* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Післямова, або ще одна сентиментальна історія

11:14 24.05.2017

Післямова,

або ще одна сентиментальна історія

 

Дійові особи.

Мар’яна.

Ростислав, її коханець.

Її мати.

Її онуки.

Дії у п’єсі відбуваються в наш час і у спогадах. Декорації в нашому часі не змінюються. Героям тоді за сімдесят. У спогадах змінюються щоразу як декорації, так і вік героїв.

 

Наш час

Галас вулиці. Щебечуть птахи. На лавці сидить старенька Мар’яна. До неї підходить старий Ростислав.

 

Ростислав. Здрастуй, Мар’янко.

Мар’яна (відчуженим голосом). Подивися, Ростику, який чудовий ранок. Здається, ніби зупиняється час. А насправді, ох… (Тяжко зітхає.)

Ростислав. Як почуваєшся сьогодні, синичко моя? (Сідає на лавку.)

Мар’яна (роздратовано). Тобі не набридло про це щоранку питати?

Ростислав. У тебе – ні.

Мар’яна. І як я можу почуватися? На всі сімдесят.

Ростислав (весело). От бачиш, уже краще. Вчора ти почувалася на вісімдесят, моя кохана старенька.

Мар’яна (ще роздратованіше). Замовкни, набридо, бо зараз піду.

Ростислав. Ну все, все, мовчу.

Мовчки сидять. Чути лише вулицю і пташиний щебет. Ростислав зітхає.

Ростислав. А як… онуки?

Мар’яна. Та як можуть бути онуки? Колько знову шибку розбив, а за Світланкою внадився  якийсь дурень – постійно їй підручники розмальовує і дражниться…

Ростислав (з усмішкою). Подобається, значить…

Мар’яна (зло зиркає). Оце-то подобається. Що ви взагалі за люди такі? Замість того, аби допомогти рюкзак нести чи погуляти разом, ображаєте.

Ростислав (у розпачі змахує рукою). Та вам і рюкзака допоможи, і погуляй – стільки ж толку. Ще й на голову сядете… Жінка лише псує життя всім навколо!

Мар’яна. От нахаба. Ти ж біля жінки сидиш.

Ростислав (іронічно). Біля тієї, яка (наголошує) мені зіпсувала життя. (Підсовується.)

Мар’яна (відсовується). Сам винен.

Ростислав. У чому? Я вже думаю про це майже сорок років. В чому ж моя вина?

Мар’яна. Сам знаєш.

Ростислав. Ні, не знаю. Жодного разу ти мені не відповіла. Може в тому винен, що досі люблю тебе? (Намагається взяти Мар’яну за руку.)

Мар’яна (висмикує руку). Відчепися зі своєю любов’ю. Заспокоїтися ніяк не можеш. Сорок років він думає. Старий пеньок.

Ростислав. Я ж колись не був старим пеньком…

Мар’яна. Тоді у мене чоловік був.

Ростислав (вигукує). А коли іще чоловіка не було?

Мар’яна. То хлопець був… І взагалі, у нас із тобою геть різні характери.

Ростислав (стишуючи голос). Наче це заважало. (зовсім тихо і вкрадливо) І чоловік теж.

Мар’яна (обурено). Та як ти… Ану геть звідси, бо я… (Намагається встати, охкає.)

Ростислав. Що ти? Зараз розвалишся?

Мар’яна. Смійся-смійся. (Шкандибає від лавки.)

Ростислав (хапає її за кофту). Мар’яночко, чекай. Ну хіба ж усе було погано? Пригадай…

Мар’яна (роздратовано). Що пригадати? (Сідає знову.)

Ростислав. Як ми з тобою познайомилися … Невже не пригадуєш? День народження Володьки.

Мар’яна. Може, й пригадую. Що з того?

Ростислав.  Коли я вперше побачив тебе, то подумав, що зайшла Мішель Мерсьє. До того ж, ви однолітки.

Мар’яна (лагідніше). А мені так сподобалися твої рум’яні щічки… (Тихо хихоче.)

Ростислав (в голосі відчувається засоромленість). Як інакше, коли перед тобою сама Мішель Мерсьє!

 

Мар’яна сміється.

 

Мар’яна (з докором). Тільки щось ти нічого не робив…

Ростислав. Як це не робив?.. Скільки дзвонив тобі… Ти згадай…

Мар’яна. Ну-ну…

Ростислав (передражнює). Ну-ну… От згадай, що ти мені тоді казала…

 

Пташиний спів поступово тихішає. Зникає.

 

Перший спогад

Сцена розділена навпіл – це дві квартири. У кімнаті зліва живе Мар’яна. Зараз їй двадцять один. Посередині її кімнати стоїть комод. На ньому – телефон. У кімнаті справа – Ростислав. Йому двадцять п’ять. Посередині стоїть стіл. На столі – телефон. Ростислав сидить коло столу на стільці і набирає номер. У кімнаті зліва чується дзеленчання, слухавку знімає Мар’янина мати.

 

Ростислав. Можна…

Її мати (не дослухавши, гукає). Мар’янко, тебе.

