* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

У ВІЧНОМУ ЧОВНІ

06:52 13.05.2009

У ВІЧНОМУ ЧОВНІ

Письменник починається тоді, коли його хочеться перечитувати.

Ярослав ПАВЛЮК

Добрий вечір Тобі, Павлюче, чуєш, брате мій, товаришу мій…

Так почну мову свою про нього, як молитву до нього.

Вже півроку нема на світі Ярослава Павлюка – великого українського мислителя і письменника, а я про то дізнався щойно вчора, випадково читаючи в «Макулатурній Україні» про «тріюмф» АПУ на чолі з Тарасом всіх Тарасів.

Краса врятує світ. Він був дуже красивим, але краса його не порятувала ні від чого. Бо він ні від чого не рятувався красою. Та він і не тямив своєї краси. Був професійним спортовцем до того, як стати високопрофесійним письмаком. Дуже тішився своєю донькою, її успіхами, її радістю, її світовідчуттям. З мамою її одружився випадково, і прожив з нею заледве чи кілька місяців. Чому? Бо він був Павлюк , а не сім'янин.

Знайомство. Ми познайомились з Павлюком випадково. Я прочитав його «Фільмара». І зустрівши перед Спілкою у Києві ошатно вбраного панка з княжою борідкою (а то був він, Павлюк), мовив йому кілька слів про його прозу. Вже потому, як ми мали вечір з колегами у Львівській спілці року 1995-го презентуючи антологію «Молоде вино» (Ігор Павлюк читав тоді насерйоз вірш про корову, а ми всі думали, що то по приколу; Цибуля розсипав якесь насіння; Іринка Старовойт і Галина Крук тільки починали дівочити…) Ярослав Павлюк, як завше трошки веселий, закликав мене до свого кабінету директора львівського відділення Літфонду і надписав журнал «Дзвін» зі своїм романом «Сад п'яних вишень». З того роману усе й почалося.

«Сад п'яних вишень». Два роки пролежав той журнал у мене без руху. Суєта брала своє. А коли все ж руки дійшли до того тексту, прочитав і сторопів – се ж велика українська проза. Написав рецензію і видрукував її в газеті «Столиця». Перегодом вписав цей твір у «Нову хвилю української прози», що вийшла в «Літературній Україні». Павлюк був вражений. Два роки ніхто й не гавкнув, а тут такий резонанс.

«Будиночок в якому ніхто не спить». Був гордий сею книжчиною, любив її, купував і роздавав дітям. Вона направду геніальна і проста. Він знав це, бо прожив у такому будиночку все своє світле і дивовижне життя.

Мрія. Дуже хотів і мріяв перекласти поему Вєнєчкі Єрофєєва «Масква - Пєтушкі». Вважав її шедевром світової літератури. Я навіть подарував йому автентичний текст.

Коло причетних. 1998-го року по виході мого роману у журналі «Київ» Павлюк зателефонував мені серед ночі і мовив добре слово, яке пам'ятаю дотепер. І це не було формальне слово, а було слово з самої глибини. Він дуже не любив, коли його плутали з Ігорем Павлюком, якого він відверто вважав ганьбою всіх Павлюків і народів. Я поділяв і поділяю його думку. Але в нього було своє коло знайомостей. У підвалі львівської спілки був ресторан. А в тому ресторані був затишний «кабінет» з високими кріслами за широким круглим столом під білим обрусом, а над тим столом – велике колесо від фіри, яке колись прикотив туди ще живий Василь Левицький. Під тим колесом ми відзначали в дуже тісному колі день народження мого земляка, теж вже покійного, дуже великого прозаїка Дмитра Герасимчука. Я відкрив собі тоді живу і світлу Наталю Лубківську ( і її вже нема на світі), Пилип'юка. Павлюк мене познайомив з Левком Різником, автором геніального роману «Зеня і Славко», написаного ним за 12 днів. Він був вписаний у контекст сучасної літератури: Лишега, Римарук, Пагутяк, маляр Безпалько, Москалець, Покальчук… Ми з Павлюком якось поїхали в село під Львовом привітати з ювілеєм так само доброго письмака Зеновія Легкого…

