* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

сто бак$ів

14:31 16.08.2007


сашко ушкалов

сто бак$ів
коли він уперше мене вдарив,
я нацькувала на нього китів…
з щоденника анжелік ковач,
21 червня 1983 року, за кілька днів
до зникнення

дійові особи:
хуан де ля крус – психіатр, або принаймні той, хто вдає із себе психіатра; на ньому білий халат, з-під якого визирають голі ноги, де ля крус босий і чомусь лисий
альчеста – зелена вагітна дівчина в рожевому дощовику, покритка. ніколи не знімає капюшона
плафон – янгол бомжуватого вигляду, в галімих штанях, подраній футболці з олімпійською символікою й написом «параолімпіада. кієф 2034»
ганна – досвідчена затаскана повія
бафі – повія-практикантка
гів няр – американський журналіст, що готує репортаж про «українських нічних метеликів»; шорти, кросівки, фотоапарат і футболка з написом «kiev is fucking city»; цап-відбувайло.

антураж 1:
задня стіна сцени – то величезний білий екран, на який буде проєктуватися відеоряд.

дія:

світло в залі раптово згасає; чутно лопотіння сотень невидимих крил, але й воно поволі вщухає, віддаляючись. потім серед сцени спалахує сірник, а за мить з’являється самотній вогник цигарки.

голос де ля круса: скажіть, пацієнте, на біса ви постригли власну дружину наголо?
голос пацієнта: бо з довгим волоссям, схожим на траву, у неї надто глибокі очі.
голос де ля круса: і що з цього?
голос пацієнта: я боюся глибини і дружини боявся, бо не вмію плавати.
голос де ля круса: а тепер? тепер вам легше?
голос пацієнта: ну так, тепер вона кришнаїтка, її очі вкриті міцною кригою, і в них уже не втопнеш…
голос де ля круса: кришнаїтка? це коли персональні боги, персональні демони, власні небеса й власне пекло?
голос пацієнта: перепрошую?
голос де ля круса: як гадаєте, вона вже себе пізнала?
голос пацієнта: я не впевнений, її зараз навіть рідні не пізнають, вона ж лиса!
голос де ля круса: (із розумінням киває) ну так, це все від ядерних боєголовок…
голос пацієнта: які ще боєголовки?
голос де ля круса: можливо, це для вас буде надто складно…
голос пацієнта: та ні ж бо, кажіть, я хочу знати, яким це боком моя лиса дружина причетна до ядерних боєголовок!
голос де ля круса: (притишено, наче по секрету) гаразд, розумієте, стати кришнаїтом, як би вам пояснити… ну, це означає – послати на хер своїх богів і демонів, закидати свій всесвіт ядерними боєголовками й споглядати, як на ці руїни, запорошені снігом, без бою входить харе кришна… (пошепки) залишаючи відбитки своїх спортивних черевиків…
голос пацієнта: (вражено) хіба кришна ходить у спортивних черевиках?
голос де ля круса: ну да, він же нормальний пацан…
голос пацієнта: моя дружина теж нормальна, якби весь час не повторювала харе кришна харе кришна кришна кришна харе харе харе рама харе рама рама рама харе харе…
голос де ля круса: чому ви це запам’ятали?
голос пацієнта: бо мене це харить!
голос де ля круса: отож-бо й воно, з “харе” все зрозуміло… а хто така рама?
голос пацієнта: ну, бля, докторе, і хто з нас після цього псих, я чи ви?
голос де ля круса: псих ви, а я доктор, до того ж без бля попереду.
голос пацієнта: а де ж у вас бля?
голос де ля круса: (роздратовано) пацієнте, ви якийсь неправильний псих, приперлися до мене, не знаєте хто така рама, не знаєте, що в мене попереду нема бля, ви взагалі сам ким будете?
голос пацієнта: я китобій, а що не видно?
голос де ля круса: китобій, бля… ясно, що не видно… темно ж навколо… (несподівано гукає) альчесто!!! альчесто, тужся, тужся!!!

лунає якийсь дивний шурхіт, і сцену поволі починає
заливати тьмяне світло, що весь час мигає.

