Що можна розповісти про себе? Певно, всієї правди не скажу. Де ви бачили письменників, які б про себе говорили всю правду? Тим більше на творчих зустрічах. Але якусь дещицю правди сказати зможу. І спробую зробити так, щоб вам було цікаво.

Отже, народивсь я у середині минулого століття. Мені вже майже п’ятдесят. Це, певно, для прозаїка добре. Чи, принаймні, нормально. Є життєвий досвід. І є про що писати, тобто конструювати свій світ, виходячи зі свого досвіду.

Народився в містечку Ківерці - на межі Полісся й “правдивої” Волині. І оця полісько-волинська чи, точніше, волинсько-поліська межовість живе в мені до сьогодні. Дитячі, юнацькі, молоді роки та й більша частина мого життя пройшли в Луцьку, точніше на його околиці, в селищі з дурнувато-совєтською назвою Вересневе. Вересневе - це мій ровесник. Ми росли разом. Точніше ріс Гнідавський цукровий завод, під який збудувалося селище, і ріс я.

Хто і чому завод нарік Гнідавським, а не Луцьким чи Вересневським, так до сьогодні не знаю. Бо давнє село Гнідава, яке злилося й стало частиною Луцька, знаходилося далеченько, за горбами, за ліском, десь так на віддалі кілометрів п’яти. А чому “моє” селище назвали Вересневим - здогадатись можу. У той час, коли будували новий населений пункт, то обов’язково вигадували йому якусь ідейну назву. Так, у нас, на Волині, в районі Львівсько-Волинського вугільного басейну з’явилося селище Жовтневе. Звісно, в честь “великого Жовтня”. Ну, а Вересневе, самі здогадуєтесь, в честь “золотого Вересня” 1939 р., коли за офіційною радянською версією, відбулося возз’єднання західноукраїнських земель з радянською Україною. На Волині цю знаменну подію трактували як прихід “перших совітів”. Навіть був анекдот: “Які совіти кращі - перші чи другі? - Перші. - А чому? - Бо прийшли і пішли. А другі як прийшли, то й залишилися”.

Продовження...