8 вересня, середа (1920 року)

 

Остання співанка.  

Синіє у вікнах по осінньому. Пищать двері, немов од холоду, і усі кутки у залі насупилися. Неуже на зиму іде?

«було літо, було літо, та й стала зима» -- пливе од сцени, душу розтривожує. Ну чого там – сам себе утішаю – не такі зими були, та і ті переживали. А потім тут же фактична помилка – після літа осінь буває, а не зима.

Приємно буть наївним! Душею принаймні одпочинеш.

Баси стали.сопрано на лискучих коліщатках розігналися а з’їхали у рів.

--Будь ласка, дайте електрики – кричить Кирило Стеценко.

От і уся зала – як удень. На стелі – сонце, на стінах – світ. Квітки на полотнищах сцени немов підсвічники, що за ковчегом у скинії стояли. І тільки шибки чорнилом повні. Маленький Вадик Стеценко сидить на суфлерській будці і дивиться, як тато капелою керує.

…а як часто мені хотілося стати на чолі хору і продириґувати так, як дириґував семінарським хором (особливо у ті моменти, як я диригував своїм хором світськими піснями у жіночій ґімназії. Се – на запрошення самих гімназисток—орґанізаторів свого вечора ).

Думка не іде з голови – про Лідочку а маму її Катерину Кузьмівну. Які мені рідніші од рідних стали.

Другої починають: «Ой у полі жито копитами збито…» Розкладка Гайди. Ще не чув. Заплющую очі, щоби краще схопити. Вітер пожуриться прилетів. Жінка, притуливши руку до щоки, голосить. І раптом – що таке? --  10 протодияконів з болгарського розспіву виводять у соборі. А на кожнім з них – хрест, хрест, хрест. Звідки така мішанина? А може я не услухавсь? Ах, дак се ж козаки громадянську панахиду правлять, а од церкви лише тінь упала. Хрест.

Мене хтось торкає за руку:

--Товаришу, завтра приходьте на концерт. Уласне, ґенеральна репетиція, а післязавтрього – у путь. Перепустки будуть – і нікакіх ґвоздєй.

Спитати хочуя, а як бути з тим, що…

Але Олександер Чапківський уже перед капелою (саме ж передихають) розказує: що саме треба узяти кожному у дорогу, і що за перепустками він уже ходив, і що усе буде добре, і нікакіх ґвоздєй.  

Се уповноважений капели Олександер Чапківський. Рік служив я з ним в Усевидаві. Чудна якайся людина.  От він говорить. і ви то любите його, то боїтеся. А усе таки цікаво з ним поїхать.

--Дак не забудьте ж – каже він наостанку – речей брати кожному не більше 15 фунтів, бо може статися, що спереду поустанці десь і збоку селяне: ми змушені будеме з клумаками пробиватися…

Не розберу, чи підбадьорить, чи залякать він хоче. А усе таки цікаво!

Олександер Чапківський працює щелепами, говорить – говорить, а у ритм його говорінню на підборідді клаптик паперу, чи що, ворушиться.

Кирило Стеценко у картузі уже і накидці,сина за руку тримає. Співанка скінчилася.

Далі буде

 

 

  14 вересня, вівторок

П’ять годин вечора, а возів іще нема…

--Знаєте що, Ївго Петрівно – голубко, ви се барахло просто сторчма і ставте.

--Дак воно жужмом.

--А се нічого, у дорозі ще не таким жужмом піде.

І от барахло капели ставлять усяк: і сторчака, і упоперек.

Скриня повна, але до її усе несуть а несуть. Обома руками поперед себе, як хмиз із лісу. А Ївга Петрівна утоптує, аж умокріла. А воно то так перехилиться, то тут вискочить.

--Отак, отак – командує Олександер Чапкоуський. – А квитки де ви поклали?

Шукають квиткові книжки.

