Частина перша

1.

Якось улітку, у селі Гречці, у небагатої поміщиці Анни Адуєвої, усі у домі підхопилися на світанні, розпочинаючи од ґаздині до цепурного пса Барабоса.

Тільки син-одинак пані Адуєвої Олександер спав, як належить спати двадцятирічному юнакові – богатирським сном. Усі ж у домі метушилися а чимось са клопотали.  Люди ж ходили, одначе, на цирлах і перемовлялися пошептом, аби не розбудити молодого панича. Лишень хто гучно заговорить     альбо чимось гучно грюкне, як роз’ятрена левиця, ґаздиня уривалася до покою і машкарила того, хто несамохіть завинив перед нею непослухом, або нагороджувала образливим прізвиськом, а, коли мала силу, то і давала штурхана.

На кухні куховарили у три руки, неначеб на десятьох, хоча усе ґаздове сімейство і складалося що з пані Анни та панича Олександера. У стайні обтирали а підмазували повіз. Усі були заклопотані і працювали у поті лиця. Лиш Барабос нич не робив , але той брав посильну а своєрідну участь ув усезагальному русі. Коли попри нього проходив льокай, кучер чи прошмиґувала дівка, він махав хвостом і ретельно обнюхував кожного, а сам очима, здається. розпитував: «Чи мовить мені хтось урешті, що у нас сьогодні за рейвах?»

А рейвах був од того, що пані Анна одпускала сина у Пєтінбурх на службу, чи, як вона мовила, на людей са подивити ас ебе показати. Убивчий для неї день.  Од сього вона така сумна а дратована. Часто, у клопотах, вона одкриє рота, аби щойся наказати, і раптом зупиниться на півслові, голос зрадить їй, вона обернеться убік а обітре – як устигне – гірку сльозу, а не устигне, то капне її у валізу, у яку сама укладала Сашкову білизну. Сльози давно киплять у неї у серці; вони підступили до горла, давлять груди і готові бризнути у три ручаї; та вона їх неначебто берегла на прощання а витрачала подекуди по краплі.

 Не вона одна оплакувала розлуку: вельми горював також камердинер Сашунин, Овсій. Його одкомандировано з паничем у Пєтінбурх, він покидав найтепліший закуток у домі, за лежанкою, у кімнаті Ґрахіни, першого міністера у ґаздівстві пані Анни і – щонайважливіше для Овсія – першої її ключниці.

За лежанкою тільки і місця, щоби розмістити два крісла а столик. На чкому готувався чай, кава, закуска. Овсій ґрунтовно займав місце і за пічкою, і у серці Ґрахіни. На іншому кріслі возсідала вона сама.

Історія про Ґрахіну а Овсія була юж стара історія у дому. Про неї, як про усе на світі, поговорили, позлословили їх обох, а потому, так, як і про усе, перемоукли. Сама пані звикла бачити їх разом, і вони блаженнили цілих десять літ поспіль. Чи багато хто нарахує у своєму житті десять щасливих літ? Але ось і прийшла неодворотна мить утрати. Прощай, теплий закутку, прощай, Ґрахіно, прощай, гро у дурня, і каво, і горівко, і наливко – усе прощай.

    Овсій сидів мовчки і вельми зітгав. Ґрахіна, насупиушися, метушилася по господарству. У неї горе виливалося у своєрідну форму. Вона у той день з серцем розлила чай і замість того, аби перше горнятко крепкого чаю  подати, як повелося, панії, вилила його пріч: нікому, мовлялечки, не діставайся, і твердо перенесла балачку од панійки. Кава у неї перекипіла , вершки підгоріли, горнятка валилися з рук. Вона не поставить таці на стіл, а брякане; не отворить дверці шафи чи і самих  дверей, а грюкане ними. Та вона не плакала, а сердилася на усе і на усіх. Утім, се було головною рисою її характеру. Вона ніколи не була удоволеною; усе не по ній; усе бурчала а  жалілася. Але у сю фатальну для неї хвилину характер її виявлявся ув усьому своєму патосі. Але найбільше, здається. вона сердилася на Овсія.