* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ВОНА

09:44 23.06.2019

ВОНА

 

 

Трагікомедія з життя жінки на одну дію. Моновистава.

 

Д І Й О В А О С О Б А

ВОНА – гарна жінка років 48-50

 

Картина 1

 

Звичайна кімната. В кімнаті ліжко, стіл, стілець, туалетний столик, шафа. На стіні над столиком висить дзеркало. На ліжку в домашньому халаті сидить В о н а.

 

ВОНА (дзвонить по мобільному телефону). Адо, це ти? Привіт. А чого це голос такий заспаний, я що, тебе розбудила? Таж уже десята година, скільки можна спати! Ти що, невже девята? Не може бути, очі протри! А-а, вибач, це я просто годинник не перевела. Ще не звикла до нового часу. А я його ніколи й не переводжу – все одно весною назад повертати. Ото тільки годинник псувати. Ну, тепер знаєш яка техніка – краще нічого не чіпати. Ти кажеш, що на «мобілі» автоматично переводиться? Нічого подібного! Може, в тебе якийсь «мобільник» дуже крутий, ти у нас вже леді, а у мене звичайна стара задрипана «Нокія». Ще до цих скажених валютних курсів за сто гривень у будці на базарі купила. А-а, то в тебе новий смартфон… Поздоровляю, поздоровляю, багатенький Буратіно! Та нічого я до твого носа не маю! Ніс як ніс, бувають гірші. От у Лєнки взагалі картоплина посеред мордяки і нічого, знову якогось молодого коханця десь підхопила. Чого так зразу СНІД? Все ще може й обійтися. Ну, не всім же так щастить, як тобі: такого «татуся» в ліжко затягнула ще й розписатися змусила. І чим ти його тільки взяла? Та не маю я на увазі твого носа! Подумаєш, трохи горбатий, як у папуги, так це ж може бути ознака аристократизму – у всіх графів такі носяри були. Ти що, французьких фільмів не дивишся? Там ще у того середньовічного лицаря такий смішний слуга був, Уй називався… Ну, ти мене розумієш… Ой, хоч переді мною не викобилюйся! «Татусь» він і є «татусь». В основному, для доїння. Ага, так я тобі й повірила, що всю ніч. Це в тебе просто безсоння від сексуальної невдоволеності. По собі знаю. Ха-ха, насмішила: гігант, мачо! Ну, тільки не бреши. Який там вже мачо в сімдесят п’ять? От визнай, що ти таки вчудила, вважай, тридцять років різниця… Та що з таким мішком гім…вибач, дрантя ти можеш уночі робити? Радій, що поки ще без памперсів обходиться. Знаєш, і тобі, я думаю, пора вже за голову взятися – десь так під п’ятдесят, якщо не помиляюся, вже має бути. Досить вже по диванах перекидатися, наречена новоявлена… Ну, нехай там вже і сорок вісім. Подумаєш, помилилася! Не будемо через таку дрібницю сваритися. Все, мир. А, по-правді сказати, виглядаєш на всі сорок девять. Та не заводься ти так! Ну, нехай навіть тоді не та косметика на тобі була. Та ти що, то він ще й жлоб, на Мері Кей не дає? А казала знаменитість, якийсь там композитор чи політолог великий, я вже не пам’ятаю. До речі, сподіваюся, що він вже кудись ушився, бо так і поговорити не дасть. Та я тільки на секунду передзвонила. От ти мене заговорила, то я вже й забула, що мала казати. А-а, тож я хотіла порадитись, чи не вернути мені Валерія? Ну, як якого? Таж того мого знайомого менеджера з автомагазину. Ну, того, що ти, наче, на заправці в комбінезоні бачила. То нічого, що заправник, він мене навіть раз в Макдональдс водив. А твій он, ти сама казала, на базарі обрізки мясні вибирає. Навіть таку дрібницю тобі не довіряє. А, може, воно й на краще. Ти ж в мене аристократка, ще здуру би якісь собачі кості для свого благовірного замість лопатки купила. Я тебе ще на літстудії розкусила: все на дурняк хотіла. Ну, то що, може, таки піти до нього на хату? До чорта ці забобони! Порядна жінка, порядна жінка… Та знаю я, сто раз уже обговорили, що порядна жінка повинна приймати коханця у своєму ліжку, а не швендяти десь по холостяцьких квартирах. Знаю. І скільки десятиліть я ще маю бути порядною? Ювілей скоро, вже майже двадцять років, як з Жорою розвелася. А ти би з таким могла жити? Ну, звичайно, вважай, що мільйонер: стоматолог, квартира в Одесі, сестра в Ізраїлі. Але ж вісім років дітей не було, вісім років! І я це мала терпіти?! Де, де! На пляжі в Аркадії познайомилися. До подруги в гості на літо приїхала. То що ж, ти одна в мене подруга маєш бути? Ну, тепер вже й справді одна… І, якщо чесно, то він сам на розлучення подав. Я вже і вішалася, і вени собі різала – все одно таки добився свого і навіть Льолю відсудив. А як перед тим кричав, верещав не своїм голосом, істерики мені закочував: «Не моя дитина, знати нічого не хочу! Я кучерявий, ти шатенка, а в дитини пряме чорне волосся, наче японка якась. Признавайся!» От придурок. То знати нічого не хоче, то все йому розкажи. А яке ж воно має бути, як не пряме і чорне? У всіх бурятів таке. О, то окрема історія, колись поговоримо. У таку компанію попала – коньяки рікою лилися. Одні інтелігенти, я там ще свої вірші читала. Бурят там один такий зачуханий був – три вершка від горшка і ноги колесом. Але в джинсах і сорочка біла. І ти знаєш, виявилося, що він якийсь відомий бурятський письменник і золота з Алтаю кіло привіз. Короче, він усю ту нашу одеську літературну шушеру вже цілий тиждень по ресторанах поїв. Вже й не пам’ятаю, як у нього в номері опинилася. Коньяк з шампанським намішала, то воно й відключило. А мужчина нічого собі виявився. Зверху – я тобі вже казала, а все решта – ого-го-го! Не пожалкуєш. Недарма кажуть – дивися в корінь. І куди я дивилася, коли за Жору заміж виходила? Таке маленьке, що вже й не знаю, чого там ще обрізати можна було. Короче, колись розкажу. Я вже й не думала, що зі мною щось таке може трапитися, тому нічим і не користувалася. Чого вже, сама знаєш, після восьми років можна остерігатися? І Жора так зрадів, коли взнав, що завагітніла. Спочатку, поки не родила. Але ж очиці такі маленькі, чорненькі – чисто тобі японка. Свекруха мене ледь не зїла і його настрополила: «Не треба нам таких косооких (в смислі, мене, і дитини), нехай вимітаються з моєї квартири!» Але мою манюню, гад повзучий, таки відсудив – у них там, в Одесі, все можна. Мене ж назад, до Києва, вигнав. Добре, що батьки ще живі були. Тепер в Ізраїлі, в Хайфі. Та не батьки, а Льоля з тим типом, Жорою, чи, як він тепер називається, Георгієм Абрамовичем. Ні, не Абрамовичем. Сиділа би я тут, в малосімейці, якби в мене чоловік Абрамович був! Навіть колишній. Та ти слухай і не перебивай! Торохтиш, як завжди, слова сказати не даси. Короче, місяць назад приїздить Льоля вже зі своїм чоловіком (такий собі рудий кучерявий Борис Аркадійович – ну, точнісінько мій благовірний у молодості) до мене на квартиру, і я в шоці. Та не на цю, а ще на батьківську, яка мені після смерті матері дісталася. Ну, вони її швиденько продали (навіщо мені тепер трикімнатна?), і я зараз у новій, типу малосімейки в гуртожитку. Ще й все так оформили, що тричі на день їжу з ресторану просто сюди приносять. Я тут прихворіла трохи, то воно мені в саму масть. За місяць наперед проплатили, тож я поки й не заморочуюся. Правда, ресторан якийсь дешевенький вибрали, картопляне пюре так собі, наче на воді. Ну, що ж, Боря – він і в Африці Боря: не було ще такого зятя, щоби свою тещу любив. Та я його по життю і не навантажувала особливо – оце взагалі перший раз приїхали. Вважай, уперше наживо побачила. Може, що й в останній – до того Ізраїлю не наїздишся. А чого б це вони мали мене забирати? Чи ти не знаєш, які там проблеми? От навіть Жора (тому що лишень по батькові, ну, ти мене розумієш), і то заледве громадянство одержав. А він же стоматолог! А у мене – сьома вода на киселі, здається, тільки бабуся з наших. І кому там зараз потрібна українська поетеса, яку навіть у Києві через раз друкують? Ну, в тебе інша справа, твій поліглот (чи там політолог?) тебе просовує. Так поїхати мені сьогодні до Валери чи не варто? Ти як думаєш, чи не буде це виглядати, як повна капітуляція? Власне, нехай ідуть усі вони під три чорти! Мене безсоння замучило, і голова просто розколюється. Серцем чую, що пора розвіятись. Це ти одним місцем відчуваєш, а я ще серцем думаю. І головою теж. Сама ти з головою не дружиш! Та відчепися ти від мене! От знову через тебе тиск піднявся. Мачо в неї… Може, мій Валера сьогодні теж не згірш буде. І не дзвони мені більше в таку рань! Ще подруга називається… Та пішла ти! Сама знаєш куди. Все, заткнися і чути тебе не хочу! До суботи можеш і не приходити!

