* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ЖМИКРУТИ

18:43 16.08.2007

ЖМИКРУТИ


П’єса на три дії


Дійові особи:

Іван Пилипович
Ольга Данилівна – батько, 60 р.
– мати,  58 р.   Сергій
Лариса їхні діти. Віктор – зять, чоловік Лариси.   Гаращук
Семенко         
Величко     односельці.





                               

                                   ДІЯ ПЕРША

Картина перша

На подвір’ї біля будинку стоять Іван Пилипович і Гаращук, розмовляють. Далі від них під яблунею саморобний стіл, на якому накрита газетою їжа. Біля столу  –три стільці.

         Іван Пилипович. Чи старий цей кінь став, що заїздився? (Сміється. Після паузи, серйозно.) А чи то робота важко була?
Гаращук (підходячи до столу, сідає). Е, Іване Пилиповичу, що ви не кажіть, а таки добре на серці після справжньої роботи. Відчуваєш себе людиною.
Іван Пилипович. Згоден, Матвійовичу. Тут і правильна організація та ще такий майстер, як ти. Не встиг я й оком мигнути, як із роботою впоралися.
Гаращук. То дякуйте Сергієві. (Після паузи, задумливо.) Золотий хлопець  у вас, Пилиповичу. Такого трудягу рідко  зустрінеш.
Іван Пилипович. Та воно, правду кажучи, і я горобцям штани не одягав.
Гаращук. То й добре. Їм ваші штани треба, як зайцеві стоп-сигнал. А за Сергія радий. Мені такого помічника – горя б не знав.
Іван Пилипович (задоволено). А от я тепер й справді горя не знатиму: все зробили, як і спланували.
Гаращук (сміється). Спланували ви з Данилівною, а зробили ми з Сергієм.
Іван Пилипович. Та ще ти як розкажеш.
Гаращук (перестає сміятися). А я, Пилиповичу, не в докір вам скажу, а в похвалу: син у вас трудяга. Робота аж горить в його руках. З півслова все розуміє.
Іван Пилипович. Та вже нехай і так. Знаю: любиш поговорити, але зараз до столу. (Сміється.) Чи застосувати силу?
Гаращук (сміється). Ох-хо-хо-хо-хо-хо. От цього вік не буде. Після такого фізичного гарту харч – найперше діло.
Іван Пилипович. Ну, то сідай, бо вже з півгодини як і руки помили. Тут дещо є. Решту я зараз. (Відчиняє двері у веранду, гукає.) Данилівна, а давай що там у тебе?
Ольга Данилівна (виходячи з хати, несе графин із горілкою, хліб). Оце, хлопці правду скажу  ледве з обідом упоралася. Біля  вікна вистояла.
Гаращук (сміється). Знайшли заняття до вподоби?
Ольга Данилівна (теж сміючись). То через вас. Любувалася роботою.
Гаращук (вдаючи серйозного). Е,  наступного разу розумнішим буду. А то прив’язали господиню біля вікна, що й за обід забулася. (Всі задоволено сміються.) А за роботу і ви, Пилиповичу, і ви, Данилівно, не мені, – Сергієві дякуйте. Без нього до вечора возилися б. (Думає.) А може, ще й на завтра  лишилося б.
Ольга Данилівна. Бачу, натомився Сергій. Тільки в хату – за книжку і мерщій на диван. Я вже й не казала йому нічого. Хай спочине, думаю.
Іван Пилипович. І я не проти. А ми з Матвійовичем отут під яблунькою...
Гаращук (перебиваючи). Не тільки з Матвійовичем, а й з Сергієм теж.
Ольга Данилівна. Та він не схоче.
Гаращук. А ви запитували?
Ольга Данилівна (нерішуче). То, може, погукати?
Іван Пилипович. Нехай, він ще встигне.
Гаращук. Що ж, тоді і я не буду.
Іван Пилипович (сердито). Ти мені фільчину грамоту не читай. Працювати і щоб по чарці не випити…
Ольга Данилівна. І справді, Павле Матвійовичу, не по-людськи воно якось буде.
Гаращук (запально). А це по якому? Пилипович тільки руками потирав та байки розказував – частуватиметься, а Сергій всю душу вклав у роботу, ще, мабуть, і мозоляччя натер – обійдеться? (Пауза.) Ей ви, люди,  люди… (Довга пауза. Всім незручно.)
Ольга Данилівна (ніяково). Та хіба ж я що? (Киваючи на чоловіка.) Он як батько скаже.
Гаращук (сміється). Ох-хо-хо-хо-хо-хо. Батько? (Пауза.) Де ви тут його бачите? (Довга пауза.) Немає що сказати? (Пауза.) Тут буде так, як я зараз зроблю. ( Встає, підходить до веранди, прочинивши двері, гукає.) Сергію, а йди -но сюди.
Сергій (виходить). Ще якась робота?
Гаращук (сміючись). Бач, який хвацький. Чи ти і спав би з роботою? (Пауза.) Але зараз, я думаю, буде найкраще з нами пообідати. Бо, як робити – хай Сергій, чарку пити (раптом сердито) – хрін старий.
Сергій. Та я вже.. (Дивиться на батька. Махнув рукою.) Потім..
Гаращук. Швидше твій премиленний батечко без обіду залишиться, ніж ти. (До Ольги Данилівни.) Данилівно, три порції на стіл, три чарки і три ложки. (Підходить до Сергія, бере його під руку, веде до столу.) А ось і третій стілець давно чекає на тебе.
Сергій. Бач, а я й не знав. Дякую.
Гаращук. Тепер знатимеш. (Довга пауза.)
Ольга Данилівна. Ой, чого ж я стою? (Швидко зникає в хаті. Всі мовчать, поки її немає.)
Іван Пилипович (до дружини, що з’являється на порозі). Дай, я тобі допоможу.
Ольга Данилівна (кинула сердитий погляд на чоловіка). А раніше не можна було?..
Іван Пилипович (пропустивши репліку повз вуха, допомагає їй). Тепер ніби все. Сідайте, хлопці. (Чоловіки сідають за стіл. Ольга Данилівна, давши лад на столі, йде в хату.)
Гаращук (до Івана Пилиповича, докірливо). Наливайте, будьте хоч тепер господарем. Бо вже не одна півгодини збігла. (Іван Пилипович мовчки бере графин, наливає горілку.) Першому, як годиться, Сергієві. Як говориться, по труду і честь. (До Сергія.) Яке це читання, не вкинувши шматок до рота?
Сергій (глянувши на батька, з іронією). Мені ж на останній автобус. (Пауза.) Встигну.
Гаращук. Чого так спішно?
Сергій. Вранці на роботу.
Гаращук. Зрозуміло.
Іван Пилипович. Ну що, піднімемо?
Гаращук. І вип’ємо. (Всі троє випивають, їдять.) А це вже хоч і не моє діло, звиняй, Сергію, однак скажи: чи довго ще митарствувати збираєшся? (Довга пауза.) Може, не чуєш?
Сергій. А хіба що?
Гаращук. Життя проходить. Женитися тобі давно пора. (Пауза.) Як і господареві знову по чарці підносити.
Іван Пилипович (догідливо). Я тільки, Матвійовичу, твого слова й жду. (Наливає чарки. Гаращук і Іван Пилипович випивають, обідають.)
Гаращук (глянувши на Сергія). А ти, Сергію, чого утримуєшся?
Сергій. Я досить. Душа міру знає.
Гаращук. Угу. Ну, що ж, хвалю, що не вкидаєшся у це (показує на графин) діло. От батькам допомагати - це справа хороша. І за це хвалю. Але й про свою сім’ю треба подумати. (Замислившись.) Скільки це тобі?
Сергій (жартома). Та пес у моєму віці вже б двічі здох.
Гаращук. Ну, то діло собаче, а ти старайся, щоб по-людськи було.
Сергій (сміється.)  Ще грошей на весілля не заробив.
Гаращук. Хе-г. Знайшов відмовку. Он батько розкошелиться, якусь тисячу підкине. А я музик приведу. (До Івана Пилиповича.) Чуєте?
Іван Пилипович (перестає їсти, дивлячись на Гаращука.) І карбованця не дам.
Гаращук (здивовано). Отакої! Не знав, що ви такий скнара. (Пауза.) Чи, може, немає?
Іван Пилипович. То вже чи є, чи ні, а сказав – не дам, значить, не дам.
Гаращук. Що ж, Сергію, до мене прийдеш. У мене є. (Пауза.) Для тебе знайду.
Сергій (ніяково посміхаючись). Оце вигадали. Моє весілля за ваші гроші.
Гаращук. Нехай старий пень собі на смерть складає, а живим – жити. Приходь без ніякого…
Сергій. Руки й ноги є – сам зароблю.
Гаращук. Що ж, моє не в лад, я зі своїм назад.
Іван Пилипович (наповнюючи чарки). Ти, Матвійовичу, краще одне діло знай, бо як розумні люди колись говорили: після першої й наймит не закушує.
Гаращук. Встигнете з козами на торг.
Іван Пилипович. А я все ж думаю, що час нам уже й по третій підняти.
Гаращук. Я випитих чарок ніколи не рахую. А підганяти з оцим не слід.
Сергій. Ну а я, мабуть, піду.
Гаращук (показуючи на Івана Пилиповича, сміється). Чув про наймита? Ото хоч за цим разом бери свою порцію.
Сергій. Ні, я не буду. Закон у мене такий.
Гаращук. Що ж, правильно. Хвалю, хвалю.
Іван Пилипович (тримаючи чарку в руці, незадоволено). Матвійовичу, довго ще мені отак чекати? (Пауза.) А те питання, що тебе так цікавить, ми вже якось самі обміркуємо. (Пауза.) Буде видно. (Іван Пилипович і Гаращук знову випивають по чарці, обідають. Сергій мовчки виходить із-за столу, йде в хату.)

 

Картина друга

Вітальня. В кутку стоїть старий диван. Біля вікна - великий саморобний стіл, чотири стільці. Вікно прикривають штори. Сюди швидко заходить Сергій. На край столу кладе “дипломат”. За мить входить Ольга Данилівна.

Ольга Данилівна. Пробіг, тільки й буркнув: “Добрий день”.
Сергій. І цього досить.
Ольга Данилівна. Он як. Це ж чому?
Сергій. Чому? А скажи, будь ласка, як було минулого разу? Приїхав додому, наробився, а як обідати – то без мене. (Пауза.) Якби не чужий чоловік, не згадали б, що я і є.
Ольга Данилівна. Я ж говорила: “Бери яйця, підсмаж”. І ти мені цим не дорікай. З мене й так вистачає клопоту. Он поросята, кури табуном за мною ходять. А в тебе руки й ноги є, не лінуйся, зготуй. Ніхто й слова не скаже.
Сергій. Розумна відповідь. А що батько завжди витворяє, тільки-но я в хату? (Імітує батьків голос): “Ну, що ти тут привіз?” – і до сумки. – “Я за все розрахуюся. Мені нічого твого не треба. Я ще старців не воджу –                                 і заходжується роздивлятися. – Пляшка “Шампанського”. Навіщо це? (Пауза.) Ну, та гаразд. А ціна шість п`ятдесят. О, пляшка “Міцного”! “Портвейн Тавричеський”!  Доплюсуємо й це. (Пауза.) Ковбаса? Хіба це ковбаса? От, я пам`ятаю, “Краківська” була, ото ковбаса. Зараз її ніде не  знайдеш. Ну, та раз привіз, хай хоч така буде. Ти не думай, батьки тебе не обдурять. Скільки її тут і по чім? – Піднімає на руці, виважує. – Десь більше двох кілограмів. Ну, та я зараз точно взнаю. Ще й на вагах зважує. Бач, не набагато й помилився. Скажи, правда, що по десять?” (Пауза.) Ось так. Ціни він знає. І мотає нерви.
Ольга Данилівна. І для чого таке молоти?
Сергій. Скажи, навіщо це робити? (Пауза.) Але баста, досить з мене.  Зараз ми з усім розберемося і цьому ідіотизму покладемо край. (Пауза.) І тепер хоч заперечуйте, хоч ні  –  не допоможе.
Ольга Данилівна. Слухай, Сергію, ти сьогодні не такий, як був.
Сергій. Бо не мовчу? Помітила. Я й батька попереджу, ще раз заведеться – геть змінюся.
Ольга Данилівна. До батьків діти завжди повинні ставитися з повагою.
Сергій. Та поважати потрібно й ворога, коли того варт. А от вас за що?
Ольга Данилівна. Казав би прямо – не потрібні вже.
Сергій. Знову твоя “логіка”?
Ольга Данилівна. З твоєї поведінки видно.
Сергій. Моєї? (Пауза.) Ще ж недавно і тітка Катерина, і баба Євдокія Поливчукова та й інші сусіди як називали мене? (Пауза.) “Швидка допомога”! Чому? Бо тільки вільна хвилина – сюди. Мерщій впрягаюся. І в день останнього приїзду я парочку добренних мозолів нажив тут. А от його величності чомусь не вгодив. І, бач, розгнівив.
Ольга Данилівна (зітхає). Ні, не той ти. Був же людина як людина.
Іван Пилипович (входить). Явився? (Пауза.) А я гадав, що довгенько не показуватимешся. Продовжуй, продовжуй.
Сергій. Та ж біля тину багато роботи. Бо приїдуть гості і їм дістанеться. (Пауза.)
Іван Пилипович. Ну, продовжуй, продовжуй…
Ольга Данилівна. Уже наплів, аби слухали.
Сергій. А ти гадаєш, що в мені назавжди засіло оте твоє “Помовч, язичку…”. Ні, даруйте, колись мав сказати.
Іван Пилипович. Та я чув.
Сергій. Чудово! Більше не матимете мене за дурня.
Іван Пилипович. Що, що?
Ольга Данилівна. Хіба ти не бачиш, він і справді здурів.
Сергій. Значить, таки мовчи, мов той раб без’язикий?
Іван Пилипович. Ні-ні, чого ж, викладай. (Пауза.) Так ти тут раб? Цікаво - цікаво.
Ольга Данилівна. Може, тебе там яка підкушує, то хай вона лусне.
Сергій. Не уявляю, яка вона й на вигляд.
Ольга Данилівна. Ой Сергію, що ти витворяєш?
Сергій. Сім раз запитуватимеш? Щось.
Ольга Данилівна. Ти не той, що колись.
Сергій. А ви які?
Ольга Данилівна. Люди як люди.
Сергій. Які ви люди, таке й моє ставлення до вас.
Ольга Данилівна. Ну й язик, як те помело. Хоч би раз змовчав.
Сергій (глузливо). “Помовч, язичку…” – так?
Ольга Данилівна (дуже серйозно). Еге ж, помовч, язичку, кашки дам.
Сергій (спльовує). Їж ти її сама. (Йде.)
Ольга Данилівна. На очах псується.
Іван Пилипович. Нічого. Я ще приберу його до рук. Хай роботу впорає, а там прикручу, не писне.

