже піде

І вниз мене знесуть.

Не шкодуватиму тоді

Ані про жоден гріх –

Хіба про час в моїм житті,

Що так підступно збіг.

Хіба про мить, коли могла

Зробити щось іще,

А не зробила, бо пішла,

Мости спаливши вщент.

І не вернуся, не прийду,

Бо вже минула мить,

Бо буду там, де до ладу

Лише душа горить.

Прощальний лист

З тобою розстаюся назавжди

За стільки літ ув’язнюючи в грудях,

Я завинила перед серцем. Що ж, прости,

Віднині я тримать тебе не буду.

Я більше не писатиму тобі

І не шукатиму шляху в минуле.

Я знаю – все забуто по журбі,

І рада, що ми все уже забули.

Не варто пам’ятати прикрих слів,

Не варто у собі плекати злобу.

Нехай вона розстане у імлі,

В якій мою вбачатимеш вподобу.

І зовсім непотрібно йти услід,

Щоб щось сказать і розбентежить рану,

Щоб знову повернуть колючий глід,

Облуди вливши до святого храму.

І звинувачувати не треба час –

Він просто йде і ні у чім не винен.

Немає, не було, не буде НАС.

Я розумію це - і ти повинен.

Давно спливли ті дні вже, далебі,

Життя ж, як море, далі їх відносить.

Я більше не писатиму тобі.

Забула все. Забула. Крапка. Досить.

* * *

Щоб це розказати, замало

Було і завжди було слів,

Бо ще це зерно проростало,

Як бог не на небі сидів.

В нім подзвін вчувається гучний,

Що з вітром долини міцним.

В нім погляд твій вірний і влучний,

А слів все ж немає у нім.

Це губ нервування й цілунки,

Тремтіння і дотик руки,

Обіймів нескромні малюнки

І подих жагучий палкий.

В нім серце бентежно тріпоче,

І я всі удари ловлю,

Та стільки сказати я хочу,

А з уст вилітає “люблю”.

“Люблю” – як мізерно й багато.

Одне, та у нім вся пітьма,

Бо, щоб про кохання сказати,

Слів стільки на світі нема

* * *

Ночі цієї наснився мені

Лицар, що їхав чорнім коні.

Сам у крові і ладунки усі,

Серце тріпочуче ніс на списі.

Кинув списа у волошок блакить

І очорнив ціле поле умить...

Враз лицар зник і пропав його кінь,

Впали на землю ладунки, як тінь.

Довго лежали, немов якесь зло,

Та за віки все травою зросло.

Лиш на щиті, як прокляття проклять,

Букви девізу пекельно горять:

“Вміння страшне – вирвать серце з людей,

Щоби жило поокрем од грудей.”

Зо сну прокинулась, кров струмом б’є.

Ти так умієш, бо серце – моє!

* * *

Немов терпке, п’янке вино,

Із кожним днем дорожчий ти,

Хоча пора уже давно

Все розтоптать і далі йти.

Назустріч новим почуттям,

На стрічу радості й журбі,

Та всі думки і всі слова –

Усе присвячено тобі.

Хоч не згадаєш не на мить,

Не привітаєш аніде,

Та серце радісно тремтить,

Коли твій образ віднайде.

Хоча пора б уже давно,

Та все лишить не в змозі я –

Про тебе спогад, мов вино,

І досі п’є душа моя.

* * *

Чому кожне слово не вірш?

Чому кожна нота не пісня?

Чом звук долина, та не твій?

Чому ми живем, та нарізно?

Чому кожен штрих – не шедевр?

Чому кожен промінь – не сонце?

І чом я ходжу, та ніде?

Відтоді тебе не знаходжу.

Відтоді, як словом був вірш,

А піснею – нота усяка,

І штрих був шедевром скоріш,

А радій був сонячним знаком.

Відтоді стемніли зірки

І небо сумне почорніло,

Щоб доторк згубила руки,

Що більше тебе не любила.

* * *

Чи ти чуєш, чи бачиш, чи знаєш,

Що по квітні знов буде зима?

Чи мене ти потому згадаєш,

Чи в грудях вже нічого нема...

