* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ДВІЙКО ПОЕТІВ ЗІ СЛАВНОГО ЗАПОРОЖЖЯ

09:32 08.11.2021

ДВІЙКО ПОЕТІВ ЗІ СЛАВНОГО ЗАПОРОЖЖЯ

 

 

ЧЕРВОНА ДОРОГА, ЗЕЛЕНА ВОДА

Василь Діденко народився 3-го лютого 1937-го року у місті Гуляйполі. По закінченні Ширмівської середньої школи на Вінничині вступив до Київського університету іме­нИ Тараса Шевченка. Працював на Цілині. Видав низку книжок.

Повісився 14 квітня 1990 року. Похований, як і заповідав у одному з віршів, у Гуляйполі.

Перша книжка «Зацвітай, калино» явила світові ще одного лірика. Уроки Сосюри і Рильського витворили напрочуд само­бутнього майстра, який вільно оперує наголосами, не цураєть­ся невідомих загалови слів і не боїться звинувачень у ритмічно­му та сенсорному спрощенні поетичної палітри.

Перша книжка автора уражає свіжістю а прозорою не­повторністю художніх образів – «…над срібним потоком Цілуються ніжно веселі вітри», «Я чую, чую в мерзлих квітах Солодкі подихи весни», «У дівчат запитую: по чому? А губами вже біля квіток», «Гладить білі груди Вітер-вітровій», «Опадає із жасмину В тиху воду свіжий цвіт».

Пластика ритму реалій зливається з ритмом художнього мислення, і тоді маємо справді шедеври:“По рівчаках і по ка­люжах Бреде весела дітвора Й зелені зав’язі із груші У мокрі пригорщі збира.” ( “Весняний грім…”) “Край городу вишні білі Наробили заметілі –Розметали пелюстки…Через трави буй­нохвилі Бджоли мчать золотокрилі До манливої ріки.” (“Край городу…”) “Свіжо пахнуть медом Будяки червоні.І джмелі мох­наті Все гудуть над ними. Десь далеко тане Відгук паровоза…А земля, мов сонна.”(“Свіжо пахнуть…”) “Здіймають куряву коро­ви,Що повертаються з полів.І вечір запахи медовіВ повітрі те­плому розлив.”(“Здіймають…”).

Варто відзначити багату і тонко нюансовану кольорову гаму, якою послуговується поет.

У другій книжці Діденко продовжує свою поетичну лінію. Звичайно, йому доводиться віддати данину радянським пу­стобрехам, проте ліричний струмінь усе ж таки є визначаль­ним: “Чи тому, що ти збирала Полуниці лісові,Чи тому, що ти зривалаВ житі квіти польові, Хочу я, щоб цілувалаТи мене у сон-траві.”

У поетичній стихії Діденка є місце свіжим, яскравим об­разам («Ходить осінь – жовтокоса відьма», «Вербичка народ­жує котики…», «Ген у далечіні, Мов пшоно, зірки», «Пахнуть дикі рожі Одшумілим днем.», «…ожина синя Плаче під горою»), нестримно-рвійному ритму («У тебе є і переє Веселості від ма­ків. А я б колоссячко твоє Рясним дощем оплакав», «І в радіснім галасі галичі…», «Жито край дороги В золотім диму. Націляє роги Місяць на пітьму…», «Скачуть коні ситі Кованокопиті. Літо на космеї Впало сивим пилом…»), і непоквапно-кольоро­возримому роздуму («В селі копають картоплі, Зривають пізні помідори… Проносять пісню журавлі, Не по-осінньому бадьорі. Десь чути ґелґання гусей, Таке сумливе й неповторне. А в глиби­ні моїх очей Відбилось поле сизо-чорне»).

Є у книжці і намагання автора вирватися за межі окресле­них ритмів і манери письма – саме з сією метою автор пише па­рафраз з Шевченка («І хоче плакать наречена, Та чорнобривець не дає»), кілька іронічних мініатюр та низку сонетів.

Третя книжка теж не розчарує прихильників таланту Василя Діденка. У ній він виступає тонким ліриком, що може передати найменші порухи душі через пластику художньо­го образу: «Тополю вітер оксамитний Леліє, віє в береги…», «І доми стоять мов писані, Мов у чарах перемиті», «На будяках зриває квіти…», «Вже квіти осені останні – Жоржини милі од­цвіли. У вітру тихім воркотанні Сади із срібної імли Безлисті віти простягли Зимі у білому жупані», «Золота картата Таврія», «Гай мов зелений туман», «(дощ) Прогупав обрієм, тру­снув Лататтю серебра. На губи Всесвіту хлюпнув Солодкого Дніпра», «До вересневого вогню Уже підлещується гречка».