Картина третя

Велика кімната. Посередині довгий стіл, п’ять стільців. Біля  стіни стоїть шафа з посудом. У кутку біля вікна – ліжко. За столом в робочому одязі сидить Сергій. Нервує. Візьме шматок хліба, потримає в руці, відкусить трохи, покладе назад у хлібницю.

           Сергій (сам). Чого я чекаю, питається. Борщу півкаструлі у холодильнику, правда, вчорашній чи позавчорашній, а може, ще й давніший, але шлунок є чим набить. (Підходить до шафи, бере миску.) Отак воно надійніше. (Заходить Іван Пилипович.)
Іван Пилипович (глянувши). Не треба допомагати, самі впораємося.
Сергій. І не думаю… (Ставить миску на стіл.) Отам борщ в холодильнику…
Іван Пилипович. Нічого, зачекай, ми скоро.
Сергій. Кишки вже марша грають.
Іван Пилипович. Який нетерплячий! Тобі батько каже, обід гарантую, якого не в кожному ресторані зготують.
Сергій. Та коли, мов пес, голодний, їстимеш, що під руку попаде. (Заходить Ольга Данилівна.) Я на роботі вже б давно наївся. (Показує на годинник.) За чверть четверта. Та ще й натомився. Лякали одні: ”Два дні возитимешся!” А я за півдня впорався.
Ольга Данилівна. Що ж дивуватися, ти молоденький.
Сергій. Тож, певно, і їсти дуже хочу.
Іван Пилипович. Нічого, від того шкура не потоншає.
Сергій. Та звичайно.
Ольга Данилівна. А коли й стане тонша, то не набагато.
Сергій. Ну для чого оця балаканина?
Іван Пилипович. Так що ж ти пропонуєш?
Сергій. Щоб ти поспішив на грядку.
Іван Пилипович. Я зараз, зараз. (Хитає головою.) Який обід буде!
Сергій. Краще б вчасно. Розумієш, таточку, всі добрі люди так роблять.
Ольга Данилівна. Ой, треба йти, бо згорить. (Проте затримується.)
Іван Пилипович (махнув рукою). Думав кропчику туди, петрушечки, але тут на мене з криком. (Виходить.)
Сергій. Давай уже.
Ольга Данилівна. Якщо готове.
Сергій. О, смерть моя! Голодомор домашній.
Ольга Данилівна. Ось не хникай, як мала дитина. Зготується, в пазусі не триматимемо і сусідам не віддамо.
Сергій. О, вже й їсти не так хочеться, і добре, і весело мені. І чого я, дурень, ще дві години тому того холоднючого борщу не натьопався?
Ольга Данилівна. Його треба гріти.
Сергій. Так що швидше, підігріти вчора, чи позавчора, чи й тиждень назад спартолене, чи п’ятирічку чекати?
Ольга Данилівна. Чув, що батько сказав?
Сергій. Ну, раз батько сказав. (Сідає за стіл, складає руки, мов у школі за партою, опускає голову. Принишк.) Ш-ш-ш-ш-ша-а… (Прикладає палець до вуст.) Мене немає вдома.
Ольга Данилівна. Якби ти дурня не клеїв, давно б пообідали.
Сергій. Так це для того, щоб я мовчав? Знатиму.
Ольга Данилівна. Це вже не знати, що белебениш. Навпаки, батько вирішив сьогодні урізноманітити меню, бо, як ти кажеш, все борщ та й борщ.
Сергій. Та ще як три дні або  й більше у холодильнику постоїть. Ото смакота! (Заходить Іван Пилипович. Несе два горщики, тулячи їх до грудей.)
Іван Пилипович. Ось, будь ласка, тушкована картопля в горщиках. (Дивиться на Сергія: яке, мовляв, враження.)
Сергій. Коли б ще вчасно.
Ольга Данилівна. А як на мене, то і це швидко.
Сергій (іронічно). Ви, мабуть, увечері обідаєте, а вечеряєте наступного ранку.
Ольга Данилівна. Ось не ошкильничай.
Сергій. Що за слово?
Ольга Данилівна. Ну, не забаранчай! Ти хочеш, щоб і не згоріло, а вже на столі.
Сергій (показує на їжу). Та ж на столі, нарешті.
Іван Пилипович. Підожди, зараз я ще щось внесу. (Виходить.)
Ольга Данилівна. Е, сину, ти ще нашого батька не знаєш.
Сергій. Таке ж, таке.
Ольга Данилівна (спалахує). Що тобі невигідно, не пойму. Плазують усі перед ним, плазують.
Сергій. Ні, вийду на свіже повітря. (Йде до дверей. Входить Іван Пилипович, несе велику сковороду.)
Іван Пилипович. Ось де класична річ, смажені кабачки! Я це так люблю.
Сергій. Спасибі, добродію. Дуже смачно розповідаєте.
Ольга Данилівна (сердито). Ось сідай і їж уже мовчки.
Сергій. І вам, добродійко, дякую. (Ольга Данилівна засовалася на стільці, хотіла щось сказати.)
Іван Пилипович. Ще салат принесу.
Сергій (тоном команди). Відставити обід! Струнко! Ать, два! Почекати ще.
Ольга Данилівна. Отак ложкою й дала б по лобі, знав би…
Сергій. Ото горе велике, поїхав би, не обідаючи.
Ольга Данилівна. Та не лякай нас тим.
Іван Пилипович (глянув мовчки, сердитий, проте стримується). Зараз, зараз, я швидко. (Виходить.)
Сергій (дивиться у вікно). Нарешті таки зрозумів, що їсти хочеться, дивись, яким вихилясом побіг.
Ольга Данилівна. Дивися сам. (Пауза.) Ти такий безчувственний, мертвого з гробу піднімеш, як тобі чогось захочеться. (Заходить Іван Пилипович.)
Іван Пилипович. Салатик люкс!
Сергій. Нарешті! (Кричить.) Нарешті-і-і-ііі!..
Ольга Данилівна. Самошедший, втихомирся.
Іван Пилипович. Одну хвилинку… Це не все. (Швидко виходить в іншу кімнату, за мить повертається з повною пляшкою.) Ось вона, наша, домашня.
Сергій. Дякую. Я вже п’яний.
Іван Пилипович. То ти  не хочеш?
Сергій. Ні.
Ольга Данилівна. Цікаво, чого це?
Сергій. Щоб ще й за самогон платив?
Іван Пилипович. До чого це?
Сергій. Запитай у неї, нагадає.
Ольга Данилівна (здивовано). Я? Убий, не знаю.
Сергій. Що ти заспівала в минулому році, коли я вирішив у селі відпустку провести?
Ольга Данилівна. Оце, хоч би й з цього місця не встала, не пам’ятаю.
Сергій. Зате я не забув.
Ольга Данилівна. Ти ще згадай десятирічне.
Сергій. Я пам’ятаю, що й за тридцять моїх відбулось.
Ольга Данилівна. Завидна пам’ять. А тут вчорашнє не тримається.
Іван Пилипович. Та замовкніть в кінець кінцем! (Довга пауза.) Такий обід. (Хитає головою.) Ум-м-м… Думалось: сядемо тихо, мирно поговоримо хоч раз.
Сергій. А як? Навчи!
Ольга Данилівна (посміхається). Чи ти й з дівчатами такий уйгур?
Сергій. З якими? (Пауза.) З тими, що ви порозганяли? Так вони вже давно заміж повиходили, дітей мають.
Ольга Данилівна. Знов зі злом!
Сергій. Яке питаннячко, таке й шануваннячко.
Ольга Данилівна. Так невже ні з котрою й не зустрічаєшся?
Сергій. Заспокойся. З дівчатами я дуже і м’який, і гнучкий, і чемний, і теплий, і щедрий, і лагідний, і уважний, і-і-і…
Ольга Данилівна. Оце зачепила. Припиняй уже, бо так можна й заїкою стати.
Сергій. Що? Що?
Ольга Данилівна. З дівчатами він і такий, і сякий. А з батьками?
Сергій. Це я з батьками, як ти кажеш, і такий, і сякий, ще й он  який.
Ольга Данилівна. І хто ж тепер тебе розумним назве?
Сергій.  Той, що й вас.
Іван Пилипович (стукнув ложкою по столу). Досить!
Ольга Данилівна. Тихіше, горілку розіллєш, тарілки поперевертаєш.
Іван Пилипович. Ну й нехай. Так, думав, посидимо…
Сергій. Слово честі, зготовлено смачно, ну, а стосовно посидіти… (Розводить руками.) Не вдається сьогодні.
Іван Пилипович. А чого? Он бачиш, скільки на столі.
Сергій. Не тільки розглянув, а трішки й скуштував із вашого багатого столу. Щедро! Чув колись по радіо в якійсь країні, якщо в них на столі п’ять страв, то вважається, що в них велике свято. Отже, можна сказати, і в нас сьогодні теж? (Пауза.)  Мабуть, ви не розчули?
Іван Пилипович (розважливо). То як ти думаєш (показує на стіл), звідки воно все взялося?
Сергій. Та ж стільки вдвох біля плити капарилися.
Ольга Данилівна. Він не про те, Сергію.
Сергій. Ну, тоді не знаю. Я на вашій нараді не був, не відаю, для чого влаштували оцей маскарад і на що ви збиралися мені очі відкрити.
Іван Пилипович. Добре все своє мати, правда?
Сергій. І хто цього не знає?
Ольга Данилівна. Ти!
Сергій. Можу й тобі розказати. Так, так. І щоб не було недомовок, скажу все.
Ольга Данилівна. Вже й так всі сім мішків повні.
Сергій. А це, між іншим, провина, я думаю, не тільки моя.
Ольга Данилівна. Ще ж до минулого року було сяк-так, а то перед відпусткою загорівся, мов сірник…
Сергій. Значить, як сірник. А причина?
Ольга Данилівна. Ти видереш.
Сергій. Не те. А ти згадай, моя рідна мамочко, нашу торішню розмову. “Відпустку попрацюю вдома, – натякнув я. – Свіже повітря, фрукти з саду, овочі прямо з роси, молочко домашнє”. –  “А де ж воно? – здивувалася ти. – Ми у сусідів беремо”. – “Знаю, – відповів я. – На молоко я гроші даватиму”. Тоді ти: “Ну, хіба що так”. – “А городину, – підказав я, – і садив, і полов, і обгортав. Та й у сад свою працю вклав: садив, поливав, дерева щовесни обкопував, кущі доглядав”. Тоді батечко тебе трішки присоромив: “Невже із сина гроші братимем?” На те ти видавила: “Та то я пожартувала”. Я почав дякувати за гостинність, доброту, ласку, заспокоїв тебе, що і дня не затримаюся тут, а ти, поки я й не поїхав, дивувалася: “Чогось розсердився, а чи щось я не так сказала?” Брешу?
Ольга Данилівна. Хіба все вдержиться в голові? А ти, як путній син, забувся б і не згадував.
Іван Пилипович (прісно). То, може, вип’єш хоч сто грам?
Сергій. Ось перестань.
Іван Пилипович. Ну, дивись, аби я пропонував.
Сергій. Пропонував, пропонував. Спасибі за все.
Іван Пилипович. Так правда ж, добре мати свій город?
Сергій. Правда, правда. Істинна правда.
Іван Пилипович. І чим побільший…
Сергій (іронічно). Теж правда.
Іван Пилипович. Отож, що треба?
Сергій. Завжди пам’ятати, що на великому городі і роботи багато.
Іван Пилипович (ледве стримуючи гнів). А не так, як ти хочеш, щоб із печі впасти і не забитися.
Сергій. Це скоріше вас обох стосується. Що, до речі, непогано вам удається. (Пауза.) А за себе скажу: я хочу, якщо працювати, то й мати.
Ольга Данилівна. Так працюй, що тобі – ні до чого рук прикласти?
Сергій. Закінчимо! Від таких розмов потім довго болять зуби, та вже й засидівся, відчуваю. Щасливо вам залишатися. (Виходить.)
Ольга Данилівна (сидить за столом, хитає головою). Ой, напосівся сказ на нього, ой напосівся.

