* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

МЕДОВИЙ МІСЯЦЬ

18:43 16.08.2007

                                МЕДОВИЙ МІСЯЦЬ

                                        Вистава на одну дію

 


Василько –  4-5 років.
Микола – його батько.
Надія – його мати.

Простора сільська кімната. За вікном морозний ранок, сутінки. Годинник на стіні показує пів на восьму.

       Надія (глянувши на годинник). Миколо, час будити дитину.
Микола. То й буди. Я вже свиням дав, ще корові сіна покладу. Ось переснідаю. І піду на роботу. (Виходить.)
Надія (підходить до сина). Синочку, Васильку, пора вже вставати.
Василько (на мить відкриває очі, знову заплющується). Як це                          вставати, коли спати хочеться?
Надія. Як будеш   лежебокою – ніколи не виростеш.
Василько. Правда? (Миттю схоплюється, підходить до вікна. В цю мить батько заходить до хати.) Лежебокою не хочу бути.
Микола. Правильно, синку! Молодець! (Потирає руки.) А морозець сьогодні ще більший, ніж учора.
Надія (посміхається). А як ти думав? На те й зима...
Микола. Та я ж нічого.
Надія. Багато  ще там у тебе?
Микола. З усім упорався.
Василько (все ще стоїть біля вікна, уважно дивиться надвір). Ех, хазяїн ти, хазяїн. Попорався. Люди он скот вигнали пастися, а де ж наші Лиска і Лобастик?
Надія (здивовано). Що, що?
Василько. А ти теж хороша. Не могла мене раніше збудити. Я і сам вигнав би худобу на пастівень.
Надія (сплескує руками). Де ж ти бачив, щоб у двадцятиградусний мороз, та ще коли снігу по коліна, хтось пас корівку й бичечка.
Василько. А гляньте ж – он у дядька Івана і Красюк, і Чепурний у дворі пасуться.
Микола (сміється). Та ж то сусіди вже вигодуваних їх на бойню везтимуть.
Василько. Навіщо?
Микола. Ну виросли, значить. Їх на м’ясо заб’ють, щоб Василько міг ковбаски з’їсти.
Василько. А коли їх назад привезуть?
Надія. А вони там і залишаться.
Василько. І це вже я їх більше не побачу?
Микола. Ні.
Василько. Я так не хочу.
Микола. Що ж поробиш – така їхня доля.
Василько. Яка?
Надія. Коли виростуть – на м’ясо піти. Бичечків на те й держать і вигодовують.
Василько (подумавши). Як добре, що я хлопчиком народився. (Микола і     Надія сміються.)
Надія (похопившись). Ось збирайся, бо запізнишся.
Василько. І малим залишуся?
Надія. Ну звісно. Спершу треба із садочка вирости, потім піти до школи, закінчити її. Аж тоді ти дорослий. Можеш далі вчитися: в інституті, університеті, технікумі. Де захочеш. Можеш навіть женитися.
Василько. Я?
Микола. Так.
Василько. Навіщо?
Надія (глянула на чоловіка, потім на сина). Ну а вже в тебе, Васильку, коли будеш сімейним, разом із твоєю дружиною народиться синок. Він теж ростиме, до садка ходитиме, як оце й ти зараз, скінчить школу, одружиться, заведе сім’ю, і так буде постійно рід людський продовжуватися.
Василько (тре кулачком лоба). Ти ба. А я думав: для чого женяться? (Батько й мати посміхаються.) От тепер знатиму.
Микола (глянувши на годинник). Вже час із дому виходити, а ти не зібрався. Ще й хочеш вирости!
Василько. Хочу. (Одягається, Надія допомагає йому.) І швидше.
Надія. Для чого?
Василько (зупиняється, здивовано). Не знаєш? Щоб женитися. Буду з жінкою рід людський продовжувати. (Батьки сміються. Зібравшися в дорогу, всі виходять.)

                                            Переміна світла

 

Вечір. Надія і Василько заходять до кімнати.

