* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ОРИГІНАЛИ

18:43 16.08.2007

ОРИГІНАЛИ

Дійові особи:

Віктор     Лариса
Олена
Тамара
Андрій
Олег                        
Павло
Майя
Валерій
Євген
Тетяна студенти.

Костик – син Тетяни.
Валентина Миронівна – директор літнього табору.
Віринея – дочка відомого піаніста.
Хлопчик.
Юнаки, дівчата.
Діти.


ДІЯ ПЕРША

 

                                                                    Картина перша

Сонячний погідний день. Невелика галявина в лісі. Легкий вітерець ледь-ледь гойдає дерева, яких уже торкнулася осіння позолота. На передньому плані бачимо Євгена, котрий майже качається зо сміху по землі.
Євген (сам). Ой, умру, рятуйте мене, держіть. Ну вже й хохмачі. Оце так одмочили… (Падає, качається по траві.) На галявині з’являються Лариса й Олег. (Вони збирали хміль.)
Лариса (до Олега). Чуєш? Просять допомогти.

    Євген. Ой-йой-йой! (Зводиться на ноги і наближається до них.) От коміки! Ще б на себе макітри з колотушками начепили. Оригінали! Ха-ха-ха. (Сміється. Підійшовши до Лариси і Олега, зупинився.) Привіт, бачу ви час на дурниці не марнуєте, як дехто.

    Олег. Салют! Чуємо, хтось на допомогу кликав.

    Євген (сміється). То я. Ледь не вмер.

    Олег. Що ж трапилося?

    Євген. Ходімте зі мною. Тільки тихо. Зараз побачите.

    Лариса. А чого ж ти, Жень, радиш нам мовчати, а сам на весь ліс репетував?

    Євген. Ти права. Одначе, я ж міг зо сміху померти, і ніхто б не дізнався чому. Та й що з того, що я здійняв бучу? Наші оригінали ні на який галас не зважають.

    Лариса. Нічого не зрозуміла.

    Олег. І я.                                                                                                               
Євген. Це треба бачити. Ходімо мерщій. (Йдуть. Неподалік з’являються  Віктор, Павло і Валерій, що повільно прогулюються, спираючись на палиці.)
Лариса (занепокоєно). Ой, всі криві!
Олег. Та ні. Ступають вони нормально.
Лариса. Трохи ніби накульгують…
Євген (голосно).  Може, чув хто? В цьому житомирському лісі, розповідали очевидці, бродять три циркачі. Їх тримали у клітці разом із левом. Так лев на місці залишився, бо де вже йому з ними змагатися, а вони – пішкадрала в ліс.
Віктор (проходячи неподалік, до  Павла й Валерія). Не зважайте. Хай дурні заздрять.
Павло (теж не дивлячись, убік). Маємо свій клопіт.
Євген (сміючись). Приклеїть риму до слова “чобіт”. Ех, капустяні  голови, хто  ж буде заздрити на чужі хвороби?!
Олег (ледве стримує сміх). А ми з Ларисою про хміль... (Пауза.) Тут ось цирк справжнісінький!
Лариса. Говорили, що той хміль для космічних ракет. (Весело.) Правду кажучи, я й сама на таку дивовижу не розраховувала.
Олег. Жень, а як ти натрапив?
Євген. А, ще три дні тому запримітив я цю місцину. (Показує рукою.) Глянь, який краєвид!
Олег. У тебе чудовий смак.
Євген. Дякую. Та, як бачите, й у наших поетів він теж неабиякий.
Лариса. Я вже бачити не можу цих комедіантів! (Гукає.) Віктор!
Євген (сердито). Цить! Де ти ще таку чудасію побачиш?
Лариса. Як ті... (Маніпулює біля скроні.)
Олег (піднявши вгору пальця).  Е, ні. Три геніальні митці, три великі оригінали й не менше.
Лариса. Чи не здогадуються?..  (Пауза.) Це ж смішно.
Євген. То й смійся. Мабуть, вони  відчували,  що тут проходитиме Лариса, от і вирішили  їй настрій  підняти.
Лариса. У мене він і так на  рівні.
Олег. Ну, а буде тисячу метрів над рівнем моря.
Лариса. А я не так сказала. (Гукає.) Вікторе, Вікторе!
Віктор (угледівши Ларису, засоромлено). Ларисо, а ти чого тут?
Лариса. Того, що й ти. (Сміється.) Ти ж, напевно, через біоструми відчував мене. Я теж мала надію тебе зустріти.
Віктор. Говори. У такій компанії. Зрозуміло.
Лариса. О, вже й приревнував.
Віктор. Ще чого?
Лариса. От не кажи зайвого. Просто  дорогою здибалася з Євгеном.
Віктор. А з Олегом?
Лариса. З Олегом я прийшла.
Павло (підійшовши). Причепився до дівчини. Коли люблять – пробачають.
Лариса. Нема чого. Це я просила в Олега вибачення, бо на його рядку хміль обірвала.
Олег. Ларисо, а говорила, про це ні слова. Раз так, я зникаю. (Зникає в хащах.)
Лариса. Що ото? (Киває на палицю.)
Віктор (глянувши). Ет! (Жбурляє палицю, що тримав у руці, геть.) Це я спеціально приберіг її на твоїх залицяльників.
Євген (задерикувато). Ти й з палицею нічого не зробив би, а тепер... (Безнадійно махнув рукою.)
Павло. Хм, закинув.
Валерій. Сам казав: “Не зважати ні на кого.”
Віктор. Фініта ля комедія! (Павло і Валерій теж відправляють свої палиці в кущі.)
Євген. Куди? Ці історичні реліквії мають стояти в музеї літератури й мистецтва.
Валерій. Та пішов ти...
Євген. Слухай, поете номер три, ось такого я не люблю.
Віктор. Ще й глузує. Павле, Валеро, натовчемо його? (Проте не рухається.)
Євген. При Ларисі, та ще й три на одного. Не соромно?
Павло. Зате припнемо тобі язика. (Підступає до Євгена.)
Євген. Казала Настя, як удасться.
Павло. Зараз побачиш.
Євген. Втрьох! Не піде. (Задкує.)
Віктор і Валерій (підходять і собі, разом). Сам напросився.
Олег (виходячи з хащ). Шістсот тисяч французької армії Наполеона пішли проти двохсот тисяч російської армії Кутузова. І хоча ворог мав триразову чисельну перевагу, проте мудрий Кутузов вичекав момент. Почалася партизанська війна. А знаєш, Жень, удвох, я думаю, ми їх запросто впораємо.
Віктор. От і добре. Обоє й схопите. (Проте відступає на крок.)
Євген. Дурний Наполеон лізе на рожон.
Валерій. Будуть тобі зараз і Наполеон, і Македонський, і Роммель.
Євген (тішачись). Ще й ця мілюзга рветься на роги.
Олег (здивовано). Женю, а ти талант!
Євген. Такого самодурства я ще не бачив. І от під враженням цього дива з мене полилася поетична ріка.
Лариса. Ви про що це? Просто хлопці трохи погралися в дитячий садок.
Євген. Що я можу сказати: шкода, що в циркову студію набір закінчився. (Показує на Віктора, Павла і Валерія.) Їх би туди. Успіх мали б неймовірний. Ще й протекцію зробив би.
Олег. У тебе там що, дядечко?
Євген. І не дядечко, і не тіточка. Відніс би хоча і скромний свій поетичний доробок про наших циркачів, ще й бив би себе в груди, що вони архі...
Олег (продовжує). Неможливі.
Євген. Архігеніальні!
Лариса. Женю, чому ти таке говориш на хлопців?
Віктор (підійшов, йому ніяково). Знайшла, кого слухати. Та ж він просто кпинить. Краще гайда звідси!
Лариса. Йду. (Проте помітно, що вона послухала б Євгена й Олега.)
Віктор. Валеро, Павле, ходімо звідси. (Виходять.)
Лариса. Побіжу і я. (Доганяє Віктора, Павла і Валерія.)
Олег. Отак. Поманила та й втекла.
Євген (сміється). Де вже нам за тими угнатися. (Наспівує.)
– А ми удвох, а ми удвох  (Олег підхоплює):
– По білім світі ходимо,
І повсякчас пригод для нас
Багато ми знаходимо.

Картина друга

Студенти складають залік зі старослов’янської мови. Хвилюються. Один Віктор спокійний: то стане на каблуки черевиків, то знову на носки. Трохи осторонь бачимо Олега.