                                                  Картина четверта

Та кімната, що в другій картині: вітальня. В кімнаті безлад. Скрипнули вхідні двері, щось із гуркотом падає на підлогу, чуються слова Ольги Данилівни: “Що ото, як усе сама-самісінька”. Двері відчиняються, заходить п’яний Іван Пилипович.

         Іван Пилипович (з порога). Серденько, Іван п’яний, Івану спать.
Ольга Данилівна. Бачу, серденько, що ти справді такий.
Іван Пилипович. Ти сердишся, серденько?
Ольга Данилівна. Ось хоч не муч, варивода. Дай я від одного відійду.
Іван Пилипович. А що там? Знову за своє? Так я швидко порядок наведу.
Ольга Данилівна. Ти собі раду дай. Язиком не повернеш.
Іван Пилипович. Я що? Я нічого. Ну, випив. І не криюся. Я ж не за свої. Запросили, не відмовлятися ж.
Ольга Данилівна. Щось усі тебе вгощають. Мене ж ніхто не зве.
Іван Пилипович. Ходімо в наступний раз зі мною, й тобі перепаде.
Ольга Данилівна. Люди сміятимуться. Скажуть, злигалася з чоловіком та й шастають по селу.
Іван Пилипович. Ну тоді й не обіжайся, серденько.
Ольга Данилівна. Не обіжалася б, так сам хлищеш, а жінці дулю.
Іван Пилипович. Так, що я тобі у кишені принесу чи за губами?
Ольга Данилівна. За губами в тебе самого не втримається, лизя злиже, й не услідкуєш. А от у кишені –  можна.
Іван Пилипович. І що ти ото говориш, серденько?
Ольга Данилівна. А оце й думаю, якщо я серденько, так ти хоч у кишені, а й мені  приноситимеш.  Багато не треба, а от грам сто б у день.
Іван Пилипович. Тільки поганитися.
Ольга Данилівна. Ну, від сили двісті.
Іван Пилипович (вбік). Ти б і півлітра подужала. Бо ж говорять, на дурняк і оцет солодкий.
Ольга Данилівна. Я тоді тобі, Іваночку, тільки-но ступиш на поріг, і ліжко розкладу, і до постелі допоможу добратися, щоб ти, нещасненький, не   зачепився і не впав.
Іван Пилипович (роздосадувано). Та чи воно в кишені вдержиться?
Ольга Данилівна. Коли по-людськи зробити. Ти бери із собою пляшечку, невеличку, четвертинку, а це, мовляв, хлопці, мені годі, то я – жінці.
Іван Пилипович. Якби ж то я міг знати, коли мені годі.
Ольга Данилівна. Душа міру знає.
Іван Пилипович (довго дивиться на Ольгу Данилівну). Ні, скажи, ти оце й справді серйозно?
Ольга Данилівна. А що ж тут такого?
Іван Пилипович. Та мене ж на другий день ніякий дурень і в компанію не запросить.
Ольга Данилівна. Отак би й говорив, що жінка для тебе – пусте місце.
Іван Пилипович. Хух, аж спати перехотілося. Ну сама подумай: сидять хлопці за столом, частуються, всі чарки піднімають, щоб випити, а я, звиняйте, люди добрі, я в пляшку виллю. Та мені б самому був той противний, хто б таке зробив.
Ольга Данилівна. Не кип’ятися. Я пожартувала, серденько.
Іван Пилипович. Запам’ятай, серденько, це не жарти, а дурниця.
Ольга Данилівна. Запам’ятаю, серденько. (Пауза.) Лягай і не сердься. (Іван Пилипович лягає на диван.)
Іван Пилипович. І де той Сергій, хоч би холодненької водички вніс.
Ольга Данилівна. Свиням щирицю ріже.
Іван Пилипович. Де, у сусідів?
Ольга Данилівна (сердито). Чи ти такий п’яний,  чи що це з тобою? У яких сусідів? Вдома. На січкарні.
Іван Пилипович. А я йшов і не бачив.
Ольга Данилівна. Бо ти, крім постелі, вже нічого не бачиш.
Іван Пилипович. І що ти мені оце говориш? Його там не було! (Входить Сергій.)
Сергій. Пересік.
Ольга Данилівна. То й добре, а ось батько тебе не догукається.
Сергій. Що ж він хоче? Прохитався мовчки мимо.
Іван Пилипович (засинаючи). Бо тебе видно не було.
Сергій. Драстє! Я весь час біля січкарні.
Іван Пилипович (відкривши одне око). Кажу не було, значить, не було. І не перебалакуйся.
Сергій. Так би й одразу, а то щось чи то про штани завів, чи про невістку.
Іван Пилипович (підводить голову, довго дивиться на Сергія). Ти б ото краще водички холодненької вніс, чим ото…
Сергій. Боюсь, поки внесу, захропеш.
Іван Пилипович (знову підводить голову, довго дивлячись на Сергія). Ну!.. (Сергій виходить.) Понаучуються тільки перебалакуватись, (засинаючи) куватись, кутись, кусь, ку-ку, хр-р-р-р… (Хропе.)
Ольга Данилівна. Бідний чоловік, не дочекався й води, сон здолав. (Входить Сергій, вносить великий кухоль води.)
Сергій. Холоднюща, прямо з криниці.
Ольга Данилівна. Спасибі, тільки якби ж ти швидше повертався. Дай, я ковтну. (Сергій подає кухоль. Ольга Данилівна п’є.) Хух, напилася. А холодна, аж у зуби заходить. (Пауза.) Як добре мати свою криницю у дворі. (Сергій бере книжку, хоче вийти.) А зажди, маю щось тобі сказати.
Сергій. Тільки, будь ласка, швидше і коротше.
Ольга Данилівна. Сядь.
Сергій. Посадять – сидітиму.
Ольга Данилівна. Сядь, тобі говорю. (Сергій сідає.) Пам’ятаєш, як ти вчора додому доплівся?
Сергій. Дійшов? (Пауза.) Берегами, через Комишин город.
Ольга Данилівна. А де зупинявся, коли йшов?
Сергій. Біля Комишиного двору.
Ольга Данилівна. Просто так?
Сергій. А хіба що?
Ольга Данилівна. А як? (Пауза.) Як, як? Із ким? Про що розмовляв? Якщо обіцяв, то що й кому?
Сергій. А, он де пес заритий. Ти б зразу так і сказала, значить, я на допиті і ти пані-прокурорша.
Ольга Данилівна. Не кривляйся, некрасиво.
Сергій (наспівує).    Ой не буду, не буду.
Покривляюсь трішечки
Та й піду.
Ольга Данилівна. Я тебе піду. Ноги поперебиваю. Розказуй. Мати все повинна знати.
Сергій. Навіщо?
Ольга Данилівна. Зрозумій, я тобі зла…
Сергій (плеще в долоні). Не бажаєш. От люба в мене мамочка. І я надзвичайно щасливий. Ти мені й тоді зла не бажала, як до Лариси ходив.
Ольга Данилівна. Всяк могло бути.
Сергій. Але ж бачиш, усе добре склалося. (Пауза.) Та, на жаль, без мене.
Ольга Данилівна. Жалкуєш? (Пауза.) Ну, народила вона вже вдруге, то й добре.
Сергій. Що добре? (Пауза.) Що й заміж вийшла, і за путнього чоловіка, а я залишився сам з собою, чурбанюра, бо слухав твої поради.
Ольга Данилівна. Ну, а якби ото після першого заміжжя та не змогла? Підозрювали ж…
Сергій. Господи! Хто підозрював? Ти? Тітка Поліна говорила ж.
Ольга Данилівна. Їй аби з рук. Дочка розлучена, з дитиною на руках, а тут підвертається дурень, збирається свататись, от вона й натуркотіла тобі всячини.
Сергій. Та не дурень я, а одружуватись хотів, бо кохаю.
Ольга Данилівна. Було б забирати, щоб тепер не їв мені печінки.
Сергій. Так ти ж тоді таку бучу здійняла: “Візьмеш, годуватимеш чужу дитину, а любісінько й своїх міг би мати”. Твої слова?
Ольга Данилівна. А звідки я знала, що вона ще кудись і годиться.
Сергій. Ну, це вже знаєш.
Ольга Данилівна. Та що ти мені цим докоряєш? Гляну, бува, як вона над тією дочкою увивається, насяде, накриє, ніхто не підходь і слова не скажи. Раз батько її, Антось, байстрям те дитя назвав, жартома, звісно, так ледь очі йому не видерла.
Сергій. Бо путня мати. Із неї була б і мені добра дружина. А тепер що я маю? (Пауза.) Маму слухати?
Ольга Данилівна. Матір і треба слухати, вона… (Останні слова закінчують разом  із Сергієм.) Тобі зла не бажає.
Сергій. Ха-ха-ха. І вже б помовчала. Сказать тобі правду, чого ти тоді вперлася на своєму? (Пауза.) Не хочеш? А я однак скажу. Бо через обніжок живуть. Боялася, що там будемо помагать, а вам – ні.
Ольга Данилівна. Видумуй, видумуй.
Сергій. Ти ж сама тоді: “Це вже хай батьки помочі не ждуть. Минатимуть наш двір, а там окупіруються”.
Ольга Данилівна. Та хватить і справді. Помовч, язичку.
Сергій. Мовчу й зникаю.  (Намагається йти.)
Ольга Данилівна. Сядь і слухай. Мені все відомо. Добрі люди донесли.
Сергій. Та ну їх…
Ольга Данилівна. Не спіши. І затям, тут каліччя і так хватає. Мені
давай таку, щоб усе в її руках горіло. А стогнати і я вмію. Ну, яка робота з неї?
Сергій. Той ніякої не матимеш.
Ольга Данилівна. Це ж чому? Чи я тобі не мати, що не можу про свою невістку слова сказати?
Сергій. Я не тобі невістку братиму, а собі дружину.
Ольга Данилівна. Так ти що думаєш, прийдете на все готовеньке та й  палець об палець не вдарите? (Пауза.) Чи полягаєте, а ми з батьком вам постачатимемо? Тут робити треба. Ясно, сину? І невістку мені давай здорову, роботящу і послушну.
Сергій. То вже буде не мені дружина, а тобі для роботи ломова кобила.
Ольга Данилівна. Думай, що хочеш, а мені цієї гичини не веди.
Сергій (гірко посміхається). Оце так поговорили.
Ольга Данилівна. Як і треба. Й ще раз попереджаю: не роби дурниць. Я ж її знаю –  від вітру падає.
Сергій. А коли я її кохаю?
Ольга Данилівна (здивовано). І цю? Коли ти й встиг?
Сергій. Вже й не згадаю.
Ольга Данилівна. Дивись, нехай ще мені в пелені вилупка принесе. Щоб я і не довідалася.
Сергій. Ти вже дізналася.
Ольга Данилівна (злякано дивиться на сплячого Івана Пилиповича). Це ж добре, що батько спить. Він таке підніме.
Сергій. Не первина. Випровадить з дому вкотре. З роботою ж упоралися, можна. А підходитиме осінь, знову підішлете парламентаріїв, мовляв, так і так, батьки чекають на тебе, Сергію, місця собі не знаходять, бо люблять тебе сильно, а ти про них, сякий-такий, забувся, і подме Сергій знову у рідне село до своїх люблячих предків копати картоплю й буряк возити. Вгадав?
Ольга Данилівна. Помовч, говорю тобі, язичку.
Сергій (сердито). Як мені обридла оця твоя примовка. Нутро вивертає. (Іван Пилипович відкриває очі.) О, любуйтеся! Їх величність прочумались.
Іван Пилипович (гикає). Я води просив.
Сергій. Давно приніс. Вже, мабуть, і нагрілася.
Іван Пилипович. То сходи знову, викрути. (Сергій бере кухоль, виходить.) У-у-у, завиває завірюха, то значить, що Іван виспався.
Ольга Данилівна. Як Лариса каже, всі раді й ми трішки.
Іван Пилипович. Не знаю, як ви, а ми раді. (Пауза.) А про що це ви толкували, поки Іван спав?
Ольга Данилівна. Чи чув, Сергій уже до Комишиної вчащає?
Іван Пилипович. Що? Коли? Де? Як?
Ольга Данилівна. Щоколидеяк, проснись, пролупайся, твій син сватається до Комишиної дівки, жениться на ній, цілу ораву вилупків привести збирається.
Іван Пилипович (піднімає голову). Це оте кошеня? Не буде діла. Хай собі як хоче. Мені треба невістку, щоб тут лад давала. (Ствердний жест рукою.) А тій я ще маю носа втирати?
Ольга Данилівна. Я йому такої ж.
Іван Пилипович. Ну, а він що?
Ольга Данилівна. Плете, що у них там любов якась. За Антонову Ларису виказував.
Іван Пилипович. Ось я йому викажу. Ти ж знаєш: у мене розмова коротка.
Ольга Данилівна. Та знаю, але зараз це ні до чого. Зажди! (Входить Сергій.)
Сергій. Ось, будь ласка. Холоднюща, мов крижана. (Подає батькові кухоль, той бере, п’є, ставить кухоль на стіл.)
Іван Пилипович. Дякую, сину. Ну, а тепер, щоб понімав батьків, оно двері, а отам хвіртка.
Сергій (здивовано). Отакої! Знаю сам, де хвіртка. (Пауза.) А хто це тебе вже встиг вкусити?
Ольга Данилівна. О-о-о, вкусити, бач.
Іван Пилипович. І без розговору, зрозумів? Закриєш за собою двері. (Сергій мовчить.) Зрозумів, питаю? І подумаєш, чого то батько з тобою так.
Сергій (йде до дверей, та вертається). Ну, все! Досить з мене. Чи багато часу від останньої сварки зійшло? Тиждень? Два? Трохи більше – місяць?
Іван Пилипович. Ще раз повторюю, поганяй! Моя хата, я збудував.
Сергій. Я зараз піду, ну й ти котися, сам знаєш куди. (Виходить, підхопивши сумку, грюкнувши дверима.)