Мар’яна (гукає). Хто?

Її мати (насмішкувато). Той самий…

Мар’яна виходить на сцену насуплена. Бере слухавку.

Мар’яна. Що?

Ростислав (весело). Здрастуй, красуне! Не зайнята?

Мар’яна. Ще не визначилася.

Ростислав. Мар’янко, ти ж любиш театр?

Мар’яна (з підозрою). Ну люблю…

Ростислав (задирикувато). Не «ну люблю», а «люблю». (натхненно) Це ж театр, синичко! Ходімо завтра на «Пігмаліона»! Я взяв контрамарки у Володьки.

Мар’яна (швидко). Я не можу.

Ростислав. Гаразд. Тоді за тиждень… Візьму ще.

Мар’яна. Навряд.

Ростислав. Тоді, можливо, не «Пігмаліон». На яку виставу і коли ти можеш зі мною піти? Володька все дістане.

Мар’яна. Як тобі не соромно шарпати Володю? Думаєш, якщо він актор, то треба цим користатися?

Ростислав. А чому б і ні? Нехай, ходімо в кіно – там я вже точно не маю ким користатись.

Мар’яна. Еге ж. Розбігся. У мене купа роботи.

Ростислав. Щодня?

Мар’яна. Цілодобово.

Ростислав. І зараз?

Мар’яна. Тим паче.

Ростислав. Але ж ти казала, що вільна.

Мар’яна (наголошує). «Не визначилася» – ось що я казала.

Ростислав (розчаровано). Але зараз раптово визначилася. То що ж у тебе за робота?

Мар’яна (розгублено добирає слова). Я маю… У мене… (Обурено вигукує.) Це особисте  і тебе не стосується!

Ростислав (іронічно). Ну звісно…

Мар’яна (тихо). Ти образився?

Ростислав. Зовсім ні.

Мар’яна. Але ж я чую...

Ростислав. А як я маю ставитися до того, що ти постійно відмовляєшся?

Мар’яна. Маєш розуміти, що я зайнята…

Ростислав. …вигаданими справами. (з надією) Може, ти все ж не любиш театр?

Мар’яна. Люблю.

Ростислав. Отже, це я…

Мар’яна. Зовсім ні… Просто…

Ростислав. Що ж для тебе «просто»?

Мар’яна. Просто я знаю, до чого все це і що з цього буде.

Ростислав. І що ж?

Мар’яна (відрізала). Нічого хорошого. Ми геть різні.

Ростислав. Але ж ми друзі. Невже ми не можемо піти в театр?

Мар’яна (насмішкувато). Друзі… Ну то давай ними і залишимося.

 

Наш час

Щебет птахів. Мар’яна і Ростислав знову сидять на лавці старі.

 

Ростислав. І ти хочеш сказати, що я нічого не робив?

Мар’яна. Але ж я вже тоді зустрічалася з Володимиром.

Ростислав. Хіба я знав? І хіба не можуть друзі піти кудись разом?

Мар’яна. Які друзі? Ти сам у це віриш? Чому не втрьох, не вчотирьох у кіно?

Ростислав. Ти і можливості не дала…

Мар’яна. Нащо вона тобі була, та можливість?

Ростислав (з гіркотою). Невже я не заслуговував на те, аби ти хоч завагалася, хоч подумала про те, аби обрати мене?

Мар’яна (задумливо). Може, й вагалася, а вагатися не хтіла. Ростику, це так давно було. Я вже не пам’ятаю.

Ростислав. Справді? То може пригадаєш, як усе ж пішла зі мною на озеро, коли твій Володя поїхав?

Мар’яна. Що значить «твій»? Він тобі найкращий друг!

Ростислав. Був ним. Царство йому Небесне. (Хреститься.)

Мар’яна (хреститься). Земля йому пухом… (квапливо) Навіщо згадувати це все? Кому воно треба?

Ростислав. Та хоч би мені.

 

Другий спогад

Птахи співають гучніше, затьмарюючи галас на вулиці. Мар’яна та Ростислав знову молоді. Вони сидять на рушнику на березі річки – вдягнені для купання.

 

Мар’яна. Я так тобі вдячна, що зараз ти зі мною…

Ростислав. Не варто.

Мар’яна (рішуче). Ні, варто. Взагалі не знаю, навіщо ти зі мною панькаєшся…

Ростислав. Знаєш, синичко. (Мар’яна сердито дивиться на нього. Ростислав відводить очі, бубонить.) Бо ми – друзі.

Мар’яна (тихо і пригнічено). Справді. Друзі.

Ростислав (веселіше). Від Вовчика-Братчика щось є?

Мар’яна (сумно дивиться перед собою). Ні. Після того листа нічого.

Ростислав. Але ж це не так і довго. Лише місяць… Постійні репетиції і вистави. Певно, немає часу навіть угору глянути… або щось на пошті… адресу поспіхом не ту написав… або…

Мар’яна (схлипує). …або він просто забув мене.

