Він, мов прапор,
єднає коло себе всіх одважних,
усіх, що не бояться крів'ю й слізьми
сполучувать каміння сили й влади
для вічної будови слави!
Леся Українка, «Камінний господар»
1.
ЇЇ вирішили таки втілити – іродові діти! Адже колись то мусило трапитись.
Декілька літ простирчала вона набожною черницею тихо, сумирно на самоті,нікого не чіпаючи, та й сама не займана, ніби всіма забута навіки.Безлюдне подвір’я Видубицького монастиря, що затишно сяяло вапнярною сніжністю стін, обрамлених бароковими обломами та стрункими пілястрами, які стрімко перекреслювали прохолодні леза ультрамаринових затінків, що ковзали, мовскісні ножі гільйотини з карнізів на шиї рідкісних зайд, таких, як ми з Славком.
Це епічне патіо з хрещатим ракетоносієм Георгієвського собору було споконвіку щільно вичовгано до лакового лиску неспинимими тлумами прочан і щиро намолене впродовж цілого тисячоліття, певно що не зугірш за лаврське. Але в останні років п’ятдесят-шістдесят воно було наніц знелюджене, певно позаяк позбулося, завдяки ніщивній політиці держатеїзму, божої благодаті у вигляді церковної відправи та творення таїнств зо всіма сумними наслідками від того. Натомість святе місце, яке гріх було лишати порожнім навіть при безбожній владі, відійшло до якихось малолюдних другорядних контор та майстерень.
Тим більш відчувалась сумнівність гармонійної присутності підібного артефакту у цьому сакральному осередку. Роками стирчала вона тут облізлим від негоди, задерикуватим одороблом, що агресивно демонструє основні класичні символи насильства. Тут, у древній чернечій обителі,вона напевно була не більш доречною, ніж аналой у шинку. Але таки дочекалась свого «боннського реваншу» і тріумфального повернення з майже цілковитого забуття.
Ми з Славком Лелюшенком, моїм ліпшим другом-однокашником, там її й заскочили влітку 1975-го щеживою-живісінькою, дбайливо виліпленою, як вареник з фігурними закопилами, безпосередньо меткими мацачками чи не самого Вучетича.
Хоча, про мене, то був далеченьконе найліпший його витвір. Він тоді, у 70-х роках, був найкрутішим совітським скульптором - від Москви до самих черствих окрайців «на задворках великой империи». Ще й розпіареним по саме нікуди. Тільки одних Сталінських премій йому присуджено було з пів десятка, не менш! Він був справжнім альфа-самцем отари мастодонтів - у монументальному жанрі непереможного соціалістичного роялізму. Зважте, саме «роялізму»! І це не описка чи помилка, а прицільна алюзія.
Особливо він злетів під небо після зведення меморіального комплексу на Мамаєвому кургані, у Волгограді – на честь вікопомної перемоги у Сталінградській битві.
Ще досі лунає у вухах патетичний пафос нашого шкільного воєнрука, чи, вірніше, «воєндрюка»,як ми його переінакшили, що не сильно переймався вишуканністю виразів:
- Уявіть собі, рибята, двадцять дві дивізії німчури – матері їх ковінька! - були оточені та намертво закручені, як обісрані мишенята, у сталевий мішок, звідки вже назовні не видертись, не викараскатись… Та й сам фельдмаршал фон Паулюс, здавалося б, найвправніший та найздібніший стратег Гітлера, з усім своїм штабом ганебно здався у полон.
Хоча нинішня совкова вата, не зугірш за того нашого воєндрюка, ще досі паленіє, шаленіє і мало не лопає з пихи, кінчаючи в червону ганчірочку, від цього вікопомного факту. Адже їй же треба хоч чимось пишатися, коли рівень життя, демократії та громадянських свобід у обгризеній часом пострадянській імперії ще досі лишається десь на межі між Зімбабве та Бангладеш.
Потім німці запропонували виміняти того Паулюса на Василя Джугашвілі, старшого сина Сталіна від першого, ще грузинського шлюбу з калбатоно Сванідзе, який, за спогадами очевидців,був не дуже милий кремлівському татусеві. В Тата Джо були вже нові улюбленці від Алілуєвої – Вася й Свєта.
- Я фельдмаршяла на рядавова не міняю! – сталево відповів тоді принциповий Йосип голосом Бухути Закаріадзе з кіноепопеї «Визволення» у форматі «кіно і нємци». Так той син і згинув у концтаборі ні за цапову душу.
