… І ПОМ’ЯНИ МЕНЕ

Повість Анатолія Афанасьєва у перекладі українською Романа Кухарука

Частина перша

НЕЗВОРОТНІ ДНІ

У теплий вересневий ранок, нашвидку випивши студеного молока з гарячими пампушечками з малиновим варенням усередині, підпоручик Іван Горбачевський рушив до своїх приятелів – Кузьміна а Сухині. Їхав він до них з тяжким серцем. Справа полягала ось у чому – напередодні сталося незначне, проте неприємне за теперішніх обставин непорозуміння. Чергове засідання потаємного товариства планувалося провести у селищі піски у Веденяпіних. Ув останній момент неспокійний серцем Бєстужев-Рюмін чомусь не захотів у Веденяпіних і запропонував зустрітися у Андрієвича. Се не новина – подібне уж траплялося з ним. Мови нема, кватиря Андрієвича розташована удало – на краю села коло тихоплесої світлої ріки – можна тут сперечатися хоч до крику і  не боятися зайвих а безпотрібних вух. Тут. Під Лещиним, що знаходиться за 15 верст од Житомира, де зібрали для огляду третій піхотний корпус, пристрасті у Товаристві об’єднаних слов’ян розпалилися особливо. Дебати у товаристві тривали не жартобливі – бути чи не бути Товариству об’єднаних слов’ян злитим з Південним товариством, і тут кожна дрібниця могла стати вирішальною. Та спробуй опритям гарячого Бєстужева, котрий сам усе любить пояснювати і робить се, треба оддати йому належне, непогано.

За ті години, що полишилися, Горбачевський не устиг попередити усіх офіцерів, і ті могли подумати, що їх наумисне не покликали на збори. Саме Кузьмін а Сухиня з їх гарячковитістю і недовірливістю могли так подумати. Наприкінці зборів, коли Бєстужев уже поїхав, на кватирю увірвався захеканий Шепілло.

--Ми з товаришами поїхали до Вєдєняпіна – почав він, супроводжуючи свої слова театральним жестом, -- а його нема дома. Що таке? Ми зачекали. Довгенько нема Вєдєняпіна. Поїхали на пошуки. Урешті перестріли Мозґана, котрий нам і пояснив, що місце перемінили з невідомої причини. Слава Богові, хоч Вєдєняпін живий-здоровий. А усе ж – у чім справа, панове? Будьте ласкаві пояснити. На чиєму хлібі ми у товаристві? Неуже ми ті, яким не варто усе довірити?

Горбачевський чудово його розумів. У Товаристві об’єднаних слов’ян, нехай не вельми численному, да і складом шляхтою не вельми багатому, а проте до початку перемовин з Сєрґєєм Муравйовим панував безмежний дух замрійної узаємодовіри. Хоча помисли і були подекуди туманні а пляни понадто довгострокові а невиразні, зате їхні вільні душі не каменив морок підозріливости. Вони могли сердитися один на одного, сваритися, але не уміли і не хотіли інтриґанити. Важко сказати. що їх більше злютовувало – чи взаємна неприязнь до стану справ у Московській імперії ачи винятково людські симпатії один до одного. Так солодко було усвідомлювати, які чудові вони а шляхетні усі разом, а значить, і кожен зокрема.     

З’ява представників Південного товариства кинула уми у сум’яття. Що скоїлося? Адже, якщо повірити південцям, то досить було комусь змахнути дириґентським патичком, і монархія си розсипле? А що ж вони, слов’яни? Де будуть вони у сей час? І чим заімуться? Як і перше, складати натхненні пляни і зі сльозами на очах клястися одне одному у ггтовности померти за ойчизну? Се була понура а образлива перспектива.

По суті, Товариство об’єднаних слов’ян перестало існувати як самостійне співдружжя уже після перших стріч з Бєстужевим-Рюміним а Муравйовим-Апостолом, і було у сьому стрімкому розпаді щойся печальне. Щойся таке, же розум визнавав неодворотни, а серце банувало.начеб усі вони мали поміняти сім’ю, скинути дівочі лахи а убратися у щойся доросле.  І усе отсе мало статися в усіх на очах – на очах у нових а премудрих  споучителів.

Найстійкіші зі слов’ян надавали усе нові а нові запитання: