* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

НИЗКА ДРАМ ВІД Сергія ЛЕВЧЕНКА

11:29 05.07.2011

НИЗКА ДРАМ ВІД Сергія ЛЕВЧЕНКА

СТРІЧКА МЬОБІУСА

 

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Северин Ногинський, 36 років, журналіст.

Наталя, 20 років, студентка.

Іван Мізенко, 42 роки, художник.

Петро Жадан, 40 років, робітник.

Максим Степанович, 39 років, слідчий органів безпеки.

Дід Алаєв, 71 рік, двірник.

 

Вряди-годи звучить флейта Пана.

 

 

ДІЯ І

Події в п’єсі відбуваються в одному з обласних центрів на Дніпрі. Зима. Вечоріє. Майстерня художника. В кутку велике, в людський зріст, дзеркало, мольберт, кілька готових картин, розставлених вздовж стін.. Художник закінчує писати портрет Ногинського. Наталя підходить до Івана дивиться, як той працює.

 

Наталя. Іване, а для чого ти за спиною Северина намалював це вікно напівкруглим?

Іван. Ну, розумієш, Нато, життя – це трохи театр, а Северин у нас, як не як, поет.

Наталя. Боже, як ти оригінально мислиш. Тільки ти мені підкажи, яку мені зараз грати роль: твоєї коханки, цнотливої дівчинки? А може кинути вас, двох старих бовдурів, і піти до нариків? У всякому разі там ніхто ні в що не грає і про політику ні слова.

Іван. Там теж грають...

Северин. У піжмурки зі смертю. Наталю, не заважай панові маляру, а то він і сьогодні не завершить роботу.

Іван. Або сьогодні, або ніколи. Де того ж й місця в ресторані замовлені. Хіба не так, пане поете?

Северин. Так, так, звичайно, поїдемо, вип’ємо за завершення моїх мук. А може вони тільки починаються? (Задумливо)

Наталя. Ти про що?

Северин. Та так.

Іван. Слухай, Северине, твого вірша читає все місто. Учора зустрів Євгена, так він сказав, що відразу впізнав в Іуді Петю Жадана. Невже справді займався цим ремеслом? І про органи прямо в десятку. (Читає вірша «Зрада»)

 

Не про тебе йтиме тут мова, Іскаріоте,

Хоч згадати тебе доведеться, мабуть, не раз.

Зрадив ти, але це ще була не робота,

Жить не зміг, а чи винен у цьому час.

Врешті, скільки іуд було на білому світі,

Певно жоден комп’ютер обрахунків

                                     не в змозі зробить.

З ними з’єднують нас невидимі оком ниті

Та відчути їх можна на якусь невловиму мить.

Мов тривоги сигнал, у свідомість болюче                                                         вдарить

І червоним заллє, і здригнуться в душі терези.

А народжений гнів вимагатиме смертної кари,

Як пустеля безводна прохає у неба грози.

У траві забуття потім губляться всі                                                                  поривання.

Через цямрину ллється вода із колодязя втіх.

Вирізають слова на лискучих коштовних гранях

Та поета огранити так ніхто і не зміг.

А зламати неважко, немов очерет на болоті,

І заграє ця мисляча флейта брехливі пісні.

За столом у кав’ярні сидиш ти, як завше, навпроти

Ще не бачу гачка я, ані золотої блешні.

Це нескоро ще буде, а зараз читаєш Бодлера,

Семенка і Олеся, а я щось своє й Василя.

Кожна зустріч, як тайна у нас із тобою вечеря.

Без цілунку й спокути не прийме Іуду земля...

Написання доносів було звичайнісіньким ділом

Під диктовку у слідчого, щоб швидко і без                                                               помилок…

Продаватись душею простіше, ніж хвойді тілом,

Та до зашморгу важко зробити останній крок...

Говорили про Дзюбу, Мордовію, психіатрички,

Про поезію так і не зняту до нині з хреста.

Ти читав свої вірші зі сцени й при полум’ї свічки

І казав, що напишеш в ООН, якщо треба, листа.

Ти сміливо рубав із плеча все, що знав і що думав,

Анекдоти про органи сипав, неначе з мішка.

А в цей час набігала срібляників клята сума,

Яку ти, зачинившись, не раз рахував спідтишка.

А тепер, таємниці нема, залишилася тільки                                                                       зневага,

Та одвічне питання: «Куди ти, людино, ідеш?»

Ти живеш серед нас, відчуваєш і голод, і спрагу,

І потрібні тобі і любов, й милосердя теж.

Може більше, ніж нам, бо напевне уже не раз ти

Поглядав на іудине древо обабіч доріг,

Бо життя свого ближнього похапцем                                                                        обікрасти –

Це ще більший, ніж в себе забрати життя гріх.

Адже все це було не в тридцяті, не в юдину пору,

Коли навіть на себе писали з страху папірці.

Я стояв над глибоким проваллям іще учора,

Міцно стиснувши руку твою у своїй руці.

Я пробачив усе, навіть те чого не прощають,

Бо ти вже не поет і тут справа не в ремеслі,

А у тому, що й слову, яке інколи навіть сяє

Ти теж зрадив. А що за поет без слів...

 

Наталя. Поезії у вірші малувато, по-моєму.

Іван. Помовч там, філолухине.

Северин. Вона права, це писалося розумом. Душі немає...

До майстерні заходить дід Алаєв – двірник.

Дід Алаєв. Душі немає – це точно, Северинчику. Все є, земля є, сніг є, охо-хо, багато снігу, баба є... Ні, брешу, баба моя поїхала в Канів, до сестри. Так що цей тиждень я, слава Алаху, козакую. Ага, чого я прийшов? Ваню, на тебе знову написали, ну ти знаєш хто: дівчата, п’янки.. Ти все-таки не того, обережніше, без зайвого гармидеру. Сам був колись молодим...

Іван. Алаєв, ти ж знаєш, що то все брехня, наклеп. А хто пише знаю, стара ворона, шляк би її трафив... У нас «любов» з нею вже років з шість. Алаєв, а може ти її вколошкаєш, тим більше й баба твоя гайнула? Ну, бувають вряди годи зустрічі з колегами, але все пристойно, ти ж, діду, знаєш...

Северин. Що, справді, можуть бути неприємності?

Іван. Пусте. Доведеться розпрощатися ще з одним своїм натюрмортом. І розпити пляшку з дільничним. У мерії багато моїх шанувальників. З майстерні мене ніхто не викурить.

Дід Алаєв. Нещодавно старший лейтенант мене питав про тебе, Ваню, що та як? Я йому відповів, що ніколи не був продажним псом, навіть там, на засланні. Хоч наш брат двірник грішить цим, ой, грішить...

Северин. Ти був на засланні? Я і не знав. А де?

Дід Алаєв. Я й зараз на засланні, весь мій народ на засланні. Спасибі Вані, його картина з Ай-Петрі зігріває моє серце,

Наталя. Я гадаю, що скоро ви всі повернетеся на свою батьківщину.

Дід Алаєв. Спасибі, дочко, на доброму слові. Народ, звичайно, повернеться, а от я навряд, та й баба мене не пустить – вона ж тутешня. І я звик до Вані, до круч, шайтан їм печінку, до снігу, трясця його матері... То я пішов, Ваню, бувайте всі здорові.

Іван. Діду, а може, з нами, в ресторан – Северин пригощає, я його портрет закінчую.

Дід Алаєв. Та ні, дякую красненько, старий я вже по кабаках ходити. І робота чекає, он скільки снігу накидало.

Наталя. Мені теж час, завтра залік.

Іван. Е ні, тебе ми не відпустимо, правда Северине, тим більше з таким кавалером як дід Алаєв. Ти ж чула, що він зараз козакує.

Алаєв, неголосно сміючись, виходить з майстерні.

Северин. Справді, Наташо, залишся.

Наталя. Добре, але в ресторан я не зможу.

Іван. Ти що серйозно?

Наталя. Цілком.

Северин. Іване, давай зробимо перерву.

Іван. Згода, перепочинемо.

Северин. Я давно хотів спитати у тебе про Алаєва. У вас що, дружба? Складається таке враження, що він тобі чимось зобов’язаний.

Іван. Скоріше не він, а я йому. Ще давно він розповів правду про свій народ. Правду, розумієш, страшну, не прилизану офіціозом, правду, від якої мені хотілося кричати. І я вдячний за це діду. Після його розповідей про переселення кримських татар, я по-іншому почав сприймати себе, свій народ, нашу історію. Адже ми, українці, теж переселенці, правда нас переселяли відразу на той світ...

Северин. Тепер я розумію звідки в тебе ті тривожні фарби в кримських пейзажах. Деякі з них схожі на кінець світу. Для тих людей воістину так воно і було...

Підходить до мольберту, мовчки розглядає майже закінчений портрет.

Наталя. Це справді страшно, коли все летить шкереберть, у що вірив, на що надіявся...

Іван. У що чи кого любив...

Наталя. Це не жарти, а трагедія нашого покоління.

Іван. Тільки вашого? А ми вже поза грою, нас можна списати з рахунку? Ти чуєш, Севере?

Северин. Угу.

Наталя. Ну, чому ж відразу й списати. Ви цю кашу заварили...

Іван. А сьорбати доведеться всім.

Наталя. Вже сита по саме горло, до нікуди вашою балаканиною, вашим Рухом, безробіттям, лайном, яке виплило, дякуючи таким як ви, горлодерам. Я волію просто жити, а не боротися. Ви ж розумієте, про що я. Я хочу прокидатися вночі від ше-поту крові, а не від грюкоту у двері.

Іван. Де це ти про грюкіт вичитала? Зі мною було дещо інакше. Мене взяли прямо з роботи. Майстерня моя була біля столярки Худфонду.

Северин. Тебе теж...

Іван. Що значить теж?

Северин. Ти мені ніколи не розповідав про це, Іване.

Іван. Наскільки я знаю тоді мало кого не зачепив цей молох. Я був в самій його пащеці, але вислизнув. З півроку мене водили на короткому повідку, а потім відпустили. Тільки от гачок в серці на все життя...

Северин. Гадаєш, відпустили?

Іван. Навряд, я мічений атом, правда робіт моїх з виставок вже не знімають, як раніше.

Северин. Часи інші.

Іван. Лакузи старі. Бачив одного недавно, посміхає-ться, тисне руку. Працює на незалежну і самостійну... Нема на них люстрації!

Северин. Як же ти, все-таки, вислизнув?

Іван. Назвався хворим, сказав, що не зможу виконувати їхні доручення, коротше, дурня гнув. Це зараз усі герої, тоді б спробували... Вони мені загрожували навіть розправою, натякали на Бандеру.

Наталя. На Бандеру?

Іван. Так, його знищили агенти НКВС. У них довгі руки – це мали на увазі.

Наталя. А на сотні тисяч, мільйони закатованих наших земляків вони не натякали?

Іван. Ну що, продовжимо роботу? Северине, стань, будь ласка до вікна.

Северин. О Боже, допоки мені ще тут стовбичити?

Іван. Залишилося тільки пальто, не рухайся, стій спокійно.

Северин. У мене ось ґудзик відірвався.

Іван. Я пришию, не хвилюйся.

Северин. Тобто намалюєш?

Іван. Намалюю, намалюю, стій спокійно.

Наталя. Який ти добрий, Іване, хоч і красномовний.

Северин. Хіба одне одному – заперечує?

Наталя. У даосів так.

Северин. Але ж ми не даоси.

Наталя. Але вже й не християни, правда?

Іван. Господи, чому нам усім так важливо кимось бути? Мене, наприклад, влаштовує що я маловідомий художник, що мене мало знають люди. Важливіше, щоб я знав людей.

Наталя. Не такий вже ти й маловідомий, не прибідняйся, хоч до Глазунова тобі далеко.

Іван. Слухай, Нато, не треба... Ти ж знаєш моє до нього ставлення.

Наталя. Добре, добре. Але, виходячи з того, що ти щойно проповідував, мусиш збагнути його, як людину, а вже потім, як митця, а не просто заперечувати все ним написане.

Іван. Ну, не так все просто, як тобі здається.

Северин. Дивіться, падає сніг...

Усі виходять з майстерні. Через деякий час повертаються, але без Наталі.

Іван. Усе-таки втекла. Отак завжди.

Северин. Вона ще юна. Ти з нею спиш?

Іван. А ти гадаєш для чого вона гайнула від матусі з Полтави: займатися філологією чи живописом?

Северин. Певно цим теж. То як вона?

Іван. Талановита.

Северин. І не тільки в ліжкові?

Іван. Знаєш, Севере, я з нею буваю такий щасливий. Це як вві сні бачиш падаючий сніг, а вранці прокидаєшся, а сніг падає насправді за вікном. Вона чарівна, але інколи мені здається, що це мімікрія, гра.

Северин. Не кіт з мишкою, а мишка зі старим котом? Життя абсурдне, і сенс його треба шукати в собі. Розумієш, Іване, в собі, а не в суспільстві, не в друзях, не в Наталі, не в політиці. В собі. Я недавно спробував помолитися, і у мене нічого не вийшло. Недаремно Христос забороняв кидати перли свиням. Моє знання світу виявилося нікчемним перед незнанням чогось вищого. І я збагнув, що мертвий, не зважаючи на те, що дихаю. Це страшно. Так лячно, мабуть, було Гоголю, коли він прокинувся у закопаній в могилі труні. Язик став дерев’яним, в голові пустка. І що цікаво: перехід від того, звичного стану, в цей відбувся якось непомітно. Так само, як на стрічці Мьобіуса одна площина переходить в іншу, як дружба переходить в зраду. Теж непомітно, Іване.

Іван. А потім знову через мільярди років, наступить воскресіння. І все повториться. Ти віриш у це? У цю стрічку Мьобіуса в безмежжі Всесвіту. Можливо так воно і є, можливо… Але я не хотів би, щоб все повторилося.

Северин. Я теж, бо то вже будуть не наші життя.

Іван. Тоді мені знов доведеться пройти через ту гидь?

Северин. І все ж залишитися чистим. А це немало, Іване.

ДІЯ II

Ресторан. В окремому кабінеті сидять Северин та Іван. Звучить естрадна музика, але не гучна. На столі шампанське, горілка, різні закуски.

 

Іван. От ти сказав мені, там, в майстерні, що я чистий. А є хіба такі, Севере?

Северин. Якщо не подобається тобі це слово, то Бог з ним, але ж тебе не зламали, ти вистояв, зумів таки.

Іван. Вистояв... Зробив з мене героя. А я таке ж лайно, як і всі. Якби ти знав, як це гидко, коли з тебе хочуть зробити тварюку, а ти пручаєшся, але несильно, помалу, бо розумієш що так і карка недовге зламати. Я залишився калікою, а ти кажеш незламний.

Северин. А що вже мені говорити? У моєму вірші впізнали всі Петра і не помітили мене. Це був мій останній донос – донос на самого себе.

Іван. Ти... Е ні, ти вже п’яний, ходімо звідси.