Певно, вата від цієї історичної фрази Василевого тата теж тішиться не менше.
Хоча насправді це саме радянські кінематографісти заради красного слівця значно опустили невдаху Василя у війсковому званні, перетворивши його з старшого лейтенанта та бравого командира батареї на зачуханого рядового бійця. Для більшого контрасту, певно. Але на Русі-матінці прибрехати заради показухи та дешевого фарсу ніколи за гріх не вважалося. Особливості національного мисливства та рибалки.
Тільки от воєндрюк ані бодай словечком не згадував, що під-час Сталінградської битви було безжальновимордовано, витовчено, подерто на клапті та вибито до ноги з обох боків не менше двох мільйонів людських душ! Це все населення Києва у середині сімдесятих. А цілу армію німецьких військовополоненних, як худобу, загнали у сибірські концтабори, звідки з них «нах Дойчланд» вже майже жоден не повернувся. Воістину, за одним влучним виразом, то насправді була війна двох систем соціалізму, нацистського та більшовицького, що суттєво мало чим відрізнялися. Тільки ні в першій, ні в другій системі справжнім соціалізмом ані миті не пахло! Бо то були лише різновиди найогиднішого, найжорстокішого тоталітарного пекла. Тільки, хіба що, радянський варіант, у порівнянні з германським, був на порядокбезжальнішим, більш підступним та більш завуальованим демагогією, більш масовим та більш розлогим у просторі й часі. Як Чикотіло у порівннянні з невпійманим Джеком Різуном.
Але про те тоді нашим сирим, не загуслим довбешкам ще не було відомо нічого.
2.
Так, абсолютним злим духом тієї епохи, її фатальнимуособленням був безумовно сам Сталін. Отой безжальний кат планетарних масштабів, отой вусатий онкологічний рачисько з лукаво осміхненими бісерними пацьорками оченяток, що прокурив через свою чортячу файку не один десяток мільйонів людських життів, безжально загублених «в процесі загострення класової боротьби і захисту соціалістичних завоювань».
Але в нинішній, путлерівській Росії стало модним трактувати Сталіна як з біса ефективного менеджера. Типу крутяк, повчіться, молодняк, та візьміть приклад, як треба організовувати прибутковий бізнес і наводити лад у ньому! Тільки засіб ротації та зміщення з посад у цього "менеджера" теж був ефективний та ефектний - куля в лоб або в потилок. Або, в ліпшому випадку, кайло у вічній мерзлоті.
І саме це там намагаються забути або виправдати, ностальгуючи за зниженями цін на сіль і сірники таза копійчаним пломбіром, який нібито був неймовірно, казково смачний. Еге ж! І сонечко тоді яскравіше світило, і травичка значно зеленіша була! І вата була не така сіра та злежана грудками, а біла, пухнаста та самовдоволена.
Їв я замалку той хвалений пломбір. І скажу вам відверто - таке самісіньке гайно! Й нічим він не відрязнявся від нинішього. Хіба що тим, що охоплював собою одним увесь широкий асортимент радянського морозива. Щось на кшталт «демократичних» виборів, коли зігнаному у отару «електорату» доводилось вибирати, курям на сміх, гідного кадидата лишень з однієї висунутої кандидатури, втюханої зверху.Обов’язково партійного потрійного вовкулаку, але в добре припасованій овечій шкурі пролетаріату.
Але зараз хочу трохи відволікти вашу увагу від морозива з цукровою ватою та пустельного видубицького подвір’я, де ми з Славком прискіпливо лорнуємо войовничо розчепірену жіночу постать, і розповісти, зрозуміло, що виключнозадля адреналінової інтриги, про українське походження… Йосипа Сталіна.
Ага, злякалися! Й зараз кинетесь заперечувати обурено, люто намагаючись подерти мене на дрібні кавалки, щоб навіть і духу від такої блюзнірської гидоти не було. І ваш священний гнів буде абсолютно виправданий.
Та проте ліпше послухайте, не перебивайте. Бо історія це дуже давня і досить не банальна, щоби вислухати її уважно до самого кінця.
А початок її ховається, як хвіст в лисячій норі, удалекому шістнадцятому столітті – на широких теренах щойно об’єднаних Великого Князівства Литовського і Королівства Польського у єдину Річ Посполиту.