Чи все рівно тобі, однаково,

Що на світі все коїться так,

А чи може стук серця раптовий

Від нутра принесе тобі знак.

Чи ти чуєш, чи бачиш, чи знаєш,

Що на мить сонце гасне лишень,

Що від часу життя утікає

І в минулий ховається день?

Хто родився, вмирає одразу,

Тільки смерть ця роками трива.

Лиш любов, наче вічна зараза,

Залишається досі жива.

Чи ти чуєш, чи плачеш... Навіщо?

Нащо плакать, однак не мине.

Тільки вітер безжалісно свище

І вже мертву гойдає мене.

Схоже на Сосюру

Так ніхто не зумів і не зможе кохать

В цім нікчемнім житті, окрім мене.

Ця жебрача любов вже багатша за знать,

Бо у неї вслухаються клени.

І ніхто не почує подібну любов,

Як у мене до тебе, мій враже.

Лиш як небо впаде і потягне на дно –

Ото стільки любов моя важить.

Лиш як хвиля накриє солоним крилом

І захочеться дихать до сказу –

Ось тоді це насправді кохання було,

І ніхто ще не виплив ні разу.

Це мелодія та, що доводить до сліз,

Зачіпаючи пальцями струни,

Це той розпач, якого ніхто би не зніс,

Що відіб’ється в горлі відлунням.

Не хвороба любов, а найгірший з них сплав,

Що живим анікого не лишить,

Це той вірш, що Сосюра його написав,

І ніхто більш його не напише.

І мені непідвладний подібний талант,

А любов отака притаманна.

І хоч скільки на світі є дужих кохань,

Та моє – найсильніше кохання.

І ніхто не почує подібну любов,

Як у мене до тебе, мій враже.

Лиш як небо впаде і потягне на дно –

Ото стільки любов моя важить.

* * *

Захмарилось небо осіннє,

Сховала земля полюси,

І очі заплющились сині

З яскравої тої краси

Сліпучого білого снігу,

Що в горах на схилах блищить,

Тендітної музики Гріга,

Що кличе на серце дощі.

Захмарилось небо осіннє,

Зажурено клин підійма.

І поголос чуть журавлиний,

Що скоро надійде зима.

Де холод, одвічні мерзлоти,

Де тепло і завши весна,

Немає тієї гіркоти,

Прощання з коханням нема.

Захмарилось небо осіннє...

А в Альпах і досі сніги,

А в тропіках вітри невпинно

Малюють спекотні круги.

Лиш Бог нас міняє всесильний

І ключ підіймає увись.

Захмарилось небо осіннє,

Та ясним ще стане колись.

* * *

Безумний кат панує над усім –

Ні, це не бог і навіть не диявол,

Це лицемір коханий, що посів

У серці місце чільне, та не праве.

Він князем віднедавна моїм став,

Та, попри сліпоту любові, мушу

І зізнаюся, що його уста

Лише мордують, ганять мені душу.

Чом розуму не мала я тоді,

Як в себе цю змію на грудях гріла?

А зараз маю пожинать плоди,

Налиті трунки, випещені тілом.

Якщо скупий заплатить дві ціни,

Тоді закоханий заплатить двісті.

Прекрасні і страшні завжди вони,

Бо, вмиті кров’ю, знову будуть цвісти.

* * *

Ми вже давно заприсяглися

Врагами бути назавжди.

В той день підслухало нас листя,

А Бог дізнався й не простив.

І ми тут стоїмо з тобою

Уже, мабуть, трильйони днів.

На думку спало: “Як надвоє

Ісус життя ще не зділив?”

Як нас земля стражденна держить –

Ба, витримка далась взнаки.

Круг нас попадали всі вежі

І віджили своє віки.

А ми метаєм блискавиці

І б’ємось знову на мечах.

За нас посохли всі криниці,

За нас родивсь народ і чах.

Від нашої вражди раніше

Мав трісніть під ногами світ,

Та він тепер уже мудріший –

Світ стримав все, і він стоїть.

І ми лишаємся стояти

І злом у корені рости,

Аж поки я тобою клята,

Допоки клятий мною ти.