Северин. Зачекай Іване. Мені треба було раніше тобі про це розповісти, але не міг. Боявся. Боявся презирства друзів, боявся залишитися самотнім. Розумієш? Усе почалося... Коли ж? Мабуть ще зі школи. Тоді я, наслухавшись різних «голосів», почав виготовляти самотужки листівки в захист дисидентів і розклеювати їх по місту. Але це ще була гра. Я почувався підпільником. Потім прийшов 1968 рік. Я вже розумів – наші танки чавлять свободу чехів. Уже пізніше один знайомий розповідав мені, як їх, десантників, посадовили в літак у Києві, а скинули над Прагою, попередивши про виконання «інтернаціонального обов’язку» за п’ять хвилин до висадки. Я написав вірша про студента-чеха, який спалив себе в знак протесту проти радянської окупації. Уже в армії мене вперше попередили: «Будеш багато патякати – потрапиш в дисбат». Мені показали листа, який «випадково» розклеївся, мого листа другові на Україну. От тоді я почав дещо розуміти, але це був тільки початок моєї дороги до зради. Ти знаєш, коли я вчився на другому курсі, у мене померла мама. Через кілька днів після похорону біля мого під’їзду зупинилася чорна «Волга». Вони знають, коли забирати... Все розрахували: зараз я прибитий горем і мене легше буде розіп’яти, приперти до стіни. А може схилити на співробітництво. Адже, це так почесно допомагати органам, це «святий» обов’язок кожної радянської людини. Коли мене везли в управління, я ні про що не питав, я вже був давно готовий до цього. Та все ж, внизу живота відчув неприємний холодок, як перед стрибком у воду. Я гадав, що на мене можуть навісити: розповсюдження політичних анекдотів, чи розклеювання листівок? Також знав із літератури про методи допиту: відомий фокус з добрим і злим слідчими. Так от, слідчий молодий, майже юнак, був досить таки привітним, запросив сісти, запропонував сигарету... А потім поклав на стіл товстелезну сіру папку з моєю справою. Потім...

Іван. Ти чого замовк?

Северин. Потім він почав акуратно так, один за одним витягувати з папки папірці-доноси на мене. Але хто, хто, хто? Я і зараз достеменно нічого не знаю. Слідчий все щось читав і читав, коментуючи прочитане статтями з карного кодексу. Нарешті він...

Іван. Запропонував співробітництво з ними?

Северин. Ні, то було трохи пізніше. Він просто, певно втомившись, включив магнітофон, де були записи, уяви собі, Висоцького. Володя, тут? Виявляється слідчий був, як і я, закоханим у нього. Потім забіг якийсь підполковник й облаяв мене антирадянщиком. Вони удвох зникли за дверима на хвилин п’ятнадцять, а я сидів й тримав руками свої дрижачі коліна... У мене не вистачило навіть духу зазирнути в папери, які лежали на столі.

Іван. А їм, певно, дуже хотілося, аби ти це зробив?

Северин. Можливо. Коли знову з’явив-ся мій слідчий, вигляд у нього був пригнічений.

Іван. Аякже, добра душа.

Северин. Він заявив, що справи мої кепські: начальство налаштоване розпочати проти мене справу. А це суд і не менше п’яти років таборів в Мордовії, а то й далі.

Іван. Знайомий прийом.

Северин. Ти ж знаєш, якими ми всі тоді були «довірли-вими», роздвоєність була нашим другим я. Та й не один я зламався тоді.

Іван. Але і були такі, як Стус, Світличний, Чорновіл...

Северин. ...Під вечір (а привезли мене в комітет десь о десятій ранку) я підписав усі документи. Відтоді ймення моє – сексот.

Іван. Що ж було далі, Севере?

Северин. А далі була «робота». Я писав доноси. Тобі цей літературний жанр не відомий?

Іван. Чому ж, наші радянські митці возвели його у високий ранг, ним робили кар’єру...

Северин. Якщо в мистецтві не вдавалося.

Іван. Ти й на мене писав?

Северин. Писав, писав, Іване. Куди мені було діватися?

Іван. Підписувався своїм прізвищем?

Северин. Звичайно ні, у мене був і... є псевдонім. Не повіриш, зі мною за ці роки працювало дванадцять чекістів, я їх почав називати апостолами. «Апостоли із органів». Непогана назва для п’єси.

Іван. Ну, а ти виходить був у них за Христа? ...

Северин. Та ні, ціну вони мені склали відразу – платили мені на свята по тридцять карбованців. А я робив вигляд, що натяку не розумію.

Іван. Знаєш Севере, якби не Іуда, то чи знали б ми Христа, його вчення?

Северин. Слабка втіха. Ти знаєш, я навіть написав заяву, аби мене прийняли у їхню вищу школу. Але не «виявили довіри», як то кажуть.

Іван. І правильно зробили, тобі не пасує форма. А як ти «вийшов» на Петра Жадана?

Северин. Він надто був сміливим у виразах, голосно розповідав на все кафе політичні анекдоти, що аж за сусідніми столиками пригиналися. А одного разу мені дали прорецензувати повість досить відомого автора. Комусь, там угорі, щось в ній не сподобалось. Я все зробив, як того хотіли мої «апостоли», і віддав їм журнал зі своїми помітками олівцем. І уяви моє здивування, коли я десь через місяць бачу цей же журнал у руках Петра.

Іван. Як ти його впізнав?

Северин. Помітки були стерті, але недбало, залишилися сліди.

Іван. Сліди, так, так...

Северин. Отже, тепер ти все знаєш: поет-донощик. Хоча який я поет? Слову і тому зрадив!

Іван. Але вірша ти все-таки написав. Ти зробив їм виклик.

Северин. Зараз неважко, якби тоді.

До кабінету заходить, ледь похитуючись, Петро Жадан.

Петро. Ну що, випередив мене, Севере? А чим ти кращий за мене? Мене теж друкують! Гадаєш, я не знав, що й ти працюєш на них? Знав і мовчав. І мовчав би, а от зараз мовчати не буду!

Іван. Петре, угомонись, ми ще не закінчили розмову з Севером.

Северин встає, підходить до Петра і ...цілує його в щоку.

Северин. Прости мене Петре і ти Іване прости. Мені вже час, я піду...

Петро вражено дивиться на Северина, який прямує до виходу.

Іван. Зачекай Севере! Ти куди? Я не відпущу тебе одного.

Северин. Все буде гаразд, не хвилюйся. Я мушу сам виплисти. Не забудь про ґудзик на моєму пальті, що на картині.

Северин, махнувши рукою, зникає за дверима.

Петро. Даремно ти його відпустив.

Іван. Не знаю, мабуть.

Петро. Ти що, справді, тільки сьогодні узнав про нас...

Іван. Та ні, хіба таке сховаєш...

 

 

 

ДІЯ ІІІ

Конспіративна квартира, в якій зустрічаються працівники органів безпеки із своїми «помічниками». Напівсутінь. Звичайна обстановка: книжкова шафа, письмовий стіл, крісла, торшер тощо. Максим Степанович, слідчий, розмовляє по телефону.

 

Максим Степанович. Да, она должна скоро явить-ся. Мы договорились в двадцать два тридцать. Стихо-творение? Конечно прочел. Что поделаешь, железные детали и те ломаются. Заменить? Да нет, подождем пока. Так точно, товарищ полковник!

Кладе трубку. Встає з дивану, підходить до вікна. Трохи постоявши, різко його зашторює. Потім знову сідає. Відкриває свій кейс, дістає кілька чистих аркушів писального паперу. Бере в руку кулькову ручку, клацає нею, задивившись на золоті корінці книг. Раптом звучить двірний дзвінок. Хутко встає й направляється до дверей. Відчиняє їх. В коридор заходить якась молода жінка. Перед тим, як зачинити двері, виглядає назовні. Допомагає жінці зняти пальто, ґречно пропускає поперед себе до кімнати. І тільки тут можна розгледіти, що жінка ця – Наталя.

