Коли тобі скажуть, що я помер

А був тобі я дорогим,

То може й в тобі щось

Раптом поблякне.

Над віями імла

На вустах слід попелястий.

А чи замислювався ти колись

Над тим, що означає жити?

Мов сніг у теплій долоні,

Тане в тобі дитинство.

Клопоти…

Чи справді маєш ти клопоти?

Скорботи…

Чи справді ти маєш скорботи?

Сходами мрій

Сміливо ти у молодість поринь.

Там чекає вона,

Красива, але лукава веселка.

І живи!

Живи на повні груди!

Дні не гризи, мов миша.

Повітрям напийся,

Стань спритнішим за вітер й птахів.

Будь-яка вічність є короткою.

Колись усміхнені

Побачать в дзеркалі

Обличчя зморшкуваті.

Раптово за рогом на нас

Чекатимуть сльози.

Знегоди підійдуть навшпиньки.

Сірішими стануть роки.

І ось тому живи, живи на повні груди!

І я так жив.

За півстоліття я промайнув віки.

Я визнаю: бувало і безглуздо, і ніяк.

Але вперед я завжди йшов.

Ішов….

Випряди із аорти своєї

Позолочену нить тривалості

І заший порепані місця,

В яких дрижить подивування.

І не сприймай життя

Як перелякане прощання,

А як одвічне запрошення

І вічний початок буття

А потім серйозно

Замислись, що означає померти

І куди зникає людина.

І що завжди її шукає.

Не ходи на кладовища.

Нічого там не зрозумієш.

Кладовища – це найчорніші ярмарки

Й сумні театри.

Граючи у неспокій

Та його аморфність,

Чи іноді не потребуєш ти

Підкрастися таємно до

Розуму шарів нових?

І до найближчого майбутнього?

Колись тобі я поясню це,

Якщо мене ти там знайдеш.

Знаєш, що я тобі зроблю?

Зіпсую тобі іграшку

Під назвою «біль»,

Якщо ти на це наважишся.

Я не брешу тобі.

Я винаходжу те, що

Має існувати,

Ти просто сам цього ще не відкрив,

Бо навіть не шукав це.

Запам'ятай: реальність більш реальна,

Якщо нереальне до неї додати.

Ти пізнаєш мене за мовчанням,

Бо вічні не розмовляють.

Щоб мудрість перемудрити,

Виховуй слухати уміння.

Великі відповіді

Самі себе відкривають

Після незчисленних народжень

Й якихось дрібних смертей

Коли ти зрозумієш, що

Все те, чим ти дихав,

Не є самим лише життям,

Прийди до мене –

Я доторкнуся до тебе світлом

І в думку перетворю.

І найдальша майбутність

Має своє майбутнє, що

Чує голос власного майбуття.

І немає порожніх світів.

Те, чого ми не знаємо,

Не небуття,

А лиш буття без нас.

Частина 3

Коли тобі скажуть, що я помер,

Ось як це буде.

Тисячі різнокольорових риб

Пройдуть крізь моє око.

І земля мене сховає.

І вкриє мене бур'ян.

А я в цей час

Буду летіти кудись високо

Запам'ятай: немає меж,

Окрім меж тимчасових.

Я пропливу над тобою на світанку

Крізь вітер слизький, мов шовк.

Я відкрию тобі горизонти,

Обриси епох, що зароджуються,

І сцени майбутнього

Красою невидимих крил

І мов нечутний маятник

Що розгойдується в нескінченності,

Я буду триматися за самого себе,

Наче за пояс золотий

Простір — це швидкість розуму,

Що сам себе розкручує.

Я пливу на місці, а часом

З'являюсь і зникаю.

Я відпочину від другорядного,

Мов галактичні скупчення,

Що злилися із пульсацією,

Яка триває в їхніх надрах

Я відпочину від другорядного,

Наче потужні ліси,

Що зрослися гілками

У міцних обіймах

Я відпочину від другорядного,

Мов велетенські птахи,

Що крилами сплелись і

Вкрили все небо

Я відпочину від другорядного,

Мов палкі закохані,

Що вустами зрослися

Ще коли навіть не стрілись

Ти думаєш, моя рука,

Коліно,

Чи голова

Можуть стати глиною,

Корінням берези чи

Травою?

Чи якийсь маленький секрет,

Або тремтячий страх

Можуть завтра стати

Тишею,

Темрявою

Чи пилом?

Знаєш, я насправді з зірок.

Я весь створений зі світла.

Ніщо в мені не згасне

Й не скоротиться.

Я просто,

Немов зазвичай,

Одного нежданого ранку

До сонця якогось далекого

Із золотом в очах повернусь

Я був покараний за все, що думаю,

Не кажучи про те, що я роблю.

Мене підозрювали в ніжності

І визнали винним у тому,

Що кохання ненавистю я не гашу,

А тільки новим, ще сильнішим коханням.

І що життя я смертю не скінчу,

А чимось, що є також життям.

Останні рубежі нескінченності -

Лише початок нескінченного.

Той, хто триває довше, ніж сталість,

Не знає коротких знань.

Ніколи не опікуйся питанням,

Як вижити.

А думай про те, як не

Вмерти після всіх умирань.

Коли тобі скажуть, що я помер,

Не турбуйся. У кожному столітті

мене хтось випадково переплутував

із втомленими і старими.

Ніде немає так багато людей,

як в одній людині.

Ніде нема таких відмінностей,

як у однакових речах.

Якщо покропити простори,

ти викопаєш мене із вітру.

Я у воді.

У каменях.

У кожних сутінках і світанках.

Бути людиною багатократно

Не означає втратити людськість

Можна мене поділити на скільки завгодно

Та знищити неможливо

І всі чудесні стани,

Що відновлюють мене,

Є лише виром,

уніформою,

наполегливістю,

боргом.

Чи знаєте ви, що таке пророцтва?

Зліпки попередніх подій

і задишка,

що обертається навколо.

То з чим би ми прощалися?

Про що ми шкодуємо?

Якщо тобі скажуть: я помер,

ти знаєш — я не можу цього зробити.

Любов — це єдине повітря,

Яким я дихав.

І усмішка — це єдина мова,

Яку я розумію в світі.

Я прийшов до цієї землі,

щоб трохи тобі підморгнути.

Залишити щось позаду,

Наче тремтливий слід.

Не сумуй.

Я тільки намагаюся

Залишитись в тобі,

Дурний,

Але на диво дорогий.

Вночі, коли ти дивишся на небо,

Мені ти підморгни.

Нехай це буде нашим секретом.

Коли посеред сірих буднів

Побачиш ти комету

Всю в червонім,

Ти пам'ятай: це все ще я

Літаю і живу безглуздо.