* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Вона, Смерть і Кохання

22:23 18.03.2008

Тимур ЛИТОВЧЕНКО

Вона, Смерть і кохання

(п’єса на 3 дії)


Дійові особи

Перша пара коханців:

Роза

бузкова дівчина

Азор

самозакоханий юнак

Друга пара коханців:

{

Маргаритка

зелена дівчина, згодом божевільна юродива

Піфала

божевільна юродива, колишня зелена дівчина

Майстер

помічник Суду, згодом кат

Третя пара коханців:

Лілія

чорна дівчина

Анжер

романтичний юнак, згодом закам’янілий монумент

Четверта пара коханців:

Іриска

руда дівчина

Честав

рудий юнак витонченої зовнішності

 

Золотий Бог

повелитель іроргів

Смерть

чорна стара, що дає життя

Болівар Дукс

безталанний актор

Гліцинія

рожева коханка №13 Дукса

Білий Кардинал

божевільний священнослужитель

Рудий

}

вуличні музики-скрипалі

Руда

Суд

немічний дідуганчик

Начальник патруля

головний охоронець правопорядку

 

Ірорги

духовні почвари, колишні люди

Люди

майбутні ірорги

Посланець

мовчазний ірорг

Думки

танцівниці, "живі" думки людей

Дія відбувається в абстрактному Місті, що простягається від краю землі й до краю. Кожна дівчина або жінка у Місті має "квіткове" ім’я і свій власний колір. Юнаки та чоловіки певного кольору зазвичай не мають, тому рудий Честав виглядає на загальному тлі білою… точніше — "рудою вороною".


Дія 1

Сцена 1

Міська площа, з одного боку заставлена розлогими тентами і столиками літньої кав’ярні. За столиками їдять, випивають і теревенять юні парочки. Вгорі над столиками — прикритий завісою "телевізор", від нижньої частини якого до кав’ярні ведуть східці. Із завішеного "телевізора" долинають звуки легенько-попсової музики. З іншого від літньої кав’ярні боку площі з’являються Роза, Маргаритка, Лілія та Іриска. Розхристана, вдягнена абсолютно без будь-якого смаку Роза безсоромно тицяє пальцем у бік зніяковілої Іриски й вульгарно регоче.

Роза (зневажливо). Га-га-га-а-а-а!!! Погляньте-но тільки на цю недотику! Го-го-го-о-о-о!!! Тільки погляньте! (Регоче, хапаючися за черево.) Га-га-га-а-а-а!!! Го-го-го-о-о-о!!! Вона ж не давала жодному хлопцеві! Жодному — й не давала! Га-га-га-а-а-а!!! Ну, чи не соромно тобі?! Го-го-го-о-о-о!!!

Іриска кусає губи й відвертається, але мовчить.

Роза. Соромно? Нумо, зiзнавайся!

Маргаритка (до Рози, стримано). Та вгамуйся вже, нарешті…

Роза (до Маргаритки, здивовано). Що-о-о?..

Маргаритка. Годі, кажу. Облиш її.

Роза (з ненавистю). А тобі яке дiло?!

Маргаритка. Ти грубіяниш, а їй же…

Роза. Та я просто хочу дізнатися, чом це Іриска й досі не дала нікому з хлопців, от і все! И-и-ич, велика цаца!..

Лілія (до Маргаритки). Нє, ну правда ж, інтересно взнать, як це — в наші-то годи целкою буть! А тобі, кстаті, тоє шо — нє інтересно развє?

Маргаритка (одразу напружившись, сумно). Давайте краще не будемо про це…

Роза (до Маргаритки). А от тобі навіщо нюні розпускати, га?! Ну, в тебе, припустимо, велике кохання було — не ти перша, не ти остання дала, як кажуть, "по любові". В нас із Лілією…

Лілія. Ага, у нас точно шо було! А вона — нє за любов, нє за дєньгі, нє за укольчик, нє за так… Дура хрєнова!

Іриска скрикує, немов від жахливого болю, і втікає геть. Маргаритка поривається бігти за нею, проте все ж лишається на місці.

Маргаритка (гукає до Іриски). Іриско! Ірис-ко-о-о!.. (Обертається до Рози та Лілії, з болем у голосі). Дівчата, навіщо ви так?!

Роза (до Маргаритки, здивовано). Цікаво — як?..

Маргаритка. Чом ви такі безжальні та брутальні?

Роза. А тобі що, шкода цю дурнувату?

Лілія (до Маргаритки, насмішкувато). Шось нє пойму я тебе зовсім, подружка!

Роза (презирливо). А от я, здається, розумію… Ой, Маргаритко, Маргариточко, яка ти все ж таки!..

Лілія (підхоплює). Яка ж ти тоже дура — о!

З виразом огиди на обличчі Роза робить вульгарний жест, потім плює під ноги, морщиться.

Роза. Ну, гаразд, іди вже за нею! Втішай її, небораку!

Лілія. Ага — подотри їй сопельки!

Маргаритка (ображено). Хіба ж так можна?..

Роза. Все, все, пішла геть! Дур-репа…

Маргаритка сумно зітхає, потім вигукуючи: "Іриско!.. Іриско, де ти?.." — кидається зі сцени в той бік, де зникла Іриска.

Роза (до Лілії, переможно). Ну що, кльово ми цю парочку взули?

Лілія (задоволено). Ага, суперово!

Роза (енергійно струшуючи кулаком у повітрі). Ми кого хочеш за пояс заткнемо!

Лілія (копіюючи жест Рози). Мало не покажеться!

Роза. Чмокі-чмокі, стерво!..

Лілія. Чмокі-чмокі, лахудра!..

Роза і Лілія обмінюються повітряними поцілунками, потім роблять одна перед одною вульгарні жести. З іншого боку на сцену виходить Посланець і, пританцьовуючи, потроху наближається до Рози. Втім, ніхто не звертає на нього уваги.

Лілія (здивовано). А всьо-такі, де ти відала таку дурість?..

Роза (замислено). Еге ж, таку іще пошукати треба, маєш рацію.

Лілія. І як то може буть нє інтересно, як ото в наші-то годи…

Роза (перериваючи Лілію). А чи не здається тобі…

Цієї миті Посланець торкається руки Рози й одразу ж відскакує трохи вбік. Не договоривши, Роза скрикує і здивовано озирається на Посланця, який пританцьовує перед нею, вказуючи рукою то на столики літньої кав’ярні, то на саму Розу.

Лілія. А шо мені там должно казаться?

Роза не відповідає, бо здивовано стежить за танцюючим Посланцем.

Лілія. Ро-за!.. (Тихенько.) Ро-за, шо з тобою?..

Лілія смикає Розу за руку. Цієї миті Посланець знов наближається до Рози, кидає до її ніг золотавий ромбик із зображенням Золотого Бога на ланцюжку, а потім, танцюючи, зникає між столиками.

Роза (у захваті). Ого-о-о!..

Роза кидається до золотавого ромбика, піднімає його і здивовано оглядає. Лілія теж помічає прикрасу, від здивування широко роззявляє рота, потім кидається до Рози.

Лілія. Ой — шо ето?! І як ето так з воздуха упало?! Нє, ти відєла, відєла?!

Роза (здивовано). Як то — з повітря?!

Лілія. А развє…

Роза. Ти що, подруго, не бачила?..

Лілія. Шо?!

Роза (киваючи у бік кав’ярні). Не "шо", а кого! Його?! (Невміло копіює пританцьовування Посланця.) Ну-у-у, того, хто приніс… оце… Оцю штукенцію.

Роза простягає медальйон Лілії, проте з рук не випускає.

Лілія. Ні-і-і… Я тікі відєла, як ця штука впала прям із воздуха — от шо!

Раптом у погляді Лілії спалахує хижий вогник, вона намагається вхопити прикрасу, та Роза миттю відсмикує руку.

Лілія (розчаровано). Ро-о-оза-а-а, ну дай позирять!..

Роза (зухвало). Щоб давать, надо лягать у кровать і ноги розсувать!

Лілія. Твою-то мать!..

Роза (розлючено). Ні — мать твою!..

Замість прикраси Роза несподівано тицяє під ніс Лілії дулю.

Лілія. Ну-у-у, шо ти жмотісся?! А ще називаєсся — подру-у-ужка…

Роза. Подружка, кажеш?! Це ти мені мені?! Як побрякушка, бачте — то дай позирять, як хату знімати — то давай удвох, а як хлопцем поділитись — то і зась!.. Стерво!!!

Лілія. А ти — лахудра!!! Шоб тебе сьодні бєсплатно поімєлі в усі твої дирки!..

Роза. А тебе!.. А тебе!.. (Задихнувшись від люті, гарчить, потім плює на землю.) Тьху! Пішла звідси на хрін!!!

Лілія. Нє, то ти пішла на хрін, а не я!!!

Лілія втікає геть, не тямлячи себе від люті.

Роза (навздогін Лілії). І до вечора не щоб на хату не верталась!!! Я буду з кавалером! І з небезплатним, як от ти…

Роза потроху заспокоюється, вішає знайдену прикрасу собі на шию, діловито оглядає, поправляє ромбика так і сяк.

Роза (сумно бурмоче собі під ніс). От як завжди, поцапались… (Після паузи, з полегшенням.) А-а-а, піду нап’юся! А може кого і зніму одразу…

Роза підходить до літньої кав’ярні, озирає присутніх.

Роза (розчаровано). Та ні — кого тут знімеш? Всі — п’янь, рвань і погань!.. (Після паузи.) А втім… побачимо.

Роза сідає за вільний столик, деякий час сидить сама. На сцені з’являється Азор, на ходу милуючися власними нігтями, оминає кав’ярню, проте раптом озирається на одиноку засмучену Розу.

Азор (до Рози, самовпевнено). Не в гуморі, морквинко?

Роза (до Азора, самовпевнено). Е-е-е?.. А ти що тут за перець?!

Азор киває Розі, падає на стілець поруч з нею та закидає ноги на столик.

Роза (презирливо). Хамло! А дозволу в дами спитати?

Азор (гордовито). Спочатку я беру, потім питаю — я такий!

Роза (захоплено). Ну ти мажо-о-ор!..

Азор (знов милуючись нігтями). Я такий!..

Роза (діловито). А що, мені твої черевики тепер лизати, чи як?

Азор (замислено). Хочеш — полижи, а хочеш…

Азор раптом замовкає, з таємничим виглядом нахиляється до Рози, манить дівчину пальчиком до себе. Роза нахиляється до Азора.

Азор (тихо). А хочеш — посмокчи…

Відсахнувшись, Роза дає Азорові ляпаса.

Азор (розчаровано). Ти що, сказилася?..

Роза. Я голодна! Спочатку нагодуй дівчину і підпої, а потім вже трахнути можеш. Бо на порожній шлунок…

Азор. Сей момент! Ал-лє-є-є… Ап-п-п!

Азор обертається до сусіднього столика, хапає з нього високу пляшку бренді та миску наїдків і ставить перед здивованою Розою. Хлопець з-за сусіднього столика на мить застигає із роззявленим ротом, потім подається до Азора.

Хлопець з-за сусіднього столика. Не пойняв!..

Азор штовхає Хлопця з-за сусіднього столика у груди, той падає на сцену.

Азор (грізно). А так — пойняв?! А ну — геть звідси!!!

Дівчина з-за сусіднього столика кидається до свого Хлопця і попри його опір, допомагає підвестися. Хлопець та Дівчина з-за сусіднього столика йдуть геть. Роза голосно регоче й аплодує Азорові.

Роза (захоплено). Ну-у-у, класно ти його!..

Азор (самозакохано). Отож! Я такий…

Роза (стурбовано). А чом ти відібрав у того хнюпика "конину" і хавчик? Може, не маєш, чим платити? (Підібгавши губки, суворо.) Бо врахуй, що я — дівчина недешева…

Азор дістає з кишені тугий гаманець і демонструє пачку грошей.

Азор. Заспокойся, лялечко. Відбити їжу у чесному мордобої цікавіше, ніж платити.

Роза (задоволено). Ага, ну, то вже краще… А маєш, що вколоти?

З іншої кишені Азор дістає шприць.

Роза (покрутивши пальцем біля скроні, розлючено). Коз-зел, не тут!.. Спіймають!!!

Азор знизує плечима, спокійно ховає шприця. Роза також заспокоюється, починає їсти й пити. Азор між тим йде до "телевізора", встромляє якусь банкноту в отвір біля завішеного "екрану". Музика у "телевізорі" змінюється, Азор вертається до Рози, по черзі оглядаючи то її, то свої нігті.

Пісня з "телевізора":

— Наш гордий Азор, наш розумний Азор —

Тебе тільки Роза прикрасити може!

В тебе на щоці — поцілунків узор,

Помадою вся ізмазюкана рожа!

А Роза запала, запала

На цього Азора, Азора!

Мiй погляд ти ледь упіймала,

Як чашку з фарфура

i миску з фарфора!

Тебе заряджаю-ряджаю!

Тебе наряджаю-ряджаю!

Тебе поважаю-важаю!

Тебе проводжаю-воджаю!

Дивися Азор, глянь на мене, Азор —

Ти йдеш по життю, мов кораблик по морю!

Для тебе дівчата — підстилка, ковйор,

Та Розу облиш, або матимеш горе…

А Роза запала, запала

На цього Азора, Азора!

Мiй погляд ти ледь упіймала,

Як чашку з фарфура

i миску з фарфора!

Тебе заряджаю-ряджаю!

Тебе наряджаю-ряджаю!

Тебе поважаю-важаю!

Тебе проводжаю-воджаю!

Тебе заряджаю-ряджаю!

Тебе наряджаю-ряджаю!

Тебе поважаю-важаю!

Тебе проводжаю-воджаю!..

Під час виконання другого куплету Роза починає розмовляти з Азором, при цьому не припиняючи їсти, з повним ротом.

Роза (під музику, до Азора). Прикольний музон! А відкіля ти дізнався, що мене звуть Розою?

Азор. Нізвідкіля. Просто я — Азор.

Роза (здивовано). Ні хріна собі прикольчик — я ж Роза!

Азор. Роза і Азор?! Прикольно, так!.. Ну, то ми — парочка мажорів-приколістів!

Роза (регоче з повним ротом). Ги-ги-ги-и-и!..

Роза продовжує їсти, киваючи в такт музиці, Азор зверхньо оглядає її. Раптом пісня обривається, з "телевізора" долинає голос. Відірвавшися від їжі, Роза уважно слухає запитання.

Голос із "телевізора". А тепер добiрка останніх новин. Чи знаєте ви, скільки лампочок на рік купує знаменитий Болівар Дукс, виконавець головної ролі в серпантині жахів "Скажене полум’я"?

Роза (у захваті плескає в долоні та кричить з повним ротом). Дукс, Дукс!.. (Хапає пляшку бренді.) За тебе, Боліваре!

Роза жлуктить бренді просто з пляшки. Азор дивиться на неї з кислим виглядом.

Азор (стримано). Так, Дукс — це, звісно, класика…

Роза. Не те слово!..

Поруч з Розою з’являється Думка, пританцьовує довкола дівчини, посилаючи "телевізору" повітряні поцілунки.

Голос із "телевізора". Виявляється, великий Дукс сам цього не знає! Як влучно висловився сам Болівар, "всякі лампочки йому до лямпочки"!

Роза разом з відвідувачами кав’ярні регоче, плескає у долоні. Беззвучно сміючись, Думка хапається за черево, падає, дригає ногами у повітрі. З "телевізора" долинають регіт та аплодисменти.

Азор. А чи не здається тобі, що цей Дукс…

Роза (до Азора, зневажливо). А-а-а, піш-шов ти!.. Коз-зел. Не те що мій улюблений Дукс!

Азор лише знизує плечима і знов починає роздивлятися власні нігті.

Голос із "телевізора". Воно й не дивно — адже всі хатнi, а також інтимні справи суперзiрки взяла у свої нiжнi чарівні ручки його тринадцята офіційна коханка, за сумiсництвом — економка і секретарка Гліцинія Коннігана!

Роза (миттю похнюпившись, роздратовано). Як — вже тринадцята?! Що там іще за Гліцинія?!

Думка миттю здіймається на ноги і з хижим виглядом на обличчі потроху підкрадається до "телевізора".

Голос із "телевізора". Найщасливіша з Гліциній упевнена, що от її вже Дукс не кине нізащо, як до того кинув дванадцять попередниць. Гліцинія Коннігана дебютувала нещодавно на естраді і сьогодні стверджує разом iз гуртом "Блакитні хлопчики", що тринадцять — це найщасливiше у світі число.

Роза (трясе кулаком убік "телевізора"). У-у-у, стерво!..

Думка копіює жест Рози. Завіса на "екрані" піднімається, відкриваючи Гліцинію та вдягнену у блакитне підтанцьовку.

Гліцинія (танцює і співає):

— Пливла я бурхливим світанком

У каламутнiм вирi буйних днів.

А ти, розпахнувши фiранку,

Кохання мого захотiв!

Під час співу Гліцинія з яскравою усмішкою на обличчі спускається сходами до столиків кав’ярні, підтанцьовка прямує за нею.

Роза (кривиться під час співу, з огидою в голосі). Бе-е-е-е!!! Не можу бачити цю корову! І навіть чути. Тю-у-у-у!..

Гліцинія (танцює і співає):

Тринадцять, тринадцять, тринадцять!

О-гоу-гоу-го!

Давно вже нам час цілуваться!

О-гоу-гоу-го!

Тринадцять, тринадцять, тринадцять!

Найвдалiше число!

Кохаться, кохаться, кохаться —

От наше ремесло!

Несподівано Думка кидається до Гліцинії, але не розгубившись, співачка вихоплює з-за спини Ніж Долі та б’є Думку в груди. Роза жахливо вищить. Смертельно поранена Думка падає долілиць і повзе геть з кав’ярні.

Гліцинія разом з підтанцьовкою (співають, спостерігаючи за плазуючою Думкою):

Тринадцять, тринадцять, тринадцять!

Найвдалiше число!

Кохаться, кохаться, кохаться —

От наше ремесло!

От наше ремесло!

От наше ремесло-о-о!..

О-о-о-у-о-у-о!..

Роза (до Гліцинії, розлючено). Ти-и-и, Гліциніє, чи як там тебе звуть?! Я тебе зживатиму із затишної місцинки, доки не зживу, ти не думай! Не розслабляйся!..

Гліцинія з підтанцьовкою вклоняються присутнім, відвідувачі кав’ярні аплодуть. Гліцинія з підтанцьовкою вертаються до "телевізора", завіса на його "екрані" падає.

Роза (підводиться, в спину Гліцинії). Тобі не вбити мою мрію! Я ще стану в Болівара чотирнадцятою коханкою! Стану — ось побачиш!! Бо щасливе число — все-таки чотирнадцять, а не тринадцять!!! Зрозуміло тобi, стерво?! Хоч на годину, хоч на хвилину — але стану! Чуєш, ти, мавпо-розмальовко?! Ста-ну-у-у-у!!! І мене показуватимуть по всіх довбаних "ящиках" замість тебе, кур-р-рва!..

Азор (до Рози, стримано). А як же я?..

Роза (розчаровано). А-а-а, піш-шов ти!.. Телепень.

Азор. Я тебе тільки-но нагодував і підпоїв — ти мені винна. Розплачуйся, лялечко…

Роза хоче сісти, але не потрапивши на стільця, падає на сцену.

Роза (схопившися обома руками нижче спини, ледь белькоче). Я не х-х-хо-чу тобі дав-вати, я п-п-просто х-х-хо-чу Дукса! Хочу — й доб’юся! А ти — тел-леп-пень! Об-но-сок!.. Пшик без па-лич-ки!.. А я красивіша за цю корову… За цю Гліцинію…

Азор піднімається з-за столу, схиляється над Розою, обіймає її під пахвами і з зусиллям ставить на ноги.

Азор (спокійно). Все, пішли звідси. Ти явно перебрала "конини".

Роза (стомлено, по складах). Е-е-е?.. Піш-шли?.. Н-ну-у, піш-шли, той піш-шли… Так… (Махає рукою в повітрі.) Так, піш-шли!.. Дур-рна ця кафешка… Ні-і-і, навіть так — най-дур-рняць-кі-ша-а-а!.. О!..

Азор веде Розу від кав’ярні, міцно обійнявши за талію. Завіса ховає столики під тентами.

Сцена 2

Азор і Роза плентаються передньою частиною сцени, що перед завісою. Раптом з-за сцени лунає невиразний гамір.

Роза (озираючись назад). А-а-а? Що це?..

Азор (наполегливо). Пішли, пішли, не звертай уваги. Ти мені винна за частування, я хочу отримати все по повній програмі.

Роза (стишуючи ходу). Ні-і-і, давай з’ясуємо…

Азор (тягнучи Розу за собою). Ні, пішли!..

На сцені з’являється Смерть, що мете дорогу попереду себе великою чорною мітлою. За Смертю в оточенні юрби молодиків прямує Білий Кардинал, на ходу видираючи з грубої книжки аркуші та жбурляючи їх на всі боки. Молодики регочуть і мавпують жести Білого Кардинала.

Білий Кардинал (вигукує суворо й різко). Покайтеся, грішники! Настає кінець цього світу! Покайтеся, грішники! Невдовзі — суд Божий! Покайтеся, грішники! Бо не ви — святі радітимуть, ви же кривавими слізьми вмиєтеся! Покайтеся, грішники! Ось вам Слово Боже — читайте і кайтеся! Кайтеся, грішники, кайтеся!..

Білий Кардинал зупиняється посеред сцени й починає щось бурмотіти собі під ніс. Смерть мовчки завмирає на віддаленому кінці сцени. Юрба оточує Білого Кардинала щільним кільцем і мовчки слухає його малозрозуміле бурмотіння, час від часу вибухаючи реготом.

Роза (Азорові, перелякано). Що воно таке?! Що це все означає?..

Від переляку Роза тверезішає на очах. Азор хапає за плече першого-ліпшого Молодика, різко висмикує з юрби.

Азор (Молодикові, хижо). Що це в вас тут за чортівня?!

Молодик (Азорові, весело). Та так, фігня якась: один божевільний горлянку дере! Покайтеся, каже, бо невдовзі всім буде непереливки.

Азор. Ну, то?..

Молодик. Щоб веселіше було, ми його в білі простирадла вирядили. А цей недоумок зрадів, немов маленьке дитя, і проголосив себе кардиналом. (Регоче.) Ги-ги-ги-и-и!.. Ми його так і назвали: Білий Кардинал. О!

Роза (боязко). А ця огидна баба попереду — то-о-о…

Вирячивши від переляку очі, Роза затискає собі рота долонею.

Молодик (сердито). Так, це Смерть.

Роза (вкрай перелякано). Смерть!..

Азор торсає за плечі Молодика, той безпорадно махає руками, даремно намагаючись визволитися. Смерть непомітно приглядається до Рози, Азора та Молодика.

Азор (хижо). Ну-у-у?!

Молодик. А що тут вдієш?! Ви ж знаєте: Смерть ходить, де хоче — головне під її мітлу не потрапити…

На сцену потихеньку, низенько зігнувшись, виходить Честав і починає ретельно збирати видрані й розкидані Білим Кардиналом аркуші. Ніхто не помічає Честава, окрім Смерті, яка втрачає будь-яку цікавість до всіх, окрім рудого юнака.

Азор. І що, це все?!

Молодик. Я більш нічого не знаю. Та й ніхто, мабуть, не знає.

Роза зітхає з полегшенням. Азор відпускає Молодика, той зливається з юрбою.

Азор (Розі, спокійно). От бачиш, все просто!

Роза (майже спокійно). Та бачу вже, бачу…

Азор. І треба було отак лякатися?

Роза. Ну, гаразд… Ну, не треба… Ну, весь хмель мов рукою зняло. А що, хіба не можна? (Закочує очі під лоба, картинно хапається за скроні.) Я все ж таки слабка знервована дама…

Азор (хитро). Дама?! (З натяком.) Чи, може, не дама…

Роза (з огидою). Та дам я тобі, дам — не переживай…

Азор. Ну, то пішли хутчіш!

Роза. Та встигнеш, не переживай… (Бурмоче.) Всім вам, козлам, давай — тільки одне і знаєте…

Азор. Не забувай: швидше дійдемо — швидше уколемось!

Тільки-но Роза хоче відповісти, як у повітрі виникає ряднина із намальованим на ній Золотим Богом, прикутим до ромба. Під здивовано-перелякані вигукування ряднина починає ширяти над юрбою туди-сюди. Смерть здіймає над головою мітлу, розмахує нею і пробує дістати до ряднини, проте невдало.

Білий Кардинал (вказуючи на ряднину, урочисто). Покайтеся, грішники! Ось вам символ князя світу сього багатогрішного! Тож кайтеся, кайтеся, кайтеся!..

Роза (порівнюючи зображення на ряднині зі своєю прикрасою, здивовано, до Азора). Діві, диви: та в мене ж оця сама штукенція, тільки золота, чи що?! Прик-кольно!..

Білий Кардинал. Кайтеся в гріхах колишніх, нинішніх і мабутніх!..

Честав підходить упритул до юрби, молодики нарешті помічають рудого хлопця і дружно скрикують.

Юрба (перелякано). Рудий!.. Дивіться — рудий!!! Гляньте!..

Білий Кардинал (солідно). Рудий — так, прикмета погана…

Честав (до Білого Кардинала). Я всього лише збираю Слово Боже… Хочу зберегти…

Білий Кардинал (гнівно). Рудий на землі, а оте неподобство — у небі?! Кінець світу близько!!! Кайтеся, кайтеся, кайтеся!..

Юрба кидається до Честава, проте Смерть встигає випередити молодиків, стає між ними та рудим юнаком і широко махає мітлою, утримуючи юрбу на відстані. Честав користається наданим шансом і втікає, притискаючи до грудей підібрані клапті паперу. Оббігши нарешті Смерть, юрба кидається навздогін за рудим юнаком. Смерть рачкує слідом, замітаючи дорогу позаду себе. Ряднина із зображенням Золотого Бога прямує в інший бік, Білий Кардинал женеться за нею, невисоко підстрибуючи й намагаючися схопити "втікаючу" річ.

Азор (собі під ніс). Дивні речі кояться у Місті…

Роза. Не так дивні, як погані.

Азор. Чому погані?

Роза. Бо рудих шось надто багато розвелося.

Азор. Я бачив тільки одного.

Роза. В мене руда подруга є, Іриска. Ото вже дурепа!..

Азор. Чому?

Роза. Прикинь: нам усім вже аж по шістнадцять, а вона ще й досі — целка! Прикол, еге ж?!

Азор (замислено). Може, пика в неї огидна?..

Роза. Та ні — просто руда! Отож і не везе їй хлопця підчепити…

Азор (киваючи). А-а-а, так, так…

Роза. От через цю Іриску в мене зранку та-а-аке трапилось!

Азор. Тобто?..

Роза. З усіма пересварилася — раз. Тебе ось зустріла, перепихнутися тепер мушу…

Азор (ображено). Хіба це так погано?.. (Гордовито.) Я — коханець вмілий…

Роза (не звертаючи уваги на Азорову репліку). Гліцинія клята мою мрію про Дукса вбила. Я от надудлилась, мов зюзя! І Смерть по дорозі перестріла.

Азор (замислено). Що ж, буває…

Роза. А тут іще — черговий новий рудий на додачу… Пхе! Не везе мені на рудих, це точно! Зустріти двох на день — куди вже гірше?!

Азор (зітхаючи). Ну, гаразд. Пішли.

Голос Начальника патруля. Ні — стояти!..

На сцену виходить Начальник патруля у супроводі двох конвоїрів.

Роза (собі під ніс). Ото ще чмошника принесло!..

Азор (Розі, тихо). Хто це?

Роза (Азорові, тихо). Головний збоченець, який до того ж платити не любить. Все б йому задурно…

Азор (тихо, але рішуче). Ну, я йому!..

Роза. Відсохни, придурку! Мені ж гірше зробиш…

Доки Роза й Азор перешіптуються, Начальник патруля з конвоїрами неквапом підходять до них.

Начальник патруля (до Рози, наказним тоном). Нумо, спиною до мене, спідницю задерти! Хутко!

Азор стискає кулаки й ледь не кидається на Начальника патруля, проте Роза стримує хлопця владним жестом.

Роза (до Начальника патруля, грайливо). Овва, кого я бачу! Привіт, мій ясен світ…

Начальник патруля (суворо). Розо, я ж сказав тобі: спиною до мене, спідницю задерти!

Роза. Утю-тю-у-у, які ми сьогодні злі!..

Начальник патруля (трохи м’якіше). Розо, давай-но виконуй!..

Роза. І які розбещені — при виконанні службових обов’язків!

Азор знов ледь не кидається на Начальника патруля, і знов Роза стримує його.

Начальник патруля (вже зовсім спокійно). Ну Розочко, ну квіточко!.. Ну що я можу зробити, як в мене саме такий наказ?.. (До конвоїрів, суворо.) Підтвердіть!

Конвоїри (охоче). Ага! Так-так!

Азор (гнівно). Який наказ — просто на вулиці дівчатам під спідниці зазирати?!

Начальник патруля (до Рози, лагідно). Кралечко моя, хто це ще такий?

Роза (презирливо). По-перше, твоя нинішня кралечка не я, а ця… Як там її? Мальва — о!

Начальник патруля (здивовано). Мальва?! Та ми вже три години як назавжди пересварилися! То забудь про неї, як і я — назавжди!

Роза (з цікавістю). Точно?

Начальник патруля. Присягаюся!

Роза (щасливо). Ги-ги-ги-и-и!..

Азор (до Начальника патруля, розлючено). Ти відповіси чи ні?!

Начальник патруля (до Рози). То ти скажеш нарешті, що це за прибацаний козел?..

Роза. Ну-у-у… (Зітхає, завівши очі під лоба.) Треба ж бідній дівчинині чимось промишляти, доки найліпший у світі коханець не кине чергову свою пасію!..

Азор (до Рози). Що-о-о?!