 

Кидає на ліжко мобільний телефон.

 

ВОНА. Ну, з цією недоумкуватою говорити – це все одно, що проти вітру плювати: мокро і гидко. Так все-таки йти чи не йти? Порядна жінка… В своєму ліжку… Та не кожен ще й зможе в моєму ліжку. Ось того року Валік, інженер в окулярах, так просто до істерики мене довів. Йому, бачите, так не зручно, не звик, так у нього чоловічий інстинкт не спрацьовує. І дійсно годину проволоводив і нічого так і не спрацювало. Тільки роздражнив і пляшку Тамянки, яку приніс, сам таки і випив. А все одно не допомогло. Бачите, стереотип у нього з дружиною виробився: дружина має лежати зліва, головою на північ, його ноги простягнуті на південь. Так йому, уявляєте, легше ногу закидати. Та яке моє діло до його дружини! Він взагалі в парку мені зовсім інакше говорив: і що вона його не цінує, що дорослі діти його не люблять, а девяносторічна теща своїм підвищеним тиском скоро самого в могилу зажене. Яке щастя, що в мене не теща, а зять! І далеко. От мужики пішли, от дохляки! Ноги їм не зручно закидати! Та якщо захочеш, то не лишень на ліжко, а і за голову закинеш. Як йоги. От.

