* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Художньо-образна система Григорія Сковороди

19:37 06.09.2015

Художньо-образна система Григорія Сковороди
Творчість Г. Сковороди містить абсолютні цінності філософсько-релігійної змістовності й завжди в періоди суспільних криз виконувала і виконує зараз разом з іншими надбаннями української духовності роль орієнтиру щодо збереження та розвитку ціннісного потенціалу громадського життя в нових соціальних обставинах. Творче надбання філософа та поета є актуальним і дозволяє ввести традиції бароко в сьогодення культури постмодерну та конструктивно їх розвивати. Не зважаючи на те, що ідейно-тематичне багатство творів видатного філософа вже досить повно, глибоко і всебічно опановано, до цього часу білою плямою залишається феномен естетичних надбань Г. Сковороди, вивчення його творчості як цілісної естетичної системи, яка, безумовно, набула ознак одного із суттєвих атрибутів українського світогляду. Саме актуалізація ідеї національного піднесення виводить на перший план традиційні універсалії та архетипи культури.



Звернення до барокових традицій, зокрема до літературно-філософської спадщини Г. Сковороди, зумовлене та безпосередньо стосується безплідності пошуків сучасних проблем формування української культурної ідентичності, коли драматизм ситуації відчуження людей від справжньої культури посилюється тим, що, не опанувавши власного, вони приречені на незасвоєння й стороннього. Не останню роль в цьому відіграє й ігнорування естетичної складової, яка, і це показує вивчення творчого доробку Г. Сковороди, є суттєвим надбанням у формуванні бажаної ідентичності.



Актуальність і доцільність дослідження художньо-образної системи Г. Сковороди, його принципів, мотивів, образів не лише наближає до розуміння екзистенційної значущості художнього символізму у вітчизняному мистецтві, але й зумовлює необхідність розгляду особливостей і закономірностей його відновлення в українській культурі. 

Запропонований у дисертації аналіз художньо-образної системи Г. Сковороди передбачає виокремлення, в першу чергу, засадничих естетичних універсалій художньої свідомості мислителя, які узагальнюють провідні естетичні принципи українського бароко, що набули естетичних і релігійно-етичних вимірів та надають естетичного сенсу його творчості, як особливій єдності розуміння світу та життя у специфічній естетичній формі. Запропонований до розгляду в дослідженні естетичний сенс відповідає змістовності глибинних засад творчості Г. Сковороди, які існують у двох споріднених формах: Г. Сковорода – поет, Г. Сковорода – філософ. Оригінальність художньо-образної системи Г. Сковороди призводила в попередні періоди і призводить зараз до розмаїття оцінок його поглядів і доробку літературознавцями, мовознавцями, філософами, в цілому філософсько-естетичного осмислення всієї культурно-історичної постаті мислителя. До того ж, процес дослідження показує, що саме естетичний потенціал змістовності системи Г. Сковороди, зумовлений як специфікою національної художньої думки, так і особливістю самого предмета освоєння, далеко не вичерпаний. 

Питання, які стали предметом дисертаційного дослідження, мають певні традиції висвітлення та своєрідні надбання в розвитку філософсько-естетичної літератури. 

Класичні студії В. Ерна, Д. Багалія, Д. Оленчина, Д. Чижевського, а також ґрунтовні сковородинознавчі розвідки П. Житецького, Ф. Зеленогорського, М. Сумцова, Л. Ушкалова та ін. розкривають широкий діапазон оцінки поглядів Г. Сковороди. Його образ часто розглядався як певний архетип української нації, у якому втілились її характерні риси (О. Кульчицький, І. Мірчук, М. Шлемкевич, В. Янів). 