Максим Степанович. Сідай, Наталко, ось у це крісло. Як навчання? Незабаром іспити? Ех, де мої «семнадцать лет». Як мама, не хворіє? Не забувай про неї, частіше пиши.

Наталя після цих слів, ніби від холоду, повела плечима.

Якщо щось треба буде, ну ліки там, не соромся. Допоможемо. А це ось тобі подарунок на Новий рік – електронний годинник. Браслет сам підбирав.

Наталя. Ну що ви, не треба. Дякую, але я не можу взяти такий дорогий подарунок.

Максим Степанович. Наталю, ми вже більше року працюємо разом. Ти нам дуже допомогла, і, гадаю, наше співробітництво продовжиться. Так що візьми, тільки розписку напиши.

Наталя пише розписку.

Максим Степанович. От і добре, маю надію, що в Новому році наш час завжди буде збігатися. Що ще хотів би тобі сказати? Ситуація в країні непроста. Але органи як були, так і залишаться. Ми, мов баласт...

Наталя. Баласт?

Максим Степанович. Так, баласт, який кладуть на дно трюму корабля, аби той не перекинувся, навіть на невисокій хвилі. Поки є держава, будемо й ми. Але зараз нам треба переорієнтовуватися. Розумієш. Ти за кордоном була? Ні? Я вже давно виношую один план. Коротше кажучи, хочу почати одну цікаву гру...

Наталя (трохи знервовано). Перепрошую, ви не пригостите мене сигаретою?

Максим Степанович. Я не палю, але сигарети у мене завжди є.

Подає Наталі пачку «Мальборо», клацає запальничкою.

Максим Степанович. Ну, то як поживає наша американська подруга? Ти з нею зустрічалася?

Наталя. Так, в інституті. Вона виставляла свої картини. Симпатична дівчина, особливо нічим від нас не відрізняється. Правда, розкутіша, ніж ми, тримається просто, не випендрюється.

Максим Степанович. Вона приїхала не одна?

Наталя. Ще двоє хлопців з нею. Будуть вивчати російську мову. Хоча чому російську тут, в Україні?

Максим Степанович. Слушне зауваження. Що ти можеш сказати про її твори?

Наталя. Примітив.

Максим Степанович. Не зрозумів?

Наталя. Школа така. Сама ж вона не визнає ніяких шкіл. Просто працює. Саллі вважає, що культура – це єдиний потік...

Максим Степанович. Єдиний потік кажеш. Куди тільки от він нас винесе? Здається, недавно вона заходила до Івана Мізенка?

Наталя. Так, була невеличка вечірка. Іван добряче витратився на випивку. Співали пісень, читали вірші...

Максим Степанович. А по нашій лінії щось було?

Наталя. По вашій нічого. Вона приїхала до нас не закладати вибухівку під мости...

Максим Степанович (не звертаючи увагу на іронію Наталки). І все ж я попрошу тебе зараз сісти до столу і написати про зустріч із цією художницею. І, будь ласка, конкретно: хто був, про що говорили, чим гостя найбільше цікавилась. Більше подробиць.

Наталя. Але справді, нічого цікавого для вас не було.

Максим Степанович. Розумієш, що не є цікавим для нас, може зацікавити когось іншого. До речі, ти не зустрічалася останнім часом з Ногинським?

Наталя. Ні. Вірніше так, сьогодні, у майстерні Івана. Він якраз завершував Северинів портрет.

Максим Степанович. Ти вірш Ногинського читала? Якої ти думки про нього?

Наталя. Це імітація поезії. Але Северин писав цю річ не для того, щоб увіковічнити своє ім’я в історії красного письменства.

Максим Степанович. Певно що так, Наталю, я хочу бути відвертим з тобою, як ти ставишся до нашої спільної роботи? Ти мене розумієш?

Наталя. Нормально. Ви допомогли мені, тепер я допомагаю вам. Такі правила гри. До того ж, віршів я не пишу.

Максим Степанович. Я радий був почути це від тебе, Наталю, саме сьогодні. А тепер пиши, я не буду зава-жати.

Максим Степанович встає з крісла і виходить в сусідню кімнату. А Наталя, ледь усміхнувшись комусь невидимому, схилилася над столом. Нависавши, вона втомлено відкидається на спинку крісла і знову запалює сигарету.

Максим Степанович. Готово! Я тільки зараз швиденько пробіжу (читає донесення). Що ж, негусто, але без помилок (сміється). Постав отут дату і підпис «Марія».

Перед тим, як, випустити Наталю з кімнати, Максим Степанович виглянув за двері, впевнившись, що за ними нікого немає. Наталя виходить на вулицю. Морозяно, їй хочеться плакати, але вона стримує себе. Мовчки витягує з сумочки подарунок-коробку з годинником, дістає його. Потім з усього розмаху вдаряє годинником об цегляну стіну будинку. Наталя повільно підходить до телефонної будки. Заходить в неї, набирає якийсь номер. Але ніхто не відповідає. По обличчю Наталі котяться рясні сльози. Потім Наталя підходить до п’ятиповерхової «хрущоби». Піднімається на п’ятий поверх, дзвонить у двері. Двері довго не відчиняють, але Наталя продовжує дзвонити. На порозі з’являється Северин.

Северин. Ти?

Наталя. Тобі погано, я знаю. Тому я тут.

По тому, як Наталя пересувається по квартирі, можна зрозуміти, що вона тут не вперше.

Северин. Пам’ятаєш, я сьогодні говорив у майстерні про стрічку Мьобіуса, у якої площини непомітно переходять одна в одну, як дружба в зраду, як життя в смерть?.. Я все сьогодні розповів Іванові. Все! А тягар залишився.

Наталя. Все?

Северин. Заспокойся, про тебе нічого. Давай вип’ємо, Наталю.

Наталя. Давай. А знаєш, Севере, я вже нічого не боюсь. Нічого і нікого.

Северин. От і добре, кохана.

Наталя. Я зніму з тебе тягар.

Северин. Чи буде він останнім?

Наталя. Буде, буде, буде... (говорить, ніби марить).

Вони п’ють вино і цілу ніч займаються коханням так пристрасно, як ніколи до того. Вранці Наталя прокидається, але Северина поруч немає. Вона кличе його, і в голосі звучить ледь вловима тривога. Накинувши на себе халат, вона заходить на кухню, потім у ванну кімнату. Раптом страшний крик розриває повітря, цей крик настільки незвичний, що важко повірити, що належить він Наталі. У ванній лежить мертвий Северин, вени на руках його перерізані. На дзеркалі кров’ю написане лише одне слово – Іуда.

                                             Завіса.

                                             1987 р.

 

 

 

БУТИ ЯК ВСІ...

Драма-сповідь

 

Автор, 55 років

Лена, 24 роки

Павло, 27 років

Батько Лени, 52 роки

Мати Лени, 49 років

Мати Павла, 52 роки

Лікар-психіатр, 45 років

 

1.

СьогоденнІ

Кабінет лікаря. Кілька шаф, стіл вишневого кольору. Три стільці біля столу, інші – вздовж протилежної стіни. В кутку – біла залізна тумбочка, на ній жовтий сейф. Вікно, як майже в усіх будинках, на першому поверсі, заґратоване. За вікном нависла темно-зелена, майже чорна, лапа ялини. Вряди-годи, як фон, звучать з магнітофона твори композиторів Л. Бетховена («Елізі»), К. Вебера («П’єси для фортепіано») та П. МакКартні (пісня «Вчора»). Лікар присутній від початку до кінця п’єси. Автор то сидить на стільці, то виходить з кабінету. То знову заходить, сідає, слухає мовчки. Інші герої заходять і виходять з кабінету по черзі.

