* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Ікона

13:08 19.09.2007

Untitled Document

Павло Ар’є



Ікона



П'єса

на три дії.


_


Діючи особи:

Олюня – Гарна жінка.

Любомир – Приємної зовнішності священик.

Наталя – Подружка Олюні.

Іван – Алкоголік зі стажем.

Всі між 30 і 40 роками.


Звичайна, обшарпана кімната. Застелене ліжко. Шафа. Дзеркало. Накритий стіл, пляшки з алкоголем. На задньому плані вікно, збоку двері. Магнітофон

Чується дзенькіт ключів, запалюється світло. У верхньому демісезонному одязі з'являються всі діючи особи, роздягаються, голосно сміються.


Наталя. (Озираючись). Ой! Та ти ж Олю геній! Як добре прибралася та й ще

стіл такий організувала.

Іван. (Розглядаючи етикетки на пляшках). Так, як для бабів, то не погано. А горілочка де?


Олюня. Там (Показує пальцем). Хоч зажерися.


Іван. (Заглянувши у вказану сторону). Отож, інша справа. Я злякався,

що горілочки не буде.


Наталка. Якій же ти все ж таки алкаш! Тільки про горілку і думаєш. А

людина старалася, увесь день прибирала, готувала. (Розглядаючи

страви на столі). Ось тобі і помідори квашені, і огірочки (Бере один пробує). малосольні, і сальце скибочками і цибулька. Ой!

Оселедець!


Олюня. А відбивні? Що не бачиш?


Наталка. Та де?


Олюня. Ну ось (показує).


Наталка. Ой. Я думала що це кабачки смажені.


Олюня. Ну добрий день! Які кабачки? Відбивні.


Іван. Насправді на кабачки смажені схоже. Маленькі такі.


Олюня. Маленькі бо телятина.


Наталка. Телятинка, обожнюю телятину. Яка ж ти молодець!


Олюня. Звісно молодець. Це вам не цицки горобцям показувати. Тридцять

п'ять не кожен день святкують.


Іван. Хе! Ювілярка.


Наталка. А що? Ювілярка і є. А тобі не подобається? Тоді вали! Ми на такій

стіл знаєш яких кавалерів знайдемо. Правда Ольцю?


Олюня. Правда. Іване, я тебе і не хотіла запрошувати, бо ти є бидло бидлом. (Вказує на Наталку). Це вона тебе хотіла. Так що можеш йти.


Іван. Дівчата, ви що, жартів не розумієте? Я ж пожартував. Просто я від

тебе, Олюню нічогісінько в цьому жанрі не очікував. Думав, що

просто п'янка буде. А тут таке... Знав би, - подарунка приніс би.


Олюня. Не очікував кажеш?


Іван. Ні.


Олюня. Не очікував...(Починає ридати). Що ж я не людина більше?

Не можу гідного свята влаштувати? (Ридає).


Наталка. Олюсю моя ти бідна, та не плач. (До Івана). Бачиш йолопе, що ти

наробив! Налий чогось! (Обіймає Олюню). Він не мав нічого

такого на увазі.


Олюня. Мав! Я знаю!


Наталка. Та ти більша людина ніж ми всі разом, і свято твоє буде най-найчудовіше, ось побачиш.


Олюня. (Ридаючи). Всі мене зневажають. Думаєте я шльондра якась,

алкоголічка?! А в мене душа є! І вона болить, груди мені розриває.

Бува, як подумаю, що зі мною життя зробило – дихати не можу,

ноги стають ніби залізні. Хоч бери ї подихай у цю мить. А жити

ж хочеться! Ой як хочеться.


Наталка. (Також починає ридати). Як же я тебе розумію. Люди між собою

тільки погане бачать, лише на бруд увагу звертають. А може за тим брудом діамант зачаївся, може сяйво схованої зірки. От візьми, доторкнися лагідно до іншої людини, притули її до серденька, зігрій добрим словом і засвітиться, ця людина, такою чистотою, що ніхто і уявити собі не міг. Та людям на це начхати, вони хочуть тільки багнюку бачити.


Олюня. (Крізь ридання). Ну, ти Наталко, невиправний романтик...


Наталка. (Крізь ридання). Так, і в мене також душа страждає. Я справжнього життя хочу. Втекти від усього цього. Забути...


Олюня. Та куди ж втікати? Повсюди так само...


Іван відкоркував пляшку з вином, налив в келих, підніс до жінок.


Наталка. (Бере келих п'є). Ой пропало життя моє...


Олюня. (Несподівано перестає ридати, здивовано дивиться на Наталку).

Яке життя в тебе пропало? В тебе його і не було! І чого ти

ревеш як корова?


Наталка. А ти чого?


Олюня. Бо це в мене ювілей... Дурепа ти! Дай сюди! (Забирає келих з

вином, п'є). Мені вчора мама моя наснилася. Прийшла до мене в

образі Нанківської пресвятої діви, сіла на ліжко біля мене і

каже: “Що ж це ти донечко мучишся? Приходь, каже, до мене, в

царство небесне”. - А я нічогісінько відповісти не можу, тільки

сльози течуть.


Наталка. Страшно ж як!


Олюня. І мені так страшно стало, ледве не померла.


Іван. Померлі батьки - то на добре.


Олюня. Ні, це не добрий сон був.


Наталка. А що було далі?


Олюня. А далі, ще страшніше. Зібралася мама йти. Та мене кличе. Я хочу за нею, а мене земля не пускає. Я хочу кричати, не можу, сльози не дають! Вже мама у небі високо - високо. Та звідти каже: “Земля грішників не пускає. Грішниця, ти доню”.Прокинулася я вся холодна наче мертва, ледве відігрілася біля радіатора. Ще трошки - і врізала б дуба.


Іван. Тобі до церкви треба сходити. Свічку мамі поставити.