Найбільшу увагу в дослідженні означеної проблеми філософи приділяли виявленню впливу античної культури на розвиток творчості Г. Сковороди, зокрема творів Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура, Цицерона, Плутарха (І. Іваньо, Л. Кондратюк, К. Митрович, І. Табачников та ін.), містичних філософів і біблійних текстів (П. Біланюк, Р. Піч та ін.). Інша група вчених осмислюють творчість Г. Сковороди в контексті культури українського бароко (Л. Довга, С. Кримський, Д. Наливайко, А. Макаров, М. Попович, М. Ткачук, М. Ольховик), що зазнала впливу західноєвропейської традиції (В. Андрушко, П. Гнатенко, І. Матковська та ін.). Із середини ХХ ст. літературну творчість Г. Сковороди розглядають у тісному зв’язку з художньою та науковою спадщиною українських культурних діячів учених братств, професорів Києво-Могилянської академії, про що йдеться в працях В. Горського, І. Захари, І. Іваньо, В. Нічик, Я. Стратій та інших дослідників, які вивчають вітчизняну історію філософії та аналізують проблеми, які, наряду з іншим, торкаються осмислення сенсу життя людини, усвідомлення нею свого призначення на землі.

Дослідження філософії та історії естетичної думки в Україні проводилися Д. Чижевським, який наголошував на специфічності розвитку української філософії XVIIІ-XIX ст. і відзначав, що для ґенези слов’янської філософської думки характерним був вплив німецької середньовічної містики, містики Нового часу, ідеалістичної філософії. Згідно з філософськими міркуваннями Д. Чижевського, процес формування національної філософії, як правило, відбувався в кількох напрямах: творення самобутніх філософських систем, ознайомлення із зарубіжними теоріями та реакція на них. Варті уваги й праці В. Зеньковського, одного з перших, хто досліджував особливості та характерні риси української філософської думки. Особливої уваги заслуговують його підходи до історичної філософії, а саме: аналіз естетичної думки України на основі філософської думки Росії. Виокремлення проблеми динаміки філософсько-естетичного осмислення культурно-історичного образу Г. Сковороди як мислителя неможливе, на нашу думку, й без урахування критичного дискурсу та мистецької практики ХІХ – ХХ ст. (зокрема, філософсько-естетичних та критичних статей М. Євшана, О. Луцького, М. Сріблянського, А. Товкачевського, а також літературної спадщини І. Драча, С. Кримського, М. Поповича, П. Тичини, М. Рильського, Ю. Клена, Л. Костенко, Т. Пінчук та ін.). Наукове осмислення порушеної в дисертації проблеми потребує також аналізу вітчизняної наукової літератури з філософії культури, зокрема праць А. Бичко, В. Горського, С. Кримського, Л. Левчук, В. Мазепи, В. Малахова, М. Поповича, М. Ткачук та інших дослідників. 



Особливо важливі для розкриття феномену діалогічності, характерного для естетики Г. Сковороди, праці М. Бахтіна. Сучасне прочитання діалогічної філософії Г. Сковороди висвітлене в дослідженнях В. Даренського. Вагоме місце серед філософсько-естетичних здобутків щодо вивчення взаємозв’язку естетичного та етичного в доробку філософа займають праці Ю. Борєва, А. Канарського, щодо виховання естетичної та моральнісної культури – роботи І. Федя. Формування активної естези цілісного людського буття досліджує О. Воєводін, становлення сучасної естетичної свідомості представлене в роботах В. Личковаха. В. Суханцева розкриває сутність сучасних процесів в естетиці та в мистецтві. О. Вячеславова визначає роль неоміфологізму в сучасному українському процесі як антиредукційного символотворчого механізму. Розкриттю питань соборності й сакральності релігійного буття присвячені роботи філософів В. Ісаєва, С. Кримського, В. Шелюти, Б. Парахонського та ін. Враховуючи наукові здобутки названих учених, ми проводили дослідження естетичного сенсу творчості Г. Сковороди, що сприяло розвитку теми та науковому пошуку.

Таким чином, необхідність дослідження художньо-образної системи Г. Сковороди як імпліцитної (В. Бичков) естетичної системи обумовлена низкою нагальних проблем стосовно пошуку сучасного буття людини у вітчизняному мистецькому просторі, що є відповіддю на виклик часу щодо пошуку нової конфігурації новітнього та давнього, яка б могла бути названою найбільш адекватною естетичним та етичним вимірам сьогодення. 