* * *

Вовкулаки завили на повню,

Розчахнули могили роти,

Запугикали сови спросоння –

Вже пора-бо на лови іти.

Ненажерливі чорнії пащі

Знову й знову щоночі ревуть...

Я ж, як камінь давидовий з пращі,

Полечу у самісіньку суть.

Поламались, зіржавіли грати,

Покосились старезні хрести.

Буть на світі – не п’єсу писати.

Так, це драма, лиш автор не ти.

Відхрипіли у петлях піснями

На вірьовках дурні солов’ї,

Ми ж стрибаєм од ями до ями –

Чи вже мертві, чи хоч би й живі.

Закотилось кохання у прірву,

І розбилась у ній доброта.

Хай і пам’ять з середини вирвуть,

Щоб лишилася я, та не та.

Тітка Текля

Розповім про тітку Теклю,

Гарну господиню –

На базарі тітка Текля

Продає насіння.

Наторгує, порахує

Все до копійчини

І склада на поховання –

Хай душа спочине.

Тільки є одна загвоздка:

Теклі до спочину

Ще із двадцять-тридцять років

Не буде причини.

Діти плачуть, їсти хочуть

(Їх ротів аж десять)...

Але Текля все торочить:

“Як вмру, наїстеся!”

І дійшло уже до того,

Що грошва не влазить.

Текля: “Наклеп зводять знову –

Хай їх там показить!

Лізуть у чужу калитку,

Бидло некультурне.

Мабуть, і не брали в руки

Книг літературних!”

А сама собі Шевченка

Під насіння смика.

Каже: “Хай народу служить –

Цяця невелика!”

Гарна в Теклі книзі шана –

Так про неї дбає,

Що попасти їй в читання

Хай Бог вберігає!

Хай не дасть він вам діждати

Так служити дурням,

Щоби кров’ю написати...

Та й до сміття, в урну.

* * *

Що станеться за мить, не відає ніхто,

А кажуть лиш, що світ перевернеться,

Що світ уже потай вдягнув своє пальто –

Стоїть коло дверей і коло серця.

Та що мені та смерть в пустелі чи між скель,

Коли любов і не таке вершила:

Топила у багні і вішала до стель,

Здіймала на найвищі найвершини.

Палила кораблі і зводила міста,

А долі часом шила, часом рвала,

І день у день була то грішна, то свята,

То біла, наче сніг, а то – кривава.

І поки я люблю, ніщо не є страшне –

Хай навіть світ з-під ніг перевернеться!

Я смерті не боюсь – однак не промайне,

Але ж боюсь спустошеного серця.

Портрет

Лишилося мені твоє лице

На аркуші куценькому паперу,

Коли намалювала олівцем

Твою подобу і твою манеру.

І нині біля серця цей портрет:

Він чує стукіт в лютому і в серпні

Він пам’ятає кожен мій сонет,

В якому щастя є і біль нестерпний.

Він бачив те, чого не бачив ти,

Він знав слова, які ти тільки нищів.

І ти не зміг, а він мене простив.

Тому портрет, мабуть, за тебе вищий.

* * *

Барвами, барвами,

Пензлями, пензлями

Зливи і райдуги

Дружно накреслимо.

Стрімка і ясная

Річка-веселиця

Красною-красною

Стрічкою стелиться.

Луками, луками

Зелено-зелено,

Квіті розпукані,

Пахнучі хмелями.

Хмари вітрилами

Рвуться і плодяться,

Сонце запилене

Колесом котиться...

Знову сховається –

Знову накреслимо:

Усмішку – радістю,

Сонечко – пензлями.

* * *

Позатикали вуха

І зав’язали очі –

Навколо стало глухо

І темно, мов поночі.

Всі крики обірвались,

Всі образи померкли.

Так краще – нам здавалось,

Так краще – наче мертвим.

Ходили-натикались,

І м’ясо рвали з кров’ю,

І бились, і ламались

Об камінь головою.

Ніхто не йшов на поміч,

Топилось чи займалось,

Нікого більше з-поміж

На світі не зосталось.

Напевне, що не знати –

Це примха завелика.

Та що про нас казати –

Каліки ми, каліки.

* * *

Сердита знову, мов би чорт,

Мов дав під ніс хто дулю.