Наталка. А краще на сповідь.


Олюня. На сповідь? До кого? Вони всі там чорти! Я до Любка

подзвонила.


Іван. А, це твій той святоша?


Олюня. Який там святоша! Він також чорт. Але, принаймні знайомий.


Наталка. Радше сказати - спонсор.


Іван. Отак! Хе-Хе.


Олюня. (До Наталки). Стули пельку! Він свята людина...


Наталка. Ти ж сказала, що він чорт?!


Іван. Так, я свідок.


Олюня. Ні, він янгол. Я його завжди кривджу, а він все рівно приходить. Ось і цього разу прибіг одразу. Заспокоїв, помолився зі мною. Правда потім не забув і трахнути.


Наталка. Скотина!

Олюня. Я думаю, він просто хворий.


Іван. Сама ж йому дала.


Олюня. А ти спробуй не дай. Він такий лагідний... Чистий.


Іван. Чистий? В якому сенсі?


Олюня. У всіх.


Наталка. (Мрійно). Я б сама такому дала.


Олюня. Навіть не думай! Голову відірву. До речі, він зараз прийде. Тоді й сядемо за стіл. Я йду воду на пюре зігрію. І переодягнуся. (Зникає за дверима).


Наталка. Олцю! А де ще вінчик?


Олюня. (З кухні). Все на столі.


Наталка. Та це ж для нас нічого! Я горілки пити не буду!


Олюня. Не бійся. Я трішечки вип'ю. Буду зав'язувати.


Іван. (Тихо щоб тільки Наталка чула). Зовсім вже здуріла. Ювілярка.

(Кидається до Наталки, цілує, лапає.) Ех, добра ти кобіта, Наталко. І цицьки в тебе гарні, великі.


Наталка. (Вивертаючись). Івасику! Відчепися, ще не час.


Іван. А коли? От скажи мені! Коли?


Наталка. Спимо сьогодні в Олькі. Я домовилась. Давай краще бахнемо

по трошки, поки вона не прийшла.


Іван. Це я залюбки.


Наталка наливає Івану горілку собі з відкоркованої пляшки вина. Випивають. Іван пристає до Наталкі. Лунає дзвінок у двері.

Заходять Олюня з Любомиром. Олюня, у кричуче-червоні сукні. Любомир одягнутий в темний костюм і білу сорочку.


Олюня. Ось, знайомтеся! Це Любомир.


Наталка. Ми вже знайомі. Отець...


Олюня. (Перебиваючи Наталку). Я ж просила, без формальностей.


Іван. Іван (Протягує руку).


Любомир. Любомир. Дуже приємно. (До Олюні). Я, чесно кажучи, думав

що ми будемо на самоті.


Олюня. Я також. Але потім передумала. Наталочка моя найкраща

подружка. А Іван з нею.


Іван. А тепер можна за стіл? Жерти хочеться.


Наталка. І випити вже пора, за ювілярку нашу чарівну.


Олюня. Всі за стіл! Я миттю, пюре принесу.(Зникає за дверима).


Іван. (До Любомира). А по тобі, за кілометр видно, хто ти такій.


Любомир. Справді?


Наталка. Іване! Оля ж просила...


Іван. А що я такого сказав?


Любомир. (Ніяково). Нічого... Нічого...


Наталка. А чого це ми без музики? А ну що там у нас є.... (Прямує до

магнітофону).


Іван. Давай, якійсь блатняк послухаємо.


Наталка. Дзуськи! Слухай це у себе вдома, зі своїми дружками. (Вмикає якусь третьосортну естрадну музику). О це люкс, моя улюблена річ. (Підтанцьовує).


Приходить Олюня з каструлькою у руках.


Іван. Ну нарешті!


Олюня. Пюрешка з грибним смаком.


Наталка. (Заглядає в каструлю). Це що, з пакетів?


Олюня. Угу.


Іван. От господиня...


Олюня. Кому не подобається - може не їсти! Я вам не кухонний комбайн. В нас емансипація!


Іван. Ти ба і слово нове вивчила. До речі, що це означає, тая

сіпація?


Наталка. (Штовхаючи Івана ліктем). Ти чого причепився?


Іван. Так я ж насправді не знаю! Чую повсюди, а що це воно є не знаю. Олю! Скажи. Так хоч знати буду, в інтелігентній компанії розмову підтримати зможу.


Олюня. Ти? В інтелігентній? Не сміши людей...


Іван. Та годі тобі! Скажеш? Або...?


Олюня. Не скажу!


Іван. Ой! Чого це?


Олюня. Бо ти глузуєш з мене.


Іван. Я? Ось тобі хрест. (Хреститься). Це не жарт.


Наталка. Скажи Олю! Я також не знаю. Скажи, прошу.


Олюня. (Засоромившись). Емансипація означає.... Як би це сформулювати? Ну ось наприклад вислів: “Хто за дівчину платить той її і танцює”. Так емансипація це коли дівчина платить за себе сама, а потім і танцює себе, також сама.


Наталка. Аааа! Лихо яке! Якесь збочення. Навіщо воно тобі, Олю, здалося? Це ж ніхто тобі не виставляє, та й ще ти сама себе...


Іван. Хтів би я то бачити (Регоче).


Любомир. Думаю, ви не дуже вірно зрозуміли. Вона зовсім не те мала на увазі.


Олюня. Та вони ж тупі! Любко, кому ти пояснюєш? Тьху!


Любомир. Хоча в одному не можу не погодитися з Наталкою. Це те, що емансипація - небезпечне, можна сказати збочене явище в сучасному суспільстві. Це прояв сатанинської сили у стосунках між чоловіками і жінками.


Олюня. Та дідько з нею! Я пропоную перший тост.


Наталка. За Ювілярку. За тебе Ольцю. Іван швидко розлий всім. Дамам вино, горілка кавалерам!