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в контексті інтегрованої програми наукових досліджень Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля в галузі світової філософії і естетики за темою: "Художньо-образна система Григорія Сковороди".

Мета дослідження полягає в розкритті естетичного сенсу художньо-образної системи Г. Сковороди. 

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань:

- проаналізувати традиції осмислення співвідношення естетичного та етичного в історії світової та вітчизняної естетичної думки;

- розглянути художньо-образну систему Г. Сковороди як теоретичну основу розвитку української художньої культури, зокрема українського бароко;

- виокремити особливості художньості та образності, які утворюють цілісну систему у філософській та поетичній творчості Г. Сковороди;

- охарактеризувати естетику феномену діалогічності філософії Г. Сковороди;

- визначити зміст та шляхи реалізації потенцій філософської та поетичної творчості Г. Сковороди як естетичної інтенції в сучасній українській культурі.

Об'єкт дослідження – філософська та поетична творчість Г. Сковороди.

Предметом дослідження є художньо-образна система Г. Сковороди в контексті естетичних вимірів.

Новизна дисертації розкривається в наступних положеннях, які виносяться на захист:

- охарактеризовано змістовність співвідношення естетичного, етичного та сакрального в історії світової та вітчизняної естетичної думки як основи становлення філософсько-світоглядної та художньо-естетичної системи Г. Сковороди;

- проаналізовано особливості принципів та мотивів художньо-образної системи Г. Сковороди, які підпорядковані основній ідеї "філософії серця" та містять естетичні інтенції на майбутнє;

- окреслено художню специфіку образності в творчості Г. Сковороди як естетичний синтез художніх, моральних та релігійних вимірів культури, що завдяки національному забарвленню пов’язує "високе" бароко з "низовим"; 

- розкрито зміст естетики феномена діалогічності Г. Сковороди як Діалогу трьох Світів, що пов’язано з відкриттям божественної краси "внутрішньої людини" та визначає морально-естетичний ідеал у його позачасному та сучасному бутті;

- окреслено специфіку художньо-образної системи Г. Сковороди як цілісного естетичного утворення, пов’язаного з сократівським методом органічної єдності життя, творчості та світогляду; 

- виявлено зміст та шляхи реалізації потенцій художньо-образної системи Г. Сковороди як естетичного дискурсу української культури.

Теоретичне й практичне значення одержаних результатів визначається тим, що виявлені принципи, мотиви та образи поєднуються у філософсько-естетичній творчості Г. Сковороди в художньо-образну систему, яка дозволяє зрозуміти індивідуальну специфіку мислення філософа, його світоглядну природу, обумовлену національною культурною традицією та домінантними рисами світоглядної ментальності, що відкриває нові аспекти в розумінні її транскультурної функції у вітчизняному мистецтві.

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено мету й завдання роботи, об'єкт і предмет дослідження, з'ясовано ступінь наукового опрацювання проблеми, окреслено теоретико-методологічні засади, аргументовано наукову новизну, представлено відомості про апробацію концептуальних положень дисертації.

Перший розділ "Естетичні засади художньо-образної системи Г. Сковороди як типового представника пізнього українського бароко" складається з двох підрозділів, у яких висвітлено взаємозв'язок естетичного, етичного та сакрального, специфічні риси української барокової традиції як підґрунтя висвітлення становлення філософсько-світоглядної та художньо-естетичної системи Г. Сковороди.