Начальник патруля (Азорові). Так, все — ти мені набрид. Я при виконанні, я тебе зараз заарештую. (Конвоїрам.) Взяти його!

Конвоїри кидаються до хлопця, Азор приймає бойову стійку, проте в останню мить Роза встає між ними.

Роза (лагідно). Хлопці, хлопці, утю-тю-у-у!.. Ну, що ж це за неподобство? Бійка, арешт! Та ще й у присутності пані…

Начальник патруля (до Рози). Кралечко моя, але ж він заважає виконанню моїх службових обов’язків!

Азор (Начальникові патруля). Чим це, цікаво дізнатися?!

Начальник патруля. В мене наказ: шукати прозорих людей, яких ніхто не бачить!

Роза та Азор (разом). Що-о-о?! Це що за ідіотизм?!

Начальник патруля. Не знаю, не знаю. Подейкують, у Місті з’явилися якісь напівпрозорі почвари-ірорги, що вбивають геть усіх.

Азор (здивовано). З’явилися — хто?..

Начальник патруля. Та дідько лисий цих потвор розбере! Нам сказали: "Ірорги", — то нехай будуть ірорги, нам хіба не все одно!..

Роза (грайливо). Ой, які ж учені слова ти знаєш! Який же ти розумака! Куди вже мені, дурепі…

Начальник патруля (самовдоволено). Так, я дуже розумний!.. (Гордовити випнувши груди колесом.) Звідси й ідея: зазирати всім дівчатам під спідниці — о!..

Конвоїри радісно кивають, підтверджуючи слова Начальника патруля.

Азор (розлючено). Хіба без цього не видно, що вона непрозора?!

Начальник патруля. Не видно, знаєш. Бо раптом вона зверху просто намазюкалася-напарфумилася, а під спідницею — прозора?! А?!

Роза важко зітхає, з приреченим виглядом махає рукою, повертається до Начальника патруля спиною й високо задирає спідницю.

Роза (до Начальника патруля, грайливо, через плече). Ну, наказ є наказ. Що ж — поглянь, прозора я там чи ні? (З удаваним сумом.) Можеш навіть помацати, як не віриш…

Хтиво облизнувши губи, Начальник патруля підходить до Рози, ніжно погладжує її стегна та сідницю.

Роза. Ну то як?..

Начальник патруля (з насолодою). М-м-м!.. Ніякого порівняння з тією прибацаною Мальвою!

Роза (переможно). Точно?!

Начальник патруля. Абсолютно! Це люба попочка моєї любої Розочки, яка зачекалась на свого хазяїна!

Роза (хтиво). Ой, ти ж і розпусник!..

Азор (Начальникові патруля, гнівно). Вона справжня чи ні?! Прозора?!

Начальник патруля (Азорові, неохоче). Якщо негайно не стулиш пельку, я тебе таки заарештую…

Роза (Начальникові патруля). Послухай-но, він мене нагодував і напоїв, за що мушу йому віддячити. А ти ж зараз, негайно не можеш — ти ж при виконанні…

Начальник патруля раптом відштовхує Розу, посилаючи дівчині на прощання повітряний поцілунок.

Начальник патруля. Так, я при виконанні… І пересвідчився, що ти — справжня Роза! Йдіть собі, куди захочете. (До Рози, з посмішкою вказуючи на Азора.) Але за всі образи твого кавалера мені окремо ти відпрацюєш — май на увазі!

Роза (з удаваним переляком). Ой, як я злякалася!.. (Діловито.) Але опісля мене ніякий патруль не чіпатиме, еге ж?

Начальник патруля (здивовано). Мою дівчину?! Звісно, що ні!

Роза. Ну то й добре.

Роза йде геть, тягнучи Азора за собою. Начальник патруля з конвоїрами прямують у протилежний бік.

Азор (озираючись на ходу, Начальникові патруля). А з тобою ми розберемося, коли ти не будеш при виконанні. (Гнівно.) І після пари пляшок я так натовчу твою огидну пику!..

Начальник патруля (озираючись на ходу, Азорові). Це ще побачимо, хто кому що натовче… (Розі.) Май на увазі, кралечко: за останні слова твого нинішнього йолопа я додатково пристебну тебе наручниками до ліжка.

Роза (з удаваним переляком). Як же я боюся мого розпусника!..

Задоволено гигикаючи, Начальник патруля та конвоїри зникають.

Сцена 3

Завіса піднімається, на місці літньої кав’ярні відкриваючи спальню Рози та Лілії. На стіні — завішений "телевізор", з меблів — одиноке величезне ліжко під ним.

Азор (з-під лоба озираючи кімнату). Оце ти тут живеш?

Роза. Не я — ми. Разом з подругою.

Азор. З тією рудою?

Роза (огидливо). З дурепою Ірискою?! Та ні-і-і, що ти! (М’якіше.) В мене є більш класна подружка — моя чорна Лілія.

Азор. М-м-м, романтичненько!

Роза. Так…

Азор. То ви що, по черзі на одному ліжку спите, чи як?

Роза. Коли хлопців приводимо — то по черзі. А як нема достойних чоловіків, то разом.

Азор. Як сестри?..

Роза (крізь зуби). А ти в нас що, надто високоморальний?

Азор. Та ні. Я б навіть втрьох із задоволенням — з тобою і твоєю чорною Лілією, маю на увазі…

Роза. Вистачить і мене для початку. (Діловито.) Нумо, давай, готуй-но шприць.

Азор скидає сорочку просто на підлогу, дістає з кишені гумовий катетер, шприць та ампулу з прозорою рідиною. Доки хлопець готує "дозу", Роза також роздягається* й сідає на ліжко, недбало розкидавши одяг довкола, але поклавши під подушку золоту прикрасу. Азор простягає дівчині шприць.

Роза. Ні-ні, зачекай-но!

Азор (з нетерпінням). Ну, чого тобі ще?..

Роза відповзає у центр ліжка, лягає й розсуває ноги.

Роза (наказним тоном). Давай, увіпхни мені мій гонорар…

Азор (єхидно). Я тобі потім увіпхну — після дози!

Роза (гнівно). От бовдур! Не свою штуку увіпхни, а гроші!

Азор (ображено). Ти що?! Я тобі все: їжу, пійло, "дозу" — а ти з мене ще й гроші вимагаєш?..

Роза. З Начальника патруля я матиму недоторканість на вулиці, а з тебе що матиму, окрім аналізів на "венеру"?! Давай-но плати негайно!

Азор. От же стерво!..

Роза. А ти — скнара!

Азор знизує плечима, однією рукою витягає з кишені штанів гаманця, розстібує, видобуває звідти купюру, згортає трубочкою й тицяє Розі поміж розсунутих ніг. Роза задоволено регоче, забирає гроші й ховає під подушку. Азор знов простягає дівчині шприця, проте Роза відштовхує його руку.

Азор (з нетерпінням). Ну, а тепер що не так?!

Роза. Спочатку вколися сам. Бо знаю я вас: від укольчика я знепритомнію, а ти мене — в усі дірки! Ще й гроші забереш…

Азор (роздратовано). Ну, ти ж і!..

Роза (наказним тоном). Давай, давай, колися! Дівча стомилося чекати.

Азор знизує плечима, сідає на ліжко, діловито перетягує руку гумовим катетером, колеться, знімає катетер.

Азор (зверхньо). Ну що, переконалася?

Роза (жадібно видираючи шприць і катетер з його рук). Дай-но сюди! А то все собі та собі…

Роза колеться, потім обидва вкладаються на ліжко і деякий час лежать нерухомо, насолоджуючись відчуттями.

Роза (з насолодою). М-м-м, кайф! Краще від випивки…

Азор (з насолодою). Це точно. Чуєш, Розо, а як ти "сіла на голку"?

Роза (весело). Сміх, та й годi… (Розслаблено.) Є в мене подру… га… Так, подруга, Лілія, тобто про… сто… просто Лілія. Чор-на. Вона мене… мені й каже якось: да… вай… вколе… мось… Нас вже… у жі-но… в жі-ноч-чі дірки… мовляв, вже про… про-штрик… штрик-кнули, от… Я тоді зов… зовсім не торопа… ла… тоді. Чи то нал-лиг… нал-лиг-га-ла-ся — о!.. Н-н-ні, здається не пил-ла-а-а… а прос-с-сто-о-о… Прос-с-сто в мен-не… Так — є в мен-не под… под-ру-га… Чор… чор-на Лі-лі-я-а-а…

Азор. Ти вже забалакуєшся… Не контролюєш себе…

Роза. А в мен-не… в мен-не под-ру… под-ру-га є — Лі-лі-я-а-а…

Азор. Ну, все — поїхали…

Азор намагається лягти на Розу, проте цієї миті з завішеного "телевізора" долинає траурний марш.

Голос із "телевізора" (жалобно). Вам що цікавіше: на скільки метрів стрибає древесна жаба — або хто зніматиметься в кіно замість Дукса Незрівнянного?

Роза (відштовхнувши Азора, перелякано). Що-о-о?!

Роза переповзає якомога ближче до "телевізора". Азор намагається втримати дівчину біля себе, проте Роза виривається.

Голос із "телевізора" (швидко й чітко). Ви налаштовані на "ВОГ — В Останню Годину". Ризикнемо повторити для тих, хто досі не в’їхав у тему: сьогодні улюбленець публіки, неперевершена зірка, кумир усіх дівчат від шести до шістдесяти шести… Коротше — наш Болівар Дукс зустрiв легку, але передчасну смерть разом зi своєю офіційною коханкою номер тринадцять — Гліцинією Конніганою.

Роза (перелякано). Ж-жах, ж-жах…

Голос із "телевізора". Спочатку стали підозрювати саме Гліцинію, та її тіло невдовзі знайшли в сусідній з Боліваром кімнаті. Причини смерті обох встановлюються. І наостанок: великий Дукс помер, але "ВОГ" з вами, "ВОГ" для вас!..

Роза (розчаровано). Все, кранти — не стати мені коханкою Дукса.

Голос із "телевізора". А зараз дивіться фрагменти останньої, так і не вiдзнятої повністю серії серпантину жахів "Скажене полум’я"! Цей показ присвячуємо пам’яті незабутнього кумира…

Завіса "екрану" піднімається, відкриваючи натовп чудернацьких монстрів, в центрі якого танцюють Болівар Дукс та Гліцинія.

Роза (розчаровано). І весь кайф одразу зник. Життя — то лайно…

Роза схлипує, витирає рукою ніс.

Азор (якомога веселіше). Та плюнь і розітри! Давай насолодимося життям, доки живі…

Роза. Дебіл ти хріновий!

Азор (притягуючи до себе Розу, сердито). Та годі вже тобі! Давай нарешті перепихнемося, бо я…

Роза (розлючено). Піш-шов ти!.. Дукс помер!!! Помер — розумієш ти, коз-зел?!

Азор (розлючено). А-а-а, отакої?! Намагаєшся на шару проїхатися?!

Роза. Забирайся геть, недоумку!!! Я хочу побути сама.

Азор. Не заберуся, не отримавши своє!..

Роза хоче дати хлопцеві ляпаса, проте Азор підстрибує на ліжку, перехоплює її здійняту руку, підминає дівчину під себе. Роза деякий час пручається, намагається скинути Азора, але нарешті покірно застигає. Поки їхня боротьба триває, Дукс, Гліцинія і монстри, що перебувають у "телевізорі", припиняють танцювати, розступаються, пропускають поперед себе Золотого Бога. Всі спускаються сходами від "екрану" до спальні й оточують ліжко, на якому застигла стомлена парочка коханців.

Золотий Бог (до Рози, ласкаво). Розо!.. Ро-о-о-зо-о-о, прокинься!

Роза (ледь піднімаючи голову, белькоче нерозбірливо). А-а-а?.. Де це я? Що сталося?

Золотий Бог. Те, що й завжди: погані розваги з поганим хлопцем.

Монстри задоволено регочуть, скидають маски, відкриваючи людські обличчя. Роза зупиняє погляд на натовпі, по черзі оглядає Дукса, Золотого Бога, Гліцинію, піднімається на ліжку, потім різко кричить від переляку, падає й прикриває руками голову. Азор також прокидається, оглядає натовп, теж кричить і завмирає на ліжку долілиць.

Золотий Бог (поблажливо). Та не бійтеся, дурники!

Дукс (прийнявши театральну позу, до Рози, таємничо):

Прокинься, час!

Ми упіймали вас!..

Скажи, чи хтіла б

Чотирнадцятою бути,

Щоб іншим заздрість

вколотити в груди?..

Гліцинія (Дуксу, презирливо). Дешевий блазень! Тьху на тебе!..

Роза (піднімаючи голову, перелякано). Дуксе, це справді ти?

Дукс:

Так, звісно — я!

Бо хто ж замінить мій талант?!

Гліцинія (крізь зуби). Комедіант…

Дукс:

Ні, краще — ад’ютант!

У Замку Долі комендант!

А може статись — командир…

Роза (кричить). Але ти помер — я ж чула!!!

Натовп дружно регоче.

Золотий Бог (урочисто). Хто стає моїм, не вмре ніколи! Навпаки, мої слуги знищать усіх і все, випиваючи душі з коханців…

Дукс:

О так, помер, помер!..

"Наш бідолашний Дукс!" —

Сказали вороги та друзі.

Iрорги те зробили

По моїй заслузі…

Роза (перелякано). Ірорги?! Ті самі?!

Гліцинія (вказуючи на натовп). З нас усіх повипивали душі, коли ми кохалися. І з мене так само, як і з решти. (Вказуючи на Дукса, з презирством.) І з цього блазня також.

Дукс:

Ну, а тепер і з вас…

У цей щасливий час!..

Роза й Азор пронизливо верещать, натовп регоче. У "телевізорі" з’являється Смерть, проте з "екрану" не виходить, а мовчки спостерігає за сценою у спальні.

Золотий Бог (лагідно). Не бійтеся — навіщо?! Це не страшно.

Роза (продовжує вищати). А-а-а-а-а!!!

Золотий Бог. Усі страждання — від душі, тож мої піддані випивають людські душі, даруючи холодний спокій… і здатність випивати інших.

Роза (вищить). Ні-і-і-і-і!!!

Золотий Бог. Випивати в той час, коли люди кохаються — бо саме тоді темна сутність інстинктів торжествує!

Натовп (захоплено). Так, так!..

Золотий Бог. Але не бійтеся — ви не помрете! Погляньте хоч на них — хіба ж вони мертві?!

Роза замовкає.

Золотий Бог. То брехня, що без душі людина не зможе жити: житиме, ще й як! Адже бездушний не страждає, йому все дається легко й без вагань. Тож приєднуйтесь до мене, до кола моїх підданих!

Роза. Я все-таки боюся…

Азор (тремтячим голосом). Й-йя т-т-теж-ж-ж…

Золотий Бог. Ну і дарма! Втім, вас треба заспокоїти. Принаймні тебе, Розо… (До натовпу, владно.) Ей, взяти хлопця.

Азор (огидно вищить). А-а-а-а!..

Натовп навалюється на Азора, якому не вдається вивільнитися попри відчайдушні пручання. За деякий час хлопець перестає опиратися, тоді натовп відпускає бранця. Азор мовчки піднімається на ліжку, сходить на сцену, здивовано озирається довкола, озирає себе. Ніким не помічена Смерть зітхає.

Золотий Бог (Азорові, лагідно). Ну от, ти мертвий… чи живий?

Азор (здивовано). Живий… Живий! Таке дивне відчуття…

Золотий Бог. Тобі зле? Боляче? Лячно?

Азор (нерішуче). Мені… добре? (Після паузи.) Уперше добре, як ніколи! Й хочеться… (Пауза.) Хочеться…

Золотий Бог. Ну?.. Кажи ж.

Азор (перевівши погляд на Розу, хижо). Хочеться випити з неї душу!!! Душа людини — солодка, мов цукор! Хочу!..

Азор кидається до переляканої Рози, проте дорогу йому заступає Болівар Дукс.

Дукс (гнівно):

Геть звідси, самовпевнений юначе!

Ти — покидьок, а я — актор талановитий!

Мене вона давно коханцем бачить —

Я й маю право цю дівочу душу пити!..

Гліцинія (відштовхуючи Дукса). Ні, не дозволю! Я ревную!..

Азор, Болівар Дукс та Гліцинія ледь не починають бійку, проте Золотий Бог легко розкидає їх на різні боки.

Золотий Бог (грізно). Та заспокойтеся, навіжені!.. (До Рози, лагідно). А ти не бійся. Бачиш, як Азор змінився? Тож сміливіше! Тебе вип’ють — станеш моєю! Моєю улюбленицею, Розо!..

Роза (здивовано). Улюбленицею?.. Справді?!

Золотий Бог. Ти давно мені вже люба, тож я навіть Посланця до тебе відрядив. У тебе ж є мій знак — дістань його!

Роза виймає з-під подушки прикрасу, уважно роздивляється, переводить погляд з неї на самого Золотого Бога.

Роза (з надією в голосі). То я — твоя улюблениця?..

Золотий Бог (урочисто). Присягаюся, Розо: саме ти станеш предводителькою всіх моїх підданих! Я ж бо недарма обрав тебе, як розумієш… Але спочатку тебе мають випити. Якщо не злякаєшся, все станеться, як я обіцяв. Ну що, готова?

Роза (гордовито задравши підборіддя, радісно). Готова!

Дукс (кидаючись до Рози). Я вип’ю тебе!..

Гліцинія (кидаючись до Рози). Ні — я!..

Азор (кидаючись до Рози). Я-а-а!..

На Розу кидається весь натовп. Золотий Бог обертається до "телевізора", переможно вказує на купу тіл на ліжку й завзято регоче. Смерть важко зітхає, махає мітлою та зникає у "телевізорі", так і не зійшовши донизу. Завіса ховає спальню, лишаючи відкритою предню частину сцени.

Сцена 4

Озираючись на всі боки, на передню частину сцени виходять Маргаритка з букетиком фіалок в руках та Іриска, зупиняються посередині й завмирають у напружених позах.

Голос з-за завіси. Смійтеся! Смійтеся всi! Га-га-га-а-а!.. Тиждень тому розпочалася справжня пошесть, низка нез’ясованих смертей, тому по всьому Місту оголошено День Жалобного Сміху! Го-го-го-о-о!.. Хто не сміятиметься, того заарештують і засудять — майте це на увазі! Смішно, чи не так?! Га-га-га-а-а-а!..

Іриска (перелякано шепоче). Ну що, Маргаритко, як тобі це нововведення?..

Маргаритка (перелякано шепоче). Справжнісіньке блюзнірство! Люди помирають бозна від чого — а всі сміються. Звісно, такий наказ… але знаєш, мені чомусь зовсім не хочеться сміятися.

Іриска. Мені теж.

Маргаритка. Це ж такий жах — як же можна сміятися при цьому?! Воно ж…

Іриска. Воно огидно — так.

Маргаритка (киває). Огидно. Тим паче, серед загиблих наша Роза…

Іриска. Так-так. Роза була брутальною, часом навіть нестерпно-брутальною, аж огидною. Вона займалася неподобством навіть в момент смерті…

Маргаритка. Проте мені також шкода цю грубіянку — адже Роза була нашою подругою! То як же я сміятимусь?! Навіть за наказом…

Іриска (благально). Тож пропоную востаннє: Маргариточко…

Маргаритка (рішуче). Ні.

Іриска. Але ж ти бачиш, що коїться у Місті! Тоді як раніше…

Маргаритка (твердо). Сказала — ні, то й ні.

Іриска. Там надійне сховище, ніхто нізащо не дізнається…

Маргаритка (стомлено). Не треба, Ірисочко. Не треба. Ти руда, тобі відтепер життя зовсім не буде — ти й ховайся. А я зелена, я вже якось там…

Іриска. Дарма се ти.

Маргаритка. Можливо… (Пауза.) Та вже якось воно буде!

Після нової паузи Маргаритка тицяє Ірисці букетик фіалок.

Маргаритка (сумно). Ось тримай. Знаю, ти любиш квіти, як і я.

Іриска (сумно). Дякую, Маргариточко.

Маргаритка. Нема за що. Це тобі на пам’ять. (Коротенька пауза.) Про мене…

Маргаритка та Іриска деякий час мовчать. Потім Іриска зітхає, рвучко обіймає Маргаритку і так само рвучко відсторонюється.

Іриска (сумно). Ну, не хочеш — то як знаєш… А я піду, бо баритися ні до чого.

Маргаритка (сумно). Та я розумію, твоя правда… (Пауза.) Ну, якщо так, тоді йди. Прощавай, Ірисочко.

Іриска (з несподіваним оптимізмом). А все-таки ми ще побачимося, я чомусь вірю в це!

Маргаритка (сумно всміхається). Можливо, можливо…

Іриска. До побачення, Маргариточко! Не забувай про свою руду подружку!

Маргаритка. Гаразд, гаразд… А ти не забувай про зелену Маргаритку.

Іриска (нюхаючи фіалки). Авжеж, не забуду.

Іриска посилає Маргаритці повітряний поцілунок і хутко втікає геть.

Маргаритка (шепоче навздогін Ірисці). Так, пам’ятай про зелену й одиноку подружку твою Маргаритку. (Зітхнувши, у простір.) Ну от, я й залишилась сама. (Пауза.) Сама, сама… Насправді я завжди сама у цьому Місці. Завжди сама! (Сумно.) Завжди…

По сцені навшпиньках крадуться усміхнені Начальник патруля та конвоїри, проте Маргаритка не помічає їх, занурившись у власні думки.

Маргаритка (розгублено). І що за життя таке пішло: подруг втрачаю одну за однією, всі довкола помирають… Жах якийсь…

Начальник патруля (Маргаритці, весело). А ну стояти — пу-у-у-у!!!

Начальник патруля робить вигляд, ніби стріляє з уявного пістолета. Маргаритка здригається, обертається до прибульців, полотніє.

Маргаритка (перелякано). Ой — сьогодні ж День Жалобного Сміху! А й я забула…

Начальник патруля (регочучи разом з конвоїрами). Ага-а-а, попалася та, що не сміялася!!! Ага-а-а-а!..

Маргаритка (перелякано). Ой, вибачте! Я!.. Я!.. (Затинається, проте все ж пересилює себе.) Вибачте, в мене таке горе — померла подруга, а інша…

Начальник патруля. Га-га-га-а-а!.. Го-го-го-о-о-о!.. Хто в жалобі, той регоче! А ти навпаки сумуєш! Як порушила наказ — ходімо з нами! Ги-ги-ги-и-и-и!..

Маргаритка. Ні, не треба!..

Начальник патруля (конвоїрам). Га-га-га-а-а-а!.. Заарештувати цю дурепу! Хутко, хутко! Ги-ги-ги-и-и-и!..

Конвоїри (хапаючи Маргаритку під руки, весело). Пішли з нами, дiвко! Хе-хе-хе-е-е-е!..

Попри опір Маргаритки, конвоїри тягнуть її з собою.

Сцена 5

Завіса піднімається, відкриваючи судову кімнату. Жодних меблів, тільки біля завішеного "телевізора" на підлозі виділяється край величезного прямокутного люку. Весело регочучи, конвоїри штовхають Маргаритку до Сліпого й Німого, що стоять поблизу люка.

Начальник патруля (всім обвинувачуваним). Будемо пильнувати, аби ви не втекли! Ги-ги-ги-и-и-и!..

Начальник патруля і конвоїри стають в кутку судової кімнати, найближчому до обвинувачуваних.

Маргаритка (шепоче до Німого). За що це вас?..

Німий не відповідає.

Маргаритка. Чом ви мовчите?

Сліпий. Він мовчить і мовчатиме, бо глухонімий. Він не міг сміятися, як усі — от і втрапив у халепу.

Маргаритка. А ви?..

Сліпий. Я сліпий, тож не бачив, спостерігає за мною хтось чи ні. От і не сміявся, коли належало реготати.

Маргаритка сумно зітхає. Раптом за сценою здіймається веселий гамір, потім лунає гучне: "Покайтеся, грішники!.." — до судової кімнати спиною уперед влітає Білий Кардинал і падає до ніг обвинувачуваних.

Білий Кардинал (перелякано). Як це можна отак поводитися з духовною особою?! Я — Білий Кардинал!..

Голоси з-за сцени (весело). Бу-га-га-а-а-а!!!

Білий Кардинал. Що ви робите?! Покайтеся, доки не пізно!..

Голоси з-за сцени (радісно). Ха-ха-ха-а-а-а-а!.. Він не сміється! Він також не сміється!.. Го-го-го-о-о-о!.. Він порушує! Також порушує!!! Білий Кардинал — повний лох… Ги-ги-ги-и-и-и!..

Маргаритка (нахиляючись до Білого Кардинала, схвильовано). Підводьтеся, давайте-но я допоможу…

Відсахнувшись з криком, Білий Кардинал відповзає від Маргаритки подалі.

Білий Кардинал. Геть! Геть від мене, дияволове сім’я! Геть, геть!..

Маргаритка (здивовано). Чом ви не хочете, аби я допомогла вам?..

Білий Кардинал рвучко озирається довкола, насилу спинається на ноги.

Білий Кардинал (замогильним голосом). Чотири коні Апокаліпсису, чотири коні несамовито несуться землею, мчать проклятим Містом і витоптують все на своєму шляху.

Маргаритка (перелякано). Що-о-о?! Які ще коні?!

Білий Кардинал. Щасливий той, хто потрапить під їхнi копита, бо смерть його буде легкою та швидкою…

Маргаритка. Про що це ви?!

Білий Кардинал. Символ проклятого Міста — хвойда, яка осiдлала звіра багряного iз сiмома головами і десятьма рогами. І зруйнує Господь Місто, і вб’є кляту хвойду, і розрубає сім кіс її на сім частин!

Маргаритка. Який жах…

Білий Кардинал. І спопелить багряницю і порфиру її, і золоту чашу в руці її спопелить також, бо чаша ця переповнена мерзотою…

Маргаритка. Але до чого тут я?..

Білий Кардинал (Маргаритці, несамовито). Бо хвойда ця — ти!!!

Голоси з-за сцени (весело). Ги-ги-ги-и-и-и!!!

Перелякана Маргаритка задкує, Білий Кардинал тремтячою рукою вказує на зелену дівчину.

Маргаритка. Я?!. Я?..

Білий Кардинал. Не прийму від тебе допомоги, тому що проклята ти і прокляте все, що тільки торкнеться тебе!

Маргаритка. Але я ж не…

На сцену вибігають дві наполохані Думки, підбігають до Маргаритки й відштовхуючи одна одну, щось по черзі нашіптують їй на вухо, вказуючи на Білого Кардинала. Маргаритка перелякано дивиться на нього, потім затуляє обличчя руками й шепоче щось нерозбірливе.

Білий Кардинал (Маргаритці, гнівно). Недостойна ти жодної поваги, бо ти — грішниця!!! Сонце ще не сховається за небокраєм, як поринеш ти в розпусту і неподобство і будеш проклята. Проклята, проклята, проклята!.. Блукав я Містом і шукав Діву, чисту кольором: або Бiложалобну, або Діву Чорнорадiсну. Але ти не така!..

Маргаритка (Думкам, з-під притиснутих до обличчя рук). Ой, невже він знає?! Але ж звідки?..

Голоси з-за сцени (весело). Ги-ги-ги-и-и-и!!! Пелотка драна!..

Думки продовжують увиватися біля Маргаритки, тицяючи пальцями у бік Білого Кардинала.

Білий Кардинал. Скажіть на милість, що є зеленого в огидному нашому Місті? Ропуха у стічній канаві! Пліснява на недоїдках! Зелені помисли й забаганки в головах зелених молодиків!

Маргаритка (відриваючи руки від обличчя, з болем у голосі). Але ж ті троє примусили мене! Зґвалтували!!! Я ж тільки Розі брехала, що то було велике кохання! (Зіщулившись, озирає себе, мовить перелякано.) Невже я стала нечистою лише від самої брехні?! Невже брехня забруднила мою душу?..

Голоси з-за сцени (весело). Бу-га-га-а-а-а!!! Ржу-неможу-у-у!..

Думки завмирають у напружених позах довкола Маргаритки.

Маргаритка (озираючись довкола, непевно). Але якби я не брехала Розі, вона б із мене вічно знущалася, як от з Іриски…

Білий Кардинал. Мерзотна ти ззовні, мерзота в душі твоїй! Бути й тобі ропухою, огидною ропухою!.. Мерзота, мерзота, мерзота!!! Ти — нікчемна зелена мерзота!..

До судової кімнати тихо входить широко усміхнений Майстер, проте його появи поки що ніхто не помічає.

Сліпий (Білому Кардиналу, сердито). Оце я все слухаю, слухаю й не розумію: невже маючи здорові очі, можна бути сліпішим від мене?!

Білий Кардинал (Сліпому, високомірно). А тобі чого треба, грішнику?

Сліпий. Невже ви не бачите, наскільки це дівча чисте душею, лагідне і привітне? Навіщо ображати беззахисне дитя…

Маргаритка поривається щось сказати Сліпому, проте в цю мить Майстер починає несамовито реготати. Маграритка, Білий Кардинал і Думки переводять погляди на нього, а Сліпий прикладає до вуха долоню ківшиком, аби краще чути юнака. Тільки Німий лишається незворушно-спокійним.

Майстер (удосталь нареготавшись, весело). Ви всі тут — ідіоти! Нумо всім стулити пельки, доки я не почав жартувати!..

Сліпий (Майстрові, стримано). В тебе голос майбутнього ката…

Майстер недобре всміхається, підходить до Спіпого, широко розмахується і б’є його в обличчя. Сліпий падає на коліна.

Майстер (Сліпому, весело). Ну от — змусив мене трішки пожартувати! Га-га-га-а-а!..

Голоси з-за сцени (весело). Ги-ги-ги-и-и-и!!!

Білий Кардинал (Майстрові, непевно). Покайся, грішнику…

Майстер регоче, підходить до Білого Кардинала, б’є також його. Білий Кардинал падає лантухом. Маргаритка перелякано озирається довкола, Думки одразу ж кидаються до неї та щось нашіптують по черзі.