Автора поймають сумніви щодо своєї творчої спромоги – «Мовчу і марю далиною, Якої може й не сягти». Але саме у тре­тій книжці уміщено вірш, що стане вершинним не тільки для Діденка, але і для української лірики загалом : “На долині ту­ман упав, Мак червоний в росі скупав. По стежині дівча ішло – Тепле літо в очах цвілоНа долині туман упав, Білі ніжки в росі скупав. Попід гору дівча ішло, Мак червоний в село несло. За ді­вчам тим і я ступав, Бо в долині туман упав.”

Не дивно, що цей вірш став доволі популярною піснею.

Надалі Василь Діденко тримався своєї стихії, подекуди по­легшуючи собі завдання і аж надто спрощуючи свою поетич­ну палітру. Хоча, харизма талановитого лірика змушувала його робити нові поетичні відкриття: «Синіє вечір. У воді Одбився верб зелений пух», «Мені запахнуть береги», «…ночі срібний пил», «У яблунях світлих провінція Під ноги мете пелюстки», «Задививсь, мов дитина з коляски, Молодик на траву золоту», «Ти заплачеш, засмієшся, Зацілуєш чуба хвилю…», «Сядьмо ра­зом отут на покосі… Линуть мимо вітри-пручаї, І васильки в твоєму волоссі Облітають на вії мої» (зб. «Дивосвіти любо­ви»), «Прикопано троянди. Світлий сум Зронив мороз на зем­лю схолоднілу», «Вишнями чорними вимазав губи, Вийшов до тебе – зелень та синь», «…на кленовій корі між старих заш­карубин…» (зб. «Дзвонять конвалії»), «Криничку талої води Вже сонечко просвічує…», «А дощ іде, А дощ пряде Нитки…», «І сани линуть легкома», «Сніжний березню Й теплий вересню! Поміж вами Нитки душі, Ніжно вплутані В світлі проліски…» (зб. «Мережки сонця»), «Випливе тихо біла ромашка, Вінчик хитнеться у краплях роси. Буде видзвонювать радісна пташ­ка Рідною мовою понад ліси», «Де вітер осені ласкавий Скида з гілок вологий лист» (зб. «Вродливий день»), «Хлопчику мій зо­лотий, ніжночубий! Знаю несховану радість твою. Дай поці­лую знов тебе в губи, Дай біля тебе повітря поп’ю», «Відпочиває од рибалок Високий берег і вода. Між золотих блискучих скалок Затишшя коропа гойда», «Чому на затиння Пливе павутиння»,

 

«Ластівки у березі Талу воду п’ють», «…очерет схиливсь над ка­вуном», «Звучить, як жаль, Ім’я Марія» (зб. «Червоний вітер»).

Безперечно, є у книжках Діденка і твори, які для нього начебто нехарактерні, але саме вони доповнюють його пор­трет і свідчать про значні потенції сього самобутнього поета – «Цього листа…», «Дні біжать, шумлять, поточать…», «Дарує осінь…», «Їй лиш сімнадцятий…», «Пружного вітру…» тощо.

«Червона дорога, зелена вода…» сей образ може служити самохарактеристикою поетові, який справді на червоній дорозі зберіг зелену воду своєї поезії.

 

ТУГА ЗА СЛІДАМИ

Микола Лиходід виріжняється ув українській поезії сво­їм чоловічим по суті характером – саме сей характер витворює своєрідний світ, у якому немає місця розніжености, млявости, розчуленню.

Поет народився 1 падолиста 1940 році у селі Михайлівці на Запоріжжі. 1963 року закінчив філологію у Запорізькому педін­ституті, а 1979 – Вищі літературні курси у Москві. Працював ув обласних газетах. Помер 13 вересня 1993 року у Запоріжжі.

“Сонце” – так язичницько виклично назвав свою першу книжку молодий поет. І недарма. Максималізм, що спричиняє вагоме “якання”, витворює достатньо високу планку худож­нього мислення автора: “Я весь – дорога. Кілометрами помно­жений. Я – літо, осінь, я – весна, зима. Іду планетою, горджусь своєю ношею – І сонцем, і печалями всіма. Я весь – дорога”, “І вії стають важучими колосками, І важко відкриті зелені очі (...) І я прислухаюся, Як падають зерна З очей моїх на долоні тиші”, “Рідна земле (...) Я живу здоровим і красивим Від твого земно­го молока”.