У підрозділі 1.1. "Культурно-історична традиція осмислення взаємовідношень етичного, естетичного та сакрального" проаналізовано філософські системи, які найбільш чітко репрезентують методологічні пошуки змістовності співвідношення естетичного та етичного, єдності або протиставлення добра й краси, що формуються на визначних традиціях мислення, починаючи від першоджерел класичної філософської думки (Аристотель, Сократ, Платон, Ф. Аквінський, Г. Сковорода, П. Юркевич, В. Соловйов). Здійснено історико-теоретичний екскурс щодо естетичного та етичного, проаналізовано специфічний спосіб осмислення типу особистості, який формує та чи інша культурно-історична епоха, по-своєму визначаючи художньо-образними засобами естетично-етичне людини в часі та релігійному бутті. Своєрідним переходом до розгляду означеної проблеми є осмислення філософських систем Платона, Сократа, Аристотеля. Окреслюючи платонівський принцип калокагатії, сфокусовано увагу на конструюванні Платоном динамічної версії калокагатії, у якій збігаються протилежні ціннісні прагнення людини: естетична любов до краси й необхідність морально-практичного вдосконалення. 

Висвітлено також проблему відношень між мистецтвом і релігією, зокрема засобами аналізу середньовічних естетичних систем, як одну з ключових для розуміння особливостей шляхів розвитку культур різних народів, що дає можливість виявити зв’язок між естетичною і сакральною сторонами мистецтва. Критерієм істинно доброго та істинно прекрасного постає віра, а головним критерієм естетичного залишається відповідність релігійно-етичному. Взаємодії релігії й мистецтва відбувалися в процесі тривалого й складного розвитку середньовічної європейської культури. У процесі взаємодії художнє мислення, переборюючи обмежені можливості канону, рухалося шляхом формування й розвитку стильових принципів побудови художнього образу.

Естетика Ренесансу також відроджує певною мірою принцип античної традиції: людина є мірилом прекрасного. В цілому мистецтво епохи Ренесансу можна назвати релігійним, оскільки в центрі зображення знаходиться саме людина. З цього випливає можливість осмислення естетичних ідей, принципів, мотивів та образів в українській бароковій традиції.

У підрозділі 1.2. "Філософсько-світоглядна і художньо-естетична система в українській бароковій традиції" проаналізовано специфічні особливості розвитку української культури ХVII – XVIII ст., а саме: ренесансний характер, поєднання культури й релігії, "кордонність" української культури, що відповідає формуванню української барокової традиції. Синтез ренесансної ідеї людини з просвітницькою ідеєю культу розуму, ідеалами мудрості, софійності призвели до появи оригінальної концепції "внутрішньої людини" як мікрокосму серця, що стало важливою відзнакою українського бароко та зумовило формування філософсько-світоглядної та художньо-естетичної системи, яка має специфічні принципи, мотиви та образи, відмінні від західноєвропейської барокової традиції. 

Так, якщо західноєвропейська бароковість несе в собі трагічність світосприйняття, зокрема буття людини розглядається як трагічний епізод на шляху до смерті, то феномен української бароковості виявляє більш оптимістичну оцінку людини, її місця в світобудові. Це виводить на перше місце героїко-патріотичну тему, що виявляється сюжетами воїнської слави, святої жертви, перемоги життя над смертю, драматизм в цілому набуває символічного значення. 

Українська барокова свідомість була пов`язана зі світоглядно-естетичними принципами природовідповідності, дивовижності, містеріальності, дотепності, а також театралізації образу, декоративності, символічності, алегоричності та спраги вічності.

З аналізу теоретичної спадщини й мистецької практики доби Гетьманщини ХVII – XVIII ст. виводяться естетичні універсалії: драматичне, героїчне, сумне та смішне, прекрасне як морально-корисне, що дає змогу виявити основні мотиви, образи, естетичні складові художньо-образної системи Г. Сковороди як представника українського Бароко.

Другий розділ "Естетика художньо-образної системи філософії Г. Сковороди" складається з трьох підрозділів, присвячених характеристиці художньо-образної системи Г. Сковороди та двох форм мислення філософа, які передають естетичний сенс його творчості.