Майстер (Білому Кардиналові, весело). Ну, чого ти до всіх чіпляєшся, поганко бліда? Може, краще заткнешся? Чи змусиш мене жартувати ще?.. Го-го-го-о-о!..

Голоси з-за сцени (весело). Га-га-га-а-а-а!!! Повний лох!..

Маргаритка (Думкам, тихо). Так, він справді жорстокий! Але ж він тут найсильніший… (Після невеличкої паузи.) А може, саме цей молодик врятує мене від лиха?!

Думки підбігають до Майстра, проте за пару кроків від юнака зупиняються, оскільки у повітрі над його головою раптом виникає ряднина із намальованим на ній Золотим Богом, прикутим до ромба. Спираючись на руки, Білий Кардинал насилу відривається від сцени, озирається на Майстра і перелякано кричить, побачивши ряднину із зображенням Золотого Бога. Майстер самовдоволено регоче, Білий Кардинал раптом виймає з-за пазухи і простягає юнакові золоте розп’яття.

Білий Кардинал (Майстрові, благально). Покайся! Поцілуй хреста. В мене лишився справжній — можливо, останній справжній хрест зі справжнім Спасителем у нашому многогрішному Місті…

Голоси з-за сцени (весело). Го-го-го-о-о-о!!! Йолоп!!!

Майстер теж регоче, робить крок до Білого Кардинала, що простягає йому розп’яття, нахиляється до старого. Думки копіюють жести юнака.

Маргаритка (спостерігаючи за Майстром, тихо). А в нього не таке вже й зачерствіле серце!

Білий Кардинал (Майстрові). На цьому хресті розiпнутий Спаситель, а не ідол з молоховою душею і мамоновими очима…

Майстер з реготом видирає розп’яття з руки Білого Кардинала, б’є старого ногою в груди. Застогнавши, Білий Кардинал падає. Майстер знов регоче, ховає розп’яття до кишені, натомість дістає звідти й тицяє Білому Кардиналові під ніс такий самий золотавий ромбик із зображенням Золотого Бога, який Посланець подарував Розі.

Майстер (Білому Кардиналові, весело). В мене є амулетка, прикольніша від твоєї! Диви, яку цяцьку сьогодні мені один придурок притаранив…

Майстер регоче, Білий Кардинал плаче, немов дитя.

Майстер. То що, нікчемо, будеш чіплятися до мене з різними дурощами? (Б’є себе кулаком у груди.) До мене?! (Не відриваючи погляда від Білого Кардинала, вказує на Сліпого та Німого.) Або от до них?! (Вказує на Маргаритку.) А може, до неї?! (Хижо.) Запам’ятай, придурку: погана поведінка скорочує життя. Зрозуміло?!

Майстер замахується на Білого Кардинала, той боязко втягує голову в плечі.

Маргаритка (Майстрові, тихо). Так-так, захисти мене, юначе! Заступися за мене!..

Майстер (Маргаритці, весело). Що ти там белькочеш?..

Сліпий (Майстрові, ледь перевівши дух, благально). Врятуй хоча б її. Хоча б її одну…

Майстер (Сліпому, весело). О-о-о, тобі, я бачу, все ще хочеться по пиці схлопотати!

Розминаючи кулаки, Майстер насувається на Сліпого, проте під благальним поглядом Маргаритки раптом зупиняється на півдорозі.

Майстер (собі під ніс, весело). Хм-м-м!.. А втім, здається, цього разу ти не настільки неправий…

Сліпий. Так-так, зглянься на неї! Вона ж молода і чиста душею…

Майстер (вдоволено регоче). Чиста, кажеш?! О-о-о, так, я дуже полюбляю чистих дівчат!..

Лунають урочисті фанфари, завіса на "екрані" піднімається й відкриває крісло з високою спинкою, в якому сидить Суд.

Суд (весело). Прошу уваги й поваги! Давай-но, Майстре, притягнемо до порядку цих дурників!

Голоси з-за сцени (весело). Ги-ги-ги-и-и-и!!! Судити їх, судити!..

Майстер (Судові, весело). Із задоволенням, ваша честь! (Бранцям, завзято.) А ну, всім обернутися до Суду — бо суд іде!

Маргаритка і Білий Кардинал обертаються до "телевізора" обличчями, Сліпий — вухом. Майстер підходить до незворушного, як і раніше, Німого, грубо хапає його за комір і з реготом підштовхує до зачиненого люку.

Суд (Німому, весело). Отже, ти не сміявся разом з усіма, навіть не зважаючи на наказ? Ото вже ідіот, ги-ги-ги-и-и!

Суд і Майстер весело регочуть, Німий мовчить.

Суд. Що можеш сказати на своє виправдання? Давай, відповідай!

Німий мовчить.

Суд (Майстрові, весело). Чому це він мовчить?

Майстер (Судові, весело). Бо не чує й не говорить!

Суд. Ото вже повний ідіот!.. Гаразд, нехай його розсудить доля!

Суд махає рукою на люк, Майстер легким рухом відкидає його кришку, штовхає Німого до люку. Німий мовчки падає униз.

Майстер (навздогін Німому, весело). Доле, розсуди його!..

Суд і Майстер завзято регочуть.

Маргаритка (Майстрові, пошепки). Врятуй мене, благаю…

Майстер ніби й не чує Маргаритку, принаймні жодного виду не подає.

Суд (бадьоро). Ну, хто там наступний?

Майстер. Оцей!

Майстер хапає за комір і виштовхує наперед Сліпого.

Суд. Він теж не розмовляє?

Сліпий (спокійно). Ні, я всього лише незрячий.

Суд (регоче). Ги-ги-ги-и-и-и, і цього туди ж!

Сліпий (перелякано). За що?!

Суд. За компанію! Ха-ха-а-а!..

Голоси з-за сцени (весело). Го-го-го-о-о-о!!! Як в анекдоті!..

Майстер штовхає Сліпого в люк, той кричить і падає.

Майстер (навздогін Сліпому, весело). Доле, розсуди його!..

Суд і Майстер знов завзято регочуть.

Маргаритка (Майстрові, пошепки). Невже мене ти не врятуєш?..

Суд (зверхньо). Чого вона там хоче?

Майстер. Піти на суд до вас!

Суд. Дурепа, чи не правда?

Голоси з-за сцени (весело). Ги-ги-ги-и-и-и!!! Ржу-неможу-у-у!..

Суд і Майстер регочуть. Маргаритка тремтить від переляку.

Суд. Нумо, мерщій її сюди!

Маргаритка (про себе, приреченим тоном). Пропала я, пропала!..

Не звертаючи увагу на Маргаритку, Майстер хапає за комір Білого Кардинала і виштовхує вперед.

Майстер. Ні-ні, зараз черга цього старого дурника.

Вирячивши очі, Маргаритка затуляє рота рукою, аби не скрикнути.

Білий Кардинал (Майстрові, здивовано). Що-о-о?!

Майстер (весело). А те, що чув, засранцю!..

Майстер регоче і б’є Білого Кардинала ногою нижче спини. Суд регоче також, спостерігаючи за цією сценою

Білий Кардинал (обурено). Що за безсоромна брехня?! Нумо, судіть мерщій цю зелену жабу!!! Я протестую!..

Майстер щосили б’є Білого Кардинала по нирках, той падає на коліна біля краю люку. Суд регоче.

 

Майстер (з веселою злістю). Мені плювати, хто і що там протестує, ти там зрозумів?! Нумо проковтнув язика! І швидко мені!..

Голоси з-за сцени (весело). Бу-га-га-а-а-а!!! Жжот, аж прьот!..

Майстер (насмішкувато). Чи ти вважаєш, я не знаю, хто за ким стоїть у черзі за справедливістю?!

Голоси з-за сцени (весело). Ги-ги-ги-и-и-и!!!

Білий Кардинал (тихо шепоче, пильно вдивляючись в очі Майстрові). Господи, Боже мій! На Тебе сподіваюся, врятуй мене від всіх гонителів моїх і позбав мене…

Суд (Майстрові, весело). І що, він отак весь час?.. Ото ще йолоп!

Майстер (Судові, весело). Еге ж, весь час! Замість того, аби сміятися, не замовкає ні на хвильку!

Суд. То нехай не скаржиться на наше рішення!

Махнувши рукою, Суд весело регоче. Майстер з реготом підштовхує Білого Кардинала до люку, проте зазирнувши туди, старий сахається з жахливим криком.

Білий Кардинал (кричить). А-а-а-а-а!!! З глибини волаю до Тебе, Господи-и-и!..

Весело зареготавши, Майстер зіштовхує Білого Кардинала в люк, проте старий щосили чіпляється за його край. За цією розправою спостерігають: Суд — з веселою посмішкою, Маргаритка — широко розкривши очі й затиснувши рота долонею.

Білий Кардинал (переляканою скоромовкою.) На Господа сподіваюся як же ви кажете душі моїй "відлітай на гору вашу як птах" бо ось нечестивий що натягнув лук стрілу свою приклав до тятиви…

Майстер (весело). Молися, молися, поганко бліда!..

Майстер б’є ногою по пальцях Білого Кардинала, старий не втримується і падає униз.

Білий Кардинал (з люку, кричить). Голос мі-і-і-i-i-iй!..

Майстер (навздогін Білому Кардиналу, весело). Доле, розсуди його!

Маргаритка (затуливши очі долонями). Все, моя черга!..

Суд (Майстрові, весело). Що ж, перейдемо до нашої останньої справи!

Майстер (Судові, весело). Із задоволенням, ваша честь! Тільки от воно що…

Суд. А що саме?! Цікаво, цікаво…

Майстер робить руками загадкові жести. З-за сцени долинає гучний удар гонгу. З обличчя Суду сповзає посмішка.

Урочистий голос з-за сцени (повільно). Проголошую нинішній День Жалобного Сміху завершеним! Всім, хто щиро посміявся — наша щира подяка…

Суд виявляє ознаки занепокоєння. І недарма: бо опускається завіса, що ховає судову кімнату, лишаючи на відкритій передній частині сцени Майстра та Маргаритку.

Урочистий голос з-за сцени. Нехай пам’ять збереже в наших серцях світлі спогади про померлих. Нехай стануть вони найвищими взірцями для всіх наших нащадків.

Голос Суду (з-за завіси, невдоволено). Овва, яка прикрість: невже День Жалобного Сміху скінчився?!

Майстер (у бік завіси, спокійно). Скінчився, ваша честь.

Голос Суду. То ця зелена нечестивиця лишиться непокараною!..

Майстер. Саме так, ваша честь.

Голос Суду (розчаровано). Яка жахлива прикрість…

Не вірячи в порятунок, Маргаритка повільно опускає руки від очей.

Майстер (весело підморгуючи Маргаритці, жалобним тоном). Так, ваша честь, це дуже прикро. Цілковито згоден.

 

Сцена 6

Маргаритка дивиться на Майстра перелякано й недовірливо. Юнак знов підмигує зеленій дівчині. Тільки-но Маргаритка хоче щось спитати, як Майстер робить владний жест рукою, наказуючи мовчати. Невеличка пауза.

Майстер (тихо). Ну, що ти на це скажеш?

Маргаритка (розгублено). А-а-а-а…

Майстер. Добре, коли вмієш вчасно підмінити підсудних у черзі, хiба ж нi? Особисто я з цього зараз дуже радiю.

Маргаритка. Е-е-е-е…

Майстер. Бо інакше вижив би цей старий нікчема… Як там його?! О — Білий Кардинал!

Майстер повільно наближається до розгубленої Маргаритки упритул, з масною усмішкою поплескує дівчину долонею по сідниці.

Маргаритка (перелякано). Ой!..

Майстер (радісно). Натомість вижила така красунечка… Така лялечка… Така кралечка…

Майстер крутить Маргаритку перед собою на всі боки, прискіпливо оглядає, поплескує по сідниці, по грудях і по щоках.

Майстер. Ух-х-х, яка ти кльова!..

Маргаритка. Ой!.. Так-так…

Майстер (презирливо бурмоче собі під ніс). А все цей клятий Суд… Як же набрид мені старий нікчема!.. Ну нічого, дочекаюся й розберуся з ним по повній, повідриваю ніс і вуха… (До Маргаритки, з несподіваною суворістю.) То ти радієш, що я тебе порятував? А?!

Майстер бере Маргаритку за підборіддя двома пальцями, розвертає обличчям до себе.

Маргаритка (немовби пробуджуючись від глибокого сну). А-а-а-а… Так-так, звісно, що радію!

Майстер (грізно). Ну то покажи нарешті, як цінуєш мої зусилля! Скільки мені ще чекати?!

Маргаритка (кидаючись на шию Майстрові, радісно). О мій Майстре!..

Майстер (задоволено). Отак вже краще.

Маргаритка. Ти неперевершений!

Майстер. Маєш рацію, лялечко!

Маргаритка. Ти!.. Ти!.. Ти такий прекраснодушний, такий…

Майстер. Ну-у-у?..

Маргаритка. Ти — мій коханий герой! Я кохаю тебе, ось так!.. (Обіймає й цілує Майстра.) А ти мене кохаєш?

Майстер регоче, плескає Маргаритку по сідниці.

Майстер (поблажливо). Ну, якщо тобі цього хочеться, можна назвати це і так.

Маргаритка. Як шкода, що я не знала тебе раніше! Ти такий!.. Такий!..

Майстер. Ну-у-у?..

Маргаритка. Такий прекрасний!..

Майстер знов регоче і щипає Маргаритку за груди, але раптом серйознішає.

Майстер (стурбовано). Послухай-но, а ти справді той?..

Маргаритка (так само стурбовано). Що?

Майстер. Ну це… Ти справді чиста? Справді не кохалася ні з ким раніше?

Маргаритка. Авжеж, ні! Бо не було достойних юнаків… (Потупивши очі.) Таких, як ти…

Майстер (підозріло). А не брешеш?

Маргаритка (щиро). Заприсягнутися готова, чим тільки забажаєш!

Майстер (замислено). Сліпий казав, ти чиста…

Маргаритка. Він ніби бачив серцем!..

Майстер. І не стара ж, здається, зовсім… Не огидна… (Раптом знов бере Маргаритку за підборіддя, наказним тоном.) Нумо подивись мені в очі!

Майстер і Маргаритка деякий час мовчки дивляться одне одному в очі, нарешті юнак мугикає, знизує плечима, відпускає підборіддя дівчини, натомість бере її за руку й тягне за собою.

Маргаритка (здивовано). Куди це ми?

Майстер (коротко реготнувши). От дурепа! Ясна річ, до мене.

Маргаритка. Навіщо?

Майстер (знов коротко реготнувши). А що, невже свою любов ти мені доводитимеш просто тут, посеред вулиці? Ну й дурепа! Точно, дівка — як не зрозуміла…

Маргаритка (замріяно). А-а-а, до тебе!.. Ну, тоді пішли, це добре.

Майстер (зупинившись, підозріло). Що-о-о?! Добре, кажеш?!

Маргаритка. Якщо добре для тебе — добре і для мене.

Майстер. А не брешеш?

Маргаритка. Мені справді цікаво побачити, як живе мій коханий.

Майстер (знизавши плечима). А-а-а, он воно що… Гаразд, ходімо.

Майстер тягне дівчину за руку, Маргаритка покірно йде слідом. Раптом лунає прекрасна музика, назустріч Майстру і Маргаритці виходять Рудий і Руда, котрі награвають на скрипках настільки самозабутньо, що не помічають нічого й нікого довкола себе.

Рудий і Руда (співають дуетом):

Надія — ось останній порятунок!

Але якщо й надія відлітає,

Палкий та ніжно-щирий поцілунок

Нас до життя тоді один вертає…

Хай Доля проти, Смерть i злi боги,

Але зустрiнуться закоханi серця!

I не розлучаться довiку вже вони,

Зiллються й будуть разом до кiнця…

Ледь побачивши скрипалів, Майстер зупиняється зі здивованим виразом на обличчі, Маргаритка робить пару кроків і ніжно обіймає його іззаду за плечі.

Маргаритка (до Майстра, пошепки). Хто це?

Майстер (до Маргаритки через плече, пошепки). Тс-с-с, тихіше! То, здається, небезпечні злодії!..

Маргаритка (перелякано). Справді?! Ото б ніколи не подумала…

Майстер (гнівно). То може я брешу?!

Маргаритка (ображено). Ну що ти, звісно ж ні!..

Майстер. То не базікай, бо налякаєш їх.

Маргаритка завмирає на місці. Відсторонившись від дівчини, Майстер обережно підкрадається до скрипалів. В той же час на сцену виходить Смерть і ніким не помічена, в свою чергу починає підкрадатися до Майстра.

Рудий і Руда (співають дуетом):

Прокляття вам, чия душа — каміння:

Вам не дано пізнати насолоду!

Але розтане лід під сонячним промінням

І випустить кохання на свободу.

Хай Доля проти, Смерть i злi боги,

Але зустрiнуться закоханi серця!

I не розлучаться довiку вже вони,

Зiллються й будуть разом до кiнця…

Зiллються й будуть разом до кiнця…

Зiллються й будуть разом до кiнця…

Майстер різко кидається до Рудого та Рудої, проте Смерть підставляє йому під ноги мітлу. Перечепившись, Майстер скрикує й падає. Наполохані скрипалі втікають. Розлючена вчинком Смерті, Маргаритка кидається до неї.

Майстер (різко обернувшись до Маргаритки й викинувши уперед руку, схвильовано). Стій, не треба!

Маргаритка (завмираючи на півдорозі, здивовано). Але ж!..

Майстер (до Маргаритки, здивовано). Це ж Смерть, дурепа!..

Маргаритка (перелякано). Смерть?!

Маргаритка задкує на пару кроків, не зводячи очей зі Смерті, яка уважно дивиться на зелену дівчину, примруживши ліве око.

Смерть (спокійно). Так, Смерть — і ти, як бачу, мене не знаєш… (поблажливо.) Ну добре, добре, заспокойся.

Маргаритка (схвильовано). Та я спокійна!

Смерть (насмішкувато). Овва! Авжеж, спокійна — бачу, бачу…

Смерть оглядає з голови до ніг Маргаритку, потім обертається до Майстра.

Майстер (до Смерті, підозріло). Ти навіщо прийшла? (Після невеличкої паузи, непевно.) Або ж за ким…

Не зводячи очей з Майстра, Смерть сухо всміхається. Раптом Маргаритка кидається уперед і стає між Смертю та Майстром, затуляючи собою юнака.

Маргаритка (схвильовано). Ні, не чіпай його! Не смій!!!

Смерть (до Маргаритки, здивовано). Це ти мені, дурне дівча?!

Маргаритка. Тобі, стара, тобі! Кажу: геть від мого коханого! Забирайся звідси!..

Смерть (по складах, саркастично). Від ко-ха-но-го?!

Маргаритка. Так, я його кохаю!

Смерть. І давно?..

Маргаритка. Не твоє діло!

Смерть (вкрай здивовано). Ти хоч би розумієш, що й кому кажеш?!

Маргаритка (відвівши очі, перелякано). Розумію…

Смерть. Ти — смертна дівчина!.. Мені!..

Маргаритка мнеться, робить крок назад, але одразу ж після того рішуче крокує уперед.

Маргаритка (потупивши додолу очі, але рішуче). Не чіпай його. Не смій, він мій!

Смерть (саркастично). Та я й ніби не сказала навіть, чи збираюсь…

Маргаритка (підвівши очі, ще рішучіше). Не чіпай його, кажу! (Глибоко зітхгувши.) Краще забери мене, а не мого коханого…

За спиною Маргаритки Майстер енергійно киває Смерті й тицяє пальцем на дівчину.

Майстер (до Смерті, шепоче самими губами). Її!.. Її!..

Маргаритка. Він врятував моє життя, тож я готова за нього хоч у вогонь або у воду!

Смерть (загадково). А жити в пеклі?..

Маргаритка. Та хоч і в пекло — байдуже!!! Він врятував мене, кажу…

Смерть. Урятував життя?! (Насмішкувато.) Яка шляхетність! Хто б міг подумати…

Маргаритка (задиркувато). Шляхетність — так!!! Мій коханий Майстер — справжній лицар серця!

Смерть (здивовано). Лицар серця?! (Регоче.) Що за маячня!..

Маргаритка (зробивши черговий крок до Смерті, рішуче). Геть від нього!

Смерть (відступивши на крок, насмішкувато). Та він жорстокий…

Маргаритка (зробивши наступний крок до Смерті). Він підкорявся обов’язку служби!

Смерть (відступивши на крок). Він підступний…

Маргаритка (зробивши ще крок до Смерті). Він рішучий!

Смерть (відступивши на крок). Він несправедливий…

Маргаритка (продовжуючи наступати на Смерть). Він справедливий, чесний, щиросердий — от!!!

Голосно зареготавши, Смерть розвертається і йде геть, розмахуючи на всі боки мітлою.

Смерть (весело). Все, все — ти мене перемогла! Переконала, що Майстер твій — достойний і шляхетний! (З несподіваним сумом, тихо.) Тебе кохання засліпило, бідолашна…

Маргаритка (навздогін Смерті, рішуче). Геть від нього — й не вертайся! Залиш його у спокої!..

Коли Смерть зникає, Майстер нарешті спинається на ноги.

Сцена 7

Піднімається завіса, відкриваючи Майстрове житло: порожню кімнату з невеличким, похідного вигляду ліжком і завішений "телевізор" над ним.

Майстер (обтрушуючи одяг, до Маргаритки, діловито). Ну, от ми і прийшли.

Маргаритка (озирає кімнату). Ти тут живеш?

Привівши одяг до ладу та знов напустивши на себе самовпевнений вигляд, Майстер прямує до Маргаритки.

Майстер. Звісно, тут! Мені ж десь-таки потрібно жити, че не так?

Маргаритка (схиляючися над ліжком). Звісно, так.

Майстер підходить до Маргаритки упритул, поплескує її по сідниці. Дівчина скрикує, розпрямляється та обертається до Майстра.

Майстер (з удаваною суворістю). Між іншим, я стомився.

Маргаритка (схвильовано). О мій Майстре! Звісно, так…

Майстер (крізь зуби, безапеляційним тоном). Роздягни мене.

Маргаритка. Ой, звісно! Ти стомився, хочеш в ліжко… (Лагідно.) Зараз, зараз, зачекай! Приляжеш, відпочинеш…

Маргаритка починає розстібувати ґудзики на сорочці Майстра, юнак дивиться на зелену дівчину, немов на навіжену.

Майстер (після паузи до Маргаритки, замислено). Або ж ти повна та закінчена дурепа, або…

Маргаритка (припиняє розстібувати чергового ґудзика, перелякано). Або — що?..

Майстер (іронічно). Або ж велика артистка, чесне слово!

Маргаритка (розгублено). Та я ж не…

Майстер (рішуче). Кохатимусь з тобою тут і зараз, зрозуміло?!

Маргаритка хоче щось сказати, проте Майстер згрібає її в обійми, обидва падають на ліжко та борсаються там. Під час їхніх любощів з-за завіси "телевізора" до кімнати спускається Золотий Бог у супроводі натовпу іроргів, очолюватих Розою, Азором, Гліцинією та Дуксом. З іншого боку до кімнати заходить Смерть, але лишається ніким непоміченою в куточку. Нарешті Майстер і Маргаритка завмирають на ліжку.

Майстер (розчаровано). От наколола ти мене — так я і знав! Не пощастило…

Маргаритка (щасливо). Ти про що, моє кохання?..

Майстер (зневажливо). Та про те, що ти — артистка, стерво!

Маргаритка. Не розумію… Ти про що?

Майстер. Та ти ж не дівкою була, коли лягла під мене… А ще казала, що незаймана! І той Сліпий… Ну, точно він сліпцем був, ідіот!

Маргаритка. А-а-а, отак!.. Ні-ні, коханий мій, не треба думати про мене зле — я до тебе не належала нікому! Чесне слово! Серце своє я зберегла тільки для тебе, мій герой!

Майстер (всівшись на ліжку, обурено). Що-о-о? Серце, кажеш?! А з целкою твоєю як?..

Маргаритка. Ні-ні, не думай зле… Просто мене колись зґвалтували.

Майстер. Я-а-а-ак?!

Маргаритка. Так, то був жах! Погано, що я тоді тебе не знала — ти б захистив свою кохану Маргаритку, правда ж?

Майстер. Що-о-о?!

Маргаритка. Їх було аж троє, і скільки я не пручалася, на жаль…

Майстер. Що ти сказала?! Аж троє?!

Маргаритка. Так, троє — то я не могла опиратися…

Майстер (презирливо). То я у тебе аж четвертий?! Ну ти курва…

Маргаритка (радісно). Ні — перший! Ти перший, мій коханий…

Майстер (розчаровано). От халепа! Нащо ж я тебе порятував, якщо ти не незайманка?! Це ж треба бути таким ідіотом, щоб повірити якійсь брехливій дівці!..

Маргаритка хоче щось відповісти Майстрові, проте в цей момент Золотий Бог та ірорги починають голосно реготати. Майстер і Маргаритка озираються на них і скрикують від переляку.

Майстер (іроргам). Хто ви такі?!

Ірорги голосно регочуть.

Золотий Бог (Майстрові, урочисто). Це я — Золотий Бог. А це мої вірні прислужники-ірорги.

Майстер (перелякано). Ірорги?!

Дукс (театральним голосом):

Так, ми — це ваш кінець,

А перед вами — вічності дорога!

Вдягніть скоріше вірності вінець,

Віддавши душі Золотому Богу!

Гліцинія (у бік Дукса). Ну що за блазень?! Тьху!..

Дукс знизує плечима.

Майстер (розгублено). Поясніть хто-небудь, що воно в біса таке?! Звідки ви взялися?! Чому я?! Чому?!

Азор (зневажливо). Не волай, придурку!..

Дукс:

Ірорг полює на коханців,

На цих заручників інстинкту,

сексу бранців.

Охоплять тебе вогнянi пристрасті —

З лабет пекучої напасті

Тобі не вирватись нізащо…

Як, звісно, ти у ліжку не ледащо!..

Гліцинія (Дуксові, суворо). Заткнися, блазню!..

Дукс (ображено):

Якщо мене тут зневажають —

Неважко буде геть піти!..

Гліцинія. Послухай-но, Боліваре!..

Дукс гордовито задирає голову, розвертається та йде геть зі сцени. З вигуками: "Дуксе, Дуксе!.." — Гліцинія женеться за ним.

Роза (Майстрові, хижо). Коротше, ми вас зараз вип’ємо!..

Маргаритка (до Рози, здивовано). Розо, ти?!

Роза (Маргаритці, хижо). Що, дурепа, не чекала?!

Маргаритка (радісно). Подружко моя, то ти жива!..

Роза (іронічно). Як бачиш!..

Роза мугикає і знизує плечима. Раптом вираз радості на обличчі Маргаритки змінюється переляком.

Маргаритка (перелякано). Але ж казали, ніби ти померла?!

Ірорги дружно регочуть. Майстер зістрибує з ліжка, але на нього кидаються одразу декілька іроргів на чолі з Розою, на Маргаритку — на чолі з Азором. Після нетривалої боротьби Майстер лишається притиснутим до сцени, Маргаритка — до ліжка.

Золотий Бог (зневажливо). Та не пручайтеся, не варто! Моїх прислужників все одно більше, ви нічого проти них не вдієте…

Майстер (відчайдушно). А ну пустіть, тварюки!..

Маргаритка (відчайдушно). Лишіть його у спокої, благаю!..

Ірорги регочуть. Смерть схвильовано спостерігає за Маргариткою, не звертаючи на Майстра найменшої уваги.

Золотий Бог. Всі ви боїтеся, доки лишаєтеся людьми — бо ви недосконалi.

Роза (презирливо). Так, всі ми боїмося. Зате потім!.. (Хижо.) Ух, як це класно: випивати живу душу разом із теплою кров’ю з живої ще людини!

Майстер. А-а-а-а, не хо-о-о-чу-у-у-у!..

Маргаритка. Відпустіть його!

Золотий Бог (Розі, лагідно). Навіть ти свого часу поводилася спокійніше, ніж ці навіжені.

Роза (у захваті). О-о-о, Золотий мій Боже!..

Золотий Бог (Майстрові, розважливо). А між тим, мені потрібен зараз саме ти.

Майстер. А-а-а-а, пустіть мене!!!

Маргаритка (благально). Ну будь ласка, відпустіть його!..

Золотий Бог (стомлено). Так, мені цей балаган набрид. (До Рози, наказним тоном.) Ти бач, як він боїться? Нумо випий з нього переляк… разом з душею!

Роза (радісно). Так, мій Боже!

Майстер (огидно вищить). А-а-а-а!..

Ірорги на чолі з Розою накривають своїми тілами Майстра. Смерть ще уважніше спостерігає за Маргариткою.

Маргаритка (відчайдушно). Ні-і-і, не треба!..

Золотий Бог (до Азора). А ти займися дівкою.

Азор (радісно). Гаразд, мій Боже!..

Ірорги на чолі з Азором накривають своїми тілами Маргаритку. Смерть замружує очі й щосили стискає в руках чорну мітлу. Деякий час обидві купи тіл ворушаться, з-під них лунають глухі нерозбірливі вигуки, потім все те припиняється. Нарешті перша купа тіл знов починає ворушитися, потім ірорги піднімаються, підхоплюють під руки й допомагають підвестися Майстрові. Той розгублено роздивляється на всі боки, немовби уперше бачить довколишній світ, недовірливо поплескує долонями своє тіло. Водночас Смерть розплющує очі й пильно придивляється до другої купи тіл, що лишається нерухомою.

Золотий Бог (Майстрові, лагідно). Ну що, як почуваєшся?

Майстер (здивовано). Так — добре… (Радісно.) Дуже добре!

Роза (радісно). От бачиш, я ж казала — це так класно!..

Майстер. Тепер мені й насправді легко! Дивина-а-а…

Золотий Бог підходить до Майстра, довірливо обіймає юнака за широкі плечі.

Золотий Бог (Майстрові, таємничо). А не забув, що там лежить у твоїй кишені?..