Любомир. На саме денце. Дякую.


Олюня. (Говорить, хоча сама собі не вірить). Мені води мінеральної, зав'язую.


Іван. Та ви що? Люди добрі, схаменіться! Ми що з Наталкою тут самі бухати будемо? Що ж це за свято, таке? Фігня якась, а не свято!


Наталка. Іван має рацію. Олько, ти обіцяла по потрішечки пити.


Олюня. Сказала: баста! Не бухаю більше і все.


Наталка. Ну Олю...


Іван. Облиш її! Нам більше лишиться.


Любомир. Цілком схвальне рішення. Дайте людині самій за себе вирішувати.


Наталка. За тебе Ольго! П'ємо стоячи!


Всі крім Олюні встають і випивають. Олюня супроводжує їхні дії спраглим поглядом. В неї починають труситися руки.


Іван. Ух! Добре пішла.


Любомир. Оленько! Тобі не добре?


Олюня . Так, щось голова запаморочилася. Не принесеш мені

водички з крану?


Любомир. Так от є мінеральна. (Вказує на стіл).


Олюня. Ні, ця газована, а я з крану хочу.


Любомир. Я зараз миттю. (Зникає за дверима).


Олюня. Ой люди рятуйте! (Хапає пляшку з вином, жадібно прикладається до неї).


Іван. Ти таке бачила? Наталка! Зовсім вже баба з глузду з'їхала.


Олюня. (Захлинувшись вином, кашляє). Та не з'їхала я! Сьогодні в ранці поклялася йому, (хитає головою у бік дверей) що більше не питиму. Він пообіцяв допомогти нове життя налагодити. А я не можу не пити! Ну не можу ніяк зупинитися.


Повертається зі склянкою води Любомир.


Любомир. Що тут діється?


Наталка. Та нічого, просто балакаємо.


Любомир. Водичка для тебе, пий. (Протягує склянку з водою до Олюні).


Олюня. (Поступово заспокоюється). Ні не хочу. Краще з газом.


Любомир. Сама не тямиш, що хочеш.


Наталка. Вчора по телебаченню показали про жінку, що кинула миттєво пити. Померла від шоку. Не можна алкоголікам різко зав'язувати. Ти б Олюню хоч по потрошки з нами пила.


Олюня. Від алкоголіків чую!


Наталка. Та я ж нічого. Просто...


Іван. А я навпаки чув, що по трошки - не зістрибнеш...


Наталка штрикає Івана ліктем у ребра.


Любомир. (До Івана). Повністю з тобою погоджуюся.


Олюня. Не розумію, про що це ми теревені розвели. Якщо і є серед нас алкаші, то це ти, Ванька.


Іван. А я і не сперечаюся. Я, якщо можна сказати, ідейний алкоголік. Потяг до бухла – це мій одвічний пошук, стан сп'яніння мій паралельний світ – моя екзистенція, похмілля – моя розплата за гріхи людства.


Наталка. Гарно сказано.


Олюня. Невже сам вигадав?


Іван. Ні, Діоген.


Любомир. (Вдавившись водою). Хто?


Іван. Діоген.


Любомир. Він такого не міг сказати! Ти хоч знаєш, хто такий був Діоген?


Іван. Звісно ж знаю! Бомжара був, та давно вже сконав. Але от слово його, по між нами живе.


Олюня. Шкода, що помер.


Іван. Та ні. Він був занадто зарозумілий. Бакланив всіх, але таким хитрим чином, що й відповісти було неможливо. Доводилося його тупо гупати. Але й терпіти його іноді також доводилося, бо в нього завжди щось було щоб на душу прийняти. Окрім цього - блатні його поважали, балакали з ним про щось, гроші давали.


Наталка. Та не вже?


Іван. Я тобі відповідаю за базар! Він казав, що сам вибрав на вулиці жити. Ні би це дозволяє бути вільним. Коротше - пришелепуватий чувак був.


Любомир. Все те, що ти кажеш про Діогена, вірно. Але те, що ти цитував, про потяг до бухла і гріхи людства... це... це повна маячня. Він не міг такого сказати.


Іван. Та ти що? Я тобі сказав! За кого ти мене маєш? Я найбільший знавець його здобутків на районі. Він ще казав, що немає більшого злочину ніж розбавляти пиво водою, бо це ж те саме що людське щастя разом з огидою калабанити.


Олюня. Як дотепно...


Любомир. Мг....


Наталка. Розкажи ще щось!


Іван. Ну ось ще. Знаєте, чому Христос ніяк не зійде на землю? Бо він стидається!


Олюня. Чого?


Іван. Себе. Бо він зовсім не такій гарнюк, яким його понамальовували у церквах. Люди не впізнають в ньому месію.


Жінки і Іван сміються але помітивши, напружений погляд Любомира затихають.


Любомир. Ну знаєте! Це вже занадто. Крім того, жодного з цих слів не було сказано Діогеном. І не тобі говорити про Христа і церкву.


Іван. Оля! Чого він до мене причепився? Я ж можу і в око заїхати. І мені....


Олюня. Я тобі сама очі повиймаю. Любомир - освічена людина. Він семінарію закінчив. Я йому цілком довіряю, а ти хто? Хронік! Бригало тупе.


Іван. (Заспокоюючись). Я колись також торгівельний технікум закінчив. Я сам особисто ці слова від старого придурка чув.


Любомир. Перепрошую. Від кого?


Іван. Від Діогена.


Любомир. (Сміється). Так? І коли це було.


Іван. Рік тому, і два роки тому, і десять. Я часто з ним пиячив. Аж доки його не знайшли під сходами на старому ринку.


Любомир. А ти знаєш, коли справжній Діоген помер? Десь зо дві з половиною тисяч років тому. В один день з Олександром Македонським.