           Затемнення

 

          ДІЯ  ДРУГА

                                                  Картина п’ята

 

Велика кімната. Біля вікна ліжко, неподалік ще одне. Три стільці стоять біля протилежної стіни. На ліжку, біля вікна, спить Віктор. Входить Лариса.

Лариса (підходить до ліжка, трясе Віктора). Вітю, вставай. (Пауза.) Ну, чуєш, вставай!
Віктор (крізь сон). Що трапилось?
Лариса. Вставай. Скільки можна? Я вже давно на ногах.
Віктор (відкривши одне око). Що таке, питаю? Чого мене будиш?
Лариса. О, диви, одне око розплющив. Ти й друге продери і побачиш: вже післяобіддя.
Віктор. Ну то й що? Цілу ніч не спав, вимучився. То вагон трясе, то хтось ходить. Думав, от приїду до батьків – відісплюся. Та хіба ж через тебе можна?
Лариса. Ой, хоч би ти не вмер! Відіспишся, ще ніч попереду.
Віктор. О, а чого зараз не можна? Я в гості приїхав чи що?
Лариса. Так ти думаєш увесь цей час у постелі провалятися?
Віктор. Чому? І допоможемо дещо батькам, і поговоримо, на рибалку сходимо.
Лариса. Гляньте на нього. Я тобі дам рибалку. У тебе швидко дурниця із голови вивітриться. Вставай, кажу!
Віктор. Не бурчи, я зараз.
Лариса. О, я бурчу! Та ж вставай, тільки й кажу.
Віктор. А, ти вже як заведешся, то на цілий день. Не переслухаєш.
Лариса. Правильно, на те я й жінка. А зараз підйом! (Знову трясе його. Двері відчиняються, заходить Ольга Данилівна.)
Ольга Данилівна. Тобі, я бачу, доню, не спиться. І ти, Вітінько, я думаю, вже трохи подрімав, а попереду ніч, от тоді, дитино, й виспишся. Допоможи батьку, одному йому важко.
Віктор. А що там?
Ольга Данилівна. Та збирається йти свиням бур’яну вкосити, то поки прицуприкує той мішок – рак свисне.
Віктор. Свиням? Ото проблема. Я теж їсти хочу.
Лариса. Принесете бур’ян, тоді й поїсте.
Віктор. Може, навпаки?
Лариса. Ось не вигадуй. Роби, що сказано.
Віктор. Та ж зачекай, хоч встану. (Зіскакує з ліжка.)
Ольга Данилівна. Вітінько, батько жде.
Віктор. Нехай косить, я принесу.
Лариса (сердито). Я тобі що сказала?
Віктор (швидко одягає спортивні брюки). Та йду вже, йду. (Виходить.)
Ольга Данилівна. Може, й справді хай би спершу поїли?
Лариса. Ой мамо, нічого йому не станеться.
Ольга Данилівна. Думаю, хай допоможе. Батькові ото знаєш як.
Лариса. Та хіба ж я що?
Ольга Данилівна. А ми тим часом приготуємо обід. Але ж смирний та тихий у тебе Вітінька.
Лариса. Ось ти припини оте своє “Вітінька”. Наче на ненормального. Говори: “Вітя, Віктор”, а то хто зна й що.
Ольга Данилівна. Та вже нехай.
Лариса. Ну що я скажу? Нічого ніби, інколи, звісно, й не без того.      Ольга Данилівна. Зараз усі чоловіки “не без того”.
Лариса. То я побурчу, побурчу. Так і до наступного разу.
Ольга Данилівна. Може б, ти його… (Пауза.) Сама не знаю що.
Лариса. Усе в нас нормально. Квартира, бачила яка, двоє дітей, голодні не сидимо, і чоловік, як у всіх. Та зараз вони всі однакові. (Пауза.) Й батечко ж святим не був.
Ольга  Данилівна. А от розуму ніколи не пропивав.
Лариса. Та я все знаю.
Ольга Данилівна. На віку, дочко, як ото на довгій ниві.
Лариса. Мудрі речі.
Ольга Данилівна. Які вже є.
Лариса. Його ти завжди захищала. Було, налижеться, приплентається додому, тільки скажеш докірливе слово, вхопить вірьовку і як ошпарений у береги: “Повішусь! Жить мені не дають!” І такий карамбой підніме! Біжиш за ним, голосиш: “Ваню, Ваню, та у тебе ж дітки маленькі! Одумайся”. Ми в реви. А він добіжить до дуба, – хороша деревина в Ігнатовім березі росла й дебела нівроку,  зупиниться, ногами тупає, лементує щось, –  не розібрати, а вгору й не гляне. Ти стоїш, зітхаєш тяженько, проте задоволена. Мабуть, на сьомому небі від щастя – рідний чоловічок житиме. Та й діти татуся матимуть. (Пауза.) А раз, пригадую, Сергій, під час такої тривоги, підказав йому: “Тату, не лементуй, ми вже прийшли!” – і показав на дуба. Татусь так хижо на нього звів очі, і з тих пір між ними ярок виріс.
Ольга Данилівна. Захищала його, бо думала: хай який не є, а дітям –  батько.
Лариса. І нас того навчала. Ще й примовляла: “Це, дітки, може, хоч трохи розм’якшить батькове серце”.
Ольга Данилівна. Діти завжди повинні шанувати своїх батьків.
Лариса. Сотню раз чула. Але зараз, мамо, вибачай. Шанувати згодна, коли заслуговує.
Ольга Данилівна. Ну, не суди так суворо.
Лариса. Бо ж батькам усе можна, правда?
Ольга Данилівна. А ще, дочко, їм у всьому потрібно допомагати.
Лариса. І це пам’ятаю.
Ольга Данилівна. Зайвий раз нагадати не гріх.
Лариса. Ми ще як їхали сюди, кажу чоловікові: “Допоможемо батькам, що зможемо, що встигнемо”. А він: “Звісно. В селі ж роботоньки”. (Пауза.) А Сергій як?
Ольга Данилівна. Спасибі, допомагає.
Лариса. Нехай. З кожним роком ви все старіші робитеся.
Ольга Данилівна. Що старіші, а скажи, ще й слабші. (Зітхає.) І вже, дочко, як мене ті ноги носять. І серце, і печінка, як, бува, схоплять, не знаю, де б ділася. А ще оце права рука - мов не моя. Що візьму, як не своїми, раз – і впустила. Недавно чуть не опеклася. Кинула чавун із борщем, добре, що не на себе, а то до вечора б і поховали. Батько підбіг: “Що тут, як ти?” А я плачу, кажу: “Оце, бачиш. Така тепер із мене робота”. А він: “Нічого, якось буде”. А гляну на нього – ніби й держиться, а толку ніякого. Ото тільки на словах. Сядемо, поговоримо. Згадаю, як колись мішки, що не кожен дядько міг з місця зрушить, я ж їх сама вергала. І батька закривала: “Нехай, – думала, – він же у нас слабесенький, дві операції переніс. Поки позростається все, заживе”. Так було рік, другий, третій. Він і підійде, потупцяє, гляну на нього, подумаю, зітхну – та сама й зроблю. (Зітхає.) Чи воно й справді в нього роки не заживало, боліло, чи й у звичку увійшло, а чи такий лукавий вдався, доводилося собою всі дірки закривати, скрізь свої плечі підставляти. Потім узяв моду: скажу слово – за вірьовку і в береги. Гріх одне сказати: ніколи він на мене рук не підіймав. І, як п’яний  приваландається додому, ще з порогу: “Іван п’яний, Івану спать”. А в мене вже постелено. Думаю, лягай мовчки та не
муч. Ото вкладеться, захропе, мов лан у сто гектарів виоре, увечері з горем пополам розбуджу: “Піди, Ваню, хоч поросятам бур`яну вирви”. Коли вирве, а коли і те сама.
Лариса. Все це я, мамо, бачила і знаю. І Сергій теж. Він тоді робився такий мовчазний і сумний. Все не міг зрозуміти, як так можна? А потім нас захопила ідея мати свій будинок не гірший, ніж у людей. Та ще й ви пообіцяли: “Оце будуємо, діти, хату, щоб і ліва, і права сторони однакові. На випадок чого, одному одна, другому – інша”.
Ольга Данилівна. Правильно, ви для мене обоє однакові.
Лариса. Ну, мені тепер вже це не потрібно.
Ольга Данилівна (зітхає). Тільки раз і була в тебе за все життя, але до чого вже налюбувалася: чисто, просторно – хоч конем грай. Живи та радуйся.
Лариса (посміхається). Ми так і робимо. А от Серьожі погано. Вже сім років працює у тому задрипаному райцентрі і все квартири чекає. Чи там таке начальство. У нас обласний центр, а за три роки дали.
Ольга Данилівна. У тебе ж сім`я. Йому говорили, в першу чергу сімейним, там матері-одиночки якісь.
Лариса. А що вони – одиночки через нього? Дурні якісь порядки. Виходить, одинаки не хочуть жити по-людськи?
Ольга Данилівна. Та ж йому пояснили: “Гуртожиток є”. Чого ж, мовляв, треба?
Лариса. Так, а де він ту сім`ю  заводитиме? Знаю я, мамо, ті гуртожитки.
Ольга Данилівна. Чекай, чекай, а Сергійко їх ще якось називає. Здається “презервація”
Лариса. Може, “резервація”?
Ольга Данилівна. О, так-так. Резервація, а я, бач, ніяк не запам’ятаю.