У підрозділі 2.1. "Естетичний сенс універсалій художньо-образної системи Г. Сковороди" представлено естетичний сенс як єдність розуміння світу та життя, що демонструється в специфічній естетичній формі й відповідає змістовності, яка виявляється в творчості Г. Сковороди у двох споріднених формах: Сковорода – поет, Сковорода – філософ. 

У дисертації проаналізовано структуру мотивів, образів та естетичних універсалій, які складають художньо-образну систему Г. Сковороди. До арсеналу засобів художньої культури філософ зробив свій внесок – "мовно особливий", заснований на розгортанні образів-ідей, зразок надбань фольклорної творчості, завдяки чому образи набули своєрідної повноти, а символіка зайняла одне з найважливіших місць, відбиваючи еволюційні процеси української художньої думки, зберігаючи пам'ять про минуле та спрямовуючи її в майбутнє. 

Стиль Г. Сковороди має дві головні риси: нахил до універсалізму, що характеризує містичну, релігійну поезію бароко, а також письменницький стиль в цілому, та антитетичність, яка містить світоглядні, зокрема, релігійні й містичні елементи та узагальнюється до боротьби світів – буття та антисвіту пекла, небесної сфери та безодні. Філософ намагається зняти антиномію, перейти від дуальності до гармонії шляхом сходження основних світоглядних опозицій (людське – божественне, видиме – невидиме).

Підґрунтям розкриття художньо-образної системи Г. Сковороди взято наступні естетичні категорії: драматичне, героїчне, комічне, прекрасне як морально-корисне, а також така естетична універсалія, як дивовижне, які в сукупності узагальнюють провідні естетичні принципи українського Бароко. Драматичне виявляється, з одного боку, як невідворотність смерті та заклик до оновлення, що співвідносить погляди Г. Сковороди з особливостями національного менталітету. З іншого, наближається до літературної драматургічної традиції, де відчутна власна духовна боротьба щодо полярних поглядів на природу добра, використовуючи при цьому біблійні образи Христа та диявола. Увесь "героїзм" він спрямовує в іншу художньо-смислову площину – це боротьба в середині людини (мікрокосм) за її душу задля спокою й гармонії. Комічне у Г. Сковороди реалізується за допомогою "дотепу" та пов‘язане з українським фольклором, ідеєю природної людини, поєднуючи "високе" та "низове" бароко. Категорію прекрасного Г. Сковорода поєднує з морально-корисним, де абсолютними цінностями є віра, надія й любов. Істинною є "сокровенна" краса, яка органічно пов’язана з добротою. Мислитель підкреслює марність земного ідеалу краси, основними образами й мотивами при цьому постають образи моря, корабля, шляху, мотиви вічності, плинності буття. Проте водночас використовуються мотиви й образи, пов‘язані з божественною красою, що ототожнює прекрасне з релігійно-моральним. Звідси випливає, що в історії української культури художньо-образна система як феномен Г. Сковороди обумовлюється національною культурною традицією, а також індивідуальними рисами, зокрема специфікою мислення. 

У підрозділі 2.2. "Феномен діалогічності Г. Сковороди" виокремлюється одна з провідних ідей дисертаційного дослідження – феномен діалогічності, що є формомисленням філософа, яке орієнтує до вираження етико-гуманістичних проблем суспільства в силу його ключового значення для оригінальної філософської традиції в Україні, що є невід’ємним елементом розвитку сучасного філософування. Розгляд глибинно-онтологічного змісту діалогічного філософування Г. Сковороди дозволяє зрозуміти не тільки "внутрішні механізми" його особистого мислення, але й сутнісну природу діалогічності, зокрема її трансцендентні, метафізичні виміри, які витікають із онтології людини як homo religius. Аналіз принципів мислення Г. Сковороди показав їх органічний зв’язок із діалогом як формою, яка безпосередньо відповідає кордоцентричній і христоцентричній філософії й завдяки цьому набуває змістовного, смислонароджуючого характеру. Основною тезою є твердження, що філософії Г. Сковороди притаманний діалогізм не тільки як жанрова форма виразу думки, але, насамперед, як її внутрішня структура, "породжувальна модель", де предметність філософських рефлексій Г. Сковороди розкривається через діалог у його чотирьох основних типах: 1) діалог "зовнішньої" (тіло і розум) і "внутрішньої" (серце як орган вищого пізнання) людини всередині самої особистості; 2) діалог у самій "внутрішній" людині двох різних онтологічних рівнів – Душі і Духа; 3) діалог людини як цілісність (вже без розрізнення на "зовнішню" і "внутрішню") із Богом, який звертається до людини засобами Свого Слова у вигляді тексту Біблії, а також через специфічні переживання самої людини; 4) діалог між людиною і людиною, який не тільки виступає як літературний жанр, але і як специфічна форма пізнання й самопізнання, яка пробуджує в людині внутрішній душевний неспокій, самокритичність і жагу духовного пізнання.

