Йосип Бродський

ДІДОНА ТА ЕНЕЙ

 

Великий чоловік в вікно дивив,

та для неї світ увесь обмежувався краєм

його широкої, грецької туніки,

безліччу зморшок схожої

на спинене море.

 

Він же

дивив в вікно, і погляд його зараз

був так далеко звідсіль, що варги

вклякли, чисто мушля, де

зачаїлося гудіння, і овид у келиху

був непорушний.

А її любов

була лишень рибиною –

може й спроможною

рушити в море кораблеві вслід

і, хвилі розітнувши гнучким тілом,

можливо, випередити його… та він –

він подумки уже ступнув на сушу.

І море обернулося на море сліз.

Та, як відомо, саме в мить

відчаю і починає дути

попутний вітер. І муж великий

Карфаген залишив.

Вона стояла перед багаттям,

що розклали під муром міста

її жовніри, і бачила як в мариві його,

тремтячому між димом та полум’ям,

безгучно розсипався Карфаген

задовго до пророцтв Катона.

 

 

 

Андрій Вознесенський

САГА

 

Ти мене на світанку розбудиш,

проваджати невзутая вийдеш.

Ти ніколи мене не забудеш.

Ти ніколи мене не увидиш.

 

Затуливши тебе від застуди,

я подумаю, Богові вдячний:

«Я ніколи тебе не забуду.

Я ніколи тебе не побачу».

 

Не моргають, сльозить вітрюганом

безнадійнії карії вишні.

Повертатись – прикмета погана.

Я ніколи тебе не залишу.

 

І гойдне височінню без сенсу

двійко фраз, що зіткались з усюди:

«Я ніколи тебе не побачу.

Я ніколи тебе не забуду».

 

Булат Окуджава

ПІСНЯ ПРО МУРАВЛЯ

 

Мені потрібно на когось молитись.

Звичайному, міркуйте, муравлю

захтілось раптом в ніженьки валитись,

у зачарованість повірити свою!

 

І мурашиний спокій тоді згинув,

все звичаєвим видалось й пісним,

і муравель створив собі богиню

за духом й куцим образом своїм.

 

І в сьомий день, у певну мить натхнення,

вона з’явилася з нічних вогнів

без жодного небесного знамення…

Благеньке було пальтечко на ній.

 

Забувши все – і радощі, і муки,

він двері розчахнув в кути свої

і цілував обвітрені їй руки

та черевички зношені її.

 

І тіні їх гойдались край порогу.

Безгучний балак свій вони вели,

довершені та мудрі, ніби боги,

й засмучені, як жителі землі.

 

 

Федір Тютчев

ОСТАННЄ КОХАННЯ

 

О, як на схилі наших літ

ніжність плекаєм

навпіл з забобоном.

Полум’яній, стожарів квіт,

в останньої любові грона.

 

Півнеба охопила тінь.

Лишень на захід – жар спадання.

Стривай, сповільни, вечір, плин!

Подовж на мить зачарування.

 

Нехай студніє в жилах кров,

та в серці не згасає ніжність...

О ти, останняя любов!

Останняя любов,

ти і блаженство,

й безнадійність.

 

АVE MARIA

на музику Шуберта

 

Радій, Маріє при надії,

Маріє благодатна,

Марія, лоном повна,

Марія, вдячності повна!

Радій-радій, Господь

Господь з тобою!

Благословенна ти у жонах

і благословений

і благословений плід лона

лона твого – Ісус.

Радій, Маріє!

 

Ave Maria, gratia plena,

Maria, gratia plena

Maria, gratia plena

Ave Ave Dominus

Dominus tecum,

Benedicta tu in mulieribus,

et benedictus

et benedictus fructus ventris

ventris tui, Iesus.

Ave Maria.

 

 

Рабіндранат Тагор

ОСТАННЯ ПОЕМА

                             

Вітер ім’я, геть забуте, розвіяв

й щем вороття у знелюдженний край.

Не намагайся впізнати мене, друже, здалеку.

Не розрізниш мене, не роздивиш мене…

Тож прощавай!

 

Я відбуваю і час темним річищем

суне в ламкий виднокрай.

Берег за берегом, обрій за овидом…

Друже, прощай й забувай!

 

Знаю, коли-небудь

з давнього збутого й конче забутого

з вітром весняним долине до тебе

тихе зітхання моє.

