Понад Дінцем схилились верби,

Гіллям торкаючись води,

Дінець плине і ледь плюскоче,

І тихо б'ється в береги...

Над ним кружляють журавлі,

Коли побачать нас зблизька.

І якщо є рай на землі –

Напевно він – місцина ця.

1990р.

ХАРКІВ

Моя твердине – моя оселя!

Твердиня з воску і ... пустеля.

На твоїй шиї - річок намисто

Мій любий Харків – кохане місто!

І твій чорно-гарячий прапор –

Ознака відчайдушній вдаці

І маківка, як зоря, сяє.

Ти спи, мій рідний, ще не світає.

І наші предки із москалями

Своїх вітчизн були синами

І бусурманам в час навали

Частенько чосу завдавали!

Серед твоїх захисників

Є Захаржевських рід Донців.

З них два – життям своїм наклали

Під час воєнної виправи.

І утікали орди хана

Зачув ім'я Сірка Івана,

Філософа Сковороди

На вулицях твоїх сліди.

І маршала polskiego wojska

Слова „Niech zyje Polska!”.

За приклад все це треба взяти,

Щоб не посміли супостати

Із України кров смоктати

Й упившись нею, реготати.

І буде дім – моя твердиня.

І доля – мати, берегиня.

Пустеля знов зазеленіє,

Бо в серці оживе надія.

Надія – відродити місто...

То в тебе зашморг чи намисто?

01.1990р.

Твого тіла таємниці

Білизна із оксамиту приховала.

Я не знаю: чи десь є у світі диво,

Що є в стані із коханням

І коханою зрівнятись?!

Ні! Я певен, що такого

Дива не було й не буде!

Що про нього знають люди?!

Аж нічого...

Власне, тому

Я, своїм прикутим

Серцем –

До коханої прикутим,

Серед мороку нічного,

Серед сонячного ранку

Всюди бачу усміх любий,

Усміх любий і чарівний...

І очей карих безодню

Не лише сьогодні –

Завжди,

Повсякчас також усюди

Образом твоїм тендітним

Водночас так витривалим

Цього ж бо не є замало...

Прагну тебе доторкнутись:

Тіла, що ніжніш атласу,

Білизну із оксамиту

Вустами своїми зняти.

Усю ніч до сходу сонця –

Сходу денного світила

З тебе ніжно дивуватись.

А на ранок довгожданий,

На чудовий тихий ранок,

Наче білою імлою,

Чи то пак, пелюшка з шовку

Тебе лагідно сповити

І від лих охороняти...

Та із вуст твоїх духмяних

Та багряних, мов цей

Ранок,

Трунок дивний і солодкий,

Що із запахом медвяним

Міг із вуст коханих пити.

І тобі – такій бурхливій

Так бурхливій й неспокійній

Затишок подарувати.

Затишок такий, о котрім

Мріяла ти життя ціле.

Ціле життя,

Але досі так його

І не зазнала.

Щоб у затишку погіднім,

Ніби у морі купалась,

І за звідала розкоші,

Розкоші та насолоди,

Бо красніш твоєї вроди

Й звуку голосу-потічка

Досі не було й не буде

У безмежнім й вибуялім,

Вибуялім розмаїттям

Цім великім дивнім світі –

Білим-білим, мов білизна,

Білизна із оксамиту,

Під якою приховались

Таємниці твого тіла...

15.11.1997р.

Єси ніжна, мов серпанок,

Що сповив весняний ранок.

У імлі дрімають дива.

Твоя вдача є бурхлива.

Йой ти, дівчино русява,

Величава, наче пава,

Ти й сама така прозора,

Сповиваєш все довкола.

Наче сяйво в час світання…

Аж зродилося бажання:

Спрагло пити твою вроду –

Буцімто весняну воду.

15.07.

Твої ніжки так... тендітні!

Гірко – не мені привітні.

Їх проте в уяві бачу

І твою незвичну вдачу

Відчитати я в спромозі.

І хоча стогну в знемозі

Це – таки моя...проблема...

Чи не так, пані Олено?

15.07.2002.

Я дивлюся навколо:

І усюди - є ти...

Знаєш: усмішка твоя –

Творить нові світи.

І в світах тих далеких

Сплять незнані дива,

І пір’їна лелеча,

Наче розрив-трава.

Я приховані скарби

В світі твоїм знайду,

І полум’яні варги

Вивергають грозу.

