* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Пам'ять

19:17 13.08.2007

НЕЗЕМНА ДОРОГА

Пам'ять

Роки молоді,

Що не повернуть,

Вдалося мені

В пам'ять загорнуть.

І нема мені

Чо журитися,

Адже можу я

Піддивитися.

І який я був,

І який я став,

І чи вірно жив,

Чи лише блукав.

Осені нога

Стала на поріг.

Пам'яте моя,

Ти мій оберіг.

Пам'яте моя,

Не лишай мене.

Бо як підеш ти

Все тоді мине.

Сила слова

Я не ворог собі

До кінця моїх днів,

Тому я себе сам

Запитати схотів,

Як живеться думкам,

Що у серці моїм,

Чом тремтячі вони,

Наче холодно їм?

Мо блукають вони,

Як і я, у пітьмі,

І на волю хотять –

У слова і пісні?

А як слово моє

Вирушає у світ,

Пісня лине моя,

А в душі тане лід.

То одразу мені

Так приємно стає,

Бо, якщо тане лід,

То весна настає.

Я тепер не один

І усе в мене є,

А хто ворог собі,

Як весна настає?

Неземна дорога

То не таємниця,

Що холуйські муки

Можуть дати більше

Аніж чесні руки.

Нащо тії руки

Чи освіта вища.

Вмій годити тому,

Хто од тебе вище.

А хто неспроможний,

Щоб отак годити,

Мусить ще до строку

На тім світі жити.

Білий світ великий.

Через те тривога:

Як вона проляже

Неземна дорога.

Прохаю

Життя прожив, як Ти велів,

Любив і землю й сонце.

Я дякую, що залишив

Мені життя віконце.

Я з усіма розрахувавсь

І не беру нічого

І всім кажу: готовий я

До іншої дороги.

Не все життя з Тобою йшов.

Я каюсь і прохаю,

Тихенько забери мене.

Ти можеш це, я знаю.

Коні

Роки летять, як розгнуздані коні

Вже відчуваю життя в оболоні.

Літа лишились давно у минулім,

Золотом осені в душу війнуло.

Я не втрачаю контроль над собою

І не шукаю в житті супокою.

Золотом осінь встеляє дорогу,

А сивина наближає до Бога.

Я відшукаю

Місто вечірнє яскріє вогнями.

Їх зрахувати – не вистачить тями.

Сильні, слабенькі і дуже яскраві

Грають вогнем у вечірній заграві.

Я рахувать не збираюсь вогні,

Та і навіщо їх стільки мені?

Світло заграви лиш вабить мене,

Щоб відшукати для себе одне

Світле, єдине, моє лиш віконце,

Вогник там світить, немов би від сонця.

Вогник не гасне і я поспішаю.

В тому віконці на мене чекають.

Душа не камінь

Коли своїм думкам даю я волю,

Тоді біжать вони в село чи поле,

Де чув я подих полину чи м'яти,

Коли мене туди водила мати.

І звідти почались мої дороги

У світ незнаний з отчого порога.

А час іде, моє минуло літо

І хата батьківська давно закрита.

Куди ведуть тепер мої дороги?

В тумані шлях. А навкруги тривоги.

Чому моє дитинство оживає?

Там було все, чого не вистачає.

Там неба чистого світила просинь,

І там душа не відчувала осінь.

В дозвілля час і у лиху годину

Їй хочеться розчулити людину.

Роки молоді

Роки молоді,

Як люблю я вас,

Бо то був, мабуть,

Мій найкращий час.

Не було тоді

Неможливого.

Я вважав себе

За щасливого.

Вірив, буде все

Тільки час мине.

А він так підвів

Не лише мене.

Бо не вийшло так,

Як хотілося,

Бо само ніщо

Не робилося.

Пізно роздививсь

Правду я в анфас.

Винуватий сам.

А я думав -- час.

Зозуля

Якось почувши зозулі кування,

Я рахувати почав віщування.

Навіть і лікар не скаже так чесно,

Я від надії став знову воскреслим.

Вдячний зозулі за добру підказку.

Це означає, що Бог має ласку.

Декілька років стрічатиму літо,

Час ще я маю співати і жити.