Надія. От, синку, ми вже й дома.
Василько. Мамо, а чого вранці ми разом виходимо із дому: тато, ти і я, а ввечері повертаємося спершу ми вдвох, а вже потім тато сам?
Надія. Тато довше працює, ніж я. Зараз ми до його приходу хутко й вечерю зготуємо.
Василько (стоїть, якусь мить розмірковує). Мамо, а ти тата ще з дитсадка знаєш?
Надія. Ні. З татком я познайомилася вже після закінчення інституту, коли приїхала сюди працювати. А чому ти про це запитуєш?
Василько. А чиєю ж ти була “молодою” в садику?
Надія (підходить до Василька, здивовано дивиться на нього). Що це ти, синку, сьогодні такі дивні питання задаєш?
Микола (заходить, піднесено). Доброго вечора моїй коханій дружині і моєму любому синочку! (Цілує дружину у вуста і сина в голову.)
Надія (радісно). Здрастуй мій любий і коханий чоловіче. (Дивиться на Василька, той мовчить щось думаючи.) Ну а ти, синочку? Тато до тебе привітався, а ти мовчиш...
Василько (до матері). Не збивай з думки. (До батька.) Тату, а в тебе була в садику “молода”?
Микола (весело). А от коли твоя мама молоділа, то я й був її “молодим”. І були ми з нею скрізь: і в садку, і в парку, і на березі нашої красуні ріки. А на містку скільки раз зустрічалися – не порахувати. (Задумується.)
Василько (після паузи). Не те, не те... В дитячому садку була “молода”, я питаю?
Микола (здивовано). В дитсадку? Коли то було. Вже й не пам’ятаю. (Знизує плечима.) Ні, не згадаю. А чому це тебе цікавить?
Надія. Дивно. І мене про це запитував.
Василько (майже плачучи). Чому, чому. Он і в Сергійка дяді Васі і тьоті Валі є “молода” – Люда тьоті Галі і дяді Толі, і в Костика дяді Саші і тьоті Вєри є Ларочка тьоті Віти і дяді Гриші, а в мене немає.
Надія (гладячи сина по голівці). Так он яке горе.
Микола (весело). Не журися, парубче. І в тебе знайдеться.
Василько. Знайдеться. Вже скільки років у садик ходжу? (Рахує на пальцях.) Один, два, три... (Знову.) Один... два... три... Ні, не так.
Надія. Чому ж? Все правильно. Три роки.
Василько. Ого, три роки? А де вона?
Микола. А навіщо тобі “молода”?
Василько (дуже серйозно). Женитимуся.
Микола. Ого!
Надія. Що, що?
Василько. У тебе, тату, коли мама була “молодою”, то ви ж поженилися.
Микола. Все це так. Одначе це зовсім не жарт, скажу тобі.
Надія. Щоб потім не довелося розженюватися...
Василько (серйозно). Я так, як ви: щоб раз і назавжди.
Надія. Але ж це клопоту скільки з жінкою.
Василько. Який там клопіт? Сергійко з Людою візьмуться за руки, так і ходять весь день. А Костик до Ларочки нікому й підійти не дозволяє. І я б за свою “молоду” заступався.
Микола. Так ти у нас справжнісінький лицар.
Надія. Ну й обороняй дівчаток, заступайся за них. Це до лиця справжньому мужчині.