 

Ти подивись, ти пидиви,

ти озирни, чи лишилось що-небудь

опісля мене?

 

В ніч забуття й самоти

на порожній околиці свого життя

ти подивись без розпуки та відчаю,

ти подивися без зла.

Світлом засяє твій образ уквітчаний,

ніби вже сходить зоря.

 

То все - не сон. То все – не сон.

То все є правда моя. То є істина!

Смерть, що долає одвічний закон –

то все любов моя.

То все - любов моя.

Вічна любов моя!

 

 

О.С. Пушкін

ОСІНЬ

 

Сумна пора! Очей замилування!

До серця мені щем тої краси -

Люблю природи пишної конання,

В червінь та золото споряджені ліси,

В їх сінях вітру спів і свіжий подих

Запнуті в мрячні хвилі небесі

І промінь сонячний скупий

крізь підступ першого морозу,

І сивої зими віддалені погрози,

забуті міцно навесні.

 

 

О.С. Пушкін

ДО КЕРН

 

Я пам’ятаю мить чарівну,

що прикро зринула на пси,

коли з’явилась ти так дивно,

мов геній чистої краси.

 

В тривозі суму безнадійній,

у галасливій метушні

лунав твій довго голос мрійний

і риси марились ві сні.

 

Роки збули. Дух буревію

розвіяв чар колишніх мрій.

І я забув той блиск крізь вії

та чародійний образ твій.

 

На самоті, в мороці цюпи

спливав поволі час буття,

натхнення й божества позбутий,

любові сліз й смаку життя.

 

Та прокидання з ранком лине.

Ти знову тут в сльозах роси,

немов видіння швидкоплинне,

як геній чистої краси!

 

І серце калатає щемно,

для нього воскресають знов

і божество, і шал натхнення,

й життя, і сльози, і любов.

 

 

О.С. Пушкін

ПАМ’ЯТНИК

пародія

 

Я монумента звів собі з всілякого гівна в фейсбудці,

до нього всі стежини миттю заростуть,

геть без довбешки він й обламані по лікоть білі руці

та квіти біля ніг його хрін оберемком покладуть!

 

Та ніт, не весь я дуба дам - кавалок моцний деревини

трембітою зросте та дужий здійме гук -

й славетний буду я, доки шукає вперто рими

бодай хоча б один нікчемний віршомаз-пиздюк.

 

Чутка про мене шугоне по всій Гуцульщині великій

й стіхи читать підставить під мій мешт стільчак

і гордий бувший пан куцап, і нині дикий

шахтар та френд степів кримчак.

 

І буду довго тим приязний для загалу,

що емпатичні стани спритно кобзою збудив,

що в наш гівняний час лишався чуйним лібералом

й вар’ятів та безхатченків жалів.

 

Волінню неба, музо, підкорися тупо,

забий на лаври, премії та купу срану іншої фігні.

Хвальба чи наклеп – то єдиний хрін, голубо!

І блазня присуди дурні.

 

* Останній рядок не мій, а процитовано

з класичного перекладу Миколи Зерова

 

 

 

М.Ю. Лермонтов

БОРОДИНО

 

Кажи-но, вуйку, тож не нахаляву

Моськву наніц спекелила заграва

і рачки люто зґвалтував хранцуз?

 

 

 

Булат Окуджава

ГРУЗИНСЬКА ПІСНЯ

 

Виноградне зернятко у теплу земельку зарию,

і лозу поцілую, і грона достиглі вірву,

скличу вірних друзяк,

і любов в своїм серці відкрию.

Бо ж навіщо тоді на землі цій правічній живу?

 

Долучайтеся, друзі, хутчіш до моєї гостини,

прямо в вічі кажіть, не ховайте усмішку криву.

Цар небесний розгрішить мене

та відпустить колишні провини.

Бо ж навіщо тоді на землі цій правічній живу?

 

Красно буде співати в червонім мені моя далі.

В чорно-білім схилю перед нею голову свою,

і заслухаюсь я та помру від любові й печалі.

Бо ж навіщо тоді на землі цій правічній живу?

 

І коли закуйовдиться спадень,

сягнувши осяйно під лави,

знов і знов в сутінковій проринуть імлі

білий буйвол, синій орел та поструг золотавий.

Бо інакше навіщо живу на цій вічній землі?

