* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ДРАМАТУРГІЯ ЯК РУШІЙ УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ

14:13 21.01.2017

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ДРАМАТУРГІЯ ЯК РУШІЙ УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ

20 січня  2017 року   в приміщенні  Національної бібліотеки імені Ярослава Мудрого  відбувся круглий стіл на тему "Сучасна українська драматургія як рушій  українського театру". Доповідач Олександра Мазіна змістовно і професійно  підготувала розповідь про сучасну українську драматургію,  творення нового українського театру, авторів та спектаклі. Цікава тема викликала багато запитань у присутніх.В обговоренні взяли участь  Олексій Ващенко, Анатолій Горовий, Тетяна Іванчук, Тетяна Рюмшина, Віра  Свистун, Богдан Гринюк.Роман Кухарук підвів підсумок зустрічі.


СУЧАСНА ДРАМАТУРГІЯ

(Олександра Мазіна)

 

В якості своєрідного епіграфа до даного дослідження хочеться взяти деякі висловлювання молодих драматургів про стан сучасного театрального мистецтва:

Тетяна Рут: Сам театр починається з драматургії, а не з вішака…

Ден Гуменний: Протягом більш ніж 25 років глядач не те, що не виховувався – його відучували від гострої злободенної тематики. Мине ще не один рік, аж поки буде вихована аудиторія, яка адекватно реагуватиме на сучасні теми і на сучасні формати.

 

На питання: «Чи є в Україні сучасна драматургія?», -  молодий драматург Ольга Шніткіна відповідає, що в українській літературі сьогодення є сотні драматургів, п’єси яких заслуговують найвищої оцінки, але, нажаль, залишаються фактично недооціненими. У наш час українська драматургія репрезентується винятково як літературний жанр, майже немаючи нічого спільного з театральними постановками. Сучасний театр робить вибір на користь класичної літератури, не беручи до уваги світові тенденції розвитку театру.

Однак, українська драматургія набирає потужних обертів. Нова українська драма різножанрова та різноаспекторна. В драматичних творан і на сцені постають авангардові драми, модернові, абсурдні, декаданські та просто реалістичні. П’єси найвидатніших українських драматургів сучасності Наталі Ворожбит, Сергія Щученко, Неди Неждани, Олега Миколайчука - Низововця, Олександра Ірванеця та інших – активно ставляться на сценах сучасного професійного театру.

 А словами відомого театрознавця Ольги Мурашко, для того, аби порахувати кількість виданих збірок сучасної української драматургії - вистачить знань арифметики третього класу,  і усі вже звикли до «аксіоми», що сучасної української драматургії немає. 

При цьому автори-драматурги звинувачують режисерів у тому, що вони не читають нових творів і не орієнтуються в сучасній драматургії, а режисери звинувачують авторів у тому, що ті пишуть всіляку маячню, що немає ніякого відношення до театру.

Однак, драматургія розвивається, вона змінює мову, акценти, намагається достукатися до глядача і донести авторську ідею до нього.

Для дослідження розвитку драматургії в Україні пошук було спрямовано на основні видання драматичних творів, способи підтримки молодих драматургів професійною спільнотою і державою.

Для виявлення тенденцій розвитку драматургії, тематичного спрямування робіт сучасних драматургів було використано власний досвід прочитання п’єс, враження від театральних постановок, отримані під час особистого перегляду вистав безпосередньо в театрах, в записах театральних постановок на телебаченні і інтернет-ресурсі. В дослідженнях також використано публікації театральних критиків, інтерв’ю з режисерами і драматургами, театро- та літературознавцями у цій сфері, враження учасників конкурсів драматургів в Фейсбуці.