Майстер (дістаючи з кишені золоту прикрасу, здивовано). Ти звідки знаєш?! Дивина-а-а…

Золотий Бог. Бо я прислав тобі цю штуку! Це — моя відзнака.

Роза (до Майстра, радісно). І в мене теж така є — подивись-но. (Демонструє ромбика.) Краса, та й годі!..

Золотий Бог. Тож знай, мій Майстре: ти — обраний!

Майстер. Тобто?..

Золотий Бог. Не всі ж здаються мені на милість! А хто не схоче здатися, тих треба буде покарати. От і займися карами, тортурами — бо хто краще від тебе упорається з непокірними?!

Майстер (радісно). Он воно що!..

Смерть між тим підходить до другої купи тіл і за допомогою мітли починає обережно відсувати убік нерухомі тіла. Не звертаючи на Смерть жодної уваги, Золотий Бог бере з рук Майстра прикрасу, вдягає юнакові на шию.

Золотий Бог. Носи це завжди на знак того, що ти — мій вірний кат!

Майстер. Цікаво, тепер я можу розібратися із Судом? (Розлючено.) О-о-о, як мені набрид цей дідуганчик — хто б тільки знав!..

Золотий Бог. Нічого — розберешся! Обіцяю…

З-під купи тіл, яку Смерть розкопує мітлою, раптом лунає якесь рипіння. Всі одразу повертаються в той бік.

Роза (перелякано). Ой, що там таке?!

Смерть вивертає мітлою з купи тіл тіло Азора. Рипіння, що лине зсередини, стає гучнішим. Роза підходить до Азора, що лежить нерухомо, схиляється над ним, та раптом сахається з переляканим зойком.

Золотий Бог (до Рози, стурбовано). Що сталося?

Роза (перелякано). Та він же… мертвий?!

Золотий Бог (здивовано). Що-о-о?! Це ж неможливо!..

Ірорги (здивовано). Як то — мертвий?! Не може бути!..

Смерть відкидає убік останнього нерухомого ірорга, і з середини починає підніматися Маргаритка. Втім, зовнішність дівчини абсолютно змінилася: замість гарненького обличчя — жахлива зелена маска, на голові — скуйовджені патли, одяг перетворився на справжнє дране лахміття. А головне — в Маргаритки зникли очі, замість них зяють дві чорні дірки.

Маргаритка (надсилу рипить горлом). Ма-а-а… Ма-а-а… Ма-а-ай-стре-е-е-е…

Роза. Що це таке?! Як воно сталося?!

Маргаритка (рипить горлом). Ма-а-а-айстре-е-е, де-е-е ти-и-и?..

У розпачі Смерть кидає мітлу, хапається за голову і втікає геть.

Золотий Бог (схвильовано). Здається, я знаю, що сталося…

Роза (до Золотого Бога). І що ж?!

Золотий Бог. Не зараз, потім! А зараз!.. Зараз!..

Золотий Бог робить кличний жест рукою і втікає зі сцени, за ним втікають усі вцілілі ірорги, включаючи Розу. На сцені лишається сама Маргаритка: спотворена дівчина тиняється туди-сюди дерев’яною ходою, витягнувши уперед руки й час від часу наступаючи на мертвих іроргів.

Маргаритка. Ма-а-а-айстре-е-е, Ма-а-а-айстре-е-е! Де-е-е ти-и-и, мі-і-ій ко-ха-а-а-ани-и-и-ий?.. Де-е-е-е?..

 

Завіса

 

Дія 2

Сцена 1

На передню, відгороджену завісою частину сцени виходить Анжер, зупиняться посередині, озирається на всі боки, обережно дістає з-за пазухи невеличкий букетик фіалок, дбайливо поправляє зім’яті пелюстки квіточок.

Анжер (стурбовано). Щось прохолодно сьогодні… Хоч би не зів’яв мій подаруночок! Адже прийти до коханої у день весілля без квітів…

За сценою лунають нерозбірливі вигуки, Анжер обертається в той бік, водночас затуляючи квіти долонею. На передню частину сцени Честав силоміць витягає спотворену Маргаритку — тобто, Піфалу. Вона впирається, проте рудий юнак теж не здається.

Честав (до Піфали, вкрай схвильовано). Облиш її! Облиш у спокої, кажу!!! Не треба…

Піфала (рипить горлом). Я-а-а… Я-а-а… Ма-а-а… Ма-а-а… Ма-а-а-рга-а-а…

Честав. Так-так, знаю: ти — Маргаритка. Знаю, знаю.

Піфала. І-і-і… І-і-і-іри-и-и… Мо-о-о… Мо-о-о-я-а-а…

Честав. Так-так, можеш не пояснювати: Іриска — твоя подруга. Я це теж прекрасно знаю, але…

Піфала. І-і-і… І-і-і-іри-и-и… І-і-і-іри-и-и… ска-а-а!.. Хо-о-о… Хо-о-о-чу-у-у…

Честав. Мені справді шкода, але вам не можна бачитися.

Піфала. По-о-о… По-о-о-оба-а-а… Ба-а-а-ачи-и-и-и… Пу-у-у… Пу-у-у-усти-и-и-и…

Честав. Кажу ж, не можна! Її одразу викриють… Схаменися!!!

Раптом Піфала обертається до Анжера й одразу перестає впиратися. Оскільки Честав продовжує тягнути її на себе, юродива робить пару невірник кроків повз рудого юнака і падає просто до ніг Анжера. При цьому Честав і сам ледь не падає.

Честав (здивовано). Що воно в біса…

Піфала (чи то рипить горлом, чи стогне). А-а-а… А-а-а…

Честав обертається і теж бачить Анжера, який потроху задкує, дбайливо прикриваючи фіалки долонею.

Честав (здивовано). Анжер?..

Анжер (не забуваючи прикривати фіалки, здивовано). Ти знаєш мене? Звідки, якщо не секрет?..

Піфала. А-а-а-а-а…

Честав (похмуро). Я тебе знаю, так… Але гірше, що ти мене побачив — от у чім річ!

Анжер. Побоюєшся, що я настукаю про рудого юнака?

Честав напружено кусає, проте в цю мить Піфала починає повільно підніматися, тремтячою рукою вказуючи на руки Анжера.

Анжер (до Піфали, схвильовано). Що таке?..

Піфала (вся труситься і рипить горлом). Кві-і-і… Кві-і-і-і… Ти-и-и-и… Фі-і-і…

Честав. Вона дуже любить квіти — навіть тепер, у цьому стані.

Анжер (роздратовано). Та хто вона така?! І звідки загалом взялася?!

Похитуючись, Піфала шкандибає до Анжера, той задкує.

Піфала. Фі-і-і-і… Фі-і-і-а-а-ал-л-лки-и-и-и…

Честав. Квітів у Місті вже майже не залишилося.

Анжер. Та знаю, знаю! Це, мабуть, останні… (З огидою.) Але ж не для цієї потвори! Це для…

Не договоривши, Анжер розвертається і втікає геть, ледь не падаючи, Піфала шкандибає слідом за ним. Честав проводжає їх сумним поглядом.

Честав (про себе). Що ж, ти мене не знаєш? Це добре — не викажеш іроргам рудого. Маргаритка за твоїми фіалками побігла? Нехай біжить — тільки б не до сховища Іриски!.. То я собі теж побіжу — бо є кого охороняти.

Честав кидається у бік, протилежний тому, де зникли Анжер і Піфала.

Честав (заклопотано бурмоче собі під ніс.) Тільки б нічого не сталося з моєю любою Ірисочкою… Тільки б нічого не сталося…

 

Сцена 2

Завіса піднімається, відкриваючи спальню Рози та Лілії, стіни якої тепер скрізь увішані зображеннями Дукса в одязі Білого Кардинала, до того ж тут відсутнє ліжко. Посеред кімнати на колінах стоїть убрана у пишну чорну сукню Лілія. Чорна дівчина шепоче монотонну молитву, час від часу ромбуючись — тобто, прикладаючи зібрані ківшиком пальці правої руки спочатку до чола, потім до правого плеча, до черева, до лівого плеча і знов до чола.

Лілія. Золотий Бог і Білий Кардинал, прошу: помогіть мені, шоб мій непутьовий жених скоріше прийшов! Бо нам же на свадьбу треба, а він усьо десь лазить бозна де… Золотий Бог і Білий Кардинал, прошу: помогіть мені, шоб мій непутьовий жених скоріше прийшов!.. Золотий Бог і Білий Кардинал, прошу…

Лілія не помічає, як на сцену виходить щасливий Анжер, завмирає за декілька кроків від нареченої та простягає до неї руку з букетиком фіалок.

Анжер (радісно). Ліліє!..

Лілія (обертаючись до Анжера і притискаючи руку до серця, перелякано). Золотий Боже, хто там?!

Анжер. Ліліє, це я!..

Лілія (екзальтовано). Золотий Боже, ось i ти! Та я просто не нахожу собі міста! (Картинно хапається за голову, потім кидається Анжерові на груди.) Наконєц-то ти прийшов!..

Анжер (високо задерши руку з фіалками, аби Лілія ненароком не зім’яла квіточки). Не треба, Ліліє. Не треба так хвилюватися.

Лілія миттю відсторонюється від Анжера, повертається до зображень Дукса і декілька разів ромбується.

Лілія (пристрасно). О Великий Білий Кардинал, прости мого непутьового жениха! Бо він таке меле, таке ж-бо меле!..

Анжер. Ну, подумай добре, що може зі мною статися?

Лілія (не зводячи погляду із зображень). Та хто там знає, шо! Ти ж невірующий, прости, о Золотий Боже…

Лілія декілька разів ромбується, знов хапається за голову.

Анжер (здивовано). Ну-у-у… наприклад?

Лілія. А вдруг тебе схапали і виставили до Позорного Столба, а?! Золотий Боже, і то в такий день! В день нашої свадьби!..

Анжер. Ну-у-у… Не схопили ж, як бачиш.

Лілія (екзальтовано). А шо, було за шо хапати?! Золотий Боже!!! Та я би лучче на башню і вниз головой із сорому…

Тримаючи руку з фіалками тепер вже за спиною, Анжер робить декілька рішучих кроків до Лілії, обіймає її вільною рукою і пристрасно цілує. Лілія висне в Анжера на руці, але раптом виривається, відсторонюється, повертається обличчям до зображень і декілька разів ромбується.

Анжер (здивовано). Ти чого?..

Лілія (перелякано). Золотий Боже, він забув про іроргів! Ти шо, хочеш зо мною перепихнутися, пока ми не повєнчані, і шоб нас піймали і вилакали наші душі?! Золотий Боже!..

Лілія декілька разів ромбується.

Анжер (ніяково). Та ні-і-і, чого се ти…

Лілія. А ні — то й ні! Не забудь, в нас уже мало времені до свадьби. А іти на Церковну площу не так уж і близько…

Анжер. Ну-у-у… Як знаєш.

Лілія. І кромє того, в мене до цих пір ще нема цвітов… а я ж нєвєста вроді би как!

Анжер (жваво). О-о-о, мій подарунок… (Простягає Лілії фіалки, досі сховані за спиною.) Ось, тримай, моя Ліліє!

Лілія (здивовано). О-о-о, ето в тебе одкудова?!

Анжер. Де взяв, там вже немає. Тримай, моя кохана!..

Лілія бере квіти обережно, немовби боїться обпектись об розпечене.

Лілія. Давно не бачила настоящих цвітов… Це ж настоящі?!

Анжер. Так — справжні. Либонь, останні справжні квіти в Місті.

Лілія (перелякано). Так ето ж!.. Ето…

Анжер (радісно). Ні-ні, це не все! Ось іще… Поглянь-но!..

Анжер виймає з-за пазухи і простягає Лілії крихітну сріблясту зірочку.

Лілія (перелякано ромбується). Золотий Боже — а це що таке?!

Анжер. Це — зірочка з небес. Я зірвав її для тебе. Тільки для тебе, кохана моя Ліліє…

В кутку кімнати раптом з’являється Смерть і починає уважно спостерігати за парочкою.

Лілія. Но це ж!.. Золотий Боже — це противозаконно!!!

Анжер (розчаровано). Тобі не подобається…

Лілія (махаючи руками). Та нє, ти шо: ясно шо наравиться! Просто я перепугалася.

Анжер. Тоді чому?..

Лілія. Когда ти рвав цвіти і цюю звйоздочку, тебе ж могли задержати і засудити! Звйозд із неба і цвітов із землі не мона рвати, ти ж знаєш! Золотий Боже — і такоє в дєнь свадьби!!!

Лілія повертається до зображень Болівара Дукса і декілька разів ромбується.

Анжер. Але ж квіти й зірочка такі прекрасні!..

Лілія (гнівно). А я?! Як тоді буду я?!

Анжер ніяковіє.

Лілія. Тебе схватять і засудять, а мені тоді шо — на кришу і головою вніз?! І на тому всьо?..

Анжер (піднімаючи голову, несміливо). Фіалки дуже пасуватимуть до твоєї весільної сукні…

Лілія (повчально). Согласно із законом Бога і Білого Кардинала, невiстi треба дарити чорні лілії як символ чистоти і непорочності. Інше не можна. Інше нечистоє, як говорять у церкві.

Лілія знов ромбується на зображення.

Анжер (ніжно). Ти сама в мене — найгарніша у світі Чорна Лілiя. Всі інші лілеї просто в’януть перед тобою. Вони ніщо, ти — все.

Почувши це, Смерть кривить рота у сумовитій посмішці, проте не видає своєї присутності.

Лілія (до зображень, радісно). Как он мене любить, как он мене любить!.. Ги-ги-и-и-и!.. (Ромбується.) Золотий Боже, який же в мене влюбльонний жених! М-м-м!..

Анжер (з надією). А скажи-но… Правда, красиві квіти?..

Лілія. Ага, красиві. Таке бува, коли наколесся хорошенько і дивисся перед собою на світ. І в глазах дєлається такий же точно туман з отакими жилками, як отута.

Лілія показує на пелюстки фіалок. З надією в очах Анжер простягає нареченій букетик. Лілія одразу різко відсмикує руку, немовби обпікшись.

Лілія. Однак зазря нiчого рискувать! Тим болєє…

Смерть (несподівано виходячи на середину кімнати, насмішкувато). Він ще й не на таке здатен.

Анжер (різко повертаючись до Смерті, невдоволено). Ви хто така і як сюди потра…

Лілія кидається до Анжера й долонею затискає йому рота.

Лілія (гнівно). Заткнися! Цить!!! Це Смерть.

Анжер (з-під долоні Лілії, нерозбірливо). Смерть?..

Смерть (насмішкувато). Так, Смерть… (До Лілії). Бачу, дівчино, ти мене знаєш, а твій наречений — ні! Що ж, цього слід було чекати.

Анжер (з-під долоні Лілії, нерозбірливо). Та я…

Смерть (до Анжера). Ти передусім негайно віддаси мені квіти й зірочку.

Анжер відштовхує Лілію, кидається до Смерті.

Анжер (обурено). Нізащо! Це для моєї коханої Лілії і тільки для неї! Й ні для кого іншого!..

Смерть (простягаючи руки до фіалок та зірочки). Ні, мені.

Анжер відступає, ховаючи квіти й зірочку за спину. Лілія кидається до нього.

Лілія (наполегливо). Оддай то їй! Слишиш?! Оддай!

Анжер вперто крутить головою. Смерть всміхається.

Лілія. Оддай! З нею так не можна отак от спорити…

Смерть (Анжерові, сумно). Бовдуре! З такими подарунками не минути Ганебного Стовпа.

Лілія (схвильовано). Позорний Столб?! Золотий Боже!.. (Посилено ромбуючись.) Шоб мене та й позорили!.. Та ще в такий-то день!..

Смерть. Чи знаєш ти, які квіти у день весілля наречений мусить подарувати коханій, згідно з нинішніми законами?

Лілія (до Смерті, улесливо). Та знає, знає!.. Просто он у мене такой упрямий, як осьол — ти вже його прости, шо там вже…

Смерть деякий час дивиться на Лілію з презирством, потім дістає з-під плаща і простягає Анжерові букет із п’яти штучних чорний лілей.

Анжер (твердо). Ні-ні, не візьму.

Смерть (наполегливо). Нумо, не вередуй.

Анжер. Сказав же: ні — отже, ні.

Лілія (наполегливо). Да ти її слухайся, її! Вона — Смерть, її бояться треба.

Анжер дістає з-за спини букетик фіалок, зірочку, деякий час роздивляється на дорогоцінні дарутки, потім сумно зітхає й віддає Смерті. Стара ховає квіти й зірочку. Лілія зітхає також, але з полегшенням.

Лілія (радісно). Ну, от і молодєц, шо оддав!

Анжер (розчаровано). Ні, не молодець. Я — покидьок, що обміняв такі прекрасні дарунки на…

Лілія (екзальтовано). Золотий Боже!..

Анжер знизує плечима. Лілія декілька разів ромбується, потім бере у Смерті букет чорних лілей і вішає його на стіну поряд із зображеннями Дукса.

Смерть (сама до себе, із сумнівом). Не знаю, чи вийде у вас…

Лілія (розглядаючи букет штучних лілей, насторожено). Шо вийде? Шо там у нас должно вийти?..

Пауза.

Смерть. Так… Нічого особливого. Дрібниці. (Знизує плечима й дістає з-під плаща добре вигострений ніж.) Гаразд, а ось це вже тобі.

Смерть простягає ніж Анжерові.

Анжер. Що це?

Лілія. О-о-о, то Ніж Судьби! Священна штука така…

Анжер. Навіщо це мені?

Лілія (до Смерті, схвильовано). Ти шо, і правда: Анжеру нiззя це довірять ні в коєм случає!..

Смерть хоче щось сказати, проте Лілія кидається до старої та простягає руку до ножа.

Смерть (до Лілії, саркастично). Ти певна?

Лілія. Я візьму твой подарок!

Анжер (намагаючись утримати наречену, схвильовано). Ліліє, навіщо?!

Лілія (Анжерові, екзальтовано). Та ето ж подарок самої Смерті!!! Ти хоч прєдставляєш?! Самої Смерті!..

Анжер (здивовано). Ні, не надто…

Лілія (обурено). Нічого ти нє понімаєш! Золотий Боже!.. (Посилено ромбується). Нічо ти не понiмаєш. Я і мєчтать не могла про шось таке. Це священна і дуже цінна штукенцiя — Ніж Судьби!

Анжер (непевно). Ну-у-у… Якщо хочеш, люба…

Анжер відступає. Лілія тричі ромбується, бере у Смерті Ніж Долі та ховає його за одне із зображень Дукса. Смерть пильно придивляється до чорної дівчини та загадково посміхається.

Лілія (задоволено). Ось, хай тута полежить.

Анжер (прохолодно). Як хочеш. Нехай буде, як хочеш ти, моя люба.

Смерть киває, змахує у повітрі чорною мітлою і йде геть, тихесенько посміюючись. Лілія і Анжер проводжають стару пильними поглядами, аж доки вона не зникає зовсім. З іншого боку сцени з’являється Думка з удавкою в руці й починає кружляти довкола Анжера у дивовижному танку.

Лілія (доволі прохолодно). Ото найшла кому Ножа давать!

Анжер (до Думки, сичить крізь зуби). Забирайся геть…

Думка кружляє довкола Анжера, розмахуючи удавкою.

Лілія. Ще два місяці як повіситися хтів, а тута — на, держи Ножа! Ріжся на здоров’я!

Думка підбігає до зображення, за яким сховано ніж, витягає його, із сумнівом роздивляється, ховає на місце, потім знов починає танцювати довкола Анжера, вимахуючи удавкою.

Анжер (до Думки, сичить крізь зуби). Кому кажу — геть!..

Думка дражниться удавкою. Пильно поглядаючи на неї, Анжер ніжно обіймає Лілію за плечі, чорна дівчина тихесенько стогне від насолоди. Думка нерішуче зупиняється.

Лілія. Золотий Боже, який же в мене влюбльонний мій жених!..

Анжер (лагідно). Так, моя кохана чорна Лілія — так, я дуже-дуже закохався у тебе! (Ніжно цілує Лілію в шию.) Тож відтепер з думками про самогубство покінчено раз і назавжди.

Думка обурено тупає ніжкою і задкує.

Лілія. Но ти ж думав про самовбийство…

Анжер (сумно). Так, думав.

Думка радіє й робить крок до Анжера.

Анжер. Але то було, тільки-но Гортензія кинула мене. А тепер ні вона, ані її вчинок не мають для мене жодного значення.

Думка набундючує губи, йде в куток кімнати і ховається там.

Лілія (самовдоволено). Но ти же хтів повіситися, а ось я — дiло друге! Не топлюся, не вішаюся, не ріжуся…

Анжер (ніжно). Штрикаєшся…

Лілія (жваво). О-о-о, укольчик — то зовсім друге дiло! Колотися — м-м-м!.. Рай на землі! Білий Кардинал благословляє тих, хто коловся. Він і сам тойво… У церкві даже статуя така є, де Золотий Бог дає шприца Кардиналу — от!

Анжер. Ну, нехай так…

Лілія вивільнюється з обіймів Анжера, підходить упритул до стіни, увішаної зображеннями Дукса, падає на коліна.

Лілія (екзальтовано). Ну, і от чого ти не віриш у Золотого Бога?! Чого, га?!

Анжер (знизуючи плечима). Не знаю.

Лілія (з насолодою). Я от, кстаті, нікогда так не балдєла, як од хорошого укольчика або од хорошої проповіді Білого Кардинала! Це так здорово!

На сцену крадькома виходить Роза й непомітно тримається збоку.

Анжер. Я від тебе… (Маленька пауза.) Як ти кажеш — балдєю.

Лілія. Ну, то нічо! Сьодні от попадеш у церкву, сам все увiдiш і услишиш. А я за тебе помолюся…

Роза (виходячи на середину, піднесено). Як завжди, ти неповторна, подружко!

Лілія (обертаючись до Рози, радісно). А ти як всігда кривоногая!

Лілія скакує на ноги, підбігає до Рози, вони обіймаються. Анжер з цікавістю спостерігає за подругами.

Роза. Чмокі-чмокі, стерво!..

Лілія. Чмокі-чмокі, лахудра!..

Роза. Давно ми не бачилися.

Лілія. То чого було пропадать хрєн знає куди?!

Роза. Не твоє собаче діло.

Лілія (обертаючися до Анжера, радісно). От, познакомся: цю старуху звать Розою. Моя лучча подруга! Тікі сначала про неї говорили, шо вона іздохла…

Роза (трохи ніяковіючи). Ну-у-у, хто би що там казав…

Лілія. А потом говорили, шо ні, відєлі її — тікі вона десь шлялася аж цілих три місяці, нєгодяйка! (Регоче.) Ги-ги-и-и… Чмокі-чмокі, лахудра!

Роза. Чмокі-чмокі, стерво!

Лілія. Так я от кстаті шо скажу: ми з нею вмєстє колоться начали! Ми-и-и… ції, як їх?.. Кроваві брати — о!

Роза. Кровні сестри, тобто. (Уважно розглядає Анжера, замислено.) А ти хто такий? Коханець, чи що?..

Анжер хоче щось сказати, проте Лілія робить владний жест рукою, і юнак мовчить.

Лілія. Ні, старуха, це мій жених — о!

Роза (вкрай здивовано). Що-о-о?! Наречений?!

Вираз обличчя Рози одразу змінюється із радісного на хижий, вона з голови до ніг недовірливо озирає Лілію, при цьому нібито принюхується до неї.

Лілія. Ага! І знаєш шо?! Ми заро женіться ідьом — о!

Роза (гнівно). Одружуватися?!

Анжер дедалі пильніше приглядається до Рози, проте щаслива Лілія нічого підозрілого не помічає.

Лілія (відкинувши голову назад, екзальтовано). Да, старуха! Оддаю свою руку і серце, як говорять в церкві. (Пошепки.) І ще шось в придачу — про шо в церкві не говорять… Ну-у-у, ти ж знаєш, шо вєдь нєвєста дає жениху шось інше… Ги-ги-и-и-и!..

Лілія задоволено регоче, Анжер зберігає серйозність.

Роза (всміхаючись якось непевно). Одружуватися, одружуватися…

Лілія. А ти пойдьош з нами, моєю подружкою будеш.

Раптом Роза починає шепотіти Лілії на вухо. Анжер хоче, але все не наважується заговорити. Нарешті Роза обертається до Анжера.

Роза (піднесено). Вибачай, женишок: ми тут вийдемо на пару хвилин…

Лілія (в тон Розі). Дві старухи посплєтнічають. Ги-ги-и-и-и!..

Роза і Лілія обіймаються, йдуть геть. Анжер лишається сам, тиняється сценою туди-сюди. Невдовзі Думка виходить зі свого куточка, починає пританцьовувати довкола Анжера, тицяючи пальцем в той бік, де зникли Роза і Лілія.

Анжер (замислено). Роза дивакувата? Так-так, я помітив… Особливо як вона зреагувала на звістку про наше одруження… І при цьому хіба що не обнюхувала Лілію…

Думка підскакує майже упритул до Анжера, хапаючись за голову і жваво жестикулюючи.

Анжер (здивовано). Вона — посланиця іроргів?! (Стомлено.) А втім, не знаю, не знаю… Та хіба не все одно, від чого помирати… Тим паче, всього лише два місяці тому я ледь не вдавився — а тут… (Знизавши плечима.) Самі прийдуть, самі вип’ють нас — і що з того?.. Байдуже.

Лілія і Роза повертаються, причому явно незадоволені одна іншою. Перелякана Думка одразу втікає геть зі сцени.

Лілія (прохолодно). Я пойду надягну невістину шляпку.

Роза (насмішкувато). Іди собі, йди!..

Лілія (неприязно). Роза, ти в мене гляди!..

Роза. Ліліє, хіба ж ми не подруги…

Підібгавши губи, Лілія ромбується і йде геть. Анжер робить вигляд, ніби уважно роздивляється різноманітні зображення Дукса. Роза підходить ближче до нього, Анжер озирається і зітхає.

Роза (зневажливо). Чого зітхаєш, кастрате?

Анжер (прохолодно). А чом ви вважаєте мене кастратом? Якби так, я б не одружувався.

Роза (насмішкувато). Овва, навіть на "ви"! Які ми ввічливі…

Анжер. Та який вже є.

Роза. Перша дружина тебе кинула, тому і кастрат.

Анжер. Хто вам сказав?

Роза. Вона ж і сказала.

Анжер (здивовано). Ви знаєте Гортензію? Звідки?..

Роза. Несуттєво. Гортензія стала однією з наших…

Раптом Роза здригається, кусає губи й відводить очі убік.

Анжер (підозріло). З яких це "наших"?

Роза (сердито). То несуттєво. Я знаю, що вона тебе кинула — от і все! Ми якось застукали твою Гортензію з…

Роза мрійливо заплющує очі й жадібно ковтає слину, Анжер ще уважніше придивляється до неї.

Роза. Але то все несуттєво, кажу! Важливо те, що колишня твоя дружина про тебе не дуже-то, знаєш…

Анжер кусає губи, Роза переможно озирає юнака з голови до ніг.

Роза (насмішкувато). Та й по Лілії непомітно, аби ви переспали.

Анжер (через силу). А ірорги?..

Роза (презирливо). Ірорги?! Все це казочки для дурників! Ідіотичні жахлики! Ото я й не можу зрозуміти, чом ти досі не скористався Ліліними принадами?

Анжер (прохолодно). Ви дозволяєте собi вульгарності…

Роза (украдливо). Вважаєш, твоя Лілія така собі цнотлива недотика?.. Та знаєш, скільки коханців…

Анжер (крізь зуби, крижаним тоном). Мене це не цікавить.

Роза (насмішкувато). Не цікавить?! То ти в нас не ревнивий…

Анжер. Анітрохи.

Роза. От я й кажу: кастрат!

Анжер. Тому що неревнивий?

Роза. Справжній мужчина мусить ревнувати жінку до божевілля.

Анжер. Просто я кохаю її настільки щиро, що не можу ревнувати. А її минуле…

Роза. Минуле… Ну ж бо?..

Анжер. Минуле — то дурниці: було, а тепер нема!

Роза. Овва, то ти в нас філософ…

Анжер. Та ні…

Роза. А філософія сили тобі близька?

Анжер. Ви про що це?

Роза. Навіщо баритися? Увірвися до Лілії просто зараз, доки вона не вдягла весільного капелюшка!

Анжер. Ні.

Роза. Примусь її віддатися! Побачиш, як вона зрадiє.

Анжер. Ні.

Роза. Відповідь нікчемного кастрата. (Украдливо.) Або ж давай перевіримо, наскільки ти міцний…

Роза намагається обійняти Анжера, юнак з силою відштовхує її. Роза відлітає до стіни, голосно регоче. Зображення Дукса падають на підлогу.

Анжер. Геть від мене!

Роза (озираючи зображення на підлозі, весело). Який іконопад, одначе… (До Анжера, задоволено.) Ні-і-і, ти таки не кастрат! Просто боягуз! Боїшся негайно завалити свою дівчину!.. Боїшся, боїшся…

На сцену виходить Лілія, яка додала до вбрання шикарний чорний капелюх з відкинутою назад довгою фатою. Побачивши стан "іконостасу", Лілія сплескує у долоні.

Лілія (перелякано). Золотий Боже, що з моїми іконами?! (До Рози, прохолодно.) Роза, я ж тебе, лахудру таку, просила…

Роза (з безневинним виглядом). А що таке?..

Анжер. Та я ж нічого…

Лілія (крижаним тоном). Помогіть мені ікони попідбирати.

Лілія, Анжер і Роза підбирають та розвішують на стіні зображення Дукса.

Лілія (прохолодно). Дякую. Тепер пішли до церкви.

Лілія бере під руку Анжера, явно стурбована чимось Роза стає позаду подруги, аби підтримувати чорну фату, що шлейфом тягнеться за капелюшком. Трійця полишає квартиру, яку потому загороджує завіса.

Сцена 3

На передню, відгороджену завісою частину сцени з одного боку повільно виходять весільним кортежем Лілія, Анжер і Роза.