Олюня. (Також сміється). Отже ви патякаєте про двох різних бомжів

на ім'я Діоген.


Наталка. Я також зрозуміла! (Сміється). Замість одного бомжари,

маємо два... і обидва Гіксогени.


Любомир. (Поправляє Наталку). Діогени.


Наталка. От чоловіки! Завжди те саме, не розберуться з самого почату. А потім до бійки доходить.


Всі сміються.


Іван. Ха! Братуха. (Обіймає Любомира.) Ось бачиш - я не брехав. За це треба негайно випити.


Любомир. (Розливає всім). Ну за філософію!


Жінки беруть келихи, Іван чарку. Любомир суворо дивиться на Олюню. Та ставить келих на стіл, обіймає Любомира за шию.


Олюня. Ну трішечки. Сьогодні ж у мене свято. Ну котику... Від

завтра - ні краплі.


Любомир. Ми вже про це говорили.


Наталка. Ну трішечки-трішечки. Символічно. Будь ласочка.


Іван. Ну будь людиною! Вона ж бачиш, як тебе обожнює.


Любомир. (Червоніючи). Ну добре, добре. Але трішечки. І від завтра ні-ні. З такого приводу і самому випити не гріх. (Бере чарку).


Всі радісно плекають в долоні, Олюня цілує Любомира у щоку.


Любомир. За тебе!


Наталка. І за кохання!


Любомир. (Ніяковіє). Гм...


Олюня. За яке кохання? Ти що здуріла? Просто, за мене!


Всі випивають. Закусують.


Іван. Слухай Любко! А що казав той твій – Діоген?


Любомир. Багато чого, казав. Так одразу не пригадаєш.


Наталка. А ти пригадай, смерть як цікаво.


Іван. Бо мені, відверто кажучи, якось важко втямити. Чого мав напатякати якийсь бомж дві з половиною тисячі років тому, щоб люди до сьогодні це пам'ятали. Розумію, якийсь цар або імператор, в найгіршому випадку - президент. А то ж звичайний бомжара.


Любомир. Так він був, як ти кажеш, бомжем. Але він був філософом. Бути справжнім філософом – це бути більше, а ніж імператор, або цар, або президент. Тим більше, що останні самі ніколи не пам'ятають, що говорять. Один його вислів я люблю найбільше: “Сонце, також заглядає у ями з гноєм, але при цьому воно не паплюжиться”.


Пауза.


Наталка. ( Невпевнено хіхікає). Це звучить як анекдот.


Іван. Не розумію. Що є спеціального в тому, що сонце світить у гній?


Олюня. Не всім дано! Тут прихована глибока думка.


Іван. Ну якщо ти така вже в нас обдарована то поясни дурням.


Олюня. Запросто! От уявимо тебе й Любомира в ролі (показує на Івана а потім на Любомира) купи гною й сонця. От сонце сидить за одним столом з гноєм і від цього його не нудить.


Наталка. Ну ти як скажеш! Ха, ха, ха.


Іван. (Ображено). А чому саме я гній? Чому не він? (Показує на Любомира). Або чому не ти, Олько? Чим ви краще?


Олюня. Та що ти заводишся! Це просто приклад.


Любомир. (Міняє тему розмови). А ще він ходив в день по місту тримаючи в руках смолоскипа. Коли його питалися, що він робить, то відповідав, що шукає чесних людей.



Іван. (Розливає напої). Так за чесних людей і випити час.



Випивають.



Олюня. Як же це так? Чесних людей й в ті часи не було?



Любомир. Чесність - це чеснота одиниць.



Наталка. Але ми ж чесні люди! Я впевнена!



Олюня. Ха, ха, ха. Та не сміши мене. Або хочеш, я всім розкажу,

яка ти насправді?


Наталка. (Налякано). Ні не треба!


Олюня. Як це не треба? Дуже навіть треба. Хай люди знають, яка ти чесна і порядна людина. Так з чого почнемо, Наталочко?


Наталка. Ні з чого! І взагалі, розказуй про себе.


Олюня. А я не казала, що я чесна. (Знущаючись). Ну я починаю...


Наталка. (Істерично). Ні! Оля відчепися від мене, прошу.


Олюня. Добре. Розкажи про себе сама. Але тільки правду.


Наталка. Не хочу!


Олюня. Або ти, або я...


Наталка. Гаразд, що саме я маю сказати.


Любомир. Ольго! Досить, дай людині спокій.


Іван. Нічого не досить! Мені, наприклад, цікаво, чого такого я не знаю про нашу Наталочку. Давайте продовжуйте, дівчатка.


Олюня шепотить Наталці на вухо.


Наталка. Олюня! Ні! Я такого не скажу...


Олюня. Хочеш скажу я? З найдрібнішими подробицями...


Наталка. Я сама, але без подробиць. Отже – я алкоголічка, я люблю брехати.


Олюня. Ти за була ще щось...


Наталка. Ще я.... Я курва.


Іван. Хеее! Нічого нового.


Наталка. (Б'є Івана по голові). Терпіти тебе не можу! (До Олюні). Все?

Олюня. Ще ні...


Любомир. Ольго, це не смішно...


Ольга знову шепотить Наталці в вухо.


Наталка. Коли я говорю про чесних людей, я аж ніяк не маю на увазі себе.


Іван. А кого?


Наталка. Ну й не тебе, так точно. А от, Любомира.


Олюня. А ти, Любко! Важаєш себе чесною людиною?


Любомир. Кажучи по правді – не завжди.


Іван. Отож, немає правди у світі... Якщо вже священик нечесний, то що робити нам мирянам і алкоголікам?


Любомир. Всі ми люди.



Олюня. А священики не для чесності, а для знань. Любомир знаєте який мудрий. На будь-яке питання може відповісти. Слушну пораду дати. Розповісти історію про життя святих. І про Нанківську Ікону Божої Матері.