Василько. Ні, я хочу, щоб і в мене була своя “молода”.
Надія. Ось воно що за проблема! (Схаменувшись.) Заговорив ти нас, Васильку, я й про вечерю забулася.
Микола. А мені і їсти перехотілося. Задав ти нам, синку, недитячу задачку.
Надія (подаючи вечерю на стіл). Це настільки відповідальна справа, що ти собі, синочку, й не уявляєш, а тому залишимо її вирішення до того часу, коли вже, Васильку, виростеш. А зараз мерщій до столу.
Василько. Не хочу до столу. Я вже виріс. Ні Костик, ні Сергійко не старші за мене, а їм, виходить, можна. Так?
Микола. Е, брате, так не годиться. “Молода” як помітить, що ти від їжі відмовляєшся, то й скаже: “Мені такого не треба. Кому  ж і їжу готувати, як не своєму судженому?”
Василько (з недовірою). Мамо, вона так і скаже?
Надія. А ти як думаєш? Для неї то велика радість. Коли ж йому до вподоби зготовлене, вона особливо щаслива.
Василько. Правда, тату?
Микола і Надія (разом). Правда,  синку, правда. (Василько мовчки сідає до столу, швидко їсть.)
Надія. Ось так ти швидко і виростеш, синку.
Василько (радісно). Правда? Днів за три?
Микола. Е ні. Ще немало водички втече, поки станеш дорослим.
Василько. А коли це буде?
Микола. О, тоді в тебе борода і вуса ростимуть.
Василько. Не хочу бороди і вусів.
Микола. То будеш голитися, як і я. (Василько відразу ж відсовує від себе миску, швидко виходить з-за столу.)
Надія. Синку, ти чого?
Василько. Дякую за вечерю. (Йде в іншу кімнату.)
Надія. І куди це він?
Микола. Сходи, глянь.
Надія. Завжди про все говорив, а це мовчки.
Василько (заходить, несучи пристрій для гоління). Тату, будь ласка, перевісь нижче люстерко, бо високо.
Микола. Що це ти знову вигадав?
Василько. Як що? Голитися буду.
Надія (здивовано). Навіщо?
Василько. Бо тільки дорослі чоловіки  голяться.
Надія. Васильку, твоя поведінка мене дивує.
Микола. Голитися будеш тоді, коли у тебе  під носом і на  бороді рослинність з’явиться.
Василько. Яка, зелена?
Надія (хитає головою). Та хіба ж в людей зелені бороди ростуть?
Василько. Ну, а в дядька Чорномора... яка була?
Микола. Не пригадую.
Надія. І я вже не пам’ятаю. Але точно знаю, що в чоловіків (раптом голосно сміється) бороди не зеленого кольору.
Василько (здивовано). Ну, а яка ж рослинність ще буває?
Надія. Васильку, синочку,  перестань фантазувати.
Василько (майже плачучи). Так он Сергійко  тьоті Валі... (Схлипує.)
Надія (підходить до сина, кладе свою руку йому на чоло). Може, ти спатки  хочеш, дитинко?
Василько (насупившись). Ні, я хочу мати “молоду”.
Надія. В садку ж є дівчатка.
Микола. Ото, сину, котра найбільше до вподоби, з нею й дружи.
Василько (заперечливо хитає головою). Мені ті не підходять. Малі...

