СЕРПНЕВА ТИША

 

Ми стережемо баштан на Макітерці (так здавна називають глушин ний закут поля між Рідкодубиною і глибоким яром, зарослим терниками та дикою степовою вишнею). Обіч – межа у цупкому стеливі подорожників збігає до хутора у долині Ташлика. Тудою частенько прошкують хуторяни: кому до сільради, кому до крамниці – мало куди треба людям.

Мені а Володькові – по двадцять. Якщо навіть скласти докупи вік обох, і то замало для сторожа на баштані. А ми – сторожі…

Се Назар Назарович, голова колгоспу,  знайшов для нас тут, на одлюдді, місце. Закликав до контори, запросив сісти на широкому ослоні під дауно не біленою стіною, вичоуганою спинами праулінців до лиску. Довго міряв кроками кімнату од пощербленого порога до до саморобної етажерки з розпухлими папками. Тоді мовив:

--Ось що, гвардійці. Пора подумати про заутрашній день. СтаршИна більше штанів не дасть, а вічно сидіти на маминих шиях да горобцям дулі сукати – не личить. Підете у сторожі. Одпочинете од війни та подумаєте, як вам далі жити на білому світі, бо тут наука стріляти по танках без потреби.

Я ще не розстався з милицями. Володько управлявся з костуром. Мовив, же милиці свої на цурки порубав і спалив, навіть попіл на городі розвіяв. Прийшли з вогнем і пішли з вогнем… Важко йому, як іде – мокріють плечі на вилинялій, аж білій, гімнастерці із зеленими кружалами од орденів а медалів, раз пораз утирає долонею настоубурчену руду чуприну. Трохи зарані покинув милиці , але що поробиш – дуже уже хочеться йому виходиться.

На се і причина є: погордувала ним Ліза, дівчина його. Ніби і час не такий, аби менжувати хлопцями, а бач, одкинулася. Подейкують, же хвалилася перед подругами:

--Куда ж поведе мене той Володько? Півхати бонбою одірвало, а перехняблений закапелок, стоупцями підпертий, діркою на Ташлик світить. Піду краще за Семена, хоч поживу господинею. У нього удяганки а узувачки – на цілий мій вік вистачить.

Тишу на Макітерці збаламутив весільний поїзд. З угловини вихопилося чотири підводи. Тирликала скрипка, несамовито гупав бубон, аж луна котилася восковими стернями, і верещала чиясь одчайдушна жіночка: «Ньо-ооо, воронії!» Одтарабанили колеса – і усе загасло. Володько довго дивився, як булані клубки куряви улягалися на кущики диких руж і ті байдуже шерхли блідим рум’янцем, прив’яло пахли спекою а пилюкою.

--Ну і з Богом, Парасю! – пожбурив Володько ціпком у ближній кавун.

Забрався до куреня, вирачкував звідтам з кухлем а флягою самогонки. Напоунив по вінця, вихилив одним духом. Сидів, згорбившися, утупив непорушний погляд у Защитянську могилу потойбіч хутора.

далі буде

--Питимеш? – спитав у мене. – Ні? І добре. Ся погань ще нікого до пуття не доводила.

Знову налив собі, запахкав цигаркою, спльовуючи гіркоту.

--От тобі і на… Неуже правда, же дівчина як билина – куди вітер хилить, туди вона і гнеться? – зітгнув а додав – І знову та клята війна, як вода  -- ув одного бере, иншому дає.

Затим Володько порачкував по ціпок, лаючи себе за те, же закинув його хтозна і пощо, знайшов і пошкандибав у степ. Довго никав понад баштаном з краю у край. А з-за гостроверхих тополь, що вистромилися з долини, глухо, ніби з погреба, долинали удари у бубон. Там, на хуторі, буяло весілля. Женився Семен Жоґло. Щоби не чути того, Володько шкандибав усе далі і манячив коло шапкастих соняхів аж за гонами.

Перегодом пустився Володько берега. Якойся у неділю ішла з базару молодичка – путівцем бралася до Будищ. То є село сусіднього району, же зеленіє садами аж ген у польовому просторі. Перепочила коло нас. балакуча така да і з лиця гарна.

--Приходьте, золдатіки, у погостини. Сливовицю з пивниці викочу – первачок.

--А чоловік твій як на таких погостюків подивиться?

--Не маю чоловіка. Був. Але з вОйни поїхав до кращої собі – городської. А я шо – село…

Я не пішов, а Володько подався. Опісля і мене підбивав.

далі буде

--Слухай! Кинь думати про дівчат, усі вони одним миром мазані. З ними тільки морока. Час змарнуєш, а невідомо, чи буде госен. А із гарненькою молодичкою – діло певне – говорить так, ніби те і робив, волочився. – підем до Насті? Вона зведе запросто чи з русявою, чи з чорнявою – є їх зараз усякої масти. Тільки не будь тюхтієм і не опускай вуха як лопух на дощ.

-- Не розумію, як ти можеш легковажити?

--А чого ж? Настя – як пампушечка, не гріх у таку управду закохатися. У ченці ж записуватися нібито рано – посміхауся, а у сірих очах застиг сум.

Щоби приховати його, він хизувався: ось дивіться, який бравий я гультіпака, мені навіть море у коліно. Чи не тому правився у Буртищі на видуу в усього хутора васильковими пагорбами, ніби дратував Лізу, і досвітком вертався тудою ж, аби бачила з двору… Улягався у курені на підбиту вітрами шинелю, хропів до полудня, як після маківок. Иноді спав тихо, як скупана у любистку дитина. Лиш повіки здригалися, наче кліпав заплющеними очима. Я думав – то од контузії. Але помітив одного разу: коли виписали маком-скакуном і ще не вистоялися зірки на небі, до куреня швиденько прохопилася тінь—вернувся з півдороги.

--Не радив би зв’язуватися, -- обережно кажу.

-- Може, я серйозні наміри маю? У Насті – сяке-таке господарство, хижка справна. А коли свою уласну зумію поставити? З нашими заробітками дуже не розженешся. Да іще з отсим… -- спересердя увігнав костура у затверділу землю.

-- Іди краще сам.

--Святого корчиш?

--Чи, мо’, тебе поранило ще кудись – і не признаєшся.

-- Не пащекуй. Міру знай.

       далі буде

 

Не послухався, таки поплентався до Буртищ, обмівши порохняву з кирзових чобіт скрученим з мишію верчиком. Пілотку насунув низько, аж на очі,  щоби сонце не сліпило.

Мені з дівчатами не таланило. Раніше ніхто не стрічався, аби солодко щеміло у грудях при згадці. А се уподобалася Оксана – тутейша, хуторянка. Здавалося, у її очах, на самісінькому дні, щойсяприховане жевріє для мене, і крижана бурулька коло мого серця зачала танути. Уора припізнилася з уязанням Оксана. Як не поспішала додому, а пристояла трішки, пожартували. Підневідив лихий, і я з напускною парубоцькою безшабашністю обняв дівчину за вузенькі плечі. Устиг одчути тверді, як дині-дубіуки, перса і побачити полохливість у розкосому прорізі темних, мов доспілі тернини, очах. Оксана оговталася од несподіянки, уперлася долонями у мої груди і випручалася. Од різкого руху гримнули милиці на потріскану землю.   Я утратив опору, і, аби не упасти, заплинав на здоровій нозі, силкуючися підібрати своїх дерев’яних друзів. Оксана спочатку одскочила, а потім таки притримала мене за лікоть а подала милиці.

--Хіба ж сим жартують? – тільки і зважилася мовити, а зарум’янилася так, що на смаглявих щоках зайнялося полум’я.

І хутко утекла.

Губи мої розтягнулися у недоречний усміх. Добре. же хоч Оксана його не бачила, бо мені ще і досі видається, же моя посмішка не для дівчат – ще понадто жорстока.

Минали буденно дні, схожі один на одного, як пливкі потічки повітря од спеки побіля горизонту.

Часом під’їжджав Назар Назарович, злізав з бідарки, обтрушував запилюжений кітель. Після роблено-бадьорого повитання стомлено жалівся:

--Ну і літечко. Ніхто не скаже, же не нагріуся. Суш, хліба втгорають. Од війни не устигли оклигати – дак нова напасть…

Сідав за куренем у тінь, підстауляючи вітрові оголені груди у патьоках поту, окидав поглядом важкі крутобокі рябцуни.