Умну смачний великий торт,

Щоб стати, наче куля.

А завтра знову, як було

В смішнім кордебалеті,

На всі припрошення я зло

Скажу, що на дієті!

* * *

Напевне, я хвора,

Напевне, я марю,

Бо люди довкола

Нависли, як хмари.

Куди б вони ділись,

Куди б вони зникли

На вищир і вилиск

Дивитися звиклі.

Прокляття й обмани,

Образи і зради –

Це їм притаманне

Та браттям їх, гадам.

Не повзають поки –

До ангелів пнуться.

Серця ж гнилобокі

От-от обірвуться.

Мов яблука душі,

Побиті червою,

Зізнатися мушу,

Не знають спокою.

Куди б вони ділись,

І де б вони зникли,

На вищир і вилиск

Дивитися звиклі.

* * *

Всі судді, що карають по заслузі,

Хай знають, що найгірше – підлі друзі:

Від ворога відомо, чого ждати,

А од від друзів не чекаєш зради.

Не пахнуть дощі

Не пахнуть дощі виноградом

І листям, і просто травою,

І свіжим заквітчаним садом,

Криничною диво-водою.

Не пахнуть дощі колосками,

Не золотом сонячним теплим,

Бджолиним гудінням медвяним

І луком зеленим, і степом.

Не пахнуть дощі булавою

І битвою, згаслою поки,

Гарячою кров’ю живою,

Якій лиш ввижається спокій.

Не пахнуть дощі умиранням

І стогоном довгим, і болем,

І знову довічним прощанням,

Що так перетискує горло.

Не пахнуть моїми сльозами,

Ні чорною злою журбою –

Дощі просто пахнуть дощами

І більше ніколи – тобою.

Горобина ніч

Чи страшно, коли грім гримить,

І шибки сльози заливають,

Коли, затихнувши на мить,

Все небо блискавка осяє.

Чи горобина ніч страшна,

Як вітер, передвісник бурі,

Знов підлітає до вікна,

Калічить кулаки в зажурі.

Чи не холоне в жилах кров,

Коли періщить дощ затято,

Як барабанить у вікно,

Неначе ворог мій заклятий.

А може кращого дощу

Уже не буде більше в світі –

Цей монотонний сльозошум,

Цей гуркіт грому, крики вітру.

* * *

Я опишу тобі любов,

І сум її, і ніж її,

Яка супротиву на зло

Все ж оселяється в мені.

Любов моя - це хрест тяжкий,

Це вістря списа під ребро.

Любов – це лють і блискавки,

Що в серце встромлюють жало.

Любов моя – це грому крик,

Це стукіт граду, плач дощу,

Страх, до якого ти не звик,

У рані біль, який не вщух.

Це почуття, як течія,

Що топить і в собі несе.

Така проста любов моя

Вмираєш ніби, от і все.

* * *

Тобі потрібна я, авжеж,

Коли її немає поруч,

Бо з мого голосу ти теж

Подібне до кумира створиш.

Яка хоч є вона мала,

Живу надією своєю,

Та скільки б поруч не була –

Ти повертаєшся до неї.

Слова от тільки нащо ці –

Я ж знаю, що заміна гарна.

Але не скриєш на лиці

Того, що сподіватись марно.

Це не така іще біда,

Не ніж, устромлений у спину.

Ти не повітря, не вода,

А отже я знайду заміну.

* * *

Усі помруть: і витязі, і боги.

Все зміниться: і совість, і добро.

І іншим ідолам ми падатимем в ноги,

Поганські ватри розіклавши знов.

Бабів поставим, виліплених з глини,

І жертви будемо криваві їм носить –

До витоків повернеться людина,

Щоб знов по колу розвиваться й жить.

І знов побачимо Ісусове пришестя,

І революцію, і гітлерів батіг,

І чобітки з євреїв на принцесах,

Яким от-от і упадем до ніг.

Ми віру втратим, вибравши дорогу,

Яка веде нас у пітьму кінця.

Постануть нові витязі і боги,

І світ оновлений запустить в хід серця.

* * *

Кого друзями ти називав, не питай,

Не питай, звідки підлість і зрада.