Любомир. Ми з Ольгою з одного села. І тож треба було статися – у нашому селі є своя святиня – Ікона Нанківської Божої Матері.


Олюня. Можу слухати про неї годинами. Навіть мама моя приходить до мене у снах в її образі. Кличе до себе.


Любомир. Та ні, Ольцю! Це лишень тільки сон був. Просто ти стільни наслухалася про Нанківську Богоматір і надивилася на її спис, що видається вона тобі у снах. (До всіх). З самого дитинства тільки про неї і хоче слухати.


Наталка. Це та сімейна реліквія, що ти мені розказувала?


Олюня. Ну так, саме вона. Це спис з чудодійної ікони. Йому більше ніж 150 років. І це моя ікона!. Це свята річ, бо дісталася мені від моєї матері а їй від її матері, моєї бабусі, та ж успадкувала від своєї мами. Всі вони були люди набожні. Образ намолений багатьма поколіннями мох пращурів.


Іван. А ну, покажи!


Олюня. Ага! Вже біжу, показувати. Аж падаю.


Іван. А що?..


Наталка. А те, що таким як ти показувати такі речі не можна. Бо ти алкаш і тусарь. Розпатякаєш своїм дружкам злодіям, підведеш Олю під неприємності.


Олюня. Взагалі – тебе це не обходить.


Іван. (Розлючено). Вже і спитатися не можна.


Наталка. Правда кажуть, що святі ікони самі з'являються? І ніхто не

знає звідки?


Любомир. Так і є. А деякі так само і зникають і ніхто не знає куди.


Олюня. Зникають, зникають.


Наталка. ( Відштовхуючи під столом руки Івана.) А яка історія вашої? Вона також з неба впала?


Іван. Ге, ге.


Олюня. Вона просто явилася у лугах біля Нанково. Осяяна сонячним світлом.


Любомир. (Бере Олюню за руку. Виводить на авансцену). Одного вересневого рану, у році 1690, коли дерева лишень почали вдягатися в золото, а річки наповнилися дощовою водою. Вона просто явилася біля Нанково. Осяяна сонячним світлом.


Олюня. Навколо паслися вівці і корови.


Любомир. З її очей стікали сльози.


Олюня. Весь нанківський люд зібрався біля неї. З її очей стікали

сльози.


Любомир. Не схотіли люди прийняти цей дар.


Олюня. Землі пожаліли на капличку. Не схотіли прийняти.


Любомир. Поставили ікону на віз, запрягли волів. А вони з місця не рушаться.


Олюня. Не схотіла вона, залишити обраного місця.


Любомир. Запрягли ще волів. Били їх батогами. А вони з місця не рушаться.


Олюня. Від болю з їх очей стікали сльози. А вони мов укопані.


Пауза.



Любомир. Зникла ікона Присвятої Богородиці. По сей день шукають нанківці її по всьому світу.


Олюня. На місці - де стікали її сльози забило джерело. Хто з вірою з нього нап'ється, зцілиться від будь яких недуг.


Любомир. У Нанково зберігається лише спис з чудотворної ікони. (Повертає Олюню на місце).


Наталка. Яка сумна історія...


Іван. Ну не день народження, а паніхіда якась. (Розливає). А ну давайте за ювілярку!


Випивають. Закусують. Наталка вмикає музику. Починає танцювати, витягує Івана.


Наталка. Ольга! Любомире! Ходіть танцювати!


Олюня. (Відмахуючись). Та чекай ти!


Любомир і Олюня воркочуть між собою. Олюня наливає обом вина, випивають, вона цілує його. Олюня вимикає світло, вмикає блимаючу різними кольорами лампу. Витанцьовує навколо Любомира. Витягує його також танцювати. Тим часом Іван пританцьовуючи розливає і розносить усім. Випивають. По акторам помітне легке сп'яніння. Іван затискує Наталку, та сміється. Олюня затискує Любомира, той соромиться але задоволений. Іван ставить Наталку на стілець, вона виконує легкого стрепитза. Наталка зіскакує в обійми Івана, він забирає її до іншої кімнати.

Помітивши, що вони зосталися на одинці, Любомир кидається цілувати Олюню – в обличчя, руки, груди. Вона викручується з його обіймів лізе на стіл, він цілує її ноги. Стягає в низ і завалює прямо на стіл. Вони здирають один з одного одяг. Сцена любовних ігор продовжується на теренах всієї кімнати: стіл, підлога, ліжко і т.п. Якоїсь миті сцена провалюється в морок і тишу. Чути як Олюня шукає серед порожніх пляшок на столі випивку. Вибігає з кімнати. гримаючи дверима.


Кінець першої дії.


Дія друга



Та сама кімната. У темряві горить свічка. Перед іконою на колінах і чорній рясі молиться читає з молитовника Любомир.


Любомир. Блажен той муж, що за радою несправедливих не ходить, і не стоїть на дорозі грішних і не сидить на сидінні злодійників. Та в законі Господнім його насолода і про закон його в день та в ночі він роздумує. І він буде як дерево на водним потоком посаджене, що родить свій плід своєчасно і що листя не в'яне його... Боже! Ну чому? Чому?! (Глибоко зітхає.) Отче наш...


Олюня. (Із темряви). Знову скиглиш!


Вмикається світло. В кімнаті хаос - після гулянки. Постіль на ліжку розкидана. Входить одягнута в пальто Олюня. Її зачіска розтріпана, обличчя припухле. В руках тримає пакет, у якому брякають пляшки. Ії поведінка зазнала явних змін, ніби зовсім інша людина.


Любомир. Як можна... Я не скиглю. Я вимолюю наш гріх.



Олюня. Та не вже?! А якого ти робиш це в мене?!! Чому мої свічки палиш? (Задуває свічку. Відносить, ховає її в шафі). Ще раз візьмеш мої свічки я тобі їх у дупу запхаю!