антураж 2: тепер глядач бачить усю сцену, посеред якої стоїть звичайнісінький унітаз, де сидить хуан де ля крус. поруч з унітазом невідомо звідки звисає мотузок, таке враження, що він доходить аж до небес. з лівого боку сцени на велосипедній установці навіжено крутить педалі альчеста – саме вона й виробляє електрику, аби освітлювати сцену. перед хуаном де ля крусом стоїть опудало такси, тож абсолютно незрозуміло, з ким він говорив…

хуан де ля крус: (плескаючи таксу по зашийку) ну, все, пора з цим підв’язувати…

несподівано з нутра унітаза починають долинати якісь загрозливі звуки. де ля крус здивовано схоплюється й відбігає на кілька кроків, тієї ж миті зсередини виривається фонтан води, який сягає стелі. вода падає на сцену й з ніг до голови обдає де ля круса:

хуан де ля крус: якого хріна? що це було? (цідить крізь зуби) якщо це рама, я її зґвалтую…
альчеста: (захекано) це кит!!! кит, на якому тримається наша земля (хоче ще щось додати, але їй бракує повітря)

несподівано спалахує чорно-білий екран: видно нереальне багно й голі дитячі ноги, що насилу по ньому пересуваються. голос за кадром: ха-ха-ха, дізес кінд іст зо коміш!!! дитячий голос за кадром (старанно, наче учень): коли я стану великим, я повибиваю з усіх дорослих голів усе  лайно! та  ні, спочатку я куплю собі черендрики, а потім повибиваю… і взагалі – мій татко китобій! плівка обривається, наче в старому совковому кінотеатрі, й екран гасне. хуан де ля крус прямує до унітаза й починає з цікавістю в нього зазирати.

тим часом з одного боку на сцену входить плафон, його крила такі брудні, що альчеста аж скривилася, а де ля крус так поринув у споглядання, що не звертає на янгола жодної уваги. плафон нишпорить очима по підлозі, певно, шукаючи якихось харчів. з іншого боку сцени з’являється гів няр – на його пиці дурнувата посмішка. він підходить до де ля круса.

гів няр: (увічливо) айм сорі, я шукать український простітутка, я є з америки жюрналіст…
хуан де ля крус: (замислено зазираючи в унітаза, по складах) кіс-кіс-кіс-кіс!
гів няр: даремно пан шукать кота в юнітаз… коти бояться глибока вода…
хуан де ля крус: кіс-кіс-кіс (несподівано гаркає) кіс май ес!
гів няр: (відскакує) о, сорі… я перепрошать… (прямує до плафона) я є американськи простітутка, я шукать українськи жюрналіст… (швидко виправляється) упс… сорі… я хотів казать навпаки…

плафон зводить на нього очі й раптом помічає футболку з написом “kievis fucking city”, якусь мить він читає імпортні літери, плямкаючи губами, потім у нього відпадає щелепа, й він переводить погляд на власну футболку з олімпійською символікою та написом параолімпіада. кієф 2034”. несподівано в янголових очах спалахує лють, і він починає щосили гамселити прибульця, потім валить його з ніг і глушить, допоки той не починає дико репетувати.

гів няр: сто бакс, беріть (витягує папірець) не нада мене бить, я є жюрналіст із демократична страна… (стогне)
плафон: це тобі за kiev, падла… я в дерижаблі горів… (вихоплює сто баксів, жмакає їх і жбурить назад американцю)

екран раптово спалахує: на ньому безкрає море, камера повільно від’їздить назад, захоплюючи смугу пляжу, на якій лежить тіло кита-косатки, довкола нього бігає патлатий чоловік у лахмітті. той самий дитячий голос за кадром (але з дорослими нотками): сталося так, що мій батько зміг перепливти на той берег осені, інших забрала вода… старий поц так і не купив мені черендрики, а доживав віку на островах осоння, куди час від часу викидалися кити… він пробував їх урятувати, але ті дивилися на нього своїми великими синіми очима й казали: мужик, якщо вже ми лежимо на цих золотих пісках, якщо вже ми сюди викинулись, то так треба, розумієш? дай нам спокійно померти, не вийобуйся, бога ради, не треба цього героїзму… і тоді він просто почав їх забивати, мій батько, старий поц, який навіть на черендрики мені зажав, став китобоєм, і кити були йому вдячні… екран гасне… плафон хапається за мотузка й починає на ньому гойдатися; де ля крус і далі зазирає в унітаз; американець геть ніякий, а вагітна альчеста з останніх сил крутить педалі. з одного кінця сцени в інший, прогулюючись, проходять повії.

