* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ОЛЬГА СТРАШЕНКО

15:32 02.04.2009

ВИБРАНІ ПЕРЕКЛАДИ ТА ПРИСВЯТИ СВІТОЧАМ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Київ “Науковий світ” 2007

Автор:

Страшенко Ольга Іванівна, член Національної спілки письменників України, лауреат премії імені Василя Симоненка

Редактор:

Лучканин Сергій Мирославович, кандидат філологічних наук, доцент кафедри загального мовознавства і класичної філології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Рецензенти:

Мегела Іван Петрович, доктор філологічних наук, професор кафедри історії літератури і журналістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, гостьовий професор Віденського університету, член Національної спілки письменників України;

Денисюк Сергій Петрович, кандидат філологічних наук, доцент кафедри українознавства Національного авіаційного університету

Страшенко Ольга.

Вибрані переклади та присвяти світочам зарубіжної літератури. – К.: Науковий світ, 2007. – 72 с.

Книга перекладів відомої сучасної української письменниці блискуче відтворює засобами рідного художнього слова творчість поетів різних епох – від Стародавньої Греції та Риму до наших сучасників з Росії, Білорусії, Румунії, Італії. Вдалим доповненням виступають поетичні присвяти Ольги Страшенко світочам зарубіжної літератури – Ронсару, Пушкіну, Байрону, Беранже, Бальзаку, Емінеску, Караджале, Чавчавадзе, Саакяну, Алішеру Навої.

Книгу перекладів та поетичних присвят адресовано фахівцям з теорії та практики перекладу, освітянам, учням старших класів, студентам, науковцям-літературознавцям, а також широкому загалу шанувальників поезії та рідного слова.

ВІРШІ-КВІТИ З ЧУЖОГО САДУ НА УКРАЇНСЬКОМУ ҐРУНТІ

Появі кожної книги передує, зазвичай, ціла історія, яка тісно пов’язана з самою долею її автора. Дуже по-різному складаються як долі літераторів, так і письменників-професіоналів, яким є, без сумніву, відома сучасна українська письменниця, лауреат Літературної премії імені Василя Симоненка Ольга Страшенко, яка спершу заявила про себе як поетеса (збірки початку 1990-х рр. “Вишивала мати”, “Пам’ятник на шарнірах”, “Полонянка”, “Вітряні Гори”), згодом як драматург (“Сім вибраних п’єс”, 2004) і прозаїк (колоритний історичний роман у 2-х томах “Візантійський лукавець”, 2005-2006). Однак ще з кінця 1980-х років письменниця наполегливо працює і як поетичний перекладач, тому саме зараз настав час видати книгу її перекладів, хоча б вибраних. Відзначимо, що спершу Ольга Страшенко до перекладацької справи ставилась просто як читачка, залюблена ще зі студентської лави (закінчила з відзнакою бібліотечний факультет Київського інституту культури імені Олександра Корнійчука 1972 р.) в світову літературу. Їй неодноразово доводилося виступати з лекціями чи то в приміщенні Національної спілки письменників України, чи то в бібліотечно-освітній системі Голосіївського (Московського) і Дарницького (Харківського) районів міста Києва про тих чи інших світових корифеїв невмирущого поетичного слова, подаючи розвиток української літератури в європейському контексті. Окремі переклади Ольги Страшенко вже знайшли відображення в книгах “Хрестоматія румунської поезії ХІХ-ХХ ст.” (упорядкування С.Лучканина, 2002; тут опубліковано 12 перекладів), “Давньогрецька класична лірика” (Антологія) (упорядкована мною та О.В.Левком, 2006, тут надруковано її 8 перекладів з Алкея, Сапфо й Анакреона), книзі байок Ольги Страшенко “Полювання на тигра... й не тільки на нього! Байки та притчі про тварин” (2006, на с. 64-67 подано дві байки Грігоре Александреску), у її літературно-художньому нарисі (в співавторстві із заслуженим артистом України Станіславом Малгановим “На перехресті двох муз: Діалоги в Пущі-Водиці” (2005; тут подано переклади Ольги Іванівни “До зірки” Міхая Емінеску та “Гімн Афродіті” Сапфо), а також у цікавому виданні Сергія Лучканина “Міхай Емінеску “До зірки” мовами народів світу (38 перекладів 15 мовами)” (2003). Частину перекладацького доробку Ольги Страшенко публікували й в українській та в україномовній румунській (завдяки зусиллям Віце-Президента Товариства “Румунія-Україна” Івана Семенюка з міста Клуж-Напока) періодиці.

