* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ПІСНЯ

19:27 13.08.2007

МІЖ СЕРЦЕМ І БОГОМ

ПІСНЯ

А ми на пару

З гітарою

Душу свою

В пісню одну

Вливаємо.

Місяць ходить

Стороною,

Дорогою,

Тонким

Викрешує рогом.

3ірка-краплина

Глянула на дівинну *

І засмутилась...

Чи горю її

Винна?

Небо сповите

Ясним оксамитом,

Виткане зорями,

Землю натруджену

Кликало

В колискову.

*Дівинна /дивина/ - рослина з жовтими квітами,

в народі – символ втрати полеглого в бою нареченого.

ВЕРБА

Говорять, мій край - вишневий,

В пшеничнім ярить меду.

А я піду на толоку

І сиву вербу знайду,

У віти вгорнуся ніжні,

Як Мавка, в коси вплету,

Хоч дуже люблю я вишні

Й поля в золотім меду,

І землю-матінку щедру,

Що сили життю дає...

За віщо люблю верби,

Ну що в них, тужливих, є ?

ДАВНО

3 рипами двері,

Вікон очиці -

Тиха оселя

В мрії насниться.

Наче в дитинстві

В ній поселюся...

Стане у дверях

Сива бабуся,

Вийде у сіни,

Ляду відставить,

Винесе з льоху

Мед золотавий.

Сонце у ньому

Стане купатись,

Як на віконцe

Виставлю з хати

Миску біленьку,

Шмат паляниці

В крапельках меду,

Мов у живиці.

Грушка npивітно

Гляне на мене,

Яблуко блисне

Боком зеленим...

Я свою мрію

Заколишу

Тут біля призьби

На споришу.

ПРОЩАННЯ

Прощаюсь з домом,

Прощаюсь з літом,

А за вікном надривно

Тужить в деревах вітер,

Сонце холоне в небі,

В полі рілля чорніє,

І від видіння того

Щось у душі німіє.

То не природа плаче,

Квилить душа з розпуки,

Серце сходить сльозами -

Чує близьку розлуку.

Може безцінним скарбом

В мене ввійшло навіки

Рідне, кохане поле,

Дужий зелений вітер...

...А десь на сивім надгробку

Золото слів зупинить.

ОСІННІ ЕТЮДИ

*

Залягає літо в покосах,

Осідає у свіжій ріллі.

Підкрадається жовта осінь

Літом бабиним по землі.

На деревах сивіють скроні,

На левадах трава згаса,

Відлітають гурти пташині

В даленіючих небесах.

Річка студить притихлі води,

Никнуть верби старі сумні,

Гублять листя, неначе сльози,

На змарніле лице землі…

*

В сизі хмари чаклунка-осінь

Зафарбовує неба просинь,

В прохолоду кутає ночі,

Зір тепло остудити хоче.

Розсипає бабине літо

Над важким від врожаю світом,

Гасить синь батогів петрових,

Пада жовтим дощем в дібровах.

Сива мжичка зійде сльозою

На віконному склі прозорім...

*

Вечір.

Тиша сховалась

В золотім верховітті.

Ще намистом не всипали зорі

Таємничу глибоку темінь.

Ніщо не шелесне...

Пахне паленим листям.

І домом...

І пахощі ті

Може осінь одна

У барвистім подолі принести.

МАТЕРІ

Заховалася під хустину

Вполовину тонша коса…

Чи не рано, моя кохана,

Тебе вкрила срібна роса?

Та іскряться зелені очі

З-під широких шовкових брів,

В них добра, мов пролитись хоче,

Сонця в них - не знать берегів.

У вухах золоті сережки,

Ніс кирпатий, рідні вуста,

Топчуть ноги знайомо стежку,

Гріє дім усмішка проста.

У життя колія глибока...

МАЛЬВA

Жінку,

Стару,

Сивинами зрошену,

3устрічаю між мальв.

Надією й смутком

Життя припорошене,

На обличчі - клеймом печаль.

Вона,

Що пісні молоді відспівала,

Щастя своє

В ніч купальську зустріла,

Що його і плекать,

І леліять воліла б, та...