    Олена (манірно зиркає очима на Віктора). Вітю, з тебе сьогодні   належить.
Віктор. Я коли був проти? А за що, коли не секрет?
Олена. За що – зараз скажу, а от щоб розкошелився ти коли, – не пам’ятаю.
Віктор. Не пам’ятаєш, а говориш. Ну, не муч, викладай.
Олена. Отже, увага! (Дістає із сумки  газету “Літературна Україна”.) Вчора одержала  пресу, переглядаю, в “Літературці” ледь не на цілу шпальту вірші нашого Віктора! 
Павло (буденно). Так це не первина...
Тамара. Ой Вітюсю! Який ти молодець! І знову надрукували. Є чим пишатися.
Павло (тим же тоном). Це дрібниці для Віктора. Он два роки тому на семінарі молодих авторів   усі лаври впали на його голову.
Олена. А я так зраділа –  це ж наш Вітя. Я ж із ним навчаюся в одній групі, щодня бачимося. (Дає йому троянду.)
Віктор (пишаючись). Це щось нове в студентській буденщині: хлопці дівчатам – це я розумію, але дівчата хлопцям...
Лариса (сплескує в долоні). Вітю, я теж дуже рада за тебе.
Олена. І квіти я дарую тобі від щирого серця.
Віктор (маніжиться). Боязко брати.
Олена. Чому, Вікторе? Ти ж знаєш: жінки квіти дарують тільки героям і геніям.
Павло. А боязко йому брати квіти, бо сам нікому не дарував.
Тамара. Говориш, що Олег йому заздрить, а сам?
Павло. Я не заздрю.
Олена. Ти, Вітю, не слухай нікого. Ти геніальний і заслуговуєш, крім квітів, і нашої любові.
Павло (іронічно). І Ларисиного кохання.
Тамара. Павле, що це з тобою?
Валерій. Що сьогодні з Павлом? Спав на залізяці, то й став, мов криця.
Андрій. На якій залізяці?
Віктор. І то ж вигадав таке: щоб менше дрихнуть, укладається на голу сітку, а серед ночі схоплюється і творить, і творить, і творить! (Пауза.) Я думаю, що незабаром квіти   нестимуть і для Павла.
Павло. Дуже треба.
Віктор. Це ти так кажеш, бо сам ніколи й нікому не дарував.
(Всі сміються.) Не ображайся: один : один.
Валерій. Не знаю, що  буде наступного разу, а сьогодні гойдать Віктора!
Віктор. Я категорично проти.
Павло. А це ж чому?
Віктор. Якби ж ви, як люди, а то й душу витрясете.
Валерій. Особливо Павло старатиметься, щоб квіти відібрати.
А квітів сьогодні вартий один Вітя. (Підлабузницьки.) А його кохання варта тільки Лариса.
Лариса (закохано дивиться на Віктора). Чуєш, Вітюню,  що говорять? Чи ж то правда?
Віктор. Всім це давно зрозуміло, тільки ти ніяк не повіриш.
Тамара, Олена, Сергій, Павло, Валерій (плещуть у долоні, скандують). Поцілуй! Поцілуй!
Лариса. Ох! (Зітхає, цілує Віктора.)
Євген (відчинивши двері, виходить). Замучила старенька!
Віктор. Ти, Євгене, завжди чимось незадоволений.
Євген. Йди ти зі своїми балачками. (Махнув рукою.) Та що тобі: підеш постогнеш, що різні там  поетичні вечори пішли, творчі зустрічі, на яких без тебе й у голови низько, ще й прибрешеш, що ти майже Федеріко Гарсіа Лорка, дивись, і намалюють “зараховано”. Правду  я кажу?
Віктор (якусь мить мовчить). Гм... Правильно.
Тамара. Ну що ти, Євгене? На Вітю?
Євген. Я й на вас можу. Ходять. Підспівують в один голос: талант, талант! Якщо хист, так отуди, перед люди, і переконуй, що ти не якийсь там залишок Ренесансу, а нормальний студент, як і всі. А то на іспиті останнім  заходить, щоб не чули, що він там плеще. Інколи першим увірветься дивись, викладач і накине бал.
Олена. Євгене, як тобі не соромно?
Євген. Якщо вже має комусь бути соромно, то це йому, стогнію, здогадуєшся чому?
Валерій. Сказав би: тобі прикро, що ти не його місці...
Євген (перебиває). Якщо й сердито, то за те, що він не на своєму місці. А на те, по-моєму,  великих здібностей не треба. Одначе скажу: з вами патякати – пусте. Краще піду до Олега.
Олена. Біжи, біжи, поговори з тим індусом. Бач, і зараз стоїть збоку.
Віктор. Що? (Роблено оглядається навколо себе.) А я його й не запримітив. Олег, а ну до нас!
Олег. Дякую, мені й тут непогано, і всю вашу говорильню чую.
Лариса. Що, добре без нас?
Євген. А чому ти думаєш, що йому обов’язково  добре з вами?
Павло. Правда, Євгене.
Віктор. А може, він нас цурається. (Іронічно.) Тоді що йому наше товариство?!
Олена. Зневажає? Нас? Дуже дивно.
Євген. Олено, та заспокойся врешті. Може, не всіх, а тільки декого.
Олена. Так тут же Вітя.
Євген (спльовує). Дався вам цей Вітя. Та я вас трьома словами можу переконати, що у Віктора процент поезії, а решта звичайнісінька риторика, якою тепер хоч греблю гати.
Віктор. Я бачу, ти нас не сприймаєш.
Євген. Та ні, просто не люблю.
Андрій. Мабуть, так, як і Олег, зневажаєш? Так, принаймні, відвертіше.
Віктор. І, очевидно, правильно.
Павло (сміється). То й казав би.
Андрій. Знаю, Павле! (Киває в бік Олега.) Він і тобі на днях перцю підсипав.
Павло. Ти про що?
Андрій. Не кривляйся краще, а розкажи, як він твою повість розкритикував?
Олена. Ну навіщо про це? І так усі знаємо. (Іронічно.) Просто
наш Павлусь гадав, що його повість – усі видавництва нарозхват, з руками й ногами. Ще й почубляться. А Олег сказав два десятки слів, і шедевр – коту під хвіст.
Павло. А ти мстива дівка.
Олена (глузливо). Було б кому.
Андрій. Це ж скільки ночей змарновано на залізяці!
Павло (гнівно). Більше немає  про що базікати?
Віктор. В нас усе відверто, і про тебе, Павлуню, теж.
Олена. Терпи, Павле, Вітя терпів.
Павло. А тепер що, розкусив? Відвів вогонь  на мене?
Андрій (сміється). Та хто сказав, що Павлове творіння вмерло, он воно сентенціями із нього так і хлюпоче.
Павло (нудьгуючи). Слухайте, правду кажучи, ви й мені обридли.
Віктор. І ти нами погорджуєш?
Олена (сміється). Він не вміє ні любити, ні зневажати...
Павло. Було б кого і за що!
Андрій. Ти, Павле, ніби з нашої ватаги?
Олена. Оце так удячність! Як мовиться: зігріли гадюку в пазусі.
Тамара. По правді кажучи, й мені набили оскому ваші  велемовні й самовдоволені слова. Хочеться вже чогось людського.
Андрій (сміється). Ну то киш від нас!
Олена (хапається за голову). Що це за світові катаклізми: чоловік дружину проганяє?
Павло. Таке в нас, на жаль, буває.
Андрій. Всього на декілька хвилин, поки до неї знову прийде почуття гумору.
Тамара. І справді, мені краще піти, бо тут це чуття надовго вмерло.
Андрій. А може, краще Євгена кишнути? З ним і так нудьга, а зараз взагалі.
Євген. Зараз як кишну, тільки п’ятками мелькнеш.
Олена. Ху, ху, знову вульгарність... Андрюшо, чи вони тобі треба? (Киває на Євгена, потім на Олега.)
Андрій. А й справді.
Олег (підходить). Пустодзвони!
Олена. Нам є чого радіти. Вчора Вікторові вірші надрукували. Ось, на почитай. (Подає газету.) А потім і свою думку скажеш.
Олег (повертає газету). Забери. (Пауза.)
Євген. Жартівники! Ви що ж це думали, що Олег стане якусь муру читати.
Павло. Двох слів не зв’яже,  а крутить носом.
Євген. А скажи, Павле, чого варті слова, що розсипаються, мов сухий пісок? Отож – то! (Довга пауза.)
Олег. Я скажу й сотню про твою повість, якщо забажаєш.
Лариса. Годі сваритися. Євген, мабуть, жартує.
Євген. Зовсім ні! Я, наприклад, не читаю поганих віршів, думаю Олег теж. (Підходить до Олега.) Вітай, друже, як там не було, а відстрілявся.
Олег. Щиро вітаю! (Тиснуть руки.) А в мене це в перспективі.
Євген. Так, тобі не позаздриш. (Показує на двері.) Із старенькою у вас повна відсутність дипломатії.
Олег. Нічого, колись поставить.
Євген. Звичайно, поставить. Де вона дінеться? (Пауза.) А знаєш, де я зараз дінуся?
Олег. Здогадуюся. В парк до Тетяни.
Євген. Ти вгадав. (Дивиться на годинника.) О, вже досі чекає.
Олег. Ех, ти! Від   самого ранку! Я на залік ішов, а вона вже виглядала тебе.
Євген. Ото причепа! Кроку не дасть ступить. Меле, що любить.
Олег. А коли й справді кохає?
Євген. Наївняк ти, бачу. Кохає? А що їй тепер? До чоловіка вже не повернеться – прожене. Одне залишається – до мене липнути. Гадає, що заберу...
Олег. Обов’язково.
Євген. Чого так думаєш?
Олег. Що ти їй обіцяв? Вона й повірила.
Євген. Ні, ти таки й справді профан у цім. А, довго пояснювати. (Жест.) Нехай колись прочитаю лекцію, а зараз вибачай, кваплюсь. (Пауза.) Ні пуху, ні пера! (Йде.)
Олег. Йди собі.
Віктор (підходить). Не хвилюйся, здаси.
Олег (іронічно). Прийшов заспокоїти?
Віктор. Ні, так би мовити, візит дружби.
Олег. Знаєш, друзяко...
Віктор. А я завжди з людьми.
Олег. Твоя справа.
Віктор. Дурний ти, як бачу.
Олег. А за ці слова відповіси.
Віктор. Цікаво, як?
Олег. Зараз схопиш!
Андрій (підходячи, за ним і інші). Вітю, про що ви тут?
Віктор. Та цей юнак дивні речі говорить.
Олена. І що?
Віктор. Лякає, що поб’є мене.
Андрій. На свого Євгена розраховує?
Віктор (хвалькувато). Треба буде – й Євгена натовчу. (Валерій, Андрій і Павло сміються.)
Павло. Ну ні, Вітю. Явно себе переоцінюєш.
Віктор. Хай буде по-вашому. А от Олегові змелеться. (Стає в позу боксера. Наступає.) Захищайтеся, сер, буде вам тепер!
Олег (відходячи). Лисну, впадеш.
Віктор. Це по-старослов’янськи?
Олег. Ні, це по-нашому.
Олена. Та ну його, Вітю. Для чого тобі зайвий клопіт?
Олег. Послухай мудрої поради, відстань!
Віктор. Здаєтеся, сер? (Прикладає дашком  руки до лоба, дивиться навколо.) В радіусі ста миль довкола  кущів не видно, сер, де б ви могли заховатися.
Олег (сміється.) Але ж на тій території й трупарні не видно, куди вас відтягнуть ваші вірні друзі!
Олена. Вітю, облиш.
Віктор. А мені цікаво. Нехай меле казна-що і ловить шайбочку. (Зачіпає Олега рукою по голові.)
Олег. Тобі ж радять. Послухай, дурню, мудрого слова.
Віктор. Здрейфили, сер? Так і скажіть.
Олег. Шкода твого золотого зуба. Та й зачеплю разок – розплачешся.
Лариса. Вітю, чуєш, що говорить? Ходімо звідси.
Олена. Куди “ходімо”? Ще не всі  склали залік.
Віктор (знову підстрибує.) Той залік не всі й складуть. Правда, сер? Міркували над цим?
Олег. Я міркую над іншим.
Віктор. Над чим же, якщо не секрет? (Знову зачіпає рукою Олега.)
Олег. Таємниць не маємо. А думаю, що й мені час руку прикласти до твого личка, віршоляпе.
Віктор (скаче й сміється). Ха-ха. Сер, невже й ви так умієте?
(Знов зачепив Олега по обличчю. Всі сміються.)
Валерій. Досить, Вітю. Суперник зараз неодмінно попросить миру, а може, й тікатиме. Станьмо біля проходу. Місця вистачить.
Олег (сміється). Правильно. Ваше місце там, біля проходу. І місця всім вистачить.
Тамара (непомітно з’явилася). Знову банальності.
Віктор (не зрозумівши сказаного, знову наступає). Можна й біля проходу. (Пауза.) Тільки не зараз. А стоятиму я ось на цьому місці, тільки Олега прожену. (Виставляє руки, йдучи на Олега.)
Олег. Пошліть йому розуму! Їй право, не втримаюся, розхитаю золотого зуба. Манку через ганчірку ссатиме.
Віктор. Говори, говори. І на ще одну шайбочку. (Знову дістає Олега.)
Олег. Бачу, не врозумити тебе. Що ж, раз так – я візьмуся. Ситуація: тут і мамі не поскаржишся – далеко! (Наставляє руки для оборони.) Шкода зуба! Золотий!
Віктор. Зараз  знатимемо, чи твої кістяні не посиплються.
(Робить різкий рух, наражається на кулак Олега.) Ой-йой-йой! (Хапається за рота.) Кров, кров пішла!
Олег. Я ж попереджував, хто високо стрибає, той низько сідає. (Заходить до кабінету складати залік.)
Віктор. Кров, кров, кров! Ой, що ж це?
Валерій. Що ж тепер буде?
Тамара. Я по воду... (Швидко зникає.)
Лариса. Так можна й усі зуби повибивати.
Олена. Швидше води холодної.
Лариса. Я так розгубилася, не знаю, що й робити.
Олена. Давайте, як вийде, таке йому влаштуємо.
Валерій. А це, між іншим, ідея.