Зрештою, Ольга Страшенко як бібліотечна діячка, що багато десятиліть пов’язана з книгозбірнями Дарниці, постійно проводить цікаві літературні вечори, присвячені ювілейним датам корифеїв красного письменства, час від часу виступаючи і зі своїми перекладами з різних, доступних їй мов (російська, англійська, білоруська, вчила давньогрецьку й латину), або мов, відомих її сину, доценту Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Сергію Лучканину (давньогрецька, латинська, румунська, французька, італійська). А також у доробку Ольги Страшенко помітне місце займають вірші, присвячені корифеям європейського красного письменства – румунським геніям Міхаю Емінеску та Йону Луці Караджале, французьким класикам Оноре де Бальзаку, П’єру Беранже та Віктору Гюго, славетному англійцю Джорджу Байрону, “гордості Росії” Олександрові Пушкіну, карбівничим Сходу Алішеру Навої, Арамаїсу Саакяну, Іллі Чавчавадзе. До речі, у збірці “Вітряні Гори” (1995) Ольги Страшенко було надруковано цикл віршів на теми з історії Стародавньої Греції та Давнього Риму “Античне намисто”: “На Сицилії, після Пелопоннеської війни”, “Піднесення полководця Красса”, “Випадок у морському поході Юлія Цезаря”, “Порозуміння за межею буття”, “Материнська підмога в Аргоському бою”.

Гостями в бібліотеках чи концертних залах, де Ольга Страшенко проводила ювілейні літературні вечори, присвячені класикам світового письменства, часто були письменники Білорусії (Сергій Законніков), Румунії (Георге Пиржа, Георге Дока, Іван Семенюк), Росії (Тетяна Лебединська), Канади (Олесь Несторович Гай-Головко), діячі-просвітники з Франції та Швеції (Маріанна Сандельс). А пристрасть до подорожей в Ольги Страшенко не змаліла й до нині, зацікавлення сусідніми культурами теж; цьому сприяли її численні мандрівки до Румунії, Молдови, Грузії, Білорусі, Прибалтики та в різні регіони Росії... А також перекладацьку енергію Ольги Страшенко збуджувало знайомство з таким корифеєм поетичного перекладу як Григорій Порфирович Кочур (1908-1994) та добрі взаємини з Марією Кочур, директором музею Григорія Кочура в Ірпені. Зацікавлення антикою сприяло тривале тісне творче спілкування з Андрієм Олександровичем Содоморою, Феонілою Олексіївною Нікітіною та незабутнім заслуженим професором Київського національного університету імені Тараса Шевченка Станіславом Володимировичем Семчинським.

Свідомий того, що перекладацький доробок Ольги Страшенко не повністю охоплений цим виданням, яке розцінюю як потужний крок на шляху ознайомлення українського читача зі скарбами світового поетичного слова в чудових вдалих перекладах Ольги Іванівни.

Мегела Іван Петрович,

доктор філологічних наук, професор кафедри історії літератури і журналістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, гостьовий професор Віденського університету, член Національної спілки письменників України

З ДАВНЬОГРЕЦЬКОЇ ПОЕЗІЇ

АЛКЕЙ (VII-VI ст. до н.е.)

О ти, Сапфо, троянднопелюсткова,

Твоя усмішка, як зоря ранкова.

Тобі тихенько щось сказати маю,

Але не смію, сором заважає.

***

Феб-Аполлон, осяйний бог мистецтва,

Це ж увінчав його Зевс, батько рідний,

Ліру подавши дзвінку, молодецьку,

А в колісницю, запрягши лебідок.

Сина він вислав у Дельфи північні

Еллінам дати закони житейські;

Віжки напрягши, поїхав візниця

Холод змагаючи гіперборейський.

Склали дельфійці пеан молитовний,

Отроки славно його проспівали,

І, обійшовши у танці жертовник,

Юного бога зійти закликали!

Феб гостював цілий рік, доки літо

В яблуках щедрих отут не настало;

Храм свій згадав і політ розмаїтий

Котить на південь зворотний помалу.

Зевсовий син Аполлон усе ближче,

Струни торкає натхнення й відрада!

Ось ластівки пролітають заклично,

Навіть п’янкіше стрекоче цикада.

Це ж бо вернулось тепло чародійське,

Сяє світанок фіалкоподібно,

Ходором ходять струмки касталійські,

Богу пісень виливаючи срібло.

САПФО (VI ст. до н.е.)

ДО ГЕРИ

Примарився сон: ось де Гера велична,

І вид її божий серпанком повився,

Котрий ще Атридам-царям споконвічним

Воочу з’явився.

Вони, ті, що подвиг здійснивши Арея,

Від гирла Скафандра припливши похідно,

І далі по стишеній хвилі борея

В Аргос їхній рідний!

Тією ж мольбою схилити я хочу

І тебе, і Зевса, і сина Тіони,

Отак, як бувало, пошліте водночас

Щедрот повне гроно!

Ця справа ж бо чесна, а ще й бездоганна:

Із дівами із Метилен ми завзято

Воліємо танці кружлять, учтування

У дні твого свята!

Отак, як Атридам колись посприяла,

І їх кораблі спрямувала добірні,

Отак поможи допливти до причалу

Сапфо своїй вірній!

ГІМН АФРОДІТІ

О Афродіто, веселко престольна,

Зевсова донька, незгоди майстриня,

Серце не тисни воланням бездольним,

Зжалься, богине!