Леле,

Чи знала, чи думала,

Що воно

Найкоротшим удасться в житті,

Поступаючись

Вічній журбі-самоті

3 дороги своєї?

Не він

Був винен, що овдовіла

Хатина його

Разом з коханою...

Не плакала,

Віру в серці носила

В зело стосиле,

Квіти просила,

Щоб виглядали

Щастя її...

Соняхи

Занадто покірні сонечку-батечку,

Тільки до нього

Голівки усміхнені хилять -

В кожного свій ідол.

Маки,

Що горять, пломеніють...

Облиш іх!

Їм горя свого достатньо.

То з давніх-давен

Загиблі в неволі серця,

Що криком кривавим кричать -

Вогонь негаснучий.

Мальво,

Матінко добра

Подруго щира,

Ніде і ніколи віч не спускаєш -

Все кругом бачиш,

Допомоги проситиму -

Мужа мого...

Насадила

Попід стінами білими

Тихих вдовиних квітів.

Рік за роком

Мальви невсипущі стооко

На нього чекали...

Вище і вище тяглися під стріху

Зірко вглядались

Своїми голівками

І виглядали,

І виглядали

3 чотирьох кінців світу

Коханого.

Кожного літа

Стоять сторожами,

Пестить старенька

Своїми сухими руками,

І життєдайність взаємну

Серця їх чують...

Біла хустина

Сховала в собі срібні скроні,

Сама тим сріблом

На плечі худенькі спала,

Збігла кофтиною білою

На чорне золото рук.

Руки,

Що красномовніші від

Найкрасномовніших слів на світі:

Кожен палець вузликом кожним

Багато про себе розкаже.

Вони завеликими стали для неї -

Важкі і болючі -

Кожну жилочку чує.

Мальви саджає,

Надію вливаючи

У чеканням впокорену душу.

Їй би буть

Монументом при битій дорозі,

Вона ж

Тихою мальвою

Поміж іншими стала,

Щоб заснути повік не могла,

Щоб завжди виглядала

3 чотирьох кінців світу

Коханого...

ПЕРЕДЧУТТЯ

Куди несеш мене,

Моє ти марево,

Лечу і тану я

Й сама примарою.

Горнуся зніжено

В гілки задумані,

Вуста обпалюють

Гарячі струмені.

Шукаю в світі я

Чогось великого...

А все розтануло,

Кудись полинуло...

Окреме листячко,

Стеблинки висохлі,

Червоне яблуко

І море літепла...

Відчутно дух землі...

Цілує вітер

Моє волосся

І поряд квіти...

Де ти, велике?

Як твоє ймення?

Може кохання?

Може натхнення?

*

Серце - море

Широке, п’яне,

Там грає щастя

Конем буланим,

І там куються

На тебе чари:

Химерні квіти,

Чудо-примари -

Ніжні, жорстокі,

Але жадані,

Ой стережися

Моїх кайданів!

*

Чому стоїш без руху ти?

Олександер Олесь

Чому стоїш?

Чому без руху ти?

Ти - вже не ти -

Сама жага кохання.

Цілуй хутчіш

Пелюстки вуст,

Спивай їх так,

Як ніби-то востаннє!

Хай тане серце

В полум’ї очей,

Навік згорає,

Не стає дихання,

Не відпускай!

Пий трунок той

Увесь, до дна

Так, ніби-то востаннє!

ДО ПРИРОДИ...

Сумно і тихо.

Згасло багаття лісів.

Десь далеко повіявся вітер,

Наче вмер.

І цілують сумної землі

Стужавілі вуста

Білі квіти,

Що їх посилає небо.

Навіщо мені дарунки

Висмакувано викінчені?

Сумно, однаково сумно...

Не сковуй мене

Своїм льодом криштальним,

Ту примарну красу

Геть від мене неси.

Краще серце застигле моє

Розшматуй на окрайці,

Коли можеш -

Багаттям життя воскреси.

ЕТЮД НАСТРОЮ

Гірка, болюча пустота

Скувала дух, немов в’язниця.

І я не та, не та, не та!

І страшно так на світі жить цім.