ганна: і ось він дає сто баксів, і каже мені – говори, будь ласка, просто говори…
бафі: і шо, ти з ним говорила?
ганна: спочатку не говорила, спочатку я образилась…
бафі: він шо, був імпотентом?
ганна: нє, китобоєм…
бафі: то шо, китобої не трахаються? я не розумію?
ганна: якщо чесно, зараз мені байдуже, трахаються китобої чи ні… а тоді він просто сказав: я хочу чути твій голос… знаєш, кити зазвичай верзуть таку херню… а коли вони мертві – вони взагалі мовчать… і очі в них тоді сумні…
бафі: мрачний тип, я б усралась, певно…
ганна: (з гіркою посмішкою) ти молода ще… у тебе все попереду… все життя попереду.
бафі: ти ше стіхи писать начни…
ганна: я говорила з ним… про свого козла-вітчима… про школу… про завод… про те, як один раз у житті стрибала з парашутом… говорила про квіти… про те, як лікувала сифак… говорила про все-все, знаєш, нічого не приховуючи. і цей чоловік, затуливши обличчя своїми зашкарублими руками, плакав… тихо-тихо…

екран спалахує втретє: півхвилини на ньому безкрає небо, далі камеру кидає, неначе по ній хто вдарив ногою, та падає на землю й знімає траву, розмитий горизонт – несподівано перед нею проходять чиїсь ноги в спортивних черевиках. поміхи… після них з’являється розбурхана гірська річка, по якій пливе крихкий бамбуковий плотик – на ньому сидить нажаханий малюк. дорослий голос за кадром (з інтонаціями ведучого передачі «у світі тварин»): кришна рухається нашими венами на своєму бамбуковому плоті… /несподівано плотик з малюком перекидається/ але спробуй перепливи на той бік осені, походи своїми черевиками по нашій траві…

раптом альчеста падає з велосипеда й починає кричати, світло відповідно згасає, темрява.

голос де ля круса: тужся-тужся-тужся…
альчеста: ааааааааааааааааа… (крики)…
плафон: у неї там що, кит? і чо так орати? я он у дирижаблі горів, то мовчки взагалі…

потому лунають ультрасигнали кита. сцена поволі починає освітлюватися, альчести ніде нема, натомість педалі крутить бафі. гів няр невпевнено зводиться на ноги, з острахом обходить плафона, що й досі висить на мотузці, і звертається до де ля круса.

гів няр: перепрошать, я можу взять дві проститутка по 50 баксів?
хуан де ля крус: (знизує плечима й дивиться на повій) нє, у нас такса 100 баксів…
гів няр: (жмотиться, а потім скрушно зітхає) окей, окей, я брать за сто баксів…
хуан де ля крус: (до опудала такси, що весь час стояло перед унітазом) дивись мені – пристойно поводься… (бере таксу й соває американцю) прошу пана… і, будь ласка, жодних збочень… за збочення беремо дорожче…

американець бере таксу й дивиться їй ув очі, хуан де ля крус зітхає й знову зазирає в унітаз…

хуан де ля крус: (несподівано) бачу його хвіст!!!
плафон: кіс-кіс-кіс-кіс-кіс!!!
гів няр: о ноу, сенк’ю… (починає істерично сміятися)

хуан де ля крус падає на коліна й засовує руку в унітаз – спочатку по лікоть, а потім по плече. починає щось зосереджено намацувати. плафон на мотузку виписує великі кола довкола унітазу, висячи наче на тарзанці. раптом де ля круса щось хапає й рвучко смикає всередину, той добрі десять разів б’ється обличчям об унітаз, від чого він червоніє кров’ю. гів няр ірже ще дужче. нарешті де ля крусу щастить вирватися – він нажахано відскакує вбік, дістає з кишені гранату, зриває чеку й кидає її в унітаз. чутно звук, наче щось важке падає по глибокій металевій трубі… а потім неймовірної сили вибух. і раптом… сцена провалюється вниз. темрява. за якусь мить:

дитячий голос: /без відеоряду/ тут навіть янголи не такі, як скрізь. замість того, щоб забрати тебе з цієї жопи, евакуювати з цього сратого пекла, вони тікають, наче щури з дирижабля, чий кит ось-ось помре від нудьги, залишивши по собі іржаві каркаси й бортові щоденники з назвами невідомих міст…

спалахує екран, показуючи поміхи. в його сяйві видно тільки плафона, що й досі висить на мотузці.

плафон: (намагається поворухнути крилами, але безрезультатно) слухай, господи, я горів у дирижаблі, я люблю кієф, тож перед смертю маю право спитати, на який біс кришні спортивні черевики, га???