Залишається все так, як є, і нехай,

Бо у кожного є свої вади.

Не цікався ніколи, для чого ножі,

Боронь Боже на це натякнути –

Краще думать, що в спину встромив хто чужий,

Аніж другу казать “І ти, Бруте!”

Пам’ятайте ці мудрі слова золоті –

Адже зраджують люди не завжди.

Просто друзі у нас дуже часто не ті,

А між ними не видно, хто справжній.

* * *

Упало сонце в горизонт,

І сутеніє –

Останній багряний вогонь

На небі тліє.

Дві хмари, наче дві руки,

Взялись несміло,

А вечір розсипа зірки,

Неспопелілі.

Замовкніть, співаки-птахи,

Заплющіть очі –

Привезла бо свої міхи

Цариця Ночі.

Її дарунки золоті –

Це аромати,

Це дивні пахощі густі

П’янкої влади.

Тут ніжні квіти степові,

Ліси, діброви,

Холодні роси на траві

Такі чудові;

Тут запах весняних дощів

На рідній хижі;

І дикі польові хвощі,

І вітер свіжий.

Немов від морфію земля

Така духмяна.

Не знаю, може тільки я

Від цього п’яна.

Дарунки золоті її –

Це аромати.

І, скинувши думки свої,

Лягаю спати.

* * *

Моєму серцю, певно, не одужать,

Тому я вмру в своїх сімнадцять літ.

Любимий вбивце, чом же не додушиш,

Не домалюєш свій кривавий слід?

Якщо на завтра більш мене не стане,

Я хочу, щоб усі мої рядки

Передали тобі, коханий сталін,

Уперше і востаннє, навіки.

І коли яму будуть мені рити,

І в неї опускатимуть труну,

Я сподіваюсь, любий інквизитор,

Що хоч би в думці спогадом майну.

А потім в сни до тебе прилітати

Щоночі буду, наче на позов.

Це все твоє, мій найдорожчий кате,

Спасибі за жорстокість – за любов.

Моя душа

Душа моя під замком –

Я нікого туди не впущу.

І не почує ніхто

Смертоносних парфумів дощу.

Вам не видать моїх сліз,

Не пізнати, кого я люблю.

Я, як дурень, добро ніс,

А у дяку в обличчя плюють.

Рвала серце мені кат

І благала за рани простить.

Хай же буде той день клят,

Де єси без гріха знову ти.

І нічого нема мов,

Наче все проковтнула імла, -

Я у один бік пішов,

Ти ж, не зглянувшись, в інший пішла.

Заблищала в очах кров –

І солона, й прозора, і зла.

Я від болю і страху схолов,

Та, на щастя, ти в інший пішла.

Висновки 12 листопада

Послухай, висновки зроби,

Що нам чинити далі, -

Підставить під кийки горби,

Міцніше стати сталі?

Ми ординарні, як усі,

Хоча й не хочем бути.

Моя сусідка, твій сусід -

Вони звичайні люди.

Ми, наче пульпові книжки,

Протрухлі і негожі.

Та поміж нами є такі,

Які на нас не схожі.

Ми просто сміття, а вони –

Безцінні фоліанти.

Вужі слизькі ми, а вони –

Незміннії константи.

І нещодавно я знайшла

У світі цім людину,

Якій не підітнеш крила,

Яка не зігне спину.

Їй поступаються зірки,

Вона пряма й незламна.

І в моїм серці на віки

Лягла до неї шана.

Вірна

Я думаю, що все ж занадто вірна.

Душа моя кипить, німа наскрізь,

Бо все одно, що крикнуть в місці гірнім –

До долу валом котиться все вниз.

Що я любила, виявилось чорним,

Чому я вірила, ти зрадило мені.

Портрет писала, а він став потворним,

Писала гімни, а вони – сумні.

І геть ніхто не хоче зрозуміти,

Що підло дуже кинути в біді.

Всі скажуть – так, та однієї миті

Навшпиньки обирають відійти.

Мій ідеал – лише лякливий хлопчик,

Мій ідеал – вона за статус продалась,

Мої кохані серце моє стопчуть,

І бог сміється: з трону мого злазь.