Радість мою не відчути словами,

Душу свою я годую піснями.

Смерті поганій я скручую дулю.

Добре, що в світі існують зозулі!

Баба вигляда

Виглядала мати сина,

Що з війни прийде.

Посивіла, постаріла,

А він все не йде.

Кожен день вона із двору

Дивиться на шлях

І така надія й віра

Світиться в очах.

Не воздалось їй по вірі.

А була ж війна.

Але віру не згасила

Навіть і вона.

А хто може їй зарадить,

Хоч її шкода.

І прозвали тую жінку

Баба вигляда.

Зрозуміло всім тим стало,

Хто не з печі впав,

За що прізвисько незвичне

Люд тій бабці дав.

Скільки мам живе терплячих

В селах і містах,

Що очима і думками

Уплескали шлях.

Хоч причина тут буденна,

Винна не війна.

Просто діти забувають—

Мама в нас одна.

І як маму називають

Баба вигляда,

То порийся десь у собі.

То – твоя біда.

Дві варіації

1.

На Землі святими

Нам не стать ніяк,

Бо усім Всевишній

Дарував кулак.

Гріх життя земного

Визначає суть,

Через те лиш смертні

На землі живуть.

Денно тут і нощно

Мусимо грішить.

Тут святому справді

Нічого робить.

2.

Щоб святим не стати

На землі ніяк,

Нам усім Всевишній

Дарував кулак.

Та і що святому

На землі робить?

Денно тут і нощно

Мусимо грішить.

Поки смертні люди

На землі живуть

Гріх життя земного

Визначає суть.

А тому, шановний,

Хочеш жить – гріши,

Тільки своєчасно

Прощення проси.

Ворог

За кордоном зичуть нам

Успіхів та слави,

Що ще краще побажать

Молодій державі.

Та ще довго будем ми

У пітьмах блукати,

Бо не хочем у собі

Ворога злякати.

Божа благодать

Я не хотів тобі наврочить,

Поганих слів не підбирав.

Але мене весь час лоскоче

Твій погляд, що його чекав.

Не зрозуміла ти, можливо,

Тремтіння серця мойого.

Тому я кліпав лиш очима,

Щоб не підводила його.

Я так люблю тебе, зарраза,

Як ще нікого не любив.

Якби сказала „так” одразу,

То я вже б далі не дурів.

Невже ніколи ми не будем

Одне так одного кохать,

Щоби серця в одне злилися.

Яка це божа благодать.

Осінь

Останнє листя із дерев

Знімає осінь,

Фарбує в сіре кожен день.

На небі просинь.

Холодний вітер із дощем

Не є приємний.

А чорні зграї вороння

Лякають землю.

Не чуть пташиних голосів,

Бо відлетіли.

І все пішло на глибину,

Що в річці жило.

Життя дорожчає, на хліб

Ціна зростає

І скільки коштує кому,

Ніхто не знає.

І все живе і неживе

Те відчуває,

Що навіть сонце восени

Не нагріває.

А до живих належим ми,

Звичайні люди.

І те небайдуже мені,

Що далі буде.

Та осінь вже на мій поріг

Ногою стала,

А як по літу рахувать,

То жив я мало.

Невже в моїм календарі

Нема вже літа?

Кому лишити те, що я

Не встиг зробити?

Роздуми

Летіла палиця у воду,

Пес рвався, плив і діставав.

От що то є ковток свободи,

Яку в цей час він відчував.

Сподобався мені Урюпінськ.

На карті став його шукать,

Бо тільки там мене ніколи

Нічим нікому не дістать.

У нас прекрасні чорноземи

І інтелекту вистача.

І часу вже пройшло чимало,

Але життя у нас нема.

На землю щедру і родючу

Роками стелиться туман...

Чекають всі, що з того буде.

А поки що лише бур'ян.

Дивлюсь на нове покоління

І заздрощів нема ніяк.

Невже зіпсоване насіння?

Чи вийшла помилка? Чи як?

Сподобався мені Урюпінськ.

На карті став його шукать,

Бо тільки там мене ніколи

Нічим нікому не дістать.