Музей Дніпросоюзу – як той дверець. Корзини, торби, торбинки. У залі теж. Пів до шостої, а возів ще нема. Нарешті о 6-й годині до Дніпросоюзу під’їхало дві площадки. Зібралися у залі попрощатися з дніпросоюзівським правлінням і почали грузитися.

--Скажітє, пожалуста, ково ето ви провожаєтє?

Олівець стирчить із бокової кишені, як справжній документ. «Репортьор» -- думаю собі і щось йому одповідаю.

--П’ять же такі, значить, мобілізовани? – чую за спиною голоси.

--Що значить оні мобілізовани? Надо же кушать. Єдуть сібє. Оні – капела.

І, здвиґнууши плечима, іще раз у бік нетямущих, пояснює: оні—ето капела.

Перший віз уже повний, зверху сидить старостиха, що картавить, і щойся у книжку записує. А коло нас ще більш цікавих зібралося. Думають – евакуація Дніпросоюзу. Солдати з музикою проходять, і наші сміються, що усі оркестранти з міського театру. Я зауважую, що оркестр обходиться без корнета—клярнетів два, дві флейти.

Олександер Чапківський сердиться (хоч і стримує себе): не так на воза куб установили. Його перехилять, і робітникові за шию лиється цілий дощ. Сміх.

--Обережно. Обережно. Двісті п’ятдесят тисяч коштує.

--Тільки і усього?

Олександер Чапківський мовчить.

--Ну з Богом. Рушили.

…А ось ми уже на стації. Ми, виходить, їдеме МАКСІМОМ ҐОРЬКІМ. Уласне, се гірш, ніж МАКСІМ ҐОРЬКІЙ – се звичайнісінькі собі вагони для перевезення худоби, але його ще за царських часів чомусь прозвали МАКСІМОМ ҐОРЬКІМ.

Смеркає. У Софії дзвонять, і з Лаври чуть. Стоїмо унизу і подаємо речі угору, у пащу вагона, а вони усе десь зникають. Але співаки ще не усі. Нарешті улазимо і ми самі.

--Драбинку, драбинку приймайте! – од усяких, як мовить уповноважений, башибузуків у поль-де-фраках.

Себто? Ну. Словом, приймайте драбинку, і нікакіх ґвоздєй.

Розміщаємося. Двічі лямпа бастувала. Тоді її виносять за двері і там гасять. Ич, не горить, не знає того, що їй цілий місяць горіти треба.

Тісно, а ще не усі. Лізу на верхню полицю, де Кирило Стеценко. Лямпи не досить. Дістаю свічку. Вагон як шахта. Посередині слуп уперся у стелю. Е, ні, се не слуп, а труба з пічки. Тепло буде. Наупроти на полицях сміх, гамір, а нікого не видно. Уже зоусім ніч. Коли ж ми поїдеме?Олександер Чапківський допіру повернувся. Моучить. Десь підмазував, бо хто зна, яка удача у сих залізничників, мо’, і до світу не причеплять.

З протилежного кутка:

--Товаришко, ви кажете, у вас Мопассан є?

Олександер Чапківськийц навіть чемодан із рук випустив:

--А я ж просив, я казав тому Дніпросоюзу: дайте нам у дорогу хоч маленьку бібліотечку. Кажуть. Кооперативну беріть. А якуйся иншу – то уже ні.

Сміх.

--…ну дак ото за два місяці тільки доїхав до Київа, -- хтось на нижній полиці гуде.

--За два місяці? Як же се так?

--А так. перед Великоднем з Одеси виїхав – арештували, доїхав до Миколаїва – подержали, поїхав далі – знову посидів…

 

Хтось стукає у двері. О! – схопилися наші: се, очевидно, ті, же припізнилися. Йому подають драбинку, і той торжественно улазить. Дехто розв’язує свої клумаки, і закусює, і лягає спати. Кирило Стеценко теж згадує мудрого філософа, «як-кий с…с…кказав, -- се він иноді так загикується – який сказав, що питаніє у жизні чєловєка імєєт ґромаднєйшеє значєніє». Він любить виділяти деякі слова по московському.