Любомир. Знову на тебе найшло. Тобі треба зав'язувати. А сама ти не можеш. Тобі до лікарні треба.



Олюня. (Запалюючи сігарету). Сам до лікарні котись! (Помічає ікону). Ааа! Що ж ти робиш?! Падлюка ти! Якого чорта ти образ витягнув? (Кидається на Любомира).



Любомир. (Затуляючись від Ольги). Схаменися! Що ти робиш?



Олюня. На! От тобі! Я тебе навчу. Ти в мене, суко, до лікарні поїдеш!



Ольга чіпляється Любомиру в волосся. Він падає на коліна, вона б'є його коліньми. Залишає його. Любомир лежить на підлозі плаче.


Олюня. (Ховаючи ікону в коробку з під взуття. А коробку під ліжко). Ти диви на нього... ! В лікарню! Я тебе зараз тут вилікую! Гандило!.. А?! Ти диви!..


Любомир. За що?


Олюня. Сам знаєш! (Заново розпалює свою сигарету). Хто тобі дозволив своїми брудними граблями, (Показує у сторону ліжка). Цю святу річ лапати? Це єдине, що від моєї мами лишилося, а їй від бабки моєї. А бабка... (Дурний сміх.) Ха, ха... Хтозна, де вона її нарила. На певно також успадкувала.


Любомир. Та я від чистого серця. За гріхи наші....


Олюня. За які такі наші?! Ти за свої молися, і не в мене в дома, а там, у себе. (Дістає пляшку з пакету, відкорковує). От питається, чого я цього козла до себе пустила?!


Любомир. Бо гроші на пійло приніс.



Олюня. А! Ну так. (Наливає, випиває. Запалює ще одну цигарку). Слухай! А чого ти приходиш? Ти ж в сані. Поважна людина, а ходиш до такої затасканої лярви, як я.


Любомир. Ти все моє життя спаскудила. Я тебе з самого дитинства кохаю. Жити без тебе не можу. (Пауза). Ти таскалася зі всім селом, а я чекав. Сподівався, що отямишся. Помітиш моє кохання... Але марно.


Олюня. Чом не сказав? Ти мені також подобався.



Любомир. Тобі всі подобалися. І у семінарію пішов, щоб від тебе втекти, від думок своїх. На диво мені це вдалося. Забув. Та ти мене і тут знайшла. Я тебе як побачив у місті. Наче здурів. Не міг службу вести. Бо в голові все перевернулося.


Олюня. (Дурний сміх). Ха, ха... Тобто, ти пішов до цих педиків, і це я винувата?!...



Любомир. Яких педиків? Як тобі язик повертається?



Олюня. Педикі, педикі. Я по телебаченню бачила (Зле сміється). Пе-де-ра-сти! Смоктали! Всі! Всі ви!



Любомир. (Підводиться з підлоги). Замовчи! Ти нічого святого не маєш! Ти божевільна!



Олюня. (Ще зліше сміється). Педерали, збоченці.



Любомир. Це не правда! Церква засуджує Содомію. Так само, як будь яку іншу розпусту.


Олюня. Засуджує, але розповсюджує! Ви там дітей розбещуєте.


Любомир. Неправда! Наклеп! Брехня! (Вириває в неї склянку з вином, починається боротьба за пляшку).


Олюня. (Зі злою іронією). А чого ти знову цю сукню нап'ялив? Я ж тобі сказала, щоб я тебе у ній більше не бачила. А ти начепив!


Любомир. Це не сукня, а ряса!


Олюня. (Зі всіх сил втримуючи пляшку). А скажи мені, в чому полягає різниця?


Любомир. (Нарешті вирвавши в неї пляшку). Ти вже допилася. Ти отупіла. Людина! Вона за образом Божим створена. А ти! Ти втратила його!


Олюня. Ха! Але втративши один образ, я прийняла інший.



Любомир. Будь впевнена...


Олюня. Який?


Любомир. Свинячий!


Олюня. Я? Свинячий? (Підходить до дзеркала, уважно розглядає себе, торкає своє обличчя, пригладжує волосся, торкає себе у дзеркалі). Невже я так змінилася? Невже справді схожа на свиню? (Підходить до Любомира впритул. Ніжно торкає його). Ти справді так думаєш?


Любомир. (Зніяковіло). Ні. Звісно ні... Ти не така. Просто ти загубилася. І я з тобою загубився.


Вона, повільно сповзаючи на коліна, цілує його шию, груди, руки, живіт.


Олюня. Дякую тобі. Ти такий добрий зі мною. (Виймає з його рук склянку з вином, випиває. Обіймає його ноги). Я не варта тебе, ти свята людна. (В збудженні лізе йому під рясу).


Любомир. Олю! Та годі. Перестань. Не треба. (Пробує опиратися). Ну прошу тебе... Не треба. Олюню...


Олюня. Дай мені! Я хочу. Не вже я навіть цього не варта?


Любомир. (Перестає опиратися). О...о... Так... О...о...о... Так... так. (Несподівано починає кричати від болю). А..а! Що ти робиш?! (Пробує вириватися, кидає пляшку з вином на підлогу). Пусти! Пусти! Боляче! А!


Відкриваються двері, вбігає одягнута у нижню білизну і теплі шкарпетки Наталка.


Наталка. Ви чого кричите? Що сталося?


Любомир. (Показує в низ). Вона мене закусила. Ой-йой, боляче, пусти! Люди, рятуйте!


Наталка. Хто? Олька?! (Пробує заглянути під рясу.) Олька! Вилазь!

Що ти там робиш?


Олюня. Куфваю!


Любомир. Ну зроби ж щось. Благаю!


Наталка. (Знову під рясу). Олю!... Пусти його.


Олюня. Не пуфу!