 

Розвиток драматургії часів незалежності

Особисто для мене театр дев’яностих прийшов через спектакль «Гімн демократичної молоді», який було поставлено за сценарієм Сергія Жадана, причому, вже після Юрія Рибчинського «Біла Ворона».  Тема страшних 90-х ще довго буде збурювати уяву літераторів і драматургів. А слова головного героя Сергія Жадана Сан-Санича можна поставити епіграфом цієї доби:

«Все, що стосується фінансів, бізнес, який ти робиш, твоя персональна фінансова стабільність заганяють тебе щоразу в більш темні й глухі кути, з яких вихід лише один - в напрямку чорного маловивченого простору, в якому знаходиться область смерті. Коли розумієш, що для продовження життя тобі необхідна підтримка безпосередньо Господа Бога або кого-небудь із його найближчого оточення.

 Яка підтримка, забудь це слово, все в цьому житті замішано на тобі, так що і вигрібати доведеться самому.

В житті немає нічого, крім твоєї душі, твоєї любові, і твого, бл…, боргу, який ти ніколи не зможеш повернути, принаймні в цьому житті».

Дослідження розвитку драматургії як літературного жанру базується на аналізі опублікованих антологій драматичних творів і видать одиничних п’єс та збірок, виданих окремими авторами-драматургами.

Перша антологія драматургії, яку можна пов’язати з незалежною Україною, з’явилася у 1998-му. Збірку під назвою «У чеканні театру» надрукувало видавництво «Смолоскип». Передмову (достатньо іронічну)  написав драматург Ярослав Стельмах .

До збірки увійшли п'єси:

                    «Житіє простих» Наталії Ворожбит,

                    «Так не буде» Лесі Демської,

                    «Учитель» Анатолія Дністрового,

                    «Дивна і повчальна історія Каспара Гаузера, що була зіграна трупою італійських акторів у славному місті Нюрнберзі напередодні Різдва 1836 року» Олени Клименко,

                    «Територія Б, або Роздягатися - то вже роздягатися» та

                    «Останній зойк матріархату» Олега Миколайчука-Низовця,

                    «Одинадцята заповідь, або Ніч блазнів» та

                    «І все-таки я тебе зраджу» Неди Нежданої,

                    «Хащі» Юра Данилюка,

                    «Король дебілів» Сестри Розбишаки,

                    «Побачення зі смертю»   Олени Савчук, 

                    «Лампа» Соломона Слона,

                    «Давай пограємо»   Сергія Щученка.

 

З цого ряду перерахованих драм хочеться зупинитися на роботі «Житіє простих» Наталії Ворожбит. Драма розповідає про нелегку долю колишніх воїнів-афганців, котрі у мирний час лишилися наодинці зі своїми проблемами, бо про них практично забули.

Авторка максимально наближає героїв п’єси до реально життя з усіма його негативними проявами: п’янством, бійками, нецензурною лексикою і ін.

Зачіпає позиція Наталії Ворожбит стосовно театру як іструменту і простору життєвої реалізації драми - театру. Позицією авторки є її твердження, що глядач не повинен вийти з театру заспокоєним і щасливим: «Глядач повинен бути схвильованим, розсердженим, зачепленим у своїх переконаннях, відчуттях. Це не терапевтичний сеанс, де тебе заспокоять і погладять по голівці. Мені здається, театр повинен будити, давати емоційний струс».

Друга антологія сучасної української драматургії з назвою «У пошуку театру» вийшла у 2003 році. Упорядником цієї збірки стала драматург і голова Конфедерації драматургів України Надія Мірошниченко (Неда Неждана).

До збірки ввійшло 16 п’єс.

                    «Над часом» Анни Багряної,

                    «Химерна Массаліна» і

                    «Мільйон парашутиків» Неди Нежданої,

                    «Вечір навшпиньках»  та

                    «Пастка на миші» Ігоря Бондаря-Терещенка,

                    «Ассо та Піаф, або ще один тост за Мермоза» Олега Миколайчука-Низовця,

                    Комедія «Оноре, а де Бальзак» Олега Миколайчука-Низовця та Неди Нежданої,

                    «Різниця» Артема Вишневського,

                    «Злидні» та

                    «Крейзі» Світлани Новикової,

                    «Людина» та

                    «YQ» Юрія Паскара,

                    «Я знаю п’ять імен хлопчиків» Олександри Погребінської,

                    «Останній забій» Олексія Росича,

                    «Вирію, не зникай» Надії Симич,

                    «Повість совремяних літ» - гурту ЛТД «Бурсаки».

 

Особисто мені дуже подобається Анна Багряна (зараз проживає в Болгарії, але продовжує писати українською і популяризувати українську літературу перекладами на інші мови).

Однак, зараз хочу зупинитися на творчості Неди Нежданої, яка мене вразила своїм моноспектаклем «Мільйон парашутіків». Спектакль торкається теми знищення євреїв у 1941 році.  Але реалізація цієї теми відбувається через свідомість і уяву однієї героїні, яка для отримання неочікуваної спадщини померлої в Америці незнайомої дальньої родички, повинна була прожити одну добу життя 25 літньої дівчини – єврейки, яка знала, що завтра її життя обірветься. Вона записала в щоденник все, що вважала важливим зі свого короткого життя, куди вмістилося і дитинство без батька, який її зрадив, і юність з її палким і таким драматичним коханням  (в щоденнику описана історія з маленьким кошеням, яке вона подарувала коханому і про якого він забув у підвалі цирку на цілий тиждень, що і стало причиною її розчарування і їх остаточного розриву), її нездійненною, тепер вже ніколи, мрією про дитину – маленького синочка, якому вона так хотіла заспівати свою колискову).

Не можу не привести частинку монолога героїні драми про любов:

«Все починається з убивства любові. Вона ніколи не йде на самогубство і не помирає власною смертю. Її вбивають. Бог так замислив, що людина постає з любові, а зовсім не з того, про що ми всі знаємо.  Із замислу божого виникає дитя, божевільної ідеї, яка зводить якихось людей і запалює в них священний вогонь кохання. І горе тому, хто його гаситиме. Бо коли поставити замість нього якийсь нібито розумний закон, лишається ненависть і гвалт. А за ним хвостиком чіпляються дикість і виродження. І ті, що народжуються з гвалту, будуть воювати з тими, хто народився з любові... Завжди. Вони перемагають. І навіть ще до народження. Вірніше, ці, котрі від кохання, просто не народжуються...».

Наступна збірка драматичних творів вийшла у 2004 році під назвою «Страйк Ілюзій». До збірки «Страйк ілюзій» ввійшло 10 п’єс. Цю збірку вже слід характеризувати не як антологію молодих драматургів, а як збірку нових п’єс відомих драматургів, чиї твори вже ставилися в різних країнах світу. Упорядники збірки розділяють її за видами ілюзій на пять блоків:

Прадавні ілюзії:

«Зачарований запорожець» Богдана Жолдака та

«Сім кроків до Голгофи» Олега Гончарова»;

Потойбічні ілюзії:

«Душа моя зі шрамом на коліні» Ярослава Верещака,

«Зніміть з неба офіціанта» Олега Миколайчука Низовця;

Актуальні ілюзії:

«Дев’ятий місячний день» Олександри Погребінської,

«Самогубство самотності» Неди Нежданої;

Абсурдні ілюзії:

«Я, Сіріус, Кентавр» Лариси Паріс,

«Сестра Милосердна» Володимира Сердюкова;

Ілюзії-фентезі:

«Шляхетний дон» Сергія Щученка,

«На виступцях» Катерини Демчук.

Хочеться зупинитися на двох творах. Це трагіфарс Неди Нежданої «Самогубство самотності» і «Сім кроків до Голгофи» Олега Гончарова.

