РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Вузький, схожий на гострий ніж, корпус міноносця похитнувся і посунувся по довгому помосту стапеля, спочатку повільно, а потім усе швидше а швидше, аж білий димок пішов з-під кіля. Міноносець урізався у воду, здійнявши високий пінний бурун, потім випростався і виплив на середину ріки,  описуючи широку дугу.

На березі заплескали у долоні, угору полетіли шапки, велика юрма радісно загомоніла. Михайло Гайворон глянув на берег і осміхнувся. Було таке почуття, ніби його вітають там, на березі. Поруч з кількома робітниками стояв він на шкафуті і настрій у нього був піднесено святковий. Адже сей міноносець має у собі частку і його праці. Усе, до найменшої дрібниці, знає тут      Михайло. Він прийщов на завод тоді, коли на стапелі тільки-но починали установлювати голі ребра – шпанґоути майбутнього корабля. А зараз на готовому судні він пливе Бугом, і люди на березі вітають новий корабель.

У ясно-синьому, незахмареному небі висіло сліпуче, яскраве сонце. Вітер з лиманів приносив солонуватий дух моря , гнав поверхнею ріки веселу плюскотливу хвильку, і під променями сонця вода грала то чорним, то нестерпно блискучим сріблом. Велике місто лежало на березі чисте, вимите грозовими дощами, по весняному прибране. Михайло Гайворон подумав, що зараз, мабуть, усі у місті радіють спускові на воду нового корабля, і, сам не знаючи чому, ще раз осміхнувся.

 Усього півроку тому він повернувся з армії, завітав у село. Додому, потім до Миколаїва, до батька. І улаштувався на завод. Перші дні немов приголомшили його, а потім звик, збагнув, що до чого. Призвичаївся, почав працювати не гірше за старих досвідчених робітників. Здавалося, ніби машини самі слухаються його, метал піддається, м’якшає і набтирає у його руках точної, потрібної форми, деталі дружно припасовуються одна до одної. Міноносець став його улюбленцем. Михайлові навіть шкода було , що настане хвилина і доведеться розпрощатися із сим гарним, напрочуд динамічним кораблем.

І тоді ж – напровесні – Михайло Гайворон зустрів Наталю.