Ростислав (підбадьорює, бере за плечі). Дурниці! Тебе забудеш. Може просто розлюбив…

На останньому слові Маряна заходиться голосним риданням.

Ростислав (злякано). Мар’янонько, вибач… Оце я дурень. Звісно, Вовчик тебе любить... Моя мила, хороша, коха… (Затинається.) Кохає він тебе, кохає.

Мар’яна (схлипуючи, з жахом). А якщо справді розлюбив, забув… А ти б забув мене?

Ростислав. Ніколи.

Мар’яна. І не розлюбив би?

Ростислав. Навряд зміг би…

Мар’яна. Коли я приходжу додому з роботи, мені стає так самотньо… А тоді дзвониш ти. (Усміхається.) Яка я щаслива, що ти у мене є! Мені так з тобою добре… (Бере Ростислава за руку.)

Ростислав (спантеличено). Я теж щасливий…

Мар’яна (дивиться на Ростислава). А ти зустрічався б з такою, як я?

Ростислав. Хто з такою не зустрічався б.

Мар’яна (наполегливо). Ні, саме ти.

Ростислав (швидко і дещо вороже). Ну, припустимо… До чого ці питання?

Мар’яна. А може, я хочу знати.

Ростислав. Навіщо?

Мар’яна (підсовується до Ростислава і дивиться на нього). Ти кохаєш мене?

Ростислав (спантеличено). Це жарт?

Мар’яна (наголошує). ТИ КО-ХА-ЄШ МЕ-НЕ?

Ростислав. Ти мене лякаєш…

Мар’яна (насмішкувато). Простим запитанням?

Ростислав (зло). Вважаєш, що це смішно?

Мар’яна. Ні. (проникливо) Кохаєш мене, Ростику, моє сонечко, котику, мій любий хлопчику?

Ростислав (здавленим голосом). Нащо ти так зі мною? Невже ти не розумієш, що… (Замовкає.)

Мар’яна. Розумію. Поцілуй мене…

 

Ростислав цілує її. Птахи щебечуть ще сильніше, заглушуючи все навколо.

 

Наш час

Щебет не зникає.

 

Ростислав. Хіба ти нічого не відчувала до мене?

Мар’яна. Замовкни, діду. Оце охота тобі колупатися в тому, що давно минуло.

Ростислав. Отже, якщо минуло, значить, було!

Мар’яна (відвертає обличчя). Не розумію, про що ти.

Ростислав (картинно). Ха-ха. Про що! А про те, що після цього ти і в кіно зі мною ходила, і цілувала, і голубила. А коли (з притиском) він приїхав – на шию йому кинулася…

Мар’яна (сміється). От бачиш. Жінкам вірити не можна.

Ростислав. А за два тижні я дізнався, що ви одружуєтесь. І від кого. Від нього! Не від тебе, бо ти мовчала, уникала мене…

Мар’яна (сердито). А ти надзвонював, як скажений. І біля будинку мене чекав. Наче з глузду з’їхав.

Ростислав. А-а-а, от бачиш… Усе ти пам’ятаєш.

 

Третій спогад

Темна вулиця. Звуки, притаманні вечорові на околиці міста: сюрчання коників, здалеку приглушено лунають спів і сміх. Чути легкі кроки на підборах. Через кілька секунд – важчі глухі чоловічі кроки. Жіночі кроки пришвидшуються, так само і чоловічі. На сцені з’являються молоді Мар’яна і Ростислав. Їхніх облич не видно в темряві – лише силуети статур. Ростислав бере Мар’яну за лікоть.

 

Мар’яна (злякано). Що ви хочете? Я кричатиму!

Ростислав. Мар’янко, це я.

Їхні обличчя стає видно.

Мар’яна (видихнула). Я думала, бандит…

Ростислав. А міг бути і бандит. Навіщо так пізно ходиш сама? (глузливо) Тобі ж є з ким…

Мар’яна (перебиває). Що тобі треба?

Ростислав. Як що? Поговорити.

Мар’яна. І для цього ти йшов за мною? (розгублено) Можна було і зателефонувати…

Ростислав. Ага. Щоб не застати тебе вдома. Знову.

Мар’яна (визивно). Значить, мене нема…

Ростислав. Мабуть, немає тільки для мене. Бо у вікні є.

Мар’яна (обурено кричить). Та ти у мене під вікнами ходиш?! Стежиш за мною? Маніяк!

Ростислав (кричить). Ні, я маю слухати брехню. І не помічати, що з мене дурня роблять… (Страшно дивиться на Мар’яну.) Чому ти не сказала, що виходиш за нього? (Хапає її за руку.)

Мар’яна. Відпусти мене, будь ласка.

Ростислав. Ти ж знаєш, що я кохаю тебе. Нащо поглузувала з мене? (Крик переходить у схлипування.) Нащо?! (Мар’яна злякано зойкує.) Ти ж для мене все. (Сідає на землю, обхоплює голову руками.) Як же… я… без тебе?