Сюжет «Самогубство самотності» Неди Нежданої реалізується на даху багатоповерхівки, де зустрічаються двоє. Вона вирішила скінчити життя самогубством. Розказує йому про свою історію кохання, зраду чоловіка і втрату сенсу життя. Він розказує, що займається розробкою теорії швидкості і очікує НЛО. Залишився один, бо дружина пішла від нього, а науковці сміються над його теорією. Вона, переймаючись проблемами свого співбесідника, вирішує залишитися жити, щоб підтримати і допомогти йому в його такій дивній і нелегкій роботі. Але як тільки вона погоджується не стрибати, весь дах освітлюється і герої опиняються під прицілом десятків камер. Врешті виявилось, що він її рятував і призом за цей порятунок була сума 10000,  а за всіма подіями слідкували кінокамери, що транслювали все, що відбувалося на даху, на мільйонні аудиторії. Їй не залишається більше нічого, як зробити крок з даху. Та летять вони вдвох. Куди?

Сюжетом спектаклю «Сім кроків до Голгофи»  Олега Гончарова є перевернуте Євангеліє. П’єса розповідає про Іефета, який прагнув стати Месією на землі.Йому це вдалося, але уві сні, він побачив своє життя, як він вбив дружину, позбавився від царя Іода, та й сам став царем. Але його вбивають, а в покарання – після смерті його не забирають в царство Мертвих, а залишають живим, і він вже знає, що з ним буде. Так Девілар, володар часу, каже: «Коли життя дається Богом, те це подарунок, нагорода,а коли ж життя дається Темним світом, те це покарання! Ти перший зі смертних, котрого не залишили в Темному світі після смерті, тому що ти занадто грішний! Тепер тобі довіку слід просинатися біля цього верстата, убивати свою дружину, іти в Калію й ганебно вмирати на хресті! Довіку! Кожні п'ять років ти будеш вертатися до цього верстата, на якому майструєш свій хрест, і кожні п'ять років ти будеш знати, чим все це скінчиться на твій Голгофі... Прийде час і ти будеш бажати своєї смерті, але не зможеш померти... Точно так само, як і не зможеш нічого забути! Твоя пам'ять, це найстрашніше покарання!».

У 2005 році видавництво «Фенікс» випустило альманах молодих письменників столиці під назвою «Потойбіч паузи», в якому майже половину обсягу посіла драматургія. Після передмови Мар'яни Шаповал йдуть п'єси: «Рододендрон» Анни Багряної, «Сліди вчорашнього піску» Олександра Вітра, «Ще одна притча про любов» («Марта») Лесі Волошин, «Приймаки» Олега Миколайчука-Низовця, «Той, що відчиняє двері» Неди Нежданої, «Осінні квіти» Олександри Погребінської, «Яничари» Олекси Сліпця, «Скажена співачка з невідомим» Валентина Тарасова.

Отже, якщо простежити імена в усіх чотирьох збірках від «У чеканні театру» до «Потойбіч паузи», легко помітити, що більшість з них відомі, хоча з'явилися й нові.

Разом з тим у видавництві «Український письменник» у різні роки вийшли збірки п'єс сучасників. Ініціатором виступив відділ драматургії Національної спілки письменників України, зокрема письменник і драматург Василь Фольварочний. Збірки під назвою «Сучасна українська драматургія», де перша літера кожного слова прописна і становить абревіатуру «СУД».

У першій такій збірці можна знайти п'єси «Біла ворона» Юрія Рибчинського, «Пересаджене серце» Василя Фольварочного, «Жага екстриму» Анатолія Крима, «Продана душа» Лесі Дзюби, «Вибори біля панелі» Валерія Герасимчука.

До другої збірки цієї серії увійшли лише п'ять п'єс: Вадим Бойко - «Козаки та Лейбо-шинкар», Володимир Канівець - «Хочу бути президентом», Михайло Наєнко - «До неба - пішки», Неда Неждана - «Коли повертається дощ», Сергій Лазо - «Оце життя!».