Мухи

Якщо ми розумом життя

Довели до розрухи,

То в нас немає майбуття

І ми вмремо, як мухи.

Бо навкруги лиш боротьба,

Скрізь фракції та рухи.

Фінал один – усім труба,

Бо люди мруть, як мухи.

От щоб ми розумом життя

Довели до кипіння!!!

Чи доживу до того я?

Чи вистачить терпіння?

Відомо все

Життя немає без проблем.

Навіщо нам такий тандем?

Від тих проблем одна біда,

Хто їх і звідки підкида?

Всі відчувають шлях важкий,

Тернистий, рівний чи слизький.

Усе життя як маяття,

Що нам скорочує життя.

Коли звертаюсь до цих тем,

Питань ще більше, ніж проблем.

Та хтось придумав каяття

І коригує нам життя.

Воно минає. Я тону.

Мабуть його вже не збагну.

То лиш в небесного вітця

Відомо все і до кінця.

Доля випита

Шлях широкий, поле, небо.

Ясно навкруги.

Поховалися із виду

Навіть вороги.

А повітря з неба чисте,

Сонце в вишині

Надихало на завзяття

І щасливі дні.

Та тривало те недовго

На шляху моїм --

Поки доля не піймала.

Став я їй своїм.

По життю тепер ми разом

Шлях торуємо.

І що люди про нас кажуть,

Все ми чуємо.

Кажуть, був би фараоном

Я з Єгипету,

Не була б така буденна

Доля випита.

Одним одна

Життя складне саме по собі,

Та раз ми є – живе земля.

І час лиш зморшками на лобі

Нас від дитинства віддаля.

Ідуть роки, життя триває.

І кожен свій торує шлях.

І ту стежину пам'ятає,

Що залишилася в піснях.

Її Малишко запримітив

І нею вирушив у світ.

Вона тобі поможе жити

Одним одна біля воріт.

Чого так?

Минає швидко тепле літо,

Ще трохи і його нема.

А в тілі, сонцем обігрітім,

Душа молилася сама.

Чому сама, того не знаю,

Хоч світло ллється звідусіль.

І навкруги усе радіє.

В душі ж неначе заметіль.

Чого душа так реагує,

Не разом з тілом, навпаки.

Хто в світі душами керує,

Хто навіває їм думки?

Сміялось тіло, мов хотіло

Життєву риску підвести.

Душа від холоду тремтіла

Бо відлітала у світи.

Джерело натхнення

Не засуну я голову в плечі,

Щоб не бачить того, що вже є.

Тому досвіду важко перечить,

Що набув за життя я своє.

Визнаю, що мені стало гірше

Через те, що я вже не в строю...

Що ж, писатиму спогади, вірші

Про прожите, про долю свою.

Хоч життя завжди було строкате,

Кольорове і сіре, як є.

Так про нього і буду писати,

Бо натхнення воно лиш дає.

Час

Зупинився на мить зав'язати шнурок

І вже змушений наздоганяти.

Я хвилююсь, бо знаю, що ані на крок

Час не буде на мене чекати.

Може я не правий, що хвилююся так,

Та мій час, безумовно, спливає.

І спливає життя, а я в нім, наче рак.

Що, як виходу справді немає?

А миттєвості з часу складають роки,

Що ми змушені тут існувати.

І я вже на ходу поправляю шнурки,

Бо навчився я час шанувати.

Знаю, він у мені поселився десь там,

Щоб нагадувать кожної миті

І мені, і шановним моїм ворогам,

Що ми є, ми разом на цім світі.

Скільки б плутався я, а було це не раз

В намаганні з'єднатись з метою.

Як скінчиться відведений долею час,

Лиш тоді ми з ним зникнем обоє.

Щоб залишити слід по собі на землі,

Треба мати на це арґументи.

Але пам'ять людська зберігає на тлі

Лиш значні і яскраві моменти,

А не той, коли ти

Зупинився на мить зав'язати шнурок...

Краса

Теплий літній ранок.

Видно небосхил.

Зорям наостанок

Не стачає сил.

Поступово гаснуть.

А у височінь

Ранок чистий, ясний

Посилає синь.

Місяця серпанок

Зупинив круїз.