Лілія (у простір перед собою, з викликом). І чому ви обоє не вірите в Золотого Бога?! Не пойму я… Помню, прийшла собі в церкву в первий раз — і такая наколотая вся!.. Меня як раз очередной хахаль бросив — то я накололася і наревілася просто аж жутко…

Анжер (ласкаво). Моя бідолашна Лілія! Нічого, все в нас буде добре — не те, що раніше…

Роза глузливо всміхається.

Лілія. Так от, прийшла я в церкву, тікі глянула на Білого Кардинала — і так в нього втрiскалася!.. Аж по саме нємогу — отак!.. І на кого він такий мені похожий?!

Роза (глузливо). На Болівара Дукса.

Лілія зупиняється, Анжер і Роза — теж.

Лілія (здивовано). О — точно! Так ти тоже замітила?

З іншого боку сцени з’являється Піфала і шкандибає до трійці.

Лілія (захоплено). Ой, Кардинал — он же такий лапусик! Такий же як Дукс, тіко старий…

Піфала (рипить горлом). А-а-а-а… А-а-а-а!..

Побачивши юродиву, Роза всіляко намагається сховатися за Лілією.

Лілія (до Піфали, екзальтовано). Золотий Боже, шо за честь!!! Піфала, ти одкудова взялася?!

Піфала (вказуючи на Розу, рипить горлянкою). Сте-е-е-е-е… сте-е-е-е-е… Ре-е-е-е-е…

Лілія розкриває крихітну сумочку, що висить у неї на паску, витягає звідти і дає Піфалі пляшечку зеленки.

Лілія. Ось, це тобі. Держи по щедрості моїй, Золотого Бога і Білого Кардинала.

Анжер (до Лілії, здивовано). Ліліє, ти не гребуєш розмовляти з такою почварою?!

Лілія (до Анжера, здивовано). А шо такоє?..

Анжер. Вона ж несповна розуму, а ти ж завжди…

Лілія. Ти шо! Не говори так ні в якому случає!

Анжер. Але ж…

Лілія. Вона придурошная, да, но придурошні — вони ж святі!..

Анжер (іронічно). Серйозно?

Лілія. Ти шо — сам Білий Кардинал так говорить… (До Піфали, лагідно.) Бери зеленку, бери. Помолися за мене Золотому Богу, Піфала. Він слишить краще молитви всяких придуркiв, як от ти.

Піфала (розглядаючи пляшечку проти світла). Та-а-а-ак… Та-а-а-ак… Я-а-а… лю-у-у… би-и-и… ла-а-а… зе-е-е… ле-е-е… не-е-е…

Лілія. А знаєш, я вихожу заміж — о!

Піфала здригається, роняє пляшечку. Роза присідає за спиною Лілії, натягуючи на голову її фату-шлейф.

Піфала (сіпаючись, схвильовано). Ти-и-и… Ти-и-и… За-а-а… мі-і-іж-ж-ж…

Лілія (радісно). Я, да-да!

Піфала. Не-е-е… бе-е-ез-з-з… пе-е-е… ка-а-а… Сте-е-е-е… Сте-е-е-е… ре-е-е-жи-и-и-и…

Лілія (здивовано). Шо-о-о?..

Піфала (вказуючи за спину Лілії). Сте-е-е-е… ре-е-е… жи-и-и… ся-а-а…

Анжер. Від чого ти застерігаєш нас?

Піфала задкує, вказуючи на сховану під шлейфом Розу. На передню частину сцени вибігає Думка і починає витанцьовувати довкола Анжера.

Піфала. А-а-а-а… Ро-о-о-о… Ро-о-о!..

Анжер (наполегливо). "Аро"? Що воно означає?..

Думка танцює довкола Анжера, торсає юнака за плечі, вказує рукою то в один бік, то в інший.

Лілія (знизуючи плечима). Та хто її розбере! Вона ж придурошная, хоч так і не мона говорить!..

Піфала. І-і-і-і… ро-о-о-о… ро-о-о-о!..

Анжер. "Ірорги"?.. Де?!

Роза раптом підводиться, скидаючи шлейф. Піфала кричить, падає і б’ється в судомах. Думка торсає Анжера за плече і вказує на Розу, юнак підозріло дивиться на неї.

Піфала (відчайдушно). Ро-о-о!.. Ро-о-о!..

Роза. Та ну її! Вона ж несповна розуму… Пішли.

Анжер (до Рози, жорстко). Ні, зачекай-но…

Роза. Якщо забаримося, не встигнемо на церемонію.

Лілія (стурбовано). Ой, і правда не вспіємо…

Анжер хоче сказати щось, проте Лілія примхливо тупає ніжкою. Схвильована Думка завмирає біля Анжера.

Піфала. Ро-о-о!.. Ро-о-о!..

Роза. З-за якоїсь дурнуватої юродивої…

Лілія (примхливо). Я не хочу опоздати на собствєнну свадьбу! Не хочу нічого больше слишать! Пішли…

Роза підбирає шлейф. Лілія бере Анжера під руку і тягне уперед.

Анжер (стомлено). А-а-а, та хіба не все одно…

Анжер розчаровано махає рукою. Думка знизує плечима і втікає геть.

Лілія (до Піфали.) Так, ми спішимо в Церкву. Як хочеш, до пішли з нами. А вернемося, до я винесу тобі ще зеленки. Все, давай, давай!..

Лілія, Анжер і Роза йдуть уперед.

Лілія (на ходу, філософічно). Дивна яка свадьба!.. Веде невiряча подружка — пробач їй, Золотий Боже! І жених невірячий… І Піфала придурошная за нами ув’язалася…

Роза. То прожени її!

Лілія (перелякано). Ти шо — як мона?! До придурошних сам Золотий Бог і Білий Кардинал…

Лілія, Анжер і Роза полишають сцену. Піфала насилу підводиться і шкандибає слідом за ними.

Піфала (через силу рипить на ходу). А-а-а!.. Ро-о-о!.. Ро-о-о!.. За-а-а!.. Ро-о-о!.. За-а-а!..

 

Сцена 4

Завіса піднімається, відкриваючи Церковну площу. Власне, це майже та сама літня кав’ярня, що і у першій дії, тільки тепер замість столиків на ній — два стовпа, до яких прикуті ланцюгами непритомні Рудий і Руда. Під їхніми ногами — прямокутний басейн, у якому кипить-нуртує золота рідина. Біля стовпів ходить Майстер, раз-у-раз нахиляється, піднімає зі сцени і кладе назад різноманітні знаряддя для катувань — обценьки, гаки та дворучний меч. Тепер Майстер має довге волосся й розлогу бороду, вдягнений у високі чоботи, шкіряні штані та фартух, заляпаний свіжою червоною кров’ю. На грудях зверху фартуха виблискує ромбовидна прикраса із зображенням Золотого Бога, чоло і зап’ястки закривавлених рук перетягнуті шкіряними ремінцями. Завіса "телевізора" відкрита, в "екрані" — золотий стілець, на ньому сидить Золотий Бог і поблажливо спостерігає за дійством на Церковній площі. Раптом з-за сцени долинають голоси.

Голос Лілії (з-за сцени, схвильовано). Піфала, ти куда мчисся, придурошная?!

Голос Піфали (радісне горлове рипіння). Ма-а-а-а!.. Ма-а-а-а!..

Майстер і Золотий Бог обертаються у той бік, звідки долинають голоси. На сцені з’являється Піфала, яка, незграбно підстрибуючи, шкандибає до Майстра та падає біля його ніг.

Майстер (до Піфали, здивовано). О-о-о, артистка! Принесла тебе нелегка нарешті, давненько не бачилися…

Піфала (обіймаючи ноги Майстра, рипить горлом). О-о-о… мі-і-ій Ма-а-а… Ма-а-а… Ма-а-ай… сте-е-ер…

Майстер (радісно). Твій, артистко, твій, стерво! А ну пішла геть!..

Майстер штовхає Піфалу чоботом у плече, юродива падає на спину. Майстер самовдоволено регоче.

Піфала. Мі-і-і… Мі-і-і-ій… Ко-о-о… Ко-о-о… Ко-о-о-ха-а-а-а…

Майстер. Що, подобаюся таким?

Піфала. Та-а-ак… Та-а-ак…

Майстер. А пам’ятаєш, яким був раніше? Роби зачіску, голися щодня… Слимак, плюнути огидно! Тьху!.. (Плює собі під ноги.) А тепер от інша рiч… Ух-х-х, ух-х-х!.. Тепер мiй час!.. Ух-х-х, ух-х-х!..

Гордовито задерши голову, Майстер ходить перед Піфалою і стукає себе кулаком у груди.

Піфала. Ко-о-о… Ко-о-о… ха-а-а-а… ха-а-а-ни-и-ий…

На сцену вибігають та зупиняються захекані Анжер, Лілія та Роза. Майстер і Роза обмінюються багатозначущими поглядами, але не вимовляють ані слова.

Анжер (озираючи стовпи з прикутими, здивовано). Це що таке?..

Лілія (перелякано). Цс-с-с!.. Тіхо!.. Це казнь…

Анжер (перелякано). Що-о-о?! Страта?!

Лілія. Та тіхо ти!..

Майстер (до Анжера та Лілії, насмішкувато). А чому ж тихо? Кого тут боятися — мене хіба що?! (Голосно регоче.) Го-го-го-о-о!..

Золотий Бог (спокійно). Вони, ці двоє — руді, тому злочинці. І кров у них червона, а не блакитна — зайвий доказ злочину.

Майстер (демонструючи закривавлені руки, огидливо). Ага, точно: обидва руді, обидва мають червону кров. Покидьки. (Енергійно спльовує під ноги.) Тьху!

Золотий Бог. Руді з червоною кров’ю — то погані люди. Таких мій Майстер знищує за моїм наказом.

Піфала (рипить). Ма-а-а… Ма-а-а… Ко-о-о… ха-а-а…

Майстер (до Піфали). Заткнися, стерво!

Майстер б’є Піфалу ногою в груди, юродива замовкає.

Анжер (з ненавистю). Але ж хіба так можна?!

Золотий Бог і Майстер (разом, здивовано). Що-о-о?!

Лілія (до Анжера, перелякано). Ти шо, дебіл?! Развє ти не знаєш, шо рижиє — то дуже-дуже плохі люди?!

Анжер (до Лілії, здивовано). Ліліє?..

Лілія (до Анжера, здивовано). Анжер?..

Коротка німа сцена: Анжер і Лілія дивляться одне на одного, немовби вперше бачаться, за їхніми спинами Золотий Бог, Майстер і мовчазна Роза обмінюються багатозначущими поглядами. Раптом прикутий ланцюгами до одного зі стовпів Рудий піднімає голову і напруженим голосом починає декламувати вірші.

Рудий (через силу, хрипко):

— Н-на землі

д-де не глянь —

М-м-місто!..

Майстер (у бік Рудого, розгнівано). Хто це там варнякає, а?!

Рудий:

Всюди-всюди…

І скрізь —

М-місто

Майстер. Кому кажу: стули пельку, паскуда!..

Рудий (переможно):

В цьому Місті…

ж-живуть

л-люди…

Золотий Бог (до Майстра, наказним тоном). Розберися з ним. (зневажливо.) І швидше давай, швидше…

Рудий:

Та вони!..

к-кохати!..

н-не вміють!..

Кивнувши Золотому Богові, Майстер підходить до знарядь катування, нахиляється, піднімає двуручний меч.

Майстер (до Рудого, насмішкувато). Все, прощавай, червона кров!

Рудий (у відчаї):

Т-та яке там!..

"к-кохати"!..

Ж-жити!..

Майстер замахується мечем і одним махом рубає ланцюги на першому стовпі, Рудий з криком падає у басейн, де нуртує золота рідина. Анжер скрикує й хапається за серце, Майстер з ненавистю дивиться на юнака. Але одразу ж Руда піднімає голову і продовжує декламувати.

Руда (з ненавистю):

Ж-жити страшно —

вони…

к-конають...

Майстер (до Рудої, хижо). Що-о-о?! І ця пташка зацвірінькала?!

Руда:

Душі їхнi!..

смокчуть!..

ірорги!..

Золотий Бог (Майстрові, спокійно). З нею теж час кінчати.

Майстер (Золотому Богові, радісно). Слухаюсь!

Руда:

Та душа!..

з них!..

Майстер замахується мечем і рубає ланцюги на другому стовпі, Руда з криком падає у басейн із золотою рідиною. Майстер задоволено регоче і кидає до ніг меч, Золотий Бог аплодує йому.

Анжер (шепоче Лілії). І що, так він вчиняє з усіма рудими?!

Лілія (шепоче до Анжера). Да, зо всіми… Варить їх живими в золоті, а потім поставить як пам’ятники — і всьо, хана…

Анжер (розчулено). Бідолашні, бідолашні…

Майстер (до Анжера, хижо). Ти диви мені, не дуже-то!.. (Киває на басейн із золотою рідиною.) Бо слідом за ними отам поплаваєш…

Лілія (Майстрові, перелякано). Та нє, ти шо!.. Мій жених хороший, і кров у него нормальна — голубая. Я знаю, знаю…

Майстер (до Лілії, хижо). Точно знаєш? (Киває на знаряддя для катування.) Бо я можу й перевірити — хоч зараз!

Майстер самовдоволено регоче.

Лілія. Да ти шо — точно голубая!

Золотий Бог (до Майстра, наказним тоном). Не чіпай цього юнака, Майстре — не зараз. Він же одружуватися прийшов, а не вмирати… (Обернувшись, гукає за спину.) Агов, Кардинале, де ти там забарився? Час починати весільну церемонію.

Майстер регоче, закриває кришкою басейн із золотою рідиною і йде геть. У "телевізорі" позаду Золотого Бога з’являється Дукс у вигляді Білого Кардинала. Золотий Бог і Дукс спускаються сходами на сцену. Золотий Бог застигає у центрі, Болівар Дукс бере за руку Анжера. Завіса опускається й ховає задню частину сцени.

Сцена 5

Дукс (до Анжера, урочисто):

О наречений!

Дай нареченій руку свою

Та йдіть обоє

Лише за мною!..

Анжер бере Лілію за руку, Дукс водить їх навкруг завмерлого Золотого Бога передньою частиною сцени і щось тихесенько нашіптує. Роза йде позаду, підтримуючи шлейф нареченої. На передню частину сцени вистрибує схвильована Думка і починає витанцьовувати навколо Анжера, усім виглядом висловлюючи занепокоєння та періодично торсаючи юнака за плечі.

Анжер (збайдужіло, у простір перед собою). Що я роблю?.. І головне — навіщо?.. Тільки б не лишатися одному?.. (Сумовито всміхається.) А так я з ким лишуся — із вбивцею, мабуть!..

Дукс зупиняється, зупиняються також інші.

Дукс:

Все, ви побралися. Віднині

Тепер обидва ви — родина!

Ідіть додому і кохайтесь!..

(Сумовито.)

І більш іроргів не лякайтсь…

Золотий Бог обертається до Дукса і зі значущим виглядом прикладає вказівний палець правої руки до вуст. Дукс робить Розі знак, всі троє йдуть геть. Розгублена Думка поспішає за ними. Анжер і Лілія лишаються самі на передній частині сцени.

Лілія (смикаючи Анжера за руку, весело). Ну, мой дорогой муж!..

Анжер (немовби спересоння). А-а-а?.. Що?..

Лілія (ніяковіючи). Ну-у-у… Давай, давай!

Анжер. Чого тобі треба?..

Лілія (здивовано). Як-то чого?! Давай, пішли додому!

Анжер (здивовано). А що там робити?

Лілія регоче найнепристойнішим чином.

Лілія (весело). Ну як — шо?! Ясно шо — трахаться! (Сито регоче.) Ги-ги-ги-и-и!.. Ти ж хочеш, я знаю…

Анжер. Звідкіля ти знаєш, чого я хочу?

Лілія (роздратовано). Та всі мужики тіко одного й хочуть — трахнути первую попавшуюся женщину!.. Шо ж іще вони можуть хтіти?! На больше ж ума не хватає…

Анжер (сумно). То я для тебе — "всі"? Цікаво…

Лілія (лагідно). Та нє, конєшно!.. Но ти ж мужик, ага!..

Анжер. А-а-а… раніше ж як?

Лілія. Ранше ти іроргів боявся — о! І я тоже боялася.

Анжер. А-а-а, он воно що, виявляється…

Лілія (нетерпляче.) Ну, всьо, пошли, пошли скорєй! А то я вроді мужиков не знаю…

Всміхаючись, Лілія тягне Анжера за руку, проте юнак лишається на місці.

Анжер (спокійно). Ні-ні, стій. Зачекай-но.

Лілія (роздратовано). Ну, шо тобі іще?!

Анжер. Лілія.

Лілія (здивовано). Ну?..

Анжер. Моя Лілія.

Лілія. Ну?..

Анжер. Моя чиста Лілія.

Лілія (роздратовано). Ну, скікі мона?..

Анжер. Моя чиста чорна Лілія… (Раптом кричить гнівно.) Поглянь мені в очі!!!

Лілія. А шо ти тут розкричався, як будто хтось шось кудись тобі воткнув?!

Анжер. Дивись мені в очі, кому кажу?!

Коротка німа сцена: Лілія та Анжер пильно дивляться одне на одного. В той же час на сцену повільно виходить Думка, обіймає Анжера за плечі й сумно пестить волосся юнака.

Лілія (після паузи, насмішкувато). Ну, і шо ж ти там увідєв, ге?..

Анжер (спокійно). Моя чиста чорна Лілія… Скажи, ти теж одного разу вб’єш мене?

Думка киває.

Лілія (здивовано). Шо-о-о?!

Анжер. Теж уб’єш, як от зараз, просто на наших очах Майстер зварив живцем у золоті цих бідолашних поетів?

Лілія. Тю-у-у! Ти шо, зовсім із ума зійшов, чи шо?!

Анжер (твердо). Відповідай негайно.

Лілія. Во-первих, я не Мастєр, я нікого варити в золоті не умію. На такоє спеціально учиться нада…

Анжер. А вбити в інший спосіб можеш?

Лілія. Тю-у-у! А за шо?! Ти ж не преступник, як вони…

Анжер. Ти звідки знаєш?

Лілія. Бо в тебе кров же голубая, а не красная. А наш лапусик Кардинал говорить…

Анжер. Так, так, маєш рацію: кров у мене справді блакитна… (Зітхає.) А шкода…

Думка рвучко обіймає Анжера за плечі та йде геть, сховавши обличчя у долоні. На передню частину сцени виходить Смерть, але до подружжя не йде, а непомітно тримається збоку.

Лілія. Шо-о-о?! Тобі жалко, шо в тебе правильна кров?!

Анжер. Так — бо якби мав кров червону, знав би, що таке пристрасть! І мені було би значно легше померти…

Лілія знизує плечима і сплескує руками.

Лілія. Тю-у-у! Слухай, ти шо, не радий, шо ми поженилися?!

Анжер. Та ні-і-і… звісно, я дуже щасливий!

Лілія. А тогда как…

Раптом Анжер рвучко обіймає і цілує Лілію, вона висне в нього на руках. Смерть напружено стискає в руках чорну мітлу.

Анжер (з болем у голосі). Але маєш рацію: ми одружилися… тож хай все буде так, як буде!

Лілія (муркоче, стогнучи від насолоди). Ага-а-а!.. І давай пішли скоріш трахатися — бо я хочу взнать, какой із тебе мужчина. (Торсає Анжера за плечі.) Хочу, аж не можу!!! У-у-у, противний!..

Анжер. А на мої слова… не звертай уваги. Надто жахлива депресія була в мене по розлученні з Гортензією.

Лілія. Повіситься хтів… дурак!

Анжер. Мабуть, що справді дурень. А нині спробую забутись у твоїх обіймах…

Анжер ще міцніше стискає Лілію, вони падають на сцену. Смерть вимахує у повітрі мітлою, немовби розганяючи навислу над подружжям хмару диму.

Сцена 6

Завіса піднімається, відкриваючи кімнату Лілії. Тут-таки, у кімнаті щільною купкою тримаються Золотий Бог, Роза, Майстер, Дукс, Гортензія та інші ірорги. Смерть дивиться на всіх з ненавистю, відступає назад, але зі сцени не йде.

Золотий Бог (у простір перед собою, філософічно). Ну, і що ж тепер з ними робити?

Майстер (насмішкувато). Випити, як інших.

Золотий Бог (глузливо). Першим будеш?

Майстер (боязко). Навіщо ж! Хто біжить попереду всіх, той залишається без вух…

Майстер нервово всміхається.

Роза (зневажливо). Пхе!

Майстер. Що ти там пхекаєш! Може, сама хочеш спробувати?..

Роза. Я не така дурепа, як тобі здається.

Лілія потягується, спираючись на руки, сідає, солодко позіхає. Ірорги дивляться на неї з острахом.

Лілія (солодко муркоче). У-у-у, добре перепхнулися!..

Золотий Бог (вказуючи на Лілію та Анжера, різко). Взяти їх!

Миттю двоє іроргів кидаються до Лілії, хапають її під руки та тягнуть до Золотого Бога, двоє інших так само хапають Анжера, який навіть прокинутися не встиг.

Лілія (здивовано). Боже, ти… тут?! І Кардинал? Не може буть… Но-о-о… (Після крихітної паузи.) Какоє щастя!

Роза (презирливо). С-с-стер-р-рво… Тьху на тебе!

Лілія. А нашо всi ввійшли сюда? Роза?!

Роза (хижо). То ти, тварюко, вважала, що врятуєшся від нас цим своїм безглуздим весіллям? А, тварюко?!

Лілія (тупо). Спастіся… Шо ти кажеш?!

Анжер (спокійно). Дуже просто. Невже ти досі не зрозуміла, що вони — ірорги?

Лілія (перелякано). Ірорги?! Шо-о-о?!

Роза (презирливо). Звiсно, так! (Дістає і демонструє Лілії прикрасу із зображенням Золотого Бога.) Ти, подружко, розумом таки не вийшла. Я вже давно позбавлена душі, а ти!.. (Плює під ноги.) Тьху! Дурепа повна. І загалом, мене не три місяці не було, а цілих сім…

Лілія. А Білий Кардинал?!

Дукс (пафосно):

І я, і я,

Духовна донечко моя,

Був випитий заразом з тою,

Про яку ти чула.

І хоч я саном надiленний,

Але від вироку не втiк.

I от тепер — блаженний!..

Під час пафосного монологу Дукса й надалі Лілія перелякано дивиться на всіх присутніх по черзі.

Гліцинія (презирливо). Коли ж ти перестанеш блазнювати, нарешті?!

Дукс:

Помовч, свята Гліциніє,

хоч трохи —

Бо ти нестерпна,

як собаці — блохи…

Гліцинія (з огидою). Дякую за комплімент!

Лілія (до Золотого Бога, благально). Боже, поможи спастися!

Анжер. Заспокойся — просто нам час помирати, от і все.

Золотий Бог (не звертаючи уваги на Анжера, м’яко). Що ти таке кажеш, Ліліє?.. Я збираю під своє крило всіх вірних мені. Я дуже розраховував на тебе…

Роза (хижо). А ти, стерво, заміж вийшла!

Золотий Бог. От у чім річ: досі мої вірні піддані випивали душі незаконних коханців — а ви ж тепер у шлюбі! Ваше кохання відтепер — цілком законне до огиди.

Роза. І ми не можемо випити вас! Тож залишається єдине…

Лілія (з надією). Одне?! Шо ж саме?!

Анжер (до Лілії, спокійно). Померти. Он подивись-но — Смерть вже тут стоїть!

Анжер киває у бік Смерті. Чорна стара загадково посміхається.

Золотий Бог (вказуючи на Смерть, з ненавистю). Не вгадав. Вона чекає зовсім іншого, але не дочекається. А нам лишилося одне… (До Майстра, твердо.) Гей, Майстре, відведи-но їх до Ганебного Стовпа…

Лілія (перелякано кричить). Ні-і-і, не на-а-ада-а-а!..

Золотий Бог. Катуй, доки витримають, а потім звари у золоті.

Дукс (урочисто):

Ганьба, ганьба, ганьба!

Поводитися так негоже!

Між Богом і Смертю

триває боротьба —

І Золотий Бог в ній переможе…

Майстер регоче і робить знак іроргам, які тягнуть бранців геть. Але якщо Анжер скоряється одразу, то Лілія відчайдушно впирається. Смерть дивиться на бранців з надією.

Лілія (відчайдушно). Нє-є-є!.. Нє-є-є!.. Не на-а-ада-а-а!..

Роза (з ненавистю). Раніше треба було думати, стерво…

Лілія. Не на-а-ада-а-а!.. Я люблю-у-у Бога-а-а!.. Я докажу-у-у!..

Роза. Як і що ти збираєшся доводити?

Лілія. Пустіть — я докажу!..

Золотий Бог (іроргам, спокійно). Гаразд — звільніть її.

Роза (занепокоєно). Але ж!..

Золотий Бог робить Розі знак замовкнути. Ірорги звільняють Лілію.

Лілія (до Золотого Бога, екзальтовано). Спасибі тобі, Боже! Раз ти так сказав… Раз так довіряєш своїй Лілії!..

Лілія підбігає до розвішаних по стінах зображень Дукса, відчайдушно зриває їх зі стіни одне за одним, доки не знаходить схований Ніж Долі. Побачивши це, Анжер випинає груди. Смерть робить крок уперед, тримаючи чорну мітлу перед собою, немовби вартовий — рушницю при зміні караулу.

Анжер (ледь помітно всміхнувшися). Давай, моя чиста чорна Ліліє, бий!..

Лілія. Боже, глянь: я люблю тебе більше, чим мого мужа!

Лілія розмахується і б’є Анжера ножем у груди. На нього кидаються найближчі ірорги на чолі з Гортензією, аби ссати юнакову душу і теплу яскраво-блакитну кров, що тече з-під леза.

Роза (радісно). Якщо так, то належ Золотому Богові, як і всі ми!..

Роза, Дукс, Майстер і решта іроргів накидаються на Лілію, смокчуть з неї душу. В той же час Анжер поступово кам’яніє, завмирає у вигляді монумента з ножем у грудях, ірорги довкола нього падають замертво. Смерть уважно спостерігає за всім, що відбувається. Нарешті Лілія солодко потягується, ірорги випускають її. Похитуючись, Лілія прямує до Золотого Бога.

Лілія (здивовано). То шо виходить — брак од вас не защищає?..

Роза (задоволено). Від нас! Тепер ти така сама, як і решта.

Лілія (екзальтовано). О-о-о, благодарю тебе, мой Боже!..

Золотий Бог (спокійно). Ти любила мене, саме мене й нікого іншого.

Лілія (екзальтовано). О-о-о, мой Боже!..

Золотий Бог. Тож я напевне знав, що все скінчиться добре, тому й умовив натовп підданих.

Роза. Небезпечна була спроба… але як добре мені тепер!

Лілія. Ги-ги-и-и, а мені как хорошо! Будто второй раз потрахалась…

Роза (плескаючи Лілію по сідниці). Чмокі-чмокі, стерво!

Лілія (плескаючи Розу по сідниці). Чмокі-чмокі, лахудра!

Смерть сухо схлипує, повертається і йде геть, похнюпившися.

Золотий Бог (у спину Смерті, крізь зуби). Що, розвалюхо, не твоя тепер взяла? Стривай, ось я тобі!..

Лілія (здивовано). Та це ж… та це ж просто кайф!

Роза (здивовано). Що саме?

Лілія. Раз заміжжя не защищає, а я стала iроргом, як і всі… то…

Роза (радісно). А й справді: виходить, можна пити всіх?! І навіть тих, хто в шлюбі?!

Золотий Бог (впевнено). Можна. Я ж казав — а ви боялися…

Лілія (радісно). Я хочу попробувати!

Роза (хижо). І я теж!!!

Дукс (піднесено):

Алкає діва душ блаженних

І — стережись, жених та наречена!

Роза. Я так і знала, що ти будеш доброю помiчницею. Гайда пити інших! А чоловіка з собою прихопиш, чи як?..

Нарешті всі обертаються до закам’янілого Анжера з ножем у грудях, бачать мертвих іроргів довкола ніг юнака, спочатку повільно відступають, потім панічно тікають геть. Завіса відгороджує задню частину сцени.

Сцена 7

На передню частину сцени широким рішучим кроком виходить Честав, його ледь наздоганяє захекана Смерть.

Смерть (до Честава, відчайдушно). Стій, дурнику!..

Честав (несподівано зупиняючись, до Смерті, суворо). Ну?..

Смерть. Стій, стій… Навіщо?!

Честав (рішуче). Я не кину мою Ірисочку в біді!

Смерть. Тобі її не врятувати — надто пізно!..

Честав. Ну то й що?

Смерть. Крім того, покидьків надто багато! Вони — скрізь! Вони вб’ють і її, й тебе!

Честав (оглядаючи свої витончено-ніжні руки). Так, я огидно слабкий… (Після невеличкої паузи, рішуче). Ну, то у крайньому разі помремо разом.

Смерть. Дурниці! Якщо ти помреш — яка від того користь?!

Честав. Можливо, їй буде легше помирати не на самоті…

Смерть. Отямся, йолопе!!!

Честав. Та годі вже базікати… (Гукає, вдивляючись кудись за сцену). Агов, сюди: я рудий — я тут!..

На сцену вибігають Начальник патруля з двома конвоїрами. Розгублена Смерть задкує, схопившись за голову.

Начальник партуля (хижо). Так, тут рудий… (Конвоїрам, наказним тоном.) Схопити його — і на Церковну площу!

Ірорги хапають Честава й ведуть геть, Начальник патруля гордовито крокує попереду. Смерть дивиться їм услід.