Третя книга «Сучасної української драматургії» стала змістовнішою і відрізнялася від попередніх творами досить молодих драматургів. У ній можна прочитати твори Лесі Волошин, Сергія Щученка, Валентина Тарасова, Світлани Новицької, Надії Симчич, Ігоря Литовського, Олега Миколайчука-Низовця, Артема Вишневського, Олександра Вітра, Анни Багряної.

Є й четверта збірка «СУД», яка відрізняється від попередніх трьох. Вона значно більша за обсягом, має одинадцять п'єс. Упорядником та автором передмови до четвертого випуску «Сучасної української драматургії», яку побачив читач на початку 2008 року, став драматург, голова Всеукраїнської Гільдії драматургів Ярослав Верещак.

До збірки увійшли п'єси драматургів вже знаних, а також молодих, але оригінальних. Тут надруковані п'єси Лідії Чупіс «Життя на трьох», Олекси Сліпця «Хроніки першого курсу», Олександри Погребінської «Пам'яті Галатеї», Аліни Семерякової «Сповідь з постаменту», Віктора Лисюка «Давид», Світлани Лелюх «Цирк життя нашого», Чернівецьких казкарів «Лізикава», Олени Клименко «Святополк окаянний», Тетяни Іващенко «Таїна буття», Ольги Зоренко «Кам'яний птах», а також «Стефко продався мормонам» Ярослава Верещака. 

Окрім антологій та збірок, за останні два з половиною десятиліття вийшло й кілька авторських збірок п'єс драматургів-сучасників. Щоправда, їх зовсім мало, або через своє підпільне існування ці збірки невідомі.

2008 рік виявився плідним - вийшло аж чотири авторські збірки п'єс. У різних містах і навіть країнах, але одного року.

Це збірка п'єс-фентезі «144000» Ярослава Верещака, видана Національним центром театрального мистецтва ім. Леся Курбаса, упорядником якої стала доктор філологічних наук Олена Бондарева.

Збірка п'єс Неди Нежданої «Провокація іншості» надрукована на кошти президентського гранту молодим митцям, лауреатом якого стала авторка.

В Одесі цього ж року вийшла збірка творів, серед яких є й драматичні - «Я - різний...» Олександра Марданя.

В Ганновері (Німеччина) Ніна Мазур видала збірку «Моноп'єси», до якої увійшло сім драматичних творів.

У вересні 2009 року було видано збірку п'єс Олени Клименко «Святополк, Каспар Гаузер, Насреддін та інші».

У 2013 році вийшла антологія призерів конкурсу «Коронація слова», а також видавницвом «Фоліо» видано й ґрунтовний чотиритомник «Української драматургії».

У 2016 році у серії видань Літературної агенції «Банкова, 2», що діє при Національній спілці письменників України надруковано збірку «13 сучасних українських п’єс». П’єси антології різні за темати і за жанром, а також і за авторською стилістикою. Тематика торкається актуальних духовних і соціальних проблем сучасності.

До збірки “13 сучасних українських п’єс” увійшли драматичні твори:

         Ярослава Верещака “Уніформіст“,

          Олександра Вітра “Ніч вовків“,

          Володимира Даниленка “Гроші для Йонеско“,

          Олександра Жовни “Експеримент“,

          Тетяни Іващенко “Замовляю любов“,

          Олександра Ірванця “Якось в Америці“,

          Ірени Коваль “Маринований аристократ“,

          Олександра Куманського “Тоталізатор“,

          Анатолія Наумова “Кафедра для ДОСТОЙНИКА “,

          Олега Миколайчука-Низовця “Дикий мед у рік Чорного Півня“,

          Неди Нежданої “Угода з ангелом“,

          Володимира Сердюка “Сестра милосердна“,

          Григорія Штоня “День прожитих бажань“,

 

Павло Ар’є і його драматургія

 Окремо хочеться закцентувати вашу увагу на драматургові Павлові Ар’є. Павло Арє є автором п'єс:

«Революція, Кохання, Смерть і Сновидіння» (видано окремою книжкою, 2007), «Ікона».