Автор. Так, ніщо не вічне в цьому світі. Я часто повторював ці слова про себе й уголос. І коли я випадково побачив цих двох молодих людей увечері, в арці (я мешкаю поряд з ними, в сусідньому будинку), які тримали один одного за руки, то зрозумів, що Ромео і Джульєтта – вічні. «Але ж Шекспіра колись не було», – сказав я їм. Вони лише засміялися.

Я почав за ними спостерігати. Вони мене зацікавили. Я про них багато чого узнав. Навіть пробував змінити їхнє життя, їхню долю. Але це мені не вдалося. Я майстер, відтворення грального життя, а не справжнього: суворого, інколи несправедливого, але чесного. «Не вір, не бійся, не проси.» Але я продовжую вірити в любов, боятися смерті й просити в Бога волі й спокою. Я вірю всім, навіть нашим чорним дворовим котам. Може тому жінки мене люблять, а чоловікам, які спілкуються зі мною, стає ніяково? Я не хотів бути філером, а другом, я ходив за закоханими, аби надоумити, попередити, щось змінити, але не зумів, не встиг. Я картав себе, рвав комір сорочки, ремствував на свій фах, неодмінною умовою якого є невтручання, не кваплення, прискіпливе з’ясування всіх «за» й «проти». Це все таки не гра в покер, де можна блефувати, але й не життя. «Істина сплетена з брехнею тонюсінькими нитями.» І, врешті-решт, на кожен корабель рано чи пізно чекає його скеля. От і мій наскочив… Чи зможу після цього ще писати?..

Звучить Вебер.

Лікар. Батькам Лени я сказав, що в 99,9 відсотка в неї народяться недорозвинуті діти. Овочі одним словом. Ультразвук показав, що в неї двійня. Ще двоє до нашого напівдебільного суспільства. Я знаю їх, вони мої пацієнти: Лена й Павло. В обох – шизофренія. І якщо одна накладеться на іншу… Не хотів би я залазити під череп їхнім дітям. Лена сама створює собі складні ситуації. Як кожна жінка. Павло – хитріший, але за інтелектом він – підліток, якого задовольняє тільки прямий контакт з партнершею – статевий. У неї було кілька суїцидів, він же любить добре поїсти і випити. Епікуреєць хрінів, лох, який пливе за течією. Гора м’язів. Без матері ні кроку. То чого ж в батьки лізеш? Іди он, гачкуй рибу, відтягуйся, поки не закрили… Ні, це вже лікарська таємниця. Менше треба патякати. А то он головний недавно сказонув мені: «К вам, товаріщ Бєрія, нєт довєрія». Гуморист… Серед нас, психіатрів, вони не так часто зустрічаються.

Дивиться у вікно.

Не люблю ялин. Недаремно ж говорять у народі: в сосняку – веселиться, в березняку – жениться, в ялиннику – удавиться…

Лікар мовчки сидить за столом. Очі опущені, ні на кого не дивиться.

Мати Лени. Не для того я народила Лену, аби мати від неї такі проблеми. У моєї американської подруги вдома так: вивчила дитину і край, далі – на всі чотири сторони. Я хочу спокою, займатися собою. Я навіть з чоловіком розлучилася із-за цього. А тут, на тобі, приносить знімок з лікарні, а там – двійня. Та якби ще була сама здорова, а то ще й батько майбутніх дітей не сповна розуму, з психушки не вилазить.

Після першого отруєння, коли Лена повернулася з лікарні, я її змогла «витримати» лише тиждень. Вигнала. Речі її викинула в кульку з балкона. З цього все і почалося. Були потім і другий, і третій рази. Лікар сказав, що якби захотіла, то б покінчила з собою. Й оце зараз, знову після реанімації, лежить моя донечка вагітна в палаті, й мовчить…

Плаче.

Я з нею і так, і сяк. Кажу, що треба робити аборт, поки не пізно. Вчора приїжджав Павло з шампанським та цукерками… Чоловік з ним порозмовляв у коридорі й той зник. Лена попросила їсти. Чоловік побіг в крамницю й аптеку – треба ставити крапельницю. Боже, боже, коли це все скінчиться!

Їздила з нею в Почаїв півроку тому. Думала допоможе. Оце так помогло! А може, справді… Ми ж і воду їз святого джерела пили. У моєї мами теж була двійня, правда, моя сестричка померла ще й тижня їй не було.

Лена й слухати про аборт не хоче. Називає це вбивством. Чоловік спочатку нібито схилявся на мій бік, а тепер набурмосено мовчить. Тільки мати Павла за мене. Бо розуміє, що то за ноша на нас ляже. Та хоч би ще чоловік був, як чоловік. Мав добру роботу, писав дисертацію. А потім, після смерті батька, зламався. Залишився без роботи, без сім’ї. Знайомі з іронією називають його «мандрівним філософом». Може тому, що вештається цілими днями містом. Раніше він активно займався політикою, був у перших лавах «демократів». Дехто з його друзів, колег, знайомих ходить в депутатах, радниках чи займається бізнесом. А в нього й на це не вистачило кебети, чи то характеру. А може, якраз дякуючи характеру…

Ми з ним не вороги, буває розмовляєм по телефону, зрідка зустрічаємось. От і зараз. Каже, що любить. Я знаю, він –однолюб. А в мене так: якщо розлучились, то розлучились. І нема чого туди-сюди бігати. У мене теж є характер – не люби ти мене, а люби ти моє. Недаремно мій прадід був повітовим суддею. Але схоже, що я залишуся сама.

Може наш розрив так вплинув на дочку? Але вона вже була дорослою. Любить вона чоловіка, тата свого.

Мати Павла, ця торгашка, аж верещить, коли розмовляє зі мною, захищає своє чадо. Чоловіка в неї немає, помер. Теж був не від світу цього. Син у батька. Спадковість. То на біса це ще й нам? Вона вдова. А вдів, кажуть, Бог захищає. А хто ж мене захистить?

Так, треба взяти себе в руки. Досить «akt the fool», як каже моя знайома американка. Треба бути твердою, на всіх нас чекають важкі часи.

Звучить Вебер.

Входить мати Павла з сином.

Мати Павла. Не знаю, як там батьки Лени, з матір’ю її ми, здається, порозумілися, але я категорично проти родичання з цією сімейкою. Вистачить з мене своєї: двоє синів, стара хвора мати… Чоловіка немає. Помер, бідолаха… У нього, як і в мого старшенького, теж були завихрення в голові. З лікарями справу мати теж не хотів. Сам ставив собі діагнози. Але мізки свої на місце так і не поставив. Зате молодшенький в мене нормальний. Та й я, здається… А тут – обоє рябоє. Ні! Хай там вони зі своєю дочкою, хоч гопки скачуть, а я Павлика їм не віддам на поталу. А про те, щоб дітей няньчити їхніх, то хай і не думають, і не гадають. Я про це Леніній матері реально сказала: твоя дочка – твоя болячка, а на козаку нема знаку. Боже, як вона взбеленилася: як це нема знаку? А я їй: як сучка не схоче, то пес не заскоче. Тут вже і батько Лени встряв. Видно, що людина освічена, чемна, але і в нього голос дрижав: «Чоловік мусить бути і залишатись чоловіком при будь-яких обставинах, в будь-якій ситуації. Тут вирішують двоє: Лена і Павло. Не лізьте брутально, не витерши ноги, в їхній тонкий і чистий світ.» Так він тоді сказав… І я зрозуміла, чому він розлучився з дружиною. Але це не моє діло.