Так, як бувало, зійди з піднебесся,

Вчувши мій поклик хоча б скільки-небудь,

Ти ж полишала не раз безшелесно

Батьківське небо!

На колісницю ступивши стопою,

Ти усміхалась мені із вершини,

Ти міцнокрила, а вслід за тобою –

Зграї пташині!

Ти опускалась не раз потаємно,

Щиро всміхнувшись, і ніжна, й могуча:

“Ось я! Сапфо, що ти просиш у мене,

Що тебе мучить?

Що тебе журить загладою злою,

Не сокривайся, з любові ти меркнеш?

Хто тебе скривдив? Його пред тобою –

Тут же повергну!

Зробиться враз утікач – невідлучним,

Прийде з дарами – хто їх уникає,

Той, хто взаємно не любить, а мучить –

Враз покохає!”

Знову з’явись по таємній молитві,

Визволи душу з отих перелогів.

О Афродіто, у пристрасній битві

Дай-но підмогу!

АНАКРЕОНТ (VI ст. до н.е.)

***

Чорні кучері в ниточках срібла,

І вогонь ув очах вже померк,

Зуби також проїлись, нездібні,

І не той вже я красень тепер.

Відлітають життя насолоди

І розчулених пристрастей жар,

А ридання до горла підходить,

Бо на мене чекає Тартар.

І жахає провалля Аїда,

Там поглине дрімуча пітьма.

Увійти в неї легко. А вийти?

Ні, повернення звідти нема.

***

О фракійська кобилице, чом ти мене уникаєш,

Очі скошуєш огнисто і нестримано брикаєш?

Не такий вже я нетяма, щоб вудила не придбати,

І, напрягши повід, здержать бистролетні ноженята!

По лугах ти вільно мчалась, і ніхто не перевершив,

Бо тобі, мабуть, донині не траплявся гарний вершник.

***

Перед сяйвом Артеміди

Я вклякаю на коліна,

Дочко владного Зевеса,

Прудконогая богине.

Звіроловице удатна,

Із лісів зійди на берег,

Де Лефет бунтує хвилі,

В верболозах чути шерех...

Ти побачиш, як ми спраглись,

І побудеш поміж нами,

Товариством щирим, дружним,

І, їй-бо, не дикунами.

ФЕОКРІТ (бл. 315 до н.е. – рік смерті невідомий)

ДО СТАТУЇ ДЕВ’ЯТЬОХ МУЗ

Дав Ксеноклект – музикант у пошанівок богиням,

Музам усім дев’ятьом, цей мармуровий кумир.

Ви ж бо натхнення дали, як чарівну благостиню,

слави заживши митець, віддарував за свій твір.

***

Дафніс в печері заснув, ліг на опалому листі,

досі тенета свої він понаставив ускрізь;

та і його встерегли двоє блукальців божистих –

пан і Пріап, що пройшли весь цей розложистий ліс.

Дафнісе, скорше проснися, не гайся й хвилину одну!

Скинь же із себе тенета солодкого сну!

ДО СТАТУЇ ЕПІХАРМА

Звався цей муж – Епіхарм, майстер комедії вмілий,

він до мистецьких висот мову дорійську підніс.

В образі Вакха стоїш, наче живий, міцнотілий,

пам’ять про тебе живу тут зберігають ускрізь.

Місто вирує життям, в двориках бавляться дітки,

ходять достойні мужі, тебе ж ніхто не забув:

слів дав багатство для всіх, в люди пустив для ужитку,

славу багату за те ти від нащадків здобув.

ДО СТАТУЇ АРХІЛОХА

На Архілоха, спинившись, поглянь – благородне обличчя

в цього співця старожитнього, ямби його

в славі від півдня пройшли до країв опівнічних,

Музи й дельфійський бог Феб в серце вдихнули вогонь.

Вмів добирати слова – ювелірно та в міру,

і свої вірші на струни покласти, стискаючи ліру.

ДО СТАТУЇ ПІСАНДРА

Ось він, Пісандр із Каміра, співець старосвітський,

той, що про сина Зевеса – Геракла звістив.

Про перемоги його на шляхах мандрівницьких,

як він і гідру, й страховисько-лева убив.

Славні діяння Геракла пером описавши,

сам він у статуї мідь перейшов.

Так приурочив народ, – і життя доверставши –

з віку у вік пожинає довічну любов.

ЕПІТАФІЯ ОРТОНУ

Ось, перехожий, що каже Ортон сіракузький:

“Як напідпитку вночі, то не треба ловити десь гав!

І не ходи в буревій, щоб життя не розбилось на друзки;

я через те не вітчизну, а землю чужу обійняв”.

КАЛЛІМАХ (бл. 310 – бл. 240 до н.е.)

ПОЕТОВІ ГЕРАКЛІТУ

Хтось сповістив, Геракліте, що вже смерть кощава

тебе взяла. І залився сльозами мій дух!