Я реготів опівночі, як смугаста гієна, коли вичитав у історичній монографії одного сучасного російського історика заголовок глави, що починається з облоги Полоцька - «Стефан Баторий идет на Русь».
Боже, яке нахабство! Рафінований взірець славнозвісної імперської історіографії.
=
Цікаве походження цього його партійного псевдо, яке стало не менш прозивним, ніж Гітлер чи Мао.
=
Так от, найліпшим, козирним витвором Євгена Вучетича насправді була ота волгоградська «Родіна-Мать зове!»
Погодьтесь, якби я вимовив нормативно, державно-підручниковою мовою: «Батьківщина-Мати кличе!», не користаючи робітничо-селянський суржик, то б прозвучало майже безбарвно та безмазово, загубивши безліч сенсів та, головне, тонко вишуканий апгрейдовий цимес.
«Родіна-Мать зове!» - так назвалася колосальна фігура на маківці Мамаєвого кургану, яка насправді була спотвреною алюзією відомого агітплакату часів Вітчизняної війни, на якому серед наїжачених штиків тітонька у селянській повстяній хустці, дуже схожа на Надію Костянтинівну Крупську, безсмертну вдову Ілліча, але після значного пластхірургічного поліпшення, промовистим жестом розчепіреної правиці закликала совітський нарід взятись до зброї проти клятого фашиста.
Правда плакатна матір беззахистно сунула поперед себе папірчик з канонічним текстом «Військової присяги». Чисто формально-бюрократичний жест, щось на кшталт підписки про невиїзд або шлюбного контракту. А от Вучетич, замість дурного папірця, озброїв її правицю замашним мечакою, зняв удовину хустку та значно омолодив, надавши її пишним формам мускулінної еротичності. Тобто хай сама кришить ворога нарівні з синами, а не ховається за їх спинами, під’юджуючи їх класти за себе молоді життя. Навпаки, хай героїчно веде їх в атаку попереду! Як Чапаєв, «в перді - на ліхом канє!»
Її стрімка, енергійна постать по самі вінця сповнена динаміки і емоційної напруги. Уся спрямована вперед, вона заклично простягає розчепірену лівицю до звитяжних лав захисників. Її розчахнутий писок сповнений німого крику до них, ріднесеньких та любесеньких. «За Родіну! За Сталіна! В атаку – вперьод!» Задавалося б ще мить, і вона з наступним кроком відірветься від верхівки кургану і пурхне в небо…
«В ней искренне и проникновенно воплотился призыв Отечества, в лице кричащей женщины с мечом в руках, защитить родную землю от врага-захватчика».
Справді, я не вигадую. Дійсно отаке накарлючено про неї у статтті «Вікіпедії». Певно, якимось пафосним, малописьменним борзописакою або, може, тонким поціновувачем авангардної, на всі віки, прози Андрія Платонова. «Чевенгура», наприклад, а чи «Ювенільного моря».
Даруйте, але у Волгограді, мені ніколи не доводилось бувати, і, напевно, ніколи вже туди не потраплю. Та якось, панове, й не вельми тягне – на ту волзьку вологу! Особливо, після трьох років підлої, підступної агресії Російської Федерації проти України.
А от мій татуньо був! Саме тоді – у середині сімдесятих.
Працюючи на оборонному підприємстві, у «відділі суміжних виробництв», він набув статус абсолютного всерадянського командирувальника. Щомісячно не менше тижня він вештався по всіляких багаточисельних відрядженнях, збираючи по всій неосяжній країні докупи всі необхідні «іздєлія». Саме так це називалось – безлике «іздєліє» та його номер у цифрах. І край! І зовсім неважливо, що то могло бути – фюзеляж стратегічної ракети чи підбор для армійських кирзяків. Все одно, воно номінувалося як «п…здєліє» на фаховому слензі військових промисловців.
То був неймовірний принцип «найперодовішого» в світі виробництва, коли гвинтик до залізної дупи виточувався, доприміру, у Ризі, а шпунтик до неї штампувався десь аж у Комсомольську-на-Амурі! І тра було, ригаючи від перепою з суміжниками, перти в Ригу за гвинтиком, а потім, згоряючи від пристастей комсомольського амуру пурхати на Далекій Схід – за шпунтиком, виключно для того, щоби зібрана докінечно залізна дупа таки справно працювала «во славу Отечества нашего свободного».