Г. Сковорода широко використовує "філософські" засоби: запитально-відповідальну форму діалогів, антитетичний метод, який дозволяє побачити внутрішню сутність "невидимого", в цілому органічно властивий мислителю діалогізм, що є окремим шляхом до істини, щастя та розуміння сенсу буття людини.

У підрозділі 2.3. "Образно-символічна природа формомислення Г. Сковороди" висвітлюється найважливіший спосіб мислення Г. Сковороди – символізм, що обумовлює його філософічний стиль і є синтезом символіки народної поезії, античного неоплатонізму, християнства, як отців Церкви, так і української полемічної та проповідної літератури ХVII–XVIII ст., для якої застосування символів, образів, метафор стало звичним способом мислення. Так, засадничими семантичними засобами "театральної" метафори в літературі українського бароко слід вважати марність та ілюзорність дочасного життя людини та премудрість Божого промислу. За Г. Сковородою, "театр" постає ідеальною структурою, є засновком суспільної гармонії й розглядається філософом, з одного боку, на рівні видимої природи, з іншого – на рівні природи невидимої. Символічне мислення Г. Сковороди пронизане переконанням у протиріччі світу та буття й заховане у "видимому світі", тому має антиномічну природу. Філософ намагається зняти "активну антиномічність" через мотив боротьби в середині мікрокосму людини, протиставленні та взаємодії природного й божественного. Г. Сковорода вперше в українській філософії дає розрізнення онтологічного й психологічного розуміння символу (О. Вячеславова). Настанова на союз філософії та мистецтва дозволяє Г. Сковороді утвердити синтетичний метод дослідження істини й правди, добра і зла, прекрасного і потворного. У цьому вбачається відсутність "зазору" між його філософією, художністю та власним життям. У художній свідомості Г. Сковороди домінантою є принцип сполучення різних здобутків світової культури з привалюванням національних традицій, які реалізуються на стикові мистецтва, філософії та релігії. Сполучення цих здобутків при збереженні внутрішньої їхньої цінності призводить до взаємозбагачення, що й зумовлює їх цілісність.

Основними також виступають принцип сакральності та дивовижності. Провідними мотивами сакрального принципу стають мотиви софійності, вертограду, які розкриваються в біблійній символіці й образності, образі світла, Сонця, саду, які позначають різні вияви мудрості та набувають статусу емблем. Другий принцип, базуючись на мотиві віри в божественну силу спасіння, сподівання на Бога та відсутність страху смерті розгортає мотив плинності в "екзистенційну стратегію", яка забезпечує збереження православної традиції та визначає морально-етичний ідеал. На основі аналізу образів, символів у творах Г. Сковороди розкриваються особливості осмислення світу, естетика людини-космосу, її внутрішній світ, що становить потужній потенціал філософії сенсу життя. 

У третьому розділі "Філософсько-художня творчість Г. Сковороди в естетичному тезаурусі сучасної культури", який складається з двох підрозділів, показано розвиток філософсько-естетичного осмислення культурно-історичного образу Г. Сковороди, його художньо-образної системи, що побудована на барокових засадах і формах естетичного сприйняття.