Смерть (розгублено). Що ж він накоїв, що накоїв!.. Дурник бідолашний… Дівчина його не кохає — він з-за неї пішов до Ганебного Стовпа!.. (Похитується на місці.) Що ж ти накоїв, Честаве?! Ви ж удвох останні, хто може… (Після паузи, розгублено.) Але ж вона його не кохає… А так нічого не вийде!!! Нічого!.. Ні… чо… го…

Смерть повільно плентається по сцені, сумно промовляючи: "Нічого… Анічогісінько… Нічого…"

Сцена 8

Церковна площа, обнесена по периметру постаментами. На постаментах — кам’яні, золоті й дерев’яні фігури, серед яких — закам’янілий Анжер з ножем у грудях, золотаві постаті Рудого та Рудої. У "телевізорі" у величній позі застиг Золотий Бог, біля нього — Дукс. Перед східцями, що ведуть до "екрану", вирує змішаний натовп іроргів і людей. Всі дивляться у центр площі, де прикуті до двох стовпів, стоять роздягнені* та коротко поголені Іриска і Честав. Біля стовпів Майстер діловито розкладає знаряддя для катувань, а також слідкує за вогнищем, на якому розжарюється тавро. Біля прикутої Іриски стоять Роза та Лілія, підперезані спеціальними пасками. Роза раптом хапає Іриску за підборіддя, розвертає обличчям до себе.

Роза (зневажливо). Ну що, подружко, скажеш нарешті по совісті, як воно — помирати незайманкою? Га?..

Іриска схлипує, але мовчить.

Лілія (тупо). А правда ж, подружка, це ж настояще свинство з твоєї сторони — так і не оддатися нікому з хлопців! Не те, шо от я або ж Роза… Так ти і не взнала, шо то за кайф — любов! Ги-ги-ги-и-и-и!..

Роза і Лілія хтиво регочуть, Іриска мовчки схлипує. Честав, що невідривно спостерігає за їхніми знущаннями, раптом здригається так, що його кайдани ледь не рвуться.

Честав (з ненавистю). Ви, паскуди… Нумо припиніть негайно!

Роза (обертаючись до Честава). Що-о-о?..

Честав. Невже тобі мало того, що нас упіймали та збираються стратити?

Лілія (також обертаючись до Честава). Шо він там варнякає?..

Честав (гнівно). Не смійте її чіпати!

Роза. "Не смійте" — бо що?..

Майстер виймає розжарене тавро з вогнища, підходить до Честава, спокійно та діловито б’є бранця лівою рукою в щелепу. Честав стукається потилицею об стовп, стогне.

Ірорги та люди (регочуть). Га-га-га-а-а!..

Майстер (глузливо). А нічого він не зробить! Го-го-го-о-о!..

З куточка рота Честава тоненькою цівкою тече червона кров.

Лілія (здивовано). Ой, гляньте — в нього кров не голуба, а красна!

Роза (огидливо). Червона кров — погана кров.

Честав (облизнувши куточок рота). Ви, покидьки, стуліть пельки…

Майстер. А-а-а, то ти так?.. Ну, голубе, я тобі зараз… в ім’я Золотого Бога і Білого Кардинала!..

Майстер притискає розжарене тавро до лоба Честава. Напружившись, замруживши очі та зціпивши зуби, рудий юнак завмирає.

Майстер (рахує). Раз, два, три…

Ірорги та люди (в такт Майстрові вигукують дружно й радісно). Хо-о-о!.. Хо-о-о! Хо-о-о!..

Перелякана Іриска відвертається. Роза хапає її за підборіддя, розвертає обличчям до стовпа із прикутим Честавом.

Роза. Ні-ні, ти дивись! Дивись, що буває із надто цнотливими…

Лілія (з ненавистю). Целочка ти наша, ніким не трахнутая!..

Дорахувавши до десяти, Майстер опускає руку з тавром, Честав знесилено висне на кайданах.

Ірорги та люди (радісно). Ого-о-ой!..

Ірогри, люди, Білий Кардинал і Золотий Бог аплодують Майстрові.

Майстер (спльовуючи під ноги). Ось так. Першого затавровано. Зараз візьмемося за другу.

Майстер йде до Іриски, руда дівчина приречено б’ється в кайданах. Роза виймає із зачіски золоту шпильку і встромляє Ірисці у бік.

Роза. Заспокойся, подружко, і не сіпайся — все одно не допоможе.

Іриска зойкає від болю і притискається всім тілом до свого стовпа.

Ірорги та люди (регочуть). Га-га-га-а-а!..

Раптом поглянувши на булавку, Роза перелякано зойкає й відступає на крок, витягнувши перед собою руку.

Лілія. Шо такоє?..

Роза. Та у неї… У неї кров теж червона, а не блакитна, як у всіх нормальних людей!

Лілія (філософічно). А шо ж ти хтіла — вони ж обидва рижі!..

Майстер (зупиняючись перед Ірискою, жартівливо). А от ми зараз посадимо їй на лобика такого собі метелика, щоби всі бачили, що вона не така, як решта.

Ірорги та люди (регочуть). Га-га-га-а-а!..

Від цього реготу Честав поступово приходить до тями.

Лілія. Ненормальна, короче…

Майстер. Ну, в ім’я Золотого Бога і Білого Кардинала — почали…

Майстер притискає розжарене тавро до лоба Іриски, вона кричить від болю. Забувши про кайдани, Честав з усіх сил рветься до рудої дівчини.

Майстер (рахує). Раз, два, три…

Ірорги та люди (в такт Майстрові вигукують дружно й радісно). Хо-о-о!.. Хо-о-о! Хо-о-о!..

Честав (люто). А-а-а-а-а!!!

Дорахувавши до десяти, Майстер опускає руку з тавром. Іриска непритомніє. Ірогри, люди, Білий Кардинал і Золотий Бог аплодують.

Ірорги та люди (радісно). Ого-о-ой!..

Майстер (задоволено). Ну, от і друга…

Честав (мало не плаче від безсилля). Не смійте чіпати її!.. Покидьки, покидьки, покидьки…

Майстер (озирнувшись через плече на Честава). Це в кого там язичок розв’язався?

Роза (зневажливо). У нашого героя.

Лілія (так само зневажливо). У того хнюпика паршивого.

Майстер (спокійно). Ну гаразд, гаразд. Ось тільки відбудеться іризація — візьмуся і за тебе. Тоді не поварнякаєш, а трішечки повиєш.

Майстер самовдоволено регоче, Роза і Лілія дружно повертаються до "телевізора", Дукс приязно помахує їм рукою.

Роза (натхненно). Але спочатку — проповідь!

Лілія. Да — проповідь! Наш Білий Кардинал такой лапусик, шо в мене аж поміж ногами мокро!..

Роза (презирливо). Ну, ти ж і!..

Лілія (здивовано). А шо такоє?..

Дукс здіймає руки над головою, й усі замовкають.

Дукс (медоточивим голосом):

Любі мої діти!

Нікуди правди діти:

Хто цноту не втрачає —

У страшних муках помирає!

Тож одне з одним злягайтесь —

На іроргів обертайтесь!

Кайфовий момент лови —

Золотий Бог вас благослови!..

Золотий Бог у "телевізорі" киває, здіймає руки, благословляючи натовп унизу. Лунає дика музика, розпочинається оргія. З натовпу виходять пари — юнаки та дівчата, кланяються Золотому Богу і Дуксу і сплітаються в обіймах. Тоді до них кидаються ірорги, розтягують пару на землі й жадібно припадають до їхніх тіл. Юнаки та дівчата істерично верещать, б’ються в судомах, але потім заспокоюються. Тоді їх підперезують спеціальними пасками, і вони приєднуються до решти іроргів.

Честав (з ненавистю спостерігаючи за оргією). Покидьки, покидьки…

На сцену виходить Смерть, шкандибає до стовпів, тримаючи в одній руці незмінну мітлу, в іншій — ніж. Але Честав не помічає Смерті, бо Іриска починає приходити до тями.

Честав (до Іриски, стурбовано). Агов, Іриско!.. Чуєш мене?

Іриска дивиться на Честава, але помітивши за його спиною Смерть із ножем в руці, здригається від переляку.

Честав (не розуміючи причини її поведінки, стурбовано). Що з тобою?! Тобі дуже боляче? Бідолашна моя…

Смерть замахується ножем і легко перерубає один з ланцюгів. Відчувши, що одну його руку вивільнено, Честава здивовано озирається на Смерть, яка продовжує різати кайдани.

Честав (до Смерті). Не мене — її звільни!

Смерть (спересердя сичить крізь зуби). Не її — тебе.

Іриска (відвернувшись, тихо). Щасливий, про нього хтось дбає…

Честав (до Смерті). Але чому я?..

Смерть. Навіщо тобі моє пояснення? Тебе обрали — ти радій!

Іриска (тихо, із заздрістю). От пощастило!..

Честав (наполегливо). Кажи!

Смерть. Бо ти достойний, вона — ні.

Іриска. Отак завжди…

Іриска від розпачу міцно замружує очі. Між тим Смерть завершує свою роботу, вкладає ніж до рук Честава і перев’язує його голову вузькою смужкою чорної тканини, аби приховати тавро й руде волосся.

Смерть (наполегливо). Тікай, хлопче, доки можна. Доки вони зайняті й не помічають нічого довкола…

Не звертаючи на Смерть уваги, Честав миттю кидається до Іриски й починає різати її кайдани. Від несподіванки Іриска мало не скрикує. Смерть гнівно змахує мітлою, кидається до Честава, хапає юнака за лікоть і намагається відтягнути подалі від Іриски.

Смерть (до Честава). Божевільний!!! Що ти робиш?!

Честав (не припиняючи різати кайдани). Відчепися, стара.

Смерть. А як раптом вони помітять, що ти…

Честав (крізь зуби, гнівно). Кажуть тобі, відчепись!..

Іриска в розпачі переводить погляд з Честава на Смерть і назад, не знаючи, чи встигне юнак звільнити її, доки ірорги зайняті оргією.

Смерть. Ідіоте, що ти верзеш?! Мало ти з-за неї натерпівся?..

Іриска (здивовано). Тобто?..

Честав (до Іриски). Не звертай уваги.

Смерть. Кажу тобі востаннє — кинь цю дівку…

Честав (твердо). Я без неї звідси не піду.

Нарешті останній ланцюг перерізано.

Смерть. Ох ти ж і бовдур!..

Іриска. Дякую!

Честав. Нема за що… Тобто, часу нема! Геть звідси!..

Честав хапає Іриску за руку, вони втікають. Сумно всміхаючись і киваючи головою, Смерть дивиться їм услід. Цілковито поглинені оргією, ірорги, люди, Болівар Дукс і Золотий Бог так нічого й не помічають.

Завіса

Дія 3

Сцена 1

На передню частину сцени перед завісою вибігають Честав та Іриска, знесилено падають і деякий час лежать, важко хекаючи.

Іриска (нарешті перевівши подих). Дякую, що врятував.

Честав. А-а-а, не варто.

Іриска. Ти так вправно різав кайдани…

Честав. Ну то й що?..

Іриска. Ти сильний. Ти-и-и… Ой!..

Іриска раптом замовкає.

Честав. Що?..

Іриска. Розумієш, я навіть не знаю, як тебе звуть.

Честав. Отакої!..

Іриска. Серйозно.

Честав. Мене звуть Честавом.

Іриска. А мене…

Честав. А тебе — Ірис.

Іриска. Вірно! А звідкіля оце…

На передній частині сцени з’являються дві Думки, підбігають до Іриски. Не звертаючи на них уваги, Честав здіймається на ноги, повертається до Іриски.

Честав (востаннє глибоко зітхнувши). А близькі подружки називають просто Ірискою.

Іриска. Точно! А звідки?..

Честав (обернувшись до дівчини). Загалом-то, я багато чого про тебе знаю.

Тицяючи пальцями у бік Честава, Думки щось наввипередки палко шепочуть Ірисці в обидва вуха. Раптом Іриска скрикує, різко сідає, відвертається від Честава й зіщулюється беззахисною грудочкою рудої плоті.

Честав (здивовано). Іриско, що з тобою?!

Іриска. Ой, який сором! Я ж простояла перед тобою абсолютно голою від самої ночі! Голою-голісінькою!

Честав (приглядаючись до думок, здивовано). Звідки в тебе таки Думки виникли?

Думки огидно кривляються, тикають у бік Честава відстовбурченими пальцями, хапаються за голови, охкають.

Іриска. Ой! І ти теж стояв переді мною голим. І зараз теж голий… Ой!!!

Від розпачу Честав плескає себе по лобу, але одразу ж відвертається від Іриски та сідає на сцену.

Честав. Вибач, якось забувся… Ну, все, все, можеш не соромитись — я вже відвернувся.

Іриска недовірливо озирається, зойкає і знов повертається спиною до юнака.

Честав. Ну, а тепер що не так?

Думки продовжують огидно кривлятися.

Іриска. Честаве… Чуєш мене?

Честав. Авжеж чую.

Іриска (замислено). Тоді знаєш що… (З несподіваною рішучістю.) Давай-но підемо подалі один від одного!

Думки аплодують словам Іриски.

Честав (перелякано). Іриско! Що ти таке кажеш?..

Іриска (так само рішуче). Давай-но розійдемось по-доброму. Доки не пізно.

Честав. Та ти!.. Ти!..

Іриска. Я знаю наперед, як все станеться. Ти голий, я гола. Ти неодмінно захочеш мене зґвалтувати — і зґвалтуєш. (Ніяковіє.) Ой!..

Думки шаленіють від захвату.

Честав. Іриско?!

Іриска. Я знаю, все знаю… Ти мене зґвалтуєш — і тоді кляті ірорги упіймають нас, вип’ють наші душі!..

Честав (твердо). Як ти смієш говорити такі!.. Таке!..

Задихаючися від гніву, Честав робить один-єдиний крок до Іриски. Одразу ж обидві Думки перелякано кидаються до рудої дівчини. Іриска вищить і припадає до землі, прикривши голову руками.

Іриска (перелякано). Не смій!!!

Честав (розгублено). Та я…

Іриска. Не смій наближатись! Краще йди звідси! Забирайся геть!..

Деякий час Честав уважно придивляється до Іриски, немовби вперше побачивши руде дівча, потім різким рухом зриває з голови пов’язку, кидає її Ірисці, підбирає з землі ніж.

Честав (рішуче). Отже, вирішили: одному буде ганчірка, іншому — ніж. Прощавай, Іриско. Я пішов.

Не озираючись, Честав широким кроком йде зі сцени. Зраділі Думки супроводжують юнака, аплодуючи йому, потім повертаються до рудої дівчини. Іриска опускає руки від голови, побачивши пов’язку, радісно скрикує, хапає її, звивається на ноги, розв’язує вузол і намагається якомога ретельніше закрити всі дівочі принади смужкою тканини. Думки допомагають їй. Коли це сяк-так вдається, Іриска полегшено зітхає, втирає чоло і раптом здригається.

Іриска. Ой — тавро! Руде волосся!.. Мене ж одразу викриють, як побачать…

Іриска й Думки однаковими рухами хапаються за голови. Миттю дівчина зриває зі стегон тканину, дбайливо обмотує голову. Думки допомагають їй.

Іриска (з полегшенням). Ну, от і все. Тепер ніхто не помітить, що я затаврована. Тепер можна і…

Не договоривши, Іриска розгублено завмирає, радість зникає з її обличчя.

Іриска (перелякано). Честав?!

Перелякані Думки сахаються від рудої дівчини.

Іриска. Бідолашний Честав! Йому ж нічим прикрити власне тавро! Нічим! І якщо його помітять…

Думки кидаються до Іриски, та дівчина рішуче відштовхує їх.

Сцена 2

Завіса піднімається, відкриваючи майданчик посеред руїн Міста. Іриска йде до руїн, приклавши долоні рупором до рота.

Іриска (благально). Честаве!.. Честаве-е-е!..

Несподівано на сцену вибігають два незнайомі парубки, кидаються до Іриски й хапають за руки. Нажахані Думки ховаються в руїнах.

Перший парубок. О-о-о, яка чудова кралечка!

Другий парубок. І гола-голісінька!

Іриска марно намагається вирватися від них. Парубки не пускають і тільки задоволено регочуть.

Іриска. Я!.. Я!..

Перший парубок. Ти кого тут шукала?

Другий парубок. Кого гукала?

Перший парубок. Часом, не мене?..

Другий парубок. А може, мене?..

Іриска. Відчепіться! Я гукала Честава!

Парубки регочуть.

Перший парубок. Ну, і де твій хлопець, цікаво взнати?

Другий парубок. Либонь, злякався голої дівки, що кличе його!

Парубки завзято регочуть.

Іриска. Та відчепіться ж!

Перший парубок. Не відчепимося!

Другий парубок. Давай-но підемо на Церковну площу!

Перший парубок. Там я кохатимуся з тобою, щоб нас нарешті випили!

Другий парубок. Або я!

Іриска перелякано верещить і знов намагається вирватись. Парубки не пускають, регочуть.

Перший парубок. Вибирай, з ким хочеш кохатись у присутності Білого Кардинала і Золотого Бога?

Другий парубок. Зі мною — чи з ним?!

Перший парубок. А може, з нами обома водночас?! Це буде класно!

Другий парубок (замислено). Я спереду, ти ззаду?..

Перший парубок. Або навпаки. Уяви, який кайф?!

Другий парубок (рішуче). Ні, нехай вибирає, і негайно!

Іриска знов вищить, пручається й опускає лице додолу. Другий парубок хапає її за чоло й намагається підняти голову дівчини.

Другий парубок. Не ховай лице, обирай зараз же!..

Перший парубок. А може, все ж розділимо її по-братньому?

Другий парубок. Ні. Хай обирає, хто для неї…

Пов’язка сповзає з голови Іриски й лишається в руках другого парубка. Побачивши тавро і голене руде волосся, парубки одразу ж відпускають Іриску, що зацьковано дивиться на них.

Перший парубок (перелякано). Золотий Боже, та вона ж руда!..

Другий парубок (з огидою розглядаючи то дівчину, то смужку тканини в своїх руках). І затаврована!..

Раптом з руїн вистрибує Честав і різко, з розмаху б’є ножем першого парубка, який падає мертвим. Другий парубок скрикує, кидає тканину і зникає в руїнах. Звідти вибігають Думки, кидаються до Іриски й одразу ж починають шепотіти щось в обидва вуха.

Честав (до Іриски, стурбовано). Іриско, ти як?.. Вони тобі нічого поганого не зробили?

Іриска розвертається до Честава, гнівно дивиться на нього. Думки кривляються, тицяють у рудого юнака пальцями.

Іриска (до Честава, гнівно). Ти-и-и, збоченцю!..

Честав (здивовано). Що-о-о?..

Іриска. Збоченець! Я все зрозуміла, все!!!

Честав. Цікаво, що ж саме?

Іриска. Ти сидів в руїнах і підглядав за мною…

Честав. Та ти що?! Я ж просто пильнував, аби з тобою чогось злого не сталося!..

Честав вказує на труп першого парубка.

Іриска. А я тут гола, перед тобою!.. Ах ти ж збоченець треклятий!!!

Честав (розчаровано зітхнувши). Так, все зрозуміло.

Іриска. Саме так, зрозуміло: ти — маніяк, ти хочеш мене зґвалтувати! Як оці!.. Оці!..

Честав. Якби я не втрутився, вони би вже тягнули тебе на Церковну площу. Назад — просто в руки Майстрові.

Іриска (розлючено). Так — якби ти не вбив його з ревнощів! То ти не просто ревнивий збоченець, а ще й брудний убивця!!!

Честав. Що-о-о?!

Іриска. Маніяк, ґвалтівник, розбійник!!!

Честав нахиляється до трупа першого парубка, починає розстібувати його сорочку.

Іриска (здивовано). Що ти робиш?

Честав (спокійно). Хіба не бачиш? Тобі ця сорочка більш потрібна, ніж йому.

Іриска. Мені?! (З огидою.) Вона ж просякнута кров’ю! Його огидною блакитною кров’ю…

Честав. Ну, то це й добре.

Іриска. Як ти сказав?!

Честав. Добре — бо колір його крові приховає справжній колір твоєї.

Іриска. Що-о-о?!

Честав (розпрямившись). Послухай-но, ти — затавроване руде дівча з червоною кров’ю! То хіба ж можна бути настільки перебірливою…

Іриска (рішуче). Я це не надягну.

Честав (здивовано). Ти думаєш, що кажеш?

Іриска. Не надягатиму, і край.

Думки захоплено аплодують Ірисці.

Честав (збираючись повернутись до роздягання трупа). Ну тоді я…

Іриска. І ти не смій нічого вдягати з трупа.

Честав (здивовано). Що-о-о?! Ти мені теж забороняєш?!

Іриска. Так.

Честав. Але чому?!

Іриска. Бо тоді ти станеш не тільки ревнивим маніяком, ґвалтівником і брудним убивцею, а ще й мародером. І тоді я зненавиджу тебе остаточно і безповоротно. Так і знай!..

Честав сплескує руками, всміхається і раптом рішуче прямує до Іриски. Перелякані Думки кидаються урозтіч.

Іриска (труситься, потроху задкує). Не смій!.. Не смій зачіпати мене!.. Не смій навіть наближатися!..

Честав підбирає з землі смужку тканини, розриває її на дві вужчі смужечки, не дивлячись на Іриску, простягає їй обидва шматка тканини.

Честав. Ось, пов’яжи голову, щоб бодай тавра не було видно. І стегна прикрий, чи що…

Іриска мовчки хапає обидві смужки й одразу починає підперезувати стегна. До дівчини підбігають Думки, починають пов’язувати затавроване чоло. Честав підхоплює під пахви труп першого парубка, тягне його до руїн.

Честав (до Іриски, на ходу). Раджу якнайшвидше забиратися звідси.

Іриска (стурбовано оглядаючи свої стегна, поправляючи пов’язку на чолі). Чому?

Честав. Бо парочка ця мала хіть у серці. Ірорги дуже добре відчувають це, ти знаєш…

Честав зникає в руїнах разом з трупом першого парубка. Іриска деякий час дивиться у той бік.

Іриска (стурбовано). Ірорги… Ірорги…

Перелякані Думки кидаються до рудої дівчини й починають нашіптувати щось. Іриска деякий час слухає їх уважно.

Іриска. Так, знаю, знаю: Честав — маніяк, ґвалтівник і вбивця…

Несподівано Іриска відганяє Думки різкими змахами рук.

Іриска. Але як раптом він зовсім не підглядав за мною? А може, справді намагався не допустити, щоб зі мною сталося зле? Якщо цей юнак хотів захистити мене…

Думки намагаються наблизитися до Іриски, проте дівчина не дозволяє цього.

Іриска (схвильовано). До того ж, тавро Честава нічим не прикрите! Якщо його тільки побачать!.. Якщо тільки побачать!.. (Приклавши долоні рупором до рота, гукає.) Честаве!.. Честаве!..

Іриска блукає майданчиком, зазираючи за рештки зруйнованих стін. Думки крадуться за рудою дівчиною, проте не наближаються до неї.

Іриска (гукає). Че-е-еста-а-аве-е-е!.. Честаве, куди ти заховався?..

Раптом з руїн спиною уперед вилітає Честав і падає на землю, не втримавши при падінні ножа, який ковзає просто до ніг Іриски. Слідом за Честавом на майданчик вистрибують двоє юнаків, котрі мовчки й безжально б’ють Честава. Слідом на майданчик вибігає вцілілий другий парубок, помічає Іриску й одразу кидається до неї. Нажахані Думки ховаються в руїнах.

Другий парубок (хижо). Ага-а-а, тавро своє прикрила?! Гадаєш, я тебе на чисту воду не виведу?!

Перелякана Іриска миттю підхоплює з землі ніж, міцно стискає його обома руками, щосили замружує очі й починає махати ножем на всі боки.

Іриска (відчайдушно кричить). Не підходь, мерзотнику!!! Не смій!!! (Голосом, що майже зривається на виск.) Ге-е-еть!!! Ге-е-еть!!!

Другий парубок не встигає зупинитись, налітає на ніж і падає із розпоротими грудьми. Іриска не помічає цього, продовжує вищати: "Не смій!!! Ге-е-еть!!!" — і розмахуючи ножем, із замруженими очима просувається до двох юнаків, що б’ють Честава. Насамкінець обидва нападники падають замертво поруч із рудим юнаком. Честав лежить декілька секунд нерухомо, важко хекаючи, потім насилу спирається на лікоть і звертається до Іриски.

Честав (слабким голосом). Іриско… Іриско, розплющ очі!..

Іриска (зупинившись і здивовано озираючись довкола). А?! Що?..

Честав (повільно сідаючи). Дякую тобі… Ти мене врятувала. Дякую, Іриско.

Іриска обертається на голос Честава, бачить зарізаних юнаків, переводить переляканий погляд на перемазаний блакитною кров’ю ніж у своїй руці. Очі Іриски вирячуються так, що мало не вискакують з очниць.

Іриска (перелякано). Що це?!

Честав (обережно обмацуючи своє тіло, руки, ноги, голову). Вони б мене просто тут і забили на смерть, навіть до Майстра на Церковну площу не потягли б на страту. Дякую, Ірисочко, ти мене врятувала.

Іриска. Я?! Я?!

Честав. Ти.

Іриска. Це ти називаєш — "врятувала"?!

Честав (здивовано). А як іще це назвати?..

Іриска (кидаючи ножа, у розпачі). Та я!.. Я!.. Я ж їх зарізала!!! Зарізала усіх трьох!!! Немов ягнят!!! (Наближає до обличчя руки, перемазані блакитною кров’ю.) Що ж це я накоїла?! Що?!

Честав (спокійно). Врятувала мене й себе — от що.

Іриска. Та я ж тепер вбивця! Вбивця, вбивця, вбивця-а-а!!! Як і ти!!! Нічим не краща від тебе!!!

Тримаючись за печінку й охкаючи, Честав насилу піднімається зі сцени, повільно шкандибає до Іриски.

Честав. Краща, краща.

Іриска. Ні!!!

Честав. Якщо ти тільки вбивця, то я ще ґвалтівник і маніяк. Невже забула?..

Іриска. Не смій!!! І як ти можеш жартувати в таку мить?! Як тільки можна…

Честав. Я серйозний, як ніколи. В нашому становищі, Іриско, бути несерйозним аж ніяк не можна.

Підійшовши до Іриски, Честав нахиляється, піднімає зі сцени і пильно оглядає ніж. Іриска різко сахається.

Іриска (перелякано). А!..

Честав (здивовано). Отакий от ножик! Отака от цацка, здавалося б?..

Іриска. Що ти верзеш?..

Честав. Це — Ніж Долі. Такий собі даруночок Смерті. Ріже, що тільки забажаєш — хоч хліб, хоч залізо. (Повівши рукою у бік мертвих юнаків.) Або кого забажаєш. Й абсолютно ж не тупиться, що головне!..

Іриска (з несподіваним запалом). Честаве, викинь ножа!..

Честав здивовано кліпає очима, не второпавши, про що прохає Іриска.

Іриска (жалібно, притискаючи руки до грудей). Честаве, викинь ножа!.. Ну, будь ласка! Бла-агаю…

Честав (прохолодно). Ти хоч розумієш, що означає це прохання?

Іриска. Авжеж розумію! Саме з-за цього ножа ми обидва стали вбивцями — спочатку ти, потім я…

Честав. Навпаки, Ніж Долі — наша єдина надія на захист.

Іриска. Ні-ні-ні! Якщо ти лишиш ніж у себе, біди не оминути!..

Честав. Нiсенiтниця.

Іриска. Чому?..

Честав. А як же я врятую тебе знов? Без ножа я слабкий.

Іриска. А з ножем — небезпечний!

Честав. З Ножем Долі ми у безпеці…

Іриска. З-за нього наші руки й душі забруднилися.

Честав. Але ж!..

Іриска. Якщо ніж і надалі лишатиметься в тебе, боюсь, що я тебе… я тебе…

Честав (хрипко). Що?..

Іриска (пошепки). Я тебе зненавиджу. А без ножа…

Іриска замовкає. Між юнаком і дівчиною відбувається німа дуель поглядів. Нарешті Честав не витримує, обертається, розмахується й кидає ніж в руїни.

Честав (трохи насмішкувато). Ну, от і все. Тепер нас хоч голими руками бери й души…

Іриска (кидаючись Честаву на шию, радісно). Дякую, Честаве! Ой, як я тобі вдячна!..

Честав (саркастично). Іриско!..

Іриска. Що?..

Честав. Іриско, я ж абсолютно неодягнений.

Іриска на мить відсторонюється від Честава, декілька секунд оглядає його з голови до ніг, немовби побачивши уперше.

Іриска. Так, неодягнений… Зовсім голісінький.

Честав. Невже не боїшся вішатися на шию голому ґвалтівникові?..

Іриска (не помічаючи його сарказму, стурбовано). Так-так, тобі ж абсолютно нічим прикрити своє тавро…

Честав (зніяковіло). Та я не про це, власне. Я про…

Іриска. Помовч, будь ласка.

Іриска замислено оглядає майданчик, трупи й довколишні руїни.

Честав. Власне, якщо ти все-таки дозволиш скористатися одягом цих покидьків…

Іриска (з огидою). Ні в якому разі!

Честав. Але ж…

Іриска різким жестом змушує Честава замовкнути, потім обмацує пов’язку в себе на голові, на мить завмирає. Ірисчині руки повільно тягнуться до пов’язки на стегнах. Вражений несподіваною думкою, Честав здригається.

Честав (здивовано). Іриско!..

Іриска (замислено). Так — але ж я маю деякий одяг в той час, коли ти не маєш нічого. Отже…

Честав (відступаючи на крок). Іриско!..

Рвучким жестом Іриска змушує Честава мовчати. Потім починає глибоко й уривчасто дихати, заплющує очі, дуже повільно розв’язує вузол пов’язки на стегнах. Відвернувшись, простягає тканину Честаву. Рудий юнак зачаровано спостерігає за маніпуляціями рудої дівчини.

Іриска (тремтячим голосом). Ось, тримай. Бери.

Честав. Що це ти…

Іриска. Ось, я вперше добровільно роздягнулася перед чоловіком. Сама роздягнулася. Заради нього… Заради тебе, тобто…

Честав. Що ти робиш…

Іриска. Тобі це потрібніше, ніж мені. Бери, зав’яжи тавро на чолі. Якщо тобі не огидно, ясна річ…

Честав. Чом це мені має бути огидним?