Квартира на Гнатюка. То була нещаслива квартира. Там до Павлюка жила поетеса Наталя Давидовська. Якось шкідно впала в коридорі і перегодом померла. «Ти не боїшся тут жити?» «Ні». У центрі Львова, дуже затишна. На стінах море картин. Багато його портретів. Книжок – мінімум. Любив колекціонувати мініатюрні книжечки. Мав комп'ютер. Мав завше гості. Був завше привітним і гостинним. Одного разу закушували борщем. Іншим разом -- щупаками, купленими ним зранку на Підзамчі (ті щупаки так мені впали в душу, що аж потрапили в якийсь із романів). Буду сумувати за тою квартирою. Їхав до Львова, бо там мав Павлюка. Його розмови, світобачення, світовідчуття – це велика школа життя і літератури. Він був аристократом, він був людиною княжої крові.

«Нічний імператор». Цей роман він вистраждав. Сусід над ним – українець і кагебіст у відставці, прочитавши його, мовив зі слізьми ув очах – «Я вперше відчув гордість від того, що я українець».

Київ. Він жодного разу не був у мене в гостині. То в мене не було де, то він не мав настрою чи бажання. Він любив зупинятись або в офісі літфонду (Михайло Шевченко люб'язно надавав йому таку можливість), або в помешканні Надії Степули, яку дуже любив і поважав. Її нелюбов до мене не заважала йому спілкуватися з нами водночас. Він завше перепиняв гнилі розмови про своїх друзів, якщо хтось удавався до них при ньому. Він не тямив і не любив Києва. Львів для нього був усім, він чув себе у ньому затишно, комфортно, якісно, і йому не треба було кудись пнутись і за щось боротись. Так жив і так був -- і збувся.

Мандри пароплавом. 1997 рік. Пливемо пароплавом до Херсона на Шевченківські дні. Павлюка селять до Петра Скунця в каюту. Скунць – лауреат премії імені Шевченка. Ульяненко – лауреат премії імені Тарасика (мій «Котамура» набрав у першому турі 8 голосів. Яворівський тепер з жахом мовить, що міг би стати мерзенний Кухарук лауреатом премії Тарасика, але до його честі... Честі не було, бо вирішував Микола Вінграновський. Він мені казав – ще встигнеш. А я і не хочу. Тоді мені треба було десь жити, і це був шанс отримати квартиру чи купити її. Тепер такої мотивації не є. То нема і бажання.) Скунць не просихав, Перебийніс злосно оповідав про Скунця усякі нісенітниці – заздрило, чмо жидівське. Якийся письмак, що мав плисти зо мною в каюті, не приїхав, і я запросив Павлюка до себе сусідом. Рано будив сего аристократа і тяг на палубу бачити як пливуть зелені береги і острови, як сходить сонце, як мріють плавні… Це його надихнуло на «Подвійне задзеркалля». Вражень море. Всі вони пішли в роман «Відчуваючи сніг». У Каневі пили горілку на березі Дніпра, Ульяненко мочав свою медальку в чарку – перевіряв, чи золота. У Запоріжжі купив-єм чай і пляшку «Холодного яру». Чай виявився паленим, а горілка – ні. Розпили її разом з Євгеном Шморгуном і Іваном Яцканином. Потім Яцканин повів нас до пароплавної ресторації, де ми запили ту горілку шампанським – Іван вчив нас, що бульбашки шампанського витягають з людини алкоголь. Вагомим і незвичним на пароплаві був вечір любовної лірики, що його придумав і провів Михайло Шевченко. Павлюк був прозаїк і нич не читав, проте зауважив, як засвітились очі у поетес, коли я читав свої вірші і цитував тих же поетес. Павлюк був добрим сусідом і за той тиждень ми переговорили про все: про життя, про любов, про літературу, про творчість, про спорт, про українське, про проминуще, про вічне.

У вічному човні. Він жив як хотів, де хотів і з ким хотів. Він казав, що думає, і писав як відчував – світ, людей, час. Його вже нема. Але він є у моїй пам'яті, в моєму житті (він вплинув на мене, і вельми – і як на людину, і як на письменника, і як на українця, мені таки поталанило мати в житті Павлюка), в своїй дитині Анні, у своїх дивовижних книжках, які його вже пережили і ще переживуть, допоки буде український світ.