--Кавуняччя – гибіль наросло. Хоча ними біди не зарадиш. Сім год баштан не родив – і голоду не було.

Доки кінь голови підживлювався гарбузами, якими обсаджено з усіх боків лан, Назар Назарович цікавився, як нам сторожується, що нового.

--Нічого особливого, -- умощувався зручніше на соломі Володько. – Хіба що дітлахи прибігають щодня, але не крадуть, просять. А так…

-- Про Семена розкажи, -- нагадав я Володькові.

Він зам’явся, глянув на мене, потім на Голову.

--А-а-а-а – протяг. І став оповідати.

Одного разу, як сонце сідало, прикотив до нас на баштан піуторатонкою Семен Жоґло, він працює шофером ув МТС і часто з роботи їде машиною, ніби своєю уласною. Я насторожився, занепокоївся, аби чого не вийшло між недауніми суперниками, бо Володько – гарячий. Але спочатку обійшлося, Семен сам попепередив:

--Кинь дутися, Вололодьку, за Лізку.

-- З якого дива? Вибрала тебе – і хай. Живіть собі.

Та виявилося, що Семен прибув не ому, що скучив за нами.

--Є пропозиція, хлопці-молодці. Давайте увантажимо машину кавунами. Вони же тут і не важені, і не щитані. Махну до схід сонця на базар,найпаче – у Златопіль, бо у капітанівці ще хтойся язикатий упізна, -- і зирка на німецький годинник-штампучку, у нього, пойнятно, уже гусьо осьо розраховано. – Гроші – уполовину. Не зяпай, Хомко, доки ярмарок – підморгнув по-змовницькому.  

--Не на тих напав – одказав Володько.

--Не хочете – не силую – настоубурчився Семен. – не один калгоз у зоні, і не скрізь такі розумаки вартують. Ізнайдуться ізговірливіші. Із сією залізною конякою не пропаду, хоч вона – старушенція – і підтоптана, – поплескав долонею по решітчастому радіатору. – Мотнуся у любий кінець, розживуся і кавунів, і до кавунів.

--Сів би краще на трахторя, ніж калимити – порадив йому Володько. – он фрося пиоипенко дві зміни з універсала не злазить.

--Совітчик винайшовся, ти ба? Побачу, коли ти оклигаєш, у який бік утечеш з артілі…

Семен дістав з нагрудної кишені великого годинника, зі дзвоном одкрив кришку, наче підкреслюючи, же йому нема часу пасталакати. Криво осміхаючись, обернувся до нас боком, аби іти до кабіни, а вийшло, нібито хизується золотим зубом.

Володько не упустив нагоди кольнути го:

--Одгадай загадку, Семене. Що краще: приіти із війни на милицях чи із золотими зубами?

Семен зупинився, кинув  недобре:

--А ти не задавайся. Ще треба добрре перевірити, звідки твоя рана. Мо, ти самостріл. Од передової ховався, мо. Ібо де два роки тиняуся?

Володько спохопився за палицю.

-- Ану паняй одсіль, доки не натурсував по саму зауязку.

--Ревнощі заїдають? – уже од машини кинув Семен.

--За усе одразу, -- із притиском процідив Володько. – І за ті угорьовані удовичі п’ятірки…як підвозиш їх у район…

Як розвіявсь бензиновий сморід, мовив Володько:

--Мило одбесідували. А як же инакше?

І запитав:

--Чого воно так? Ніби ж іще нещодавно уперед ішли – фронтовик же – а бач, успак котиться…

Назар Назарович вислухав нашу оповідь уважно.

 

Скраю поля – Орлова могила. Я неоднораз сходжу на приплющену віками вершину а слухаю – тишу наслухаю, а вона незворуш зависає, мов кібець у небесній небес овій синяві.

Пильно придивляюся , як на стебельці вівсюга готується до злету зозулька. Уперто здіймає червонясті , у чорних цяточках, надкрилля, випростовує з-під них злежані прозорі серпики. Аби запомогти кузьці, саджаю її на руку. Згадується давня, ще дівоча примівка:

«Сонечко, сонечко, залети у віконечко».

Лоскоче пальця дрібними ніжками, на пучці зупиняється, подається усмак, нібито для розгону, і уже повисло, мов учепилося за соняшний промінь, поснувало кудийся доріжку, і нащо йому не стоїть на заваді.

Так тихо, же боюся зайвим рухом наполохати доуколишній спокій.

 

Неподалік заумерли три німецькі танки, наче угрузли у землю. Глинисті рівчаки успак них прикриває розчепіреними галузками буркун, а далі вони губляться у борозні – плуг переорав сліди од траків. Передній, же ішов на вістрі клина ув атаці, зі рваною пробоїною біля лобового люка, -- зоусім близько, гарамтаа чорною зіницею утупилася у мене, і коли довго дивитися ув одну точку – привиджується, що жерло починає ворушитися, намацуючи ціль. Понад десяток стоїть їх на схилах, у запусті розкішної дерези а видичавілих яблунь, серед зарослих щиром печищ. На леваді один приткнувся у різучій осоці коло озерця, оперезаного вінком очерету. Зірвану башту облюбував дід Пантель і стоубичить на ній цілоденно, струшуючи з павука карасикиі пронизані сонцем бризки, та знай кадить люлькою, проганяючи настирливих комарів. Дісталося і нашим гармашам. Біля підніжжя кургану терник ховає напівприсипаний лафет.

Удумаюсь – і здається, же я там, і то не ховрашок у ковилі над норою тонко свистить, а куля виспівує, і я мимоволі нахиляю голову.

Уповні одчути тишу заважають не тільки отсі мертвотні громади, що іржавіють. Навіть уві сні не збавлюся од недавнього минулого. Щоночі стаю на герць із тими танками, що мчали під Лисянкою, коло Ясс чи за Дунаєм. І часто-часто повторюється жорстокий бій коло Балатону, та так випукло, так зримо, ніби шойно од гримотів…

У той березневий ранок танки уперто таранили наш передок, одкочувалися, і знову починали.  Десь опівдні у виноград ускочив віллісом Семен Жоґло, привіз командирові батареї пакет (Семен шоферував при штабі нашого винищувального артполку). Настала куца павза, ворог перегруповувався уздовж защіти – там ревли мотори і брязкала гусінь. Старлей Лисий  наказував Семенові, піддержуючи перебинтовану правицю лівою рукою:

--Ти, сержанте, як з неба звалився. Передай, жеби негайно діставали набої. Розібрав? Головне – набоїв. Щоякнайшвидше, бо залишилося на годину бою.  Вихором – марш. Гляди ж, на тебе уся надія. Зв’язок порвало а послати нема кого. Хлопців маю – на пальцях одної руки…

Потім знов урвонули ворожі танки. Підпускали їх якщонайближче – бо набоїв було обмаль – берегли. Палаючими смолоскипами вони охоплювали – підковою – нашу вогневу.

--А землячок ушився твій – прокричав Гриць Олійник, загнав у казенник набій, і япочув крізь пекельну гуркотняву те страшне слово, яке Гриць прошепотів самими губами – останній. – і заточився на станину. Підтримать би його, ба нікому, усі хлопці з гарматної обслуги полягли раніш, але руки мої зайняті валиками прицілу.

У надбрів’я уперлася ґумова трубка наочника, і я ловлю у чорне перехрестя прицілу «пантеру», що суне на мою гармату, іде на таран, ось-ось зімне її, і мертві тіла хлопців, і – живого – мене двоє нас зісталося віч-на-віч – ворог і я. боюся одного – не устрелити передчасно. І коли побачив у розрізі триплекса збільшені панорамою очі водія – гострі як вістря багнета – ударив напевне…

У ту ж мить з неба звалилася чорна тінь пікірувальника – розрив бомби жбурив мене на щит. Прийшов до пам’яти – уже поночі. І танки ревли поряд, нахабно підставляючи уразливі борти. Хотів піднятися, але нога не слухалася. Поповзом облазив вогневу. Скрізь дзвеніли безладно розсипані порожні гільзи. «Мабуть, загинув Семен» -- подумалося.

Довго волочив перебиту ногу, натикаючися у торішньому шелесткому курудзинні на неживих наших солдатів. Аж перед ранок, коли здалося, же зостався зовсім одмин ув усьому світі, наустріч мені простягли руки бійці – кулеметники з бойової охорони…

Стрілися із Семеном удома і обидва – у подивунку.