Вийшовши на ґанок,

Над Дніпром завис.

Стомлене довкілля

Від спекотних днів.

В час цього безсилля

У полоні снів.

Вражень стільки. Люди,

Розірвіть ясу

І на повні груди

Випийте красу.

Початок кінця

Чим тебе я прогнівив,

Любий мій Всевишній,

Що ти силу одібрав,

А бажання лишив?

Щоб розумна голова,

Стало би наснаги,

Щоби потяг зупинить,

Як немає тяги.

Бо навіщо з пантелику

Тре збивать дівчаток,

Відчуваючи єством

Про кінця початок?

Слова

Погляд свій куди не кину,

Скрізь проблеми та думки.

То ж співати про кохання

Якось зовсім не з руки.

Слів не вилучити з пісні.

Світ не думай, що простий.

Ми, якщо підгнили палі,

Не будуємо мости.

Кострубатити не можу.

Я пишу прості слова.

Щоби думку не згубила,

Як читає, голова.

Журавлі літають в небі,

З ними в нас одна Земля.

Їх хапати не збираюсь,

Лиш милуюся здаля.

А думки все обкладають,

Захопили у полон.

Та здаватись не резон.

І слова мої літають...

Різні люди

Рахувати в школі

Починають вчити.

Додавать і множить,

Віднімать, ділити.

Після школи різні

Виростають люди.

І хто як навчився,

Так він жити буде.

Додавать і множить,

Будемо відверті.

Означа: ішачить

До самої смерті.

А якщо навчився

Віднімать, ділити,

За рахунок цього

Можеш легко жити.

Статус

Так потрібен нам для слави

Статус сильної держави.

Як зробити це практично?

Глянемо самокритично.

Тих, що вийшли із народу,

П'ючи кров його як воду.

Мозолів своїх не трудять.

Їх у нас чомусь не судять.

Інші на зєльоних скачуть

В час, коли життя собаче,

Розпродавши всю свободу

Українського народу.

А всі інші – їх багато,

Не відчули цього свята

І живуть на оболоні

І лиш плещуть у долоні.

Пропонують нам єднатись,

Годі вам, мовляв, чубатись.

Що ж, як влада закликає,

То на нас надію має.

Що ж, ми, браття, з оболоні.

Ми не злодії в законі.

Розберімось з ворогами,

Що жирують поміж нами.

Глянемо самокритично.

Як зробити це практично?

Статус сильної держави

Нам потрібен не для слави.

Пам'ятай

Що таке похилий вік?

Сам себе питаю.

Це, як виклався увесь,

А ще не вмираєш.

А тому скажу тобі,

І в роки буремні,

Пам'ятай лише одне –

Не працюй даремно.

До молодих і нових

На лобі зморшки, під очима синьо.

Заплутавсь я в життєвій павутині.

А час іде, життя нову сплітає.

Я ще живу, але вже не літаю.

Я не один, а нас таких багато,

Що пам'ятають як гуляли свята.

Який і де шукать їм закавулок,

Щоб для душі і тіла був притулок?

А можемо ж корисними ще бути,

Не силою, так досвідом набутим.

І пам'ятайте завше, добрі люди,

Що молоді старими також будуть.

Бути чи не бути

В дилемі „бути чи не бути?”

Залежить мало що від нас.

Керує всим Господь Спаситель

І визначає нам наш час.

Усе враховує Всевишній

І ще б крутіше я додав:

Він зна не тільки, що я мислю,

А й ногу, із якої встав.

Питанням „бути чи не бути?”

Давно всіх Гамлет нас дістав.

Господь як скаже, так і вийде,

А що би ти на це сказав?

Шевченкові

Спи, Тарасе рідний,

Хоч і не наснилось.

Україна - ненька

Вільна і змінилась.

Ми тепер всі вільні,

Звемося панами.

Хоч і є різниця

Трохи поміж нами.

Найсильніше панство

В мерседесах їздять.

Що нажили разом,

Безсоромно п....ть.

Родом із холопів

Та як ті чужинці,

Хоч себе прозвали

Нові українці.

Інші животіють,

Поки світ тримає,

Чисто як у віршах

У твоїх. Світає.

