ВИГУРК

 

Їлько лежав у шанці – був поранений у руку. Ілля з Київа управно наклав йому турнікет. Їлько мало не наклав у штани перший раз.,як почув вигурк передка. Се було пекло. А у його двадцятирічній голові гуло одне: «Господи, чому я? Чому не Горох, не Штунь, не Кметь?»

Тепер він сим не переімався. Кров стала. Іллі знесло голову геть – тіло без голови ще трохи потряслося у конвульсії а застигло.

Штуня придушено у защіті, коли він розбирав енний моторолер – то був го востатний раз. Придушили, завішали на горісі. А і моторолер лишили – як на збитки – дивіт си, мовлялечки -- то ми. І шо ви нам зробите? Менти. Ху лі. Не уродися, як мовиться, карасівим, а стань карасівим ментом. Йо. Альбо судиєю. Альбо прокурором. Альбо зятем мера. Айно. Але ментом – щонайлегше – ні грошей багато не тра, ні моц си вучити.

Кметь умер од раку – пати на лиці дали си знати. Йо. Поховали на польському цвинтарі – ніколи би не подумав, же Кметь – з мадзурів. Смерть показала – йо.

Горох – з богачів. Мама трупом ляже, а го у шанці не пусти.

За Їлька нема кому клопотати. Робив електриком, лазив по слупах, лагодив лінію, як вітер налетит чи ще май там шос.

Нікого не чіпав.

Пив у міру.

Курив у міру.

Єбав у міру – як хто му  давала. Мав пуцку крепенецку– і бояв си сего. Але шо мав робити – на Бога нарікати? Нє.

Кров стала текти, але чувся кепсько – гейби кров стала узагалі – загусла. У голові нагусла пісня:

 

Чорна рілля ізорана…

 

Учепилася з тирнету, сука, і не пускає.

Хоч мав би гучати пеан Буковині:

Буковино ти зелена,

Буковино ти зелена,

На три части розділена, ляно.

 

А нє.

Буковина так відси далеко.

Тут вирви.

Вигурк.

Смерть.

Учора зателефонував Віталічок. Ай вей. Кої то вєкі…

--Як там?

--Сцикотно?

Кинув рурку.

Ага.

Сцикотно, падло, тобі.

А мені нє.

Їсти хочу.

Їлько пошукав очами їдло.

Кухню теж розхуярило.

Але щось мо було зібрати.

Витяг з наплечника бойовий черпачок, з якого си сміяли усім узводом.

Да по хуй мені на ваш посміх – думав собі Їлько. Поклав черпачок на вогонь, що ще жеврів з «одвічного вогню» перед розбитим помником якимось московитським звитяжцям ще із часів большевицького режиму.

Улив води із баклаги. З иншої – самогонки у спраглий рот. Сухість одступила.

Трохи барабульки. Бурачок, морквочка. Горошок. Пів тарані. Цитрину усю скришив. Посолив. Каєну дав. Усьо то мав по кишенях – спеції свої. З того теж тупаки реготіли.

Сусмака си зварила борзо.

Дістав ложку з берця. З бука. Сам вистругав. Ще дома. Як не мав що робити. Йо.

Усмак попоїв.

О.

Тепер мо і закурити.

Тютюнець, піпа, утер сірника.

Розтяг себе у блаженстві.

Ілля уже почав підсмерджувати.

Да він і при життю не вельми пах.

Таке.

Мерзив маму, же щось не так і не то.

Тата не згадував.

Оминав го.

Морщився.

Файно співав.

Усе городських – рок, реп. Гітарку мав не хилу.

Спиздили.

Плакав як мала дитина.

Таке.

Яке?

А таке.

ПриснУв.

Гейби Київ і він гейби не Їлько буковинский а Ілько той, же смердить -- київець препотомний.

Скрізь аква-фреші.

Московити ґелґотять.

Скрізь у парадках.

Тягнуть Лєніна на постамент наупроти Бесарабки.

На Майдані розбивають кувалдами плити небесній сотні.

На готелі замість Україна – знову Мацква.

Орда пародіруєт парад.

Ге ж.

Ан-цвай-драй.

Хрещатиком проганяють гурт полонених – знеможені, леда ноги тягнуть. Побиті – аж калюжниці по сугорбах – над Хрещатиком – позажмурювалися.

Полонені повертають на Прорізну і беруться до Бабиного Яру.

На консерві – аква-фреш і чайна-фана. Великий картонний Чайка торжествуїт.

Не менш торжествіруїт головний чайкодрочер столиці – убрався у смокінґ. Сам дириґуватиме першою симфонією великого чоловіколюбця. Йо.

Оркестра застигла у почеканню.

Софійською до консерви береться гурт старушок на чолі з молодою – усі з квітами а з великим патретом Булґакова. Патрет утертий вишитим рушником од накипілої вохри.

Гордо ідуть.

Борці.

З біблітеки Івана Кудрі пензелюють славні кудіноуці – ОПІР.

«Нам нє стидно. Пани укралі наші ум, чєсть і совєсть. Ми вазвратілі, ібо нє хуй» -- Кудінова рєпєтіруєть.

З пагорба од Маріїнського парку біжить квадратна Анна Ахмєтова:

--Міня забилі, мєня. Как жі біз міня…

--Но бєз міня же абашлісь, уєбани – мовив преспокійно Ніколай Пєрдяєв – і навіть зі стіни не зсунувся.

А кувалди московитської орди уже били по цвіту нації на стінах жовтого а червоного корпусів.

Грушевського убивали у черговий раз – знову…

Їлько прокинувся од журхоту а московитського ґерґоту.

Його шанець обступали зусібіч.

Він роззирнувся, витяг чеку з ґранати і…

Вигурк.

Розкидало московитські руки-ноги-вуха-сраки доокола.

Їжте українську землю, бляді.