--Радий, радий бачити – заторохкотів Семен.—Ти ба, яка чудасія. Читав же на обеліску твоє ім’я, уся батарея на табличці списана…Ти ба… воскрес. Довго житимеш. Раз вернувся аж із того світу…

Його метушня мені не сподобалася.

--А ти часом не знаєш, чого ми толі не діждали набоїв?

Семен з несподіванки вимовк, забігав очима. Семен не тямив, же я чув наказа старлея Лисого.

--Хіба? – У йог погляді бракувало твердости – Я переказав наказа.

--Ага. Дорого нам обійшовся твій переказ, Семене.

Семен хапонув повітря і знову заторохкотів:

--Тю. Дорогою трапився  мені начфін Пронкін – його машину розбомбило. Розмахався пістолетом. Криче: «Вантаж сейфа – у тил». Мусив я підкоритися. Хоч і протестував. А що поробиш? Сам розуміш – німці пруть, а у ньго скриня грошей. Але опісля я таки передав.

--Ага. Хутко управився, ге?

--У  мене подяка є.. командування… за урятунок цінностей… -- зашарив руками по кишенях. – показать?

--Блядь. Піди покажи мерцям на угорській рівнині – там…покажи, суко.

Він оторопів.

А я пішов од його пріч.

Прозора осінь, прикриваючися білуватими серпанками, скрадається вижатими нивами. Глибшає порожнява доукруж. У левадах, на скошених отавах,   табуняться чорногузи. Птахи сі чимось нагадують нас – мабуть. тому, же стоять на одній нозі. Тільки у них крила. Знялися – і полетіли.

А ми – ні.

Ми – тут, прикуті до сеї землі.

Думки шугають слідом за ластівками понад забутим путівцем, що розгонисто збігає на узвишшя.

Прикрим узвозом на водопій до Ташлика прогнали пастушки черідку з паші. На огудинні розпрямляється прив’яле за довгий день листя. Утих жаркий, мов подих згорілого пороху, вітерець. А укляклі танки ще пашать перегрітим залізяччям. Їхні тіні непомітно розпливаються у сірому смерканні. Прочахає вишневий захід, наче береться попелом. Густіє вечір, дурнішають лілійові переліски, сутеніють далекі пагорби.

Од хутора – стежечкою – шкорбає дід Пантель, човпе на нічне скиртування у великих своїх кальошах. На плечі – вила, із-за спини звисає стара свита, і пола волочиться, замітаючи одпечатки голих п’ят. Гукає до мене:

--Агов. Чого сидиш, як той пугач на могилі? Ходи-но закуриме.

Мостимеся під корякуватою глодиною. Од діда пахне рибою і духм’яним цар-зіллям. Він натоптує шкарубким пальцем оправлену міддю криву люльку. Зачастили короткі удари заліза об кремінь. Ятриться жаринка на кінці вивареного у соняшниковій золі трута, вихоплює з пітьми борознисте, мов кора дуба, обличчя.

--Да викрешеме огню, да запалиме люльку, не журися. Сірники до кооперації рідко привозять – отого … І той… як його… роздмухаєме…

Затягнувся, видихнув разом із димом:

--Клятий самосад.

Од виднокола мигалки колючі смугують темінь, оманливі, нестерпно-дратівливі. Наче спалахи фронту оддалік.

--Грози не буде, сухі блискавиці – бубонить, по-старечому кашляючи.

На болоті спроквола квакали жаби, скрипів у лозах деркач. За нашими спинами в осунутих шанцях шаруділи а пирхали їжаки. У діда слух іще ого-го, бо почув.

--О. Ярич тоучеться. Заковириста штука жизня. Чіпка там, де смерть гуляла… А мені скоро пора у цвинтарний вишник за корінці триматися…

--Ще поживете, діду. Скільки вам років?

--Хтозна… Молодий був – рахував, а тепер з ліку збився. Пам’ятається, мати казали,   що я уродився тоді, як велика буря була і жінки коноплі мочили… -- Після паузи розпитує – З тобою односумом Грицько Олійничин воював? Хвалився Семен, же з ним був, а я  не вірю му. Йо, Семен зумів притертися, де золоті зуби укладають, а там, пойнятно, не убивали… Де ж наклав головою хлопець? Шерегельєш. Дак і назва чудна. Знацця той… мадярське. І ти аж туди зайшов? Гм… А чи бував ти на стації Соснівка? От, бач, не дводилося, каеш… Ото ж бо воно і є. а я і там бував. Ще до колективізації, як конокради кобилу вивели, ходив шукати. Даром забився, бо вона жоґлівських рук не минула…

Діда обійшли стороною усі війни, і Соснівка для нього – край світу.

Балкою, понад Ташликом, далеким леготом прилинули дівочі голоси, сколихнули ніч, наснажили журбою теплий земляний дух і гостру кавунову свіжість баштанища:

Вкінці греблі шумля верби,

Що я насадила…

Та гасне поміж шелюгою недоспівана пісня.

--Не чути парубоцьких басів. Не чути. Грицько гарно співав – гарний голос було даровано хлопцеві Господом.

Покректав, зіп’явся на зігнуті у колінах ноги, зник у сухому тумані, розсипаючи іскри з люльки.

Знову зостаюся на самоті з тишею. Тільки коники без уґаву сюрчать а сюрчать у бур’янах, тривожать душу..

Володько лежить на шинелі у курені. Тут парка теплінь од непросохлого сіна, що ним устелено долівку. Висмикує з кулів стебельця жита, і навіщось перекушує їх зубами, мабуть, щоби не кривитися од болю. У нього одкрилася рана, і з сукровицею вилазять чорні дрібні соколочки,  схожі на чавунну окалину.

Я пильную за дорогою, але там, як на зло, порожньо – ніхто ні іде, ні їде. Нарешті показалася машина Жоґла. Розкачую, як маятник, підігнуту ногу, далеко уперед викидаю милиці. Зашпортуюся, рву, мов пута, в’юнку берізку , падаю, і знову схоплююся, переймаю.. таки помітив Семен, вичікувально вистромився з кабіни, не випускаючи з рук керма. Одсапуюся. Прошу його порятувати Володька. Він хмуриться, роздумує.

--Нехай би менше по молодицях гасав.

--Дак за дівчатами не біга – проворніші є – беру за жарт єхидну заувагу Семена.

--Гаразд. Одвезу сало додому – указує через плече – і приїду. Най зна мою добріощ.

У кузові знесилено кувікало порося у мішку.

Звечоріло, а Семен як у воду упав. Іду у хутір просити у людей допомоги і помічаю, же Жоґло ґрейдером поїхав злодійкувато світячи одною фарою. Чорний хвіст пилюки за ним нагадав кіптяву догораючого танка.

На щастя, трапився Назар Назарович – їхав з Рідкодубини од молотарки. Підхопив Володька попід пахви, висадив на воза. Зайшов наперед поправити супонь.  Володько нахилився до мене:

--Як думаєш – не одріжуть? – кивнув на розпухлу ногу і одвернувся, ховаючи зволожені очі.

Не устиг я заспокоїти, умішався Назар Назарович:

--Не вішать носа, гвардіє. Миттю домчу тя до шпиталю. Там рану промиють, і за тиждень два танцюватимеш, козаче…

Пізно, коли над гаєм зійшов налитий червінню місяць і важке імлисте світло упало на Орлову могилу, загарчала машина.

Підійшов Семен, пояснює…

А пощо сі його пояснення?

Усе мені – у мені – закипає.

Хапає його за груди, але падаю.

Хурчить машина.

Тікає Семен.

Помало підводилися прим’яті колесами кущики полину на межі. Струшений із жовтавого цвіту пилок осідав гірчавиною на спалені смагою губи, проникав у душу і пік.

Науколо стояла серпнева тиша.

 

ЩЕПА

 

Ніби і робота у Петра Куличенка не важка, а натупцюється за день, ноги аж гудуть. Він – їздовий у діточому садку. Уранці правиться цариною а заріччям, а матері наустріч малечу похапливо виносять, умощують на воза з високими полудрабками. Старшенькі самі вилазять. Опісля треба і до комори, і до пекарні, і на городи… Та і додому заверне на часину, гляне. Як там го школярі порядкують. Надвечір – знову розвозить дітей. Отак і «справляє службу» як мовить Петрів сусіда Лукаш.