Лариса. Ну й дурень! Отам поневірятися! Півхати його, а на моїй
половині ви, вам он ще й веранда, а він же молодий, нехай добудує, там двері проб`є, ці, що в стіні, закладуться та й увесь клопіт. То коли захоче окремо, щоб самому господарем бути. А можна, як і в добрих людей, – один хід. Обіцяли ж. Не покусаєтесь, думаю, бо й женитися давно пора.
Ольга Данилівна. Та я не знаю, чи ж захоче так батько.
Лариса. А це до чого?
Ольга Данилівна. Він тут господар! Дім на нього записаний.
Лариса. Перепишіть на Сергія, як і обіцяли. Ще більше допомагатиме.
Ольга Данилівна. А не скаже…
Лариса (перебиває). Ні, Сергій не скаже. У цьому він на тата не схожий.
Ольга Данилівна (оглядається). Тихіше, дочко. Почує, сердитиметься.
Лариса (здивовано). Дивно, а чого?
Ольга Данилівна (знову оглядається). Не завжди у нього із Сергієм ладиться.
Лариса. А хто винуватий?
Ольга Данилівна. Та хіба їх розбереш? (Входить Віктор.)
Віктор. Мішок натоптали. Надовго стане.
Ольга Данилівна (до Віктора). Ой, то ти ще не знаєш. Те хазяйство стільки забирає всього. І свині, і кури їдять, мов не в себе. Те їм – тьху і нема. (Заходить Іван Пилипович.)
Іван Пилипович. Оце відчувається! Вітя косою махнув десять раз – і днів на три хватить.
Ольга Данилівна. Ти задоволений, що заміну маєш. Так уже ж та латочка скошена. А наперед ще он скільки днів.
Іван Пилипович. Нічого. Степ широкий. Знаєш, як ті поля тепер обробляють. Бур`яну на цілу п’ятирічку стане.
Ольга Данилівна. Для чого ж його знову шукати?
Віктор. А лихо, знайшли, про що говорити. Там того добра навалом, тим бур’яном можна нагодувати всю колгоспну свиноферму.
Ольга Данилівна. Буде там чи не буде, аби нам до осені дотягнуть.
Віктор. Заспокойтеся, мамо. Мені здається, ці поля спеціально вирощують бур`яни для ваших свиней.
Ольга Данилівна (задоволено). Ти як розкажеш!
Віктор. Сам ось бачив.
Лариса. Та-та-та-та. Вже зарядився, не переслухаєш.
 Віктор. Ти, зарядишся – вік не переслухаєш, їсти давай…
Лариса. Думаєш, заробив?
Ольга Данилівна. Доцю, я розумію, що ти жартуєш, але так не можна. (Виглядає у вікно.) Справді, мішок битком набитий! Треба витрусити, спариться.
Віктор. Ну то й що, покласти у холодок, нічого йому не станеться.
Лариса. Ото візьми зараз та й перенеси. Не жди, поки загадають. (Віктор виходить.)
Іван Пилипович. А ти нам, дочко, сип їсти. Бо самі ж потім скажете: “Були в батьків голодні”. (Виходить.)
Ольга Данилівна. Ой, ну таке. Мені аби самі готували, я й слова не скажу. Ото дочко, що де бачиш, те й бери, готуй, видумуй, що зможеш, що твоя душа забажає, бо я, та ти й сама бачиш, вже не годна. День ото як вилажу, як находжуся, як витупцюю, то надвечір тільки ноги переставляю. Вже немає сили їх і помить. (Заходить Віктор.)
Віктор. Переніс, ще зверху й мішком накрив.
Лариса. А я тобі, мамо, що казала? Який у мене чоловік?
Ольга Данилівна. На всі сто. (Входить Сергій.)
Сергій. День добрий всім!
Віктор (підходить до Сергія). Привіт, привіт, парубче. Припізнюєшся. Чи не в молодиці був? (Тиснуть руки, обнімаються.) Але в якої? Ти ж їх десятою дорогою обходиш.
Сергій. Брехня! (Сміється.) Але про це потім. А коли ви приїхали? Дізнався, що ви тут, і вперед!
Віктор. Ще вранці, першим автобусом. Відіспалися вже, а це до столу.
Сергій. А я, коли б не ви, не приїжджав би.
Ольга Данилівна. Гарним хвалишся.
Сергій (швидко зиркає на неї). А скажи, чого?
Ольга Данилівна. Ти сто причин знайдеш.
Сергій. Ні, тут одна всього: генерала зла муха вкусила. Ну і…
Ольга Данилівна Дурного генерала якогось приплів сюди.
Сергій. А як таке, то краще вже до столу.
Лариса. А з нас тільки й толку, що відіспалися.
          Віктор. Цілу ж ніч у дорозі.
Сергій. Нічого, в гостях що роблять?
Лариса. Трохи допоможемо. Не злиняємо.
Віктор. Ми люди мудрі, зуміємо допомогти і відпочити.
Ольга Данилівна. А зараз ходімте-таки обідать.
Лариса. Еге ж, і я кажу. Сьогодні то так. А завтра немає чого байдики бити.
Сергій. Щось планується?
Віктор. Батько вранці говорив, думає порося колоть.
Лариса. Якщо колій прийде (Заходить Іван Пилипович.)
Віктор. Тату, я не зрозумів, коли колемо порося?
Іван Пилипович. Може, аж післязавтра. Життя покаже. Завтра у млин треба. Вже два тижні як наготував. І як заніколилось…
Ольга Данилівна. Еге ж, там десять мішечків. Ото якби змолоть, місяців на півтора хватило б. Обіцяв Лакимів Петро, а щось немає.
Віктор. А ви по мішечку. Воно непомітно й робилося б. А то чоловік злякався, що багато, і не з’являється.
Ольга Данилівна. Ого-го! Десять раз напувай, а де ж його набрати. Краще раз та гаразд!
Іван Пилипович. Та я, правду кажучи, не дуже то й переживав. Знав, ви приїдете і Сергій нікуди не дінеться.
Віктор (показує на двір через вікно). Все на столі вже готово? Ну, що, ходімте.
Ольга Данилівна. Еге ж, діти, та разом пообідаємо. (Виходять.)

                                        Картина шоста

У дворі під яблунею йде “сімейна рада”. За столом, накритим газетами, сидять Іван Пилипович, Ольга Данилівна, Лариса, Віктор, Сергій. На столі – залишки вечері, порожня пляшка.

Іван Пилипович. Оце сміху буде. То ні одного колія, а завтра два.
Сергій. Ото горе, швидше упораються.
Ольга Данилівна. На двох більше й треба.
Лариса. А ми першого залишимо, а другого, так сказать…
Іван Пилипович. Та я ж з обома на п`яту ранку домовився. (Пауза.) Мені хай хоч один на десять хвилин припізниться, я йому відразу ж годинника під ніс.
Сергій (сміється). От якби вони змовилися та разом у двір. Сміху було б.
Віктор (підморгує до Сергія). Та не лякай. Разом вони аж ніяк не можуть увійти.
Сергій (іронічно). Звичайно, котрийсь першим перетне пряму лінію.
Ольга Данилівна (до Івана Пилиповича). І справді, не розумію, як ти таке впоров?
Іван Пилипович. Ну, знаєш, зустрічаю позавчора Матвійовича. Те, се, говорю, приходь завтра, порося заколеш. Він: “Череду пасу”. – “Ну, а післязавтра?” Пообіцяв прийти. А тут хрьоп, зустрічаю Семенка, говорю, так і так. Він мені: “Я ж сам не колю, а із Величком”. Відмовлятися незручно.
Сергій. Браво! Жодна муха не проснеться, як і впораються.
Ольга Данилівна (незадоволено). Там мухам взагалі нічого не залишиться, як бачу.
Іван Пилипович (гнівно). На другий раз сама домовлятимешся.
Ольга Данилівна. Ти тільки що не по-твоєму, зразу дзигуєш.
Сергій (ледве стримуючи сміх). Розумні люди говорять, що із кожної ситуації обов’язково є вихід, а якщо гарненько подумати, то й два.
Ольга Данилівна. Та ти не тягни, а говори.
Сергій. Ну, от коли свіжина буде на столі, знаючи, що колій вип’є так грам із триста…
Ольга Данилівна (перебиває). Таке, він літру уборотає й не засміється.
Сергій. Ото літру став на трьох і хай хоч п’ють, хоч дивляться. Мовляв, ви ж тут утрьох, а робота одного, то й віддяка така. Відрізали, наприклад, шмат сала, відрубали кавалок м’яса, а там діліться, як знаєте.
Іван Пилипович (підскакує на місці). Ти що, знущатися задумав?
Сергій. Отакої, самі ж говорите, якусь раду давати.
Ольга Данилівна. Знову зуби лупить. Думала, розумне скаже, а він дурня корчить.
Сергій (ледве стримуючи сміх). Якби знав, мовчав. За поради дякують, а ви в багнети.
Віктор (не втримується, сміється). Сергій, ти комік жизні.
Іван Пилипович (сердито). Знову своєї заводить.
Сергій. Мислю залежно від проблеми. А от ти, батю, не зрозумів моїх слів. Рано, говорю, війну затіваєш. Роботи лишилося деньків на три максимум. Почекай уже.
Лариса. Серьожо,  не чіпай, краще буде.
Сергій. Я знаю.
Іван Пилипович. А зараз спати. Завтра в чотири побуджу.
Сергій. Чому це, коли о п’ятій починаємо?
Іван Пилипович. Треба все обдумать, подивитися.
Сергій. А по-моєму, потрібно звечора добренну вірьовку приготувати і все. (Ці слова неприємно діють на Івана Пилиповича.)
Іван Пилипович (понуро). Ну, все, хай хто як хоче, а я йду спати. (Виходить.)
Лариса. Сергію, ти багато, так сказать…
Сергій. Виступаю, так?
Лариса. Бачиш, тато без настрою.
Ольга Данилівна. Натомився, діти, за день. Натупцювався, сердешний.

Переміна світла

Ранок. Подвір’я, трохи далі від яблуні видно зарізане і обсмалене порося. Сергій несе воду.

Гаращук. Година, від сили півтори – і все. (Чути, як торохтить підвода, зупиняється. У двір заходять Семенко й Величко. До них квапиться Іван Пилипович.)
Семенко. Доброго ранку!
Величко. Здрастуйте! Ну то як? Робимо свіжину?
Іван Пилипович (весело). Добрий ранок, любителі поспать.
Семенко. А ми раз, два і готово!
Іван Пилипович (показує на годинник). А гляньте, хлопці. Скільки зараз на ваших?
Семенко (дивиться на годинник). Чверть на сьому.
Величко. А на моєму дванадцять хвилин.
Іван Пилипович. На скільки домовлялися?
Величко. На п’ять.
Ольга Данилівна (підходить до них). Здрастуйте, хлопці. Спізнилися?
Семенко. Так вийшло. (Підходить і Гаращук.)
Гаращук (іронічно). Що там брешете, лежебоки?
Семенко. О, а ти де взявся?
Гаращук. Хто ж вам скаже. А що роботу закінчуємо, то факт. Он Віктор уже розрубує груднину. (Проходить Сергій, несучи м’ясо.)
Сергій. Доброго ранку, колії. Спалося добре?
Семенко і Величко (разом). Здрастуй, Сергію!
Семенко. Ми рано встали.
Сергій. Можна повірити.
Величко. Ні, справді.
Сергій. Ну, гаразд, піду. (Іде в хату, несучи м’ясо. За ним Іван Пилипович і Ольга Данилівна.)
Переміна світла

У кімнаті на простелених газетах лежить свіжина. Сергій швидко кладе м’ясо, виходить.