Обидві п'єси увійшли до шостого тому альманаху «Нова проза» (2007).

В липні 2010 року у видавництві «Факт», окремою книжкою під назвою «Форми» вийшла збірка з трьох п'єс автора. Драми автора ставляться як на студентських театральних площадках так на професійних сценах вітчизняних і зарубіжних театрів.

Павло Ар’є є переможцем багатьох конкурсів і фестивалів, а 2013 приніс йому Відзнаку Київського Національного Універсітету за найкращу історичну п'єсу та його обрання представником від східної Європи на міжнародний форум фестивалю «Berlin Theatertreffen 2013». В цьому ж році він став стіпендіантом "Goethe-Institut" в Німеччині.

Перелік його найбільш популярних п'єс включає: «Десять засобів самогубства», «Революція, кохання, смерть і сновидіння», «Ікона», «Stolz» (німецькою мовою), «Експеримент», «Кольори», «Людина в підвішеному стані», «ТУ ТІ ТУ ТУ ТУ», «Слава Героям», «На початку і наприкінці часів», «Вівця», «Десь на місяці».

Зараз його пєси ідуть і в театрі Романа Віктюка, і у Львівському театрі ім. Івана Франка, в Молодому театрі в Києві та з недавна в театрі «Золоті ворота» на Шовковичній 7.

Останнє видання, з яким я познайомилася є книжка «Баба Пріся» в якій опубліковано три пєси Павла Арє, дві з яких активно ставляться в багатьох театрах. Це «Початок і кінець часів» та «Слава героям». І та і друга пєси вражаючі за своєю тематикою і емоційним напруженням. В драмі «Початок і кінець часів» (ця п’єса іде під назвою «Сталкери», «Баба Пріся») події відбуваються в одному з хуторів 30-кілометрової чорнобильської зони, де проживають троє: Баба Пріся, її донька Слава та онук – Вовчик. Вся трагедія ситуації в тому, що земля, спустошена чорнобильською трагедією і відселена, є єдиним середовищем і надбанням баби Прісі. Вона нікуди не виїхала – бо вважає цю землю своєю і ладна покласти своє життя за неї. Вона не з тих, кого можна залякати – це, за словами автора, якраз і є ота камяна баба, яка здатна витримати все і втримати всю землю на своїх руках.

«Слава героям» - драма про непримириме примирення двох ветеранів - УПА і Червоної армії. Однак, величезне навантаження несуть і інші герої – онука героя УПА і син героя Червоної армії. Як висловлюється сам Ар’є, його твори – це, все-таки, гімн сучасної молоді – людей, які мають бути здатними робити свідомий вибір і зробити крок в сторону змін в суспільстві і в державі – мають стати безстрашними воїнами:  «…теперка я є, я народилась наново, тепер я Воїн!» - говорить Ганна – онука героя УПА. «Людина людині – людина» - слова, які є непорушним кредо самого Павла Ар’є, слова, якими він об’єднує те, що поєднати практично неможливо.

В драмі «Людина в підвішеному стані» через театральне дійство (оскільки все життя є театром, з якого вийти неможливо) Павло Ар’є  показує всю абсурдність і безперспективність людини в підвішеному стані, якою себе відчути може кожен, а тим більше людина творча.

Один з основних персонажів – Режисер, пояснює нам і всім хто ж то є Людина в підвішеному стані (ЛПС): «Людина в підвішеному стані – це вічно принижена жертва соціуму, це той тип митця - мислителя, котрий нікому не потрібний і потенційно небезпечний. Якого гноблять нерозумінням, голодом, тюрмою. Цькують, катують або просто не помічають, гвалтують неприродним для нього способом, примушують здохнути, вбивають. Та іноді навіть всі ці заходи навпаки спонукають генія розквітнути: крізь біль і душевні страждання, понівечене тіло і зруйноване життя проступає яскравим сяйвом істина, від якої сховатись вже неможливо.Зла істина, болюча, незручна, ОЧЕВИДНА. Єдиний спосіб перемогти цю істину – це красиво принести генія, митця, страждальця в жертву! Неважливо – помер він чи ні, - життя і смерть у цій справі значення не мають, бо він уже божество. Божеству потрібне поклоніння, культ. А там, де культ, там брехня і гроші, політика, гламур і жлобство, духовники і проститутки. Там є все. Окрім істини».