Олександер Чапківський подає Кирилові Стеценку ніж і, підморгнувши нам, запитує його:

--Тільки одного філософа і знаєте?

Стримана весела пауза. З салом, з баклажанами. Тоді, утерши вуса, Кирило Стеценко одповідає серйозним тоном, що, уласне кажучи ще і другий був на світі філософ, -- «як-кийс..с..казав, який скзав, що кошти ще більше значення у житті людини  мають, бо без «оних» і саме «питаніє» нічого не важить».

 

Коли ми вечеряєме у вагоні, карти. Уся поведінка Кмирила Стеценка – се точне утілення того, яким він був семінаристом. Щирість і дотепність. Товаристськість. Жодної тобі пихи. Я і нині добре не знаю, чи він і досі попівський сан не зняв. Кирилові стеценку узагалі далеко легше почувати себе не у попівській рясі…

Свистять паротяги, иноді з рушниці десь бахне. Кажуть, о першій годині ночі     рушиме. Розстеляю шинелю і лягаю (а я тоді шинелю носив) – перша примітка авторова. Муляють яблука у кишені, але уставать не хочеться.

. ніч. Вартовий сидить край столу. У нас на ніч буде чотири зміни. Як мовить Олександер Чапківський : prima vigilia, secunda vigilia, tertia vigilia. Він любить і приказки українські, і приказки московські, ріжні улучні слівця і латинку – усе упереміш.

Знову свистки а стрілянина. Крізь сон бачу (хоч очей розплющить не можу) Олександер чапківський устає і виходить з вагона. Очевидно, пішов «підмазувать» залізничників, аби хоч доя когось поїзда та причепили нас.

--Secunda vigilia – хтось мовить.

Спимо.

Середа, 16 вересня

 

--Пирожків. Пирожків хто желаїть. Молока.

--Товаришко, подайте їй, будь ласка, мою чашку. Так, так, ота-о, що угорі.

--Пирожки, перепічки – чується з иншого боку надворі.

--Павле, здається, уже можна мовити за інструкцією?

Розплющую очі. Се озивається до мене Кирило Стеценко.

--Добридень. Як вам спалося?

--О. Спалося? Доброго ранку, Кириле. – одповідаю я.

Тільк що почав йому щойся про яблука у кишені говорити, як уже кругом залунало…

--А-а. Кириле, доброго вам ранку – кричать дівчата згори, знизу – І вам молока узяти?

Кирило Стеценко не успіває одповідати усім.і от уже йому через мою голову передають сирого молока.

--Але де ми? Мо, уже у Білій Церкві? – питається.

Один з вартових мовить, же нас уночі кілька разів чіпляли та одчіплювали. А де стоїмо – так і не знати. Унизу хтось незадоволений повітрям і розчиняє якомога ширше двері.

--Вікна угорі поодчиняйте. Повітря дійсно неможливе.

Синіє з вікон, голубіє, сонцем так і перекидається, мов колесом безжурні хлопчаки. Але так ніхто і не каже. Де ми зараз.

Спускаюся із полиці, як то кажуть,  на перший поверх, далі драбиною злажу уже з вагона. Синє-синє небо, а по ньому хмари. Прокляття. Батиєва гора просто на нас дивиться, а здалеку новий костьол фіялковою дароносицею устав у небо.

--Та ми нікуди і не рушали.

За собою чую:

--Аби  знаття, то мож було би на Печерське збігать.

-- Ви, панно, хіба на Печерському?

--Розумієте, так холодно, я тільки пальто узять.

Хтось її попереджає:

--Без уповноваженого не раджу вам іти, а то бува рушимо…

--Ну, уже, положим, не рушите, а я уповноваженого, їй Бо, боюся будить. Людина ж цілу ніч не спала.