РОСА

1.

Ловила мить очима, коли молодий ранок і стара стріха стануть однаковими. Десь далеко, -- може, аж на тім боці землі – куріло багаття, і ніч од нього посивіла. Любині мало спиться, тому вона щодосвітка чипіє отак на подвір’ї. на сірому тлі ранку проступають обриси дерев, ковалевої хати, козацької могили на крутому, як зігнуті плечі орача, пагорбі, хочеться провести по них долонею. Здається, вони ще теплі, ніби щойно випечені залізом.

Стріха розчинилася у ранок, хата стала безверхою. Любина пішла до хати, щоби із сіней , крізь лаз на горище, подивитися угору. якщо стріхи не стало, то буде виднітися бліда цяточка світанкової зірниці. Зачепила відро, воно порожньо задзвеніло. Любина збовтала на денці воду і покропила за порогом цупкий, як дріт,бур’ян.

Потім зійшла до ізвору. Підставила відро під спадистий струмок, сіла на сірий плескатий камінь. Він був сухий і теплий, бо стояли спекотні дні, а ночі куці, безросяні. Із такого дикого каменю робили колись кресала. Джерело плюскотіло, грало мідними дзвіночками, коли ж добре прислухатися. То земля глибоко під ним глухо музичила. Любина звикла до нього і розмовляла часом, як із живим, воно грає упродовж усього Любининого життя. тут легко їй пригадується усе. що колись було. Колись давно, як вона ще була маленька, орачі тут напували і перепрягали волів, роз’їжджалися звідси на свої десятини, а їхні малі діти залишалися біля джерела гратися. Батько завжди давав їй кілька довгих липких цукерок, навскіс обмотаних синіми смужками паперу, а сам ішов дивитися, як працюють наймити. Одного разу вона оддала цукерку Матвійокві, а батько потім уперіщив пужалном по руці, аби ніколи більше такого не робила. Потім він приносив тих цукерок ще більше, але Любина  їх не любила, бо папірці ті сині погано одлипали, а як смоктати разом з ними, то здавалося. ніби смокчеш вологі очі крамаря Шимка.

Джерело кволе, проте і у спеку воно не усихає, і мороз його не заковує. А вода з нього добра, ще і має, либонь, якуйся земну силу. Любина п’є сю воду щодня, і ніколи не слабує, і живе так довго, що уже і рокам своїм загубила лік.

Спинилися тут якось цигани. Коней поспутували і пустили у крок патсися, поставили намети. Розпалили вогнище. У село і не збиралися. До Любини зайшов старий циган із пошрамованим лицем і сказав, же оддає Бранку за жениха, кращого за якого нема ні у Сирбії, ні у Басарабії. І запросив на весілля. Любина узяла для подарунка свою весільну хустку – білу, у червоних ружах, і пішла, бо совісно одмовити. Весілля почалося на заході сонця. Один циган грав на скрипці, ще один бив у бубон, а усі танцювали і пили по черзі з міхура вино. Молоді сиділи коло багаття – жених був направду гарний і гордо на усіх дивився. Бранка ж не здоймала погляду. Лиш ніяково теребила кінці Любининої весільної хустки – нареченій хустка така дуже сподобалася. Цигани захмеліли і почали носити найкращу їжу і вино коням. Уже як вигасло багаття, кілька статечних жінок запросили молоде подружжя до окремого намету. Самі ж, суворі а урочисті, стали при вході. Як варта. Усі притихли. Чогось чекали. Любині було ніяково, але потім вона забула про сором, і теж захвилювалася. Чекаючи чогось.

Заіржав ув ярку кінь, і старий пошрамований циган здригнувся. Потім молоді вийшли з намета, і жених кинувся у ніч, а Бранка, плачучи, припала до батькових грудей.     Жениха зловили і привели до табору, і тої ночі ніхто не спав,і аж до ранку грала скрипка. Другого дня весілля справляли далі, хоча не було уже ні їжі, ні питва. У міхурі понабирали джерельної води. Пили її, обливаючись, і танцювали, удаючи, що п’яні і їм дуже весело. Жених теж пив воду, і видно було по нім, що боїться вечора. Вечір настав. І жінки знову покликали молодих до окремого намету. Усі знову притихли, і. коли скрипаль необережно торкнув струни, старий циган вихопив у нього скрипку і ударив нею об лискучий обідок колеса. у сю ж мить зойкнула у наметі Бранка.