Мій друг – вона завжди мене підводить,

А мої рідні кажуть: брешеш ти.

Ось так весь світ сарказмом за турботу,

Ось так мені за вірність одплатив.

* * *

Я давно вже віршів не пишу,

Я давно вже закинула прозу.

Наче той істукан, все сиджу.

Час – так само, мов бог заморозив.

Я не можу читати книжок

І не можу дивитись на небо.

Погляд мій так здіймавсь до зірок,

Ну а зараз – під землю, до тебе.

Повз котилися тисячі днів,

Сонце сходить і плине до краю,

А для мене мов час скам’янів

На секунді, де серце вмирає.

Жінка

Чи заслуговую любові –

На це найбільше в світі диво?

Чи у життя мого основі

Заклала доля хугу й зливу?

Ішла, хитаючись, по лезу

І балансую знову нині,

Та сунуть палиці в колеса.

Моя ж надія – волосина.

Мої печалі – його очі,

Я в радість їхню вже не вірю.

Мене обманює він мовчки

І рани посипає сіллю.

Я знаю все і не дивуюсь,

Я знаю ніч і знаю днину,

Коли у грудях квітне юність –

Я хочу все, не половину.

У серці мудрість предковічна,

А моя пам’ять кровоточить,

Бо я не просто перша стрічна

І нею стати теж не хочу.

Моя душа – бісів когорта –

Не вмре – ні швидко, ні повільно.

Я жінка – маю бути горда,

Я жінка – і я буду сильна.

Хто???

Хто не любив – не мучився ніколи,

Хто не любив – тих не проймає біль.

Смішні всі муки на земнім околі

Супроти тих, що в серце сиплють сіль.

Хто не любив, не знає недостатку –

Що їм любов? Заввиграшки вона!

Та ба, комусь лише єдина згадка,

Немов тортура – грізна і страшна.

Наївні люди – п’ють і мрії крадуть.

Наївні люди, бо їм завжди зле.

А любі брути нападають ззаду,

Щоб Цезар відав, як те зло мале.

Що хай з кліток повипускають звірів –

Їм, кровожерним, розум м’ясом тхне –

Щоб розірвали на ганчір’я тіло,

Проте не зрадили, - що справді головне.

Хто вам сказав? Хто зважиться й повторить,

Що є на світі голод і чума?

Хіба померти це таке вже горе,

Якщо живеш у всесвіті сама.

* * *

Душа – немов хамелеон:

Їх бачать всі й ніхто не бачить.

Міняю колір до колон –

Стоїть стіна і все, неначе.

Одна, сама межи людей,

За змія вигнанка із раю –

Як ті чаїнки каркаде –

Їх варять, потім викидають.

І у підвалинах зросте

Такий, як всі, мутант безрогий.

Я – невидимка, каркаде,

Хамелеон, проклятий богом.

* * *

Під ноги осінь стелиться, мов килим,

Багряно-жовтим волосом листа.

І ми з тобою вже були чужими,

Коли холодна ніч настала та.

Імла розтала, як солодка вата,

Жага розтала, як торішній сніг.

Я так тебе хотіла – написати,

А ти мене так написать – не зміг.

Шурхочуть краплі в мене на волоссі.

Кидають градом у моє лице.

Я відчуваю, як приходить осінь,

І вірші я пишу тобі про це.

Під ліхтарями гарбузи гарбузи світили,

Кидали тіні на твої вуста,

Коли скінчився день осінній сивий

І почалася ніч осіння та.

* * *

Моє життя сповите білим тюлем,

Мої думки просотані наскрізь

Стражданням тим, що відійшло в минуле,

Тим лангольєром, що мій спогад згриз.

Прозорим шклом ти став колись для мене,

Через яке я споглядаю сни.

Моя душа і кров моя із вени,

Мій розум бачать, як останній зник.

Нехай кричать, що боги досконалі,

Але раптово схибивши керма –

Були джерела, і кудись пропали,

Була вода, тепер її нема.

Мої квітки гниють, набравшись сили,

Мої плоди не виросли в сади.

Була і я, але мене поділи.

Життя минає, але в нім є ти.