Того вечора спроквола брів через вибитий худобою вигін. Руки тримав у кишенях, вишмульгане пужално із зауялої вишнини – під пахвою. Батога Петро носить при собі за звичкою, бо його підстаркуваті коненята сумирні, то не б’є їх, а тільки полякує, і то не часто.

Од хати Любки-листоноші метнулися науперейми жваві, як сарни, і тугі, як вузлики, близенята ї.

--Дядьку, вам лист оно – загукала Оленка, тримаючи у простягнутій руці коперту.  

--От спасибі. От молодці – гладить петро по голівках Олену а Ігорка. – Завтра я вас обох за се на возі погодороґаю.

--І віжки до рук дасте? – питає хлопчик.

--Такому козарлюзі – та не дать? Обов’язково дам.

Діти ідуть до свого двору, а Петро до свого – уроздумах: од кого би да і сей лист був?

Зворотної адреси на коперті не було, але за скорописом одразу визначив – од Степана.

Розпотрошив коперту, витяг листа (уласне) да став читати.

Степан Шамрай писав: «От і зібрався, друже, тебе провідати. Так сталося, же я одпочиваю а культурно набираюся сил після трудів праведних. Улітку, звісно, не спокусився би Ворзелем – окіль моря свій курорт. А у жовтни у нас погода така собі – неважненька: тумани валують, мрачить. Дорогою усмак збочу до тебе. хоча і не овсі з руки. У суботу жди… »

Тільки-но переступив поріг, жінка одразу примітила переміну у чоловікові: куфайка розхристана і з-під брів – притаєно-веселий спозир.

--Угадай, яку новину маю.

--Сам скажи, бо аж світишся оно.

--Степан до нас їде.

--Ой, лигенько.  Хата не мащена, -- забідкалася Ярина – треба хоч комин а припічок підбілити.

--Да не возися ти із тим пічканням. Вечір заходить – віхті буде знати. Степан – не брат а не сват, а ніби ж і свій. Краще я кабанця заколю – і буде тобі коло чого тоуктися.

--Таке скажеш… Він що – цілого кабана з’їсть? – сміється Ярина. –обпатраю двійко марцівок, а мало буде, то і третього не пожалкуєме.

На тім і порішили.

  Через таку оказію зранку полишився Петро удома, упрохав Лукаша попрацювати за нього. Нагострив бритву, старанно поголився, умився з пахучим милом, утерся і до лиску начистив черевики у сінях. Тоді уже одягнув білу святошну сорочку з манишкою, гаптованою чорною а червоною заполоччю, коричневий плисовий піджак.

У хаті стояв густий дух свіжих пиріжків з яблуками, учинених на хмелю. Яринка таки хотіла догодити гостеві.

Надворі було ясно, у світлиці усе вимите, аж блищало. Крізь шибки падало на долівку   проміння жовтуватого осіннього сонця, а на білій стелі мінилися грайливі зайчики.

Радів Петро з того, що його одвідає Степан. Усе частіш виходив за браму, виглядав, приставляючи дашком долоню до чола. Пильно удивлявся на згірок за селом, чи не вигулькне яка машина з-за лісу?

За погрібнею, на тому місці, де колийся був перехняблений хлів, пристояв біля щепи-трилітки. Славна видалася. Тоустенький стоубур погнався угору. немов роґіз із води.  

Петро пам’ятає себе не инакше, як разом з грушею, що росла серед дворища і торкалася віттям їхнього ґанку та зеленої од моху покрівлі шамраївської хати. Сидять, бувало, зі Степаном на груші, як не пасуть корів, а мимо бджоли летять і летять по узяток на гречку, що біло піниться обіч хутора. Петро аж сяє увесь од тієї краси.

--Біжімо. Подивимося на поле гречки зблизька. Глянемо, як там ті божі трударки пораються. Біжім? – і намацує босою загрубілою підошвою тонку гілку.

--Толку з того. Краще гайда на пасіку. Мо дядько Дементій щільника дасть з медом, -- одказує на теє Степан.

--Знайшов у кого поживитися. Та у нього узимі леду не випрохаш.

Дивилися на далеку дорогу, же розсікала степову просторінь, та і видивилися, як приспів їхній час – пішли разом на війну.

Запало у пам’ять – у Карпатах те було. Мостилися зі Степаном у теміні під деревом. Одну шинелю постелили на кам’янистий спід, другою укрилися. У горах ночі дуже холодні. Од близьких зірок аж приморозком тягло. Ніяк не міг Петро улягтися, муляло колінкувате коріння. І ще щось ворушило душу.

--Степане, ти нічого не чуєш? – спитав товариша.

--Га? Німці? – вистромив той налиту дрімотою голову з-під шерехатої поли.

--Та ні. Пахне.. Пахне рідним дворищем.

--Чим-чим? Яким дворищем? Вічно вигадаєш казна-що.

--Грушки пахнуть…

Збурені спомином, спохопилися, рачкуючи, обнишпорювали цупку траву, намацували тужаві лісові дички і їли, аж зуби рипіли та щелепи зводило, бо терпкі були та ще і гіркуваті. Зоусім не такі на смак, як домашні петрівки. Але запах був той, незабутній запах, коли на уплесканий дощами     і утоптаний тічок падали восковіючі плоди і, репнувши, оббризкували соком затверділий на кремінь чорнозем.

--Отсе би домашніх грушок покуштувати, --зітгнув Степан і сів, зіпершися спиною об окоренок. – Чи діждемося? Бо тільки ж двоє нас з нашого села лишилося.

Їх було четверо односельців. Іван Чернега поліг на Піуденному Бузі, а Петро Орищук – у Басарабії.

У Відни упав і він, Петро, підтятий кулеметною чергою. То був його останній день на війні.  

У пам’яти лишилася нагріта квітневим сонцем стіна будинку, подзьобана осколками. Він тулиться до неї, як хміль, -- утиснутися, зростися б із цеглою. Кров приливає у голову, гурко а часто стугонить у скроні. А коли одірвався од тої стіни, вистрибнув на сірий заасфальтований майдан і щодуху побіг з важкою мінометною плитою на спині, то тільки і чув, як роїлися кулі, кресали під ногами білі іскри, а у напруженій до краю думці лише той, другий, будинок наупроти. Швидше би у мертву зону, брехня, не дістануть. Там не дістануть. Потім не біг – летів у якуйся чорну яму доуго-доуго, зборений страшенним болем а неміччю… Думали батарейці – убито Петра Куличенка. А як помітили, що ворухнувся, Степан кинувся у вогонь, одтяг під стіну, по якій так і порощили кулі, та усе допитувався:

--Куди тебе, Петю, куди?

До пам’яти так і не прийшов. Доки переуязували пошматовані навскіс живіт а груди – усе пильнували, чи дихає. Діучина, медсестра, прошепотіла комусь:

--   Хтозна, чи і довезу…

Коли вичуняв а повернувся зі шпиталю, не упізнав свого дворища: голо, хоч крашанкою покоти. Груша усохла: осколки пропороли ледь не наскрізь стоубур, покришило гілля так, що уже і не одродилося. То мати спиляла – з паливом сутужки було. Але напровесні нечекано-негадано проклюнулася брунечка – на пеньку – пустила пагінець. Може би і вигнався він, та ускочила у двір сусідська коза а од’їла, мов зрізала.

Та не дав згинути безслідно грушевому роду Петро. З Грабвого, де стара вирубка, приніс молоденьких дичок, уткнув у ґрунт з даунім перегноєм, приживив. Обніс саджанці тонким тинком, щоднини поливав. Пізніше пересадив за хату, уздоуж межі, аби боронили обійстя од вітрів, що налітали через Ташлик зі степу.

І виросли груші, високі та дужі, Петро не зчувся і коли…

Степан же після демобілізації поїхав на шахти, заробив грошей, оженився а купив будиночок коло моря. А се, бач, озвався до Петра, згадав-таки друга.

Виглядав-виглядав, а таки проґавив. У полудень підкотив Степан на таксі. Петро і двері полишив прочиненими наустіж, вибіг устріч. Степан ішов од машини, тримаючи у руці капелюха. Густа кучма на голові – з сивиною. Морщиться од посмішки кирпата бульба носа – такий, як був, тільки постарів. За крок один од одного стали, сміючися очима, тоді зійшлися, рвучко обійнялися.

--О, ти, Петре, ще молодця, молодця. Тільки, бачу. Ізсутулився. А гнемеся потроха.