Ольга Данилівна (дивиться у вікно). Ти бач, стоять. Чи клянчитимуть, поки й по сто грам не винесеш?
Іван Пилипович. Якось воно й незручно по сто. Налий пляшку.
Ольга Данилівна. Еге, де тих пляшок набрати?
Іван Пилипович. Налий, тобі кажу.
Ольга Данилівна. О, це вже надумав нализатися. З них і цього вистачить. (Подає Івану Пилиповичу пляшку з горілкою, менш ніж наполовину.) І де ти чув, нічого не робили, а напувай.
Іван Пилипович. Я з тими двадцятьма грамами до людей не піду.
Ольга Данилівна. Не двадцять, а двісті.
Іван Пилипович. Ніби не розумієш. (Чути гуркіт підводи.) Вже не треба, поїхали. (Сергій знову вносить м’ясо.)
Іван Пилипович. Ну, як там?
Сергій. Та як, чекали вас, чекали. Плюнули та й поїхали.
Іван Пилипович. Нехай їдуть. Треба вчасно з`являтись.
Сергій. Від сьогодні вони так і робитимуть. (Виходить.)
Ольга Данилівна. Ну, що тепер з пляшкою робить?
Іван Пилипович. Доливай, буде готова.
Ольга Данилівна. Краще графинчик. Хай раз, та гаразд.
Іван Пилипович. Графин півторалітровий. А в пляшку долила раз, вдруге. Розумієш?
Ольга Данилівна. Те й буде. Тільки цярпатися.
Іван Пилипович. Побачиш. (Заходять Віктор і Сергій.)
Віктор. Вже й голова на яблуні стікає. Ножі помиємо і все.
Сергій. А потім і руки.
Ольга Данилівна. Тобі аби швидше з руками.
Сергій. Чому тільки мені? Всім.
Іван Пилипович. Ось тільки не командуй.
Сергій. Єсть, товаришу генерале.
Віктор. Ходімо, Сергію. Тут без нас. (Сергій і Віктор виходять.)
Ольга Данилівна. М’ясо треба посолити, бо мушва.
Іван Пилипович. Дай чоловіка відбути. Тоді втрьох станемо: я, Віктор і Сергій.
Ольга Данилівна. Про мене, нехай і так. (Пауза.) Посуд я перемила.
Іван Пилипович. Ну, то ходімо, бо скажуть – поховалися. (Виходять.)

Переміна світла

Надворі. На надпиляній гілці яблуні висить свиняча голова. Гаращук гострить ножа, Сергій і Віктор збирають відра, ганчір’я. Лариса порядкує біля столу.

Гаращук (сміється). Хо-хо-хо-хо-хо. А я вже кажу хлопцям – поснули.
Ольга Данилівна. Хто? Ми? Поки все не зробиться, який сон?
Гаращук. Ну, це добре. Бо ми вже забідкалися.
Іван Пилипович. Смійся, смійся. Як казав покійний Дмитро Денисович, язиком плескати – не ціпом махати. (Ольга Данилівна підходить до Лариси.)
Ольга Данилівна. Ну, як у тебе, дочко?
Лариса. Сало пробувала, ніби нічого, а м’ясо ще хвилин п’ятнадцять. Хай хтось із хлопців петрушки та цибулі нащипає.
Ольга Данилівна. Ой дочко, там того пір’я на два борщі.
Лариса. Ну все, мамо, раз немає, значить, немає. (На передньому
плані Гаращук, Іван Пилипович, Сергій і Віктор жваво розмовляють.)
Віктор. Ох і пахне!
Сергій. Я ще мить – і язика проковтну.
Іван Пилипович. Спасибі тобі, Матвійовичу, зробив, і ми з’їмо.
Гаращук. А що мені? Ножа під бік – і готуйте, хазяї, таранчук.
Віктор. Сила! Ще б цибульки, кріпчику.
Гаращук. А ось молодий хазяїн. Збігай, Серього!
Сергій. Я миттю. (Йде.)
Ольга Данилівна (прислухалась спершу, трохи наблизившись). Куди це ви його?
Гаращук. Зеленцю вирвати.
Лариса (теж підійшла). Ніякого зеленцю. На зажарку не буде. (Відходить.)
Гаращук. Ех, знав би, з дому приніс.
Іван Пилипович. Воно із зеленцем зовсім не те.
Віктор. У нас мама ще й томат кладе.
Ольга Данилівна. І того томату дві ложки. (Йде до Лариси.)
Іван Пилипович (глянувши вслід дружині). М.., м.., м... (Пауза.) Та хіба ж всього накупишся?
Віктор. Дуже жаль.
Іван Пилипович. Ні, я, хлопці, не скажу, що зовсім немає. Але в хазяйки на балансі.
Сергій (підходить, в одній руці держить пір’я цибулі, в другій кріп та петрушку). Куди це диво?
Гаращук. О, а казали, немає петрушки… томату…
Сергій. То воно є, коли на столі. А коли по загашниках, то немає.
Віктор. Якусь абракадабру Сергій зліпив: є на столі, є в загашнику. А сам он пішов та й напатрав.
Ольга Данилівна (підходить до Сергія). Ти що наробив? Мені б ото на цілий тиждень хватило.
Сергій. Нічого, зате заправочка буде класна.
Ольга Данилівна. А що я тепер, свищі в борщ покладу?
Лариса (підходить). Мамо, вже не поможеться.
Ольга Данилівна. Так сама подумай, скоро нічого не буде.
Лариса. Уже, мамо, не приросте.
Ольга Данилівна (махнула рукою). Краще б я сама. А то наробив.
Лариса. Нічого, мамо, не стане на зажарку, наш Сергійко тоді й так їстиме.
Іван Пилипович (вбік). Ось хай пожде. Ситий буде.
Сергій (різко). Впевнений, через пару днів мене тут не буде.
Лариса. От бачиш, мамо, марно хвилюєшся.
Іван Пилипович. Інтересно, як там зараз ті діляги?
Гаращук. Ви про хлопців? (Сміється.) Хо-хо-хо-хо-хо. Як говориться, хто пізно приходить, свіжини не їсть. (Чути, торохтить підвода, зупиняється. У двір заходять Семенко й Величко. Величко несе повний мішок.)
Семенко. Ми порадилися та й вирішили бур’янцю вкосити, думаємо, за клопотами забудете про тих поросят, що в сажі.
Ольга Данилівна (невдоволено). І таке. Кожен день така зарядка.
Семенко. Ми не знали.
Сергій. Ну то й спасибі.
Іван Пилипович (сердито глянув на Сергія). Привезли, буде. Сідайте, хлопці, за стіл.
Величко. Незручно якось. Не робили нічого.
Віктор (сміється). А трава?
Семенко. Ну, хіба таке. (Величко сідає за стіл, за ним і Семенко.)
Іван Пилипович (частує, пляшка спорожняється). Данилівна, ще влий.
Ольга Данилівна. Знаєш, де вона стоїть?
Іван Пилипович (бере пляшку, йде). Я зараз, хлопці. (Зникає за дверима. Ольга Данилівна кидається за ним.)

                                           Переміна світла

Іван Пилипович і Ольга Данилівна в кімнаті. Біля них відерний бутель наполовину з горілкою.

Ольга Данилівна. Ти не дуже тут шинкуй.
Іван Пилипович. Сам знаю. Не даси ж по одній і не скажеш: все, розходьтеся.
Ольга Данилівна. А я… (Коротка пауза.) Не думала, що їх знову принесе.
Іван Пилипович. Так що я зроблю?
Ольга Данилівна. Я ж тобі нічого. Просто думаю, яка в людей є совість.
Іван Пилипович. І мене ж запрошують.
Ольга Данилівна. То й погано, що тільки тебе. А я навіть не знаю, що і як в людей відбувається.
Іван Пилипович. Приїхали, хай сидять.
Ольга Данилівна. Придумали, чим замутиться. Трави, бач, привезли.
Іван Пилипович. Нічого, там якусь чарку вип’ють.
Ольга Данилівна. Я ж ні пари з вуст. Старців не поведемо. Тут інше, як люди ото навчилися.
Іван Пилипович. Та ж кажу, скрізь так.
Ольга Данилівна. Однак дивно мені.
Іван Пилипович. А скільки вони, Данилівно, толокували в нас, пам’ятаєш?
Ольга Данилівна (роздратовано). Тоді й пили. І все робилося на відробіт. Ми майже у всіх і відбули своє.
Іван Пилипович. Ну, про це потім. Треба йти до людей. (В цей час торохкотить підвода. Іван Пилипович й Ольга Данилівна швидко наливають горілку, виходять.)
Перемін світла

Подвір’я. За столом не видно Величка й Семенка. З’являються Іван Пилипович і Ольга Данилівна.

Ольга Данилівна (здивовано роблено). О, а де ж це хлопці?
Гаращук. Поїхали.
Іван Пилипович (швидко прямує до воріт, гукає). Хлопці, ви куди це? (Стукіт підводи стихає.) Поїхали. Ну, й щасливенько. (Вертається назад.) Подалися. Гукав, гукав, не чують.
Ольга Данилівна. І справді, не гнатися ж тобі, однак не збіжиш. Щось їм, видно, не так.
Сергій. Бо ви ту пляшку півгодини наливали.
Іван Пилипович. Невже півгодини?
Віктор (дивиться на годинник). Двадцять три хвилини для точності.
Ольга Данилівна. Ого!
Лариса. Думала вже йти  вас виганяти з хати.
Гаращук. Вони ще й сказали: “Мабуть, це через нас господарі неповороткі такі”. Сіли й поїхали.
Іван Пилипович. Аж незручно перед людьми.
Ольга Данилівна. Я тільки зачула, як підвода прогуркотіла, мерщій із хати.
Сергій. Якби ж хоч на хвилинку раніше.
Іван Пилипович. А ти не вказуй.
Ольга Данилівна. От, не змовчиш.
Сергій (сміється). Помовч, язичку… (Віктор і Лариса теж сміються.) Розливайте тим, хто ще не втік.
Іван Пилипович. Ти сьогодні дограєшся.
Ольга Данилівна. А ну вас! Хоч за столом не гризіться. (Іван Пилипович розливає горілку. Всі випивають, мовчки беруться до їжі.)

Картина сьома

У передній кімнаті на дивані сидить Іван Пилипович. У відчинені двері видно розкладену свинину. Ольга Данилівна витирає на столі.

Ольга Данилівна. Ну, тепер чоловіка відбули, а що залишилося – самі упораємося.
Іван Пилипович. Ось я тільки трохи полежу. Щось у поясниці болить.
Ольга Данилівна. Отак витупцяти з самого ранку. То приляж, я теж на півгодинки, бо п’яти аж шпигає. Ти тільки скажи хлопцям, що на машинці перекрутить.
Іван Пилипович. Та не хочу зараз. (Лягає на диван. Заходить Сергій.)
Ольга Данилівна. Вони б же, поки ми встанемо, ого скільки б зробили.
Сергій. Воно б і нам відпочинок не завадив би.
Ольга Данилівна (здивовано). Ти ж іще молоденький?
Сергій. От щоб старість якнайдовше не чіплялася, я теж годину передихну.
Ольга Данилівна (роздратовано). Ну давайте оце всі полягаємо! Хто ж нас розумними назве після цього? Хай мушва розводиться?..
Сергій. А ми вже все посолили і, як-то мовиться, на совість. Та й    накрите ж.
Іван Пилипович. А він знову своє править.
Ольга Данилівна (до Сергія). Тобі аби ні за холодну воду.
Іван Пилипович (зіскакує з дивана). Я б оце тобі показав.
Сергій. На двері? Це не новина для мене. І за інших я подбаю, про все дізнаються, будь певен.
Ольга Данилівна. Ну, все, все. Ваню, ти, серденько, хотів заснути.
Іван Пилипович. Та думав хоч полежати.
Ольга Данилівна. Заснути, полежати… Мов не однаково.
Сергій. А ні! Спати – значить мовчати. А як же без профілактики? Треба ж мене вчити.
Іван Пилипович. Сам же накручуєш.
Ольга Данилівна. Допросишся.
Сергій. Відгадали. Я й справді хочу, щоб і сестра, і зять почули делікатну розмову люблячих батьків зі своїм сином.
Ольга Данилівна. Ваню, мовчи, він облизня матиме.
Сергій. Те добро залиш собі. Який же це виховний момент?
Ольга  Данилівна. Коли хто почує, думаєш, розумним тебе назве?
Сергій. Згоден, подібна виховна процедура – це суперідіотизм.
Ольга Данилівна (кричить) Ні, ти таки мов не перед добром! Усе гав і гав!
Сергій. Коли пішли такі інтонації, напевно, скоро кінець.
Ольга Данилівна. Ти даси батьку полежать?
Сергій. Хоч сто порцій. Тільки ж і мене не чіпайте. (Лягає на ліжко.)
Ольга Данилівна (глянула у вікно). Все, все, тихо. Он Лариса і Вітя йдуть. (Заходять Віктор і Лариса.)
Лариса. О, їх величність уже вклались.
Ольга Данилівна. Хай батько полежить. Він, знаєш, не скільки там наробився, як натупцювався.
Лариса. Я про Сергія.
Сергій. Ти вже б повинна знати, що я без командирів і кроку не ступлю, але ж бачиш, їх величності головнокомандуючі не стягують мене за штанці.
Ольга Данилівна. Смійся, смійся…
Сергій. Який сміх, тут аби не розплакатися.
Лариса. Хоч би тобі оце нічого не сталося.
Сергій. Того й приліг, щоб усе було гаразд. Кажуть: лежачого не б’ють. А слухати їхні велемудрі речі я давно звик.
Ольга Данилівна. Та, звісно, коли лежати, що може трапитися.
Віктор. Я теж віддихну.
Лариса. О, ще один лежебока!
Віктор. Ти ж сама плакалася, що крижі болять.
Лариса. Так хоч поїж.
Віктор. А вже ноги не носять.
Лариса (іронічно). І руки відвалюються. Бідненький! Дай я тебе цьомну. (Цілує його.)
Віктор. А, йди. Я вже нічого не хочу, натьопався. (Лягає, вмить засинає.)
Ольга Данилівна. Заснув як убитий.
Лариса. А чого ж дивуватися? Скільки переробити!
Ольга Данилівна. Я ж нічого. Я ніколи, діти, й слова лишнього не скажу. Що я, жалю не маю?
Сергій. Істина глибока. (Відвертається до стіни. За мить засинає.)