Не хочу - так, не можу - так!

Минуле кануло безслідно.

Нова молитва на вустах,

Та поки-що вона безплідна.

О, як би вилитись мені

В нові, незнані досі форми,

Натхненням розбудити дні,

І розігнати тугу чорну!

ЧЕРВОНИЙ ЕТЮД

Латки дахів – червоні,

Бузкові, голубі...

А світ - поза тобою,

І світ - в тобі....

Палає вечір ранній

Між синіх верховіть,

Немов вино у склянці,

Вогонь шибки п’янить.

У шатах пурпурових

Спішить до ночі день

І тягне за собою

Стрічки нових пісень.

А слідом десь повіялись

Дрібні печалі,

Розсипались,

Розтанули

В червоних далях...

ЧЕРВОНИЙ ВЕЧІР У ЛЬВОВІ

Заплутавсь в черепицях

Вогонь столітній,

Лоскоче пурпур-полум’я

Мережки верховіття.

Засумував в тій червоні

Іржавий флюгер

За місяцем надщербленим -

Далеким другом.

На бруківці - у дзеркалі -

Квітки багать червоних,

Затьмарив вечір червінню

Зірки неонів.

Я і сама в тім полум’ї,

Мов свічка, тану:

Душа - безкраїй всесвіт,

А серце - море п’яне...

*

Як нелегко тепер...

Не життя – перегони, вокзали...

Кожен сам по собі, кожен сам у собі,

І подалі від всіх, і від себе подалі...

Але ні, не втечеш...

Як не мчи, не дави на педалі,

А болить, серцем біль струменить

І від горя чужого, і від власного жалю...

І світліє душа...

3 чистих сліз озивається знову надія.

Розвидняється день. І навчатися жить

Закликають і віра, і мріі.

З BIKHA ЕЛЕКТРИЧКИ...

Лежать полотна скопаних грядок,

Стоять нові, із цегли звиті дачі.

О, скільки їх розорано, стежок,

Тих, що вливалися в шляхи козачі.

Колись свої баталії гули...

Новітнє панство обляга країну...

Яких катів і зайд ми відбули,

Але жива і досі Україна!

Оця зупинка звалася Терни...

Терни таки цвітуть. Повіримо в удачу?

А люди що ж? Не ремствують вони...

І де та наша славна кров козача?

ВТЕЧУ ВІД БУДНІВ...

Втечу від буднів у блакить душі,

Пошлю до біса всі свої турботи,

Домашніх справ не збутись, не звершить,

А я і там знайду собі роботу.

Почищу пір’я, крила розів’ю,

Дихну озоном небувало чистим,

Відкритим душам небо прихилю,

І орошу сльозами, мов намистом.

Прокиньтесь же від бур’янів і сап,

Від рабства осоружної роботи,

Огляньтеся - у світі є краса,

Що також прагне вашої турботи!

Вона тендітна, ніжна і п’янка,

Беззахисна, наївна, мов дитина,

І від байдужості, зневаги чи гріха,

Для наших душ загинуть не повинна!

Втечу від буднів і не озирнусь,

Залишу суєту за небокраєм...

Очищу душу. Боже мій, чомусь

Проклятий побут знову дошкуляє...

ПОЛУДЕНЬ

У прозорій дзвінкій блакиті,

Між пташиного співу,

Гудіння бджіл,

Теплим літом думки сповиті,

Спочивають від хатніх діл.

Крізь мереживо верболозу

Видно затишний тихий світ:

Чисте плесо ріки,

Де білизну полощуть,

І безжурних метеликів літ,

На стеблинці малу мурашку,

Що управно вагу несе,

Стежку з жінкою,

Конюшину-кашку,

І дівча, що козу пасе.

Розімлів осокір на сонці -

Листя зблискує, мов слюда...

Стільки спокою у природі,

І душа така молода!

Вітерець ледь-ледь обіймає

Ніжним подихом стан, лице...

Боже мій,

я була у раї,

Не здогадуючись про це!

БАТЬКІВЩИНА

Дрібка пекла

і скибочка раю -

рідний край -

найдорожче,

що серденько крає.