І тому татуньо наш що місяць божий пер спочатку у якийсь небом забутий, спухлий від горілки Серпухів, а потім добувався у суворий, напівтайожний Киштим. Або у Волгоград, на знакомитий тракторний, який насправді був заводом, що клепав щонайперше танки та іншу довгоносу бронетехніку.
Саме звідтам він і привіз ті чарівні кульки, які зручно вкладалися у жменю - напів білі, напів червоні, з дюрочкою в правому боці. Як їжачок з популярного шлягера дуету Тетяни та Сергія Нікітіних.
По роще малиновой,
по роще калиновой –
на именины к щенку…
Далебі, він зовсюди привозив ті сувенірні кульки. Звідусіль, де тільки не ліньки було їх виготовляти.
Зазирнеш у таку чарівну кульку через дюрочку, у булькате вічко, а там … татуньо стоїть! Як живий. Руки по швах, у сірому шевіотовому пальті та культовій пижиковій шапці - на тлі собору Василія Блаженого, і щасливо посміхається, ніби цукерку «Каракум» щойно зжував нахаляву. Чи, навіть, «Білочку».
Або в іншу, в якій вже татко з шиковим плащем «болонья» на лікті, який люто метляє вітер заволзьких степів, посміхається у весь молодий білозубий писок, привітно вимахуючи рукою, як керуючий апарат зі святкової трибуни. А за ним - «Родіна-Мать зове!» Зве та пурхає в синє, мирне совітське небо, яке охороняють десять тисяч «Миг»ів і пускових установок ракет-перехоплювачів «на страже священных рубежей». Та сама незабутня хвігура! На повний зріст, руки розчепірила і галакає, обернувшись до невидимих бійців, що знічено похнюпили носи, бо таки добряче перепудились і вже готові накласти повні галіфе боєприпасів. Певно, як кайзер пруський Фрідріх Великий до своєї гвардії, коли вона якось здригнулася під тиском супротивника: «Собаки! Невже ви збираєтесь жити вічно?!»
І таки не зібрались.
Ці сувенірні кульки з кольоровими слайдами, втелющеними всередину – були першим моїм знайомством з волзьким шедевром Вучетича. Малим я міг годинами, зручно зіщулившись калачиком на канапі та примруживши одне око, ринути через те кругле вічко у їхній вутрішній всесвіт і мріяти теж побувати там, на величному Мамаєвому кургані – полазити нікчемною, мусіпусенькою мурашечкою під сіро-бетонними дебелими ножищами, зачудовано задираючи писка з виряченими від захвату оченятками, і відчути увесь той неймовірний огром та велич, і безмежну гордість, що розпирає груди, як загін омону, коли прорізає, розштовхуючи щитами, натовп протестувальників, вишикувавшись «свинячим рилом», відомим ще з часів Льодового побоїща.
Та таки не судилося мені втрапити у той культовий Волгоград…
Ну й кат із ним!
Але ще раніше, у класі другому-третьому школи я маніакально закохавсь в одну дитячу книженцію, яку запійно перечитував декілька разів. Як то кажуть, затягав до джинсових дюр. Так, дурничка. Зараз дивуюсь навіть, наскільки совітські діти так могли бути тотально зазомбовані. Та і я разом з ними не зугірш.
У цій книженції – забув, як називалася – головний герой, відважний по саме нікуди «русский солдат Иван» весь час чинить подвиги, вступаючи у двобій з «Фрицом - Рыжим Лисом», хижим, підступним фашистюгою, і весь час перемагає, примушуючи його ганебно тікати. Та в кінці кінців, вже на зруйнованих вулицях Берліна, коли «наш Иван» рятує маленьку дівчинку, Фриц підло вціляє йому в спину з-за рогу з парабелума «с кривым дулом» - саме так! – та влучає йому прямо в серце. Та Іван не пада на землю мертвий, а лишається стояти непорушно зкам’янілий. Так і стоїть донині, тримаючи на руках врятоване німченя.
«Отака фігня, малята!»
Певно, що дівчинка теж перетворилась на камінь разом з Іваном. І тепер буде жити вічно - в серцях вдячних нащадків.
Книженція була всенька помальована, майже на кожному аркушику, яскравими ілюстраціями авторства чи не самих Кукриніксів, кумедно карикатурними і емоційно експресивними до сліз. На одній сторінці, наприклад, був зображений у всій красі німецький танк «Тигр», обсілий-обвішаний фашистськими розбишаками у крислатих касках, хижо наїжачених шмайсерами, які зухвало шкірились, пихаті та набундючені, як бійцівські півні.