Бесіди я пригадав у вечірніх загравах,

нині ж ти в прах перейшов, галікарнаський мій друг!

Та не зійдуть у могилу пісні твої любі,

всепожирущий Аїд їх не візьме на зуби.

ЕПІТАФІЯ БАТТУ

Знай, перехожий, що батько мій був із Кірени,

є в мене син, його також зовуть Каллімах.

Знай, був мій батько у війську командувач ревний,

син же співак, і все вище крилатий розмах!

Адже хто Музам ще в юності був до вподоби,

той і на старість у них у незмінній шанобі.

КРЕФІДІ

Діви самоські душею сумують по вмерлій Крефіді,

скільки було в неї жартів, розумних потіх!

Веселомовна, вона залишила сусідів,

спить вона сном у могилі, який неминучий для всіх.

НА ТІМОНА-МІЗАНТРОПА

– Як тобі, Тімоне? Краще в Аїді по смерті?

– Гірше! Бо тут ще тісніші людські круговерті.

***

В смерті твоїй винуваті буря морська та вітрила,

син Діокліда, Сополе, море твій труп не верта.

І за тобою сумує місто усе, ось могила,

значиться ймення твоє, а могила – пуста.

***

Ерасіксен ось п’яниця, що міру забув.

Він не розбавив вино і дві чаші хильнув.

ГЕДІЛ (ІІІ ст. до н.е.)

О вина підступний келих і кохання Никанора

в ложі гарної Аглаї досягло бажань своїх.

Їй Кіпріда покриває перса пишні, стегна голі,

котрі й досі ще вологі від парфумів запашних.

Лиш розкидані сандалі і нагрудні ще підв’язки –

свідки перших мук любові і довірливої ласки.

АСКЛЕПІЙ САМОСЬКИЙ (ІІІ ст. до н.е.)

***

Де живе моя кохана, я на дверях їй повішу

квітів плетені гірлянди, наказавши пелюсткам:

“Ви слізьми моїми вмиті, мов у росах найсвіжіших,

і не смійте опадати, доки дівчина ще там.

А як вийде моя люба, стане вранці на порозі,

кучері її обмиють із гірлянди мої сльози”.

***

Залиши своє дівоцтво і даремну заборону;

діво, кращого не знайдеш ти в Аїда в погребах;

живучи знай насолоду. А в підземнім Ахероні

будуть парою лежати – наші кості й мертвий прах.

***

До прохолодних напоїв у спеку спішать подорожні,

після зими морякові – гарний ефір весняний.

Спільною хленою вкрившись, двоє коханців на ложі –

найщасливіші, й Кіпріду славлять безмірно вони.

***

Колофонянка-гетера, Археанасса,

навіть у зморшках її грався спокусний Ерот.

А як віночок розплів хтось іще першого разу –

що то за пломінь палав поміж солодких щедрот!

ДО БЮСТУ ОЛЕКСАНДРА МАКЕДОНСЬКОГО

Погляд кида Олександр ясновельможний, побідний;

вилив із міді Лесіпп, кращого вже не взискуй.

Ніби на Зевса зорить й каже ця статуя мідна:

“Землю беру я – собі, ти ж на Олімпі царюй!”

ЛЕОНІД ТАРЕНТСЬКИЙ (ІІІ ст. до н.е.)

ПОХОВАННЯ ЖЕРТВИ АКУЛИ

О, перехожий! В землі я та в воднім просторі,

Фарсій зовусь я, Фармідовий син,

випав жереб мені –

щоб опустився углиб Іонійського моря,

виплутав якір, застряглий на темному дні.

Якір звільнив я тоді та й спливав на поверхню,

вже, було, й руки простяг морякам до човна...

Ой, де взялася акула, і мене повергла,

тіло моє аж по пояс рвонула вона!

Трупа мого тут пізніше знайшли половину,

інше усе у хижачки пішло по нутру,

тут, в узбережжі, мене поховали частину,

весь я цілком не вернувся у землю сиру.

КОЗЕЛ І ВИНОГРАД

Якось Козел повносилий, вже, може, й жонатий

у виноградник забрівши, давай обгризати лозу!

Голос почувся з землі: “Ой, ти дурню рогатий,

щоб ти вдавивсь, ненажеро! Та знай, є коріння внизу,

і відростуть ще нові виноградні галузки,

а смаженина із тебе піде за столом на закуску!”

СІММІЙ (ІІІ ст. до н.е.)

СОФОКЛУ

Ти – син Сифілла Софокл, зірка перша в Афінах,

Музи трагічної, вакхових хорів – співець.

І переможця, тебе на фімелах незмінно

плющ ахарнійський чоло обвивав, як вінець.

Ти упокоївся нині в ділянці землі невеликій,

в книгах безсмертних живеш поміж нами довіку.

ПЛАТОНУ

Тут Арістокл почиває, котрого прозвали Платоном,

богоподібний, але почував завжди стрим;

славу собі заслужив між усіх по закону,

навіть і заздрість безсило лягла перед ним.