Мар’яна (сідає коло нього, лагідно). Котику, сонечку, ти розлюбиш. Ти зможеш і… мусиш…

 

Повз них проходить натовп хлопців і дівчат, співаючи «ти признайся мені, звідки в тебе ті чари». Хлопці й дівчата сміються. Мар’яна і Ростислав мовчки проводжають поглядами молодь, поки ті не зникають.

 

Мар’яна (до Ростислава). Пробач. Мені було так самотньо… Я думала, він мене вже не любить.

Ростислав (тихо). А він, гад, любить.

Мар’яна. А він приїхав і сказав, що за цей час багато чого зрозумів. І не писав, бо у нього були проблеми.

Ростислав. Отже, ти використала мене.

Мар’яна (квапливо). Ні-ні, я навіть не думала.

Ростислав. А вийшло саме так. Варто було подумати… Ти його кохаєш?

Мар’яна. Чому інакше за нього виходила б?

Ростислав. А як же ми?..

Мар’яна. Не верзи казна-що. Скільки ми з Володею разом, а скільки з тобою?

Ростислав. Чому для тебе таке значення має час? Ти навіть не знаєш, як довго я люблю тебе.

Мар’яна (нетерпляче). Досить!

Ростислав (гірко). Досить…

Мар’яна. Все одно нічого б не вийшло. У нас надто різні характери. І дуже прошу – не розказуй про нашу помилку…

Ростислав. Так-так, звісно, помилка. (знесилено) О, Господи… І нащо я тоді освідчився? Зараз були б друзями і все.

Мар’яна. То давай будемо ними. Адже ти все одно для мене багато важиш.

Ростислав. Справді?.. Тоді поцілуй мене.

Мар’яна (обурено). Та ти що? Я не можу.

Ростислав. Наостанок. Ну будь ласка. (тихіше, з придихом) Будь ласка.

 

Обличчя в темряві. Знову видно лише силует, як Мар’яна цілує Ростислава.

 

Наш час

Ростислав. Як я тебе ненавидів тоді. Якби ти тільки знала…

Мар’яна. Оце ви всі такі. Отримаєте, що хочете, а тоді не задоволені. Все вам хтось винен…

Ростислав. А потім ще й дружкою запросили.

Мар’яна. Я думала, ти перегорів. Та й міг відмовитися – ніхто тебе не тягнув.

Ростислав (іронічно). За кілька років не перегорів, а за місяць перегорів, аякже. Я ж був (з притиском) другом. Як тоді відмовитися? Тим паче, ти сама просила вдавати, ніби нічого не сталося. Як думаєш, гарний з мене актор? Кращий, ніж Володька? (Мар’яна відвертається.) Звісно, це ж тебе не займало. Хіба варто звертати увагу на мої почуття?

Мар’яна. Не вигадуй. Ти ніколи не був нам байдужий...

Ростислав. А тобі?

Мар’яна. І мені, звісно… (роздратовано) А то ти цього не знав. Що я хвилювалася за тебе, переймалася… Дурень ти старий. Голова сива, а порожня.

Ростислав. Ага, переймалася… Звісно. Отак, як тоді.

Мар’яна. Коли «тоді»?

Ростислав. Коли мої батьки… (Зітхає і хреститься.) Царство їм Небесне.

Мар’яна (хреститься). Земля їм пухом. Жахлива аварія…

Ростислав. То згадуєш? Володька в Москву на гастролі поїхав, а ти після похорону лишилася допомогти прибрати.

Мар’яна. Було…

 

Четвертий спогад

Ростиславові двадцять вісім років, Мар’яні – двадцять чотири. Кухня. Мар’яна миє посуд, Ростислав витирає. Поки тече вода, говорять голосніше, ніж звичайно.

 

Мар’яна. А троюрідний брат чому не прийшов?

Ростислав. Дружина захворіла – не може покинути саму. І взяти з собою теж не може.

Мар’яна. Ти у це віриш?

Ростислав. Що ти маєш на увазі?

Мар’яна. Нічого… Просто ти їх надто вигороджуєш.

Ростислав (сердито). Це моя сім’я. Не смій намовляти!

Мар’яна. Твоя сім’я? Та вони ж відвернулися від тебе, коли дізналися про те, що сталось. Хто з них тобі допоміг? Хто?!

Ростислав (пригнічено). Ти, мабуть, права. (Сідає за стіл, ховає обличчя в долонях.)

Мар’яна (іронічно). Невже ти зі мною погоджуєшся? Щось у лісі здохло…

 

Закручує воду. Замість шуму води за стіною чути фортепіанну мелодію «До Елізи». У Ростислава здригаються плечі, мов від плачу.

 

Мар’яна (дивиться на нього, злякано). Ростику! Це все я… Смикнуло ж за язика. (Підходить до Ростислава, гладить по голові.) Поплач, стане легше…

Ростислав (навіжено регоче). Та я не плачу. Навіщо? Що вже зміниш? Я один. Моя сім’я загинула. Мої родичі відвернулися від мене. (з напускною веселістю) Мені ніхто не потрібен. Тепер я житиму сам. Нарешті…

 

Мар’яна дає йому лункого ляпаса.