Режисер нам також пояснює як, власне, він відбирає пєси для театральної постановки: «Я керуюсь принципом трьох «С» - «сучасність», «секс», «скандал». Це виведена мною формула успіху. І вона годиться не тільки для театру, але і для будь-якої галузі суспільного життя: чи це мистецтво, чи бізнес, чи політика».

 

Надсучасна драматургія або «Тиждень актуальної п’єси»

Останні роки, а саме, починаючи з 2011року, в Україні здійснюється проведення щорічних драматургічних фестивалів «Тиждень актуальної п’єси», який щоразу виявляє велику кількість молодих драматургів, які піднімають все нові і нові теми. На сьогодні найбільш популярні теми можна розділити на три категорії:

АТО («Щоденник Майдану», «ато. iнтерв’ю військового психолога» Ельвіна Рзаєва);

Переселенці («Театр переселенця», «Сіра зона» Ден Гуменний);

ЛГТБ («Уроборос в «Східному експресі» Олеса Барлига, «Мама завжди  захистить» Виталія Гавури, «Гоголь Моголь» Ельвіна Рзаєва).

Причому, тематика АТО піднімається не тільки зі сторони української армії, але і зі сторони ополчення.

Вистава Ельвіна Рзаєва «ато. iнтерв’ю військового психолога» побачили глядачі Києва, Москви, Відня, Братіслави.

Тема переселенців, людей, які втратили все і залишилися між небом і землею піднімається в проекті «Сіра зона» авторів Дена і Яни Гуменних. Цей  мав стати доволі резонансним, адже він оголює настрої всіх переселенців, які опинилися віч-на-віч зі своїми проблемами, що виникли після виїзду з окупованої території. Однак все сталося не так.  Сіру зону втори планували показати в семи містах України, але тур довелося припинити через несприйняття значною частиною українського суспільства проблем переселенців, через замовчування цих проблем урядом.

Хочу зазначити, що Ден Гуменний пише не тільки проблемні спектаклі стосовно драм і трагедій людей СІРОЇ ЗОНИ, він пише і дитячі п'єси, і що найцікавіше, його спектакль, а саме казка "Мама сказала ні" поставлено в театрі ім. Івана Франка. Музику та всі пісні для цього спектаклю написала Марія Бурмака

Театр репрезентує нову українську казку, яка сповнена фантастичних неймовірних пригод, перетворень, гумору та веселощів, таких знайомих і таких бажаних кожному хлопчику та дівчинці. А для батьків - це можливість згадати дитячі забавки.

Одного дня хлопчик Остапчик з мамою прийшов у величезний іграшковий магазин. Яскраві блискучі вітрини із усілякими диковинами захопили його уяву і він почав просити маму купити що-небудь. Мама відмовила, зауваживши, що його поведінка та навчання не дають їй можливості купити йому подарунок. Остапчик зпересердя вигукнув: «Не хочу тебе бачити!». І в мить щезла мама, а на її місці з’явився Містер Ніхто, який став поводирем хлопчика по іграшковому світу казок. На своєму шляху Остапчик перестріне багатьох героїв сучасних мультиків та казок, буде розважатися із самим Суперменом, навіть потрапить у гості до європейського Святого Миколая — Санти, знайде свою давню подружку Катю… Ця театральна музична феєрія твориться талановитими, азартними, молодими митцями: автор тексту Ден Гуменний, режисер Андрій Май, сценограф та художник по костюмах Ганна Духовична, балетмейстер Ольга Семьошкіна. Музика відомої композиторки та виконавиці Марії Бурмаки, просякнута надзвичайною театральністю, мелодійністю, не лише характеризує кожного персонажа, а й надає дійству чарівності і переносить нас до безмежного світу, де здійснюються всі дитячі мрії і в якому маленька людина стає доброю, справедливою і чесною.