У підрозділі 3.1. "Естетика філософствування та естетичний потенціал філософії Г. Сковороди" на основі здійснення розгляду низки конкретних текстів і найбільш показових прикладів їх інтерпретації визначено, що умовою повноцінного художнього існування історичного образу є концептуальність авторської думки, зосередженої на проблемах, які виходять за межі самого портретування. Постійно збільшувана гностична місткість образу Г. Сковороди протистоїть його канонізованій завершеності, оскільки спроба створення такої передбачає канонізацію реальної історичної особистості та омертвлення його духовної спадщини.

У підходах до осмислення естетичного потенціалу Г. Сковороди відбиваються можливі ідейно-естетичні тенденції художнього процесу кожного даного періоду. Так, в освоєнні культурно-історичного образу мислителя простежується певна історична етапність: 1) історико-біографічний напрям (В. Нарежний, П. Куліш); 2) освоєння художньо-філософських інтерпретацій, в яких яскраво відображаються ідейно-естетичні тенденції часу (П. Тичина, М. Рильський, Ю. Клен); 3) художній діалогізм, де іманентна сутність образу та його творча авторська інтерпретація й конкретно наданий йому соціально-естетичний сенс вступають у пряму взаємодію, що призводить до народження нових соціально-естетичних значень (І. Драч, Л. Костенко).

Разом з тим, аналіз художньої образності в поетиці П. Тичини показує, що основні мотиви й поетичні образи збігаються з образами та мотивами художньо-образної системи Г. Сковороди, але утворюються на різному ґрунті. Це дозволяє говорити про діалог, "злиття горизонтів" (Г. Гадамер) двох культур. Отже, художнє життя культурно-історичного образу зумовлюється як специфікою національної художньої думки, так і невичерпністю самого предмета освоєння.

У підрозділі 3.2. "Г. Сковорода в сучасних естетичних інтенціях" розглядаються інтенції художньо-образної системи Г. Сковороди, які ґрунтуються на ідеях і загальнокультурних поняттях, що набувають значення в постмодернізмі. Межові, нестабільні процеси художньої епохи сучасності є основою наближення до естетичної системи бароко. Що дало підставу назвати цей феномен "необароко", в якому провідними світоглядно-естетичними принципами стають: театральність, карнавальність, інтертекстуальність, антиномічність, дуальність, фрагментарність, присутність бінарних опозицій, метафоричність, іронічність. Разом з тим основа художнього "необароко" – "система симулякрів" (Ж. Бодрійяр). У результаті символічне перетворюється на "пустий знак". Символи та алегорії художньо-образної системи Г. Сковороди дають підстави для опрацювання екзистенційної стратегії, альтернативної для сучасного українського постмодернізму, дозволяють естетично "зняти" екзистенціальні проблеми існування індивіда в межовій ситуації постмодерну та зберегти онтологічну цілісність. 

Сучасні інтенції художньо-образної системи філософії Г. Сковороди обумовлені пошуком екології людини у вітчизняному культурно-мистецькому просторі, які ґрунтуються на принципі природовідповідності. Це репрезентує взаємовідношення в системі "людина – природа", спрямовує на загальнолюдські цінності й розвиток особистості: її культури, гуманістичних якостей, життя в гармонії з собою та Всесвітом, "со-образно" природі, що знайшло відображення у вченнях відомих мислителів (В. Соловйов, С. Булгаков, М. Бердяєв, П. Флоренський), у музиці (О. Скрябін), у поезії (І. Драч, М. Заболоцький, Л. Костенко, О. Забужко, В. Голобородько).