Голоси. І я – за!
І я за  це!
І я!..
Павло. Що ви йому зробите? Мав він вас усіх на увазі.
Олена. Ти, Павле, хочеш зіпсувати хороший задум?
Тамара. Ось!.. (Віддихуючись, подає чашку з водою.)
Павло (до Олени). Ти, “хороший задум”,  став примочки. Вже й холодну
воду принесли, а ти стоїш, мов укопана. (Всі подають Віктору носовики, довго бризкають на нього водою, витираючи обличчя, деякий час вовтузяться біля нього мовчки.)
Олег (вийшовши, дивиться на Віктора). В мене справи значно кращі і я вже й залік маю, а ви все з ним вовтузитеся.
Олена. Я ось тобі очі видряпаю.
Олег (сміється). Не за адресою, не за адресою, мадам. А все через необізнаність. Он кому треба. До всього ж сам і винен. Як  кажуть, через дурну голову та й ногам лихо. (Пауза.) І щоб хоч трохи  тебе охолодити, скажу... (Пауза.) Це через нього Павло на тебе помахав ручкою. (Довга пауза.) Ти думала, що то Євген, та й налітала на нього, а позаяк він мій друг, перепадало й мені. Не за адресою, мадам, не за адресою.
Олена (трохи отямившись). Як він?
Олег. А так. Пригадай, як Лариса на бал-маскараді всіх фотографувала. Там уся ваша гоп-компанія знята. То й поглянь, на кого ти там схожа. (Павло пирснув зо сміху.) От бачиш: і зараз людям смішно від того.
Олена.(після паузи). На кого ж я там схожа? По-моєму, нормальні   фотографії.
Олег. У тім то й річ, що тобі дали, як ти кажеш, “нормальні”, а там була ще одна, яку домовилися тобі не показувати, щоб не гнівити королівну. Здається, в такому костюмі ти тоді красувалася?
Олена. Так ти й скажи: на кого я там схожа?
Олег (іронічно). На казкового героя. (Пауза.) Не здогадуєшся?
Олена. Не тягни вже.
Лариса (поквапливо). Та ти його не слухай...
Олег. Ні, слухай. На одного симпатичного персонажа. (Сміється.) Бабульку Шапокляк. (Усі таємниче  переглянулися.)
Тамара. Вигадає ж таке.
Олег. І ви придивіться уважніше.
Олена. Я всі свої фотографії вдома тримаю. (Виходить  студент і говорить: “Наступний”.)
Валерій. Вітю, твоя черга,
Віктор. Я піду останній.
Павло. Лишилися ми вдвох. Ех, була не була... (Йде складати залік.)
Олег. Аж тепер, Вітю, ти свого дочекався. І, безсумнівно, одержиш залік.
Віктор. Не твій клопіт.
Олег. Авжеж. Буду ще й за це пектися.
Олена (нетерпляче). Фотографію, фотографію покажіть.
Андрій. Де ти її зараз візьмеш? Ось не слухай ти його.
Олег (до Олени). Нічого. Глянеш увечері – сама переконаєшся. Тільки обережно, не злякайся.
Лариса. Ось не сперечайтеся. У мене, здається, є вона.
Олег. Увага, панове! Зараз всі пересвідчитеся.
Лариса (дістає фотографії). Дивіться, ось вони всі... (Всі уважно роздивляються.)
Андрій (вигукує вражено). Ось! Клятий фотограф... (Сміється.) Як дві краплі води.
Тамара (штовхає його під бока). Та то ж Лариса штампувала.
Андрій. Пардон, фотограф не винен, певно, світло, нахил голови, а може, Лєна й справді  (сміється) схожа...
Тамара (перебиває). Замовкни, кажу.
Олена. Дайте і я гляну.
Андрій. Я пожартував.

    Олена (сердито). Ну, швидко. (Андрій дає фотографію, вона дивиться.) На кого я схожа... (Плаче.)
    Віктор (знітившись). Це він бреше! Не казав я такого.
    Олег. Відбріхуєшся? Забув, як на старослов’янській роздивлялися  втрьох: ти, Павло і Валерій? А ти ще й хизувався, що першим угледів схожість, ще й дуже дотепні епіграми видавав.
    Олена (плачучи). Так ти такий, Вікторе?
    Віктор. Заспокойся, ти що, мені не віриш? Ідіота слухаєш.
    Олег. Ти, нещастя в ганчір’ї, після цього вже тобі Олена води не подасть.
    Віктор. Та якби я міг...
    Олег. Зійде вночі місяць, то погавкаєш на нього. Оце й усе,  що ти можеш.
    Валерій. А й справді, Олег, чого ти за нас вчепився? Так  було добре без тебе. (Повільно йде.) Я краще звідси...
    Олег. Не я до вас прийшов, а один з ваших ліз мені зуби рахувати. Забули? (Всі ще дивляться на фотокартку, пирскаючи зо сміху.) Ну що, правда ж, як дві краплі води?
    Андрій. Слухай, провалюй звідси.
    Віктор. Андрію, дай йому, дай.
    Олег (зневажливо). Поет! Знаменитість! Ех ти, лопушина голова.
    Олена. Вікторе, який ти негідник.
    Віктор (біжучи за Валерієм, Валерій зупиняється). То Олег все підстроїв.
    Олена. Сподівався, що я не дізнаюся? (Пауза.) Чудовисько!
    Віктор (вертається). Зате ти відразу яка велемудра стала, мов та монашка.
(Пауза.) Ось ваша квіточка, мадам. (Кладе квітку на вікно.) Ходімо, Валеро.
    Валерій. Ось-ось Павло вийде. А ще ж тобі.
    Віктор. Павло наздожене, а я завтра. Бачиш? Он! (Намагається вийти.)
    Олена. Ні, Вікторе, зачекай. Поясни, як ти міг?
    Віктор. Та відчепися. Все вийшло якось саме по собі. Ходімте, Валеро, Ларисо.
    Олена. Це ж він і з тебе, Ларисо, може так насміятися.
    Лариса. Не думаю. Та й ти на нього просто зі зла. Ходімте, хлопці. (Віктор, Валерій і Лариса виходять.)
    Павло (виходить). Ох і попарила, старенька. Всі пропуски  пригадала, виховувати взялася. Довелося вислухати. (Пауза.) О, а де ж вони?
    Олена (плаче). Біжи за ними, біжи! Тепер я все знаю, (Зневажливо.) Дружочки!
    Павло. І побіжу. Ауфідер, ді гросмуттер Шапок... (Обриває.) Як нас по-німецьки Алла Павлівна учить. (Виходить. З’являються Євген із
Тетяною.)
    Євген. А де це гоп-компанія?
    Олег. Розкололася.
    Євген. Так швидко? 
    Тетяна. Справді, дивно. А на кого?
    Олег (сміючись). На “вікторівців” і на “оленківців”. (Олег, Євген і Тетяна сміються.)
    Тетяна. Видно, не міцна була компанія.
    Євген. У всьому лідер винен?
    Олег. Як завжди, вгадав.
    Євген. Це не важко. Як мовиться, видно пана...
    Тетяна. Мовчи вже. Ти ніби не такий.
    Євген. Сьогодні не такий. (Обнімає її.) Сама ж казала.
    Тетяна. А вчора що було, а завтра?
    Євген. Вчора, завтра не враховується, а сьогодні я тебе кохаю. (Цілує її. Вона пручається.) Бач, уже ти ніби й не моя.
    Тетяна. Ти останнім часом так рідко цілуєш, я вже й забувати стала.
    Євген. Приходитимеш, я нагадуватиму.
    Тетяна. Негідник.
    Євген. Спробуй зрозуміти: то милий, то негідник.
    Олена (трохи заспокоївшись – до Андрія і Тамари). Ходімте
звідси. (Виходять втрьох.)
    Євген. Що, вже всі склали?
    Олег. Один Віктор лишився. Сказав, завтра.
    Євген. Тоді, вважай, усі. (Трохи розчаровано.) Що ж, шановна громадо, більше тут нічого цікавого не буде. Ходімте, мабуть, і ми. А що, Олег, затягнемо нашої? (Євген і Олег обнімаються, співають):
                      А ми удвох, а ми удвох
                      По цьому місту ходимо.
                      І повсякчас пригод для нас
                      Немало ми знаходимо.
(Виходять обнявшись, Тетяна за ними. За кулісами лунає їхній веселий сміх.)
                      
                                        Картина третя

Кімната в студентськім гуртожитку. На ліжках недбало кинуті речі. На столі повсякденна студентська їжа. В кімнаті Павло, Андрій, Олег і Євген. Входять
Віктор і Валерій. Віктор сумний, знічений.