(плафон починає підтягуватися по мотузку на руках і лізти вгору, аж раптом лунає пронизливий звук бензопилки, мотузок обривається і янгол з гуркотом падає вниз)

екран вмикається востаннє: на передньому плані дерево, лавочка, на якій сидить чоловік, його очі закрито прямокутником, наче в передачі про злочинців, це гів няр, але глядачі впізнають його по голосу, на задньому плані великий красивий американський парк, в якому бавляться діти.
гів няр: (англійською, з паралельним перекладом) це країна злих янголів… із дуже низьким рівнем культури… (подумавши) і з поганою сферою обслуговування…. уявіть, за сто баксів у ній можна трахнути лише опудало собаки. (ще подумавши) до того ж ніяких збочень… але це не головне… головне те, що вони забивають китів, на яких плавають… розумієте, забивають своїх персональних китів, аби ті не мучились… /поміхи/

завіса

 

агентство boa constrictor
(автопортрет із сороками)

Кажеш,
смерть – то коли
невидимий снайпер
вистрілює всіх птахів у голові?
                                                                                                                      Галя Глодзь
                               
дійові особи:
сороки – два хлопці з чорними ногами й руками (боді-арт), на голові пов’язки з пір’їнами
еміль – голий звабливий юнак з відром на голові
аліна – гола сексапільна дівчина з відром на голові
шахтар  – голий замурзаний чолов’яга, каска з ліхтарем, бензопилка, неймовірний скептик, передвісник армагедону
віра – гола поштарка, на велосипеді, з торбою через плече, рідкісна зануда
пілот – голий безрукий літун із парашутом, на голові – гермошлем
пожежники – масовка, вбрані в комбінезони, кирзові чоботи й антикварні каски
boa constrictor – некерований пожежний брандспойт.

антураж:
задня стіна сцени змонтована під скляний бік хмарочоса – скло темно-синє, дзеркальне, воно вкрите нереальним шаром пилюки й павутиння. на сцені розставлено безліч кактусів різної форми в горщиках. з обох кінців сцени височать соцреалістичні дерев’яні стовпи – з погнутими матюгальниками. між ними через усю сцену протягнуто дві мотузки (одна над одною) – на нижній сидять сороки (за горішню тримаються) на нижньому мотузку розвішано безліч різних бюстгальтерів і трусиків. 

дія:

сороки сидять поряд на мотузках із бюстгальтерами та трусиками.

сорока 1: а знаєш, що таке війна?
сорока 2: а знаєш, що таке бюстгальтер?
сорока 1: війна – це щось тіпа стриптиза...
сорока 2: слово “бюстгальтер” походить із німецької!
сорока 1: це щось тіпа стриптиза, тільки коли ти абсолютно не вмієш його танцювати, до того ж соромишся, до того ж... тобі треба танцювати на центральних вулицях якогось мегаполіса... почуваєш себе геть убитим...
сорока 2: іменник “бюст” – означа “цицьки”, а дієслово “гальтен” – означа “тримати”... отже разом – “тримати цицьки”...
сорока 1: я б не хотів бути солдатом...
сорока 2: а я бюстгальтером...
сорока 1: що бюстгальтером?
сорока 2: не хотів би...
сорока 1: чому?
сорока 2: ну... тримати цицьки все життя... це якось...
сорока 1: почуваєш себе геть убитим?
сорока 2: (скрушно хитає головою) угу...

на сцену під мотузки виходить вервечка пожежників, тягнучи за собою брандспойт. діставшись середини сцени, перший пожежник відкручує кран, напір такий потужний, що вони ледь тримають шланг, бригада починає відмивати від пилу й павутиння скляну стіну, вона стає чистою й виблискує.

сорока 1: (несподівано) ганьба бюстгальтерам!!!
сорока 2: ганьба-а-а-а-а-а!!!

починають зривати бюстгальтери з мотузків; бюстгальтери падають пожежникам на голови; ті випускають шланг, хапаютьбюстгальтерий запихають їх за пазухи своїх комбінезонів, тимчасом як шланг, покинутий напризволяще, літає сценою, збиваючи кактуси й обдаючи всіх (навіть сорок) водою.

голос із матюгальника: (перекриваючи весь шарварок) я бачу, як вони входять у води нашої ріки, тримаючи над головою свої наплічники, а в них – прокурені пледи, цукор-рафінад, набої та порнографічні журнали…

по цій звістці пожежники розвертаються й, переступаючи повалені кактуси, вибігають, boa теж вщухає.