Отже, інтенції художньо-образної системи Г. Сковороди мають потрійне навантаження: виконують культуротворчу функцію та є підґрунтям сучасного українського постмодернізму, обумовлюють пошуки екології людини у вітчизняному культурно-мистецькому просторі та спрямовують на розкриття вищих форм духу, завдяки чому людина стає здатною до індивідуального розвитку, вільного обрання й визначення цілей життя та діяльності. Поет і філософ в одній особі, Г. Сковорода уособлював корінну суперечність часу, відбиваючи й долаючи її поривом до цілісності, і разом з тим палаючи нетерпимістю до хаосу, який вважав загибеллю для культури. Отже, художньо-образна система його творчого доробку відіграє роль антиредукційного механізму в сучасній українській культурі. 

У Висновках узагальнено основні результати дослідження, які висвітлюють проблематику та загальну структуру роботи. Здійснений аналіз філософської та поетичної творчості Г. Сковороди в контексті естетичних принципів та сучасних інтенцій дозволяє зробити наступні висновки: 

- у межах української барокової традиції осмислено співвідношення естетичного, етичного та сакрального, що асоціюється в творчості Г. Сковороди з кордоцентризмом та оригінальною філософсько-світоглядною концепцією "внутрішньої людини" як мікрокосму серця, як шляху наближення до духовності людини, забезпечення її цілісності та гармонії; 

- у дослідженні проаналізовано специфічні особливості засадничих ідей, принципів та мотивів художньо-образної системи Г. Сковороди, які відбивають синкретичну природу світовідношення мислителя, його духовний світ. Г. Сковорода звертається переважно до естетики принципів вічності, "коловрата", природовідповідності, містеріальності, театралізації образу, символічності, алегоричності, дотепності та водночас значною мірою підпорядковує їх проблемі неповторної особистості людини, послуговуючись поняттям "серце", що його можна трактувати як "невидиму природу" психічного життя. Основними при цьому виступають принципи сакральності та дивовижності, де останній, ґрунтуючись на мотиві віри в божественну силу спасіння, сподівання на Бога та відсутність страху смерті розгортає мотив плинності в "екзистенційну стратегію", що забезпечує збереження православної традиції та визначає морально-етичний ідеал, який імпліцитно ґрунтується на православному розумінні краси як принципу божого творіння;

- зазначено, що особливістю художньої образності у філософсько-поетичній системі Г. Сковороди є естетичний синтез художніх, моральних та релігійних вимірів культури, де домінантою є принцип сполучення різних здобутків світової культури з привалюванням національних традицій, що пов’язує "високе" бароко з "низовим";

- розкрито особливості естетичних категорій художньо-образної системи Г. Сковороди. Підкреслюючи містичну та водночас органічну єдність правди, добра й краси, мислитель ототожнює прекрасне з релігійно-моральним, вважаючи істинною красою "сокровенну" красу. Драматичне поєднується з проблемою полярних поглядів на природу добра. Категорія героїчного реалізується за допомогою мотиву боротьби в середині мікрокосму людини, що призводить до відкриття божественної краси. Категорія комічного пов’язується з ідеєю природної людини;

- у дослідженні виявлено естетику феномена діалогічності філософії Г. Сковороди, який є синтезом символіки народної поезії, античного неоплатонізму, християнства та розкривається через Діалог трьох Світів, завдяки чому відбувається відкриття божественної краси "внутрішньої людини" та реалізується ідея "Пізнай себе" в її естетичному сенсі; 

- визначено особливості естетичної спрямованості інтенцій Г. Сковороди, що набувають суттєвого значення в постмодернізмі через діалог з традиціями бароко, пошук екологічних засад буття людини та філософію вільної мистецької творчості завдяки гуманістичній спрямованості та її позаполітичному характеру. У зв’язку з цим пошуки основних мотивів, образів та естетичних категорій є такими, що складають сутність художньо-образної системи Г. Сковороди та продовжують впливати на розвиток сучасного українського літературно-художнього процесу. 

Проведене дослідження художньо-образної системи Г. Сковороди показало невичерпні джерела та напрямки виявлення специфіки естетичної спрямованості інтенцій художньо-образної системи поета-філософа, які дозволять зрозуміти світоглядну природу його естетичних засад, культуротворчі функції його філософського доробку в перспективі розвитку української естетики.