Та на наступній сторінці цей «Тигр» вже вибухав, підбитий геройським Іваном, і кляті фашистюги злітали в повітря, наче подерті клапті газети, смішно перевертаючись догори дригом. З ними кумедно пурхали їх зжужмлені чоботиська та каски, що враз позлітали, і понівечені шмайсери, і відірвані ноги, і пошматовані голі сраки… Одним словом, краса по-радянськи і справдешній тріумф справедливості.
А на останій сторінці був намальований зкам'янілий Іван. Велична постава з опущеним мечем у руці і дівчам з довгими білявими кучерями, що довірливо тулиться до могутнього плеча. Зворушливо - аж до крапель роси на кінчиках вій валютних повій.
Я безліч перемальовував і того танка в обох іпостасях, і Івана з мечем та дівчам, чобіт якого переможно чавив кавалок свастики одночасно з горлянкою фашистського орла, що задихався і харчав, висолопивши гострого, як турецький чингал, язицяру, і запам’ятав ці виразні образи певно на все життя.
Та вже ставши трохи старшим, виявив того мого Івана у фотоальбомі в якості монумента «Воїн-визволитель» у берлінському Трептов-парку. Той парк був зведений одразу по війні. Років зо три-чотири опісля штурму фашистського лігва. І тому виходило, що наш Іван весь цей час десь вештався по Дантовому чистилищу, або, ймовірніше, добував уранову руду десь у субарктичній зоні ГУЛАГу, допоки-поки не постав закляклим бронзовим колоссом у Берліні.
І автором того монументу звичайно ж був товариш Вучетич. Хто ж іще, окрім нього? Адже Мікеланжело при папському дворі повинен бути тільки один.
А ще Вучетич «перекував мечі на орала» незадовго перед тим, як мене народила мамуня. Це така культова скульптура, яку встановили перед будівлею ООН з наявно моралізаторськими цілями.
Сталевий м’язистий бодібілдер, голий атлетичний Вася, зі усієї моці замахнувся молотком, щоби вгатити по мечаці, який вже почав трансформуватися, вигинаючись у лемеш плуга. Хоча це виглядає так, ніби він намагається переробити вельми витончений давньокитайськийдвосічниймеч епохи Хань на кривий, плаский та лапатий середньовічний меч епохи Мін. Така собі планова модернізація озброєння. Щедрий символічний даруночок світовій спільноті від СРСРу.
Це було б смішно, якби не було сумно, що до миру всі країни світу цинічно закликає – ще й біблійною цитатою! - найненажерливіша імперія світу, мілітарна за своєю суттю до мозку кісток протягом століть, для якої загарбання було і є головним сенсом існування. Але нарцисистичні соціопати сорому не мають, щиро впевненні, що вони найліпші та найсправедливіші істоти в усьому всесвіті.
От саме через скульптуру «Перекуємо мечі на орала» ми потім у студенські роки закодовано перекрутили Вучетич на Куячич. А потім пішли ще далі і трансформували вже й так глуху літеру «к» у ще більш тугу на вухо літеру «х». І ім'я першого гранда совітської скульптури хоча й зазвучало вже зовсім ненормативно, набувши сталевої міці і моці ерективного прутня, але нарешті відтворило увесь той тітанічно-циклопічний розмах вшир і увись еталонних взірців гігантоманії, викоханих на грунті невиліковної державної мегаломанії, з маніакальним бажанням бути «в перді планєти всєй!»будь-якою ціною.
Мій друг, сокурсник на архітектурному факультеті, Володя Кранченко, який високою ідейною свідомістю молодого будівника комунізму не дуже відрізнявся, вперто вимовляв цю біблейську фразу виключно як «Перех…ём мечи орально!» Дуже вдала, про мене, алюзія. Хай і не дуже узгоджена з нормативною лексикою, але, далебі, вона напрочуд влучно передає суть цього «щирого» монументального пориву.
Та ще значно раніше, до війни, у 1937-му році, Вучетич, ще досить молодюній ліпило, але вже нащерть просякнутий бадьорим пролетарським фізкульт-привітом, отримав золоту медаль у самому Парижі. На всесвітнній художньо-промисловій виставці. Вгадайте, за що? За скульптурну групу… «Климент Ворошилов верхи». Ото круть!