А пір’їни тієї

Дотик ввергне у шал...

Над тобою тремчу я,

Як над злотом лихвар...

19.07.2002.

Ні... се не сонячний удар,

Се посмішка твоя зваблива,

Як завше, творить нові дива,

Мов сонце вийшло із-за хмар!

Ні, се не тільки терпкий щем

У часі липневої ночі:

Мені наснились твої очі –

І роси скрапують дощем.

Ні, недаремні ці вірші!

Краса твоя – не випадкова:

Вона не є лише обнова –

Відлуння світлої душі!

А родимка на лівій щічці –

Знаменом є твоєї вроди

І ніжної так насолоди,

Мов прохолодна гірська річка!

19.07.2002.

СПОКУСА

Спокуси більшої нема,

Аніж тебе, убрану, зочить –

Вдень навіть більше, аніж вночі –

Се не дурниці й не дарма.

Спокуса меншою була б

Тебе – розібрану зустріти

І погляд свій у тебе влити,

Мов загорнути у єдваб.

А одяг твій такий ... легкий

І пишний так, неначе пава...

Моя уява вибуяла

Лоскоче поглядом з-під вій.

І я молю: „скинь долу шати!

Не спокушай мене собою

І одягу свого ... жагою!”

Кріплюсь, аби не застогнати.

22.07.2002.

TESTAMENT

Мій Донче! Ти куди несеш

Свої стрімкі прозорі води?

Мов в передчутті насолоди

В моїй душі - бринить усе!

У плесах-люстерках твоїх

Блискітки – то є неба зорі.

Твої обійми так прозорі!

А плюскіт – твій ласкавий сміх.

Мене ти зваблюєш у гріх:

Тобі віддатись доостанку…

І це здійсниться насвітанку –

Остання ти з чуттєвих втіх!

22.07.2002р.

To tak sobie – nie lada sobie fraszka

Jakie zycie desperackie:

Czasem wabi, jako cacko –

Naraz potem sie przemieni,

Niemal wyrzuty sumienia.

A potrafi byc tak gorzko,

Jako wlosy kurwy szorstkie!

2001r.

FRASZKA

Po co tak wypinasz tylek,

Jako znak pytania?

Czyz to swierbi Ci cos milo

Pomiezdzy nozkami?

Czyz ksztalcony Twoj tyleczek

Znakiem jest rozkoszy?

Duzo znal tacych owieczek,

Bowiem srebrowlosy.

Ale zawsze omijalem

Ksztalty ich figury –

Przeciez one, moim zdaniem,

Sa wilczej natury!

23.05.2003.

O fraszcie

O fraszcie mowic jest niewdieczna sprawa:

Ty powiesz „Kalisz” a ona – „Warszawa”,

Czasami sztryka, jak igla cyganska,

Osypie czarem nocy swietojanskiej,

W niebiosach topnie oblokiem leciutkim

A trafi prosto w serce grotem-sutkiem!

Dotyka dusi swym szyderczym smiechem:

Smiejac do bolu ja rozlaczy z grzechem!

11.09.2003r.

“На Псло,

На Ворсклу,

На Сулу…”

М. Вінграновський

І Псло, і Ворскла, і Сула,

І той музика ясноокий,

Що у душі живе високій,

І сонце, що спада з весла…

Усе – моє. Усе – для мене!

Не розділяв би й поготів!

І гострий солов?їний спів

Поклав на музику зелену.

Моє - оце високе небо,

Зелені луки, солов?ї,

Долини, пагорби твої…

І все ж таки… це я – для тебе!

2003р.

Цикл кримських поезій, навіяних „романтичним уїк-ендом” у Ялті від шоколаду „Корона”

Ангарський перевал

Вперед і вгору: поза хмари,

Які сповили скелі сиві!

І більшої немає кари,

Ніж власне визнати безсилля!

Туди повзе німа підвода –

Туди, де прагне земля – в небо

Й посеред спеки прохолода,

Мов ковдрою, накриє тебе!

Душа – така набубнявіла,

Мов брунька молода весною,

На стрімку скелю ізлетіла

І захиталася сосною.

10.2004р.

Ангарський перевал

А. Міцкевич в Криму

Все пнеться й пнеться вгору й вгору шлях –

Коли ж то вже досягнемо вершечка?!

Дзенькіт підків та напнута вуздечка...