ГОМЕРУ

Як перед тим Геліосом-світилом всі бліднуть:

зорі та навіть Селени, як править він шлях;

перед Гомером отак одописці теж бідні,

між смолоскипами Муз він, як те Сонце в вогнях.

ДІОГЕНУ

Чуєш, служитель Аїду, якщо сюди я припертий,

і в Ахеронській пучині я вже довіривсь тобі;

дай філозопу-собаці місце в човні поміж мертвих,

хоч би й було дуже тісно в цій попідземній плавбі.

ДІОСКОРІД (ІІІ ст. до н.е.)

ЕПІТАФІЯ ФЕСПІДУ

Прадід трагічної пісні – Феспід я далекий,

той що новіших харит вивів до давнішніх сел...

Ще коли Вакх на свята хори водив поміж греків,

а нагорода за гру – фіги були та козел.

Все переінакшує молодь, мода незнана встає,

всюди нове примічаю. А що моє – то моє.

ЕСХІЛУ

Все, що придумав Феспід – ігри селянські та хори,

все розпросторив повніш, удосконалив Есхіл.

Сцена прибралась при нім, ввів і акторів кількоро,

ще не тонке майстерство, та широчезний уділ.

Наче бурхливі струмки, п’єси були його перші.

Вдатний, немов напівбог, він, що хотів – те довершив!

СОФОКЛУ

Це ось могила Софокла, над нею, мов привид чаклунський –

я, дерев’яний сатир, маска жіноча в руці!

Ще коли я подвигавсь в п’єсах на сцені фліунтській,

в танцях від шат золотих сяяли скрізь промінці.

Я тут щасливчик, святе місце оце, що й казати!

Мене питають усі: “З кого ця маска легка?”

“Хоч, Антігоною зви, можна й Електрою звати,

вдвох вони знані всіма; гарна, дивись, хоч яка!”

АНІТА (ІІІ ст. до н.е.)

НА СТАТУЮ АФРОДІТИ БІЛЯ МОРЯ

Це володіння Кіпріди, богині тут мило

поперед себе вбачати розбіг течії;

адже прихильна вона до плавців, і всі хвилі

норов гамують, як статую бачать її.

***

Сина Філіпа Амінтора в Лідії ми поховали,

не від хвороби у царстві Аїда спочив –

смерть його люта спостигла, вперіщила жало –

саме тоді, як він друга щитом затулив.

***

В пам’ять коню бойовому, Демид, його власник,

тут спорудив монумент у скорботі своїй;

в груди поранив Арей, кінська кров полилася,

і заросила всю землю, де йшов їхній бій.

***

“О, Пане-боже, селюче кошлатобородий,

чом очеретом співаєш, мов кличеш кудись?”

“Піснею череди кличу від нив хлібородних,

щоб вони в горах зелених подалі паслись!”

ТРЬОМ МІЛЕТСЬКИМ ДІВАМ, ЯКІ ВБИЛИ СЕБЕ ПРИ НАВАЛІ ГАЛАТІВ

Ми над собою не допустили насильства

грубих галатів у час, коли вдерлись вони;

ми – три дівиці, Мелете, частка твойого суспільства,

нас не збезчестив кельтський Арей, бог війни.

Ми врятувались отак нечестивих обіймів

в день, як вітчизну спіткала недоля лиха,

краще нехай нас Аїд попідземний всіх прийме,

кожна там знайде свій захист, а ще – жениха.

АЛКЕЙ МЕССЕНСЬКИЙ (кінець ІІІ – початок ІІ ст. до н.е.)

ГЕСІОДУ

Тіло знайшли Гесіодове німфи в гаю у Локриді

і шанобливо обмили з чистовесняних струмків.

І поховали, надгробком була та могила закрита,

ще й молоко узливалось із рук мандрівних пастухів.

Також приправили медом із їхньої ласки,

бо причастився той старець нектарів парнаських.

АНТИПАТР СИДОНСЬКИЙ (ІІ-І ст. до н.е.)

БАТЬКІВЩИНА ГОМЕРА

Місце, де ти народився, Гомере, ніхто не вгадав ще;

то, може, Смирна, або Колофон, чи Хаос...

Хвалиться й Іос, або Саламін, славу взявши,

також Фессалія, там де лапіфам жилось.

Всі виміряються в шані, спитаймо у Феба,

звідки походить Гомера родинна сім’я?

Він відповів, що Вітчизна твоя – вічне Небо,

а Каліопа безсмертна – то мати твоя.

САПФО

О, Мнемосіна злякалась від віршів Сапфо чарівних:

Що коли стане вона ще й десятою Музою в них!

МЕЛЕАГР ГАДАРСЬКИЙ (І ст. до н.е.)

***

Хвалиться келих виновий: вуста Зенофіли

вінця торкають його! Я чуттів не таю,

о, коли б губи мої так її цілувати посміли,

хай би кохана разком випила й душу мою!

АРХІЙ МЕТІЛЕНСЬКИЙ (І ст. до н.е.)