 

Підходить до ліжка, намагається закинути ногу. Піднімає і скрикує. Сідає на підлогу і хапається за поперек.

 

ВОНА. От радикуліт проклятущий… Чи таки остеохондроз? Е, один хрін. А я думала що вже все минулося… А таки дійсно, той чудік Валік був правий – з цього боку справді якось незручно. От я дурепа кінчена! Треба ж було лягти головою в інший бік або саме ліжко повернути. Ось так.

 

Встає, накульгуючи підходить до ліжка з іншого боку, повертає і знову пробує закинути ногу. Вдається.

 

ВОНА. О, тепер уже краще, і спина наче відпустила. От таки так і треба було зробити, і все б у нього вийшло. Ага, хрін. Я ж, склерозна, забула, що на тій квартирі у мене взагалі диван біля стіни стояв і фіг його кудись повернеш. Ну, а тут можна було б і спробувати. Але щось не дуже хочеться сюди когось запрошувати, навіть Валеру. Стіни голі, білі, ні тобі килима, ні картини. А у мами килими навіть на підлозі були. Та, якщо подумати, навіщо мені оті три кімнати? Ці комунальні платежі просто задовбали своїми тарифами. І ще ж прибирання… А тут їжу в кімнату офіціанти в білому носять. Майже, як у кіно: «Вам кофе в постєль?» О, до речі, треба хоч умитися і причесатися, бо десь таки зараз сніданок мав би бути. Жаль, що всі зручності в кінці коридору, та, думаю, що встигну. А як ні – нехай залишають на столику, подумаєш, з ресторану! То я вже перед ними на задніх лапках маю бігати чи що?

 

Бере туалетне причандалля, рушник і виходить. Падає завіса. Звучить пісня «Готель Каліфорнія».

 

Картина 2

 

Та ж кімната, але вже обід. В о н а сидить за столом. На столі – таця з їжею.

 