Наповненість ліричного героя своєю особою не заважає поетові відчувати, як “пахне вересень в садах”, як “Хрупотять сорочки на морозі – Білосніжна, червона і синя”, бачити “І бу­динки – мов привиди, І реклами – як ребуси. І повисли на прово­ді Іграшкові тролейбуси”. Лірика Лиходіда приземлена, психо­логічно конкретна: у ній і глибинне розуміння маминого світу (“Сорочки у морозному мареві На дротині потріскують тихо. І сусідам відомо: до матері На канікули син приїхав. І вона со­рочки йому випрала, Наварила борщу червоного. Рано-рано хви­

 

линку вибрала, Подивилась на нього, сонного”, “Як пах пучок су­хої мяти, Мов материнської журби! – Хорошу дівчину люби. Не розлюби, – казала мати”), і осторога у грубому світі (“От би скло не розбити об камінь стіни”).

У другій книжці голос поета міцнішає (“Я до вікна припав – не чути грому, А падав дощ, мов скошена трава, Рипів щабель на паркані старому, І ходором ходили дерева”, “Де ти ходиш, ху­дожнику з музичними пальцями, Намалюй мені сонця овітрену течію”, “Хата, лямована буйним жоржинним вогнем (...) Мати виходить співати і місяць гукати до двору”, “І думає мати про двері старі, Про сніг, що навіяло в сіни. Врочиста зима у її дво­рі, А шиби! (...) І думає мати мені на зло: Бодай би такої краси не було!”), художня мова стає пластичнішою (“Як бігли ми по­лем за білим конем”, “над зеленавим плином”, “Неначе по вінця, по обрії днина зеленим налита”, “Згоряло на ріллі соняшничин­ня У двох копицях жовтого вогню. Згоряли тіні сонних трак­тористів, І тепло в ноги дихала земля”, “Озвучена порожніми трамваями Міська околиця. А поруч вечір, степ, І диха яр хо­лодними проваллями, Де, кажуть, сивим папороть цвіте. Де маревом і маренням сповита, Проходиш ти із відрами в руках. І хлопець з міста ходить, мов сновида, По срібних рейках і су­хих гілках”), а усвідомлення рідного, нашого витворює худож­ній світ неповторного (“Отут, далеко від столиці, на цій землі, що знала смерть, Такі джерелисті криниці”, “над садом журав­лі (...) В них кровю Африк пахнуть крила, А може, й кулі в кри­лах є. Так чом складать тривог вітрила, Коли в них вітер так і бє”, “І домівка тобі кортить (...) гуляйпільські гони-лани, Де курінь, наче купа соломи, І в рябих сорочках кавуни. Де ти со­нях об сонях удариш, Щоб аж луни пішли золоті”). Образна па­літра Миколи Лиходіда збагачується яскравими барвами і міст­кими метафорами (“А з наших долонь капають ягоди”, “ріки ру­хома площина”, “Зарічанка сміється руками до білого місяця”, “молодим молоком”, “І відро молока в колодязі”, “А в сині вікна діти виглядали снігової баби”, “Запливає човен твій у завтра, В заводі осінньої ріки”). Тема хлопчика, як спогад себе і мрія про­довження є символом непербутньої чистоти – “Проснувся син. Розтанув сон у хаті (...) Об скло дощу (...) І яснів синочків го­лос, І норовистим даленів конем Розлогий грім, озвучуючи поле ”, “Хлопчикові (...) Хочеться далеко-далеко, Аж мружаться оче­нята од того далеко-далеко (...) Хлопчик у коротких штанцях з підтяжками навперехрест, у вишиваній хрестиком сорочечці Не любить гратися дитячими пістолетами, А любить робити пищики з молодої стеблини жита І їсти зелені грицики, Поївши в обід борщу і молока з накришеним хлібом. Виростай же скорі­ше, хлопчику, Колосочку на нашій ниві!”, “Синові хочеться пле­скать долоньками – Райдужність блискає снігова... Тихі рибал­ки понад ополонками Кашляють у рукава”.