***

О, настигає Ерот! В мене стріли пуска!

Марно втікати, бо він же на крилах, а я – пішака!

ДАВНЬОГРЕЦЬКІ ПОЕТИ РИМСЬКОЇ ТА ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ЕПОХ

(I – VI ст. н.е.)

АНТИПАТР ФЕССАЛОНІКІЙСЬКИЙ (І ст. до н.е. – І ст. н.е.)

***

Ранок, Хрісілло, настав, як заведений півень,

вже возвістив Зоряницю і схід заяснів.

Киш надокучлива птахо! Невчасний бо спів твій,

ти проганяєш мене до юрби юнаків.

Що, постарівся, Тіфоне, якщо так заранні

з ложа дружину пускаєш, Зорю полум’яну.

РУФІН (І ст. н.е.)

***

Битися проти Ерота мій розум спроможен,

смертний з безсмертним я сміло стаю на двобій.

Та як Ероту ще й Вакх із вином допоможе –

я проти двох не встою. Щит опускається мій.

АНТИТІЛ ВІЗАНТІЙСЬКИЙ (І ст. н.е.)

***

Рідного берега вздрівши маяк, мовив: “Завтра

вже допливемо, на пристань додому зійду!”

Губи іще не стулились, і, мов аргонавтів,

хмара накрила нас, буря звела на біду.

Не промовляй слово “завтра” невдумливо, всує,

бо Немезида язик балакучий пантрує.

ПРО МОРЕПЛАВСТВО

Мати усіх кораблів – то хоробрість! Але з мореплавством

винайшла спрагу нажива в серцях моряків.

З древа вона спорудила пливуче лукавство,

скільки послала на смерть зажирущих ділків!

Вік золотий був для смертних, коли тільки зором

з відстані, наче Аїд, вони бачили море.

СМЕРТЬ СТАРОГО МОРЯКА

Главк із усіх моряків був найшановніший лоцман,

з острова Фасоса він, знаний всіма старожил.

Хвиль незрівнянний ратай, мав у руках стільки моці,

що безпомильний штурвал шлях і вві сні сторожив.

Під тягарем своїх літ, через моряцькі випроби

з місця подався свого він на довічний спочив:

у домовині-човні Главка спалили в жалобі,

він у ковчезі своїм аж до Аїду поплив.

ДІОГЕНУ

Нищиться з часом і мідь, та, Діогене, вся Вічність

не похитне твоїх чар, слави твоєї вінець.

Перший бо ти про життя виклав думки титанічні,

смертним найкращу стезю ти показав, як митець.

НІКАРХ (І ст. н.е.)

Десь позивався глухий з туговухим,

їхній суддя був ще більший глушман.

“Ти за оренду будинку, псяюхо,

рік, як не платиш!” “Що, що, де баран?”

Мовив суддя, і глухий, і рутинний:

“Винні ви порівну, два крутії!

Вам вона мати, за те ви повинні

догодувати до смерті її!”

ЛУКІАН (ІІ ст. н.е.)

***

Миєш смагляве індусові тіло?

Силу намарно потратиш лишень,

бо хіба можеш отак перевтілить –

ніч безпросвітну в освітлений день!

ПРО БАГАТСТВО

1

Справжнє багатство – душі осяйне срібло-злото,

в іншому ж більше журби, аніж видимих благ.

Той лиш назветься багатим, котрий у чеснотах

з того набутку і користь духовну досяг.

Хто не марудиться, дбаючи вексель зловредний,

якби ще більше обдерти простих бідолах;

вчіться у бджіл – щільники наповняючи медом,

котрий придасться для інших в майбутніх віках.

2

Артемідор має тисячі тисяч, він купить

все найдорожче. Та схожий на мула-скопця:

котрий на спині тягає коштовностей купу,

але насичує себе мішечком сінця.

ПРО ГРАМАТИКУ

О, прихилися до мене, Граматико-Діво!

Ти впам’ятку на уроках усім школярам

давнім рядком з “Іліади”: “Гнів, о, богине, оспівуй!”

Варто тобі за Гомера поставити храм.

І фіміам воскурити, і славень ударити хором,

ти ж, наче Зевс, обснувала і морем, і суходолом.

ПАЛЛАД (кінець IV – початок V ст. н.е.)

НА ГРАМАТИКУ

1

Книги, знаряддя для Муз, скільки мук завдали ви!

Хочу своє ремесло поміняти і вас розпродам.

То ж прощавай і Словесносте, й Музи втомливі,

адже злий Синтаксис геть непосильний очам.

2

Ось п’ятивірш, він пентахієм зветься:

перший рядок – про Зевеса божественний гнів,

другий рядок про погибель заїжджих ахейців,

третій веде до Аїду невдалих писців.

Пси велетенські героїв жеруть у четвертім,

в п’ятому – птиці й сердитий безмірно Кронід.

Як же Граматику вивчити й тут же не вмерти,

в ній ще й відмінків аж п’ять, як верхи пірамід.