--Кажи правду – скрутився у три погибелі. Ти, брате, виструнчився ще дужче – на єнерала мо брать.

--Дак то уде і зігнутися би, дак живіт не дає  -- реготнув Степан і науколо його темних очей густо посіялися зморшки.

--Старієме, старієме, друзяко, а усе здається, же не давно на грушці сиділи.  

   

 --Як у тій пісні співається: «Ой верніться, літа мої…» То як живеш-поживаєш?

--Та як – живу, і краю не видко. Ну ходімо ж до хати.

Степан вайлувато збирається по двох сходинках на ґанок, широкими плечима аж об одвірки черканувся. «Міцний ще, -- задоволено, без заздрощів, подумалося Петрові. – Дуб, не инак».

До світлиці натрусилося ранніх сутінків з тієї сокорини, що коло причілкового вікна; ніяк не збереться розтінити, усе ніколи знизу гілляки підрізать.

Степан проішовся по хаті , зиркаючи на світлини у саморобних рамцях, причепурених вишитими рушниками. Доуше затримауся перед настінним годинником зі заржавілими стрілкамиі безвільно обвислою гирькою. Над циферблатом жовтіло вижате поле з копами, голубіло небо, розмальоване білими хмаринками, що стали рябими, бо емалева фарба облупилася. Торкнув обережно указівним пальцем стемніло кружало маятника. Той схилитнувся раз-другий а зупинився.

--О. той самий. І у нас був такий.

--Уже не цокає. Поломився. А рука чогось не здіймаєсь закинути на горище, хоча і новий уже є… -- показав Петро на книгаричок, де на верхній поличці вилискував нікелем новіський будильничок…

Розмова, як то зауше бува після довгої розлуки, перескакувала з одного на друге, бо про усе одразу хотілося і почути, і розповісти.

Причепурившися із дороги, гість забажав оглянути Петрове ґаздівство, доки не споночіло. Як проходили проз льох, Петро запитався:

--А ти маєш у своєму садочку петрівку?

--Не уявляєш ти, Петре, Таурії, -- одкашлявся Степан. – виноград там усьому голова. І ягода на смак пріємна, і вино добряче. Курортники на базарі з рук виривають. До нас більше сіверяни наїжджають, люде грошовиті, платоспроможні, так скать. Скільки заправиш, стільки і дають. Ми, щоправда, спеціяльно не торгуєме, ну. Жіночка моя помалесеньку наскладала дочці на піяніно – най бренька да учицця…

Окинув поглядом низочку грушок.

--ти, бачу, у грушках, як у радощах. А які сорта? Не завадило би тобі пізнього заводу яблунь розстаратися, недарма би длушпауся. А з петрівки який толк? Осипалися – да і нема.

У Петра щемно тьохнуло серце: неуже не згадає Степан ту їхню спільну карпатську ніч?

  

 

Колючий вітер, хвиськаючи поріділим віттям, здував збагряніле листя, щедро устеляв ним видолинок край города. Пахло осінню а землею. А ще – свіжістю кропу, що густо зійшов на вибраних грядках. Між стовбурами грушок визирають кострубаті верби на тому боці Ташлика; за вербами пнуться білуваті од вистояних полинів різко окреслені пагорби, а ділі – виорані на пар поля.

--Раніше тут начебто більше роздолля було, -- мовив Степан. – і долина ширшаЮ, і кручі вищі. Чи то, мабуть. тому, же ми були малі тоді, і нам усе виділося великим?

Прийшла Ярина з роботи. Припізнилася. Вона у ланці на буряках. Поспішали вивантажити да вивезти на цукроварню до Кам’янки.

Сиділи за столом, частувалися. Діти дивилися на Степана майже побожно – стримані, тихі, що і не пізнати: гість у хаті, да ще і який гість. наслухалися довгими завійними вечорами батькових оповідок про дядька Степана.

Говорили про се, про те. Степан, підвипивши, похвалився:

--Служба у мене вигідна, ба навіть калимна, -- на рибзаводі рахівникую. Мона жити. що заугодно дістанеш на обмін за суху тараню а копчену тюльку.

Не хотілося, а згадалося Петрові.

…Привели тоді їх – поповнення – зі щойно визволених сіл, під Корсунь, у мінроту. А там якраз їздовий був потрібен, бо старого підвізника мін убито було. Кожен ждав, же Карпо Орищук са зголоси – йому і карти до рук. Думали, не змовляючися,  поберегти дядька: як не як опріч нього усі парубки, а у Карпа ж – четвірко дітей. А тут Степан: «Давайте я стану до конів». Гострий на язик Іван Чернега зронив ніби і тихо, але почули усі: «Як воювать -- дак воювать: пиши в обоз на задню підводу». Дядькові карпові не поталанило: був при жерлі міномета да і посадив міну на міну у жерлі тім – поспішав війну прудже завершити. Степан же допроваджував набої…

Непомітно промайнув вечір. Степан став позігати – далася узнаки дорога.

--Нумо, хильнемо тернівки – да і годі, -- перепрошував Петро, наповнюючи по вінця стопочки із карафки темною наливкою.

--Тернівка? – тверезіючи. Стріпнув чубом Степан. –Ой, було колись, да травами заросло. Ніч, місяць, і терен цвів у Вовчому яру біло-біло.. І тиша стояла – анішешерх. Ніби і війна не гриміла недавнечко…Яринко, піди виклич Мар’яну, прошу тебе. Ось побачиш – прийде. Не могла вона забути, як терен цвіте…

--Пізно її тривожити. Чекала на тебе, очі видивила. Не забрав. То що уже тепер… У неї сім’я. у тебе – теж – одраджувала Ярина.

Степан згідно кивав головою, і на протилежній стіні волохатилася мервиста тінь—вона теж прихитувала головою.

Погано спав Петро. Крутило на негоду потрощені кулями ребра. Як запіли другі півні – то уже і не склепив повік. Лежав, марудився. Усе увижалося – у вікнах сіріє. Визирне – надворі розхристана ніч копичить сонну темінь. Аж клли з хати слупець світла полився заспокійливо – дружина до печі устала . Одягнувся. Прочинив двері.  Жеврів Великий Віз, опустивши дишель над грушками. Збляклі зірки перемерзло дрижали. Нахолоджене небо лисніло, як вода у глибокому колодязі, тулилося науколо щербатого серпика місяція, немов хотіло хоч трохи зігрітися. Петро угадує здавна знайомий порух віття. Він любить у нечасті хвилини задуми услухатися у тихий легіт угорі, у шум дощу між гіллям, у скрапіт роси зі ще зеленого листя. Тоді чомусь йому солодко ниє у грудях, і думається йому: грушки тут росли одвіку – і будуть вони довіку тут.

Десь на кутку глухо завалували чиїсь пси, а їхній гавкіт нібито ударявся у тверду темряву – загасав.

Коло повітки одшукав роскаль, наупомацки викопував щепу а бубонів:

--Поїдеш до Степана. Виростеш. Дивитиметься він на тебе – і нас усіх тут згадає.

Виніс із комірчини лантух, запакував у нього щепу, обкрутив мотузком, але не здавлював, аби ненароком не уломити, і припасував на ґанку – най буде напохваті.

З долини пацьорками насувалося біле клоччя світанкового туману.скоро за брамою просигналила машина. Виявляється, Степан учора умовився з водієм таксувки а дав заудаток. На уговори залишатися одмовив:

--Поспішам. Побув би ще, дак виноград на зиму тра прикопувать.

Поспіхом допив молоко. Діти наувипередки кинулися до валізи – запомогти гостю.

За порогом перепинився, повів доукола спозиром.

--Не шкода покидати землю, же пуп твій запорпано?

Степан одмахнувся як од мухи:

--У мене там такий терем…

Тоді петро виніс закутану щепу.

--Що се? – Степан подивовано підвів кущаті свої брови.

--Дарую тобі грушку. Посадиш там у себе при теремі свому. Бо що то за двір да і без грушки? Добиратимешся без пересадки, примостиш десь у кутичку, вона багато місця у тебе не займе.

Приладнали деревце коренем на переднє сидіння. Не уміщалася, то шофер опустив праворуч шкло, і вершок наїжачився назовні.

--Ну, бувай, степане. приїзди ще.

--Нехай колись. Як на другу пенсію піду. По старости…

Машина рушила і скоро зникла за хмарою пилюги. Петро топтався на місці і двого ще дивився узлоуж вулиці.