 

Ростислав (тихо). За що? За те, що мені ніхто не потрібен?.. За те, що я хочу жити сам? Бо я радію бажаній самотності?

Мар’яна. За те, що це неправда. І не треба тут істерик.

Ростислав. А мені вже все можна. Однаково нікого це не цікавить.

Мар’яна. Знову неправда. Я намолола дурниць. У тебе багато друзів – їх цікавить. Мене цікавить. (Обіймає Ростислава і цілує в чоло.)

Ростислав (злякано). Навіщо ці обійми і поцілунки?

Мар’яна (занепокоєно). У тебе ж температура. Де градусник?

Ростислав. Ніяких градусників.

Мар’яна. Аспірин хоч є?

Ростислав (слабким голосом). Нічого мені не треба. Тільки ти.

Мар’яна. Ти мариш…

Ростислав. Я марю.

Мар’яна. Ще й сусіди бряцають на піаніно. Піду попрошу, хай перестануть. У людей горе, а вони, безсовісні…

Ростислав. Облиш. У сусідки скоро концерт. Вона щодня тренується. Ти хіба не знала?

Мар’яна. Звідки? Я тут була лише двічі.

Ростислав. Тепер частіше буватимеш. Якщо захочеш… Якщо обоє захочете… Бо не знаю, як втримаюся у цих стінах. Вони так і тиснуть на мене холодом. (пауза) Мабуть, справді температура. (Зіщулюється.) У голові щось паморочиться. І морозить.

Мар’яна. Я ж казала… Слухай, я не залишу тебе в такому стані.

Ростислав. А як же Вовко? Він дзвонитиме.

Мар’яна. О п’ятій. Я тоді побіжу додому і одразу повернуся.

Ростислав. Добре, що ми живемо поряд. І що зараз вихідні. Дякую, моя Мар’янко.

Мар’яна. Ти ще не знаєш, за що дякуєш. Коли вже лишаюся, то робитимеш те, що скажу. (Бере ніж і приставляє Ростиславові до горла) Де пігулки?

Ростислав. Якщо мене заріжеш ти, я буду не проти. (Бере її за руку.)

Мар’яна (занепокоєно). Лоб гарячий, а руки як лід… Дай хоч вкрию. (Бере з кутка ковдру, кладе Ростиславові на плечі, обіймає.)

Ростислав. Не треба. Раптом це заразне щось…

Мар’яна. Звичайно, заразне. Ну, покашляємо і почхаємо разом.

Ростислав. А якщо це щось невиліковне і смертельне?

Мар’яна. Помремо, значить…

Ростислав. Разом.

Мар’яна. Звичайно, разом.

Ростислав. А Володя?

Мар’яна. А Володя носитиме на наші могили квіти…

Ростислав. На мою не носитиме, якщо я зведу його дружину.

Мар’яна. То не зводь.

Ростислав. Не можу. (Хапає її і садить собі на коліна, обіймає.)

 

Музика посилюється і лунає вже на передньому плані.

 

Наш час

Музика переходить у пташине щебетання.

 

Ростислав. То що?

Мар’яна. Ти як мала дитина. Тобі було погано. Що я мала робити? Кинути тебе?

Ростислав. Не кинути. Але й кохатися зі мною було не обов’язково.

Мар’яна. Цить! Тихіше. Тут же діти… Знову ти все перекрутив і перебрехав.

Ростислав. Аякже. Це я винен. І в тому, що ти лишилася, аж поки Володимир не приїхав… Зразу після роботи бігла до мене. Сорок днів. Цілих сорок днів!

Мар’яна. Тридцять сім – до сороковин.

 

П’ятий спогад

Спальня. Мар’яна збирає речі в сумку.

 

Ростислав. Чому тобі йти саме зараз?

Мар’яна. Тому що. Він скоро приїде.

Ростислав. Він буде аж увечері.

Мар’яна. А раптом вирішить зробити сюрприз і раніше з’явиться. А мене вдома нема…

Ростислав. Ну ти ж сказала йому, що навідуєш друга.

Мар’яна (швидко, після паузи). Так-так… (знервовано) Ну то прийде сюди. Ще краще.

Ростислав. Звісно, краще. Ми йому все розкажемо.

Мар’яна (зупиняється і дивиться на Ростислава). Що ми йому розкажемо?

Ростислав. Про те, що між нами.

Мар’яна. А що між нами?

Ростислав. Любов.

Мар’яна (відвертається). Нічого не хочу чути.

Ростислав (із серцем). Не хочеш? Доведеться! Ти ніколи не питала себе, чому я досі один? Невже я схожий на потвору чи невдаху? Та мені ніхто не потрібен, окрім тебе. (Бере Мар’яну за плечі.) Я кохаю тебе, синичко.

Мар’яна (холодно). А я – свого чоловіка.

Ростислав (уїдливо). Коли він такий тобі милий, тоді навіщо кохалася зі мною?

Мар’яна. Бо ти був хворий, втратив сім’ю… Це дуже гірко. Шкода стало. Мала ж я тебе якось підтримати.