                                           Переміна світла

В кімнаті напівтемно. В ліжку, ближче до глядачів, лежать Микола і Надія. Далі, в іншу кімнату, двері напіввідчинені. Там спить Василько.

     Микола (перевертається). Ох-хо-хо...
Надія. Все крутишся, крутишся. (Пауза.) Може, тобі не здоровиться?
Микола. Ось не вигадуй.
Надія. То дай  мені  відпочинути і сам  хоч трохи  засни.
Микола. Ніяк сон не йде. До всього ще й своє згадалося.
Надія. Що саме?
Микола. Колишнє... Як ріс, вчився, парубкував.
Надія. Парубок із тебе дуже дивний був. Глянути на мене і то боявся.
Микола. Зате й іншим на тебе витріщатися не дозволяв.
Надія. О, це ти вмів робити. (Обоє сміються.) Вже й побралися, весілля відгуляли, медовий місяць минув, а ти все  ще ніяковів від одного мого погляду. Що, не так?
Микола. Було, було...
Надія. За вечір тільки три слова  й почую від тебе.
Микола. І це правда. Зате  який я вихід із того становища знайшов! Пам’ятаєш? (Сміється.)  Радіо...
Надія (теж сміється). І то ж додумався. (Пауза.) Радіоприймач прилаштував: “Він тобі  за десятьох говоритиме...” Твої слова?  (Штовхає чоловіка під бік.) А мені ж так хотілося від свого коханого словечко почути.
Микола. А, що ті слова. Ти мене й так добре розуміла.
Надія. Ой, Микольцю, ти й зараз такий, як був колись.
Микола. Який?
Надія (зітхає). Мов дитина. Іноді мені здається, що Василько старший за тебе. А що, не правда?
Микола. Вигадаєш таке. (Сміється.) У мене медовий місяць шість років, як закінчився, а Василько ще й досі без “молодої”.
Надія. Все, все, здаюсь. А зараз мовчимо. Бо й дитину  розбудимо.
Василько (з іншої кімнати). А я не сплю. (Схоплюється, підбігає до батьків, сідає на ліжку у них у ногах.)  А я вже й тут!
Надія (докірливо до чоловіка). Бач, своїми спогадами, розмовою, дитину розбудили.
Василько. Ні, мамо, я не спав.
Надія. Чого, синочку?
Василько. Я так само, як і тато, крутився, перевертався з боку на бік, а сон не йшов до мене.
Микола (зітхає). От коли згадую своє минуле – не можу заснути. Все так і стоїть перед очима, ніби то було вчора.
Надія. І правда. Таке не забувається ніколи.
Василько. А що воно таке?.. (Морщить чоло, згадуючи.) Ага, згадав.     Медовий місяць. (Дивиться спершу на батька, потім на матір.)
Микола. Тобі це для чого треба знати?
Василько. Бо ви говорили про це.
Микола (глянувши на Надію, посміхається). Ну як би тобі це пояснити, синочку?
Надія. І я не придумаю, як розповісти, щоб тобі, Васильку, зрозуміло було.
Василько (його осінило). А я вже й сам знаю, знаю, знаю...
Надія. Цікаво. Скажи і нам.
Василько. Говорили, що у вас був цілий місяць меду.
Микола. Щось уже призабулося, а щось і геть вилетіло з голови. Ти нам,       Васильку, поясни, будь ласка.
Василько. Хе, не знають вони. Це коли що б ви  не робили, де б ви не були, вам скрізь дають меду.
Микола. Ти бач.
Василько. І я хочу.
Надія. Чого, синку?
Василько. Не здогадуєшся? Меду! Цілий місяць. (Пауза.) Щоб щодня і скільки я захочу. А поскільки мене силуєте їсти і суп, і борщ, і кашу, то я хочу, щоб усе життя в мене був медовий місяць.
Микола. Що, що?
Василько. І щоб на сніданок, і на обід мед.  Ввечері також. І завжди.
Надія (сміється). На животику, дитино моя, виступить, коли один  мед їсти.
Василько. Ні, я так не хочу.
Микола. А я б ні за що не схотів, щоб одним медом харчуватися.
Василько (уважно дивиться на батька). У тебе що, тату, часто за той місяць мед виступав на животику?
