манускрипт вісімнадцятого сторіччя

Василеві Жуковському

ЧАСТИНА ПЕРША

Глава перша

ПРО ТОЄ, ЯК Я УРОДИВСЯ І ЯК ПОЛИШИВСЯ СИРОТОЮ

Я Петро Стовба, син Степана, у роду своєму не останній, од армії прапорщик ув абшиті, шляхтич у Воронежській землі, нині, наприкінці вісімнадцятого сторіччя, приступив до виконання мого давнього наміру написати про мої походеньки, -- і зібравши у пам’яти усі придибашки, що зі мною сталися, маючи удосталь вільного часу а сприятливі обставини, що мене не особливо  тривожать, тому я розпочинаю.

Уродився я, як мовлять родинні нотатки, року Божого 1768, травня 18 дня. Оповідали мені, же у дітоцтві мому мамця, голублячи мене, приказувала «травневочко моя ягідна»; а понурий таточко. Глянувши на мене, мовив: «спороджений у травні ціле життя буде нестравний». Тато-мамині передвістя дарма не проминають.

Тато мій покинув сей травневий світ рано. Пригадую трошки, да і те наче як сниво, що мене тримали на руках, а худий а блідий чолов’яга, навлежки у постелі, простягав до мене руку а щойся там мовив. Май потому повіли мені, же то був мій тато, же поблагословив мене на своєму смертному ложі у востатну свою хвилину на сій травневій землі.

Мамцю же свою вельми добре пам’ятаю да і риси її красивого обличчя вельми зримо собі уявляю. Як одинця любила вона мене ніжно; сама учила читати, у чім я, щоправда, таки добрим був, бо після кожного уроку вона мене голубила, називала розумашкою(а стого я давно ні од кого не чув. а од жони своєї таки ж і ніколи), і коли приходив до нас наш священик, мамця завше нахвалялася йому моїми научальними успіхами. На жаль, більше нікому було їй хвалитися, бо сусіди до нас не їздили, хоча їх доокруж і не бракувало, але мама з ними усіма не хотіла знатися. Щоправда. декілька далеких родин і набувалися у нас, і мамця любила їх, але далека дорога не сприяла, аби то було багато. Мамця же моя геть нікуди не їздила. Біднесенька-ріднесенька. Вона иноді плакала гиркими сльозами, і я питався у неї, хто її скривдив, же вона так гірко плаче, то вона, голублячи мене. гірко мовила: «Я того, Петрусю, плачу, же ти маненький. Виростеш, будеш злровецький, -- і ти тільки уймеш сльози мої». Як я праг поскоріше вирости. Кожен день заміряв, чи не додав я у зрості.