* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ВАСИЛЬ МОШУРЕНКО: ЖИВЕ СЛОВО

10:40 22.10.2018

ВАСИЛЬ МОШУРЕНКО: ЖИВЕ СЛОВО


19 жовтня в бібліотеці імені Ярослава Мудрого Всеукраїнською спілкою Літературний форум було проведено круглий стіл, присвячений творчості Василя Мошуренка -талановитого і непересічного українського письменника-новеліста, неординарного і свтлого поета-лірика з яскраво вираженою громадською позицією. Звучало живе слово від Василя Мошуренка в записі, який зробив Роман Кухарук, багато було сказано прекрасних слів і стосовно його творчості, і стосовно його незвичайної особистості. Присутні, а зібралися його друзі, ділилися своїми спогадами про його виступи на засіданнях Літературного форуму, під час неформального спілкування, про його незвичайну толерантність, про вміння спілкуватися, про його громадську позицію, обмінювалися враженнями від його новел і поетичних творів. Говорили про те, що останній роман ще не опубліковано і про складнощі (в основному фінансові) в публікації його за життя Василя Мошуренка. ВІн зробив дуже багато, але скільки він міг би ще написати... Сумуємо і пам'ятаємо.

На хвилі аритмії

Надто мало пройшло часу, щоб примиритися з новою реальністю, тією реальністю, в якій Василь Мошуренко не з’явиться на засіданні Літературного форуму - ні в музеї Лисенка, присівши поряд біля стелажів з листами і спогадами, - ні в історичній бібліотеці, чи бібліотеці імені Айні, не обійме легенько за плечі і не скаже: «привіт», не візьме до рук гітару і не заспіває так душевно: «Ми їдемо в село, щоб там поплакать…». 
Особиста історія мого знайомства з Василем Мошуренком почалася на виставці Валерія Франчука, куди мене запросив Анатолій Горовий. Поряд з Анатолієм стояв чоловік зовсім скромно одягнений, з уважним, чіпким, але, водночас, ненав’язливим поглядом дуже темних очей. Якась надто важка ноша не давала йому відкрито усміхатися і відчуття постійної дисгармонії між усмішкою і очима чимось турбувала мене. - Василь Мошуренко, - сказав Анатолій, знайомлячи з ним мене, письменник. 
- Та який я письменник, раптом тихо промовив новий знайомий, так пишу по-троху – ось моя скромна книжечка, якщо бажаєте, я Вам її подарую.
То Ви ж мені підпишіть, поставте ж свій автограф – зраділа я неочікуваному подарунку.
- Ну добре, тільки мені дуже потрібно, щоб ви потім висловили свою думку відносно моєї писанини. Василь примостив книжку на краєчок столика і написав: «Пані Саші від Василя», поставив свій підпис, дату (9 березня 2016 року) і номер телефону.
Книжка, яка опинилася в моїх руках називалася, як на мене, дивно –«Шедеври». Однак, почавши її читати ще по дорозі додому в метро, я відчула живу струну душі, яка бриніла у кожному реченні, діалозі, якимось особливим, своїм мотивом, своїм змістовним наповненням і діалектичним відтінком… І драматизмом, чи болем, ви відчаєм…
З часом у мене з’явиться іще одна його книга «Коріння, або я – Розумівка». Але для мене вже з перших новел стало зрозуміло, що це мій письменник і навіть не роздумуючи, я стала його прихильницею одразу і безповоротно. Василь Петрович (як звали його батька я вияснила пізніше) відрізнявся незвичайною людяністю і толерантністю, ніколи, принаймні у моїй присутності, нікого не критикував і не засуджував. Коли ми стали друзями на ФБ я познайомилася з величезним пластом його поезії – емоційної і нестримної, болісної іноді болючої, схожої на відкриту рану.
Доволі часті зустрічі в колі Літературного форуму, на засіданнях круглого столу у бібліотеці Ярослава Мудрого, інші сумісні заходи і події, які розвивалися в своєму напрямі, неочікувано зблизили нас на стільки, що я почала розуміти його біль та й майже фізично відчувала його душевний стан.
Сталося так, що травневе наше зібрання проходило в музеї Лисенка, а доїхати до музею можна було від Палацу спорту. Однак, Київ готувався до марафону, внаслідок чого транспорт було перекрито по великому периметру від центру. Для мене не складало ніяких труднощів дійти до місця проведення засідання пішки – це приблизно один чи півтора кілометра. Що я, власне, і вирішила зробити, побачивши на зупинці біля метро об’яву про марафон. Було вже рушила, пришвидчуючи кроки, як почула за спиною: - Саша, Саша! – хтось гукав мене. Озираючись, побачила Василя Мошуренка. – Привіт! – Привіт!
Піти пішки я запропонувала одразу і почала включати свій швидкий спортивний крок – по часу ми вже запізнювалися. Поглянувши назад, з подивом побачила, що Василь відстає, а потім і зовсім спиняється. Дивиться на мене уважно своїми чорними бездонними очима і говорить те, у що я повірити не можу, я просто не готова повірити в такі речі. 
- Я не можу іти, я не дійду, серце - говорить тихо Мошуренко, однак, до мене ще не доходить весь трагічний зміст почутого. Ми сіли в таксі, об’їзджаючи по величезному колу (їхали більше години), я стала свідком незвичайної сповіді. Слухаючи Василя я опинилася з ним на одній хвилі – хвилі безмежного і нескінченного болю і безнадійної надії на життя – на хвилі аритмії. 
Зовсім по іншому я тепер сприймала його прозу – глибоко біографічну, без прикрас, відверту, іноді просто оголену (як в його останньому романі), але тим самим вражаючу і тривожну; його поезію – неканонічну, неамбіційну, болісну і відкриту - як спробу гармонізувати свою душу і вгамувати аритмію свого серця… 
На цьому невеликому відрізку часу, який йому відвела Доля, Василь Мошуренко зумів віднайти такі слова, вкласти в них такі почуття, які пронизують читача наскрізь, дають відчуття справжності і достовірності. А що ще потрібно письменнику для життя?
Його життя обірвалося неочікувано… Коли вже потроху я оговталася від цієї історії, коли він вже поїхав з Києва до мами і таки засів за роман і вже його завершував, коли здавалося, що серце ще битиметься і боротиметься за майбутнє, він написав, що тимчасово перебуває в лікарні – аритмія (!), поздоровив з днем друзів і побажав усім щасливого щастя…
Ще треба було встигнути побажати всім і кожному щасливого щастя! Йому це вдалося…