сорока 1: (вражено) господи, навіщо вони це робили?
сорока 2: (вражено й принишкло) що саме?
сорока 1: ...запихали собі бюстгальтери за пазухи…
сорока 2: не знаю...
сорока 1: (скрушно) господи… (мокрі сороки надовго замовкають)

на сцену входить пілот і починає ногами розчищати собі шлях від кактусів, з іншого боку, наче навіжена, влітає поштарка на велосипеді, наїздить на великий горщик, з гуркотом перекидається, але зводиться й підбігає до пілота.

поштарка: лист щастя!!! тобі нарешті прийшов лист щастя!!!
пілот: викинь його… мав я всі ці листи…
поштарка: як можна, як можна! у мене аж руки сверблять скоріше його почитати! а в тебе хіба ні?.. (раптом згадує, що пілот безрукий) ой…
пілот: чула, вони входять у нашу ріку, тримаючи над головою наплічники?
поштарка: ну то й що?
пілот: а я в цю ріку вже не ввійду…
поштарка: це ще чому…
пілот: (киває на наплічника) тримати нічим.
поштарка: а що в тебе там?
пілот: парашут…
поштарка: стривай… а на біса тобі в річці парашут?
пілот: (роздратовано) ага… ти знов за своє, потаскуха!!! ні… не дочекаєтесь, я тепер без парашута нікуди…
поштарка: (розриває конверта й читає)

лист щастя
аби збагнути, що таке справжня любов до неба, треба любити його дужче за себе. тоді ти знатимеш, що насправді воно – лише безмежне ментівське дзеркало, в якому не можна розбитися, яке можна тільки розбити, побачивши перелякане обличчя того, хто за тобою спостерігає… ти нічого не зможеш… до речі… про сонце – йому насправді похрін, чистив ти зуби чи ні, сонцю взагалі все це похрін…
якщо ти ще не збожеволів, почувши цю гірку правду, перепиши цього листа сім разів і відправ своїм найкращим друзям – і тоді тобі воздасться, а якщо все-таки збожеволів, радій – бо тобі тепер теж усе похрін…
boa

вимовивши останнє слово, поштарка застигає, наче статуя… перегодом підіймає із землі велосипед, відходить до краю сцени, бере капітальний розгон і влітає в скляну стіну, стіна загрозливо гуде, але й тільки, поштарку кидає через руль, власне, вона так і валяється до кінця вистави, наспівуючи якусь дитячу пісеньку, бо їй усе похрін.

сорока 1: (до пілота) перепрошую, пане?! а кільце, кільце парашута ви чим будете смикати?
пілот: (незлісно) таких, як ти, бля, стріляти треба …

входять еміль і аліна, тримаючись за руки.

еміль: а якось, ще малим, я вкрав у своєї бабусі відривний календар, аби знати, коли кожного дня сходить сонце!
аліна: дай вгадаю: ти заводив будильник на 10 хвилин раніше, прокидався, чистив зуби, біг у клозет, а потім зустрічав його на балконі?
еміль: що, клозет?
аліна: сонце! ти проводжав його очима й бачив, як воно відривається від горизонту й повільно спливає в небеса, наче потопельник із морського дна…
еміль: ти їй-бо божевільна…
аліна: хто б казав, у самого відро на голові…
еміль: на себе глянь (безтурботно сміються, обіймаючись)
аліна: (несподівано) як гадаєш, сонце чистить зуби?
еміль: (розгублено) не знаю…
аліна: а мені здається, що ні…
еміль: чому?
аліна: сонце – добра риба, тому в нього нема зубів…

сідають на землю і  притуляються одне до одного тілами й відрами. влітає захеканий пожежник із барабанними паличками, стає над емілем та аліною й починає вистукувати на їхніх відрах реповий бій.