Іриска (розплющивши очі й обережно озирнувшися на Честава). Бо я носила її на такому місці на тілі… на такому місці… (Пауза.) Це брудне, погане, соромицьке місце. Тож якщо тобі не огидно…

Честав широко всміхається, бере в Іриски шмат тканини, комкає й занурюється в нього обличчям. Іриска дивиться на рудого юнака широко виряченими очима. Нарешті відірвавши обличчя від зіжмаканої пов’язки, Честав тихесенько сміється.

Честав (лагідно). Дякую, Іриско. Дуже-дуже дякую.

Іриска (ніяковіючи). Справді?

Честав. Справді. Я ніколи не забуду, що став першим чоловіком, заради якого і перед яким ти добровільно роздягнулася вперше у житті. Не забуду ні-ко-ли. Скільки б нам не лишилося жити.

Честав повільно пов’язує чоло тканиною, Іриска підходить до нього й мовчки допомагає приховати тавро і руде волосся.

Іриска. А хочеш, я допоможу тобі сховати трупи?

Честав. Ну, давай.

Честав підхоплює найближче мертве тіло під пахви, Іриска — за ноги. Вони відносять труп в руїни, потім так само прибирають два інших тіла. Повертаються на майданчик, обтрушуючи долоні.

Іриска. Ну, от і все.

Честав. Так, з цим покінчено. Що далі.

Іриска. Далі — пішли.

Честав. Куди?

Іриска. Ну-у-у, не знаю. (Знизує плечима.) Далеко-далеко звідси.

Честав. Згоден, забиратися треба. Але…

Іриска. Ну, тож підемо геть. Підемо повільно. Навіщо поспішати? Ми тікали, але тепер бігти не треба. Годі. Треба йти спокійно.

Іриска довірливо бере Честава за руку.

Честав. Ну, що ж… У принципі, я вчинив з Ножем Долі так, як ти хотіла, й абсолютно не уявляю, що робити далі. Хоч вертайся тепер на Церковну площу й добровільно здавайся Майстрові.

Іриска (спокійно). Ні-ні, підемо в інший бік.

Честав. Так, якщо я не уявляю, як тепер діяти — командуй ти.

Іриска. Я хочу прогулятися Містом!

Честав робить вигляд, нібито приводить до ладу неіснуючий костюм, галантно згинає у лікті праву руку. Мило посміхнувшись і кивнувши, Іриска приймає пропозицію прогулятися "під ручку".

Честав (буденним тоном). Отже, двоє добре знайомих молодих людей вийшли з новенького будиночка…

Іриска (радісно). Так-так, будиночок новий-новісінький, просто з голочки!

Честав. Вийшли в спекотну золоту днинку, аби поблукати затишними мiськими вуличками.

Іриска. І послухати щебетання пташок.

Честав. Неодмінно. Що ж до костюмів…

Іриска (поспішно). Тобі дуже пасує.

Честав та Іриска невимушено прогулюються майданчиком.

Честав (посміхнувшись). І тобі теж пасує. Адам і Єва.

Іриска. Хто-хто?..

Честав. Трохи згодом розповім. (Киває кудись убік.) А поки що зверни увагу о-о-он на ту мальовничу купу цегли.

Іриска. О-о-о, яка гарна! (Показує рукою в інший бік.) Але мені більш до вподоби оте покручене залізяччя.

Честав. Скидається на абстрактну скульптуру.

Обидва щасливо сміються. Іриска обережно притискається головою до плеча Честава.

Іриска. А як переливається в сонячних променях о-о-он та розбита шибка, помітив?

Честав. Авжеж. А яка кумедна о-о-он та переламана навпіл балка?

Іриска. А он поглянь, які…

Честав (на секунду зупинившись, тихо, крізь зуби). Ірорги. Патруль…

Іриска (переляканим шепітком). Де?..

Честав (шепоче). Он там! Все, помітили, йдуть до нас.

Іриска. Кляті покидьки!.. Треба щось терміново придумати…

Честав. А що тут придумаєш?! Ти й я, обидва голі, тільки голови перев’язані, посеред руїн…

Іриска. Що ж робити?!

З руїн долинає вигук Начальника патруля: "Стійте! Нумо там, стояти!.."

Честав. А можливо, все ще обійдеться. (Якомога гучніше.) Чи відчула ти, люба, як лоскоче ніздрі прекрасний золотавий порох?

Іриска (шепоче, як і раніше). Ну, пізно думати, якось вже на ходу… А не обійдеться — підіграєш мені.

З руїн знов долинає вигук Начальника патруля: "Ви, двоє!.."

Честав (шепоче). Гаразд. (Якомога гучніше.) Ці найдрібніші порошинки танцюють у повітрі, немов люди в житті.

Іриска. Це схоже на…

На майданчик виходять Начальника патруля та двоє конвоїрів.

Начальник патруля. Нумо стояти — кому кажу?!

Честав (здивовано). Це ви до нас звертаєтесь?..

Ірорги регочуть.

Начальник патруля. До вас, до вас. Хто ж тут іще є?!

Іриска. Ви.

Начальник патруля (трохи розгублено). Ну, звісно… Але навіщо мені зупиняти своїх?!

Іриска (зухвало). А нас навіщо зупиняти?

Начальник патруля. Ви хто такі?

Честав (зухвало). Ми двоє — обидва перед вами.

Начальник патруля. Ото я й питаю — хто такі?

Честав. Хіба не бачиш? Повилазило, чи що?!

Начальник патруля (спантеличено). Ну-у-у, припустимо… А куди це ви йдете?

Іриска. Куди треба.

Ірорги здивовані й розгублені.

Начальник патруля (після паузи). А чому голі?

Честав. Так треба.

Начальник патруля. А чом ти весь побитий якийсь?

Честав хоче щось сказати, проте Іриска зупиняє його, різко смикнувши за руку.

Іриска (ще більш зухвало). Бо так треба!

Начальник патруля. Все "треба" і "треба"… А кому треба?

Іриска бариться з відповіддю, але Честав робить крок уперед, трохи затуляючи її спиною.

Честав (спокійно). Послухайте, невже незрозуміло? Ну самі подумайте, куди можуть прямувати руїнами Міста юнак і дівчина, обидва голі, але які ні від кого не ховаються?

Начальник патруля (почухавши потилицю). Я знаю тільки одне таке місце: Церковна площа, де приносять себе в жертву Золотому Богу й Білому Кардиналу.

Іриска перелякано притискається до Честава, але той нібито й не помічає цього.

Честав. От саме туди ми прямуємо.

Начальник патруля (насмішкувато). Але ж до Церковної площі зовсім в інший бік! Як же ви…

Іриска (з-за спини Честава, боязко). Не треба нам на Церковну площу…

Начальник партуля (підозріло). Що-о-о?..

Ірорги з хижим виразом на обличчях роблять крок до рудої парочки. Іриска хоче щось сказати, але Честав затуляє їй губи долонею.

Честав (насмішкувато). Навіщо слухати цю недоумкувату, чесне слово?!

Іриска (мотнувши головою, гнівно). Я?! Це я недоумкувата?!

Честав. Авжеж, авжеж. Усі дівчата дурнуваті — це всім відомо.

Ірорги миттю розслабляються, задоволено регочуть.

Начальник патруля (крутить пальцем біля скроні, презирливо). Так-так, всім відомо, що дівчата трохи того…

Іриска (до Честава, гнівно). То я недоумкувата, по-твоєму?!

Честав. Люба моя, заспокойся. Всі розумні дівчата давно принесли себе в жертву Богові й Кардиналу, ти забарилась, я теж… Ми обидва недоумкуваті.

Іриска хапає Честава за плечі, гнівно струшує.

Іриска. Я?! Я?!

Честав. Разом із тобою.

Начальник патруля. От тому ми вас, ідіотиків ненормальних, зараз до Золотого Бога й відведемо.

Начальник патруля збирається зробити конвоїрам знак, але Честав зупиняє його руку.

Честав (здивовано). А особлива думка Білого Кардинала хіба нікого не цікавить?..

Начальник патруля (здивовано). Особлива думка?..

Честав. Так. Тиждень тому Білий Кардинал особисто благословив нас на паломництво зруйнованим Містом.

Іриска (розгублено). Що ти верзеш…

Честав (до Іриски, спокійно). Правду кажу. Нехай вони почують правду. (До іроргів.) Тому ми і блукаємо руїнами, тому йдемо на Церковну площу, але не в той бік.

Начальник патруля. Як це?!

Честав. Бо по завершенні паломництва ми неодмінно опинимося на Церковній площі, де і принесемо себе в жертву Золотому Богові й Білому Кардиналу. А щоб не баритися на Церковній площі, ми дали обітницю здійснити паломництво голими.

Начальник патруля (замислено чухає потилицю). А-а-а, он як…

Честав. Саме так.

Начальник патруля. Ну, якщо так… (Твердо.) Тоді ми проконвоюємо вас, аби вже ніхто до вас не причепився.

Іриска хоче щось сказати Честаву, але рудий юнак не звертає на те уваги.

Честав (іроргам). Гаразд, конвоюйте.

Честав подає Ірисці руку, дівчина бере юнака під лікоть. Ірорги ввічливо кланяються їм, змахують у повітрі кінчиками ритуальних пасків, шикуються позаду. Всі п’ятеро повільно огинають майданчик.

Іриска (до Честава, шепоче). Ну, а далі що?..

Честав (до Іриски, шепоче). Не знаю. Ще не придумав.

Іриска. Тепер ці покидьки йтимуть за нами — ось чого ти домігся.

Честав. Добре, що хоч тільки йтимуть слідом.

На майданчик виходить Смерть, але ніхто її не помічає.

Іриска (здивовано). Добре?!

Честав. А якби нас схопили й потягли на Церковну площу?!

Іриска. Придумай, як позбутися цих покидьків!

Честав. Та думаю, думаю…

Смерть (всім). Стійте. (Іроргам, презирливо.) Забирайтеся звідси.

Начальник патруля. Ми не можемо, ми конвоюємо…

Смерть (роздратовано). Кому сказала — геть пішли!!!

Ірорги знизують плечима, вклоняються Честаву й Ірисці, змахують у повітрі кінчиками ритуальних пасків і тікають в руїни. Смерть повільно наближається до юнака і дівчини, уважно придивляючися до обох. По мірі наближення Смерті Іриска ховається за спину Честава, а той розправляє плечі, аби прикрити руду дівчину.

Смерть. Та-а-ак, і що ж я бачу? (Констатує розчаровано.) Отже, ти не кинув її, як я тобі наказувала.

Честав мовчки опускає очі додолу. Іриска тремтить і притискається до юнака всім тілом.

Смерть (крижаним тоном). І Ніж Долі, що я тобі дала, викинув. Не загубив, а викинув. Такий ножик був — а ти його викинув.

Честав (зітхає). Викинув…

Смерть. Вона тебе про це прохала — чи не так?

Честав (до Смерті). То дай мені ще один Ніж Долі…

Іриска (до Честава, жалібно). Ні, не треба!..

Смерть (спокійно). Нічого я вам не дам — бо той був останній. Не треба було викидати.

Честав та Іриска розгублено мовчать.

Смерть (насмішкувато). А як твою мармизу прикрасили! Що за синцi, що за подряпини! І рука он розпухла, й коліно… Також либонь із-за неї? Попереджала ж, знов з її ласки натерпишся. Скажи спасибі, що живим лишився. Поки що…

Іриска раптом вистрибує з-за спини Честава.

Іриска (до Смерті, гнівно). Не смій його кривдити!!! Він хороший!!!

Смерть. Овва! А це що за сміливиця в нас тутечки?!

Перелякана Іриска знов ховається за спину Честава, який продовжує розгублено мовчати.

Смерть (до Іриски, гнівно). Скажи краще, навіщо ти зняла пов’язку зі стегон? Щоб різних покидьків приваблювати, чи не так?! А Честав нехай б’ється з ним голіруч?! І все — заради тебе і завдяки тобі?!

Честав та Іриска розгублено мовчать. Раптом гнів на обличчі Смерті змінюється радістю, вона починає труситися всім тілом і голосно реготати, скидаючи при цьому довгий чорний плащ. Честав та Іриска здивовано позирають то на Смерть, то одне на одного, але нічого не розуміють. Нарешті Смерть жбурляє плащ до ніг Іриски.

Смерть (весело). Діти, наївні діточки!.. Ну, гаразд. Йдiть своїм шляхом, чим би шлях цей ні скінчився.

Смерть зникає в руїнах. Іриска піднімає із землі плащ, крутить його так і сяк, уважно роздивляється.

Честав та Іриска (разом, здивовано). Ой, то це ж ціле багатство!..

Іриска кутається в плащ, натягує на саме чоло широкий капюшон, потім знімає з голови пов’язку, віддає її юнакові. Честав прикриває тканиною стегна, Іриска допомагає йому.

Іриска. Ну, ось нарешті ми обидва більш-менш пристойно вдягнені.

Честав. Так, Іриско, дякую. Справді одягнені.

Іриска. Й анітрохи не видно, що ми затавровані…

На майданчик з руїн вибігають Думки й кидаються до Іриски.

Честав (м’яко). Та, що боялась навіть торкнутися одягу померлих, тепер ховається під покровом Смерті.

Іриска (замислено). Це ти смієшся чи…

Думки хапають Іриску через плащ під лікті, схиляються до неї й починають щось нашіптувати. Іриска раптом скрикує. Думки тягнуть руду дівчину в руїни. Іриска слабко опирається, проте йде за ними.

Честав (стривожено). Іриско, що сталось?

Іриска (ображено). Ти назвав мене недоумкуватою — от що!

Честав. Але ж це я так… лише тому, що при іроргах…

Іриска (розгнівано). Отож! Саме при них, при цих паскудах!..

Честав (роздратовано). Але ж треба було бодай якось зупинити тебе! Бо ти хилила явно не у той бік…

Іриска (розлючено). Я?! Я?!

Честав. Ти — не я ж!..

Іриска зупиняється біля самих руїн.

Іриска. А-а-а, ну, то я і справді недостатньо розумна для тебе! Тож лишайся собі сам, а я піду, куди захочу.

Честав (кидаючися до Іриски). Не йди!

Іриска. Та хто ти такий, щоби вказувати мені?!

Честав відштовхує одну з Думок, хапає Іриску за руку, різко розвертає обличчям до себе. При цьому поли плаща розкриваються, капюшон зісковзує з голови. Іриска дивиться на Честава широко розкритими очима.

Честав. Якщо ти зараз підеш…

Іриска (не звертаючи уваги на його слова, здивовано). Ой, що це?..

Обидві Думки переглядаються, знизують плечима, махають руками і зникають в руїнах самі, без Іриски.

Честав (озираючися, розгублено). Де?

Іриска. Ні-ні, не те…

Іриска звільняє руку, кутається в плащ.

Іриска (здивовано). Ось так… (Розкриває поли плаща.) А тепер не так…

Честав. Не розумію.

Іриска. Коли я кутаюся в плащ, мені здається, що ти мені зовсім байдужий і навіть огидний. А коли навпаки — тоді…

Іриска замовкає. Честав сміється й киває.

Честав. Це ж плащ самої Смерті! Він такий дивний… Втім, всі подаровані Смертю речі дивні.

Іриска. Ну, і що ж то за плащ?

Честав. Якщо у нього кутатися, він відгородить тебе від усього зовнішнього світу.

Іриска (недовірливо). Справді?..

Честав. Так.

Іриска декілька разів повторює експеримент із плащем.

Іриска. Схоже, що так… (Перелякано.) Тобто, плащ і від тебе відгороджує?!

Честав. Ну, звісно.

Іриска (вдивляючись Честаву просто в очі, проникливо). А знаєш… Я не хочу цього.

Честав (ніяковіючи). Іриско…

Іриска (розкривши поли плаща й витягнувши руки назустріч Честаву). Ну, чого ти, чого?.. Йди до мене.

Честав (палко). Іриско!

Честав задкує, Іриска рішуче наближається до рудого юнака.

Іриска. Ну, чого ж це ти тікаєш?

Честав. Я не тікаю, ні-ні, що ти, що ти…

Честав зупиняється. Іриска наближається майже упритул до юнака.

Іриска. Обійми мене. (Запрокидує голову.) Будь ласка…

Честав робить крок до Іриски, обіймає її, несміливо цілує в губи.

Іриска (зойкаючи). Ой, як хороше! Мій… мій коханий!..

З руїн визирають Думки, але побачивши, що Честав та Іриска палко цілуються, знизують плечима, махають руками і знов ховаються в руїнах. Іриска запахує поли плаща позаду Честава.

Честав (пристрасно). Ірисочко, моя кохана!..

Іриска (з-під плаща). Пести мене, пести. Цілуй.

Честав. Кохана моя Ірисочко!.. Одна-єдина в усьому світі…

Іриска. Як добре, ой, як добре!.. Плащ не випустить назовні нашi пестощi. Плащ на двох…

Деякий час Честав та Іриска цілуються під плащем, потім руда дівчина розкриває його поли, починає кружляти майданчиком.

Іриска (радісно викрикує). Як добре! Ой, як добре! Який прекрасний світ!..

Честав (замруживши очі й щасливо посміхаючися). Прекрасний — якщо не бачити довколишніх руїн…

Іриска. Які прекрасні довколишні руїни!..

Честав. І якщо забути про твоє й моє тавро…

Іриска. Байдуже, байдуже! Я кохаю! І мене теж кохають! До чого ж прекрасний сей світ!..

Честав. Ми — немов Адам і Єва. Тільки ми не народилися в раю. Ми останні з пекла.

Іриска підбігає до Честава, рвучко кидається йому на шию, цілує в губи.

Іриска. Знов ти про них. Хто це? Ти ж обіцяв розповісти…

Честав. Так.

Іриска. То кажи.

Честав. Адам і Єва, юнак і дівчина. Їх зробив Бог… от не знаю тільки, чи Золотий Бог. Він оселив їх в такому місці, де все було добре — в раю.

Іриска (щасливо). Ой, яка чудова історія!..

Честав. Але Адам і Єва не послухалися Бога, тож він вигнав їх з раю. І юнак з дівчиною поневірялися по жорстокій землі…

Іриска (трохи сумно). Ні, історія не зовсім добра… Де ти читав таку чудернацьку книгу? Адже в усьому Місті давно не лишилося жодної…

Честав. Власне, то була не зовсім книга, а лише окремі пошматовані аркуші, що їх я складав по клаптиках. Оці клапті й розповiли про Адама і Єву.

Іриска. А ще якісь історії там були?

Честав. А ще клаптики книги співали "Пісню пісень". Це про закохану дівчину, що чекає на зустріч зі своїм коханим і блукає Містом, шукаючи його. Коханий теж шукає дівчину, але чи знайде її під кінець, я так і не дізнався…

Іриска (похнюпившися). Ця історія ще сумніша.

Честав. Зате розшматована книга належала справжньому Білому Кардиналові.

Іриска (здивовано). Якому ще… справжньому?

Честав. Справжньому.

Іриска. А-а-а… А хто це тоді, як не Білий Кардинал?

Честав. Болівар Дукс. Актор такий — пам’ятаєш?

Іриска. Дукс?..

Честав. Саме він.

Іриска. А справжній…

Честав (підхоплює). Справжнього Білого Кардинала вбив особисто Майстер.

Іриска (жахнувшися). Майстер?!

Честав (сумовито). Так — цей клятий кат. Скинув до люку Справедливої Машини.

Іриска. Справедлива Машина?! Як давно…

Честав. Не так вже й давно то було. Отже, особисто Майстер вбив Білого Кардинала, тоді Дукс взявся зіграти його роль. Для актора то не є проблема… Навіть для такого поганого.

Іриска (замислено). Дукс, Дукс… Щось пригадую, здається…

Честав. Був такий безталанний акторчик, ні те ні се. А тут раптом та-акий шанс!.. Звісно, він погодився. Причому не просто грати — жити цією роллю! В цьому образі…

Іриска (наморщивши чоло). Болівар Дукс… Ні, не пам’ятаю. Але Роза була від нього просто в захваті! Тому саме й не пригадую — бо мені здебільшого було огидно те, що подобалося Розі.

Честав. Роза? Знаю, знаю — це бузкова дівчина, що катувала тебе на Церковній площі.

Іриска. Так, вона!

Честав. А друга, чорна — то Лілія.

Іриска (ніяковіючи). Честаве…

Честав. Що?

Іриска. Ти забагато знаєш про мене.

Честав. Так.

Іриска. А чому саме про мене?..

Честав намагається відвернутися, проте Іриска не дає цього зробити.

Іриска (наполегливо). Кажи. Ну ж бо?..

Честав (неохоче). Знаю, справді так. Адже я давно кохаю тебе. От і слідкував за тобою…

Іриска раптом починає важко дихати, заплющує очі.

Іриска (схвильовано). Честаве…

Честав. Що?

Іриска. Можна в тебе дещо запитати?

Честав. Авжеж.

Іриска. Смерть щойно сказала: "Попереджала, що знов з її ласки натерпишся. Скажи спасибі, що живим лишився". Що це означає?

Честав ніяковіє.

Іриска. Чом же ти мовчиш?

Честав. Бо не хочу відповідати.

Іриска. Чому?

Честав уперто замовкає.

Іриска (цілуючи Честава). Ну, скажи! (Знов цілує юнака.) Скажи, будь ласка!..

Честав (напружено). Іриско, ні!..

Іриска (здивовано). Але чому?!

Іриска знов цілує Честава.

Честав (знесилено). Ну, гаразд, гаразд… Я натерпівся з-за тебе, бо здався іроргам, коли тебе схопив патруль.

Іриска. Тобто?!

Честав (розчаровано). Ну от, не хотів же говорити…

Іриска (пристрасно). Кажи!..

Честав. Коротше, ти переховувалася, я теж. Але тебе знайшли, схопили й потягнули на Церковну площу на страту…

Честав замовкає.

Іриска. Ну і?..

Честав. Ну, й нічого. Тоді я сам пішов до іроргів. І здався їм на милість.

Іриска (вкрай здивовано). Сам?! Без примусу?!

Честав. Сам.

Іриска. Але чому?! Коли тобі ніщо не загрожує…

Честав (з несподіваною пристрастю). Але хіба ж я міг допустити, щоб ти лишилася на Церковній плоші сама?! Сама — беззахисна перед Золотим Богом, Майстром, Розою, Лілією та іншими почварами?! Моя Ірисочка — і раптом сама!.. Ні-ні, я нізащо не міг допустити, щоб ти…

Іриска рвучко цілує Честава в губи, юнак замовкає. Іриска починає ніжно голубити тавро Честава через тканину на чолі.

Іриска. То ти пішов на всі муки й тортури заради мене?

Честав. Заради тебе я б із задоволенням пішов і на більше.

Іриска. Це тому, що кохаєш мене?

Честав. Тому, що кохаю тебе, Іриско.

Іриска. І давно?..

Честав рвучко киває.

Іриска. Наскільки давно?

Честав. Приблизно два роки.

Іриска (вкрай здивовано). Цілих два роки?!

Честав. Так.

Іриска. Але ж це неможливо!

Честав. Чому ж?..

Іриска. Бо…

Іриска несподівано замовкає, опускає очі додолу. З руїн на мить визирають схвильовані Думки і одразу ж ховаються.

Честав. Кажи, не бійся.

Іриска. Та я не боюся… (Ніяковіючи.) Просто незручно… (Раптом набирається сміливості.) Просто я таке чула, нібито тільки-но юнак закохується, то він негайно…

Іриска раптом завмирає з розкритим ротом. Думки знов визирають з руїн, але ховаються так само раптово, як і з’явилися.

Честав. Що?..

Іриска (судомно ковтнувши). Я чула, якщо юнак закохується, він негайно злягається з дівчиною. Негайно — а ти цілих два роки!.. (Перелякано.) А може, це і не кохання зовсім?!

Честав сумно всміхається, Іриска розгублено замовкає, потім довірливо опускає голову юнакові на плече, притискається до нього. Честав ніжно пестить Іриску.

Честав (посміхаючись). Ні-ні, Іриско, це кохання!

Іриска (недовірливо). Точно?

Честав. Присягаюся.

Іриска (розгублено). Але ж…

Честав. Тобі сказали дурницю. Нісенітницю. А почути її ти могла тільки від Рози. В крайньому разі — від Лілії.

Іриска (здивовано). Звідки ті дізнався?!

Честав. Ну, твоя третя подружка — бідолашна Маргаритка не могла би сказати такого нізащо…

Раптом з руїн долинає дивне горлове рипіння. Честав та Іриска перелякано озираються.

Іриска. Що це?!

Честав. Піфала! Про вовка промовка…

Похитуючися, на майданчик виходить Піфала, бачить Честава та Іриску, зупиняється, немовби наштовхнувшися на скляну стінку.

Іриска. Ой! Вона ж…

Різким рухом Честав здирає з Іриски плащ, рвучко підсікає дівчину під коліна. Скрикнувши від несподіванки, Іриска падає на землю горілиць.

Іриска (здивовано). Честаве, ти що робиш?!

Честав. Замовкни! Майстер…

Честав падає на Іриску зверху, у падінні розправляючи поли плаща. Піфала спостерігає за рудою парочкою, стоячи на місці й здивовано порипуючи горлом. З руїн долинає голос Начальника патруля: "Там вони! Точно кажу, там…" — і на майданчик вибігає розлючений Майстер, якого наздоганяє Начальник патруля.

Майстер (до Піфали, нетерпляче). Ну що, знайшла їх?!

Піфала (розгублено рипить горлом). А-а-а-а!.. А-а-а-а!..

Начальник патруля (улесливо). Тут вони десь були, точно — тут! Я місце запам’ятав.

Майстер (до Піфали). Ну то що, артистко? Бачила ти їх чи ні?!

Піфала (махаючи рукою кудись убік, рипить горлом). А-а-а-а!..

Майстер. Туди пішли, кажеш?..

Піфала (радісно махаючи руками). А-а-а-а!.. А-а-а-а!..

Майстер і Начальник патруля проходять майже поруч з Честавом та Ірискою, схованими під плащем. Навіть не озирнувшись, Піфала поспішає за Майстром. Коли покидьки та юродива зникають у руїнах, Честав скидає плащ і сідає, важко дихаючи.

Сцена 3

Завіса опускається, ховаючи руїни Міста. Не передній частині сцени лишаються Честав та Іриска.

Честав (з полегшенням). Х-х-ху-у-у, пронесло…

Іриска (лежачи на спині й замріяно всміхаючися). Ніколи б не подумала, що коли на твоє голе тіло падає майже роздягнений юнак, від цього може бути так… млосно… Ой, як же це!.. Ні-ні, мені так хороше, що я навіть слів не знайду… Ой!..

Честав схиляється над Ірискою й обережно плескає її по щоках.

Честав. Іриско, Іриско!.. Отямся нарешті.

Іриска (здивовано). А?..

Іриска сідає поруч з Честавом, розгублено озирається довкола, кліпаючи очима. Честав простягає їй рятівний плащ.

Честав. На, одягнись — і забираймося звідси негайно. Квапитись не можна ні секунди.

Іриска. А що такого сталося?..

Честав. Піфала привела сюди…

Іриска (вкрай здивовано). Піфала?! (Мотнувши головою.) А так, так, здається, згадала… Ну, і кого ж вона…

Честав. Майстра і Начальника патруля. Того самого, якого прогнала звідси Смерть.

Іриска (перелякано). То Майстер був тут?!

Честав. І не один.

Іриска. О-о-о-ой, але ж Піфала, здається, бачила нас! Чи, може, ні?..

Честав. Та бачила, бачила…

Іриска. То як же вона…

Честав (сумно). Не думай зле про цю юродиву.

Іриска. Але чому?!

Честав. Вона б нізащо не виказала іроргам закохану свою подружку — адже це сильніше від неї…

Іриска (перериваючи Честава, здивовано). Подружку?! Ти сказав — "подружку"?!

Деякий час Честав здивовано розглядає Іриску, немовби побачивши її вперше у житті.

Честав (жорстко). Невже не пам’ятаєш, яка з твоїх подруг мала зелений колір?!

Іриска деякий час розгублено дивиться на Честава, потім зойкає, затуляє обличчя руками й починає гірко ридати.

Честав. Маргаритка завжди прихильно ставилася до тебе…

Іриска (кричить у розпачі крізь сльози). Не треба!.. Не кажи цього!..

Честав. Гаразд, не буду. Просто підемо звідси, тому що…

Честав зводиться на ноги. Іриска перестає плакати, віднімає руки від обличчя, дивиться на Честава великими округленими очима.

Іриска (тихо, але рішуче). А я… не хочу нікуди йти — от дивина!

Честав (здивовано). Що ти верзеш?! Пішли, бо…

Іриска (спокійно). Не хочу нікуди йти, і край.

Честав. Іриско?!

Іриска. Нас все одно упіймають — рано чи пізно. То навіщо тікати?..

Іриска хапає плащ, жмакає й відкидає геть.

Іриска (рішуче). Ми не станемо втікати. Краще…

Честав. Не смій таке казати.

Іриска (благально). Краще покохай мене. Просто тут, на цьому майданчику.

Честав. Я й без того кохаю тебе до нестями…

Іриска. Ні, я не те мала на увазі. (Опускає очі дололу.) Обійми, поцілунки — то ще не кохання. А я хочу… (Ніяково всміхаючись.) Хм-м-м!.. Так, я хочу більшого…

Деякий час Честав здивовано дивиться на Іриску, а зрозумівши остаточно — перелякано сіпається й задкує.

Честав (вкрай перелякано). Іриско — ні!!!

Іриска (піднімаючи на Честава здивований погляд) Чому ж бо?..

Честав (продовжуючи задкувати). Ні, ні й ні!!! Ніколи, ніколи!..