3

О, я нещасний, з бідою пов’язаний шлюбом.

З божого гніву в Гомера ведеться наука моя.

Цих ворогів, від яких і життя йде на згубу –

двоє: Граматика й жінка, куслива, немовби змія.

НА ХІРУРГА

Краще на суд, що злочинців правдиво карає,

аніж до тебе, Геннадію, мов на різню;

бо по закону там голови буйні стинають,

ти ж умертвляєш невинних,

а з них ще й здираєш платню.

ЮЛІАН ЄГИПЕТСЬКИЙ (VI ст. н.е.)

БУДИНОК БІДНЯКА

Злодії! Ви пошукайте на здобич хороми елітні,

адже недремна стоїть тут охорона, то – злидні.

АГАФІЙ (? – помер 582 н.е.)

НА СТАТУЮ ПЛУТАРХА

О херонейський Плутарше,

воздвигли твій пам’ятник в Римі

в дяку за мудрість усіх історичних томів,

що в паралельних своїх описаннях ти зримо

греків-звитяжців у парах із римськими звів.

Тільки собі паралельну фігуру не виписав ти,

адже другого такого життя не знайти.

МАКЕДОНІЙ (VI ст. н.е.)

***

Ми виногрона медові зриваєм щорік і байдужки –

в зморшках лоза. Посадить варто б уже молоду.

О, ти кохана турбота, вічновродливе подружжя!

Не уникаю з роками, а вірно в обійми іду.

Маю ужинок любові і не боюся нітрошки,

що помарніє жага, як виноград на гіллю.

Ти в довголітті цвіти, а хоч і з’являться зморшки.

То ж і нехай. Я ще більше зморшки твої полюблю.

ПАВЛО СІЛЕНЦІАРІЙ (VI ст. н.е.)

***

Бачив коханців, які обнялись до нестями

в довгім цілунку стискалися їхні вуста.

О, коли б можна, вони б обмінялись серцями,

щоб вгамувати порив, що безмірно зроста.

Як побороти жагу, що пронизує тіло?

Одягом стали мінятись, немов позичать.

Він – у дівочім вбранні схожий став на Ахілла,

що в Діомеда приховано жив між дівчат.

Діва ж тепер, одягнувши хітон чоловічий,

схожою стала на Артеміду значну;

та один одному знов подивились у вічі,

й голод кохання збудив невситиму струну.

Легше було б виноградні дві лози розняти,

що позростались корою в природі рясній,

аніж цю пару закоханих – розпарувати,

що поспліталися тісно в любові палкій.

Тричі блаженні вони у міцному єднанні;

люба моя, в нас таке ж палахкоче кохання.

СТАРІЮЧІЙ ПОДРУЗІ

Зморшки, Філінно, твої кращі від юного личка,

збуджують мене всього, як увійду в гінекей.

Яблука персів обвисли, і стали тепер невеличкі,

але миліш, як соски в діви стоячих грудей.

Краще чужої весни – осінь твоя розмаїта,

в тебе тепліша зима, аніж чиє-небудь літо.

НЕВІДОМІ АВТОРИ

ГЕРОДОТУ

Муз запросивши у гості, приймав Геродот шанобливо,

кожна в подяку, прощаючись, книгу йому залишила.

***

Нащо, богове, послали долю не вельми хорошу;

вже як сивини на скронях – успіх мене обійма.

Юність я тихо проводив, адже був бідний на гроші;

зараз, як маю достатки, сили для гульбищ нема.

З ДАВНЬОРИМСЬКОЇ ТА СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ПОЕЗІЇ

КВІНТ ГОРАЦІЙ ФЛАКК (65 – 8 до н.е.)

ОДИ ДО МЕЛЬПОМЕНИ (ІІІ, 30)

Exegi monumentum, aere perennius...

Пам’ятник я воздвиг, мов дзвінко дужа мідь,

Буде стояти він вище від пірамід,

Дощ не роз’їсть його, не скопиртне зима,

Вітер їдкий Аквілон також йому дарма!

Довгий коло біг літ так от і я не боюсь,

Бо коли прийде смерть, я їй не підкорюсь!

Краще з єства мого не відцвіте внівець,

Поки з весталкою йде мудрий понтифік-жрець

У Капітолій значний службу святу здійснить

Й не неподалік десь там – річка Авфід бурлить.

Тут ще міфічний Давн суд між селян вершив

І научав життю поміж спекотних нив.

Всі будуть знать що я, (хоч і простий мій рід),

Та еолійські пісні вклав в італійський ритм.

О Мельпомено, йди, там де дельфійський гай,

І за мої пісні лавром мене звінчай!

О Мельпомено, жду – лаврів дельфійських дай

І за мої пісні гарним вінком звінчай!

МІЖНАРОДНИЙ СТУДЕНТСЬКИЙ ГІМН “Гавдеамус” (XIII-XIV ст.)

Веселімось, молоді,

Доки кров шаліє!