ВОНА. Ага, розігналася, запросиш тут когось: і стіл маленький, і стілець один, а трюмо взагалі немає – одне зачухане дзеркало на стіні висить. І туалетний столик такий мацюпусінький – і де тільки вони такий знайшли? Навіть косметику путьом не розкладеш. І що ж оце вони мені на обід принесли? Іть, знову той же суп гороховий, пюре аж синє і якась мікрофрикаделька. Ні, горох я не буду – мені ж не в космос літати, а фрикадельку спробую. Боже, і з чого вони їх тільки там роблять? Це ж взагалі, можна сказати, скоріш крокодилка якась, а не фрикаделька. Краще б уже просту людську котлету. Це конче треба запити. (Бере чай). Ні, мені таки цікаво, і скільки за цю бурду Боря заплатив? Наче й чоловік розумний, а зв’язався з такими халтурниками. Суцільний лохотрон. Та тепер вже нічого не вдієш, казав, що за місяць наперед заплачено. За комунальні послуги – само собою. І як це йому вдалося все так просто владнати? У мене ж за мамину квартиру така заборгованість була, що вже погрожували воду з газом відключити. Чи з електрикою? Вже й не пам’ятаю. От щось після хвороби забувати стала. І то сказати – два тижні як сніп відвалялася. Добре, що медсестра непогана попалася. Ні, таки гріх жалітися, зятьок таки в мене непоганий. Та й Льоля теж. Але все-таки ресторан потрібно змінити. Ну, цей місяць вже якось перебюся, а там щось придумаю. Господи, і де ж моя голова! Та ж це Льолька мала б уже на тому тижні родити! За цією хворобою геть розум втратила. Ось просто зараз і зв’яжуся, по Скайпу. Ця баланда тут ні до чого, нехай забирають. Буду фігуру відновлювати. (Знімає зі столика тацю і ставить на підлогу ближче до дверей. Виймає з шафи планшет, встановлює на столі, всідається на стілець. Розгортає). Так, так… Як-то мене Борчик тоді учив? Запускаємо, підводимо курсор от сюди і клацаємо. Ага, Борюся в мережі. Тепер включаємо камеру і викликаємо… (Іде сигнал виклику). Льоля, це я, ти мене бачиш? Я тебе щось погано. Та повернися до світла! О, тепер добре. Ну, як там у вас діла? Боже, яке щастя! Та покажи хоч внучечку! Але тихенько, щоб не розбудити. Ой чудо, яке чудо! А губи точно мої, такі пухкенькі. Ти її грудьми годуєш? Дивись мені, це діло святе. І дитина здоровіша буде. Ну, клади назад в ліжечко. А очі хоч які? Я так і знала, що, як в японочки, будуть. Та це не страшно, чоловіки такі очі обожнюють. Що там рано! Не зчуєшся навіть, як прийде пора заміж видавати. А як назвали? Альбіна? Альвіна? Якесь чудне. Ага, бабуся у Борі з Вінниці… Ну, нічого, нехай буде, головне, щоби тільки здорова і щаслива. Та що там у мене? Як завжди, все нормально. Оце вже другий день, як почала ходити – ви ж мене, вважай, без памяті з тим грипом кинули. Та я нічого, розумію, що літак, що квитки зарані. Хіба я щось кажу? Ось тільки до квартири ніяк не звикну. Ні, ще не виходила. От сьогодні увечері прогулятися хочу. Та нікуди далеко я і не збираюся. Так, по парку трохи погуляю, може, з кимось познайомлюся, потеревеню. Тут поряд наче хороший парк. А ти що думаєш, твоя мама вже застара? Все, ти своє життя вже владнала, тепер і мені можна про себе подумати. Знаю, знаю, що не моя заслуга, не тикай мені в очі тим своїм батьком, бо ще невідомо, хто він тобі насправді. Все, проїхали. А те, що сам за тебе піклувався, то тут я не винна. Виростеш, зрозумієш. Він хоч де зараз живе, сподіваюся, що окремо? Слава богу. І не хвилюйся ти за нього: чужих зубів для пломбування на його вік вистачить. Ну, ще раз покажи манюню. Ти диви, таки Альвіна. О, здається прокидається. Ну, пока, пока! Бувайте і привіт Борі. (Відходить від столика, підстрибує). Єс! Таки наше зверху буде. Хоч очі не його, не пулькаті. Боже, та я ж – чучундра-чучундрою: в халаті, не розчесана… Треба взяти себе в руки. Хвороба минула, починаю нове життя. Тільки все по порядку: спочатку подзвонимо Валері, треба домовитися за рандеву. (Бере мобільний телефон і дзвонить). Валерик, привіт. Котик, ти мене що, не впізнав? Це я, твоя киска, ми з тобою ще того року в Макдональдсі по повній відривалися. Одружений? Що, все-таки женився? І все виходить? А я тут при чому? В мене і тоді, і тепер, слава богу, все на місці, ніхто після тебе не жалівся. То, вибач, у тебе постійно якісь проблеми з настроєм були. Ніяк настроїтися не міг. Ні спереду, ні ззаду… Що, тепер скрізь виходить? Що ж, слава нашій медицині. Так, може, все-таки зустрінемося, коли в тебе вже все так добре