Ростислав (саркастично). Ну от – і підтримала, і допомогла. Зараз я здоровий і мені солодко… (пауза) Думаю, одноразової допомоги було б цілком достатньо. А не тридцять дев’ять днів жаліти...

Мар’яна. Тридцять вісім. І раджу про них забути. Задля нашого ж спокою.

Ростислав (тихо). Гаразд. Іди звідси. Я не хочу тебе більше бачити.

Мар’яна. Вибач.

 

Вона виходить, грюкнувши дверима.

 

Наш час

Ростислав. Але ж ти так і не сказала Володі, що була у мене…

Мар’яна (здивовано). Як ти… (опанувавши себе) Все я сказала.

Ростислав. Чому ж тоді не чекала його дзвінка у мене?

Мар’яна. Ще чого! Аби він знав, що я у тебе днювала й ночувала? Це ти у нас із феноменальною пам’яттю.

Ростислав. А коли Володька прийшов мене провідати, то сказав, що скрізь пахне твоїми парфумами. І посуд на кухні розставлений так, як ти ставиш. «Дуже дивно», – так він сказав.

Мар’яна. Твою феноменальну пам’ять та до чогось би корисного.

Ростислав. Якби боліло тобі, то і ти пам’ятала б.

Мар’яна (зітхає). А що ж ти відповів?

Ростислав. Що ти допомагала по господарству.

Мар’яна (сміється). А ти після мене і хату не провітрював, і посуд не чіпав. Їв із каструлі.

 

Обоє сміються.

 

Ростислав. А ти до мене потім два місяці не приходила. Володя казав, що то у тебе голова болить, то справи якісь.

Мар’яна. Ти ж не хотів мене бачити.

Ростислав. Впевнена?

Мар’яна. І як вас розуміти, коли ви прямо говорити не можете?

Ростислав. Одні не говорять прямо, а інші не говорять правди.

Мар’яна. Не всяку правду знати треба. Деяка і зашкодити може. Я от до цих пір шкодую, що сказала тобі. Якби ти тоді не подзвонив…

Ростислав. Ну звісно, це ж я винен.

 

Шостий спогад

Сцена знову поділена навпіл, як у першому спогаді, але з іншими декораціями. Зліва – квартира Мар’яни, справа – Ростиславова. Посередині обох квартир стоять столи із телефонами. Ростислав набирає номер. Деренчить телефон. Мар’яна підходить, задумливо дивиться на телефон. Простягує руку, швидко забирає. Тоді повільно прикладає слухавку до вуха.

 

Мар’яна (обережно). Так. Я слухаю.

Ростислав. Здрастуй, Мар’янко.

Мар’яна. Це ти…

Ростислав (розтягує слова, довго добирає, що сказати). Я… дзвоню… перепросити у тебе… Насправді, я хочу тебе бачити... Дуже.

Мар’яна (вагаючись). Ну… гаразд. Я теж хотіла з тобою побачитись. Маю що сказати.

 

Одночасно кладуть слухавки. Виходять наперед до глядачів. Ростислав обіймає Мар’яну – вона відвертається. Він знімає з себе піджак і стелить, щоб можна було сісти. Сідають. На вулиці гамірно. Хлюпає вода.

 

Ростислав (радісно). Я так за тобою скучив. Давно ми не ходили до ставка.

Мар’яна (задумливо). Так… Я повинна тобі повідомити…

Ростислав (занепокоєно). Чому так офіційно?

Мар’яна. Я вагітна.

Ростислав (після паузи, пригнічено). Вітаю.

Мар’яна. Ти не зрозумів. Я від тебе вагітна.

Ростислав (ошелешено). Від мене?

Мар’яна. Тобі не почулося.

Ростислав. Ти впевнена?

Мар’яна. Дванадцять тижнів. Цілком.

Ростислав (радісно обіймає). Синичко моя… Тепер усе зміниться! (Підскакує, ходить по сцені.) Я облаштую вітальню… Купимо ліжечко. Господи, я тато! У нас буде дитина!  

Мар’яна. У нас її не буде…

Ростислав (з жахом). Що? Що ти вже надумала? 

Мар’яна. Я спершу подумала перервати вагітність…

Ростислав. Ні-ні… Не роби цього! Я не дозволю… Розлучися… Виходь за мене.

Мар’яна. Я за тебе не вийду. А дитину залишу – Володя буде батьком.

Ростислав (скрикує). Володя??? Але ж він знатиме…

Мар’яна. Нічого він не знатиме. У лікарні домовилася… Думатиме, що дитина народилася раніше, ніж потрібно. До речі, новину вже повідомила – сказала, що два місяці.

Ростислав (розгублено). Але як же це так… Я ж батько… Це ж брехня. (Хапає Мар’яну за руки.) Нащо ти це робиш? Нащо дитині жити у цьому всьому? Колись усе одно все випливе. Я ніколи не повірю, що зовсім байдужий тобі. Чому ж ти так не хочеш, щоб ми були разом?

Мар’яна. Тому, що ми не пара…

Ростислав. Зате з ним – пара. Тільки дитина у тебе від іншого буде. Чудова пара, нема чого й сказати.