пілот: (рухаючись у такт, кричить повз ноти, голос зривається) є аха аха аха…
пожежник: донт стоп донт стоп…
пілот: мій кукурудзник – дохла летюча риба, у чиїх зябрах скінчилося пальне…
пожежник: (уриває бій) стривай, стривай, а про пожежників де?
пілот: зараз буде… стукай. (пожежник стукає, а пілота просто прорива – він кричить, синіючи на лиці й не звертаючи ні на що уваги) там, де я народився, не було ріки, було саме небо, тому я став пілотом… мій папа був пілотом, і дід теж був пілотом і романтиком, бля, і, як кожен романтик, покінчив життя самогубством – піднявся в повітря й летів доти, доки в нього не скінчилося пальне… з татком було гірше, бо він вважав свою голову горіхом, який ізсередини виїдають піраньї! хоча я сумніваюся, що піраньї могли б їсти таке лайно!!! але це пісня про небо, а небо – то не готель, оселився-виїхав… (пожежник показує мімікою, що непогано було б і про пожежників щось заспівати, пілот раптом осікається) а якщо все-таки готель, то він обов’язково з привидами, рипучою підлогою й старою проводкою, що замикає після кожної зливи, які в нас ніколи не припиняються! якщо ваш готель, ваше небо горить – дзвоніть 01!!! і до вас прийде боа!!!
пожежник: джага-джага-джага-джа, аллє хенде ін ді люфт!
голос із матюгальника: (геть несподівано) все це брехня! боа не працює в пожежці! це було б надто просто!
пожежник: уяви, як він зміниться на лиці, коли ти розіб’єш йому дзеркало й зазирнеш до його робочої кімнати, прокуреної драпом!!!
пілот: і зробиш вигляд, наче вперше його бачиш. сорі, – скажеш ти, – ми випадково, ми грали у футбол і розбили ваше дзеркало, але не переживайте, ми вам заплатимо, ви вставите нове й знову будете за нами спостерігати…
аліна: тоді він підніметься на кілька поверхів вище, у їхню профспілку, й скаже: не треба мені ваших бабок, відпустки на азові, молока, наукової пенсії й страховки…
еміль: бо вони взагалі оборзіли, суки, розбили дзеркало, витріщаються, наче я з місяця впав, роздивляються з ніг до голови… особливо цей ушкалов – той узагалі вкінець дістав, і невідомо ще, хто за ким спостерігає: я за ним, чи він за мною…
поштарка: (на мить приходить до тями) і взагалі – чому нам видають холості набої? в ушкалова такі сірі очі, що до нього страшно підходити з голими руками…

пілот робить різкий рух головою, його гермошлем спадає на підлогу, він розганяється, лупить по ньому босою ногою й, зойкнувши від болю, падає на підлогу, гермошлем б’ється об скляну стіну, не завдавши їй жодної шкоди.

пожежник: (до пілота) не плач, маленький, я принесу тобі рафінад і порнографічні журнали! (вибігає)

тримаючись однією рукою за обличчя, а другою тримаючи бензопилку, непевною ходою з’являється шахтар.

шахтар: боа… боа, навіщо ти змушуєш мене щодня так глибоко входити в землю. навіщо ти змушуєш торкатися її ерогенних зон відбійним молотком, боа, глянь на мене… я заїбався – в прямому й переносному сенсі цього слова… уся ця порнографія, увесь цей “безпечний” секс із каскою на голові… і взагалі, чмошний ти покидьку, доки я там мудохаюся, ти обіцяв слідкувати, щоб моє сонце чистило зуби… я прийшов за тобою, боа… здохни гідно… (обводить сумним поглядом усю сцену, помічає сорок) ану, гоміки, злазьте звідти, зараз тут буде повний… армагедон…
сорока 1: (обурено) ми не гоміки, ми сороки…
сорока 2: до того ж із курячим грипом… кхе-кхе-кхе (кашляє, сподіваючись, що шахтар злякається)…
сорока 1: знаєте, а при близькому контакті, ви теж можете заразитись…
шахтар: (хитаючи головою) близький контакт, да? а ще казали сороки… валіть звідси…
сорока 2: (скиглить) та куди ж нам валити, тут наш дім, наш стовп, наш дріт і наші бюстгальтери…

шахтар починає копирсатися в бензопилці.

сорока 1: (з острахом поглядаючи на бензопилку) валимо-валимо, ми все одно у вирій збиралися…

сороки незграбно стрибають вниз і наввипередки зникають за лаштунками. шахтар заводить бензопилку. боа оживає, обдаючи все водою, змиваючи з шахтаря бруд. та невдовзі шахтар рубає його на шматки, навіщось ріже поперекидані кактуси, підбігає до одного зі стовпів і починає валити його під корінь. невдовзі стовп падає вглиб сцени, накриває шахтаря й з гуркотом пробиває в задній скляній стіні велетенську діру, з якої неймовірно дме – вилітає безліч старих газет. на сцену входять пожежники, загорнуті в трофейні пледи, вони їдять трофейний цукор-рафінад і розглядають трофейні порнографічні журнали.

голос із матюгальника: я бачу, як вони переходять нашу ріку, тримаючи над головою… бюстгальтери… а в них… їхні трахані холості набої…

завіса

1 нім. ха-ха-ха, ця дитина така кумедна!

Сашко Ушкалов