    Валерій (показує на стіл). О, будь ласка, немарно я підганяв: “Вікторе, поспішаймо, Вікторе, поспішаймо”.
Павло. А, то не все – я ще перед екзаменом сьогодні сказав: “Кінець сесії, і ми побенкетуємо!..” Глянув – вас нема, а тут Олег і Євген. Говорю, хлопці, а якщо ми так і так? Згода!
Валерій. Чи приймете мене з Віктором?
Віктор. Нічого не хочу. Вмерти і швидше! (Біжить до відчиненого вікна.)
Олег (наздоганяє його, хапає за піджак). Стій, смерть, зупинися! Наш Вітько буде жить.
Віктор. Пусти! Пусти, тобі кажу. Дев’ятий поверх. Це те, що мені треба!
Павло. Ото, Олег, і пусти дурня, раз просить.
Євген. Так без парашута посадка дошкульна. (Сміх.)
Віктор (силувано сміється). Смієтеся, негідники, а то ж кругленька сума: піврічна стипендія! (Знову кидається до вікна. Олег швидко ловить його.)
Олег. Кинь дурачитися. У мене вже три семестри ляснуло із цією німкою, але ти мене печи, стріляй, я ні за що не викинуся.
Павло (лукаво). А скільки прикростей, Вікторе,  на тебе чекає з пустими кишенями.
Валерій. Навіть страшно уявити. Вітер гуляє у кишенях.
Євген. Найгірше, коли в голові. То одразу в ящик! А доживати вік калікою – жалюгідна перспектива.
Віктор. Вам добре. Ви зі стипендіями...
Євген. Слухай, Олег, ти зі стипендією?
Олег. Привіт! Вже забув, що воно й таке.
Павло. Не дурій, знаєш. Це ті гроші, що студентам дають, ніби за хороші успіхи. І на них можна дещо купити.
Олег. Дещо?
Євген. Ну, звісно. В межах цієї суми.
Павло. Та це всі знають. Там і грошей. Для підтримки штанів.
Євген (іронічно). Вікторе, твої штанці міцно тримаються?  Глянь.
Віктор (дивлячись на свої штани). Скільки оце штанців можна було б купити.
Валерій. А чашок кави?
Олег. Що кому, а Химці клинці. Доведеться Вікторові про кав’ярні забути.
Віктор. Не печіть мою душу. Її й так на цьому семестрі скалічили.
Павло (дратуючи). А скільки б то на пивце було!
Євген. Тепер усі зваби нашого життя, Вікторе, не для тебе.  Ех, Вікторе! (Хитає головою.) Не дотягнув. Що тобі: “три? “ Це ж для філолога смерть!
Віктор (знову мчить до вікна). “Трійка” – смерть моя!
Олег (доганяє його). Тільки не для тебе, Вітю, бо я не пущу. Я вже втретє маю свищі в борщі, а тобі те дико. Нічого – звикнешся. Першого разу й мені були непереливки. Другого – легше, а за третім – зовсім добре. Тільки тримай себе в руках.
Павло. Та зрештою: гроші не головне.
Євген. Як прикину, скільки їх у майбутньому буде... А як насняться!
Олег. То й в очах темніє.
Євген. Але хотілося б зараз, звичайно. (Всі сміються, крім Віктора.)
Віктор (мляво). Нащо мені колись, сьогодні гроші давай. Сьогодні! (Пауза.) І чим побільше.
Олег. Е, ні, зараз облиш цю думку. І ще, Вітю, ти не каскадер, не парашутист, отже, ніяких польотів і стрибків. Утямив?
Валерій. І я думаю, навіщо так ризикувати?
Віктор. Геть! Не тримайте мене. (Біжить знову до вікна. Цього разу обминає Олега, але добігши, зупиняється. Павло, сміючись, тримає Олега. Віктор непомітно скидає черевика.) Клятий черевик підвів.
Павло і Євген (перезирнувшись). Віть, взуйся і далі гайда!
Віктор. Ви зараз побачите, нікчемні душі, що я комедію тут не розігрую.
Євген. Е, та він нормально мислить. Нічого не буде.
Павло. Ось сідай, кімнатний блазню, вип’єш із нами, закусиш, а там і дурощі з тебе вийдуть.
Віктор. Я... Та я...
Валерій. Ти, Вітю, ти! І ніхто більше. Сідай хутенько. Апетит у таких випадках собачий. (Сміх.)
Віктор. У мене немає.
Валерій. Та ми відшукаємо.
Павло. Видам тостяру, що Вітю ні самогубство, ні самодурство не привабить. Зобов’язаний жити. (Євген намагається щось сказати.)
Олег. Євгене, тихенько. Слово Павлу. Ваше слово, товаришу...
Євген. Товариш Павло.
Павло. Я пропоную, щоб наше товариство таким, як зараз, назавжди залишалося.
Євген. Сумніваюся. (Пауза.) Ні, не вийде.
Валерій. Чому?
Олег. Справді?
Євген. Бо Віктор збирається нас покинути.
Павло. А для чого тост? Тепер він житиме. Просто зобов’язаний.
Євген. Знову ж таки – не вийде.
Валерій. Чому?
Олег. Справді, чому?
Євген. Чому? Чому? Справді: чому? Та тому, що Віктор перший виступить проти, а ви, Валера й Павлик, за ним.
Віктор. Я довго й мовчав, ну тепер скажу. Ти, Женю, морда!
Євген. До ладу. Я й не ображаюся.
Віктор. Лікар на хворого не ображається.
Євген. І це пробачаю... хворій людині. І пропоную тост за  Віктора, який ніби вдруге народився: вже й мислить по-людськи і висловлюється теж.
Олег, Євген, Валерій (плещуть в долоні). Браво, Браво! Павле, наливай.
Павло (розливає вино). Підняли.
Олег (бере склянку з вином, закривши очі). Як говорить мій батечко:
“Прощай, розум, завтра зустрінемося” (Випиває.)
Валерій. От батечко твій точно на оригінала тягне. (П’є вино.)
Павло. Значить, ще раз підняти! (Швидко розливає.) Чоловіки, погнали!
Олег (п’є вино). І випили. (Відсуває склянку.) Ось такі-то справи. Дехто, й не пивши з розумом попрощався. (Дружний сміх.)
Віктор. Смійтесь, смійтесь, мені начхати. (Бере склянку.)
Валерій. Ото плюнь через вікно, а не вистрибуй. (Відсовує порожню склянку.)
Павло. Це не оригінально.
Олег. Це ви втрьох на тім побожеволіли, а мені байдуже. Поговоріть про щось суттєвіше.
Павло. Пардон, пробачте. Ми то спробуємо, а чи вийде. Починати?
Євген. Ти не тягни, а давай, бо й вичахне.
Павло. Що?
Євген. Гаряча розмова з полум’яними думками.
Павло. А! (До Віктора.) То скажи, Вітю, чому ти все-таки  злякався? Не вгору ж летіти, а вниз, нижче землі не впадеш.
Валерій. Якби вгору, він летів би. А вниз із такої висоти... Не раджу. Трохи боляче.
Павло. Суттєва?
Євген. Що? А, тьху ти! Наполовину. Ти що, забувся, Вітя в черевичках зашпортався.
Павло. Не треба було зупинятись. Викинули б навздогінці його кросівки, а не білі капці.
Віктор (нерозуміюче). Що “не білі”?
Павло. Не білі капці, кажу.
Віктор. Мені і так важко на душі.
Євген (сердито роблено лупить кулаком об стіл). А ти, жалюгідний нікчемо, хотів нам настрій зіпсувати. Оце б лежав розбитий, заюшений, а ми як?
Павло (робить плаксивий вигляд). А ми б безутішно ридали.
Євген (хниче). І горе наше не знало б меж.
Віктор. І вже трепло, – що один, що другий. Це ті, що плакатимуть. (Сміх.)
Павло. А знаєш, Вітику, ці грошики можна заробить під час  канікул. Наприклад, я на трактор сяду.
Віктор. І скільки за місяць візьмеш?
Павло. Тисячу – це точно! Я скиртую.
Віктор (дивлячись на свої руки. Зів’явши.) Ні, ця одежина не по мені.
Валерій. Щось придумаємо. З голодухи не помреш.
Олег. Навпаки, це на користь. Пригадується, в Тичини:
“Як хочеш буть поетом,
Не спи уліжно,
Не їж уїжно,
Щоб хміль поезії вився над тобою”.
Віктор (саркастично). Вельми вдячний вам, дружочки...
Євген. Так у нього ж шкіра тонка.
Віктор (знову хапається за голову). Це скільки грошей...
Євген. Нагадай козі смерть.
Павло. Вітю, все, не зважай. Краще закушуй. Сп’янієш. А ще третьокурсники запрошували нас на футбол.
Віктор (раптом бадьоро). Наклепаємо!
Павло. Бач, Вітю, коли б пішов із життя, ти був би просто дурень. Ми б самі не виграли.
Валерій. Ну, футбол мені не треба. Піду я.
Євген (підморгуючи). Ти що це, поки Віктор живий, змиєшся, А потім: “Я не я і хата не моя?”
Валерій (не зрозумівши). До того, після того. Яка різниця?
Євген (знову підморгує). Під стіл, недотепо, бо відлупцюю.
Валерій (сміється). Ой-ой-ой. (Лізе під стіл.)
Віктор. Женю, не треба, не треба. Я більше не буду. Ось побачиш.
Євген. О, це вже краще. Перетворить бенкет у тризну, а друзів у криміналістів. Доведи потім, що ми тут ні при чім.
Олег. Еге! Тоді вже готуй сухарі.
Павло. Батьків осиротить, Ларису знедолить.
Віктор (хапається за голову). Яка ж, я й справді нікчема! Не буду більше. Справді.
Валерій (тисне руку Вікторові). Вітю, тримай п’ять.
Олег (теж). Ось і моя рука.
Євген (теж тисне руку). Тримай п’ять. (Стукіт у двері. Всі схоплюються.)
Павло. Мовчок, братва! Пляшки ховай. Валеро, розумну розмову давай. (Збирає пляшки.)
Євген (допомагаючи). І щоб усе шито-крито.
Павло (йдучи відчиняти). Валеро, давай генерала Роммеля. (Відчиняє.)
Валерій. Так от, генерал Роммель... (Пауза. Розводить руками.) Е-е... Павло (за дверима, радісно). Ура! Нашого полку прибуло. Заходьте швидше!
(Заходять Олена, Майя, Тамара, Лариса і Андрій.)
Олег. Кінчай, Валеро, розумну розмову, давай попередню.
Валерій. Так от, генерали, давайте по маленькій і по рідній.
Олег. Правильно!
Майя. О, хлопці! А я дівчатам кажу: ходімте до наших. Мов знала.
Олена. Потім вже я вас сюди тягла. Видно, й на мене перекинулося.
Майя. А Лариса, кумедія ціла.
Лариса (закохано дивиться на Віктора). А я кажу: піду, гляну, як там Вітя.
Майя. І настрою не було, а то мов переродилася.
Лариса. Щоб ти, Майцю, не казала, а зараз мені добре.
Майя (лукаво). Це, мабуть, через те, що й Віті теж. (Хлопці сміються.) Он, як соловей на гілці сидить.
Лариса. Як би ти, Майцю, не нападала, я зараз мовчатиму.
Євген. Сьогодні, як бачите, навіть дві ворожі коаліції не воюють.
Андрій. Які ще коаліції?
Тамара. І справді.
Олег. Не здогадуєшся. Мудрих, далеко помітних оригіналів і сірих, зовсім непомітних... (Пауза.) Як би це сказати?
Андрій (невпевнено). Простих смертних?
Олег. В саму точку!
Віктор. І знову своєї?
Олена. Тихо всі, Вітя слово взяв.
Тамара. Мовчок.
Євген (сміється). Трам-пам-парам-пам-пам.
Віктор (тихо зітхає). Стипендія. (Ще тихіше.) Стипендійка. (Щось шепоче. Хлопці вибухають дружнім сміхом.)
Тамара. Чого ви?
Євген (махнув рукою). Та було тут...
Віктор (гнівно дивиться на Євгена). Собаці   нема чого робить – то на місяць гавкає. Знаєте: “Сміх без причини...”
Євген. Помовч, горе мамине. Вже більшого “дурачини” за тебе не знайдеш. Не дали стипендії...
Віктор (перебиває). Мовчи...
Євген. А я скажу. Не дали стипендії, так хотів із вікна стрибати.
Олег. Ото якби гепнув, було б!..
Віктор. Морди. Бить вас треба.
Майя (не розуміючи). А базікали, що дві армії припинили військові операції. (Сміх.)
Лариса (підходить до Віктора, схиляє його голову на своє плече). Дурень. Ти ж міг розбитися.
Олена. Й розуму не набрався б.
Віктор. Ви мене зараз допечете.
Павло. Досить, Вітю, втомишся.
Віктор (трохи здивовано). Що “досить?”
Павло. Потішати всіх.
Віктор (мовчки виходить із-за столу, бере із шафи велику склянку, ставить на стіл). Наливай, Павле, і повну. (Павло наливає, Віктор миттю спустошує склянку, кривиться.) Ху-у, противнюще.
Хлопці (весело аплодують). Браво, Вітю, браво!
Валерій. Ти найоригінальніший серед оригіналів.
Євген. А серед не оригіналів – титан!
Павло. Хлопці, ще раз за те, що Віктор житиме.
Валерій. І по-моєму, криза минула.
Олег. Отже, за життя!
Павло (знову частує. Віктор свою склянку ставить у шафу.) Вітю, за життя!
Віктор (повертається зі склянкою). Наливай!
Валерій. Віва, Вітю! Браво! Браво!
Павло. Свій хлопець.
Андрій, Ну що тут скажеш?
Тамара. Видно що свій.
Олена. І серед своїх.
Валерій. Навіки свій! (Хлопці випивають.)
Олег. Хлопці, я вже того...
Павло. Щось і я трохи.
Олег. А скажи, Вікторе, е-е-е, як тебе?
Віктор. Спати хочу.
Олег (сміється). Я не про те. (Пауза.) Професор, бачу, у цій справі.
Павло. У нас через годину і головнокомандувачем можеш зробитися.
Євген. Коли, звісно, сам оту батарею знищиш. (Показує на шафу, де стоять пляшки. Сміх.)
Валерій. Одначе  скажіть, що казати?
Олег (до Валерія). Я весь увага...
Майя. Що це він меле?
Валерій (до Олега). А ти ще перед початком казав: “Прощай розум, завтра зустрінемося”.
Євген. Ти бач, дуже влучно. Хлопці, і я вже, мабуть, того, “прощай розум”...
Валерій. І я там же.
Олег. І я.
Павло. І я з вами солідарний.
Валерій (до Віктора). Приєднуєшся?
Віктор. А я без отого, вже, мабуть, пропав би. (Іде до ліжка, падає.)
Олена, Майя (разом). Оце так нализався.