Від кроку хибного боронить най Аллах!

Йдемо угору – просто в білі хмари,

А скелі навкруги стікають медом...

Слідкують очі за орлячим летом.

Йдемо, наче сновиди чи примари.

Аж ось! Нарешті! Доп'ялись до верха...

Провідники командують: „Спочинок!”

Може, хоч легшим буде спуск в долину?

Від спраги-бо, навіть вуста пошерхли...

Одна надія – незабаром море!

А піді мною весь край неозорий!

21.09.2005р.

Цикл „Фрашки підземкові”

Ciutek smieszne, az sydercze,

A z odrobinka goryczi,

Wariacko smieja czasami,

Zas czasem ze smutku rycza.

Kola, kluja, rozdrapuja,

Wtepia calus czyz lizniecie.

W ciagu lata – pragna zimy,

Zima – juz marza o lecie.

Smiech a szloch, jeki, oklaski –

Tace dzwieki dookola:

To nie tylko zwykle fraszki –

To sa fraszki podziemkowe!

17.03.2005r.

18.45. Підземка.

Гамірно й затісно у

підземці:

Стогнуть в моїх надрах

спадкоємці.

Дотики так хтиві –

не до сміху!

Се злодюжки кишенькові

мають втіху.

Чом діткнулась ти до мене

так відверто?

Був би я трохи молодшим –

міг би й вмерти!

А так перевірю-но

кишені:

Чи залишилось дрібних хоча б

півжмені?!

11.03.2005р.

Жадоба. Підземка.

Єм-си ласий на кислички:

Такі терпкі груші-дички!

Так п'янять смаком медвяним

Й запахом своїм духмяним.

Ви солодкі, мов варення!

Й наших поглядів – зіткнення

Радше – підземкова рандка:

Ви – доміна, а чи бранка?

16.03.2005р.

11.28.-11.32. Підземка.

„Ботанічний сад”

Легкі кіски спочивають

На твоїх пуп'янках.

А сорочка чистобіла –

Нічим вишиванка.

Чия то є твоя врода:

Польська? Українська?

Та правдива насолода –

Прецінь – не чужинська!

Як вустам твоїм допари

Черлені коралі...

Личили б. Леч ти – виходиш,

Зась я – їду далі.

3.08.

Усе буде якнайліпше!

В твоїх очах відбилось моє небо,

Хоча вони аж ніяк не блакитні!

Ти тільки будь! Й нічого більш не треба -

Навіть цілунків й дотиків тендітних!

Ти лише будь! Хотілося, щоб разом

З тобою ми - аж поки нам життя!

Хтось угорі затамував образу

Й унеможливити нам прагне вороття.

Та се дурниці - вкупі-бо будемо!

Переплелися долі, мов стрічки.

Чекають на нас свята та буденність -

Як не у цьому, то в наступному житті!

08.03.2005р.

Не було цвяха в підкові –

Загубив її у полі.

Загубив її у полі –

Кінь учвал іде поволі.

Кінь кульгає – князь поліг,

Мчить кіннота з усіх ніг.

Вмить її розпорошили –

Утікали, скільки сили.

Військо знищене „упень”:

Ворог в місті в той же день –

Ріже, палить і мордує!

Як тепер коваль шкодує:

Напередодні напився,

Як би той вухналь згодився,

Що його не зміг викути,

Бо похмілля було – люте!

31.05.2005р.

„A! Wygraja – nie wygraja:

Niechze to nas diabli znaja!

Poniewaz jestemy tace:

Zwyciezyc czyz zginac w walce!

W walcie z okolicznosciami,

Zanim ocze zamkniec mamy!

27.10.2005r.

Нам час засукати рукави,

Відкинути зневіру й ляк,

Бо ми і є – ота держава,

Яку новий чекає шлях!

Це – не торовані гостинці,

Не збитись нам на манівці!

Бо ми, нівроку, - українці,

І ми йдемо: рука в руці!

Пліч-о-пліч та назустріч сонцю:

Сліпий дощ вмиє небо синє...

І це будь-хто уздрить доконче:

Свій шлях торує Україна!

Чекає розуму та сили,

Немов земля – лагідних рук!

Ми – працьовиті щирі, вмілі

І дід, і батько, і онук!

А берегиня неодмінно

Кохана дівчина – дружина...

Освідчуюсь тобі уклінно,

Моя єдина – Україно!

01.2005р.