ЛГБТ. Один з авторів, у п’єсах якого зачіпаються теми ЛГБТ, Ельвін Рзаєв говорить так: «Не можу сказати, що я пишу про геїв. Я пишу про людей, їх життя і проблеми, з якими вони стикаються. А одночасно виходить ще і про геїв. Напевно, пафосно прозвучить, але я не ділю людей на геїв і натуралів, ця тема мене хвилює з різних причин. Одна з них - це існуюча в нашому суспільстві дискримінація. Втім, у мене в п'єсах, як мені здається, є інші важливі теми».

Хочеться процитувати вірш зі спектаклю «ато. інтерв’ю воєнного психолога»:

«На східному фронті без змін. Скільки можна без змін?

Метал перед смертю стає гарячим, а люди від нього холодними.

Не кажіть мені про якийсь там Луганськ – він давно уже Ганськ

Лу – зрівняли з асфальтом червоним.

Мої друзі в заручниках, Мені не дістатися До - Нецька,

Щоб витягти їх з підвалів, завалів і підвалІв.

Ви пишете вірші красиві, як вишиванки,

Ви пише вірші ідеально гладенькі - високу поезію золоту.

Про війну не буває поезії,

Про війну є лише розкладання, лише літери і всі вони «р».

Первомайськ розбомбило на Перво і Майськ, аби маятись там наче вперше

Там скінчилась війна але мир так і не почався.

Де -Бальцеве. Де моє Бальцеве? Там більше не родиться Сосюра,

Там ніхто із людей не родиться.

Я дивлюся на поле в обрій. Він трикутний, трикутний…

І поле соняхів опустили голови,

Стали чорнії і сухі як і я, вже страшенно стара,

Як і я, більше не люба, а лише ба…».

 

Тож відповідаючи на запитання «Чи існує українська драматургія?» Можна з певністю сказати, що «так». Проблема криється не у відсутності текстів п’єс, а скоріше у зацікавленні театру в цих текстах, у заниженні мистецької вартості творів українських драматургів, у відсутності можливості їх сценічного втілення.

Театр виконує роль своєрідного дзеркала, що дає повне відображення нашого життя. Нажаль, режисери часто вибирають духовно знецінені, вульгарні твори, головна ціль яких - епатаж публіки навіть ціною саморуйнування особистості, направленості на деградацію культурної оболонки суспільства (Лесь подерев’янський, Євген Марковський).

Отже, спостерігаємо ситуацію, коли у нас гарні драматичні твори, але не дуже гарне відношення до них театру. І це буде тривати доти доки глядач буде займати пасивно-нейтральне місце у житті сучасного театрального мистецтва.

За словами Євгенія Марковського, який був присутній на всіх семи конкурсах «Тиждень актуальної п’єси», цього року, а цього року конкурс проходив на початку листопада, на його думку, додалось публіки, зацікавлених глядачів. В минулих роках було не так багато людей, а на цьогорічному фестивалі проводились навіть нічні читки в театрі Золоті ворота, де зібралась повна зала, і о п’ятій ранку залишалось близько тридцяти людей. Вразила велика кількість цікавих текстів та й автори почали їх ускладнювати, не знаю це плюс чи мінус, але помітив таку тенденцію.

Отже, драматурги ростуть, змінюються, намагаються ускладнювати форму, пропонують і розвивають нову тематику, переносять реальні драматичні події на свої твори, віддаючи своє світосприйняття своїм героям, а через них - глядачам – це дивовижно і створює грунт для для впевненості, що українська драматургія має невичерпний потенціал і достойне майбутнє.