А Дніпро і зовсім

Перестав ревіти,

Як про те писав ти

Нам у „Заповіті”.

І твоєго слова

Мало стало чути.

Коб не ювілеї,

То могли б забути.

Бо стоїш ти тихо

На горі Чернечій.

Викупить пан гору

Та й турне у плечі.

Спи, Тарасе, вільно...

Вогник

Довго ходив я, а скільки ще йти

Довга дорога завжди до мети.

Сильний туман по морозній ріллі.

Вперше іду уночі по імлі.

Шляху немає. Лиш поле навкруг.

Не відчуваю нічних лісосмуг.

Де заховався отой хутірець?

Начебто просто – іди навпростець.

З блудом уперш довелося блукать.

Скоро вже втретє буду кружелять.

Раптом почувся десь півнячий спів.

Галас собачий йому відповів.

І засвітилась надія моя:

Гавкіт собачий – як спів солов'я.

Ось він. Нарешті. Живий хутірець.

Вогник надії і мандрам кінець,

А хай йому грець...

Вовча порада

Скільки вовка не годуй,

Дім його у лісі.

Навіть часу не марнуй —

Посилай до біса.

Вихід я тобі відкрив,

Слухай правду-матку.

А як ти не зрозумів,

Починай спочатку.

Земне

Скільки нас, звичайно смертних,

І старих, і молодих

В іпостасях ходять різних

По дорогах по земних.

Земле рідна, чи ти в змозі

Рать земну прогодувать?

Кожен хоче взяти більше.

Більше, аніж може дать.

Встановити би комп'ютер

Не на небі – на землі,

Щоб по совісті і тільки,

Щоб інакше не могли.

Нам прогрес не зупинити.

Хай іде від „а” до „б”.

Та не можуть люди жити,

Щоб не бачити себе.

Нащо люди є на світі?

Щоб трудити мозолі,

Щоб нащадкам залишити

Неземну красу землі.

Рекламний комарик

А комарик коло вуха

Жалібно пищить.

Прислухаюся уважно,

Вибираю мить.

Хоч рекламна пісня в нього

Тиха й жалібна,

Та я знаю, чим скінчиться

Врешті решт вона.

Захищатись мені треба,

І у певну мить

Сильно б'ю себе у вухо,

Аж воно дзвенить.

Він таки свого добився

Піснею без слів.

Сам собі набив я вуха

Й дещо зрозумів.

Щоб від гучної реклами

Світ наш не здурів,

Варто розуму набратись

Нам у комарів.

Бо у якості товару

Полягає суть.

Вуха я не рекламую –

Їх і так гризуть.

Любов

Тих, хто жив в любові

До останніх днів

Ввічливо, тактовно

Запитать посмів:

З чим любов зрівняти?

Як їм удається

Не розбити того,

Що так легко б'ється?

То важка наука,

Та сказать не йметься.

Ми набили руку,

Нам любов дається.

То нестерпні муки,

Та терпець не рветься.

Не накласти ж руки,

Поки серце б'ється,

Бо любов як пісня,

Що світами ллється.

Ми співаєм пісню.

А вона сміється.

Пташка

Ми слухняні люди

І тому на нас

Все, чого лиш схоче,

Випробує час.

Ех, на переміну

Я надію мав.

Думав, пташку щастя,

Врешті решт спіймав.

Видно, надаремне.

Видно, ще не час.

І надії вогник

Поступово згас.

Пташка та літає

Високо вгорі.

А мені лишає

Плями у дворі.

Плями щастя, мабуть...

Про автора

Володимир Мельник народився 18 червня 1936 року в Кіровограді в родині військового. Юнацькі роки минули на придністрянській Вінничині. По закінченні Бершадського педучилища вступив на радіофізичний факультет Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка, який закінчив 1959 року. До 1970-го року працював на кафедрі, а згодом – начальником лабораторії цеху теплової автоматики та вимірів Трипільської ТЕС.

Пише з 1999-го року. Друкувався в альманасі „Українка”. Член літературно-мистецької студії імені Г. Косинки та Всеукраїнської спілки „Літературний форум”.