І той образ

коханого лона

обережно несу,

мов свічу на долоні.

У чужій стороні,

що, як долю, приймаю,

він щодалі чіткіше

в уяві зринає,

бо земля,

що на світ народила,

до останку -

і міць,

і наснага,

і крила.

Тож ніколи й ніде

не забуду,

єдина,

я – твого джерела

щедра крапля

і щира сльозина.

ДЕНЬ

Трава проснулась, блискає роса,

Туман молочний ліг на сонній річці,

І перший промінь чергового дня -

Пробігли кадрами в ранковій кінострічці...

А потім - день - і швидше pyx cпipaлі,

Сильніші пристрасті і глибші почуття,

Й пекучий пломінь врешті зморить землю -

Притихне в післяполудень життя.

Лиш губи шепотітимуть ледь чутно,

І хтось невтомний справу довершить...

День упаде покірно мирним буднем,

Щоб, як завжди, оновленим ожить.

*

Думки рояться, прагнучи уваги...

Який коштовний, вишуканий бран...

І кожна вимагає переваги,

А не пригорнеш, тане, як туман.

Ловлю пером в’юнку пташину думки,

Що заграє, та впіймана в сильці,

Живі слова лиша, мов жар-пір’їнки,

Що віршами спалахують в руці.

26 квітня

А весна coбі йде,

Не питає дороги,

Через наші тривоги

І наші розбиті серця...

Зелен-квітом буяє

І не вимагає залоги,

А ні грошей,

Ні жертв,

Ані часу

За дозу нового життя.

РАННЯ ВЕСНА

Яка тендітна зелень молода!

Сама надія розлилась над світом!

Вона прийшла, немов жива вода,

Щоб наші спраглі душі напоїти.

Весні зелені ватри до лиця

Й медовий дим у кучерявім вітті...

Поволі відтають людські серця,

Її теплом і ніжністю зігріті.

О, як же довго йшла до нас весна!

Де ти блукала, у якому світі?

Невже забула, зраднице ясна,

Що дні твої жаданим щастям світять?

ВЕСНЯНЕ...

Тихо-тихо

І тепло,

І чути,

Як диха земля,

Як зітхає гілля,

Сонний світ

У собі колихає.

Місяць-мрійник

Щоночі

Чумацький відмірює Шлях -

В міріадах зірок

Ту єдину,

Найкращу,

Шукає.

ПОЕЗІЯ

Ніні Кокідько

Заструменить і потече душа,

І забринить таким бентежним словом,

Що серце стисне і не полиша,

Весь світ у ньому помістить готова.

У неї безліч тем і почуттів,

Її слова - коштовні діаманти,

У вільних ритмах - трепет і порив,

І неповторність кожного таланту.

Проллється світла праведна печаль,

Торкнеться струн і співчуття розбудить,

І все єство прониже тихий жаль,

Тривожний щем наповнить наші груди.

Або красою марить, пророста,

Мов водограй, веселками злітає

Її любові пісня золота, -

Вона і наші душі окриляє.

А часом здатна бити навідліг

І піднімати із колін народи.

Міцніше криці, пострілу влучніш

Буває слово - провідник свободи.

О, диву гідна, неповторна мить,

Коли душа готується до злету,

Коли вона, окрилена, летить,

А з нею й інші слідують поету.

БЛИСКАВКА

Марині Цвєтаєвій

Відчуй же,

світе,

ти мій лицарю,

з яких незвіданих глибин

я,

ніби лава,

йшла царицею,

віків розчахуючи плин,

до тебе йшла.

І серце пристрастне

тобі несла,

немов свічу.

Свого життя

коротку блискавку,

В пітьмі

собою оплачу.

Як водограй,

була невинною,

Гріхом пішла за небокрай...

А слово відбулось

Мариною...

Воно – дитя моє. Згадай!

*

Пульсує слово на кінці пера,

Немов дитина в череві матусі...

У світі зла не більше, ніж добра,

Та я ніяк у тім не розберуся.

Бог не захоче – не зійти словам.

Це, може, й краще, щоб когось не ранить...

А як байдужість виправдати там,

Де добре злу і де добру погано?