Увійшов у двір – пусто, чогось не вистачало. А, щепи за погрібником немає, тільки роскаль стримить і у свіжорозпорпаній чорноземлі допорпують кури.

Неприкаяно сновигав дворищем – шукав якоїсь роботи. Узявся обтісувати дровиняку – давно проситься кілком у загороду. Не клеїлося -- сокира із рук випадала.      Та що се із ним скоїлося? Чи не прихворів бува? Ет, пусте. За нього ніхто його роботу не зробить. Цюкнув зі злости – ледь цілого стовпця не перетяв. Потім наловчився, урівноважився. Летіли тріски, і кора хижо вишкірилася зарубинами.

Вулицею дрібно проторохкотів віз, підскакуючи на кєцках, заскрипіла розвора – хтось збочував до двору. над тином виткнулася Лукашева облізла бараняча шапка.

--Агов, сусіде. Чого се ти ушняпився над дровітнею? Гостя куди подів? Уже поїхав? Ну щож, у нього там своя дома – дома – а тут йому нє. Дпвай лучче перекуримо се діло да і повезу дітям вітаміни.

Петро розмигав пальцями цигарку, а вона розлізалася. Дістав другу – сірники ламалися, ніяк не мін припалити. У грудях розлився холодок. У ящику, на возі, поверх купки моркви, лежала знакомита щепа.

--Де узяв? – кивнув до Лукаша.

--Да тіки що ізнайшов, -- випустив цівку диму. – Коло Вовчого яру. Загубив хто.

--Чи викинув… А лантуха не було? – похмуро запитав Петро.

--Хто ж таким добром розкидає? Лантух і дома згодиться.

--Я. До винограду.

Лукаш подав Петрові щепу а пораду додав:

--Посади – смашні грушки будуть. Отам, під крутосхилом, джерелиста місцина. А що на горбочку – байдуже. Корінь дістане.

Лукаш поїхав собі, а Петро, тамуючи образу, гладив окільцьований наростом кори сучечок. 

  

 Напровесні розчищав, формував крону. Чудом утримався на гілочці єдиний листочок: запухлий, з фіолетовими прожилками, як застояна кров. Мабуть, гусінь закоконилася… Зірвав і старанно затоптав обцасом.

Натужився, аж занили шви на животі. Зробилося тоскно, як у ті далекі дні, коли не ставало друзів. Тих, що залишалися під жовтими, спішно нагорнутими горбичками своєї а потім чужої землі.

Коли посадив, розігнув приволожену спину, витер піт з чола. Великі руки, як вишнева кора, одпочивали на одполірованому держакові із ясенини, а пальці з потоущеними суглобами усе тремтіли. Довго стояв так. убираючи у себе менкий дух пізніх отав. Левадами бродила худоба. Чиясь ряба корова витягувала шию, нюхала протяги од лісу, рула, аж луна котилася, і, пружконатикаючися на високі могили у степу, верталася усмак під прихиленим до землі небом.

«А мо то шофер звелів викинути? Да ні. Сам же пораяв вистромити. Ні, то не він. Степан».

Петро важко зітгнув.

 

МУЗИКИ

 

Дмитро Підвишень і Данько Лисюра – музики. щоправда. вони більше латають і шиють людям узувачку, ніж грають, і пальці у них – не випещені і тонкі, як у музикантів, а короткі, оцупкуваті і завше у чорних смугах од просмоленої дратви. Усе ж у селі не називають їх шевцями, а музикантами. Якщо заходить мова про когось із них і нездогадливець усе пошпортується:

--Про якого се ви Дмитра кажете?

--Та про музику.

--Се котрий Данько?

--Та музика ж. Ніби і не знаєте…

Отоді лиш усе стає зрозумілим.

Грають Дмитро і Данько удвох ще із молодечих літ. Спочатку на вечорницях, а пізніше, набувши управности, почали грати і на весіллях. Підвишень нові мелодії – аби почув – підбирав на гармошці на слух, бо нот не тямив, а Лисюра тут же підпрягався до нього з бубоном, хватаючися:

--Я ритміку нюхом чую.

Дмитро і Данько – приятелі. Спарквала їх однакова недоля: Підвишень утратив ногу на Синявинських висотах, а Лисюра – на річці Молочній. Повернувшися зі шпиталів домів, обидвоє топчуть ряст лерев’янками. Робив їх із сухої липи не поквапний  а постійно задумливий Підвишень – для себе а потім і для товариша. Собі – до коліна, Лисюрі – на усю ногу, до пахвини. Звичайно, із соцзабезу давали протези, але Лисюра попомучився і одмовився – неповоротка нога і скрипу багацько. А Підвишень не зміг ходити на протезі зовсім. у спішці польового лазарету хірург неудало зашив культю, і од протезу вона швидко намулювалася. Дмитро аж сичав од болю. Дерев’янку ж він прив’язував під коліно, і хоча набив там довічний мозіль, однак ходити було зручніше. Коли минав строк страим протезам і Дмитра а Данилавикликали у район по нові, вони їх отримували і використовували обрячу шкіру на підметки для чобіт.

Шевцювали приятелі у робітні. Попервах непосидючий Лисюра нудьгував, силував себе – не та натура, аби згинатися на низенькому стільчику. Але мусив – десь же треба працювати. Та і діти посипалися – як з мішка – то і свіжа копійка завше у потребі. Отак помало і змирився. А Підвишень змалечку хотів бути шевцем, мріяв пошити татови чоботи.

Якойся запитався Данько приятеля:

--Чи пам’ятаєш свого батька, Митре?

--Забув. Скільки не силкуюся а лиця не уявлю.  – і край. А от батіг його добре утямку – жвавішає Підвишень. – з густим рядочком ґудзів і з розкішною китичкою з червоної тасьми коло пужална. Хвацький був батіг. І ще ніби і зараз бачу татові ноги – великі а порепані, бо ходив батько од Теплого Олекси і до Покрови босий. Дід Прокіп…

--Сусіда?

--Він, називав його франтом.

--Жартома?

--Авжеж так. А я тоді не розумів сього слова і думав, же франт – се той, же босий а з батогом. І так мені уїлося те дурнувате розуміння,що і у війську ніяк не міг звикнути, чого новобранці називають франтом старшину, у котрого чоботи лисніли, бо у нему сонце са одбивало як у люстрі.

--Гайда у ланку – покликав Підвишня, скінчивши роботу. – моя Машка наказала дещо прикупити на неділю… То заодно, заради суботи, не гріх і ускладчину…той…причаститися…

--Нехай йому грець – да нахильці з пляхи.

--Дак там же прозауше Чумак з чаркою у кишені крутиться. Хто озме горілки, він тут як тут – уже і присусідився.

--Не хочу. Краще пересиджу вечірню зорю з вудкою. Мо учепиться коропець на варену картоплю.

--Ото дивачище. Хто ж у такий вітрюган вудить? Уся риба на дно заляга, тіко час даремно згаєш – а улову не матимеш.

І додав, коли вийшли пріч:

--Щоліта так – як тільки шипшина зацвіте – дак чогось і вітряно.

Підвишень пошкутильгав додому левадами, плутаючися дерев’янкою у високій тимофіївці, що злягла подекуди на стежку. Думав про теє, що треба виклепати косу да завтра росою  і пройти кілька ручок до схід сонця… Пристояв, наслухаючи тирликання очеретянки. Аж чує голос Христі Чухнихи (він її голосу ні з чиїм не сплута):

--Стривай-но, лишень,  Митре.  Щойся маю до тебе…   

Огрядній Христі нелегко поспішати. Та ще і доводиться рукою одхиляти шапки нерозквітлих соняшників, що росли скраю городів і так і намірялися поцілувати Христю то у плече, то у лице.

--Ой, духу багацько назбиралося. Бач, уже і підтопталися ми з тобою. А пригадуєш, -- зласкавіли її карі очі і наче помолоділи – пригадуєш зайчика чеберяла? – засміялася, і, спохватиушися, почервоніла, а Підвишень роздиулявся білі кульки лугової конюшини.

Христя ж переходить до діла:

--Хочу просити тебе, аби пограли-сте з Даньком на вісілю у моєї Ніни.

--Уже оддаєш?

--Атож.

--Та воно гейби дивакувато ниньки з нашою музикою. Частіше наймають духовиків у Красносілці.

--А я бучного весілля не затіваю, без оркестри обійдецця.