Іриска (розчаровано). Ну от — не хочеш. Але чому?! Бо я чула…

Честав. Ти що, не знаєш навіть, хто такі ірорги, звідки вони беруться й чого бояться?! Невже можна бути настільки наївною…

Іриска (твердо). Чому ж — знаю, все знаю. Ірорги — це колишні люди, що підвладні Золотому Богові. Коли люди кохаються, Золотий Бог насилає на них іроргів, вони випивають душі коханців… і все! І люди перетворюються на нових іроргів. І ця пошесть…

Честав. То невже ти хочеш, аби нас випили?!

Іриска (спокійно). А мені то якось байдуже.

Честав (по складах). Бай-ду-же?!

Іриска. Ну то й що, коли наші душі вип’ють?! Мені здається, ми не припинимо кохати одне одного, навіть якщо станемо іроргами, як і решта. Просто є безліч збайдужілих до всього покидьків, але ми станемо закоханою парочкою покидьків. (Презирливо.) Пхе!.. Невелика різниця.

Честав. Ні-ні, навпаки — дуже велика!

Іриска. Що ти маєш на увазі?

Честав. Ти хіба не знаєш, звідкіля беруться обвуглені, закам’янілі, задерев’янілі, забронзовілі та юродиві?!

Іриска. Не знаю — відкіля мені знати? Я ж переховувалась…

Честав (плеснувши себе долонею по чолу). А-а-а, так, так…

Іриска. А справді — звідки? Бо я думала, їх так карає Майстер…

Честав. Не всіх. Він і справді може покарати, зваривши жертву у золоті, але я про інше… Отже, на обвуглених, закам’янілих, задерев’янілих, забронзовілих та юродивих перетворюються люди, які в момент випивання душі були хоч трохи… (Сумно.) Закоханими.

Іриска (здивовано). Що-о-о?!

Честав. Так — які під час іризації мали в душі бодай мізерну краплиночку кохання. Нехай вони обвуглюються, кам’яніють, дерев’яніють, бронзовіють — та при цьому під оболонкою лишаються живими! Живими, Іриско!!!

Іриска (перелякано). Ой, який жах!..

Іриска гірко ридає.

Честав. Так — жах, вічний жах. Бо вони не вмирають і ніколи не вмруть. Вони приречені жити нерухомими — якщо перетворюються на статуї. Або вічно блукати спотвореними — як от Маргаритка. Вічно, Ірисочко моя — вічно!!! Адже в пекельному світі покидьків не може лишитись жодної нормальної людини. І ти або стаєш покидьком — або дістаєш жахливу вічну муку. Третього не дано.

Пауза. Іриска гірко ридає.

Честав. Плач, моя люба, плач. Бо я ніколи не кохатимуся з тобою.

Іриска (крізь сльози й схлипування, жалібно). Чому-у-у?..

Честав. Бо не можу навіть думки допустити, що моя кохана дівчина… Що я сам, при здоровому глузді приреку мою Ірисочку на вічну муку. (Рвучко.) Та я краще!..

Іриска раптом перестає плакати, здіймається на ноги.

Іриска (крижаним тоном, рішуче). Плювати.

Честав (здивовано). Що-о-о?! Я-а-ак?!

Іриска (спокійно). Плювати я хотіла на вічну муку. Бо не пізнати твого кохання — ото й є найбільша в світі мука!..

Честав (перелякано). Іриско, що ти верзеш?!

Іриска. Так. Так, так, так і ще раз так.

Честав. З-за однієї миті!..

Іриска (гнівно). Ця прекрасна мить варта вічної муки — чуєш?!

Честав. Ти божевільна?!

Іриска (несамовито). Я кохання хочу!!! Справжнього кохання!!!

Іриска повільно наближається до Честава, той так само повільно відступає, доки не впирається спиною у завісу.

Честав (стомлено). Ти точно збожеволіла…

Іриска. Ні — закохалася!!!

Підійшовши упритул до Честава, Іриска впирається кулачками йому в груди. Честав відвертається, міцно замруживши очі. На передній частині сцени з’являється Смерть, проте стоїть осторонь, мовчки спостерігаючи за Честавом та Ірискою, нервово скручуючи кілечками лозинки перегорнутої мітли.

Честав (крізь зціплені зуби). Що ти робиш!..

Іриска (кричить). Хочеш кохатися зі мною?! То кохайся!!! Тут — і зараз же!!! Нас все одно знайдуть і стратять — то я хочу перед тим пізнати справжнє, палке і пристрасне кохання!!!

Честав (розплющивши очі, пильно вдивляючись Ірисці в обличчя). Це означає вічну муку…

Іриска. Нехай я потім мучатимусь вічність — проте збережу в понівеченому серці пам’ять про цю солодку мить!!!

Честав (сумно). Я не хочу, щоб мою задерев’янілу кохану Ірисочку поставили на постамент у вигляді живої статуї. Покидьки питимуть наші душі, тоді ми вб’ємо своїм коханням одного чи двох, п’ять чи десять іроргів — але не більше. І нас все одно вип’ють. І поставлять на постаменти.

Іриска здригається від переляку, проте очей від Честава не відводить.

Честав. Ми стоятимемо поруч, але ніколи вже не зможемо сплестися в обіймах… Ірорги шануватимуть нас. Адже вони бояться тих, хто може їх убити. Це, моя Ірисочко, єдине, чого вони бояться — тому й влаштували галерею на Церковній площі, тому вшановують живі статуї…

Іриска (зневажливо). Невже ти боїшся такої дрібниці?!

Честав (рішуче). Не боюся. Я нічого не боюся.

Іриска. А чом кохатися не хочеш?!

Честав. Бо не можу бути настільки безвідповідальним, щоби приректи тебе на вічну муку.

Іриска (пристрасно). Я не боюся вічної муки!!!

Честав. Як не монументом станеш, то юродивою. Тільки не зеленою, як Маргаритка, а рудою. Рудою, як глина, як розкисла після дощу земля, як огидне болото.

Іриска рвучко припадає до шиї Честава й гірко ридає, юнак ніжно пестить її. Як раптом Іриска одним різким рухом зриває пов’язку зі стегон Честава й відкидає далеко назад.

Іриска (крізь сльози, несамовито). Все одно, байдуже!!! Юродивою — то юродивою!!! Огидною — то огидною!!! Кохай мене, Честаве!!! (Щосили б’є юнача кулачками у груди.) Кохайся зі мною до нестями!!! Доки нас не знайшли й не випили!!!

Честав (приречено). Якщо так горлатимеш — тоді вже точно знайдуть. Ти явно збожеволіла…

Іриска. Так!!!

Честав. Вже й не знаю, чим тебе зупинити…

Іриска (обіймаючи юнака за шию, з несподіваною лагідністю). А ти не зупиняй, не зупиняй!.. Просто кохайся зі мною — от і все. Я ж бачу — ти того хочеш.

Честав (відвернувшись, сумно). Хочу, аж ніяких сил нема терпіти…

Іриска. Ну, то чому?..

Честав мовчить, відвернувшись. Іриска ніжно цілує його, падає на коліна, водночас притиснувшись до стегон юнака.

Іриска. От, я на колінах благаю тебе про кохання! Про справжнє кохання… Дай мені його!!! Ти ж у мене… Ти ж мій хороший, сильний, ти могутній…

Честав. Ні-ні. Я слабкий, немічний. (З презирством.) В мене навіть колір свій є, немов у дівчини. С-с-стидоба…

Іриска. Ти сильний, сильний…

Честав. Я не можу захистити тебе, Ірисочко, від тебе ж самої. І від іроргів теж не захищу.

Іриска. А як раптом?..

Честав. Ні. Не сподівайся.

Іриска. А я вірю в тебе. Мій… мій богатир! То покажи свою силу…

Честав опускає очі на Іриску, деякий час вдивляється в дівчині обличчя. Потім здирає пов’язку з голови, стає на коліна перед нею, міцно обіймає.

Честав (стомлено). Все, не можу більше стримуватися. Нарешті ти мене доконала.

Іриска (щасливо). Нарешті!..

Честав. Вічність у пеклі?.. Хм-м-м…

Честав знизує плечима. Іриска ніжно цілує рудого юнака.

Іриска. У пеклі — але ж разом…

Честав. Не разом — поруч. Майже поруч, але так, щоб ніколи не з’єднатися.

Іриска. Якщо ми зіллємося, ніщо вже нас не роз’єднає! Навіть Смерть і пекло…

Не помічена ними Смерть сухо всміхається.

Честав (зітхаючи). Що ж, нехай буде вічність поруч. Нехай і пекло… Тільки не скаржся потім на це прокляття!

Іриска (цілуючи Честава). Ну, от і добре! Ну, от і молодець!

Честав. Ні, не молодець… Я не вберіг свою кохану від лихої долі.

Іриска. Як знати, як знати… А раптом вбережеш?

Честав. Це ні в кого не вийшло — то чом повинно вийти в нас?

Іриска (міцно цілуючи Чествав в губи). А чом це тебе хвилює? Просто кохайся зі мною, от і все. І не думай ні про що…

Честав та Іриска міцно обіймаються, цілуються й лягають на землю. Смерть напружено посміхається й ламає чергову лозину з мітли. На передній частині сцени з’являється процесія іроргів на чолі з Майстром та Начальником патруля, які під урочисту музику підхоплюють і повільно несуть непритомних Честава та Іриску, які при цьому продовжують триматися за руки. На деякій відстані позаду стомлено шкандибає Смерть, поклавши на плече мітлу, немовби рушницю. Коли хода завершується, завіса піднімається.

Сцена 4

Церковна площа, на якій вирує натовп іроргів. "Телевізор" закритий завісою, стовпів з перерізаними ланцюгами немає. Процесія іроргів вносить Честава та Іриску, які все ще тримаються за руки. Руду парочку кладуть на сцену посеред натовпу. Честав та Іриска лежить нерухомо, немовби мертві. Наперед виходить Дукс.

Дукс (до Майстра):

Нарешті вже злочинців упіймали?

Овва! Ганялися за ними чимало…

Майстер (до Дукса). Так, ваша святосте… Але нікуди б вони від нас не ділися!

Дукс:

А чом вони тримаються за руки?

Для душ своїх передчувають муки

І вже одразу нас злякались?!

Ну що ж, це добре, як завжди…

Зажди, о Майстере, зажди:

А чи вони кохались?..

Майстер (задоволено посміхаючись). О-о-о, так, кохалися шалено! Коли ми їх застукали, ці злодюги лежали посеред руїн і трахалися несамовито, немов ті кролики…

Натовп іроргів хижо регоче.

Дукс (високомірно):

Ну, що ж — тоді смачного!

Вип’єм їхні душі

В ім’я Кумира Золотого!..

Майстер (нерішуче). Та зачекайте, ваша святосте…

Дукс:

Ти що, боїшся, Майстре мій,

Прикластись іклами до ший?!

Злодюжок треба випивати —

і Золотого Бога прославляти!..

Майстер. Та-а-а, власне…

Дукс. Що таке?!

Майстер. Коли вранці, ще до їхньої втечі я таврував цих негідників, то з’ясувалося, що в них обох — червона кров. Червона, а не блакитна, ваша святосте!

Дукс:

Тебе я відмовляюсь розуміти!

Ми всі дорослі тут, не діти:

Невже лякає колір крові?!

Невже боїшся за своє здоров’я?!

Майстер (розгублено). Та-а-а… Від тих, у кого кров червона, а не блакитна — від них, знаєте, всього можна очікувати…

Білий Кардинал (розлючено):

Боятись мусиш лиш одного —

Не прогнівити Бога Золотого!!!

Майстер. А може раптом…

Дукс штовхає Майстра до Честава та Іриски.

Дукс (гнівно). Пий першим ти!..

Майстер падає на коліна, але обертається до Дукса.

Майстер (жалібно). Ваша святосте!..

Роза (виходячи з натовпу іроргів). Ну, чого ти, справді?.. (Принюхується.) Я відчуваю у повітрі сморід справжніх розбещених, нестримних любощів! Вони кохалися? Не стримавшись, згрішили?! Прекрасно — вип’ємо їхні грішні душі! Скільки вже разів таке ставалось, і нічого…

Лілія (виходячи з натовпу іроргів). Ти як всігда права, подружка моя. Не нада боятися… То здря…

Майстер (до Рози та Лілії). А вас поки що не питають… (Знов до Дукса). Ваша святосте, лишень подивіться, як вони завмерли!..

Дукс.

І як, цікаво б знати — ніжно, томно?!

Ти що, невже не бачив непритомних?..

Майстер (боязко). Ці двоє не рухаються відтоді, як їх принесли і поклали тут! І за руки досі тримаються — погляньте! Кажіть що хочте, але це незвично… Дивно… Лячно!..

Дукс.

Нікчема ти, часу не гай,

А краще їхні душі випивай!..

На краю Церковної площі з’являється Смерть, але не наближаючись до натовпу іроргів, уважно спостерігає за всім, що відбувається. Як і в попередній сцені, Смерть нервово згинає лозини мітли кілечками.

Майстер. Ваша святосте!..

Дукс:

В немилість хочеш впасти

в Золотого Бога?!

Май на увазі: в небуття веде

така дорога!..

Дукс вказує на ряди живих монументів, розставлених по периметру площі.

Роза. Так, Золотого Бога краще не розлючувати — сам знаєш…

Майстер покірно зітхає, схиляється і припадає до шиї Честава, одразу ж до шиї Іриски припадають Роза та Лілія, ще декілька іроргів п’ють кров з рудих тіл. Але за деякий час спочатку Майстер, потім Роза, Лілія, інші ірорги відповзають геть, скрикують від болю, катаються по землі, виють й зникають за сценою. Останнім намагається випити закоханих сам Дукс, але він також отруюється. Коли стогнучи від болю, Дукс вповзе геть зі сцени, Смерть починає реготати, рушить з місця і кружить Церковною площею, здійнявши над головою мітлу.

Смерть (радісно). Ха-ха-ха-а-а-а!.. Ого-го-о-о-о!.. Все, все — настав кінець іроргам! Кінець клятим покидькам!.. Ха-ха-ха-а-а-а!!!

На Церковну площу вибігає розлючений Золотий Бог.

Золотий Бог (несамовито). Що ти наробила, клята відьмо?! Адже всі вони — мертві! Вся моя армія іроргів, яку я збирав настільки дбайливо!.. Всі мертві — від першого до останнього!..

Смерть. Мертві, кажеш?! От і добре! От так би давно!..

Золотий Бог. Роза, моя улюблениця Роза — мертва! Лілія, Майстер… навіть Дукс — всі!.. до останнього!.. (Вищить.) Мер-тві-і-і!..

У відповідь Смерть задоволено регоче, кружляючи площею.

Золотий Бог (обертаючись до рудої парочки). І все з-за вас!..

Золотий Бог кидається до рудої парочки, та ледь торкається тіла Іриски, як під гуркотання грому та спалахи блискавок провалюється під сцену. Смерть одразу припиняє кружляння, деякий час дивиться на місце, де зник Золотий Бог, потім полегшено зітхає.

Смерть (стомлено). От і все. От і настав кінець божковi… От тепер можна як слід помахати моєю улюбленою мiтелочкою.

Смерть змахує мітлою, але одразу зупиняється, деякий час дивиться на Честава та Іриску, що й досі лежать нерухомо.

Смерть (ласкаво). Діти. Діточки наївні, що ж це ви накоїли?..

Смерть повільно шкандибає до рудої парочки, опускається перед ними на коліна, рукавом сукні стирає тавро спочатку з чола Честава, потім з чола Іриски. Обережними рухами погладжує їхні тіла.

Смерть. Ну, от і все. Жодної ранки не залишилося, тільки по одній манюсінькій — на нозі в кожного.

Смерть із задоволенням озирає свою "роботу", киває і щасливо сміється.

Смерть. Діти, діти… Звiсно, ви мене не чуєте. І добре, що так, бо не можна вам знати цього… але якби не ви, що сталося б зі мною? Золотого божка розірвала його власна лють. І не без вашої допомоги. Але я б без вас… Всохла б я, зачахла… (Регоче.) Смерть — і раптом померла би… Діти, діти! Що ж за диво ви зробили?! Доки не бачите й не чуєте — спасибі вам від мене! (Після крихітної паузи.) Спасибі від самої Смерті…

Смерть схиляється спочатку до Честава, потім до Iриски, крадькома цілує кожного по черзі в чоло. Честав та Іриска повільно розплющують очі, все ще тримаючись за руки, повільно сідають. Смерть лагідно дивиться на них. Честав та Іриска здивовано озираються на всі боки.

Іриска (вдивляючись в усміхнене обличчя Смерті, шепоче). Смерть…

Смерть (лагідно). Так, вона сама.

Іриска інстинктивно притискається до Честава, рудий юнак міцно обіймає дівчину.

Честав (перелякано). Ми загубили твій плащ.

Смерть. Овва! Яка прикрість. (Саркастично.) Либонь, такої втрати я не переживу…

Іриска (перелякано). І пов’язки теж загубили…

Смерть. Не переймайтеся цим — забудьте.

Іриска. І ми кохалися там, в руїнах…

Честав. Бо не могли далі стримуватися…

Іриска. Ірорги таки знайшли нас…

Честав. Знайшли — й випили…

Смерть задоволено регоче. Честав та Іриска недовірливо поглядають то на Смерть, то одне на одного.

Честав та Іриска (разом, вкрай здивовано). То що, нас випили?!

Смерть (так само здивовано). Хто ж в змозi випити ваші душі?

Честав (у розпачі). Я не зумів захистити її…

Смерть (радісно). Діти, наївні діточки!.. Ти захистив її! А вона — тебе!!!

Честав та Іриска (разом, здивовано). Як це?!

Смерть. Ваші слабкі тіла все одно не змогли би протистояти iроргам, най ви були б хоч у тисячу разів сильнішими. Але ваші душі… саме закохані душі захистили одна одну єдиним можливим способом — коханням. Ви все вiрно зробили, починаючи від втечі з цієї самої площі і закінчуючи поверненням на неї.

Смерть хитро дивиться на руду парочку, Честав та Іриска здивовано переглядаються.

Честав (розгублено). Як це? Чи не ти твердила постійно: кинь цю недостойну дівку!

Смерть (хитро). То по-твоєму я мусила сказати: злягайтесь якнайшвидше?! Тоді, на початку ваші почуття були ще недостиглими — але там, в руїнах ви кинулися в обійми один до одного, коли вже не мали сил опиратись коханню!!! Коли запрезирали небезпеку! Коли знехтували навіть мною — самою Смертю… Коли стали одним цілим у двох тілах. Як інакше могли ви перемогти?

Смерть піднімається, починає кружляти Церковною площею, вимахуючи на всі боки мітлою.

Смерть (радісно). Але ви перемогли. Перемогли, діти, наївні діточки!.. Дивiться, гляньте навкруги: куди поділися ірорги?! Де вони?.. Немає! Жодного!!! І це зробили ви і тільки ви! Бо ці покидьки отруїлися вашою закоханою душею…

Іриска (притискаючись до Честава, перелякано). Нас все ж випили! Ой, який жах!..

Смерть. Повторюю вдруге: хто спроможний випити вас?

Честав (розгублено). Але невже інші… (Знизує плечима.) Ні, не можу повірити.

Смерть (сумовито). Були й інші, так. (Вказує на ряди статуй, знов радісно.) Але один з тих людей недостатньо кохав іншого. Або не кохав зовсім. Лише до кінця розділене кохання до кінця сильне й непереможне.

Честав (підозріло). Я чув про двох закоханих скрипалів — Рудого і Руду…

Смерть. На жаль, вони віддали себе не одне одному, а пісні.

Іриска. І що ж далі?

Смерть (перестаючи кружляти, спокійно). Ми утрьох відродимо землю.

Честав та Іриска (разом, здивовано). Що ти кажеш?!

Перелякана Iриска притискається до Честава.

Смерть. Відверто кажучи, ви залишилися останніми, хто здатен був перемогти iроргiв. І ви таки перемогли!..

Честав та Іриска перелякано обіймаються.

Смерть. Але це лише початок вічного шляху. Я, Смерть, кажу вам: одного разу ви померли, а двічі не вмирають. Вас не існує для життя — але я, Смерть, відродила вас одне для одного.

Честав та Іриска (разом). То ми мертві?! Чи все ж живі?..

Смерть. Мій привілей, привілей Смерті — повертати життя, кому схочу. Я обрала вас, тож віднині ви — Вічні Коханці! Ходiть землею. Блукайте, де і скільки заманеться! Цілуйтеся скільки завгодно: окрім мене, ніхто вас не побачить, жодна людина, жодна жива душа, тому що ви — лише одне для одного. Придивіться лишень уважно до своїх ніг.

Честав та Іриска придивляються до ніг, стурбовано переглядаються.

Смерть. В кожного там є ранка, що не загоюється. І де б не пройшли ви, туди впаде ваша закохана душа із кров’ю навпіл — і наситить землю, відродить її до життя. (Махає у повітрі мітлою.) А я попрацюю своєю мітелкою. Сміття ж бо довкола он скільки!..

Честав (непевно). Але… але я не хочу, щоб моя ніжна Iрисочка стекла кров’ю до останньої крапельки! Щоб вся її кров пішла в землю…

Честав припадає до ніг Іриски, намагається затиснути ранку пальцями.

Смерть. Втретє питаю: хто здатен випити вас? Землі це також не під силу.

Честав та Іриска (разом). Але чому кров?

Смерть. Бо кров — це життя. За життя землі треба заплатити чимось рівноцінним — тобто життям. Наприклад, своїм. До того ж, із вашою кров’ю разом ллється ваша невичерпна закохана душа.

Іриска (перелякано). Але я не хочу! Не зможу! Я боюся. Я слабка…

Іриска припадає до грудей Честава, рудий юнак ніжно прикриває дівочу голову руками, немовби захищаючи від дощу.

Смерть (здивовано). Невже ти залишиш землю в мертвому панцирi руїни Міста? (Пильно придивляючись до Іриски.) Не вірю. Врахуйте, я навіть не прошу вас щось там вибирати. Я давно вибрала за вас. І ви давно вибрали самі за себе, коли покохали. Дивiться! І ваша кров вибрала теж…

Смерть вказує мітлою на "телевізор", Честав та Іриска озираються. З-під сходинок просто на очах виростають могутні лози дикого винограду, пагони хмелю, уквітчані ліани, тягнуться по сходах до "екрану".

Смерть (урочисто). Сюди вже впали краплі вашої крові — тож погляньте, які сили народжує в землі п’янка любляча душа, утворена з двох! І так буде скрізь, куди б ви не ступили!..

Честав та Іриска повільно піднімаються і деякий час спостерігають за небаченим досі дивом. Потім довго вдивляються одне одному в очі.

Смерть (лагідно). Ви готувалися до нескінченних мук у пеклі з любов’ю в понівечених серцях, воліли провести вічність, назавжди розлученими. А чи згодні прожити вічність поруч?

Іриска (щасливо всміхаючись). Ну, що скажеш?..

Честав (щасливо всміхаючись). А ти що скажеш?..

Смерть. Отже, ви…

Честав та Іриска (разом). Ми згодні.

Смерть. Нехай так і станеться! Блукайте від краю землі й до краю, напуваючи її своєю чистою люблячою душею! З’єднуйте один острівець буйних квітів з іншим! І ніколи віднині… чуєте? Ніколи вже не зможете ви сказати напевно, що знищили всі іржаві плями руїни. Ви будете приходити в одні й ті самi місця двiчi, тричi… багато разiв! Але тим рясніше розквітнуть ті місця. Нехай так і буде.

Іриска. А ти?..

Честав. А ти що робитимеш?

Смерть (коротко всміхнувшисья). Звісно, свою звичайну справу! (Знімає з найближчого п’єдестала статую, вкладає на землю, починає щосили терти її чоло рукавом сукні.) Кому ж іще вирішувати, відродити людину до життя або відмести чорною мітлою в небуття?! Мені, тільки мені! Якщо сказати чесно — то ніякого життя взагалі нема. Це я, Смерть, можу подарувати коротку мить існування, щоб потім забрати його! Така моя робота. Вічна робота — як і ваша. І я не скаржуся. Недоречно скаржитися й вам. Кожен хай робить своє…

Честав обіймає Iриску за талію, вона його за плечі, руда парочка деякий час спостерігає за роботою Смерті. Потім Честав та Іриска повільно йдуть геть.

Смерть (озираючись). Агов!

Честав та Іриска (озираючись, разом). Що?..

Смерть. Вже йдете?

Честав. Так — бо землю ж відроджувати треба!

Іриска. Ти сама казала…

Смерть. Казала. Але чому нічого не просите для себе особисто?

Честав та Іриска розгублено переглядаються.

Четсав. Я для неї…

Іриска. Він для мене…

Честав та Іриска (знизуючи плечима, разом). Чого ж iще?

Смерть задоволено регоче.

Смерть. Для вас — так, нічого. Але для інших… Отже, знайте: я, Смерть, дарую вам… право з’єднувати! Це високе право…

Честав та Іриска (переглянувшись, знизуючи плечима, разом). Не розуміємо.

Смерть (всміхаючись). Потім зрозумієте. Тепер ідіть. І пам’ятаєте: ми ще не раз зустрінемося! Шлях нескінченний.

Смерть повертається до статуї. Честав та Іриска міцно обіймаються, йдуть Церковною площею, яку все більше затягує завіса квітів.

Сцена 5

Невеликий простір перед завісою з квітів, по ньому прогулюються Честав та Іриска. Раптом на сцену перед завісою виходить Маргаритка у своєму звичайному вигляді, в новенькій зеленій сукні, і похитуючись, непевними кроками прямує до трояндового куща, що квітне у центрі завіси.

Честав (до Іриски). О-о-о, диви, хто сюди йде!

Іриска (здивовано). Маргаритка?!

Маргаритка (шепоче). Роза… Ро-за-а-а…

З напруженим обличчям Маргаритка пестить трояндовий кущ. З іншого боку до неї прямує Анжер — вже розакам’янілий, без ножа у грудях.

Іриска (до Честава). А це хто?..

Честав (обіймаючи Іриску). То Анжер. Добрий хлопчина — щоправда, ти його не знаєш…

Іриска (хитро). А ти, як завжди, знаєш всіх!..

Честав. Ну-у-у… багатьох. (Ніжно цілує Іриску.) А що?..

Маргаритка (шепоче). Роза… Ро-за-а-а…

Анжер (до Маргаритки). Ви любите троянди?

Маргаритка (здригнувшися, до Анжера). Я… Ой, я не знаю. Якесь незвичайне почуття.

Маргаритка пильно придивляється до Анжера, морщить блідо-салатовi губки і мружить очі.

Анжер. Знаєте, в мене теж дивне відчуття… Мені здається, я вже жив одного разу на землі. Я збирався одружуватися і подарував нареченiй букетик квiтiв. Фіалок…

Маргаритка. Ой — я люблю фіалки! Але ружі більше…

Анжер. Ті фіалки… То були останні квiти в Місті… Тобто я вважав, що останні. Он їх скільки скрiзь!

Анжер і Маргаритка здивовано оглядають завісу з квітів. Честав та Іриска щасливо сміються.

Маргаритка. Зі мною теж щось подібне. Я пам’ятаю, що блукала Містом серед суцiльного жаху, потворна і скалічена. І кохала страшну людину… Або то був сон?

Анжер (замислено). Може, справді сон… Хтозна!

Маргаритка. А ще раніше я нібито жила такою, як тепер. І в мене була бузкова подружка, яку звали Розою. (Вказує не трояндовий кущ.) Тому я і підійшла до куща, бо тут — ружi…

Анжер (схвильовано). Роза, Роза… Яке… небезпечне ім’я! Проте, моя наречена була чорна. А я закам’янів.

Честав та Іриска (всміхаючись, разом). Бідолашні, вони все пам’ятають, але не вірять собі!..

Маргаритка (здивовано). Чорна? Ви кажете — чорна?! Знаєте, i в мене була чорна подруга. І руда. Але їх нема! (Сумно.) Я одна, знов одна. Одна в цьому величезному неосяжному Місті… Хоча і серед квітів…

Іриска (сміється). Нема! Це мене нема — чуєш, Честаве?!

Честав. Вони ж не бачать нас…

Іриска. Знаю, знаю… Ми — лише одне для одного.

Честав та Іриска пристрасно цілуються.

Маргаритка (мало не плаче). Я завжди поневірялася, завжди була самотною…

Іриска (жваво). О-о-о, я нарешті зрозуміла!

Честав (жваво). Так, я теж, здається, зрозумів: право з’єднувати!

Честав бере руку Анжера, Іриска — руку Маргаритки, Честав та Іриска з’єднують руки Анжера й Маргаритки. Всі четверо деякий час стоять мовчки.

Анжер (ніяковіючи). Але мені здається, що коли я був кам’яним… або раніше…

Маргаритка (ніяковіючи). То що?..

Анжер. Я бачив вас такою, як ви описуєте — потворною і скаліченою. Але ж насправді ви така прекрасна, така мила!..

Анжер зрває з куща троянду, подає Маргаритці.

Анжер. Ось, це вам… Себто, тобі.

Маргаритка (всміхаючись). Ой, дякую!..

Честав (до Іриски, шепоче). Залишимо їх…

Іриска. Так…

Честав та Іриска йдуть геть, Анжер і Маргаритка стоять на місці. На простір перед завісою з квітів виходять скрипалі — Рудий і Руда.

Рудий і Руда (грають і наспівують).

…Хай Доля проти, Смерть i злi боги,

Але зустрiнуться закоханi серця!

I не розлучаться довiку вже вони,

Зiллються й будуть разом до кiнця

Завіса

 

3 липня — 13 листопада 2006 року, Київ

 

ЛИТОВЧЕНКО Тимур Iванович

кв.10, №2, вул.Хорива, Київ, 04071

Тел.: 425-35-28 (хат.)

8 (067) 502-75-63 (моб.)


* Насамкінець Роза лишається в лиловому комбінезоні, щільно прилеглому до тіла, немов "друга шкіра", і у такому вигляді лишається до закінчення цієї сцени (прим. авт.).

* Від початку цієї сцени й до завершення дійства Іриска та Честав вдягнені в руді комбінезони, щільно прилеглі до тіла, немов "друга шкіра" (прим. авт.).

Тимур Литовченко