Ці вірші присвячені Василю Мошуренку.

***
Душевний біль – то джерело святе.
Все визнаю й сказати просто мушу:
- Я дякую Поетові за те,
Що в серце стукає, тривожить душу!
Що почуттєвий будить камертон,
Незвичним, нестандартним ритмом,
Крізь час і біль - долає марафон
І проростає в камені санскритом.
Що біль нестерпний наче хрест несе
Не тільки свій і не лише за себе, 
Він може й не Христос та Він спасе -
І сад весняний і любов і небо.
Що біль його крізь вічність проросте
Торкнеться лезом і оголить нерви.
Бо біль Поета – джерело святе,
Допоки боляче – писатиме шедеври.
***
Це – поета слова, а за ними думки -
В них натхнення і розпач, і сила -
За думками поета роки чи віки
І падіння, і зламані крила…
Йому мало землі і земного тепла,
І вогню, яким серце палає, 
Він зорею у небі згорає до тла
І в вогні, і в падінні натхнення шукає…
Свою зранену душу ховає в словах,
Загортає всі спогади в листя опале,
Відриває від себе, долаючи страх,
І… очікує знову на спалах…

Олександра Мазіна, Київ




19 жовтня 2018 року в Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого відбувся круглий стіл ВГО «Український клуб» за темою: «Тримай живе слово з Василем Мошуренком». Ведучий заходу – голова правління клубу Роман Кухарук. Засідання розпочалося з живого слова від Василя Мошуренка в записі, який зробив Роман Кухарук

Василь Петрович Мошуренко (народився 12 лютого 1958 року в селі Розумівка Олександрівського району Кіровоградської області) – український прозаїк-новеліст, поет, учитель-філолог, історик.

Про своє щемке босоноге розумівське дитинство автор розповів читачам у своїх новелах, де в кожному слові – вічна й вірна любов до рідного краю, до свого коріння… ( новели «Байстрюк», «Коси коса, доки роса», «Цукерки для батька», «Поробила», « Грицько, Лукаш, Марина…, Андрій…, а далі я забула» та інші.

У вересні 1965 року став школярем Розумівської восьмирічки, яку закінчив у 1973 році. Далі навчався два роки в середній школі у селі Бовтишка (закінчив у 1975 році). Спробував уперше писати вірші й оповідання  ще в школі, десь у сьомому класі, коли закохався у найкращу дівчинку школи. 

Із третьої спроби став нарешті студентом Кіровоградського педінституту імені О. С. Пушкіна, де почав опановувати російську філологію.

У 1983 році закінчив навчання й отримав призначення у село Велика Чечеліївка Новгородківського району Кіровоградської області.

Через рік, у 1984 році, став директором цієї школи і пропрацював на цій посаді довгих 22 роки (до 2006 року). Школа стала однією з найкращих у районі. Велика заслуга в тому педколективу, за яким стояв мудрий, хоч і зовсім молодий (лише 26 років), керівник.

З 2007 року вірші та новели Василя Петровича друкувалися в «Сільських вістях», «Селянській правді», «Освіті», в газетах «День», «Острів», «Сільська школа», «Літературній Україні», «Українській літературній газеті» та в  інших виданнях.

Із 2015 року - член Національної спілки письменників України.

14 червня 2018 року знеболене серце письменника – новеліста і поета зупинилося… Погасла зірка дуже теплої і щирої людини, який, незважаючи на власні проблеми, завжди бажав людям – Щасливого Щастя. Похований 16 червня 2018 року, Петропавлівська Борщагівка, село Білогородка, Біле кладовище.

Багато було сказано прекрасних слів і стосовно творчості Василя Мошуренко, і стосовно його незвичайної особистості. Присутні, а зібралися його друзі, ділилися своїми спогадами про його виступи на засіданнях Літературного форуму, під час неформального спілкування, про його незвичайну толерантність, про вміння спілкуватися, про його громадську позицію, обмінювалися враженнями від його новел і поетичних творів, читали власні вірші. Говорили про те, що останній роман ще не виданий і про складнощі (в основному фінансові) в публікації його за життя Василя Мошуренка. Він зробив дуже багато, але скільки міг би ще написати...

В організації заходу взяли участь: Український клуб, Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого, Літературний форум, журнал «Слово і дія», Український парламентський клуб «Нація».

 

Інформацію підготувала

 провідний бібліотекар відділу

 соціокультурної діяльності

Гриценко Ю. А.