Переміна світла

Смеркається. На столі, що під яблунею, чекає вечеря. Просто на газеті накраяний хліб. Майже повна пляшка. Іван Пилипович стоїть, обіпершись на ціпок. Лариса сидить, їсть. Сергій теж сидить, схилившись на стіл.

Лариса. Хоч раз за день поїм по-людськи.
Сергій. Треба було їх довше чекати.
Лариса. Який дурень знав, що вони повернуться і наїдені, і напоєні.
Іван Пилипович. Та воно, дочко, само так вийшло. Хлопці запросили.
Лариса. Добре, хоч під вечір з’явилися, мов соловейки. Той молов, мов із мішка сипав. (Двері відкриваються, виглядає Ольга Данилівна.)
Ольга Данилівна. Скажи, доцю, що там ще?
Лариса. А нехай, мамо, самі позаносимо. Відпочивай.
Ольга Данилівна. Ну, тоді я пішла в хату.
Лариса. Як хочеш. (Ольга Данилівна зникає за дверима.) Скільки за день перероблено. Перерахувати –  язик заболить, а йому ж всьому ладу дали.
Сергій. Та воно б і нічого, якби спокійно, без сварки, не такий лад би був.
Лариса. Жодної спокійної хвилинки.
Сергій. Це ще й нічого. (Пауза.) Тут інколи таке виробляють: тікай і не оглядайся.
Лариса. Так, учора ввечері аж голова у мене розболілася.
Сергій. Я щораз, коли б не приїхав, такий гавкіт слухаю.
Лариса. Здуріти можна.
Іван Пилипович (підходить з палицею). Гавкають тут, кажеш? (Пауза.) Тебе питаю.
Сергій. Та ж сказав.
Іван Пилипович. Хто це?
Сергій. Зараз ніхто.
Іван Пилипович. Я тебе питаю, хто гавкає?
Сергій. Здогадайся сам.
Іван Пилипович. Так от, щоб я тебе більше тут не бачив! І запам’ятай це.
Лариса. Він ще ж нічого не їв.
Іван Пилипович (до Сергія). Щоб зараз тут і духу твого не було!
Лариса. Зачекай, тату!
Сергій. Ні, то вже раз вкусило, не поможеться.
Іван Пилипович. І зараз мені!..
Сергій (кричить). Зараз не побачиш мене тут! І я тебе попереджав, ще подібне повториться раз, то буде востаннє.
Лариса. Що ж ти їстимеш?
Сергій. Що й завжди.
Лариса. А сьогодні? Приїдеш, все буде закрито.
Сергій. Та, хлопці щось дадуть.
Лариса. Ось я тобі вмотаю.
Іван Пилипович. Довго мені ще стояти? Чи в потилицю витурлять?
Ольга Данилівна (прочиняє двері). Що тут за лемент? Почула, дай, думаю, запитаю.
Сергій (зупиняється). Ну, щасливенько залишатися.
Ольга Данилівна. А це ще що?
Сергій (показує на Івана Пилиповича). Нехай він і розкаже.
Ольга Данилівна. Так все-таки? (У двір заходить Віктор.)
Віктор. Сходив до ріки, трохи провітрився.
Сергій. Ну все, Вітю і Ларисо. Я вийду на перон у четвер, коли ви їхатимете.
Віктор. Та залишився б, куди ото в ніч.
Сергій. Прощайте. (Зникає за ворітьми.)
Віктор. Так, діла, як бачу...

                                    

 

                                              ДІЯ ТРЕТЯ

                                                 Картина восьма

 
Сергій проходить повз свій будинок, минаючи його. З-за тину виглядає Ольга Данилівна. У сумці Сергія трилітрова банка з шовковицею. Раптом помітив матір, злегка кивнув головою, йде далі. Ольга Данилівна швидко проходить у відчинену хвіртку, наздоганяє Сергія.

Ольга Данилівна. Ти що, нелюде, свій двір минаєш і прешся далі?
Сергій. Нелюдом став, бо з такими жив. А мимо вашого, тепер вже тільки вашого, палацу навіть ви не забороните мені пройти.
Ольга Данилівна. Не роби цього! Із нас уже люди сміються.
Сергій. Що ж робити? На людський роток не накинеш платок.
Ольга Данилівна. А ти не клей дурня, а заходь додому.
Сергій. Вибач, кваплюся на автобус. А стосовно дому: щоб заходить, треба мати куди.
Ольга Данилівна (показує на подвір’я).  А це ж що?
Сергій. Не вийде.
Ольга Данилівна. Чого? Поїдеш наступним.
Сергій. Та ні вже.
Ольга Данилівна. А те, що батько сам збирається копати рів під труби, не соромно тобі? У цьому році запевняють і в нас буде газ.
Сергій. Так он для чого я тут потрібен? Хоча потім грітися не буду, їсти не варитиму.
Ольга Данилівна. Ніхто не заборонить.
Сергій (сердито). Досить!.. (Пауза.) Набили оскому. Вкотре одне й те ж. (Спокійніше.) Ну, ніякої оригінальності. Та й знаєш, не вірю я вашим словам.
Ольга Данилівна. Кажу тобі – батько не чіплятиметься.
Сергій. Ну, дякую, дякую. Значить, можу бути спокійним, коли минатиму двір, не кинеться на мене із сокирою чи з вилами і собакою не зацькує.
Ольга Данилівна (здивовано). Він що, несповна розуму?
Сергій. Що ж це таке виходить –  Іван Пилипович усе витворяв свідомо?
Ольга Данилівна. Та він же по п’янці.
Сергій. Хороше виправданнячко.
Ольга Данилівна (намагається посміхнутися). Мовляв, ми чужа чужина? І вже й батьком не називаєш чомусь?
Сергій (іронічно). Невеликі родичі! А тепер по суті. Тому не називаю, що коли Іван Пилипович завівся, бо він, бачите, п’яненький був, і вже вкотре ти його цим виправдовуєш. Та я більш, ніж упевнений, що то, дякуючи тобі, він розперезався на всю. Сказано ж: муж і жона… (Пауза.) Далі мовчу, сама знаєш. А що цей златоуст під кінець своєї останньої профілактики витворив? (Імітує.) “Я, я-а-а сказав! Йди і щоб я тебе тут більше не бачив. І запам’ятай це”. От я й не забув.
Ольга Данилівна. Не говори так.
Сергій. Та чому вже, люба мамочко? Знайшов чим допекти. Який же він тепер батько? Іван Пилипович та  ще й поганий.
Ольга Данилівна. Так, може, і я тобі не мати?
Сергій. Цього не говорю. Ти мене ще не виганяла. (Підходить Іван Пилипович.)
Іван Пилипович. Хе, приїхав? Де ти дінешся? (Побачив у руках Сергія сумку). Бач, он уже і шаньку добрячу наготував. Цікаво, що там? (Нахиляється, заглядає.) Шовковиця. Всю обірвав?
Ольга Данилівна. Це він у Варвари… тієї… Тимофіївни.
Іван Пилипович (здивовано). Як так у Варвари Тимофіївни?
Ольга Данилівна. Спитай у нього.
Іван Пилипович. Так оце ж питаю. (Дивиться на Сергія, той мовчить.) Я до кого звертаюся?
Сергій. Я не збираюся вам відповідати.
Іван Пилипович. Це ж чому?
Сергій. Скажіть, хто ви для мене?
Іван Пилипович. А що це ти мені викаєш?
Сергій. Чужим і старшим за себе говорю   “ви”. Так мене вчили?
Іван Пилипович. А я тобі хто?
Сергій. Іван Пилипович.
Іван Пилипович (до Ольга Данилівни). Глянь на нього.
Ольга Данилівна. Дивися вже ти.
Іван Пилипович. Ні, ти глянь, глянь!
Ольга Данилівна (сердито). Кажу, сам дивися!
Іван Пилипович. Такого скільки живу, не пам’ятаю.
Сергій. Тепер знатимете!
Іван Пилипович. А чи ти знаєш, що люди мені спокою не дають, в очі лізуть: “Де Сергій? Де Сергій?” Може, думають, посадили. Що ти їм скажеш?
Сергій. Найкраще казати правду. Бо брехнею світ пройдеш, а назад не вернешся.
Іван Пилипович. Що? Що? (Кричить.) Тебе питаю?
Сергій. Ось не кричіть! Бо нічого вам не пораджу. (Пауза.) Говоріть людям, що як поїхав тоді, навіть не з’їв нічого. Бо ж не дали. А був уже пізній вечір. Останній автобус із села вирушив. І оце від нього ні слуху, ні духу. І обов’язково повідайте, що  було перед тим.
Ольга Данилівна. Ми ж тебе так ждали. Пам’ятаєш? (Пауза.) Ти щороку приїжджав, і завжди весело було.
Сергій. Не знаю тільки, кому.
Ольга Данилівна. Ну, чого ти такий?
Сергій. Результат вашого виховання. А за вас у вихованні кращих професорів, мабуть і в усьому світі не знайдеш. (З серцем.) Жмикрути нещасні!
Іван Пилипович (обурено). Що? Що? Як ти сказав? Та я... (Пауза.) Я не знаю, що тобі зроблю!
Сергій (спокійно). Пораджу. Заспокойтеся й ідіть спочивайте. Бачу, моя розмова вас дуже втомлює. А я ж десятки років вислуховував ваші велемудрі настанови.
Іван Пилипович. Геть! Геть мені зараз же!
Сергій. Спокійніше, добродію, вулиці вам не перестою. А собі можете непоправимої шкоди завдати –  порвете голосові зв’язки.
Іван Пилипович. Геть, туди, звідки й приїхав!
Сергій. Де їхав, а де пішки йшов.
Ольга Данилівна. Добре, що не котився. Додому його тягнуло.
Сергій. Додому? Ніскільки! А от останнього разу з дому таки й справді майже котився.
Ольга Данилівна. Вернувся б, сказав би, й ми б усе зрозуміли і… простили.
Сергій. Ви?.. (Пауза.) Зрозуміли б?.. Ви ніколи не розумієте.
Іван Пилипович. Слухай. (Пауза.) Я тебе не просив…
Сергій. Піду непрошений. Всього вам доброго. (Йде. Ольга Данилівна і Іван Пилипович стоять, дивляться вслід.)
Ольга Данилівна. Дивись, пішов і навіть не оглянувся.
Іван Пилипович. Ти бач який?!
Ольга Данилівна. Такого чуда ще й не було.
Іван Пилипович. Це ти недогледіла.
Ольга Данилівна. Отямся! А згадай, що сам чверть години тому витворяв.
Іван Пилипович. Я?! Витворяв? Що? Й для чого?
Ольга Данилівна. Та ж, мабуть, щоб спровадити його знову.
Іван Пилипович. Походив би та й вернувся.
Ольга Данилівна. Він уже так не хоче.
Іван Пилипович. Я змушу його, заставлю, ось побачиш.
Ольга Данилівна. Щось він твоїх нахвалок зовсім не боїться.
Іван Пилипович. Злякається. Ось побачиш. Скажеш, збрехав.
Ольга Данилівна. Що ти надумався?
Іван Пилипович. Вернуть тобі сина.
Ольга Данилівна. А тобі?
Іван Пилипович. І собі верну. (Кричить.) “Іван Пилипович”! Я тебе пилипну! Як пилипну, то навік прилипнеш!
Ольга Данилівна. Щось не дуже прилипли йому твої слова.
Іван Пилипович. Я сказав. Побачиш.  (Швидко йде у веранду, замахується костуром, б`є банки, що стоять на столі.) Я верну. Я його так верну. Запам’ятає надовго.
Ольга Данилівна (швидко входить у веранду). Чи не здурів, що це ти робиш, навіжений?
Іван Пилипович. Спасибі. Бач, уже “навіжений”. Думаєш, здурів? Не знаю, що роблю? Знаю! (Кидає палицю геть.) Я тобі верну сина. Він приїде. На налигачі притягну. Він і не писне. Я туди до нього поїду. Я як напишу, на другий день поженуть з роботи, як собаку. Я його в баранячий ріг! Він мене не батьком – татусем величатиме.
Ольга Данилівна. Заспокойся, серденько. Дасться дитині розум, все наладиться.
Іван Пилипович (підходить, бере свою палицю). Ти тільки уяви собі! Я йому Іван Пилипович. І хто б міг подумати? Я йому не хтось, а Іван Пилипович! Утнув! І це після всього. Іван Пилипович? Іван Пилипович! (Свариться палицею вдаль.) Я тебе ще пилипну! Ти в мене потанцюєш. От побачиш.