виходить? Хочеться, мій пупсику, якось самій переконатися. Та чула вже про твою дружину, чула. І скільки ти вже з хомутом ходиш? Вже аж півроку? І тобі ще не надоїло, розвіятися не хочеш? Жінка, жінка… Жінка не стіна, можна й посунути. Та пішов ти сам знаєш куди? Добре йому… А зі мною чого не так було? Козел, імпотент нещасний! Ніколи не прощу! Всю молодість мою загубив. (Кидає мобільний телефон на ліжко і сама падає зверху. Плаче. Через деякий час заспокоюється, встає, підходить до дзеркала). Ну от, через того цапа безрогого вся фізіомордія червона… І ніс… Аж фіолетовий, як у алкашів. А я ж уже місяць, як і не пила нічого. Діти як з Ізраїлю приїхали, то всі пляшки з бару кудись поділися. Чи самі випили? Там навіть віскі було. Бр-р, аж мурашки бігають, як згадаю. Мабуть, таки випили, Боря би не викинув. У них, в Ізраїлі, таке просто скажені гроші коштує. Так, значить, один свинтус поки відвалився… Ну, сам винен, тепер нехай до кінця віку з дружиною мучиться. Подумаєш, честь і совість нашої епохи! А я що, на помийці знайдена, з барахолки? Ще прийде коза до возу, прийде, та пізно буде. Я таких заправників у комбінезонах ще пачками буду мати! (Шукає щось на туалетному столику). І де мої манікюрні ножнички поділися, задирка якась на нігті… Не інакше, як офіціантка стибрила – заходить, виходить тут без мене… Мабуть, і в речах порпається. Треба буде двері на ключ закривати, коли виходитиму. До речі, щось і ключа ніде не бачу… Ну, потім розберуся. Спершу треба з Валіком переговорити. Валік, Валік, Валік-Валюсик… Останній варіант. На сьогодні. Що женатик – не страшно: і тоді це йому не заважало до мене на вечерю заходити, і тепер, я думаю, не повинен відмовитись. Е-ех… Правда, крім немитого посуду і порожніх пляшок я від нього нічого доброго так і не домоглася… Стереотип йому заважав, усе нога не закидалася. Ха-ха-ха! То я просто молода-дурна була. Пусті відмовки. А, може, в нього взагалі ніколи ніякої жінки і не було, а він просто відмазку шукав, щоб не перенапружуватися? Ото цілими вечорами і розказував, як його начальство на роботі дістає, як діти не поважають, як жінка пилить… Стоп, це я щось намилила. Мабуть, таки був одружений, якщо діти і жінка стругали. Нічого, вже стільки часу минуло – то все може бути, і жінки не вічні. Таки зателефоную. (Перебирає телефонний записник). Ага, ось Валік сан. Це він чи не він? Треба уточнити. Ало, це Валік? Ти мене пізнаєш? Та нічого не тече. І не прорвало. Кажу ж, що не забилося. А-а, це Валік-сантехнік… Вибачте, то я помилилася номером. Нічого, нічого, буду мати на увазі, коли щось пробити треба буде. Чи продерти. (Вимикає телефон). Ху, заледве відбилася! Отак вклепатися! Сантехнік. Слава богу, ще нічого пробивати не треба, не заросло. Ха-ха! Круто. А все-таки, треба взяти на замітку. Сантехнік теж мужчина. І, пам’ятаю, ще й здоровезний. Як ведмідь, і руки волохаті. Таких у мене за все життя і не було. Що ж, сантехніка залишимо поки що про запас… Буде, так би мовити, резерв ставки. Так, з сантехніком я ще не була… Не довелося… Цікаво, а скільки їх взагалі, цих мужиків, я за все життя мала? Можна вважати, що мізер. В усякому разі, з Адою не порівняти. Ну, благовірний – раз, ну, бурят, імя вже його навіть не пам’ятаю, – це два. Валера – той тільки їв, Валік – тільки їв і пив… Правда, був іще Вадим… Ну, то взагалі сволота неперевершена. У нас з матір’ю, двох дуреп з вищою освітою, після смерті батька за безцінь цілий «Запорожець» виманив. Машина на ходу була, а він якусь тисячу і мінікомп’ютер втюрив. А ще обіцяв мої вірші і оповідання в глянцевий журнал «Наталі» прилаштувати. Обіцяв. Як завіявся з «Запорожцем», то так я його більше й не бачила. Один раз тільки й переспали, і то мати передчасно в обід повернулася і все змазала. Боже, боже, і це коханці?! А подруги постійно в очі тичуть, що неперебірлива, що поведінка занадто легка… Яка поведінка, з ким?! І той довбаний журнал три рази відмовив. Тільки на пересилання рукописів витратилася. Це тепер усе по електронній пошті перекидають, а тоді... І коли взагалі я останній раз за компютер сідала? Вже й не згадаю. А який сенс? Пиши - не пиши – все одно ніхто ніколи не прочитає. Була мати жива, три книги видати допомогла і що? Подругам пороздавала, решта взагалі десь під диваном валялися. До речі, там вони, мабуть, і лежать. Таки я дійсно якась невдаха: усе життя – суцільна непруха. Отак і пам’яті ніякої не залишиться: оце пишеш, пишеш, здохнеш і ніхто й не згадає, що така письменниця була… Все, не розкисати! Треба взяти себе в руки. (Знову перебирає номери в мобільному телефоні).