СПОВІДЬ...

Пам’яті Сошиних М. та В.

Що ж ти, доле,

росою згірклою

закотилась між трав густих...

А колись же

світилась зіркою

в небесах, таких молодих...

Що ж ти, доле, на старість зрадила

мої сили,

і мов на сміх,

заповзала, як чорна гадина,

в мій неспокій,

втягла у гріх?

Крала!

Крала надію краплями,

наливала безсиллям вщерть,

і нарешті,

зімкнулась зашморгом,

половинку відтявши геть.

Не подужати серцю рани -

горе душу живцем спекло.

Я сльозою твоєю кану.

Разом підемо.

...Відбуло.

СТАРЕНЬКА

Самотня, мов палець...

А поглядом щирим

Зігріють їй серденько, хай і на мить.

Усім допоможе, були б тільки сили,

А може, спитають, що в неї болить.

Кінчається день – не змикаються очі,

І тужить душа... не за щастям земним -

Блука, неприкаяна, в темряві ночі,

Аби не лишатись зі страхом своїм.

*

Як солодко

співали солов’ї

у поминальний день

на цвинтарі старому.

І їх пісні,

руладами рясні,

наповнювали світ

величною красою.

...Безжальний час.

Стрімке життя людське

зникає миттю

вкупі з суєтою.

Душа живе.

Мов пісня солов’я,

Що білий світ

наснажує красою.

А тут вона,

немов орган звучить,

мов гімн життю,

упертий, відчайдушний.

І смерть здається

не така страшна,

Бо забирає тіло,

а не душу.

*

В людей і сни собі, як сни,

А мій повіявся гуляти.

Думки, як оси, в голові, -

Ні розігнать, ані зібрати...

*

Сьогодні вперше заявився сніг...

О, не зимовий з білої безодні,

А, наче перша нитка сивини,

Такий невчасний і невідворотній.

Він тихо падав із зелених віт,

Волого лащивсь, кутаючи плечі,

І ніби вибачався за візит,

Все капав, капав:

Ще... іще... не вечір.

*

Яка розкішна й лагідна зима

Заполонила цілий світ сьогодні,

Немов нічого навкруги нема,

Лише лапата і п’янка безодня.

Неначе душі явищ і речей,

Людей і звірів у одну злилися,

Розкрились навстіж тисячі очей,

Бо світ краси усій душі явився.

ПІСЛЯ ОЖЕЛЕДИЦІ

І ожило тепло!

Із панцирів льодових

звільняються гілки

і ґрона горобин.

Дзинчить склянками дощ.

Під кожну деревину

зсипається кришталь

із наболілих крон.

І кров червоних ґрон,

і сліз рясне намисто

натомлене гілля

на волю відпуска.

Під зойки вітерця

і під ритмічні зблиски

все котиться з дерев

велична згуба ця.

Природа знемоглась

у крижанім полоні.

Розпачлива краса

чи засторога лих?

По кому це дзвенять

її печальні дзвони?

Чи зойкають серця

від засторог отих?

ЛЕБЕДИНА ПІСНЯ

Мов королева, відійшла зима

Органним гімном бунтівної сили -

Лапатострумно, зречено, сама

Величне диво на землі творила.

Все найдорожче, що могла, сповна

Брудному світу кинула у ноги.

І ця краса, вразлива, неземна,

Була прощальним кличем застороги.

Вона вмовкала - танула, мов дим,

І знов здіймалась на величних крилах ,

Немов дитинством марила, отим,

Де чистий світ, де зло не має сили…

І цю планету, із життям єдину,

Вплітала в свою пісню лебедину.

*

Що є натхнення?

Вічний сполох духу?

Чи золоті від брам його ключі?

Коли вагітна думка

В серце стука

І не дає заснути уночі -

Прийшла пора

Надійні ставить верші,

Його хвилини жадібно ловить.

Усі, хто творить, завжди були перші.

Нехай для себе.

Хай лише на мить.

ШЕВЧЕНКОВЕ СЛОВО

Коли наш дух знеможеться до краю,

І неміч цю безсилі подолать,

Берем тебе, Шевченківський «Кобзарю»,

І починаєм знову прозрівать.