Чомусь раптом згадалася пісня, яку співала мені мама:

Співає.

Дай, мамко, голку

Та й ниточку шовку.

Най пришиєм квіточку

З зеленого барвіночку

Молодому на головку.

Це весільна пісня. Молодий на руках вносить молоду в хату… Мама в мене родом з Рахова. Весілля в них починається в суботу. В перший день – заводи, в другий – «беруть шлюб», третій день – пропій (молода підносить чарки гостям і їй дають подарунки), четвертий…

Витирає сльози.

Ой, не буде у Павлуся ні першого, ні останнього дня його весілля. Ой, не буде! Лена і красива, і добра, і хазяюшка була б гарна. Але… Лікар їхній сказав: 99,9 відсотка… Що тут поробиш? Павлик торочить весь час: вбивство, вбивство й показує знімок, на якому вже можна розгледіти двоє пуп’яночків, малесеньких таких… Ні, досить бовтатися. А Павла я захищу, сховаю… З лікарем домовимося. Були б «гріни»…

Звучить МакКартні.

Павло. Я не пам’ятаю, коли це в мене почалося, це роздвоєння. Адже, я встиг заочно закінчити інститут, навіть трішки попрацював за фахом. Але в армію мене не взяли за станом здоров’я. Я був здивований. Це був перший тривожний сигнал для мене. А ще батько… За півроку до смерті він чи не щодня «варив воду»: кидався з ножем на матір, на мене з братом, ночами ревів, як поранений бугай, а на розсвіті, тільки ледь засіріє, біг у перший ліпший генделик – випити свої двісті грамів дешевої горілки.

У мене почалися страшні головні болі, я ходив увесь час ніби мішком прибитий, а то зривався й біг до річки. Мама завжди була поряд. Якби не вона… Я прив’язаний до неї мільйонами невидимих нитей. Вона мене годує, пестить… Пенсії мені не вистачає, то мама купує бува сигарети й пиво. Крім пива, я нічого не п’ю. Ну, ще воду, квас там, компот з ревеня…

Будинок, де живе Лена, поряд з моїм. У дитинстві ми не пересікалися. Бачив, що бігає у дворі дівчисько з пшеничним волоссям. Три роки – різниця була тоді відчутна для нас. Це вже десь в 3-4

 класі дівчата починають розуміти, що вони жінки, і відповідно ведуть себе. Саме в такому віці я прочитав «Лоліту». Скільки їй було? Здається, дванадцять. З Леною, вже по-справжньому, я познайомився там… у нашій лікарні, далеко за містом. Там, як в тюрмі, хоча в тюрмі я не був… Чоловіки – в одному блоці, жінки – в іншому. І ніщо й ніхто їх не з’єднає. Під час однієї з літургій, коли дозволяють і чоловікам і жінкам бути разом в храмі, ми зустрілися очима: її блакитно-сірими й моїми карими, і впізнали одне одного. Ночами я майже перестав спати, про щось думав увесь час. А от про що?.. А на розсвіті засинав ненадовго. І часто снився мені автобус, набитий людьми: я – спереду, Лена – ззаду, і ніяк нам не наблизитися один до одного. Поряд зі мною якась жінка намагається всунути мені в руки велике дзеркало, завернуте в сіру хустку. Вона благає, аби я потримав його, а я відмовляюся – боюся розбити.

Коли мати Лени вигнала її з дому, вона прийшла до мене. У мене – однокімнатна квартира. Вона, правда, не моя – мамина, але мама живе зараз у селі зі своєю мамою, допомагає їй по-господарству. На роботу, на товчок, де вона торгує якимось шматтям-взуттям, їздить на автобусі. Це недалечко. Лена жила зі мною місяць, чи навіть більше. Грошей, звичайно, не вистачало. Мама привозила з села молоко, сало, олію, картоплю. А на пиво та сигарети вистачало моєї пенсії.

Одного дня Лена сказала мені, що вагітна. Зробили УЗО – двійня. Я – батько! Щастя переповнювало мене, я не ходив – літав. Більше ні про що не міг думати. Не міг, а треба було. Мама мені все пояснила, що і як.

Уважно дивиться на лікаря.

Ставлення до Лени в неї різко змінилося. Різко! Вона сказала, що перестане нам допомагати й забере квартиру, якщо ми вирішимо мати дітей. Я – батько! Ні, на вбивство своїх діток я не згоден, ніяк не згоден! Я говорив мамі про внуків, а вона відповідала, що не хоче внуків-дебілів. Отже, я – дебіл і Лена – теж. Не про нас писано на небесах бути разом, мати сім’ю. Бути, як всі. Ні, не треба нам, як всі! Ми інші, і нехай будемо такими, якими ми є. Нас у країні більше мільйона. Хто нам заборонить мати людське щастя?

Знову глянув на лікаря.

Ми з Леною поїхали до її батька. Він живе окремо від її матері. Він не знав про мою хворобу і благословив нас. Радів, що в нас буде двійко. Обіцяв допомогти, чим зможе (він безробітний, хворіє). Мати Лени навіть слухати нічого не хотіла, дочку не пускала й на поріг квартири, хоч це й Ленина квартира теж..

Якось увечері я пішов до кіоску по хліб. Приходжу, а Лена лежить на канапі й часто дихає. Очі заплющені. На столі – якісь пігулки валяються. Я відтягнув її повіку й злякався – замість ока – білок, ніби з курячого яйця. Викликав «швидку», подзвонив матері Лени…

Після реанімації Лену забрали в «нашу» лікарню – психушку. Де вона зараз я не знаю, усі мовчать. Лена – теж.

Уперше в житті я пішов проти мами. Мені боляче і страшно. Квартиру, де я мешкав, мама здала в оренду. Я ж – у бабусі, в селі. Бабуся співає весільних пісень, а я виходжу з хати, й дивлюся на Місяць, який своїм рогом чіпляється за мою улюблену стару яблуню. Останнім часом з’явилася в мене нова фобія: боюся червів, особливо тих, які сидять в яблуках. Перестав їсти вермішель. Я знаю, що мама хоче мене запроторити в спецзаклад, «скритку», звідки не виходять. Отак-то…

Звучить МакКартні. Лікар піднімає слухавку, набирає номер.

Лікар. Приведіть до мене хвору. Добре, я чекаю.

Лена. Не розумію, чому саме мами, його і моя, вимагають, аби я зробила аборт? Вони ж жінки, повинні розуміти мої почуття, мій фізичний стан. Та що там, вони, як ніхто, повинні розуміти, що аборт – це вбивство, і більше нічого. Ніяких пояснень тут не може бути, будь-які слова безсилі. Коли моя мама ледве не померла від зараження крові після пологів, то все-одно раділа, що зі мною все гаразд. А зараз, чому вона не радіє? Може зі мною щось не те, я щось не так зробила?

Задумується.

У мене були хлопці раніше, а тут як спалах… До того ж я залишилася на вулиці… Я не збагну, чому мама викликала «бригаду» і тоді, і до цього. Лікарі дивувалися: я спокійна, а мама б’ється в істериці. А забирають мене. Батьки завжди праві?! Навіть тоді, коли знущаються над дітьми?.. Але і я – не подарунок.

Маленькою тато брав мене на плечі, і тоді я перетворю-валася на казкового велета, головою дістаючи білого, як хмарки, яблуневого квіту. Одного разу, катаючись в парку на санчатах, тато пустив мене з гірки вниз, де росли невеличкі ялини. Я заїхала прямо в гілля і покололася. Як тоді я ревіла, тато ледве мене заспокоїв.