        
Д І Я   Д Р У Г А

                                                 Картина  четверта

Літо. Ранкові сонячні промені вже залили все навколо. Чути, як тиха привітна хвиля торкається узбережжя, доносячи до будиночків, у яких живуть діти, запахи моря. Щойно сюди прибув гурт студентів на місце своїх однокурсників,  працювати загоновими вожатими. Тут-таки, на асфальтованій доріжці, бачимо валізи, сумки, різні речі прибульців. Далі гурт молоді.

    Євген (замріяно). Яка краса! Не те, що розповідали.
Олег. Так, краса чарівлива, особливо для тебе, Женю.
Євген. На щось натякаєш?
Олег (киває в бік Тетяни). Еге ж. Надивишся на хвилю морську, заглянеш у синь її очей.
Євген (сердито). Я й досі не втямлю, чого її принесло.
Тетяна. Женю, скільки тобі пояснювати. Я кохаю тебе, і почуття моє щире, світле й велике, як оці хвилі! (Біжить до моря.)
Євген. Учепилась. (Пауза.) Спершу думав, жартує. На вокзал їхали – дивлюся, плететься, та ще й із малим. Сідали у вагон – і  вона, – аж тоді збагнув, що то не жарти.
Олег. Ех, Євгене. Пустуєш коханням. Ти ж бачиш, що вона за тобою і в огонь, і в воду.
Євген (ще сердитіше). Поки що бачу до води, а чи й у воду, тим паче вогонь – не можу стверджувати.
Олег (перебиває). І ти ще сумніваєшся? А я переконаний: неодмінно піде.
Євген. Звідки така певність?
Олег. Моя інтуїція.
Євген. А от моя інтуїція шепче: якщо сама не відчепиться, вижену запросто.
Тетяна (підбігає. Збуджена.) Гляньте, хлопці, яка вода. Чиста, мов людські почуття.
Євген. Облиш. Обридло.
Тетяна. А в мене серце болить, коли подумаю, як би ти тут сам...
Євген. Принаймні, мав би спокій.
Олег. Жень, ти навіщо так?
Євген (сердито). А як?
Тетяна. Та не бійся, тягарем тобі не буду. Ось попрошуся вожатою в загін. Я ж тобі казала, колись, ще три роки тому, проходячи свою практику тут,  Валентина Миронівна запрошувала мене: “Приїжджай, Таню, коли зможеш. Робота тобі завжди знайдеться”.
Євген. А малого тепер куди?
Тетяна. Коли б то син був твій, тоді як би ти вчинив?
Євген (з досадою). Тоді б і думав. (Відходить.)
Тетяна (вслід). Ех, Женю, Женю, ти ж місяць тому усиновити обіцяв, а тепер соромишся і мене, й дитини. (Євген мовчки виходить.)
Олег. Заспокойся, Таню, все владнається. Я з листом від Тамари Семенівни, на ось, глянь. (Дає лист.)
Тетяна (читає). “Шановна Валентино Миронівно! Знаючи Олега Боденчука як талановитого, сумлінного студента, хочу вам порадити, якщо виникне потреба, залучіть його до оформлення літнього табору. Вважаю, що саме там він принесе найбільше користі”. І тут іще: “Приїду на пару тижнів десь у середині серпня”...
Олег. Ну, те вже зайве.
Тетяна. А це для чого?
Олег. Не зрозуміла?
Тетяна. Ні.
Олег. Якщо я малюватиму, Костик гулятиме зі мною, а коли ти звільнятимешся, будемо утрьох: ти, Костик і я.
Тетяна. Костика я візьму в загін. А про те, щоб бути разом: з ким? Ти чудовий хлопець, Олежку, але розумієш: я кохаю Євгена, кохаю до безтями, кохаю...
Олег. Люби собі на здоров’я, та бачиш: не виходить, як хочеш. Що ж поробиш?
Тетяна (зітхає). Ех, якби ж то він так до мене, як ти. (Підходить Валентина Миронівна.)
Валентина Миронівна. Доброго ранку!
Студенти (хором). Доброго ранку!
Валентина Миронівна. Я не знала, що в Тамари Семенівни такі ранні вихованці. В таборі всі сплять. І сніданку ще немає. Нічим вас і нагодувати з дороги. Що ж, трішки зачекайте. (Коротка пауза.) Ну, а про мене, я думаю, вам Тамара Семенівна дещо розповідала. І що звуть мене Валентина Миронівна. Ну, та добре, – в роботі й перезнайомимося. (Помітивши Тетяну.) О. Тетяна Миколаївна. Рада вас знову в нас бачити.
Тетяна. А я трішки хвилювалася, думала, чи приймете?
Валентина Миронівна. Більше б таких вихователів.
Тетяна. Дякую вам.
Валентина Миронівна. Ну, а з яким настроєм приїхали?
Студенти (навперебій). З чудовим! Із прекрасним! З хорошим!
Олег (подає листа). А я ще й лист маю. Це вам.
Валентина Миронівна (бере листа). Від Тамари Семенівни? Що ж вона пише? (Читає.) Слухайте, ви Олег?
Олег. Так, Олег.
Валентина Миронівна. Це прекрасно. Олег, як вас по-батькові?
Олег (трохи зніяковіло). Та не треба...
Валентина Миронівна (весело). Олегу Танетребовичу, у нас і творча робота знайдеться. (До всіх.) Заїзд відбудеться через три дні. А цей час відпочиватимете, купатиметеся, загоратимете. Перша зміна сьогодні прощається з дітьми, дирекція табору дозволила вожатим попереднього заїзду побути ці три дні біля моря, відпочити.
Студенти (хором). Ура!
Олег. А вони що – сплять?
Валентина Миронівна (обернувшись). Та ні, ось вони біжать. (Наближаються Олена, Тамара, Андрій, Павло, Валерій. Чути радісні вигуки, вітання.) Ну тепер я піду. Справи...
Тетяна (до дівчат). А де ж Лариса? (Пауза.) І Майї не видно.
Олег. І Віктор ховається. В такий ранок? От соньки.
Павло. Ви ще не знаєте – в них трагедія.
Євген (підійшовши). Трагедія! Хтось помер?
Тетяна. Євгене, ти все жартуєш? (До дівчат.) А що в них трапилося?
Павло. Пустощі, як кажуть: молодята сваряться – тільки  тішаться.
Олена. Павле, як ти можеш? Щоб ти знав, Лариса місця собі увесь цей час не знаходить. Ти, дійсно, якийсь дивний. Навіть Валентина Миронівна на наше прохання відповіла: “Нехай вони обоє у таборі залишаться доти, доки не помиряться”. Зрозумів?
Павло (іронічно). Ще б пак. Я до кінця другої зміни дотягнув би, а тоді, коли вже всі роз’їжджатимуться, сказав би: “Мир, Ларисонько, бо війна – то марна справа, а марна справа зовсім не хитра, а ми з тобою – хитрі, на дурнячок відпочили. А тепер давай дружити. Згодна?” І вона, звісно, протягує руцю і промовляє: “Згодна”. Отак-то.
Олена. З чого б ти поглузував?
Павло. Овва. Високе, світле почуття.
Тамара. І це ти говориш, Павле?
Павло. Я. І ще раз вам повторю, то все забавка для наївних.
Андрій. Павле, ти неправий. (Павло відмахнувся, йде геть.)
Тетяна. Як таке слухати?
Олег. То відійди.
Тетяна. Не треба, Олежку. Ти зовсім не такий, як Павло, чи Євген.
Олег. Я просто дбаю про тебе.
Тетяна. Не іронізуй. Мені, можливо, краще разом із ними страждати, а ти глузуєш, бо й на годину не відпущу до тебе Костика.
Олег. Таке тобі. А ми зараз його особисто запитаємо, що він на це скаже. (До Костика.) Костику, підеш мені допомагати малювати?
Костик (хапає за руку Олега). Ходімте, ходімте малювати. (Всі сміються.)
Олег. Почула?
Тетяна. Так. (Довга пауза.) Хто ж все-таки розповість, що у них скоїлося?
Олена. Слухай же...

Переміна світла.

 Темрява. Лариса і Віктор у лісі.