Мов із криниці, слово п’єм за словом.

Від слів отих хмеліє голова!

Який це гарт! Яка цілюща мова!

Яку ж бо силу мають ті слова!

Палкі і мудрі. Їх відкритим кодом

Диктує серце. І бунтує знов!

Вони є глас безсмертя і свободи,

В якім всевишня світиться любов.

Їх сила - ключ у світ життя нового,

Вони зорять, немов дороговказ.

Прости нам, Батьку, - безпорадні знову...

Не полишай нас, праведний Тарас!

*

З чого ти розпочиналась, моя Україно,

та, що в серденьку назавжди, як життя, єдина?

Може з рідного довкілля, чар його стосилих,

що очам красу дарують, а наснагу крилам?

Може, піснею своєю полонить взялася -

щемно і благословенно в храм душі лилася?

Може, казкою озвалась в таїні обрядів,

що і в радості освятять і біді зарадять?

Може, тихо відкривалась в материнській мові,

що всьому на білім світі дала назви словом,

і те слово загадкове, мовлене вустами,

прямо з серця проростало і ставало нами?

Може, в серці запалала вогником сумління,

як спитала себе, хто я, де моє коріння,

з усвідомлення твоєї нелегкої долі,

коли вперше в юнім серці защеміла болем?

А можливо, почалася із тієї миті,

як зробила перший подих я у цьому світі.

*

Рідний краю, до тебе лечу солов’єм,

І смиренно замру край порогу...

Все, що в мене було, все, що буде, і є,

Все - твоє, моя доле, дарована Богом.

Ти у вірному серці свічею гориш,

Грієш душу вогнем ностальгійним.

Сповідаюсь життям, сподіваюсь, простиш

І, як доньці, розкриєш обійми.

РІДНЕ...

Не відпускаєш. Відстані не можуть

Урвати нить, що в’яже... Світе мій!

Здалека ти на вічну казку схожий,

Гортаєш спогад зримий, молодий...

Нахлинуть враз пречисті очі хати,

Впіймають погляд теплий і тремкий,

І зустрічає вишенька крислата -

Стокароока радість плеще в ній.

Ховає хвіртка у обійми двору,

Спориш хутенько стелеться до ніг,

Старенький ганок кличе, і бадьоро

Поскрипує натомлений поріг.

А за стіною сиві голуб’ята -

Стареньких двійко - нерозлийвода,

Мій біль і щастя - матінка і тато,

А з ними їхні нелегкі літа.

І знову будем ніч оповідати

І згадувати кожен про своє…

О, де б тих сил для вас, кохані, взяти?

Спасибі Богу, ви у мене є!

ГІСТЬ

Несамовитий,

дивний сніг

весняним вечором у гості

спускавсь,

котився,

падав,

біг

на теплу землю з високості.

В тій зливі пуху

все і всіх

чарівна сила обіймала,

і світ од захвату притих,

віддавшись лагідній навалі.

А гість небесний раював:

диригував лапатим скерцо,

хмільним музикою блукав

у кожному розчулім серці.

Він дарував себе усім

в пориві щедрості, спонтанно,

і нам,

як ми йому,

радів.

І сам у ейфорії танув.

*

Умри, зимо!

Пора тобі

Прийнять цей присуд, як належить.

Ключ журавлиний світ збентежив,

І сколихнулась глибина...

А серце теж своє:

- Весна!

ВЕСНЯНІ ТУМАНИ

Заблукали в тумані

перші промені ранні,

День почався з купання

у парнім молоці,

Роси-перли упали

в молодесенькі трави,

Миготять діаманти

в рясноцвітті кущів.

Розтинають дерева

біле тіло туману,

Кожна гілка до сонця,

Мов до нені, спішить,

І несе у бруньках

полохливе чекання,

Боячись пропустити

пробудження мить.

Ось і сонце! Прогнало

густобілу оману

І, спиваючи перли,

погасило кущі.

В теплих променях жваво

розтопились тумани,

Прохопивши з собою

частинку душі...