Ось тут в мене є ще Валік інж. О, це вже точно саме той має бути. Валік, привіт! Ну, як твої справи, як здоровя? Це як «хто»? В тебе що, номер не записаний, ми ж стільки років знайомі! Ти ще коньяки у мене декілька разів попивав, мій салат олівє тобі дуже подобався. А-а дружина видалила… Ну, а коньяки не пригадуєш? Як це багато було? То я в тебе не одна була? Ну, ти й фрукт! А ще жонатий… Таких більше не могло бути, я ж найдорожчі купувала, п’ять зірочок. Це не найдорожчі? А тоді тебе, наче, все влаштовувало… Невже жінка тобі щось краще приносила? Уже нема? Ану повтори. Нема жінки? Боже, яка радість! То тепер нам уже нічого не завадить у тебе на квартирі зустрітися. І квартири нема? То де ж ти живеш? Як на вокзалі, на якому вокзалі? Слава богу, що на центральному… А на що ж ти живеш? На пенсію? Боже, то ти такий старий… А я тоді все думала, і чого тобі так важко ногу на диван закидати… О, згадав, бачиш,таки згадав! Я ж знала, що ти мене мусиш пам’ятати, таке не забувається. Але невже ж тобі вже за шістдесят? Зрозуміло, у такому віці у всіх з ногами проблеми, ну, і з усім таким іншим… То ти раніше, по списку, лишень п’ятдесят п’ять? О, то це вже зовсім інша справа. Тут уже можуть бути варіанти… Ні, тепер до мене не можна, у мене нова квартира, однокімнатна, ще як слід не обставлена. Щось типу «малосімейки». І не настроюйся – душова в коридорі, загальна для всього блоку. І туалет. Ну, так вийшло. А чи варто? Давай спочатку десь на природі, на свіжому повітрі. Скажімо, у парку чи ботанічному саду. Мені треба спочатку на тебе подивитися. Ну, на квиток у мене вистачить, а на більше поки не розраховуй – скінчилися коньяки. А що ти можеш узяти? Хоч помийся добре. А це вже не моя проблема, Дніпро ще не замерз, он яка осінь золота. Жартую, на «хотдог» і у мене вистачить. Значить, о четвертій біля центрального входу. І дивись мені, щоб на людину був схожий. Пізнаєш, пізнаєш, я у світлому плащі буду і в червоних туфлях. Щось підстелити? Ти що, здурів? Там же люди ходять! А-а перекусити… Подумаю. Подивлюся на твою поведінку. Все, бувай, бувай! До зустрічі. (Вимикає зв’язок). Ну, ні фіга собі! З інженерів – і у бомжі. Ото додзвонилася! Ні, це не варіант. А з іншого боку… Квартира в мене є, пенсія – його. Для чоловіка п’ятдесят п’ять – це ще й не вік. І мені вже не вісімнадцять… А ті хлистики - літератори… Одні обіцянки. Навіть на секс нездатні. Чи там усі в них уже блакитними стали, чи то так наркотики на потенціал впливають? А, може, просто придурюються, а самі за жінчину спідницю до старості тримаються? Мужчини, вони ж як діти: їм би тільки цицька в зуби і без усіляких клопотів. Боже, боже, що ж мені робити? Подзвоню таки Аді. Треба миритися. Вона ж у мене вже остання подруга. (Сідає на стілець, бере мобільний телефон і вибирає потрібний номер). Адо, привіт. Це знову я. Ну, прости, я трохи погарячкувала, не те ляпнула. А ти взагалі знаєш, в якому я стані увесь цей місяць була? Ти думаєш, я залізна? Третя і остання відмова у спілці! У кого ще так було? Все життя писати, майже десять років обіцянок. І хто тільки не обіцяв: і секретарі, і заступники голів… Ну, голова ні. Що ні, то ні. Але ж усі решта! От ця остання відмова мене таки зовсім добила: уявляєш, один-однісінький, завалященький голос… Одного не вистачило! І так три рази, і так десять років! А в кінці ще й цей грип курячий доконав… І не простий,а якийсь там особливий, не типовий. Ну, в усіх нормальних людей – зимовий, лишень у мене – осінній! Тут у кого хочеш нервовий зрив трапиться. Та сама знаю, що треба було переспати. Але ж з ким? Самі не говорять, то як же я здогадатися можу? Там на вигляд усі такі порядні, поважні, сивочолі… Будеш нав’язуватися, ще бозна-що подумають, ніби я й не поетеса, а якась дівка на замовлення… Ні, я так не можу. Тобі добре, ти вчасно за впливового дідуся вискочила і тепер уже «визнана надія української поезії». Вічна. Не ображайся, мовчу, це я так жартую. Талант, нехай і талант. Ой, знаю, знаю про всі твої таланти! Тут я не сперечаюся. Та я навіть твій кращий шедевр, за який тобі ще премію на конкурсі в «Смолоскипі» дали, до цього часу пам’ятаю! Не віриш? Ось послухай, ти вже і сама, мабуть, забула:

 

В моє нутро вповзла змія розлуки,

І лоно стало чорним, як жадання,

І лебедині поламались руки,

І я забула, що таке кохання…

 

Що, зїла? А ти хоч один мій вірш продекламувати можеш? От бачиш, бачиш? Тільки не говори мені, що в мене немає таланту. Це мені і без тебе уже сотні разів казали. Але ж я знаю, що він є, таки є у мене та іскра Божа, тільки цього ніхто помічати не хоче. Ось я тобі стільки своїх книжок подарувала, а ти, скажи чесно, хоч одну прочитала? Ага, і не відкривала, часу не було. А зі своїм аксакалом-саксаулом у ліжку перекидатися час якось-таки знаходиш? Ось так і ті члени, ну, члени тих приймальних комісій: і не читали, і не приймають. Не читаючи. Генетика, бачиш, не та, ні по татові, ні по мамі. Хіба я винна, що вони в мене ані академіки, ані художники? Комусь і лікарем, і товарознавцем бути треба. Ну, добре, добре, твої вірші класні, нехай навіть геніальні, якщо тобі від цього легше. Та згодна я, згодна! Я ж тільки-но про твоє кохання сама тобі ж і читала! У тебе що, склероз вже повільно переходить у маразм? І, знаєш, якщо добре покопатися, то нічого такого супервизначного в тому твоєму вірші й немає. Подумаєш, ти забула! Кохання вона забула. Та я вже стонадцять років без чоловіка перебиваюся і, слава богу, ще нічого не відпало! Ой, тільки не нагадуй мені про тих коханців! Ха-ха-ха! Сміхота! Вірніше, і сміх, і гріх. Одне лишень слово: «коханець». Та що воно може, на що воно здатне?! Повір мені, нема уже справжніх мужчин, таки нема. Перевелися. Ось ти мені завжди говорила, щоб самій не йти, не навязуватися. Порядна жінка, порядна жінка… Добре тобі за твоїм «папіком» порядною бути. Та я би вже й на край світу пішла, якби хоч один справжнім виявився! Ех, та що ти розумієш? Тому лишень попоїсти, тому переспати, а тому взагалі все разом: і поїсти, і поспати та ще й випити наостанок. А заміж так ніхто і не бере. То дружина заважає, то робота, то свободу свою втрачати не хоче… І все життя тільки такі свободолюбиві трапляються. Та я не про те. Чуєш, я тут до Валіка додзвонилася. Не до сантехніка, ні. А ти що, його знаєш? Класний мужчина, ого-го? Навіть ого-го-го?! Ну, ніколи не подумала б, що ти таких широких поглядів. Фу, з сантехніком… А-а, це просто ліжко в тебе тоді таке широке було… Чи, може, це саме тоді у тебе щось кудись там заповзло і стало чорним? Ну, ти даєш! Все, все, жартую! Стовідсотково вірю. Вже не даєш, нікому сторонньому не даєш, уже чоловік є, ветеран громадянської. Та облиш ти комизитися! Знову перебила. Я до іншого, до Валіка-інженера додзвонилася. Знаєш, він уже розведений, і пенсія якась дуже суперова, по окремому списку. Правда, з квартирою якісь невеличкі проблеми, але мені здається, що це може бути мій шанс. Кінець-кінцем, на двох і моєї однокімнатної вистачить. Ти як думаєш, чи не варто спробувати? Я вже на сьогодні домовилася. Чому так зразу в ресторані? Ми люди культурні, інтелігентні, можна і в ботсаду погуляти – там таке листя чудове, різнокольорове, як на картині Левітана чи Васильєва. Та кому я говорю, ти ніколи мистецтвом і не цікавилася, хіба що ювелірним. Добре, добре. То як, ризикнути? А яку білизну ти мені порадиш: чорну чи червону? Та знаю без тебе, що нічого не буде: не дівчинка ж я у листі попід кленами ногами дригати! Так і колготки порвати можна, а вони знаєш які тепер дорогущі… Ні, на перший раз обійдеться без сексу – все-таки майже два роки минуло, мало що могло за цей час трапитися. Мені, щоб ти знала, не тільки «те саме», але ще й душа важлива. Мені найперше треба знати, що він за людина, а вибач, трахнутися, це завжди можна встигнути. Ну то й що? Просто справжньої людини ще не трапилося. Ще встигну, ще все на місці, при мені. І молодші іноді задивляються, коли по вулиці додому йду. Особливо, коли вночі та по темному. Та не тут, з цієї квартири я ще не виходила. Говорю ж тобі, що перехворіла майже місяць. Ну, то як? Я думаю, що червоне спіднє буде нормально. У мене й туфлі такі. Ну то й що? Нехай і не видно, але ж ми, жінки, не для когось, а для себе одягаємося. Для впевненості. Все, добре. Я з тобою згодна, в червоному краще. В крайньому випадку, якщо вже так припече, можна й плаття задерти – нехай побачить. Ото відпад буде! Мужчини на червоне, як бики недорізані кидаються, просто утриму на них немає. Мені про це Лєнка розказувала. Що-що, а на цьому вона таки розуміється. Ну, бувай! Після всього обов’язково розкажу – ти ж у мене найкраща подруга! І єдина. Цьом, цьом! (Вимикає зв'язок). Ну, з нею, як після кілометрової пробіжки, просто упріти можна. Що не скажеш – усе не так, усе проти вітру. І все вона знає, з усіма перебула! Поетеса задрипана. Та в мене таких віршів – два тазики з каструлею. Чорне там у неї… А у мене що, руде? Ну все, треба потроху збиратися, бо до того ботанічного ще пиляти й пиляти… (Підходить до туалетного столика). Так, спочатку будемо робити обличчя. Трохи тонального крему не завадить… під очима покладемо тіні… Лиш сині чи зелені? Що там тепер дівчата носять? Ну, нехай буде суміш. Невелика цяця, бомжара нещасний. Ще витрачай на нього таку косметику. Це добре, що Ліліт подарувала, та я б на таку за все життя не заробила. Вії будемо ліпити чи й так зійде? Наче нічого й так, хто там на них серед листя дивитиметься? Ось тільки трохи очі підведу, і з нього вистачить. Яку ж помаду? Яку, яку, яку… Чи бордо, чи фіолетову? Ага, розігналася, помада-то в мене чогось тільки одна залишилася… Не інакше, як та офіціантка і тут попорпалася, усю помаду злямзила. Бог з нею, губи в мене і так, як після ботаксу, досить таки варгаті. Головне, зачіска. Так, плойки немає, мабуть, на старій квартирі залишили. Будем робити японську гейшу. Якийсь вузол і чимось заколоти. Було б щось таке черепахове чи моржове… Ха-ха! Ото дурне на язик лізе! Моржове у мене вже було. Усі вони, лошаки моржові: поматросять, поматросять і кинуть. Ой! Ну я й дурепа склерозна! Кінчена! Який макіяж, яка зачіска! Таж плаття через голову одягати треба! Все, повний абзац! За цей місяць усе, що знала, забула! Вже навіть на здибанку зібратися не можу. Ну, нічого, час іще є, почнемо зі спіднього. Хоча, якби це літом, то можна було би і без нічого… Як там у мадам з «Основного інстинкту» було? Доживемо-побачимо, ще колись і спробую. Значить, Ада радить червоне. Що ж, буде червоне. А плаття… яке ж плаття? Оце сіреньке чи теж червоне? Щось їх у мене наче й поменшало. От нема гіршого як на побачення збиратися! Вважай, що день пропав. (Падає завіса. Дуже тихо звучить пісня у виконанні Джо Дассена. Чути, як героїня ходить по кімнаті, говорить). Так, в червоне вже не влізаю. Що ж, сіре так сіре. Колготки нехай будуть чорні. Якби ж то панчохи, ажурні, з поясом… Та де ж тепер це все візьмеш? Зате туфлі таки червоні. Ну, плащ у мене взагалі один, правда, непоганий, кольору слонової кості, але ж маркий – спасу немає. В такому і хотів би, та не поваляєшся. І десь косинка блакитненька була, ще мамина, з люрексом – увечері ж прохолодно буде. Ну, наче все. Сумочка з грошима і «мобілкою» є. Чи взяти таки щось підстелити, може, й справді вигорить? А, де наше на пропадало! Візьму хоч оцей махровий рушник. Якраз і пакет поліетиленовий є, з котиками. Так не буде в очі кидатися, нехай не думає, що мені дуже припекло. А ключі, ключі, де ж я ключі заникала… Е, бог з ними, черговому на виході скажу, тут зайвий ніхто не ходить. (Чути, як грюкають двері. Продовжує звучати пісня, але вже голосно).

