Біографічна довідка,

самотужки написана, з остраху, щоб не дочекатися, коли біографію напише хтось інший,

аби як чи як йому заманеться

Я народився у 1972 році місті Дніпро, яке тоді називалося Дніпропетровськ, де і прожив до 51 року нікуди далеко та на довго не від’їжджаючи.

До школи окрім загальних речей, таких, як говорити, бігати, кататися на велосипеді та лазити по деревах мене навчили грати у шахи і читати російською, бо так було прийнято, щоб дитина, яка  йшла у перший клас, вміла читати. Українською я навчився так-сяк читати теж до школи, але без нагляду дорослих, бо на  літо мене відвозили у степове селище Слов’янка, Межівського району Дніпропетровської області, на батьківщину моїх тата та мами, до діда.

У діда була товста тека журналів «Перець», зібрана за багато років, які приваблювали мене смішними малюнками. Але щоб достеменно розібратися у «чому гумор» треба було навчитися читати підписи під отими карикатурами, бо не всі були зрозумілі «Без слів». Довелося бекати-мекати, перепитувати у діда значення слів, бо цікаво ж дізнатися про дядьків з червоними носами, вовків з незвичними жовто-синіми прапорами та лисиць з автоматами на грудях та прапором з шестикінечною зіркою. У Слов’янці природно  всі розмовляли українською. Так, з двох до семи років я опанував українську мову, чи радше її сільський степовий варіант.

Мама та тато дома розмовляли між собою українською, мама читала українські дитячі книжки, що вкупі з другою програмою телебачення, де був «Катрусин кінозалом» та «На добраніч, діти!», формували певне українське середовище.

У 1979 році я пішов до першого класу звичайної середньої школи №53, розташованої серед новозбудованих багатоповерхівок спального району. Школа була російською, але з другого класу і до самого випуску викладали українську мову та літературу. Українська мені подобалася, проблем з нею я не мав жодних: ані з написанням творів, ані з вивченням віршів, ані з усними відповідями. Навпаки усні відповіді рятували мене та компенсували невисокі оцінки за диктанти, помилок  у яких було забагато. Втім «славу» гарного учня я здобув завдяки інтересу до математики, хімії, географії, біології та інформатики по яких мене направляли від школи на предметні олімпіади.

Після школи, яку я закінчив із золотою медаллю, у 1989 році вступив на економічний факультет Дніпропетровського металургійного інститути. Вибір був цілком самостійний та усвідомлений. Металургія – провідна галузь промисловості рідного міста та області, металургійні процеси базуються на високотемпературних хімічних реакціях, а економіка це ніщо інше, як математика.

Опановувати фах мені було цікаво та не складно. У інституті була багатотиражна газета «Кадри металургії», для якої я з легкістю писав статті. Їх охоче брати, бо газета виходила українською, а для вишу в якому навчалися студенти переважно з міст Радянського Союзу, знання української у купі з хистом більш-менш гарно писати були певною рідкістю.

Коли я закінчив вищу освіту у 1994 році в Україні на-повну вирувала криза важких перехідних часів. Металургійні підприємства потерпала від нескінченних проблемам: нестачі обігових коштів,  дефіциту сировини чи відсутності енергоресурсів. Тож їм було не до молодого фахівців, бодай і з червоним дипломом.

Довелося йти працювати туди де брали економістів, а таким місцем виявилась  податкова інспекція. Коли мене приймали на роботу, де я чесно сказав, що хотів би працювати на металургійному заводі, мене заспокоїли розумними словами: «А в чому проблема?! Ти ті металургійні заводи перевірятимеш!»

За тридцять років кар’єри у податковій службі України, хай там вона як по різному не називалася, було дійсно всього багато і перевірок, і доведення законності рішень у судах, і ділового листування. У всього цього є спільна риса – все базується на українській мові, якою написані всі нормативні акти та офіційні документи. Тож, знання української стали мені вчергове у пригоді, а постійна практика мововжитку дозволила тривалий період плідно співпрацювати з фаховим журналом «Баланс», для якого я писав статті про  податки, а також два семестри по вечорах викладати економічні дисципліни студентам Фінансовій академії.

Все перелічене підштовхнули до того, що я у 2014 році став писати тексти для соціальних мереж.

Там, у мережі фейсбук мене знайшла перша літературна робота –вести розділ про книжки та читання у справжньому журналі «Фамилия», який видавався у Києві заявленим накладом 3000 примірників. Кожен квартал з 2019 по 2022 рік я писав відгуки про 4-5 книжок. А це дисципліна та зібраність, бо терміни, технічні вимоги, дотримання потрібного стилю та формату, а ще необхідність постійно читати та вдосконалювати якість текстів.

За відсутності літературної освіти доводилося здобувати потрібні знання з книжок про письменників і письменництво, вивчати поради визнаних майстрів, виконувати завдання авторських курсів та курсів на відомих англомовних освітніх платформах.

Наразі маю доробок з трьох дитячі казкових повісті, одна з яких вийшла у світ в електронному вигляді, а також збірку казок. Все це дозволяє мені впевнено представлятися на творчих зустрічах літераторів: «Віталій Мироненко, автор з Дніпра». Зухвало, але письменництво, це в першу чергу світосприйняття та відчуття сили викласти на папері побачене, або уявне. А це у мене є.

Електронна пошта: v_mironenko@email.ua
Facebook: https://www.facebook.com/profile.php?id=100008762527079