Мар’яна. Проте я щаслива з Володею. Він розуміє мене і підтримує. Він – мій найближчий друг, якому я довіряю і можу розказати майже все. Він такий само простий, як і я. А ти? Ти хоч на мить уяви нас. Абсолютно чужі люди. Нам подобаються різні речі. І характер – ти думаєш серцем, а я відчуваю головою. Іноді таке враження, що ми навіть говоримо незрозумілими мовами. Твій тато – партпрацівник, мама – професор, ти закінчив університет... А моя мати – селянка, батька свого я не знаю. За плечима тільки вісім класів і роки на заводі.

Ростислав. Які дурниці! Ми рівні… Ми обоє – з плоті й крові… Ми дихаємо одним повітрям…

Мар’яна. Не треба тут філософії. Ми (з притиском) НЕ рівні, і ти це знаєш. Завжди пам’ятатимеш про це. Твоя родина пам’ятатиме. Вони завжди втручалися скрізь, ти слухав свою матір, робив усе, що їй заманеться. Вона б не схвалила твій вибір.

Ростислав. Моєї матері вже нема. Ще не минуло і трьох місяців, як батьки обоє загинули. Родичі навіть не прийшли на похорон. Невже ти думаєш, що я після цього когось із них слухатиму? Чому ти така жорстока?

Мар’яна. Я не збираюся виправдовуватися перед тобою за свої вчинки…

Ростислав (злостиво). Справді? Тоді я теж не виправдовуватимусь, а просто піду до Володьки і все йому розкажу. І про те, що було ще до весілля, і про його останнє відрядження, і про невеличкий подарунок. Вибору у тебе не буде, мила моя. Він з тобою не залишиться.

Мар’яна. Не роби дурниць, Ростиславе. Я з тобою теж не лишуся. А ти зруйнуєш чужу сім’ю, втратиш і мене, і свого друга назавжди. Я ніколи тобі цього не прощу.

Ростислав. Але що ж мені робити тепер? Ти вже скалічила моє життя і продовжуєш добивати далі.

Мар’яна. Можливо, тобі час одружитися.

Ростислав стогне і хапається за голову.

Мар’яна. Розумієш, клин вибивають клином. Якби ти створив свою сім’ю, то забув би мене.

Ростислав (уїдливо). То, може, ти ще й порадиш когось?

Мар’яна (незворушно). Лесю.

Ростислав. Лесю?!

Мар’яна. Ти їй давно подобаєшся. І вона стане хорошою дружиною. Принаймні, кращою, ніж я. (Встає.) А тепер бувай. Приходь у гості, як буде час. Ми тобі завжди раді.

 

Наш час

Мар’яна. Але ж ти послухався моєї поради. Одружився.

Ростислав. Та я навіть не можу добрати, чому зробив це. Спершу хотілося тобі досадити. Потім справді повірив, що з Лесею легше стане. Вона чудова людина.

Мар’яна. Шкода, що не склалося з нею.

Ростислав. Коли вона дізналася, що я дуже давно кохаю іншу і не можу ніяк її забути… Не втримали і п’ять років подружнього життя.

Мар’яна. Та у вас і дітей не було…

Ростислав. Були б, але я не хотів. Я вже мав дитину від коханої жінки і не міг уявити, що мені народить іще хтось.

Мар’яна. Таки не треба було тобі казати…

Ростислав. А справді, чому ти розповіла про це мені, коли не бачила нас разом?

Мар’яна. Що хотіти від молодої дурепи? Вважала, що ти маєш знати.

Ростислав. Е ні, Мар’янко, ніколи ти дурною не була. Щось ти приховуєш від мене. Як і завжди було.

Мар’яна. Це вже не твоє діло.

Ростислав. Звісно. Дитина моя, а діло не моє.

Мар’яна. Зате тебе уночі дитячий лемент не будив, то ще подякуй мені.

Ростислав. За що? Я може хотів, щоб мене будили серед ночі, і ростити, і виховувати власну дитину теж хотів.

Мар’яна. Це ти зараз кажеш. Подивилася би я тоді на тебе. Тим паче, ти мав можливість виховувати. Хрещений все ж таки.

Ростислав. Та хіба ж ти не бачила, як я люблю Ростика… Ти навіть назвала його на мою честь.

Мар’яна. Бо заслужив ти на цю честь.

Ростислав. Невже за те, чого я від тебе натерпівся? Невже я справді був для тебе лише другом? Я не можу повірити, що ті сорок днів…

Мар’яна. Тридцять сім…

Ростислав. Та хай вже хоч тридцять – з тобою сперечатися марно. Усе одно не можу повірити, що тобі було тільки шкода мене. І дитину ти залишила – від мене.

Мар’яна. Я би не пішла на гріх.

Ростислав. Але ти й у Бога не віриш і далеко не свята. Тим більше, що мала можливість народити і від свого любого чоловіченька – совість була б чистіша.

Мар’яна (роздратовано). Ну гаразд. У нас із ним не могло бути дітей. Три роки після нашого весілля ми намагалися завести дитину, але нічого не виходило. Так само і потім.