Подивилася у вікно.

З тих пір ялин не люблю. Недавно бачила їх, високі виросли. Але не підійшла.

Тато розуміє мене, він мій друг. Але, коли узнав діагноз Павла, то став якимось задумливим. Він засумнівався – це я зрозуміла з виразу його обличчя. Потім він сумовито посміхнувся і сказав, що все буде так, як повинно бути.

Я вірю в Бога, але молюся лише тоді, коли припече, коли тіло й душа волають: «Боже, поможи!» В реанімації я тільки ці слова й шепотіла.

У психушці твої мізки, свідомість завше щось зачіпає: то бородата жінка повільно ходить між ліжками й лихо усміхається; то симпатична дівчина безперестану бубнить незрозумілий мабуть і їй якийсь ветхозавітний текст; то бабуся квокче, як курка; то циганка, що відбилася від свого табору, заведе повільну; привезену мабуть ще її предками з Індії, пісню; то колишня держслужбовець торочить весь час, що їй Ісус Йосипович зробив пересадку мозку, а не сказав від кого, вона вже й в Інтернеті шукала – ніякої інформації; а одна дебела тітонька весь час скиглила: з таким здоров’ям і помирать?..

По паузі.

Я думаю весь час про той триклятий відсоток, про який сказав лікар. Не вірю йому ні на гран. Не хочу вірити.

Зиркнула на лікаря.

Я знаю, якби бабуся була жива, то не дозволила б мамі так зі мною розмовляти. У бабусі теж народилося двоє дівчаток, семимісячних. Одна померла немовлям, а друга вижила і стала моєю мамою. І татова мама, яку живою я не бачила, впевнена, теж була б за мене. Дивний збіг – у обох бабусь було однакове ім’я – Катя. Після розлучення батьків, я поїхала на заробітки в Польщу, потім в Чехію (далі за Захід нас тоді не пускали). Не хотілося бачити, як розпадається на атоми наш маленький світ, наша сім’я. Але там ні повією, ні рабинею не стала. Не захотіла і край. А хто був бидлом вдома, буде бидлом і там. Я навіть мови спробувала вивчати. Виявляється, що в польській і чеській мовах більше вживається старих слов’янських слів, ніж у нашій. Усе ж тавро другосортності, навіть третьосортності, бо другим сортом ідуть в Европі вони, поляки й чехи, пече десь усередині й зараз. Европейська бундючність, зверхність ховається за улесливими усмішками й чемною поведінкою. Одного разу відчула, що мені все це набридло, і я вирішила повернутися. Від хатнього вогнища залишилася лише купа золи. Приїхала без грошей. Друзі роз’їхалися, розпорошилися, кругом тупа байдужість і нерозуміння.

І от я лежу в ліжку поряд з товстою тіткою в палаті після реанімації. Вагітна. Хочеться усамітнення, а тут мама зі своїми 99,9 відсотками. Павлик робитиме все, що скаже йому його матір. Він мені не помічник. Лише я і батько, який все хмуриться й мовчить. Він завжди був мовчуном, а от коли почав жити один, то став трішки говіркішим.

Люди намагаються зрозуміти мову дельфінів, мавп, дослуховуються до Космосу, а один одного не чують, або не хочуть чути. От і я, перебуваючи у психлікарні, на прогулянках, підходила до своєї улюбленої берізки й слухала її зелений шепіт, гладила її білу гладеньку шкіру. Вона була для мене найближчою подругою. А як гарно в березовому гаю восени. Як у храмі стоїш: біло-золоті колони й синій напівпрозорий купол неба. Тато в мене філолог, потроху знає кілька мов. Він казав мені, що литовською береза – «бяржас» – чоловічого роду. Дива! Значить, коли я гладила берізку, то я, можливо, гладила Павлика? У батька на робочому столі завжди, як він каже, «творчий безлад»: чистий папір, рукописи, журнали, книжки, ручки, олівці, стара німецька друкарська машинка (на комп’ютер ще не назбирав коштів). І в цій купі завжди видніється томик Шевченка. Він годинами може розповідати, розшифровувати, а мені й розжовувати лише один який-небудь вірш Кобзаря. Зараз би я хотіла почути від тата «І мертвим, і живим, і ненародженим…»

Звучить Бетховен.

Батько Лени. Пам’ятаю, як дружина, колишня, часто грала цю улюблену нею мелодію. Оце недавно, як почалися в нас проблеми з дочкою, я запитав у неї: чи порадила б ти народжувати хворій на алкоголізм і сифіліс жінці, у якої є вже двоє недорозвинутих дітей і одна з вадами слуху? Дружина відповіла, що, звичайно, ні. Тоді, кажу, ти була б вбивцею Бетховена. Вона кілька секунд дивилася на мене уважно і, нічого не сказавши, відійшла в бік, нібито ми сторонні люди.

Я абсолютно не вважаю Лену хворою, не зважаючи на думку нашого шановного фахівця з божевілля.

Дивиться на лікаря, який все ще сидить за столом.

Так, я спостерігав у дочки досить часті зміни станів збудження й пригнічення, підйоми й зриви. Лікар це називає симптомами ранньої шизофренії, я ж називаю «коханням, коханням». Як там, здається у Рильського: «Ластівка літає, бо літається, дівчина кохає, бо пора». Попросила, аби я прямо в палаті почитав їй Шевченка. Я прочитав один вірш. Лена заплакала…

Лена боїться пологів. Мама нажахала її своїм післяпологовим сепсісом. Вона тоді, справді, трохи не померла. Чим я її міг заспокоїти? Гаслом барона Мюнхаузена: жити треба так, ніби смерті не існує?

Ми часто з донечкою, особливо, коли вона ще була пуцвірком, робили довгі прогулянки нашим чудовим Сосновим бором, або берегом Дніпра, над яким височіють хоч і невисокі, але гори. З нами ходив і мій батько, дід-всевід, як називала його онука. Він вчив її, та й мене, назвам трав, дерев, кущів, квітів, показував, як треба зрізати гриби чи рвати ягоди шипшини, щоб не поколотися.

Коли Лена приїхала з-за кордону, то не впізнала, ні лісу, ні Дніпрових схилів – усе було забудовано дво-, триповерховими котеджами, або огороджено сіткою-рабицею приватні території. Помилуватися на річку нема звідки та й сам Дніпро в межах міста охоплений бетонними кліщами. Більш за все дочка сумувала за дідом…

Одного разу пішли ми з Леною в цирк. Після вистави вона й каже мені: тату, більше не підемо в цирк. Чого, питаю? Ведмідь на велосипеді такий жалюгідний, а клоуни зовсім не смішні. Я їх боюся. Так і чекаєш, що з-за білої машкари вигляне червонопике чудовисько. Зоопарк вона теж не любить…

А Павло мені сподобався – за купою м’язів таке ніжне серце. Те що «мамин синок»? А який синок не мамин, скажіть мені? А головне, що моя дочка покохала його, допустила до себе. Ревную? Так. Але це ревнощі зовсім інші, ніж до жінки. Це як відпускаєш пташку з клітки. Чи повернеться? А я ж її так любив!..