Дмитро зводить до перенісся брови, думає. Але не про те, іти чи не іти. Про роки, що біжать так швидко – не устигнеш і озирнутися.

--Ну то як? – квапить Христя.

--Гаразд.

Чухниха дякує, що не погордував, і, не марнуючи часу, іде кликати Лисюру.

Підвишня долає крутизну схилу боком: спочатку ногу поставить, а потім підтягує дерев’янку, упирається алюмінієвим набалдашником у глинистий виступ, пильнуючи, аби не посунутися успак, і переносить ногу вище. А покатом, через сввій садок, уже пішов рівно, талабуючи траву двоїстим слідом: один широкий, другий – вузький. До хати не зайшов одразу, усівся на ще теплому східці коло ґанку, тримав цигарку у ківшиках долонь, бо надворі вітряно, і він потерпав, аби жарину не занесло під стріху.

Стомлено похилив плечі, закрив повіки. Щось непокоїло Дмитра, ховалася у ньому таїна, яку він хотів приховати і од себе, не те же од людей.

З хліва з повною дійницею вийшла Лукія, зміряла Дмитра сердитим поглядом.

--Нидієш без роботи? Скоро і сісти не буле на чому. Ґанок са на хмелі одному тримає. Господи вишній. І за кого я свою голівоньку утопила? Траплялися достойні же люди, дак нє. – мовила і пішла, майнувши спідницею.

Дмитро змовчав. Зв’яжися – не радий будеш, і так, видно, вогнем дише.

Прикро, що перебила той настрій, коли душа сама до себе промовляє.

У лузі озвалася зозуля –ку-к – і ніби удавилася.

Смеркло. На вулицях разками бурштинового намиста спалахнули ліхтарі. Шляхом од діброви прокотився автобус, миґаючи освітленими зсередини вікнами, і звернув у двір до Чухнихи – приїхав жених із ріднею.

Незвід чому стало Підвишневі журно.

У неділю уранці з гармошкою при боці Підвишень просунувся у щілину між вереєю і одхиленими ворітьми і здивовано витріщився на кущі порічок, що, мовби віники-драпаки, стирчали у городчику попід низенькими вікнами угрузлої у землю хати. «Чи з листям обнесли Данькові чада?» -- хмикнув про себе. подвір’я без споришу та колачиків – заплескали п’ятами лисюринята. Зате біля причілка – старезний тінистий горіх, Данькова гордість. Він каже, що горіхові двісті літ. Горіхів на розкроненому дереві Данько не бачив давненько, ще зеленою обривали зав’язь доньки. На гілляках завше висіли платтячка, і їх з роками не меншало, лише ті, же переходили од старших молодшим, були вицвіліші – а горіх управно сушив шмаття. Тим часом, поки протряхала одежина, лисюренята виблискували засмаглими тілами на гойдалці, прив’язаній до наітовщої гілки. На той же горіх унадився чорногуз носити дітей, та усе доньок, клятий, аж дев’ятеро здужав – і крила не стомилися. Чорногуза Лисюри не ганяли, а цікавим пояснювали: «Нехай носить – ліпше їм буде у гурті».

І зараз гармидеру повен двір. Лисюриха гукає з порога:

--Полю, доню. Натягни Моті трусики, досі висохли. Та дивися. А то сама пратимеш.

Підвишень широко посміхається:

--Пощастило вам – є кому наряди давати.

--Еге, щастя, як трясця: на кого схоче, на того і нападе. Повіриш, Митре, отак без уґаву товчуся з сим каґалом, мов чамрена – ніколи і угору глянути. Одлупцювати би сих охломонів – так і рук не стане. – І турботливо витирає хвартухом носика найменшій Моті, що придибуляла глянути на цузого дядька.

--Зібрався? – киває підвишень на прочинені сінешні двері.

--Де там. Ні світ ні зоря за роботу ухопився, замолює гріх. Учора приплівся без решти, то тепер такий сумирний а тихий – хоч до болячки прикладай.

З-за Лисюрихи вистромив кирпу Данько.

--Я зараз – шурнув рашпилем зсередини тільки-но полатаний черевик.

За кілька хвилин вони уже ішли греблею до Чухнихи. Густо пахло ваксою од Данькового хромового чобота і шкіряного кашкета. У кишені його штанів рівномірно постукувала колотушка об дерев’янку з начищеним мідним обручиком. Ішли повагом, щоби ніхто не подумав, що спішать: скрип-рип, туп-гуп…скрип-рип, туп-гуп.

--Твій одинчик у Черкаси махнув? – питає Данько Дмитра про сина. –Чого ж не у харків до Никифора? Усе-таки на перших порах була би хлопцеві підпора.

--Дядько Никифор не родичається.

--Чого ж? – з іронією заперечує Данько. – Довелося мені стріти його, коли оформляв пенсію і приїздив до сільради по якійся там довідки. То похвалявся, же має високу посаду і тебе забрав би, аби на обох ногах – пристроїв би на гарну службу.

--Потрібен я йому як торішній сніг.

Проти Чухнишиного обійстя – гурточки дівчат. На подвір’ї теж людно. У повітрі плаває ледь уловимий аромат духів та нафталіну. Чується гомін, весільні приспівки. Лисюра поправля бубна, що звисає з плеча на новенькому ґнотові, прибирає задерикуватого вигляду.

Музик одразу ж запросили до господи, почастували. Підвишень, випивши чарку, нюхнув скоринку хліба, кинув на зуби кружальце огірка у крапельках олії. А Лисюра, як добрий молотник, наліг на чималий кусень шинки.

    

      Їм іще піднесли по чарці. Лис юра зачав сипати приказками а коломийками, які сам з льоту складав. Коли на воротях став Даньків кум, калґозний бріґадір Улас Белендик, Лисюра проспівав йому наустріч: «Не пізніш як через час, прибігає кум Улас».

Усі науколо весело розреготалися, але Улас не розсердився на се. Він підійшов до Данила, сів біля нього на ослоні, обійняв за плечі.

--Люблю тебе, Даньку. Діждуся онука – безпремінно наречу Данилом.

-- Де те лоша, а ти уже поганяєш – засміявся Данько.

--Ще плигаєте, браття мої?

--Та помаленьку, -- одказали музики.

--То перепочиньте, да і давайте закуриме, аби жінчина рідня посатаніла. Маю такий славний тютюнець, що і борщ ним присипАти можна.

Їхню розмову перебив Чумак, низенький чоловічок зі чванливою поставою голови, недавній касир, якого вигнали за пиятику та розтрату. Він, аби пристати до гулянки, зачепив Данька, злодійкувато глянувши на столи у садку:

--А мені можеш приспівати?

Данько споглядає брезкле обличчя з обвислими землистими щоками, гидливо кривиться:

--Се ж за які такі заслуги тобі приспівувати? Що службу пропив а совісти позбувся?

Чумака пересмикнуло.

Щоби загладити неприємність, Підвишень утнув гуртової. Жінки, як і завше, підхопили перщими.

 

У городі жита много

У городі жита много

У городі жита много –

Половина зеленого.

 

Набрали повітря у груди, різноголосо а одчайдушно продовжили:

Десь узявся Микита

Поуторивши тричі про Микиту, хвацько підсумували:

А на йому сіра свита.

Весілля вирувало. Співали, танцювали, пили, закушували, знову веселилися.

Під вечір усі притомилися, і настала хвилина, коли навіть базарище стиха. Старші віком чоловіки якойся несміливо загули басами:

Степом степом…

Поступово міцніли голоси, злагоджуючися, розковуюся. Надгненно грав Підвишень, а Віктор Кобець ураз заплакав, примовляючи:

--Товаришочки, брацця. Де ви тепер? Шестеро нас тоді зосталося на Дністровському пляцлармі…

Улас Белендик зітгнув:

--Хто ще живий, а кого уже і нема. Позаторік Гристиян Чухно віз осоку з оболони, нахилився по віжки, ударвися тім’ям об дишель – і не тріпнувся. А усю ж війну пройшов од початку і до перемоги, як один день. У яких тарапатах  бував – навіть у Сталінґраді – і не зачепило. а тут – на тобі, притичина си трапила.

Загомонили голоси:

--Запала та война нам у серце.

Та на весіллі треба грати веселої. І Підвишень після короткої перерви знову розтягував полинялі міхи гармоніки, а Лисюра бухкав у бубна, наче хтось далеко-дадеко хтойся ішов важкою ходою і ніяк не міг дійти.     