Ростислав. От бачиш! Навіть хтось ізгори був проти вашого шлюбу.

Мар’яна. Долю людини вирішує сама людина, а не хтось ізгори.

Ростислав. Ну от і вирішила ти. Замість Бога.

Мар’яна. Ростиславе Миколайовичу, я втомилася слухати цей сон рябої кобили. Відтоді стільки часу спливло. Поговорили і досить.

Ростислав. Не досить. У тебе зараз є син, є невістка, є двоє онуків. А що є у мене?

Мар’яна. Ти професор.

Ростислав (тяжко дихаючи). Мою матір не зберегло від наглої смерті те, що вона була професором, моєму батькові партійна машина не дала ні щастя, ні довгих років життя.

Мар’яна. Ти так і не сів за кермо після цього…

Ростислав (з серцем). Не перебивай мене! Ти мені весь час колола цим очі. Моїми батьками, моєю освітою і роботою, моїм статком. Не я тобі докоряв, а ти мені! Так, у мене є докторський ступінь, хай йому грець. Але я один. У величезній квартирі. Зі мною немає дорогої людини, якій я можу схилити голову на руки. Мені немає навіть кому чаю зварити.

Мар’яна. А чому ти це все кажеш мені?

Ростислав (тяжке дихання посилюється). Бо саме ти змусила мене шкодувати, що я саме такий, а не інакший. Не минало й дня, коли б я не картав себе за все – навіть за своїх батьків. І саме через тебе я тепер самотній. Я завжди сподівався, що те, що між нами було, для тебе щось означає.

Мар’яна. Ти сам хотів того, що між нами було.

Ростислав. Я хотів бути з тобою. (Зривається на крик.) Виходить, що ти була не синичкою, а дурною куркою! (Тяжко стогне і зойкує, вхопившись за серце.)

Мар’яна (злякано). Ти брав пігулки? (Дістає з торби свої, кладе дідові в рота.) Перестань хвилюватися – побережи своє серце.

Ростислав (прихиляється Мар’яні на плече, після паузи зітхає). Окрім докторського ступеня у мене ще є два інфаркти.

Мар’яна (гладить його по голові). Скільки вже тобі років, а досі хлопчисько. І геть про себе не дбаєш.

Ростислав. Мар’янко моя, ти все ж таки непокоїшся через мене.

Мар’яна. Так, непокоюсь. Помреш тут мені – що я тоді робитиму? Перед ким тоді носом крутитиму?

Ростислав. Хоч зараз скажи, хіба я байдужий був тобі? Усі ті роки…

Мар’яна (зітхає з жалем). Що вже зараз про це говорити – усе сталося, як і мало. А коли й ні, то все одно нічого не повернеш.

Ростислав. То й що? Ми можемо доживати віку разом. Ті нещасні кілька років, які нам ще відміряні. Яка вже тобі різниця, хто із нас хто? Більшість моїх родичів уже давно на тому світі. Я не надбав величезних статків, які могли б стати між нами. Володимира немає – що тебе тримає? Хіба пізно розказати правду? (з надією) Мар’янко, а може… хоч зараз...

Мар’яна (м’яко). Ростику, я…

 

Вибігають онуки, кидаються з реготом до Мар’яни.

 

Онуки. Ба!

Мар’яна (обіймає їх). Що, мої солодкі?

Онуки. Мама обідати кличе. (тихенько) А ось тобі печиво – тільки татові не кажи, що до борщу… (Кладуть печиво бабусі в долоню.)

Мар’яна. Дякую, любі. Нізащо не скажу. А що ж ви такі невиховані? Навіть з дідусем Ростиславом не привіталися.

Онуки (біжать геть). Добридень, діду Ростиславе!

 

Зникають зі сцени.

 

Ростислав (з притиском). Це ж мої онуки… Це мій син! Я помру і лишуся для них чужим дідом.

Мар’яна (встає). Ох, мені вже час іти. Чув? Кличуть.

Ростислав (благально). Я стільки часу зберігав нашу таємницю з любові до тебе. Розкажи їм – із тієї крихти поваги до мене.

Мар’яна (повертається лицем до Ростислава, голосно). Що розказати? Що їхній дідусь – не їхній дідусь, а батько – не батько? Що все життя кохала іншого і всім навколо брехала, навіть собі? Що валандалася з двома? Що вони думатимуть про всіх нас? Я лишуся в їхній пам’яті безпутною брехухою. Володя – сліпим дурнем. Ти – зрадливим другом. Не хочу! Думала, ти давно зрозумів.

Ростислав (встає, обіймає Мар’яну). Вони мають право знати. Вони заслуговують на правду. А ми – на відповідальність. І хоча б на маленький ковток свободи й щастя наприкінці шляху.

Мар’яна (сумно). Вже нічого не зміниш, Ростику…

Ростислав. Поки ми живі – ми можемо щось змінити. І повинні.

 

Мар’яна обіймає Ростислава. Пташине щебетання стихає.

 

Кінець

Марія КАРП'ЮК