Наталка. (Піднімається до нього). Вона не хоче.


З'являється в “сімейках” Іван.


Іван. (Вилупивши очі). Ой. Це що?


Любомир. Ой, йой, йой...


Наталка. Та Олька в нього зубами вчипилася, пускати не хоче. Та чого став? Допоможи!


Іван. (Тримаючись за свої причандалля). А як що вона і мене хапне.

Ні, я тут постою.(Пошепки). Я ж тобі казав, що вона звихнута.


Любомир. А..а..а. Олечко пусти! Люди! Помираю!


Наталка. (Під рясу). Олько! То вже не смішно.


Іван. Ну, ти чоловіче тримайся. (До залу). Горе ж яке... От і довіряй

бабам.


Любомир. Ну, зробіть хоч щось! Не можу більше...


Наталка. (До Любомира). Я знаю що робити... (Під рясу). Ольцю! Ти не

хвилюйся, зараз тобі допоможу. (Вибігає в двері).


Іван. Ти головне не брикайся, щоб зовсім, це.... не відкусила.


Любомир. Ой.. йой... йой...


Повертається Наталка з навпіл повною пляшкою портвейну. Бере з підлоги скланку.


Наталка. Олюня! Портвешок... твій улюблений. (Дзеленчить склянкою

об пляшку).


Любомир полегшено зітхає. З під ряси вискакує Олюня. Любомир відскакує, застібає штани.


Любомир. Яка ж ти божевільна курва! Щоб ти у пеклі горіла!


Олюня. (жадібно відпиваючи з горла портвейн). Горітиму. Але і ти

там будеш, зі мною.


Іван. Вона затягне тебе туди, вхопивши зубами твою штукенцію.


Всі окрім Любомира регочуть.


Любомир. Не затягне! Я виправлюся, покаюся і спокутую свої гріхи. А ви, всі в пекло! Ви чорти!


Олюня, Іван, Наталка далі сміються.


Олюня Від чорта чуємо.


Любомир. Я не чорт і не грішник! Я жертва. (До Олюні.) А ти відьма!


Наталка. (Заскакує на Івана). І я відьма. (Іван її катає). Огогооо... А ти Іван, мій раб. Огогоооо...Вйо..Вйо!


Іван. (Катаючи Наталку). Не тільки Олюня в нас стукнута, але й ти! Наталочка моя давалочка, солодка!


Вони вибігають, голосно сміючись.


Любомир. Правда в тому, що ти вже опустилася - далі нема куди. Що це за люди з тобою? Сміття! Алкоголь, наркотики – це все дуже швидко перетворює людей у непотріб.


Повертаються Наталка та Іван, вона в накинутій чоловічій сорочці, він натягнув штани.


Олюня. Хочеш я тобі правду скажу? Про тебе! Ти приходиш сюди, бо ти любиш щоб я тебе принижувала, знущалася з тебе, ти любиш бути жертвою. Ну скажи! Так? Га? Ти ж це любиш! (Ходить навколо його). Ти любиш матюки. Ти провокуєш мене, щоб я тебе вдарила. Ти мазо! Так, ти мазо... Ти напаскудишся тут зі мною, насвинячишся. А потім повзаєш, вимолюєш, просиш пробачення (Показує пальцем у небо). В нього. А потім знову до мене, в паскудство. Боже! Яке блюзнірство... Мене нудить від тебе. Бееее...


Важка пауза.



Любомир. А хочеш я всім розкажу про твою ікону? Щоб всі тут знали, яка ти скотина!

Олюня. (Агресивно). Знаєш, вали ти з відси поки я добра. (Відпиває з горла).


Іван. Це вже стає цікавим...


Любомир. Тож слухайте історію Нанківської Ікони Божої Матері. Яку успадкувала Олюня від своєї мамоньки, а та в свою чергу від своєї, і так далі. Образ, на який молилося багато поколінь її пращурів.


Олюня. Замовчи! Йди і ніколи не повертайся! Твоя історія нікому тут не цікава!


Іван. Мені, наприклад, дуже цікава. І якщо він піде, то я піду з ним і історію дослухаю до кінця.


Наталка. Ти, Олюню, вибач, але і мені цікаво. І якщо Любомир піде то Іван піде з ним, а потім все розкаже мені. Так що краще нехай лишається і розказує.


Олюня. (Вражена). Тоді піду я. (Виходить, гримає дверима).


Німа сцена... Через мить Олюня повертається сідає, заламуючи руки. Любомир переможно дивиться на неї і її друзів.


Любомир. От же на чому ми зупинилися. Ах, так! На багатьох поколіннях Оліної родини. Цю святу для неї річ Ольга ревністно оберігає від очей не вірних. Так от - правда полягає в тому, що пів року тому, під час чергового запою наша Олюня продала цю святу річ в скупку антикваріату за 100 доларів.


Олюня вся труситься, заламує руки.


Любомир. А гроші пропила. Я вже не кажу, що справжня ціна ікони більша в десятки разів.



Олюня. (Тримтить, ледве вимовляє, скрізь сльози). Це не правда, не правда. Вона там під ліжком... в коробці.


Любомир. В коробці, моя дорогенька, дешева, сучасна копія, яку купив тобі я, бо ти ридала без зупинки, зрозумівши те що накоїла. Найцікавіше те, що наша Олюня швидко забула про свій вчинок, і пробувала в друге загнати вже фальшиву ікону, тому ж самому антиквару... От і все. (Піднімається). Прощавайте! І ти Ольго, прощавай.



Любомир бере свої речі виходить. Німа сцена... Олюня починає битися в істериці.


Олюня. Не правда... Не може бути... Вона там... під ліжком... (Її всю трусить, як при гарьячці. Каже до Наталки). При-не-си.

Кидається сама до ліжка, відштовхує Наталку. Витягає коробку, а з неї ікону. Істерично сміється, радіє.