*

Постука в серденько весна

Дзвінким пташиним голосом,

І оживеш. І десь із дна

Душа озветься солодко,

І понесе тебе в світи,

Де любиться і мріється.

У теплоплині доброти

Бентега й сум розвіється.

І схаменешся від краси,

Немов стрілою вцілена...

Любове, світе мій, прости,

Це ж я - твоє утілення!

ЕТЮД З ВІКНА

Вітер знов

між моїх зосенілих дерев.

Нині він

незбагненний і ніжний.

Він незвично покірний

в колючих обіймах акацій,

і пустун жартівливий

в осикових вітах...

Він сьогодні і серцю,

як гість запізнілий

із ласкавого

теплого

літа.

*

Ще немає віршів...

Напливають слова,

наче хвилі,

бентегою в душу.

А впіймавшись у сіті,

де казка і та ожива,

водограями думки

пролитися мушу.

НАС ОБИРАЄ ЧАС

(До 130-річчя з дня народження Лесі Українки)

Одвага наша - меч, политий кров’ю,

Бряжчить у піхвах, ржа його взяла.

Чия рука, порушена любов’ю,

Той меч із піхви видобуть здола?»

Леся Українка „Товаришці на спомин”

Оце так мова!

Арфа і наган!

Феномен духу - українська жінка:

Поет,

філософ,

патріот,

титан,

Ім’я якому Леся Українка.

Немов полин, гірчать її слова...

Невже і нині їм звучати всує?

Сама Кассандра мовить нам!

Ов-ва!..

Своїх пророків, як завжди, не чуєм.

Шукаєм десь...

Як Леся, як Тарас,

Знов піднімаєм «рідні перелоги»?

Вітчизна жде!

Нас обирає час.

Тож обминаймо ті «чужі пороги»!

Плекаймо рідний український лан -

Не даймо згинуть заповітним сходам,

Шукаймо сили виполоть бур’ян,

Яким так щедро засіва “свобода”.

Ідімо в бій!

Чужий не захистить

Наш дім для нас.

Погляньмо правді в вічі.

Не даймо, браття, у собі згубить

нам Україну

в цій духовній січі!

НА МЕЖІ

На межі двох епох зустрічаємо полудень віку,

Мов на лезі ножа, що розчахує наше життя.

І здобутків і втрат насьогодні набралось без ліку,

Ідеали згубили і годі шукать вороття...

Як же важко в ‘‘епоху крутих перемін’’ виживати,

Відчувати себе, розіп’ятого в часі, чужим...

Як же боляче й пізно усе із нуля починати,

У свої п’ятдесят, коли наміри тануть, як дим.

Тільки доля - надія з очима дітей і онуків,

Нам пропасти не дасть у байдужому дзеркалі дня.

Хай вони, молоді, упіймають удачу за руку,

Осідлають її, ніби вершник стрімкого коня.

Хай свій потяг життя ми назад повернути безсилі,

Хай у завтрашній день, мов іржа, закрадається страх,

Нашим вправним рукам іще зріла не зраджує сила,

І троянди любові ще квітнуть у наших садах.

ДОЛЯ

З чиєї волі між суєтних днів

Чарівний трунок в келихові долі

Несу покірно, не прошусь на волю

Від слів гармонії, від мови кольорів?

В обійми слова просяться думки, -

Відкриєш серце, хай летять по світу,

Вразливі й ніжні, як кохані діти,

І, мов коханці, пристрастні й палкі.

Всесилля барв! Чарівна зваба їх,

Дзвінких і чистих, ніжних і прозорих,

Бере в полон усіх, красою хворих!

А влада їх і є вершина втіх.

Несу провину світові за них...

НОКТЮРН

Висне місяць печальний і ясний

Над землею, як тисячі літ.

Ніч погожа, мов зіткана з ласки,

Ніби мати, в задумі стоїть.

Не шелесне на водному прузі,

Задивились у річку зірки,

Солов’ї замовкають у лузі,

У вербові сховавшись гілки.

У обіймах весняної ночі

Засинає вітчизна моя,

Її час - молодий і дівочий,

А під нею - правічна земля.

Як же тихо навкруг і погідно,

Як же затишно серцю в цю мить!..