    Лариса. Вітя, ти ніби п’яний. (Відкидає його руку.)
Віктор (ніби крізь сон). Так, Ларисочко, я п’яний. Захмелілий від щастя. (Стає на одне коліно.) Але... (Пауза.) Щастя моє не взаємне. А значить, його нема. (Зривається, підходить до Лариси, хоче обняти.)
Лариса. Прошу. Не треба, не треба. (Довга пауза. Тихо.) Що це з тобою?
Віктор. Кохаю тебе, Ларисо. Геть змучився.
Лариса. Вітю, любий, зараз не час.
Віктор. Нащо мені час? Мені добре, що в цьому світі є ти. Але ж ти не розумієш мене.
Лариса (ніжно). Мій любий, Вітюсю, почекай.
Віктор (раптом сердито). Не можу, не хочу чекати. (Знову намагається обняти дівчину.)
Лариса. Вітюсю, облиш, прошу тебе. Не треба, любий.
Віктор (остовпіло). Кажеш: не треба. А може й справді: не треба. (Пауза. Раптом зривається на крик.) Бо хіба ти можеш зрозуміти, що в моїм серці робиться? (Пауза.) О, я давно бачу, ти у нас раціоналістка. Так. Так! Як і твій батечко. Зайдеш до вас, так як на голках почуваєш себе. Знаєш, я уже не можу слухати його оте: “То як?”, “То що?”
Лариса. Припини. Ну при чім тут батько?
Віктор. При чому, питаєш? (На мить замислюється.) При тому... О, я добре відчуваю, що я йому ненависний. А ти? (Пауза.) Просто мучиш мене.
Лариса. Вітюсю, я втрачу розум, збожеволію.
Віктор. Ну й хай... Я свій вже давно згубив.
Лариса (вражено). Віт... (Пауза.) Що ти сказав? (Хапається за голову, біжить. Зникає в темряві.)
Віктор (протягує до неї руки). Ларисо! Ларисо! (Пауза. Плаче.) Ларисочко, не лишай мене самого. (Стоїть немов укопаний. У місячному сяйві з’являється постать Майї.)
Майя. О, а це хто? Вітюнчику, ти? Як я злякалася.
Віктор (тихо). Я, Майє. (Пауза.) А може, й не я. Нема Віктора, нема. Був і не стало. Залишилася одна тінь.
Майя. Що з тобою? (Доторкнулася рукою його чола.) Я зрозуміла: виною всьому Лариса! Ти б не карався. Найкраще забутися.
Віктор (з почуттям). Не можу забути.
Майя. Ніколи не бачила, щоб хлопець так нюні розпускав. (Сміється. Наспівує.)
Зустріч нова – найкращі то
Ліки є від самотності.
Але й те, що колись було
Завжди ти пам’ятай.
Віктор (крізь стогін). Бо ж хіба можна забути?
Майя (співає, знову сміючись).
Все мине: радість й сум для тебе,
Все мине: так існує світ.
Все мине, тільки вірить треба...
Віктор і Майя (разом). Що любов не минає, ні...
Майя. Ти, Вітюню, якийсь, зовсім не такий..
Віктор. Чому?
Майя. Вечір доволі теплий і тихий видався сьогодні, а ти піджак нап’ялив. Боїшся змерзнуть, чи може, Лариса холодна? Якщо така – залиш її, горнися до мене. Я гаряча. Ось спробуй.
Віктор (вражено). Що ти верзеш, га?
Майя. Я вже майже призналася тобі в усьому. У... (Пауза.) У тому, що я тебе кохаю. І я розумію, знаю, як тобі тяжко. Неймовірно тяжко. А я уявила все, я ніби на собі відчула твій біль. От і прийшла порятувати, допомогти.
Віктор (простогнав). Лариса.
Майя. Не Лариса, Майя я! Лариса пішла.
Віктор. Пішла? Чому? Адже я кохаю її.
Майя. Вона тебе не кохає.
Віктор. Це неправда.
Майя (горнеться до нього). Вір мені, милий мій. То не я говорю – серце промовляє до тебе. А воно не обмане.
Віктор. Серце кажеш.
Майя. Серце, Вітюню...
Віктор (хапаючись за серце). Як болить серце...
Майя. Я знаю ліки від того. Ходімо зі мною. У мене є цілющі ліки, які тобі швидко допоможуть. Всі скарби свої, серце й тіло віддам тобі, милий Вітюсю.
Віктор (стогне). Ларисочко.
Майя (різко). Лариса? Гаразд. Нехай буде Лариса. Ти ще, бачу, не знаєш справжніх зваб кохання, дурнику. Поглянь на мене, невже я гірша за неї? Я буду щедра. Все тобі віддам, лише б ти забув її, навік став моїм. Щоб назавжди пішов від неї.
Віктор (стогне). До неї,.. до неї...
Майя. Ходімо, ходімо, любий. Ходімо, коханий мій.
Віктор (кладе голову їй не плече). Ходімо, Ларисочко, мила, рідна моя. (Ідуть у темряву. З’являються Андрій, Тамара і Олена.)
Олена. І де та Майя блукає? Казала, на п’ять хвилин, а вже й година минула. Тихо так, ходімте до моря, поспіваємо.
Андрій. Це ідея! Я згоден.
Тамара (сміється). Ідея в тебе. Ну, яка, скажи, пісня без Майї?
Андрій. Згоден. Без Майї і пісня не така.
Олена. Давай, може, покличемо її?
Андрій. Будемо йти й гукатимемо: “Майє, Майє, відгукнися!”
Тамара. Вона неспроста зникла, гляди, прибіжить на твій голос.
Олена. Вона сьогодні взагалі якась дивна була, надто перед вечором, немов не при своєму. (Пальцем показує біля скроні.)
Тамара. І я запримітила, все вона якось дивно зирила на Віктора, й ні на мить не відходила від нього.
Андрій (глумливо). Зробила відкриття. Ми всі це бачили.
Олена. Тоді давайте обов’язково розшукаємо її, може, з нею щось трапилося. (Пауза.) А може, вона десь із Віктором.
Тамара. І я так думаю. Бо сама бачила, як Лариса прибігла вся в сльозах. Я до неї: “Ларисо, Ларисо”, а вона й не оглянулася.
Андрій. Досить теревенити. На пошуки. Тільки тихо. (Йдуть.) Т-с-с. Ось тут можуть бути. (Відсовує кущі.) Люди, он вони! (Віктор і Майя сидять спинами до них.)
Олена. Мовчіть. Постоїмо, послухаємо.
Тамара. Я ще не навчилася з-за спин підслуховувати.
Олена. Ну й даремно. Це ж так цікаво. Тихо всі.
Віктор (встав, виходить з Майєю наперед). Ларисо, серце моє.
Майя. Вітю, говорю тобі знову, я не Лариса, а Майя. Придивися пильніше до мене, я Майя, яка тебе ніжно і щиро кохає. (Пауза.) Скажи, тобі краще?
Віктор. Мені добре, мені зовсім добре.
Майя. От бачиш. Зі мною тобі завжди так буде.
Віктор (здивовано дивиться на неї). І правда: ти не Лариса, а з тобою так добре мені. (Придивляється.) Майє! Ти – Майя?
Майя (горнеться до нього). Майя. Я Майя. Будь зі мною.
Віктор. Дивно, я з тобою.
Майя. Зі мною.
Віктор. Ну що ж, так, значить, треба?
Майя. Звісно, Вітюсю. як же інакше. (Горнеться до Віктора.) Мені холодно, обніми мене знову, поцілуй, зігрій. (Віктор повільно прихиляється до Майї.)
Тамара (хапається за голову). Дівчата, пропала Лариска. Вона цього не переживе.
Олена. А ми їй не скажемо.
Андрій. Але ж це не гідно.
Тамара. А гідно, по-твоєму, з-за спин слідкувати за ними?
Андрій. Мерзотник! Я його вб’ю.
Тамара (хапає його за руку). Не чіпай, Віктор був у нас свідком на весіллі. Пам’ятаєш, ти якось казав: “Віктор і більше ніхто”. (Пауза.)Та й яка тобі різниця?
Андрій. Отакої. Я не знав, що він такий негідник.
Олена. А я говорю, і його чіпати не потрібно, і Ларисі нічого не скажемо. Сьогодні з Майкою поволочиться, завтра до Лариси прибіжить. А ми назавжди винними залишимося.
Тамара. А як же він гляне їй після цього в вічі?
Андрій (жартівливо). А він перші дні на груди й ніжки її поглядатиме, а коли  вже трохи призабудеться, – тоді й в очі можна.
Тамара (вражено). Що це ти городиш, Андрію?
Олена. І нічого  він не сказав лихого. Після такого... (Киває в бік Віктора і Майї.) Одразу в очі уникатимеш.
Віктор (прислухаючись, злякано). Голоси? Тут хтось є.
Майя. Ти злякався? Я – ні! І нікого тепер не боюся. Хочеш, я на весь світ закричу: “Я кохаю Віктора!”
Віктор (злякано). Прошу тебе, не треба.
Майя. Чому не треба? (Сміється.) Треба, Вітюсю. Дуже треба. Я хочу, щоб і море, і дерева, і будинки, всі і все на світі знали. (Кричить.) Я люблю Віктора!
Віктор (злякано). Не треба, прохаю тебе.
Майя. Тепер ти просиш. А в чому ти півгодини тому присягався?
Віктор (стогне). То не я, то мій біль...
Майя (сміється). Біль? Ти ж казав, що він вгамувався. (Сміється.) Ха-ха-ха. (Знову кричить.) Я кохаю Віктора!
Віктор (тихо). Не треба, Майцю. Не треба.
Майя (сміється). А я буду, буду, буду! (Кричить.) Я кохаю Віктора! Його одного й на все життя.
Віктор (благально). Не треба. Благаю: не треба.
Майя (сміється). Поваляйся у мене в ногах, покачайся, щоб я бачила, що ти і справді мене кохаєш.
Віктор (перебиває). Послухай же, голоси збоку... (Простягає до неї руки.)
Майя. Ех ти. Тут, крім нас, нікого нема, й у цілому світі ми вдвох. (Збоку виходить Олена, б’є Майю по щоці. Майя спершу стоїть як укопана, потім здивовано.) Олено, ти?
Олена. Я!
Майя. За що?
Олена. За Ларису! За її знівечене кохання. (Б’є по другій щоці.) А це за Віктора, за його любов!
Майя. Спасибі! Ти добре зробила. Нехай поболить. Страждати за своє кохання – то і є щастя.
Тамара (підійшовши). Майко, як же так?
Андрій (підходить до них). Та її вбити мало.
Майя. Мало, Андрію, мало. Вбити за милого, то нема нічого. Бо скрізь він тут, зі мною. (Показує на серце. З’являється Лариса, стає віддалік. Її не
помічають.)
Тамара. Ти збожеволіла, Майко.
Майя. І ти б збожеволіла, коли б так кохала. А то тільки комедію з Андрієм розігруєте: вони сім’я. Чи бачили таке? Чоловік і жінка. Тільки й того, що разом ходите, та спите, та ще перед людьми хизуєтесь своїм почуттям. А насправді... (Пауза.) Я ж усе ще з самого початку помічала.
Лариса (несамовито). Я ж усе з самого початку помічала!..
Олена і Тамара (побачивши Ларису, підбігають до неї). Ларисонько, ти? А ми й не знали.
Лариса. Не треба заспокоювати. Я відчувала: так мало статися.
Віктор (зводиться на ноги). Ларисо, Ларисочко, не залишай мене.
Лариса. Ти ж мене, Вітю, покинув. (Біжить.)
Віктор (не помічаючи, що її вже нема). Хочеш, я все своє життя вимолюватиму в тебе пробачення.
Майя. Спасибі, любий, ощасливив на все життя.
Віктор (несамовито). Знов ти? Виїла серце, хочеш і печінку зжерти?!
Майя (сміється). Я? Серце? Твоє з’їла? Зараз ти караєшся. Нічого, прийде час, коли ти сам прибіжиш. (Пауза.) Приповзеш. (Дивиться на нього якусь мить, потім іде.) Подумай же над моїми словами. (Сміється.) Мій коханий Вітюнчику.
Віктор (опускається на коліна, б’є руками землю). Прокляття, що я накоїв, що я накоїв?
Андрій. Дівчата, йдіть до Лариси, а я з Віктором. Його тепер одного залишати не можна.
Тамара. Добре, Андрію. (Цілує його в щоку.) Ми вже йдемо. (Дівчата зникають.)
Андрій. Вставай, Вітю, підемо. Тобі не можна тут лишатися.
Віктор (не тямлячи). Ох, правда. Бути тут – то понад мої сили. (Зводиться на ноги, Сергій допомагає йому. Повільно йдуть удвох. Невдовзі з’являються Лариса, Тамара і Олена.)
Олена. Як добре, Ларисочко, що ми тебе по дорозі зустріли.
Лариса. Краще б ви мене вже ніколи не побачили. (Пауза.) Ось тут же він ходив, я чула його голос, його стогін. Йому було тяжко, боляче. А я не врятувала його.
Тамара. Ларисо, не треба, бо я зараз розридаюся.
Олена. Ой, Ларисочко, і я теж не годна стриматися. (Плаче.)
Лариса. Ні, дівчата, сліз не треба. Моя вина, мені й кара. Я не вберегла його. А ви не плачте. Бачите: я вже сміюсь. (Намагається усміхнутися, раптом опускає голову.)
Олена і Тамара (разом). Ларисо, Ларисочко, ну годі, не треба. Все минеться, призабудеться.
Лариса (крізь сльози). А чи ж забудеться?
Дівчата виводять Ларису. Лунають слова пісні: “Все мине: радість й сум – для тебе”...