Хороший то був рік,«врожайний». Самий пік сталінських репресій. Дуже цікаво, що було у головах членів жюрі, коли вони присуджували ту медаль. Може буяв у палких грудях конкурсних естетів щемкий сантимент за порідними конячками Едгара Дега або Джорджа Стаббса? Дідько їх уже взна.
Хоча то були лівацькі часи, коли навіть Пабло Пікасо і Фернан Леже втяглися до лав французської компартії. Їм, наївним ідеалістам-мрійникам, з-за далекого горба наше тоталітерне пекло, під дією гіперактивної радянської пропаганди і щедрих спонсувань, справді здавалося вінцем соціального прогресу і взірцем бездоганного державного устрою. Сліпі кошенята, обкручені навколо пальця, видобутого з немитої дупи.
Потім, вже після війни, той Ворошилов, щедро оспіваний Вучетичем в бронзі, невдячно підклав йому гладючу свиню, коли фактично забанив його проект «Воїн-визволитель» у берлінькому Трептов-парку, мотивуючи це тим, що меч у руці визволителя – це допотопна, а не сучасна зброя, якою насправді була виборена велика перемога.
Але взяти бувалого фронтовика голими руками було не так просто. Навіть, якщо ти й маршал, хоча й нездарний та липовий саме в умовах сучасної війни, коли безглуздо посилав кінноту з шашками наголо на танки і вона гинула тисячами, як струєні колорадські жуки.Тому Вучетич і не збирався піддаватися диктатові всемогутнього комісара конюхів-будьонюхів.
- Ти ба який шабліст! Меч йому не до вподоби.
Він хутенько надіслав через свого кореша Поскрьобишева світлинку з воїном безпосередньо перед ясні очі самого Сталіна.
Тато Джо уважно подивив на неїі вимовив своє знамените:
- Харяшо!
І таким чином наклав свій схвальний «одобрям-с». То була класична інтрига. Ну, чисто тобі Дейл Карнегі, з його психологічними порадами як мати мільйон завдяки друзям!
Тут вже головному стрілку країни було крити нічим, і треба було б видіти вираз його бульдожачого писка з гітлерівськими вусиками, коли він мовчки, виструнчившись, проковтнув образу. Попустив бахматі рамена та зжер мовчки. Бо в тоталітарній імперії на будь-якого маршала є сам генераліссімус, спроможний одним порухом брови понизити його до купки собачого лайна. Чи конячого, що було ббільш доречно.
Хоча з вуст синка Вучетича побутує інша версія цієї історії. Він стверджує, що ідею меча для Визволителя виголосив не будь-хто, а сам Сталін. Ще й наполіг на тому, висунувши аргумент:
- Меч – истино русскає аружіє, таваріщі!
Ну, звичайно ж, хто ж ше до війни не дивився «Олександра Невського» Сергія Ейзенштейна і не пам’ятає заключну фразу у його фіналі? Про те, хто з чим до нас, той тим і від того.
А вже сам ваятель, напучений генієм великого вождя, просто втілив цю неймовірно креативну ідею. Ще й більш того, свято проніс цей меч, вручений Самим, через усеньке своє життя та творчість. Що ми й спозираємо тепер на крутих берегах Дніпра та Волги.Хіба що в «Оралах» перед будівлею ООН дещо той меч погнув, перетворивши мало не на яничарський ятаган. Але на те його авторське право.
Та гадаю, що перший варіант цього історичного анекдоту значно більш достовірний. А в другому спрацьовує синдром культу особистості, коли затятий сталініст при нагоді завжди готовий вилизати дупу своєму обожнюваному кумирові та, навіть у дрібницях, приписати йому всі можливі здобутки і перемоги.
- Диви, який мечака! – у захваті присвиснув Славко, коли ми спинились перед цибато-цицястою постаттю між Трапезною та Георгієвським собором, що скупо висявала вже капітально облізлою бронзянкою. По брижах її хітона вже химерно розбігалося павутиння кракелюрів, химерно порепане, як луска золотого японського карпа.Фарба деінде відлущилась та відлипла, звисаючи подертим на клапті жебрацьким лахміттям.
Ніс красунні, завчасно не заклеєний наслиненою газеткою, теж обліз, як у курортниці, що необачно дірвалася до пляжу, і висявав оголеною слонячою кісткою у горлі світового імперіалізму.
ДАЛІ БУДЕ