Микола (глянувши на Надію). Не пригадую. Мабуть, ні. Просто я себе не дуже балував. 
Василько. А в тебе, мамо?
Надія (глянувши на чоловіка). Що ти йому на це відповіси?
Микола. Як у житті було, так і говори.
Василько. Я вже й сам здогадався. Раз ти не хочеш відразу ж про все признатися, то в тебе, мамо,  був мед на животику.
Микола. А так же. Через дев’ять  місяців. (Надія легенько ляскає чоловіка по губах.) Ніби медом почастувала. (Микола і Надія сміються.)
Василько Дев’ять місяців? Ого! Коли те буде, а я зараз хочу меду.
Микола. А спати?
Василько. Спати не хочу зовсім.
Надія (хитає головою). Догралися.
Микола. Що ти на це скажеш?
Надія. А ти?
Микола. Дитина хоче знати все: що і як було.
Василько (міркуючи вголос). В мамки мед на животику виступив через дев’ять місяців, а в тата ніколи. (Ляскає себе по голові.) Придумав, що робити.
Надія. А нам скажеш?    
Василько. Мед треба їсти з “молодою”, тоді і в неї аж через дев’ять місяців виступить, а в мене нічого не буде. (Микола і Надія дивляться одне на одного, знизують плечима, сміються.)
Микола. Так, синку, ти в нас міркуєш, як дорослий.
Василько (торкається рукою підборіддя). А рослинність ніяка й не виросла.
Василько (радісно). Правда?
Микола. А чого б же я тебе обманював?
Надія. Що ж, буває й так: старий розум у дитячі роки.
Василько (серйозно, проте з недовірою). То що, й женитися можна?
Надія. Навіщо?
Микола (підморгує до Надії). Нехай, жінко. Тобі поміч буде.
Василько. Можна, мамо?
Надія. Я думаю, ранувато ще тобі.
Василько. А тато сказав, що я мов дорослий.
Надія. Іди краще спати.
Василько. Ти, мамо, не бійся. Я слухняним буду. (Пауза.) І навіть ліжка не ламатиму.
Надія (здивовано дивиться на сина). Звичайно, не потрібно псувати меблі. А чому ти про це заговорив?
Василько. Бо я сам усе бачив. Я тоді ще маленький був.
Микола. Коли, Васильку.
Василько. Як дядьо Павлик женився на тьоті Таї.
Надія. Так, тоді тобі ще й трьох не виповнилося. (Пауза.) То й що?
Василько. В той вечір, коли вже всі п’яні гуляки розійшлися...
Надія (здивовано). Хто, хто?
Василько. Ну свайбові.
Микола. Від кого це ти таке почув?
Василько. Мама сама мені тоді сказала: “Йди, синку, спати, бо вже й останні п’яні свайбові розбрелися”.
Надія. І ти ото запам’ятав?
Василько. Так.
Микола. А ще що пригадуєш?
Василько. Дядьо Павлик і тьотя Тая полягали спати так смішно і довго терлися животами одне одному, видно їм не спалося, то вони совалися, аж ліжко скрипіло. Тьотя Тая так тоді стогнала, ніби її на вогні пекли, а дядьо Павлик своїми їй губи облизував, аж відляски йшли, і щось швидко нашіптував, мов баба Ганна після чарки.
Микола. І ти з того не запам’ятав нічого?
Василько. Він же зовсім тихо, проте що я почув, згадаю зараз.
Надія. Ні, зараз ти підеш спати.
Василько (здивовано). Так я ж іще не закінчив.
Надія. Ти й так сьогодні наговорив більш, ніж треба.
Василько. Але ж не все.
Микола (посміхаючись). І справді, синочку, йди спати.
Василько. Я вже все згадав.
Надія. Я кому сказала?
Василько (здивовано). Тату, ти й справді не хочеш знати, що було потім? Вони ліжка так і не поламали. (Микола голосно регоче, Василько спантеличено дивиться на нього.) Еге. Навіть не дуже  й розхитали. Я на ньому на другий день і гуцикався, і підскакував, а йому хоч би що.
Надія. Ось візьму ремінець, швидко втихомиришся.
Василько (хниче).  Але ж тато все хоче знати.
Надія. А він своїх сім кіп молотить: тато, тато.
Микола (хитрувато). А може, й справді, хай усе зараз розповість, щоб більше до цього не вертатися.