І краса, споконвічна і рідна,

Ніжно й солодко в ньому бринить.

*

не пущу тебе

до свого вирію

доки

не сяде сонце

твоєї пам’яті

*

вернуся

в твій сон

барвистою тінню

свого імені

чи зрадієш мені

як я тобі

*

ой кують кліточку

пташині моєї любові

бийте в дзвони

хай він почує

нехай побачить

як наше небо

червоним плаче

*

у моєму саду

є пташка

у твоєму саду

є дерево

марять зустріччю

*

густі зелені очі

вдивляються у кімнату

слідкують за кожним моїм рухом

приязно усміхаються

вірші мої слухаючи

*

у зеленому садочку

сидить голуб на дубочку

на тій гілочці що скраю

власне серденько питає

в чужині я а чи вдома

бо до болю все знайоме

чом же никне

тане тінню

Україна в Україні?

*

линьмо коню

у погоню

визволяймо із полону

своє серце

свої мрії

із полону

безнадії

*

у хвилях моєї пам’яті

купається

човен

твого кохання

білий-білий

з червоними крилами

*

гляну на тебе

тану ніжністю

квітка

що вабить красою

трава

що плаче росою

пташка

що в небі літає

твоя

я

МИТЬ НАТХНЕННЯ

я входжу в себе

і

за кроком крок

переступаю

невидимі межі

лише мені

лише одній мені

ця мить

цей час

цей Божий дар

належить

стаю собою

чиста і дзвінка

немов стріла

під тятивою лука

сопілкою

у трепетних вустах

що підкоряє

гармонійність звуку

шукаю грань

що втратила колись

чи відступилась

чи переступила

ось-ось вона

торкаюсь

і свічусь

над цілим світом

розпростерши крила

СЕРПЕНЬ

сядь спочити сумлінцю-серпне

в сивих сутінках вечір смеркне

нічка висвіт снуватиме снами

срібна осінь спішить дощами

*

Як добре вдома!

Відлягає втома,

роздмухуючи зморшки із чола,

і вже душа,

дитинонька мала,

у затишку купається

знайомім,

колишнім,

давнім,

незабутнім -

вдома...

ПЕРЕХІДНЕ...

Осінніх днів печальна круговерть,

Зійшлись в одно: вода, земля і небо.

І сумнівами сповнений ущерть,

Шукаєш путь від себе і до себе...

Не збитись. Підвестись, немов колись,

Сховать наспід страхи і почування,

І підкоряти нескориму вись

Укотре вже, а може, увостаннє.

*

Тримаєш планку, та не в тім резон,

Здається, всі потуги - для годиться,

Бо повен смутку, повен мертвих зон,

А спокою й на крапельку не сниться.

Збираєш сили на останній кін,

І постаєш, щоб все почать спочатку,

Облиш затію. Суть уже не в тім,

Як розпочать, а як поставить крапку.

*

Заходжу з літа в осінь золоту,

Обтяжену духмяними плодами,

Так пахнуть яблука і руки твої, мамо,

Безмежно рідний їх солодкий дух,

Не молодий - бентежний і дурманний,

Але дозрілий - мудрий і рахманний.

Вже по своєму сходженім саду

До тебе сповідатися іду...

*

Бентежний трунок барв у чарах днів осінніх,

Принада золота в небесних дзеркалах:

На гладях водяних опале листя й тіні

Вібрують, мов живі, у полохких вогнях.

Багряно-жовтий сміх і сум блідо-зелений…

Трави ясний смарагд, змарнілі береги,

І темний силует ялини в сяйві кленів,

Як радість,

і печаль,

розлиті навкруги.

*

плавала осінь

в розгойданім дзеркалі ставу

в нього вдивлявся

закоханим поглядом

день

дихало свіжістю

плоттю води колихалось

плесо органне

і доторку ждало

лишень

схована музика

рвалась

з єства водяного

барви змагались

ламаючи товщу води

небо невтомно

оголену гладь

закривало

білими хмарками

хлюпало синню туди

в сонячних променях

бавилась пензлем

уява

плавала осінь

в розгойданім дзеркалі ставу