Картина п’ята

Спекотний літній день. Берег моря. Дитячий гамір, сміх. Голоси вожатих: “Колю, не запливай далеко”. “Васильку, тільки до плавунців”. “Діти, а зараз усі на берег загорати”.

    Тетяна (підбігає до Олега та Костика). Дивно, ви вже тут? Багато ще роботи, Олеже?
Олег. Роботи? В кого?
Тетяна. В тебе. Сьогодні ж у дітей гра. Всі маршрути позначити треба. Гасла написати.
Олег. Уже й крапки розставлено і пензлі помито. Правда ж, Костику?
Костик. Я сам ще й допомагав.
Тетяна. Правда?
Олег (підморгує Тетяні). Без нього не знаю, чи й встиг би.
Тетяна. А вдома ж… (Помічає, що Олег підморгує до неї.) Думаю, і яке б йому заняття, щоб до душі, сподобалося. А він, бач, маляр.
Костик. Я сьогодні стільки перемалював!
Тетяна. І що ж, коли не секрет?
Костик. Не що, а кого! Дядьо Олег казали, що на живих людей треба казати “кого”.
Тетяна (радісно). Ой, ти моя жива людино, чоловічок ти мій маленький! Кого ж ти малював? (Цілує його в чоло.)
Костик. Тебе, мамо.
Тетяна. Мене? І як, вдалося?
Олег. Чудовий дитячий малюнок! Всі почуття в ньому. Звичайно, Таню, ти схожості з оригіналом там ще не шукай, проте Костик говорить, що то мама.
Тетяна. Та покажіть, зрештою! Мені ж кортить на свій портрет глянути.
Костик (хитрувато). Обіцяй, що з дядею Олегом підеш сьогодні кіно дивитися. Знаєш, яке сьогодні? Ні? (Пауза.) І я не пам’ятаю. Та  я зараз збігаю, подивлюся.
Тетяна. Таке скажеш. Це ж скільки бігти?!
Костик. Скажи, підеш?
Тетяна. Та ж піду, піду.
Костик. О, я, здається, пригадав яке.
Тетяна. Хитрющий, а яке?
Костик. “Створення…”. Ні, не так. “Створені… створення”. Ні, теж не воно. (Стоїть в розпачі.) Забув.
Тетяна. Звідки б же ти й знав? Ти ж у мене ще й читати не вмієш.
Костик. Всьому свій час, дядьо Олег казали. І як фільм називається, теж. (До Олега.) Дядю Олег, ви не пригадуєте?
Олег. То фільм для дорослих. (Пауза.) “Створені одне для  одного” називається.
Костик. А ви прийдете? Мама чекатиме вас. (Тетяна і Олег усміхаються.)
Олег. Та я щодня прихожу, але… Потопчуся, потопчуся та й іду назад.
Костик. А в нас із мамою буде умова: я їй портрет показую, а вона увечері йде в кіно.
Тетяна. До вечора ще далеко.
Костик. Ну, ти завжди так. Обіцяй же. (Горнеться до Тетяни.) Дяді Євгена не жди, він не прийде. Він нас не любить. Я сьогодні підійшов до його загону, просто так, постояти, так він перейшов на інший бік і, аж поки до моря не пішли, навіть не глянув на мене. (Пауза.) А дядьо Олег нас любить.
Тетяна. Ти бач, який психолог. Не знаю, як і діяти?
Олег. Слухай, що дитина радить.
Тетяна. А от серцю не накажеш.
Олег. Накажеш заради дитини. (Пауза. Олег довго дивиться на Тетяну.) І заради дитини, і заради самої себе. (Коротка пауза. Тихо.) І ради себе теж. (Тетяна мовчить. Костик біжить до лавочки, бере альбом, повертається.) Я чекатиму, Тетяно Миколаївно. Я довго чекатиму. Дні, місяці, роки. Я вмію чекати, Таню.
Тетяна. Ти вже дочекався любий.
Костик (підбігши). А тепер, мамо, глянь, яка ти. (Відкриває наугад альбом.)
Тетяна (здивовано, з захопленням). Ти у мене, синку, талант!
Костик. Я вже, мамо, вирішив: виросту – художником буду.
Тетяна. Ти вже зараз як малюєш. Ну, справжній молодець! (Показує його роботу.)   
Костик (дивиться). Ні, це не я. Я отам далі. Це дядьо Олег. Він тебе часто малює. Ти б побачила, скільки ще їх у нього в кімнаті!
Тетяна. Правда? (Пауза.) Хотіла б побачити.
Костик. Дядю Олег, покажете?
Олег. Ми домовилися, що ти нікому не розкажеш.
Костик. Лише один раз. Мамі.
Олег (усміхається). Кому-кому, а мамі доведеться.
Костик (тягне Тетяну за руку). Мамо. Ходімо. Ось ходімо зараз же.
Тетяна. Ну, як тут відмовиш. Що ж, ходімо в твою картинну галерею.
Олег. Картинна галерея! А й справді, тільки не моя, вона твоя, Таню. (Тетяна ніжно стискає руку Олегові. Йдуть.)
Валентина Миронівна (з’являється, зупинивши їх на півдорозі). Нарешті я вас, Тетяно Миколаївно, знайшла. Тут ось вам кореспонденція. Та ще й на кожному конверті: “Особисто”. (Олег сильно захвилювався.) Листоноша щойно принесла. А я сюди, то думаю, одразу й віддам.
Тетяна. Дякую.
Валентина Миронівна. І ще одне, Тетяно Миколаївно, ваш загін перший розпочинає сьогодні гру.
Тетяна. У нас усе готове.
Валентина Миронівна. Це добре. Успіхів вам. 
Тетяна. Ще раз дякую. (Валентина Миронівна йде.  Тетяна проглядає листи.) Це від мого першого. І дивитися не варто.
Олег. Раз прислав – треба прочитати.
Тетяна. Костику, треба?
Костик. Як я забіжу далеко-далеко.
Тетяна. Чуєш?
Олег. Бо лист не йому. (Пауза.) І я теж... далеко-далеко.
Тетяна (запечалено). Залишся. З тобою надійніше.
Олег. Але ж лист тобі…
Тетяна (рве першого листа на клаптики). Ось так…
Олег. Так он другий.
Тетяна (дивиться на конверт). Це від Лариси. (Олегове обличчя прояснюється. Тетяна швидко розриває конверт, дістає списаний аркуш.) Ось послухай, Лариса пише: “Можеш цього листа показати Олегові. Аж тепер я зрозуміла, що він там один справжній хлопець”. А ось і приписка: “Одному Олегові”.
Олег. Що ж, тоді послухаю…
Тетяна. Слухай же…

                                               Переміна  світла

Східцями,, що ведуть до Ларисиної квартири, повільно підходять Віктор із хлопчиком. Зупиняються.

    Віктор. Ось тут вона й живе.
Хлопчик. Тьотя?
Віктор. Лариса.
Хлопчик. Тьотя Лариса?
Віктор (зітхає). Так. Вона. (Пауза.) Як би я хотів зараз бути там, по той бік дверей. Знати б, що вона зараз робить. Про що зараз думає? Як її справи? І взагалі все-все про неї.
Хлопчик. Дядю, а ви з ким розмовляєте? Нікого ж немає. Тільки ми вдвох.
Віктор (зітхає). Говорю…
Хлопчик (дивлячись на Віктора). Я все запам’ятав. І нічого не забуду. Все скажу, як ви й просили. (Пауза.) А може, ви самі?
Віктор (похопившись). Ні-ні. Мені треба йти.
Хлопчик. Ви не хочете, щоб тьотя Лариса вас побачила?
Віктор. Ні-ні, просто так.
Хлопчик. З отаким букетом і боїтеся. Я знаю: такі букети артистам підносять. Тільки вдесятеро менші. (Пауза.) Вона у вас артистка?
Віктор. Іди вже, йди.
Хлопчик. Значить, артистка.
Віктор. Та ні. Йди вже.
Хлопчик. Я боюся. Хто вона?
Віктор. Йди вже, йди. Вона красуня.
Хлопчик (здивовано). Красуня? І ви її злякалися. А це зовсім не страшно. Я йду. (Підходить до дверей. Натискає на кнопку дзвінка. Віктор східцями мчить донизу. Двері відчиняються. На порозі стоїть Лариса.)
Лариса (здивовано дивиться на хлопчика). Хто ти?
Хлопчик. Я до вас.
Лариса. Я тебе не знаю.
Хлопчик. Я вас теж. Але вас знає дядьо.
Лариса. Дядьо! Який дядьо?
Хлопчик (розводить руками). Такий. (Пауза.) Ні, такий. (Пауза.) Ну, як би  це сказати? Гарний. Тільки сумний. Він сказав, що ви красуня. А сам він вас боїться. (Дивиться їй в очі.) Ви красуня, а звичайна.
Лариса (сумно посміхається). Красуня. Яка я красуня? Навіть Вітю свого не вберегла. Втратила навіки.
Хлопчик. О! Він дядьо Вітя.
Лариса (бере квіти, пригортає до грудей). Вітю, ти прислав мені ці троянди? Чому ж сам не прийшов?
Хлопчик. Він вас боїться. Дядьо, а такий полохливий. А я ні!
Кажу, передам. Він хотів дати мені цукерок, та я відмовився. Я вже не маленький. А квіти носити мені звична справа. І моїй мамі часто дарують. Вона артистка.
Лариса (пригортає хлопчика до себе, цілує його в чоло, не звертаючи уваги, що той щось розказує). Красуня! Так, я сьогодні красуня! Це ти, Вітю, мене нею зробив. Чому ж сам не завітав? (Хлопчик випручується.)
Хлопчик. Тьотю, мені треба йти.
Лариса. Спасибі тобі, хлопчику. Ти повернув мені сьогодні один із найщасливіших днів мого життя.
Хлопчик. Я бачу в ваших очах сльози. Ви щасливі? (Пауза.) То хороші сльози. Прощавайте! (Збігає східцями донизу.)
Лариса (заходить у квартиру). Всього десять хвилин тому ці квіти тримали його руки. (Цілує троянди.) О, а це якась записка. (Дістає, розкриває, цілує.) Його руки писали. (Читає): “Ларисочко, світ мені потемнів. Я не знаю, чи ще колись сміятимуся. Так ми й з табору повернулися вже он скільки днів, але ти мені не можеш пробачити, не можеш забути”… (Стогне, повільно сідає на диван.) Пробачити? Забути? Я тебе давно пробачила. Я все, що було, забула. Тільки ж ти не нагадуй. (Пауза.) Краще прийди до мене, а я ці квіти щодня поливатиму, пеститиму. (Перебирає кожну квітку.) Я кожну пелюсточку перецілую стільки, скільки ти мене, мій любий. (Хоче звестися. Падає безсила.) Це ж він усі гроші витратив. Тридцять п’ять днів ми там були, він стільки й квітів передав. (Пауза.) Ну що це зі мною? Я не можу цей букет у воду поставити… (Хапається за горло.) Водиці, води склянку! Одна, навіки одна. Що я наробила? (Пауза.) Ось тут його записка. Я ще не все прочитала. (Перевертається на канапі, безсило падає. Записка летить на підлогу.)