 

Картина 3

 

Та ж сама кімната. За кулісами чути крики.

 

ВОНА. Пустіть мене, пустіть! Яка охорона, не викликала я ніякої охорони! Поліція, поліція, викличте поліцію! Та забери руки, куди ти мене штовхаєш, я сама піду. Дебіли! Горили недороблені. Лапи забери! Забрав лапи, я сказала! Не чіпай!

 

В кімнату залітає В о н а . Видно, що її добряче штурханули. Косинки немає, волосся розкуйовджене, плащ розстібнутий, але сумочка і пакет з рушником у руках.

 

ВОНА. Ну, чисто тобі дурдом! Якийсь виродок зачинив парк, а через паркан перелізти не дали. Ці двоє, у синіх маскхалатах, не інакше, якісь рекетири. Щось на охорону не схожі. За руки хапають, з паркана стягують – ну справжнісіньке викрадення чи рейдерське захоплення, як ото по телевізору показували. І ніякої поліції: кричи, не кричи – коли треба, їх ніколи немає. Як все це невчасно! А, до речі, телевізор таки Борюся не залишив, пожлобився зятьок. На телевізорі зекономити вирішив. Хто би сумнівався: Боря він і є Боря. Жмот нещасний, ще моя Лілічка з ним наплачеться. (Підходить до дзеркала). Господи, що вони зі мною зробили! Треба таки поліцію викликати. (Копирсається в сумочці, але телефону не знаходить). Божечки, загубила! Точно десь під парканом упустила, і ці макаки собі присвоїли. Що ж тепер буде? Як же я Валіка попереджу? Він же, мабуть, уже чекає… А як з Адою… І взагалі, я ж тепер від усього світу відрізана! І до мене ніхто не додзвониться… Слава богу, хоч планшет залишився. Ні, це так попустити не можна. Треба шукати. Зараз же іду на вахту і викликаю поліцію. (Іде до дверей, намагається відкрити, але вони зачинені). Та що ж це за день такий проклятий! То ключів немає, то двері самі зачиняються. (Грюкає кулаками у двері). Люди, люди, хто там є! Допоможіть, відкрийте якось ці двері! Чуєте, допоможіть відкрити! Мені треба. Терміново… Ну, де ви всі? (Ніхто не відповідає. В о н а повертається до дверей спиною і стукає ногою). Нікого. (Відходить від дверей, стає посеред кімнати, знімає плащ, кидає на підлогу, дригає ногами і розкидає по кімнаті туфлі). Немає, нікого немає. І вахтер не чує. Так і помреш, і ніхто й не дізнається. Одна, знову одна... Ще й косинку мамину загубила… Все до одного. Як не йде, то вже не йде. І руки, як болять руки… (Здіймає руки догори, рукави плаття зсуваються і видно, що у героїні забинтовані обидва запястя). Як болять руки… І серце. (Повертається до стіни і читає вірша):

 

А за вікном берізка листя губить,

А в серці літо проросло на мить…

Болить, болить, болить, болить, бо любить –

Лиш скамяніле серце не болить.

 

За лаштунками лунає голос з гучномовця: «Усім пацієнтам клініки розійтися по своїх палатах. О 19-00 палати будуть зачинятися». В о н а сідає на стілець, охоплює обличчя руками і заходиться в риданні. Потім схоплюється, здіймає руки, тупотить ногами і несамовито кричить: «А-а-а!» Гасне світло, падає завіса. Знову звучить пісня «Отель Каліфорнія».

 

Картина 4

 

Завіса піднімається. Пісня затихає. Сцена порожня. Посередині на стільці, похиливши голову, сидить

В о н а , одягнута у гамівну сорочку. Рукави зав’язані ззаду. В о н а піднімає голову і змученим поглядом дивиться в залу.

 

ВОНА. Люди, простіть! Простіть мене непутящу! Ну чим, чим я перед вами завинила? Я так хотіла щастя, простого жіночого щастя… Хоч трохи, хоч краплину… Господи, та де ж воно? Де?!

 

Знову падає завіса і гасне світло. Звучить пісня на слова Костя Москальця «Вона».

 

Картина 5

 

Піднімається завіса. На сцені в ефектній позі стоїть В о н а – прекрасна жінка в шикарному платті. (Нога може бути на стільці, через розріз у платті видно стегно – все на розсуд актриси). В руці у неї вишуканий келих з вином. З почуттям власної гідності вона посміхається загадковою посмішкою Джоконди. Поза не змінюється до кінця пісні.

 

Завіса

 

5 – 9. 12. 2016

 

 

 

 

 

 

Володимир Гільчук