Надія. Пропала ніч сьогодні.
Микола. Завтра вихідний, відіспишся. Розповідай, Васильку.
Надія (відвертається). Тільки запам’ятайте, я вас не слухаю.
Микола. Твоя справа. (До Василька.) То що ж було далі, згадав, хлопче?
Василько (жваво). Усе згадав! Дядьо Павлик казав тьоті Таї: “Як добре, моя мила, мені з тобою...”
Надія. Миколо, і ти ото таке слухаєш від дитини?
Микола. Хтось нас не збирався вислуховувати, жінко. Це по-перше. І по-друге, що ж поробиш, коли він (показує на сина) усе те чув.
Надія. І правда. А я, бач, й з виду це випустила. (Повертається назад, приготувавшись зацікавлено слухати.) То що ж там далі було, Васильку?
Василько. Дядьо й говорить: “Як це все чудово! Я ніколи більшої радості не знав” (Надія поривається щось сказати, Микола долонею затуляє їй рота.) А тьотя Тая йому в свою чергу: “Павлуню, і мені з тобою добре, я також дуже щаслива. Я тебе так кохаю, так кохаю”. (Микола посміхається, Надія ховає своє обличчя в подушку.) А він: “Я тебе теж, ангел мій небесний”. Я причаївся, не дишу. А помітив – тьотя Тая зовсім не ангел, а звичайна. І своїми губами до її обличчя тулиться. (Пауза.) Та ще й прицмакує, ніби ти, тату, біля маминого борщу. (Микола голосно сміється, Надія теж здригається від сміху.) Чого ви ото?
Микола. Нічого. Розказуй, розказуй.
Надія. Ой, кишки порву зо сміху. Васильку, може б, ти... замовк, чи що?
Микола (перебиває). Жінко, тобі була команда мовчати? (Пауза.) Ото ж то. Виступає один Василько. Я теж свого рота на замок. Ось так. (Рукою стуляє свої губи.)
Василько. Ага, значить так. (Пауза.) І знову вони животом терлися об живіт. Мабуть там багато меду назбиралося. (Микола обома руками затискає свого рота, Надія, здригаючись зо сміху, качаться по ліжку.) Я до тьоті Таї: “Тьотю, ви мого горшка не бачили?” Вони обоє так і підскочили. А тьотя Тая, замість того, щоб відповісти, де горщок, накинулася сердито на мене: “Ти чого це тут, малявка, заглядаєш?” (Пауза.) Здається, так і  сказала... Чи “малюк”. Ну щось таке. “А я й не заглядав, – відповідаю  їй, – просто  мені дуже горщок треба”. Вона  аж посиніла зі злості. А чого, я ж  зовсім не збирався відбирати їхній мед, навіть не побачив, скільки його там було, не те, щоб хоч грамулічку у них узяв. Я про таке  тоді і не знав навіть. (Пауза.) Я думав, що медок  бджілки приносять, а воно бач як... Ага, отож вони підскочили, мов ошпарені. Дядьо схопив штанці, хоче в них ускочити, та все ніяк ногою в холошу не попаде. А тьотя Тая швидко ковдру, що вже, певне, давненько валялася на підлозі, підняла і потягла на себе.
Микола (регочучи). Ой, гвалт! Не витримаю – умру.
Надія. Мовчи ж тепер і ти.
Василько. Я тепер так над тим думаю, просто вони скупинді і не хотіли зі
мною медом ділитися. А я тоді такого ж й не знав. І меду мені не хотілося ніскілечки. Просто я каки хотів і шукав свого горшка. (Пауза.) А вже трохи пізніше вони до мене: “Васильку, ти нічого не бачив?” Я на те: “Ні, а хіба що?” Вони глянули одне на одного, засміялися. Тоді я сказав, що чув, як здорово ліжко скрипіло. Вони так злякано витріщилися на мене, а я їм: “Дивіться, не розтрощіть його, бо ж самі  і не матимете потім на чім спати”. Вони пообіцяли не робити шкоди, а ще просили, щоб я нікому не говорив, що вони намагалися ліжко поламати. (Пауза.) Чого б же я розказував. Йому нічого не зробилося, ну, може, трішки розхиталося, однак воно ще міцне. Тож сказав: “Мовчатиму”. За те вони мені цукерок купити обіцяли.