Після нашого розлучення, Лена не захотіла бути присутньою при сімейному розвалі, й поїхала за кордон. Про свої поневіряння там вона розповідає мало. Якщо її послухати, то вона те й робила, що відпочивала на Балтиці, чи пила цілющу воду, чергуючи її з пивом, у Карлових Варах. Ні, брехухою вона не була, але я їй, м’яко кажучи, не зовсім вірю, що в неї там все було, як зараз кажуть, в шоколаді. Та й приїхала вона з кількома десятків доларів та сумкою, набитою дешевим одягом та парфумами. Було, правда, й кілька книжок. Зараз Лена навіть слухати не хоче про закордон. «Хіба що, тато, з тобою махнемо кудись на Памір чи Тибет…»

А взагалі-то праві китайці, кажучи, що не треба далеко відходити від свого дому, мандрувати можна й дивлячись у вікно. Моє вікно дивиться на поле, ліс, в ньому я бачу щовечора захід сонця. У дощ я відчиняю його й ловлю ротом краплини, як у дитинстві стиглі вишні… Правда, поле обсіли, як гриби, дачні будинки. Лише ліс манить до себе…

Підходить до вікна.

Цитує строфу вірша якогось білоруського поета.

Абняў агонь

Пригожую ялину.

І шепча ёй:

– Я без цябе загіну.

Яка чудова мова. Жаль, що повільно всихає така колись квітуча гілка нашого слов’янського древа.

З матір’ю Павла я більше говорити не буду. У неї сліпа любов до сина. Вона, як вовчиця, не віддасть його живим нікому. Це моторошно. На їхню сім’ю чекає трагедія. А на нашу?..

Наш лікар (а може доктор?) мовчки всіх слухає і, мабуть, про себе на кожного складає історію хвороби.

Люблю «розгвинчувати», а потім знову «згвинчувати» слова. Це моє, як хочете, хобі. Мій візаві (киває на лікаря) скаже, що це перша фаза розумового розладу. Що ж тут поробиш, хай буде так. Ось із того, що пам’ятаю: жмикрут – велосипед, Герострат – страчений герой, митниця – лазня, божевільні – звільнені…

Після довгої паузи. Якимось надтріснутим голосом.

Я – хворий, невиліковно… Це не тільки лікарська таємниця, але й моя власна. Але я хочу і буду жити, бо в мене є мета – діждатись онуків. І я певен, що коли їх братиму на руки, то вони ніколи не будуть плакати…

Виходить з кімнати.

Лікар сидить за столом, піднімає голову й довго уважно дивиться у вікно. Гілка ялини йому вже не здається такою зловісною.

 

2.

Минув рік.

То й же кабінет. Опершись об підвіконня, стоїть автор. Звучить п’єса Вебера «Штюк».

Автор. Люблю музику романтиків, є в ній щось не від світу цього. Так, п’єсу я завершив… Чи так як задумав? Нехай читач, чи глядач сам домислює подальшу долю, подальше життя моїх героїв. А я розповім зараз те, що знаю, чи чув.

З лікарем ми востаннє бачилися рік тому. Він сказав мені, що після того, як вислухав «сповіді» своїх пацієнтів та їхніх батьків, вирішив сам звернутися до свого колеги. На питання: «Чому?», він відповів, що жоден лікар не лікує самого себе і що «хоче зняти блощицю зі своєї спини».

– Але психіатру не обов’язково бути божевільним, – кажу я. Лікар тільки ледь усміхнувся й вийшов з кімнати, махнувши недбало рукою.

Мати Павла, як і обіцяла, опреділила сина в закритий психоневрологічний диспансер. І ніхто не знає, окрім неї, коли він вийде і де він знаходиться.

Лена народила двійню – хлопчика й дівчинку, як і хотіла. Живе у батька. Мати її інколи дзвонить по телефону.

«Ромео і Джульєтта – сумна ця вельми повість.

Але перед любов’ю чиста їхня совість».

                                             Завіса.                                                                     2009 р.

 

 

 

 

ВеЧІрнІ розмови

РАДІОП’ЄСА

 

Антоніна

Федора

Пелагея

Сергій

Оповідач

 

СьогоденнЯ

Оповідач. Коли це сталося, ти пам’ятаєш?

Сергій. Що сталося?

Оповідач. Ну, копанка, ти в ній потонув, бабуся тебе врятувала... Ти – двічі народжений.

Сергій. Здається 58-й рік, чи 59-й. Бабця навіть день пам’ятала. Але її немає майже 30 років. Зараз село для мене – пустеля.

Оповідач. 58-й, 9 липня. Був сірий камінь, людина в білому, яка дивилася вперед і вгору, і яка махнула тобі рукою – іди назад.

Сергій. Звідки знаєш?

Оповідач. Така моя роль – усе знати.

1968 рік. Літо. Вечір. Сільська хата. На лавах сидять три старих жінки. Сергійко примостився на лежанці. Нині середа – день посиденьок у подруг. Вряди-годи звучить музика. Е.Ґріґа з опери «Пер Ґюнт».

Пелагея. Коли я помру не забудьте пофарбувати мені губи і нарум’янити щоки.

Федора. А мені в труну покладіть калину, ту, що в березі росте, хоч суху...

Антоніна. Мені ж не забудьте окуляри покласти.

Пелагея. Мало ти книжок прочитала, Тоню, хочеш і там.

Антоніна. Сумно там буде одній, а з хорошою книжкою завжди веселіше.

Федора. То правда, одному і їсти не дуже хочеться.

Пелагея. От ти, Тоню, у нас найграмотніша. Поясни, що то за війна атомна буде?

Федора. А я так думаю: це коли з хати вийдеш, а тебе вже немає...

Антоніна. Приблизно так, тільки ще може статися, що і хати не буде, і села, і міста, і білого світу. Ми всі сидимо на спині дракона, а думаємо, що на зелених пагорбах.

Жінки притихли, чути тільки, як голосно цокають ходики.

Пелагея. Твій брат Яків, Тоню, казав мені, що у чехів щось там затівається. Хоч би швидше з тією Прагою розібратися, тільки б не було війни.

Федора. От, теж мені політики: Палажка та Яшка.

Антоніма. Прага сама з собою розбереться, тільки, мабуть, не скоро.

Пелагея. А з тієї війни всі наші мужики повернулися. Тільки пить почали, як не в себе. Особливо мій диспут.

Антоніна. Не диспут, а деспот, я тобі казала про різницю в цих словах.

Федора. Але ж бо сама женеш й іншим продаєш... диспутам.

Пелагея. А я, оце згадувала економію, хоч і важко працювали, але завжди з піснею.

Антоніна. Бо молоді були. Мій син Прокіп говорить, що і в Дахау у футбола грали.

Федора. А хто програв, того в піч...

Антоніна. Цур тобі, такого він не говорив. Голландці, які їм програли, казали: тепер знатимемо, де Київ. Їм було легше: і Червоний Хрест допомагав і мова у них така, що вони німців розуміють, а ті їх ні.

Пелагея. Швидше б вже Бог покликав нас до себе, до наших чоловіків.

Федора. Засиділися ми вже тут, на цьому світі.

Антоніна. Не викликайте вовка з лісу, а то я вірші почну читати.

Пелагея. О, то прочитай, я й не знала, що ти на старості літ почала займатися цією чудасією.

Антоніна. Це не я, це Сергійко. От може він, якщо захоче.

Сергій. (з лежанки). Не зараз, може в наступну середу, зробимо творчу зустріч з читачами. А зараз, вибачте, піду прогуляюсь.

Антоніна. Пішов на леваду. Копанка давно висохла, а він, коли у мене гостює на канікулах, все туди ходить. Десять літ минуло. Хоче зустріти ту людину в білому, що сиділа на сірому камені.

Пелагея. І яка дивилася кудись вперед і вгору. Може на зірку?

Федора. І не обертаючись, махнула йому рукою: іди назад.

Антоніна. Кожен вечір він дивиться годинами на нову зірку.

Пелагея. На його вік зірок вистачить? Хай йому щастить.

                                     Кінець.     

                                     2008 р.