 

 

 

Булат Окуджава

МОЛИТВА ФРАНСУА ВІЙОНА

 

Допоки Земля обертається та світло не зжерла пітьма,

Отче небесний, дай кожному те, чого в нього катма:

мудрості дай розумнику, коня – боягузові в путь,

грошви сипони везунчику… Та про мене не забудь!

 

Допоки Земля обертається – Господи, твоя воля одна!

Дай владолюбцеві спраглому навладарюватись до дна.

Дай зупинитись щедрому, статків його не позбудь.

Каїну дай розкаяння…Та про мене не забудь!

 

Я знаю: на все ти спроможний, я вірую в мудрість твою,

як вірить вояк убитий,

що він розкошує в раю,

як вірить нашоршене вухо шепоту з віт купини,

як вірим у себе, коханих, й безтямно щось чинимо ми.

 

Господи, мій Боже, зеленоокий мій!

Допоки Земля обертається,

й це їй вдивовижу самій,

допоки їй вистачає

часу свій приділ осягнуть,

дай же ти всім хоч потроху…

Та про мене не забудь!

 

 

 

Булат Окуджава

МАМІ

 

Не хилися ти, голівонько,

з негараздів та образ.

Мамо, білая голубонько,

вже світанок крає час.

 

Все він заміта до крихточки,

все розпручує ізнов.

Геть жене самотність й квіточки

знов верне тобі любов.

 

І солодкі, ніби пасіки,

мов з дитинства голоси,

твої руки, твої пісеньки,

очі вічні в сліз росі.

 

 

Булат Окуджава

НАВІЩО БУТИ НАМ НА ТИ

 

Навіщо бути нам на «ти»?

Ми відстань спокушаєм грубо.

То значно ліпше - старовинне «пан»

та гречно «пані», моя люба.

 

Якими були колись ми!

Щоб не казали там, прекрасно

почути з згуслої пітьми:

«Не йдіть, я прошу Вас,

будь ласка!»

 

Жахливі муки я терплю!

Та лиш потрібен відгук Ваш зворотній.

Почути враз: «Я, друже, Вас люблю!

Без Вас насправді так самотньо!»

 

Навіщо перейшли на «ти»?

Банально, фамільярно, звикло.

На гріш любові й простоти!

Та щось найголовніше зникло.

 

 

 

Арсеній Тарковський

ТІЛЬКИ ЦЬОГО ЗАМАЛО

 

От і літо збуло,

ніби і не вертало.

На осонні тепло.
Тільки цього замало.

 

Все, що статись могло,

мов листок п’ятипалий,

на долоню лягло.

Тільки цього замало.

 

Надаремно ні зло,

ні добро не пропало.

Все палало й гуло.

Тільки цього замало.

 

Доля брала під дах,

берегла, рятувала.

Оминала біда.

Тільки цього замало.

 

Листя не обпекло,

гілок не поламало…

День промитий, як скло.

Тільки цього замало.

 

 

Іван Бунін

ОСІНЬ

 

"Знову холодні, сиві небесі,
Лани пустельні сніють при дорозі,
Мов руді килими, обтрушені ліси,
І бричка на току, і челядь на порозі..."

 

Нотатничок старий, цнотливий, гов!
Як міг я в ті часи гнівити смутком бога?
Вже більше не писати мені то́го "знов",
ступивши нишком на омріяну дорогу.

 

 

 

Акакій Церителі

СУЛІКО

 

Милої могилу шукав –

довго в хащах марно блукав.

Й з розпачу почав гукати я:

«Де ж ти, Суліко моя?»

 

Здибав ружу, що в колючках

блідо і самотньо цвіла.

З щемом серця в неї запитав:

«Може Суліко тут моя?»

 

Згідно похилилась вона,

пелюстки струхнувши до дна.

Ніби з неї вибила прудка коса

слізоньки рясні, як роса.

 

Нишком соловейко притьма

в листя заховався й нема.

В нього поспитався стиха я:

«Знаєш, Суліко де моя?»

 

Сполохнувся й ружі бутон

дзьобиком посунув співак.

Звісно, знає, й треллю ридма підтвердив:

«Тьох, так, так! Тьох, тьох! Тьох, так, так!»

 

З неба мені ясна зоря

лила срібла цілі моря.

В неї попрохав благально я:

«Ти вкажи, де люба моя!»

Блимнула мені лиш в одвіт,

променем ковзнувши повз віт.

І почув я кволий шемріт вітерця,

що торкнувся ніжно лиця.