Надія (лежачи на ліжку, тримаючись за живіт). Ну і як, слова свого дотримали?
Василько. Хто?
Микола. Дядьо Павлусь і тьотя  Тая.
Василько. Ого, на другий день отакенний повний мішечок (бере целофановий кульок у руки, показує) цукерок приперли. Мені на тиждень вистачило.
Микола. Не обманули, значить.
Василько. Ні. І після того як приїжджають, завжди не менше привозять.
Микола. Невже?
Василько. А ти хіба не бачив, як тьотя Тая отакенну (показує руками) коробку цукерок мені цього літа дала? І так ще скільки було.
Надія. Бач, дядьо й тьотя слова тримають. Вже скоро три роки, як вони побралися, а завжди, коли приїжджають до нас, то щедро наділяють тебе цукерками. А ти оце що? Взяв та й видав таємницю.
Василько (злякано). Що? (Пауза.) Я ж не хотів. (Хникаючи.) Це ж вони мені більше цукерок не привезуть?
Микола. Звісно, ні. Не тримаєш слова. Ти ж нам розповів усе, що вони робили з ліжком. А їм що на це обіцяв?
Василько (плачучи). Так сталося. І справді, я не хотів цього.
Надія. Ось не дратуй дитину. Все, все, синку. Не плач.
Василько. Мамо, чесне слово, не хотів.
Надія (витирає йому очі носовиком). Ну все. Будь розумним хлопчиком і не плач.
Василько. Так вони ж наступного разу не привезуть мені цукерок?
Надія (до Миколи). Дитина... Що ти йому на це скажеш?
Микола. А ти, Василечку, щоб більше ніколи й ні при кому про це не згадував. А ми з мамою мовчатимемо.
Василько (радісно). І будуть мені цукерки?
Надія. Будуть, дитино моя золота. І цукерки, і печенька, і тортик.
Василько (запитально дивиться на батька). Правда, тату?
Микола. Ти ж не пам’ятаєш, певне, такого випадку, щоб тебе мама або я коли-небудь обманули?
Василько. Мабуть, не було, бо я не пригадую.
Микола. Так все-таки було чи ні?
Василько. Ні, не було.
Микола. Ото ж то.
Василько. А завтра меду купиш мені?
Микола. Звичайно. Ми всі втрьох і підемо на ринок: ти, мама і я. Правда ж, мамко?
Надія. Правда, татку. (Надія і Микола сміються.) А зараз усі спати.
Василько. Я не хочу.
Надія. Проспимо, дитино моя, вранці, де ж тоді меду взяти?
Василько. Біжу я, мамо, біжу спати. (Йде в свою кімнату, раптом зупиняється в нерішучості.)
Надія. Що ще, синку?
Василько. Мені б ще “молоду” підходящу знайти.
Надія. Ось іди спи. Чудо ти мале.
Василько. От побачиш, ми ніколи не ламатимемо ліжка. (Микола і Надія сміються.)
Микола. Обіцяєш?
Василько. Правда, тату.
Микола. Ну раз така справа – завтра й свататися підемо.        
Василько. Правда?
Микола. Знову недовіра?
Василько (радісно пританцьовуючи): Мовчу, мовчу, мовчу.
Микола (хитрувато). А в мене й дівка гарна для тебе є на прицілі.
Надія. Страх цікаво, скажи.
Микола. Е ні. Про це вже завтра.
Василько (радісно). Правда, тату?
Микола (з докором). Ти знову, Васильку?
Василько (радісно). Значить, правда.
Надія. Мабуть, не витримаю до ранку. Помру з цікавості, хто ж вона?
Микола. Відставить. Не жартуй так. Хочеш дізнатися, хто вона – мусиш жити. (Сміються втрьох.) А зараз (позіхаючи) спати, спати, спати. Абсолютно всім і Васильку також.
Василько. Добраніч, тату й мамо.
Микола і Надія (разом). Добраніч, синку.
Надія. І хай тобі присниться хороший сон.
Василько. Я й сам цього хочу. Хай мені присниться... (Пауза.) Хай мені присниться... (Микола і Надія з неприхованою цікавістю дивляться на сина.) Дівчина! Найкраща в світі. Моя “молода”. (Пауза.) Яку я аж завтра побачу. (Швидко йде в свою кімнату. Микола і Надія тихо сміються.)

                                    З а в і с а

Олександер Купрій