Наталка. От бачиш на місці! Ні куди не дівалася.


Олюня. Так... Ось вона... Від мами...від бабусі... неправда... сто доларів... мама... мені... неправда... від бабусі.... сто доларів...


Наталка обіймає Олюню, заспокоює. Гладить її. Відводить до стільця всаджує. Олюня міцно притискає до себе ікону і не перестає повторювати вище наведений текст.


Наталка. Ось, сядь. Заспокойся. Та ти вся тремтиш. (До Івана). Дай ковдру! Чого став? (Бере у Івана подану ковдру, завертає в неї Олюню). Налий чогось! Ну не стій як баран!


Іван. (Відкорковує нову пляшку. Наливає). Чого так нервуватися? Не розумію.


Наталка. (Бере в Івана стакан. Поїть Олюню). Та що ти взагалі розумієш? Пий, Олюсю, пий, зараз легше стане.


Олюня, притискаючи однією рукою до себе ікону, бере іншою склянку, п'є самостійно. Повільно заспокоюється. Але погляд і далі залишається у прострації.


Іван. (Роздивляючись ікону). А ця ваша Наньківська і правда настару не

виглядає. Таких на вернісажі багатьсько продається.


Наталка. (Б'є Івана кулаком в спину. Тулить пальця до вуст). Шшшш!


Олюня. (Випускає стакан з недопитим вином. Дуже спокійно). Коли дерева лишень почали вдягатися в золото а річки наповнилися дощовою водою мені мама моя наснилася. Прийшла до мене в образі Наньківської Пресвятої Діви. Осяяна сонячним світлом. Сіла на ліжко біля мене, навколо паслися вівці і корови. Каже: “Що ж це ти донечко мучишся? Приходь до мене, у царство небесне.” З очей її стікали сльози. А я нічогісінько відповісти не можу. Встала мама зібралася йти. Та мене з собою кличе. Запрягли волів, а вони з місця не рушать, земля не пускає. Я хочу кричати, та не можу сльози не дають! Запрягли ще волів, били їх батогами, а вони немов вкопані. Вже мама у небі високо – високо. Від болю з її очей стікали сльози. Земля грішників на небо не пускає. Грішниця я.


Наталка. Олечко! Сонечко! Яка ж ти грішниця. Ти ж нікого не вбивала не катувала. Годі тобі зозуленько моя. (Стримує сльози). І мамо твоя любить тебе, там на небі. Ти ж знаєш, мама любить свою дитинку, такою якою вона є. Все пробачає.


Іван. Було б через що перейматися! Мій дід на фронті був. Ордени мав, медалі. Батько також казав: сімейні реліквії, таке - сяке. А коли і батька не стало - я все пробухав. І нічого, живу! Вони ж мертві, їм байдуже. І мама твоя також мертва. Сидить собі на небі...


Олюня. Мама не на небі...


Наталка. Та як же не на небі?! На небі вона, на небі.


Олюня. Ні, кажу. (Озирається). Вона тут. Причаїлася, на мене чекає.

Наталка. (Налякано). Ой Боженько! Що з нею?


Іван. Це білочка. Готуйся швидку викликати.


Наталка. Ой! Що буде? Оленько, радість ти моя. Що ж ти нас лякаєш?

Іван. Слухай, сюди! Петра ти знаєш, той що на дурці санітаром працює?


Наталка. Ну!


Іван. То він тут за п'ять хвилин живе. Я зганяю? Може він вдома.

Він хоч порадить що робити. (Починає вдягатися).


Наталка. Ні! Не лишай мене саму. Я сама збожеволію.


Іван. Не збожеволієш! Я миттю.


Наталка. Ну добре. Але одна нога там друг тут. Будь ласочка.


Іван. Спокуха прорвемося. (Вибігає в двері).


Олюня тихенько співає. Наталка обіймає її, підспівує. (Пісня народна, весела або сумна, або колискова. Тут автор покладається на вибір режисера.)


Олюня. Ти гарно співаєш.


Наталка. Тобі краще? Скажи так...


Олюня. Так. Але сушить. Пити хочу.


Наталка. Принести водички?

Олюня. Принеси, з крану, але співай далі, не переставай.


Наталка співаючи виходить з кімнати. Олюня співає далі. Озирається ніби шукає щось. Її погляд затримується на вікні.


Олюня. Ось ти де. Я йду, до тебе... Ти ж бо зачекалася... (Співає далі. Відкриває вікно. Виходить у вікно).


Гасне світло. Лунає телефонний дзвінок.


-Алло.

-Отець Любомир?

-Так.

-Це я, Наталка. З Ольгою біда. Алло?

-З відки у вас цей номер?

-Ви чуєте? Вона в лікарні. Біла гарячка. В важкому стані. Ви як пішли тоді, так вона одразу і вистрибнула у вікно. Добре що не високо було. Алло?

-Так, так.

-Чуєте ви? Вона може померти. Крім вас в неї нікого нема...

- ...... До побачення.


Короткі гудки.


Кінець другої дії.




Дія третя


Та сама. Кімната. Слабке світло. Можна лише розгледіти постаті. Жінки в хустці і чоловіка.


Любомир. Було відкрито... Я зайшов.


Олюня. Чому ти не приходив?


Любомир. Я приходив що дня. Але зайти не наважувався.


Олюня. Я чекала...


Любомир. Ти як?


Олюня. Добре. А ти?


Любомир. Я? Також добре... Я більше не священик.


Олюня. А хто ти тепер?


Любомир Я просто чоловік, що кохає.


Олюня І готовий чекати вічно?


Любомир Ні! Чекати, ні.


Олюня Тоді що так?


Любомир Кохати.


Олюня Тоді поговоримо з початку?


Любомир Так, все з початку.


Світло повільно згасає.


Завіса









пАВЛО аР’є