 

«Ту, що ти шукаєш чимдуж

серед зорь і в тернах, між руж,

подарує сон розрадою вночі

й змусить день замовкнути плачі».

 

«Зрозумій, що промінь зорі

й ружі пахіть в ніздрі твої,

і блажений в співах захват солов’я -

все то є кохана твоя!»

 

Марно ту могилу шукав –

серце спопелила жага.

Більше її нині не шукаю я.

Знаю, Суліко де моя.

 

საყვარლისსაფლავსვეძებდი,

ვერვნახე!.. დაკარგულიყო!..

გულამოსკვნილივტიროდი:

«სადახარ, ჩემოსულიკო?!»

 

ეკალშივარდიშევნიშნე,

ობლადრომამოსულიყო,

გულისფანცქალითვკითხავდი:

«შენხომარახარსულიკო?!»

 

ნიშნადთანხმობისკოკობი

შეირხა… თავიდახარა,

ცვარ-მარგალიტიციური

დაბლაცრემლებადდაჰყარა.

 

სულგანაბულიბულბული

ფოთლებშიმიმალულიყო,

მივეხმატკბილეჩიტუნას:

«შენხომარახარსულიკო?!»

 

შეიფრთქიალამგოსანმა,

ყვავილსნისკარტიშეახო,

ჩაიკვნეს-ჩაიჭიკჭიკა,

თითქოსსთქვა: «დიახ, დიახო!»

 

დაგვქათქათებდავარსკვლავი,

სხივებიგადმოსულიყო,

მასშევეკითხეშეფრქვევით:

«შენხომარახარსულიყო?!»

დასტურიმომცაციმციმით,

სხივებიგადმომაყარა

დაიმდროსყურშიჩურჩულით

ნიავმაცასემახარა:

 

"ეგარის, რასაცეძებდი,

მორჩიდამოისვენეო!

დღედაიღამეაწტკბილად

დაღამეგაითენეო!

 

«სამადშექმნილაისერთი:

ვარსკვლავად, ბულბულ, ვარდადო,

თქვენერთანეთირადგანაც

ამქვეყნადშეგიყვარდათო».

მენიშნა!.. აღარდავეძებ

საყვარლისკუბო-სამარეს,

აღარცშევჩვიქვეყანას,

აღარვღვრიცრემლებსმდუღარეს!

ბულბულსყურსვუგდებ, ვარდსვყნოსავ,

ვარსკვლავსშევყურებლხენითა

და, რასაცავგრძნობმეიმდროს,

ვერგამომითქვამსენითა!

 

ისევგამეხსნასიცოცხლე,

დღემდერომმწარედკრულიყო,

ახლაკივიცი, სადაცხარ:

სამგანგაქვსბინა, სულიკო!

 

 

 

Ніколоз Бараташвілі

СИНІЙ КОЛІР

 

В колір неба, синій колір
я закоханий до болю.
Змалку вабило мене
його світло неземне.

Й зараз, коли кров холоне
й сніг їжачиться на скронях,
Жоден з інших кольорів
не звабляє й поготів.

Та найліпше колір неба –
в тім зізнатись мені треба –
поки день ще не зачах,
відбивається в очах.

В мріях мчу повз гори й вище…
Хай мене там сонце знищить!
Вщент розтопить від любові
й розіллє у синій колір.

Хай помру та не побачу,
як моя родина плаче.
Замість - сині небеса
кине і впаде роса.

Й щільну туману імлу
на надгрібку моєму
в жертву забирає вмить
неба ясного блакить.

ცისაფერს, ლურჯსაფერს,
პირველადქმნილსაფერს
დაარამქვეყნიერს,
სიყრმიდგანვეტრფოდი.

დაახლაც, როსსისხლი
მაქვსგაციებული,
ვფიცავ [მე] — არვეტრფო
აროდესფერსასხვას.

თვალებშიმშვენიერს
ვეტრფიმეცისაფერს;
მოსრულიიგიცით
გამოკრთისსიამით.

ფიქრიმესანატრი
მიმიწვევსცისაქედს,
რომეშხითდამდნარი
შევერთოლურჯსაფერს.

მოვკვდები — ვერვნახავ
ცრემლსამემშობლიურს,
მისნაცვლადცალურჯი
დამაფრქვევსცვარსციურს!

სამარესჩემსა, როს
გარსნისლიმოეცვას —
იგიცაშესწიროს
ციაგმანლურჯსაცას!