                                                Картина дев’ята

 

Спека. Кінець серпня. У райцентрі на зупинці стоїть Сергій, чекає автобуса. Підходить Семенко.

         Семенко. О, дивлюся ти, Сергію. Здоров! (Подає руку, тисне.)
Сергій (тисне теж). Доброго дня, добродію. А я бачу – ви.
Семенко. Пізнав, значить? (Іронічно.) А ти знаєш, ще пройде місяць-два, і ми, твої односельці, геть забудемо тебе.
Сергій. Так скоро? Ви – жартівник.
Семенко. Ось ти не роби дурниць, їдь до батьків у село!
Сергій. Зараз, тільки зберуся.
Семенко. А я Ользі Данилівні й сказав: “У райцентр часто їжджу, тільки зустріну Сергія, відразу ж додому прижену”.
Сергій. Так, кажете, обіцяли?
Семенко. Еге ж. Із тиждень тому. А як діло було. Просив мене батько твій перевезти зерно. Коні в руках. Зробив. Посідали за стіл. Я й питаю, як там Сергій?
Сергій. І що ж вони?
Семенко. Мати плакала й розказувала, що вже десь два місяці, як ти поїхав і не обзиваєшся. Говорить: “Тліємо душею, вже і не знаємо, де він і що з ним?”
Сергій. А Іван Пилипович? Він то все знає.
Семенко. Батько?
Сергій. Еге ж, Іван Пилипович.
Семенко. Мовчав увесь час.
Сергій. Дивно, такий говорун?!
Семенко. Ні звуку про те. Так, між іншим, з десяток слів видавив. Ото і все. Я й сам здивувався.
Сергій. Вам було б просто в нього запитати.
Семенко. Я ж не знав, що там у вас вийшло. Що Ольга Данилівна казала, я тобі передав.
Сергій. Ну, раз таке, розповім, як усе було. А то, мабуть, думаєте, який негідник Сергій, до батьків не їде, не відвідує, словом не обізветься, з роботою не допоможе.
Семенко. Я так і подумав.
Сергій. А насправді все було значно простіше. Іван Пилипович мене вже вкотре спровадив із дому.
Семенко (здивовано). Батько? Тебе?
Сергій. Дивуєтесь? А я вже ні. Бо у мого батечка це мов тяжка хронічна недуга. Довіку не вгадаєте яка.
Семенко. Звідки мені знати.
Сергій. Ну, то повідаю. Уже протягом п’яти років, та де там, більше, коли вдома роботи під зав’язку, батько й обзивається до мене по-людськи, й на посмішку здобудеться, ще й порадити намагається щось.
Семенко (сміється). Знаю. На це він неабиякий мастак.
Сергій. А коли впораємося з усім, Іван Пилипович заливає за комірець,  і заводиться, спеціально, звичайно, й зрозуміло вам чому.
Семенко. Та це, щоб за комірець, водиться за ним. Особливо, коли запросять.
Сергій. Правильно. І за цим разом так було. Віктор уже на вокзалі сказав: “Мати переказувала, щоб їхав додому”. – “Що, – питаю, – робота вишукалася?” І як в око вліпив. “Канави під газ копати, –  каже, –  їдь”. Подумав я, подумав та так і не поїхав. (Пауза.) До сусідів два рази заглянув, та через мамочку й до них перестав навідуватись. Стане на воротях, чатує.
Семенко. Так ти розумієш, Ольга Данилівна зовсім не знає, що у тебе з батьком трапилося.
Сергій. І ви в цю її химерну казочку вірите?
Семенко. Та ото ж, думаю…
Сергій. І я думаю, що він їй вже сто разів розповів, може, тільки не зовсім так, як було насправді.
Семенко. От бач, і я до нашої розмови думав про тебе, мов про якогось барбоса.
Сергій. Що ж, доведеться з’їздити, розповісти любій мамочці, як усе було, щоб знала та й не дивувалася більше.

Картина десята

Город. Іван Пилипович і Ольга Данилівна збирають картоплю на грядці, майже біля двору. Ольга Данилівна трохи ближче до авансцени, Іван Пилипович далі. Від берега стежкою йде Сергій. Батьки спершу його не помічають.

Сергій (зупиняється біля матері). Добрий день!
Ольга Данилівна (випроставшись). Сергію, здрастуй! Таки приїхав?
Сергій. Як бачиш. Та я ненадовго.
Іван Пилипович (зробив крок уперед та, побачивши, що Сергій стоїть, і собі зупинився). А я що казав?
Ольга Данилівна. Як це? Увечері й назад?
Сергій. Раніше.
Іван Пилипович. Що ж тоді трапилось?
Сергій. А те, що я сьогодні на автобусній зупинці зустрів дядька Семенка, він мені і повідав дещо, як був у вас і про що тут говорилося.
Ольга Данилівна. Як було, так я і розказувала.
Сергій. Що ж, цікаво?
Ольга Данилівна. Ти ж як подався два місяці тому із дому, то хто знає, де ти ото ходиш і що там робиш?
Сергій. Та я не за те. Він сказав, що ви, нещасненькі, не знаєте, чого я не з’являюся.
Ольга Данилівна. І справді, я нічого не знаю.
Сергій. А що вони? (Киває в бік батька, що весь час прислухається, мовчки схилившись на заступ.) Не розповідали тобі, як усе трапилося?
Ольга Данилівна. Нічого він мені не говорив.
Сергій. Дивно, дуже дивно, хоча не дуже й віриться.
Ольга Данилівна. Ну, що у вас там вийшло?
Сергій. Іван Пилипович знову мене рідненько, по-батьківськи із дому спровадив.
Ольга Данилівна. Ні сном, ні духом не знаю.
Іван Пилипович. Чого ж, я тобі казав.
Ольга Данилівна. Я нічого із твоїх речей не зрозуміла. Я тоді лише на хвилину в хаті затрималася...
Сергій. Не дивно. Із неабиякою практикою, для Івана Пилиповича це простіше простого.
Ольга Данилівна. Я так собі й подумала, і ти знову чимось невдоволений.
Сергій. Вашим ставленням.
Ольга Данилівна. Яке ж воно?
Сергій. А таке ото… (Пауза.) Повно роботи, працюй – рви пупа. Упоралися – знову забирайся геть. І чим швидше. Гадав-гадав і не розгадав, за кого ви мене маєте: за раба, кріпака чи дурака? А за труди, як правило, дірка від бублика велика.
Іван Пилипович. Бачу, ти й сьогодні не прощення просити приїхав, а своєї правити.
Сергій. Хіба ж своє просять? Своє беруть.
Іван Пилипович. Що ж тут твого?
Сергій. Значить, забули. А колись, Іване Пилиповичу, і ви згідливо кивали головою, що півбудинку моїм буде, коли виросту. Сподіваюсь, ви знаєте, скільки мені років? Чи по вашим міркам я й досі немовля?
Ольга Данилівна. Слухай, хто ж тобі боронить…
Сергій (перебиває). Не треба далі. Стара це пісня. Через місяць з городом покінчите і зі мною теж. Я хочу знати, що тут моє, і щоб Іван Пилипович більше ніколи не гнав мене звідси. Я, здається, попереджав його про це і такого й справді більше не буде. Обіцяли як? Вам дві кімнати, ще й чулан з верандою, мені ж спальня й зала. Нормально?
Ольга Данилівна. Який дурень у веранді і в чулані живе?
Сергій. Розумні люди й справді там не живуть, але тримають різні речі, майно. А проте залишайте мені житло з того боку, а вам навпаки, не заперечуватиму.
Ольга Данилівна. Що? Що? Ти думаєш, що ми вже зовсім вижили з розуму?
Сергій. Навпаки, він, як бачу, кожної миті прибуває до вас у неабияких дозах.
Іван Пилипович. Знову!.. (Пауза.) Знущаєшся?
Сергій. Знову! То до якої ми з вами згоди дійдемо?
Ольга Данилівна. Он у батька заступ, бери підкопуй.
Сергій. Е, ні! Спершу давайте з одним покінчимо!
Іван Пилипович. Не буде цього. Нічого тобі тут не дістанеться.
Сергій. І це для мене, Іване Пилиповичу, не новина. (Пауза.) Ну що, люба мамочко, думаю, тобі все прояснилося? Тільки порада одна: люди знову ж будуть запитувати, як і Семенко сьогодні, де це я, чого не їду додому, то химерити не потрібно, вигадуючи різні дурниці, мовляв, нічого не відаємо. Говоріть про все як є!
Ольга Данилівна. Ми так і робимо.
Сергій. Не зовсім. Не тільки ж те, що я не їду додому, а й чому не їду.
Іван Пилипович. Бо батьки, як я бачу, тобі зовсім не потрібні.
Сергій. А ви, Іване Пилиповичу, запитайте в людей, чи багато з них виганяють своїх дітей геть з дому!
Ольга Данилівна. Та ніхто ж тобі не боронить…
Сергій. Чув! Ситий! (Показує на батька.) А ти он у їх величності запитай.
Іван Пилипович. І що це за звертання до мене?
Ольга Данилівна. І справді, він же тобі батько.
Сергій. Дякую за роз’яснення. Дякую і намагаюся це збагнути. А ще хочу знати, за що доля таке щастя підкинула – батьків, які надзвичайно, неймовірно люблять мене?
Ольга Данилівна. Смійся, смійся.
Сергій. Ні, от це вже цілком серйозно. Заздрю сиротам з дитбудинку, бо краще ніяких батьків не мати, ніж таких.
Іван Пилипович. Що? Що? Багато просторікуєш. Дуже розумний?
Сергій. Принаймні, розумніший, ніж був раніше. І вам розповідаю про все, як є. І всім скажу! (Пауза.) То я раніше мовчав, соромився, що ж люди подумають. Зараз –  ні. І Семенку, і дядькові Мирону, і Грицьку тітки Одарки про все сказав...
Ольга Данилівна. Так і розповів?
Сергій. Так і розповів.
Ольга Данилівна. І хто ж ти після цього?.. Не здогадуєшся?
Сергій. Знаю. Нормальна людина.
Іван Пилипович. Бачу, й сьогодні наша розмова не вдалася.
Сергій. Я теж це бачу. (Робить два кроки назад.) А тому – до побачення!
Ольга Данилівна. Куди ж ти?
Сергій. Туди,  де на мене, може,  й справді чекають. (Йде.)
Ольга Данилівна (до Івана Пилиповича). А я й кажу, що його хтось зводить з розуму. (Пауза.) Скажи, щоб там не дуже… Ну, як би це?..
Іван Пилипович. Сам знаю. (Кричить навздогінці.) Дивись, щоб там... Нічого не трапилося у тебе!.. (Пауза.)
Сергій. (на мить зупиняється). То вже не ваш клопіт! (Пауза.)   А вам наостанок хочу дати мудру пораду: придивіться краще до себе, тільки уважно,  може, що й зрозумієте. (Пауза.) Й мені повідомите про те.  (Пауза.) І запевняю вас: от тоді вже і я  додому не прийду, не примчуся, а прилечу... І без нагадувань. (Пауза.) І без парламентарів... (Довга пауза.) Саме так, прилечу на крилах... (Швидко йде. Іван Пилипович, схилившись на заступ, і Ольга Данилівна,  відіравшись від роботи, дивляться вслід Сергієві, що зникає.) 

                                               З а  в і с а

Олександер Купрій