  

    

  У вишнику жінки стиха заспівали:

Ми підем. Де трави похилі,

Де зорі в ясній далині…

Підвишень здригнувся, одчуваючи холодок хвилювання у грудях запізнаво болючої туги    за тим, що не збулося. Хотів передихнути, але спохопивсяі, щоби не помітили зітгання, напружився, зосередив погляд на овершку дерев’янкиз прилиплою пелюсткою –шипшина ронить цвіт…Та урешті усе те стримуване хлюпнулося через край, і він мов би скрикнув у безнадії:

І карії очі, і рученьки білі

Ночами насняться мені…

А старенька гармошка зірвалася на таку сумну ноту, що аж на серці моторошно стало. Юні нерозуміюче знизували плечима, старші никли сизими чубами, а Чухниха крадькома утерла краєм хустки сльозу, і ніхто сьому не надав значення: зрозуміло, чого мати плаче, оддаючи єдину дочку.

Мельодія з ріжними переходами од верхніх до нижніх рядівугаптовувалася у косе проміння сонця, що сідало за гору, і чи не од її звуків малинилося крайнебо.

Улас Белендик покрутив головою од захоплення:

--Башковитий, бісової віри син. Сочися. Не доберу тіки, якої. Шото неопрідільонноє.

--Треба б інакшої. Як не є – свайба – мовив хтось обіч.

Лис юра поторсав гармоніста:

--Чуєш, Митре. Ну що ти завів як Омелько отче наш? Перестань прикрити, їй-бо.

Та Підвишень, здавалося, не міг одвести пальців од перламутрових рядків, ніби пучки приклеїлися до них шевською смолою.

Лис юра ж умовляв:

--От іще. Наче ґедзь го укусив.чи оьі позакладало? Чи тобі пороблено? Чуєш? Ет. Хоч кіл на голові теши – усе своє.

А підвишень, немов не ло нього мова, грав, забувши, мабуть, щр він на весіллі, що кругом нього люди, не одчував торсання свого друга.

Тоді Лисюра звернувся до гостей:

--Ось що я вам скажу, люди добрі. Танцюйте собі далі до заслонки, бо я знаю Митра як облупленого, і хісна з нього зараз як з цапа молока. Він не ту стуруну у душі за торкнув. Дак вибачайте – і пішов з двору. За ним мовчки потягнувся і Підвишень, такі не вигравши усе своє до решти. Винувато опустив голову – стидався сього у собі самому.

За браму їх провела господиня:

--Скільки ж вам заплатити? – зашелестіла папірцями за обшлагом кохти.

--Що? – здивувався підвишень.

--Думаш, ми тіки за гроші граєме? – підтримав товариша Лисюра. – хай живуть щасливо.

--Ну то прийміть же велике спасибі – перегнулася у поклоні дебелим станом Чухниха.

 --Що ти, за віщо? Ти ж не чужа нам.

Чухниха ще раз подякувала музикам і повернулася до хати. А Дмитро і Данило попростували вулицею.

Ішли мовчки, кожен думаючи про своє.

Над косогором зійшов місяць і дорога повиднішала.

На греблі зупинилися. Лис юра з насипу пошурхотів грудками до ставка, черпав пригоршнею воду, пожадливо пив. Підвишень зіперся ліктями на перила містка, слухав, як повільно пливе вода, дихаючи у лице вологістю, і, стікаючи через заставки, глухо шумить унизу, ніби хтозна і у якій глибині. Звідти, проти місяця, викублювалося отаємничене світле марево. При самому березі за одбоисками прочахлих зірок на розгойданих хвильяках ганялася качка, голосно крякаючи та плескаючи крилами. Селом з краю у край прокукурікали півні – скоро досвіток.

--От кугут знає свою пору, а качка – ні. Прирідок такий – стає поряд Лисюра, утираючися полою сорочки.

Підвишеню спом’янулося дальнє, вихопилося видивом, і він мовив здавленим голосом:

--Тоді теж вітряна погода стояла. І качка зорі ловила…

--У тебе щось було з Христею?—обережно питає Лисюра.

--Та було… І не було…

--Чого ж не посватав?

--Чухно випередив.

Личюра делікатно виждав хвилину і покликав:

--Ну, потеліпалися далі. Час облягатися спати.

Але підвишень не одізвався, усе дивився на приставкові пагорби. Урешті ворухнувся, і при боці безголосо зітгнула гармошка, наче схлипнула.

--Скажи мені, Даньку… Чого воно? З одною довгі роки поряд – і ніякого тобі свята од близькости. А з іншою часинку побув – і на сусе життя музика у душі. Га?

--Хтозна, чого така заведенція.

У потемках не видно, як чорною борозною глибшає зморшка на чолі у Підвишеня.

 

АНДРОН

 

Із димарів здіймаютьс у небо легенькі тремтливі дими, стоять собі над хатами, і усе село пахне такої години випеченим хлібом.

На вигоні люду – ніде і голці упасти. Неділя, базарний день. Під старими дуплавими липами продають худобу. Ув опалому жовтому листі шурхотять добротною узувачкою дядьки з науколишніх сіл, придивляються до товару. Удають, ніби ото просто так походжають: упоралися з ґосподАркою на зиму та і вийшли на людей подивитися і себе показати, а заодно довідатися що по чім. Повагом ходять, не метушаться: чого його хапатися одразу до того, що придбати треба? не по-хазяйському.

Андрон гребінний мусив вистоювати, як припнутий – збував свиню. І продати хочеться, але ж і виду не подає. Напустив на себе сонливу байдужість, ворону на сухій гілці роздивляється, наче зроду не бачив ворони.  Але ж ніби стежку нечистий зачаклував до нього, ніхто і не спитає, навіщо вивіз. Урешті помітив: несміливо звужує коло дядько у синій куфайці. Накинув гострим зором на свиню ще іздаля. Обійшов кругом свині, і сяк і так на неї поглядав. Зронив спроквола:

--Писок у ряботинні. Зла.

--А ви що, чоловіче добрий, цілуватися з нею будете?

--Кільце вирвали. 

    Ондо знак остався, -- веде своєї дядько.

--усе свиняче поріддя риється. То і не свиня, як не риється. Ви, може, хочете собі кота – то так і кажіть… Осьо помацайте спину. Сала з долоню нагуляла, хоч сьогодні під ніж, не треба і підгодовувати.

--Так вихваляєте – самі б і їли.

--У мене їх двійко. А сю рішили продати.

--Навіщо ж вам гроші здалися?

--Хе. Аби велися, а дірка завсіди знайдеться, чи і здужаєш залатать.

--Вам, положим, не потрібне те усе, свій городець маєте соток на шістдесят… Звідки будете?

--Зі степу. Знаєте, де слуп закопано на межі двох областей? Отам наше село.

--То будемо сватами?

--А чого ж не бути, -- каже Андрон з надією у голосі. – Платіть гроші, та і по руках. Спасибі за свиню скажете.

--Але ж ви і ціну загилили, як мартин за батька. Що ж у мене – машинка гроші печатає?

Дядько у синій куфайці підбиває кашкета, оголивши рожеву смугу од околички. З лиця зникає вираз хитрости. А натомість з’являється досада. З одчаєм говорить:

--Ото як хочете а більше нема.

Андрон чухмарить зарослу дрімучими космами потилицю. Він звик на торжищі не вірити словам, а тут, уважніше приглянувшись до великих рук покупця, важких навіть на вигляд, ураз повірив.

Ударили по руках, аж виляск од затверділих долонь навкіл одлунив. Хукнули на пашкі пальці, утерли упрілі лоби. Дядько тицьнув пакетик усім гамузом  -- перелічив уже не раз.

Андрон слинить пучки, ялозить кожен заяложений папірець. Повертів на усі боки протерті до дірочок на згинах десять карбованців, на світло глянув. Одділив їх окремо. Але узяв.

Урешті оддав дядькові кінець зв’язаного ґудзями з трьох обривків мотузка, яким була прив’язана свиня, і полегшено зітгнув.

--Далеко гнати? – поспитав дядька для годиться Андрон.

--У той край, -- ворухнув той плечем уздовж вулиці.

--Дак се мені по дорозі. Давайте підвезу. Як не спішите. Ось лишень до лавок навідаюся – діло є.

--Коли ваша ласка, то чого ж – не одкажусь.