Свою останню книжку він надписав мені так: «Пану-товаришу Роману Кухаруку – з подякою за рецензії та рецензію і «П'яний Наполеон». Пиши коротко та неясно. 28.02.08 Львів місто». Після цього тексту він прожив ще свої останні весну, літо і осінь. І він прожив їх як перші.

Я люблю тебе, Павлюче, мудрого вуйка з княжою бородою, розумними очима, нічного імператора, «П'яного Наполеона», най тобі в саду п'яних вишень буде вартісно, легко, і не тісно. Чекай мене там. Обіцяю не квапитись, але не боюся туди прийти, бо ти в погане місце так рано не пішов би.

Я думав, що сорок років – це старість. А це – зрілість, Павлюче. Ти цитував колись одного москаля «Смисла в жизни нєт. Но жить нада». Сенс у житті є – бути гідним своєї нації у потоці своєї нації. Ти для неї зробив аж забагато, ти написав два геніальні романи і зробив з мене людину. Дякую тобі за це.

Сьогодні піду до церкви, запалю свічку, а потому нап'юся.

Най тверда львівська земля буде тобі пухом, відтепер, як дивитимусь «на засмічене небо – зірками» – буду тебе там шукати.

Чуєш, брате мій, товаришу мій…

Роман КУХАРУК

Ярослав ПАВЛЮК: «Література перетворюється на шоу-бізнес»

Оксана Зьобро. "Високий Замок" 01.12.2008 №226(3875)

________________________________________

«Мене дуже насторожує сучасний стан української та загалом світової літератури, яка перетворюється на модний шоу-бізнес, у якому кожен намагається щось написати, видати, а згодом розрекламувати і продати», - з цих слів розпочав свій літературний вечір у кав’ярні «Кабінет» львівський прозаїк Ярослав Павлюк.

________________________________________

Згодом розмова перетекла у русло розповідей про творчість, історичну основу творів та спорт, який становить невід’ємну частину життя письменника.

Ярослав Павлюк цікавий не лише своїми творами, а й біографією. Він єдиний письменник, який в минулому професійно займався легкою атлетикою - спринтом. «Я вийшов на рівень олімпійської збірної, мене запрошували поїхати тренуватися у Москву, але я відмовився, - розповів прозаїк. - Там потрібно було жерти хімію, а це дуже небезпечно для організму. І правильно зробив - зараз багато моїх друзів-спортсменів працюють на аптеку”. Маючи дві вищі освіти - автоматизовані системи управління та журналістику (заочно) – Павлюк визначальною для себе вважає технічну. «Завдяки АСУ я маю системне мислення і широкий кругозір. Для вироблення мого літературного стилю вони дали набагато більше, ніж навчання на журналістиці», - зауважив він. Його книги – професійні й ґрунтовні розвідки у філософії, осмислення історичної та теперішньої ситуації.

Автор восьми книжок, серед яких є дитяча казка «Будиночок, у якому ніхто не спав», найбільш захоплено розповідав про свій історичний роман «Нічний імператор». “Почав писати його, бо мене зачепило, що з Олексія Розумовського, брата останнього гетьмана України Кирила Розумовського та коханця російської цариці Єлизавети І, українські та російські історики зробили лакея, пияка і підлабузника, - зізнався Ярослав Павлюк. - А я побачив зовсім іншого чоловіка - із широким філософським поглядом на життя та самодостойною поведінкою». Літературний вечір на якийсь час перетворився на урок історії.

Літературний есей Ярослава Павлюка «Подвійне задзеркалля» присвячений Тарасові Шевченку та Миколі Гоголю. «Не розумію чому до них таке різне ставлення, - обурювався прозаїк. – Нехай кожен сприймає Шевченка по-своєму, але робити з нього ікону – ганьба. На нього моляться, але його ж не знають і не читають. Шевченка треба об’єктивно сприймати – не занижувати і не звеличувати, а любити».

світла пам'ять.