Заманіфестувавши себе особистістю, Микола Лиходід і у наступних кількох книжках не поменшує напругу свого слова – його магма, його жар будить неспокій і полум художнього мис­лення: “нехай не випаде комусь перешивати тих сорочок на си­нових синів”, “А матері, як матері, не спиться, коли їй син – не син, а тільки гість (...) Йдемо із хати – материні діти і ма­териних сповнені тривог... Скажіть мені, як сад пересадити з землі на камінь – і щоб сад не всох”, “Долівки зеленої вільглий дух, і тіней опівдні на стінах рух, і цвітом завихрений вітрю­ган, осонцених вікон осінній орган (...) Не плачте, мамо, проба­чте мені”, “Востаннє яблука збирали в саду забутім на горі”, “далі стань, бо очі обпечеш”, “Збігає зайва ніч. Мов довга-довга тінь, пливе сосна під місяць, під місяць січень, під щербатий мі­сяць”, “і вже, прямуючи додому, земною спрагою гориш (...) узя­ти заступа й копати вологу землю у саду” (“Літаки над мате­рями”) “наші руки покраплені зерном. Озерна тиша пливла в тополі”, “Вечірня тиша набирає сили для грому в ніч”, “Солома шелестить, мов ходить кіт по ній, поблискує, мов сонце на со­ломі”, “сніг рипить, наче хвіртка на вітрі”, “верхівя любові, го­луба течія над очима кульбаб”, “Музика в притінках”, “Там он рух блакитнохвилих марев, тут от бється сонце у листку”, “Прилети. Вже сніги. Вже синьо Тане сніг у відрі на плиті. Тиха музика. Мов голосіння, наплива на шибки золоті”, “Кленовий присмак вітру од криниці, майова гіркота зелених днів (...) Як близько все, що наче відшуміло, – червоне гілля і зелений лист, і хата, од якої в світі біло, і синє сонце на камінний міст”, “Ще буде цілий вік біліти старого саду юна тінь” (Свято”) “Ми пі­дождали березня. Впізнали його (крапіж проз вікна!) по очах. Перед обідом (лід ламкий під нами – ще тлів мороз) пішли по ру­чаях (...) стеженя. Побігло вгору (сніг, синичі лапки), побігло вниз (місток рипів, як сніг) (...) сказала ти, й перемішався з вітром твій срібний голос (вітер з-за гори!)”, “Ждемо весняними очима”, “Та в яблунь одійшла кора і дихає” (“Столітник”) “бузки, немов загрузлі в біле олені, опівдні за городи потечуть”, “Озивається стомлено тепла ріка” (“Світанкові речитативи”).

Проте, надалі радянська цензура примушує Лиходіда загубити свій яскравий голос у комсомольсько-партійних загальниках.

Але се не відречення від себе, скоріше – засіб зберегти себе фізично. Духовно він – поет Микола Лиходід – відбувся до того. Його ритми і кольори (“Радосте моя осіння, молода моя дорого, пада листя, тихне сад, запах зілля степового. Та нічого. Осінь рідна зайнялася, загорілась. Радосте моя в дорозі, от на­решті ми й зустрілись”, “Будьмо, друзі, вродливі й серцями, дні ж які, березневість яка! Між зимовими острівцями на обніж­ках земля мяка. Переходьмо зі снігу на землю, на уривки відта­лих доріг”, “Сіг іде із півночі на південь, скільки його за ніч пере­йшло! Вийдемо у білий плин і підем десь туди, де сонце замело. Одкидати пагорби од вікон, одкривать віконниці хатам, там, за набубнявілим одвірком, в сінях сіно”,“Скрикне мак унизу, під балконом, мов заплаче моє хлопченя... Стане літо зелене черво­ним і до вечора йтиме щодня. Заридає пожежна машина навздо­гінці за вечором тим, де взялась червоніти шипшина під дощем проти сну золотим”), його ставлення до хлопчика як до волода­ря світла (“Люблю. Маленький хлопчик тихо мовчить про мене, жде, не засина. За сто верстов я чую: хлопчик диха в хатині, де картопля і весна. Він, як засне, прокинеться до мене, мов кар­топляна ключка до весни”, “Хлопче електрик, освітлювач ву­лиць (...) й знову поїдеш останнім трамваєм мріяти вдома про свіжі слова. Їдь же, приїдь же, осяй мене словом, денного світ­ла мені принеси. Вийдем під небо, дощинок наловим”), його гли­бинне самоусвідомлення як творця вагомого художнього світу (“Кажу, а він не чує. Щоб друг не чув – такої самоти я не чекав. Мовчить, мов сад корчує (...) Кажу іще раз: в хортицьких садах весна і грім, і птиці на деревах”, “Відпочинь, моя птице, на си­ньому промені і лети, моя птице, в обійми громові, од якого ті­кають, мов сови, перелякані птахолови”) свідчать саме про се. Жодної гіркоти чи непевности, тільки туга за слідами – “Кричма кричав закіптюжений кінь – сумний паровоз на слизькому залізі. А в полі ридали мої сліди, ще не затоптані, повні води”.

Нам залишається тугу сю зробити набутком своєї поетич­ної бібліотеки.

 

 

14 жовтня 2002. м. Київ.



Малярство Миколи Пашковського

Роман Кухарук