                                                 Переміна  світла

Вечір. Лунає сучасна музика. Сміх. Молоді пари танцюють.

    Віктор. Так, не буде мені її пробачення. Ніколи. Що ж робити? Куди йти? Де подітися? Її очі скрізь мене переслідують, скрізь бачать. Навіть і сюди не захотіла прийти. Камінь і той був би прихильніший до мене. Ларисо! Ларисочко! Що ж маю робити нині? (Лунає мелодія пісні:
Зустріч нова – найкращі то
Ліки є від самотності,
Але й те, що колись було
Завжди ти пам’ятай.
(Пауза.) Нова зустріч. Де ж вона й із ким? (До Віктора підходить Віринея.)
Віринея. Не сприйміть це за безтактність з мого боку, але я дозволила собі підійти до вас, заговорити. У нас ще ніколи не було так весело, як сьогодні, проте у нас ще ніколи не було такого сумного гостя, як ви.
Віктор. Пробачте. Я піду. Не буду псувати вам вечір.
Віринея. Е ні. Це буде найгірше з усього, що можна вигадати. Гість нудьгував цілий вечір, а потім і зовсім нас полишив. ( З почуттям.) Хоча єдина усмішка цього гостя затьмарить усі подарунки, що їх знесли мої друзі нині і всі слова ними сказані.
Віктор. Ніколи б не подумав, що моя усмішка така коштовна.
Віринея. У тата часто збираються різні гості, ведуть усілякі розмови, навіть суперечки, але коли говорять про поезію, всі сходяться на єдиній думці, що тут ви, Вікторе, наша гордість і надія. (Пауза.) І я ще ні разу не бачила вас, звісно, крім фотографій у виданнях, де публікувалися ваші поезії, я… (Пауза.) Я навік закохалася у вас.
Віктор. Правда? Дивина!
Віринея (підхоплює). І мені дуже дивно. Я ж зовсім не знайома з вами, а коли Жорж сказав, що й ви прийдете, я мов сама не своя стала. Весь день місця собі не знаходила. (Пауза.) А може, вам у нас зовсім не подобається?
Віктор. Як можна таке подумати? Мені ще не доводилося бувати в подібному товаристві. І якби я міг його порівняти із голубим неосяжним небом, то ви б на ньому були найяскравішою зіркою, що сяє… для мене… (Пауза.) І тільки для мене небаченим до цього часу діамантом. І я подумав би, –  я знову найщасливіший!
Віринея. Так і будь же ним, найщасливішим, мій любий! (Цілує його.) Я ще не знаю, як у нас складуться  взаємини, але відчуваю, що твої вуста витворять цей поцілунок, як твоє серце, твій розум витворить слова кохання. (Пауза.) Хто ж вона, кому  ти присвячував свої перли-поезії?
Віктор. Її немає. (Пауза.) Вона далеко-далеко. Вона назавжди зникла.
Віринея. Вона… (Пауза.) Вона перед тобою. Я шаленіла, я вмирала і народжувалася, я ніби подумки наближала цю мить – день мого кохання! І сьогодні воно квітує, буяє! Сьогодні я разом з тобою, Вікторе!
Віктор. Наше побачення. (Пауза.) Дивно!..
Віринея. Так! Дивне наше побачення. Наскільки дивне, що я й досі не можу повірити, що це воно. (Пауза.) Але твій смуток, передався й мені, Вікторе. Будь же веселий, хай і я сміятимуся сьогодні.

Лунає швидка танцювальна музика. Віктор і Віринея зникають у колі танку.

Переміна світла 

Квартира Лариси. Крізь вікна ллється щедре денне сонце, з вулиці долинає гамір великого міста. Лариса змучена, бліда, поливає троянди, принесені хлопчиком.

    Лариса. Ох, якби вчорашній день та повернувся. Я знаю: такого не буває. Я би прочитала  всі твої слова, Вітюню, і не раз, а тисячу, мільйон разів, я б їх напам’ять вивчила і не прийшла б на той вечір, куди тебе запрошували, а ти й мене через записку, а полинула б туди чарівною птахою кохання. А зараз… Що мені робити? Як тобі там учора було? Чи ж весело без мене? Коли б я знала, де ти сьогодні будеш, я б обов’язково туди примчала. Адже ти чекатимеш мене. Правда ж? (Бере троянди, цілує їх.) Вітюню, як мені дізнатися, де ти зараз? Ти зрозумієш мене й усе пробачиш. Я не могла вчора прийти до тебе. Я не могла кроку ступити. Сили мене полишили. (Пауза.) Як я налякала своїм напівпритомним станом і тата, й маму, коли вони повернулися додому. І лише чула, як тато обережно поклав мене на ліжко, і ще довго разом із мамою не відходили від мене. (Пауза.) А сьогодні я поливаю твої квіти, Вітю, торкаюся кожної пелюсточки, цілую її, я ніби й зараз відчуваю на них тепло твоїх рук, як чую на своїх вустах твої цілунки, мій невтримний, бунтівний, найкращий від усіх! (Дзвінок. Лариса відчиняє двері. Нікого.) Хто б це міг бути? (Помітила на підлозі поштівку.) О, звідки це? (Піднімає, читає): “Просимо вас, Ларисо, завітати сьогодні в Будинок творчості”. (Пауза.) Хто ж це може бути? Вітюсь! Так ні. Навіщо йому ховатися? І він завжди кожне своє слово до мене писав своїми руками, а не друкував на машинці… Нічого не збагну… (Пауза.) Відчуває моє серце, тут щось негаразд. А йти треба. Можливо, це продовження вчорашнього. Що ж, буду збиратися. Ось тільки квіти поставлю у воду. (Пригортає їх на мить до щоки, ставить у воду.) Котра ж воно зараз година? (Дивиться на годинник.) Що ж, час іти.

                Переміна світла.
Знову бачимо на березі моря Олега і Тетяну. Певний час вони стоять мовчки, дивляться одне на одного. Тетяна тримаючи перед очима листа витирає сльози. Помітно, що вони глибоко схвильовані тим про що дізналися. Костик мовчки спостерігає за ними, відходячи на кілька кроків або ж наближаючись до них.

     Олег (тихо). Ось так... (Після паузи.) Таню, читай далі.
Тетяна (читає): “І тепер, Таню, мені тільки й залишається втішатися тими квітами, що їх він передав через хлопчика. Я щодня сотні раз підходжу до букета, торкаюся пальцями пелюсток, та це не повертає мені мого милого. І вже не поверне ніколи. Коли я прийшла, куди мене й було запрошено, там уже всі зібралися. Я відразу ж упізнала його, хотіла кинутися назустріч. Мене теж у ту мить помітили. Якась дівчина, що була з ним, легенько взяла його за плече і повернула обличчям до мене. Нас розділяло кілька метрів. “Вітюсю!” – хотіла я крикнути. Він підвів очі, поглянув на мене і відвернувся до тієї, яка весь час крутилася біля нього. Ні, ні, я її ніскільки не виню і його навіть, адже моє мовчання він сприйняв як кінець. Я навіть словом не попередила його, але те, що він зробив наступної миті, замалим не вбило мене”…
Олег. Нещасна дівчина.
Тетяна. Слухай далі. (Читає): “Він вхопив її руку, а ще голосно так, щоб і я почула, сказав: “Віринеє! Я весь у твоїй владі. Радь мені, як бути, тільки не кажи: “Йди геть! Це буде смерть моя!” І вони тут же, перед усіма, поцілувалися. Далі писати несила. Ручка падає з рук, пальці зовсім помліли. Я дуже квола. Можу ледь-ледь переступати по кімнаті, міняю воду у вазі й усе боюся, що настане день, коли троянди відцвітуть, остаточно зів’януть, а з ними порветься й остання нитка, що ще хоч як-небудь зв’язувала мене з Віктором”. (Довга пауза.)
Олег. Все?
Тетяна. Все. Ось пише: “Я напевно, помру. Життя втратило будь-який сенс”… Ні, не можу далі читати. (Витирає сльози.) Тут три рядки залишилося… Ні… Не можу.
Олег. Не читай.
Тетяна (швидко глянула на нього). Що з тобою, любий?
Олег (на мить відвернувся, провів рукою по обличчю, тяжко зітхнув). Оригінально, нічого не скажеш.
Тетяна. Так. Такого й у книжках не вичитаєш.
Олег. Де там “оригінально”? Ці квіти вже були. Пригадуєш?
(Наспівує): „Жив-був художник один,
Фарби й будиночок мав…
(Тетяна витирає хустиною очі. Прихиляється йому до плеча,  співають удвох):     
І він співачку любив.
Квіти ж любила вона.
Тетяна (випростовується). Олег, їдь до неї.
Олег (здивовано). Я?! До неї?!
Тетяна. Їдь! Зараз же! Цієї ж миті. Кидай усе і їдь. Вона тільки тебе згадує. Бач, написала: “Можеш листа прочитати Олегові”. Олег, ну чого ти стоїш? Їдь. Я витримаю. І хоча ти й мені подобаєшся, можливо, я й покохала б тебе, їдь. Я витримаю. (Плаче.) Олег, заради найсвітлішого, найпрекраснішого почуття, врятуй її. (Пауза.) Що ж зробиш? Життя внесе свої корективи, а воно невблаганний коректор.
Олег. А ти?.. Малий?..
Тетяна (похоплюється). Пам’ять про тебе збережу назавжди. (Костик, що досі мовчав, сміється чомусь своєму. Олег і Тетяна обнімаються, йдуть берегом моря. Костик забігає, стає  поміж ними.)
Костик. Мамо, хай дядьо Олег не їде. Татом мені буде. Він і тебе любить.
Тетяна. Не можна так. Треба їхати, синку. Щастя інколи буває дуже коротке. Але буває й… (Останні слова її заглушує морська хвиля. Утрьох Тетяна, Олег і Костик прямують берегом. Набігає хвиля морська, яка перегукується з піснею: “Все мине радість й сум для тебе…”).

                                                   З а в і с а

Олександер Купрій