Пройде юність чарівлива,

Прийде старість хвороблива,

Нас земля покриє!

Де оті, які до нас

Тут жили всі сущі?

Піднімись у рай горішній,

Опустись у пекло грішне,

Їх отам тьма-тьмуща!

О, просіється життя,

Мовби через сито,

Смерть приступить із косою,

І потягне за собою,

Що й не відпроситись!

Вíват, академія!

Вíват, професуро!

Братію згадаймо вчену,

Всіх укупі й поіменно,

Хай цвітуть безжурно!

А ще треба віншувать:

Хай живуть дівчата!

Слава також молодицям

Неспесивим, яснолицим,

Добрим і завзятим.

Хай живе республіка

Та її керманич!

І громади наші знатні,

І ти, щедрий меценате,

Що дарунком маниш!

Хай загине вся печаль,

Все, що нас дратує,

І сам дідько в позументах,

Що колошкає студента,

Всяк, хто з нас глузує!

З АНГЛІЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ВІЛЬЯМ ШЕКСПІР (1564 -1616)

СОНЕТ 48.

Готуючись у мандри, я замкнув

міцним ключем увесь набуток мій,

щоби на нього враз не посягнув

якийсь раптовий хатній лиходій.

А ти, котра дорожча від життя,

що в порівнянні й золото – пусте!

Що, коли тебе хтось із запертя

в мою відсутність візьме і вкраде?

О, де ж би прихистить красу таку?

І схованки надійної нема...

То краще вже в духовнім тайнику,

звідкіль ти вільна утекти й сама.

Ні, не сокриє і моя душа,

що й чесні очі навіть спокуша!

З БІЛОРУСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ЦЬОТКА (Елоїза Пашкевич) (1876-1916)

МІЙ САД

Цвітінням білим сад розлився,

соромиться краси нарцис,

в вікно бузок у перехилився,

ураз тюльпани піднялись.

Цвітуть левкой і горобина,

молочних вишень цілий ряд,

отам порічки, там малина,

а далі невисокий граб.

Люблю мій сад, як розцвітає,

у трелях соловейко мре,

як цвіт галузку нахиляє,

а з неї бджілка мед бере.

Мій сад люблю в травневім ранку,

як дзвонить він росу п’янку,

як липи шемрають край ґанку,

й зозуля тішить нас: “Ку-ку!”

Люблю мій сад під білим цвітом,

люблю, як в зелені стоїть,

люблю, як груші спіють літом,

і як робота в нім кипить.

Люблю мій сад у пізню осінь,

в плодах обтяжені гілки,

як голки сиплються із сосен,

і слив золочені листки.

Люблю мій сад в зимову мряку,

криштальне маєво тверде,

як дятел, сівши на гілляку,

зимову пісню заведе! 1905-1906

“ЛУЧЫНКА” (назва білоруського часопису)

З “Лучынкаю” вийдемо тихо під вечір,

з хати до хати та й будем шукать, –

може, десь там заховавсь від хуртечі

хлопчина безрідний, що хоче читать.

Може, дівчина, кудельку допрявши,

в запічку сіла, пітьми боячись,

вже ось неділя, отак руки склавши,

крізь шибку розбиту у поле дивись!

Ми із “Лучынкаю” зайдем, присвітим,

про рідний наш край заговорим до них,

буде “Лучынка”, як жар, яскравіти,

іскри дмухне до сердець молодих.

І, може, з “Лучынкі” проміння гаряче

хлопчині освітить похмурий куток,

і розпроміняться очі дівчачі,

охочіше буде їй прястись льонок.

Тихо, поволеньки в сутінках темних

з “Лучынкаю” будемо йти наперед,

з села до села, в кожний двір ми зайдемо,

щоб кликати молодь у світло з тенет!

О юносте наша, вродлива та мила,

ти сонце, що сяє в сім’ї молоде!

Учися старанно, вбирайся у силу,

бо мати-Вітчизна з надією жде! 1914

***

Орли-браття, дайте крила,

жить в низині надоїло!

Киньте кожний по пір’їні,

бо так гірко жить в долині.

Хочу я летіти з вами

над бескеттями й борами,

крильми хмари розтинати,

сміло в небо споглядати!

Над землею в хмарах жити,

у бою крильми крушити,

кров’ю ворога упиниться,

в вищі хмари підхопиться.

Орли-браття, дайте крила,

із людьми жить надоїло,

Киньте кожний по пір’їні,

бо так гірко жить в долині. 12 грудня 1914 року.

МАКСИМ БОГДАНОВИЧ (1891-1917)

ПОГОНЯ

Тільки звістку почую страшенну,

що мій край, ніби зранений птах,

Гостру браму згадаю священну

й вояків на прудких скакунах.

Білопінні проносяться коні,

пнуться, рвуться і важко хриплять...

Старожитню Литовську Погоню

не спинить, не здушить, не здолать!

Ви мчите у далеке безмежжя,

сперед вас і позаду – віки,

ви за ким у погоню, бентежні,

де й куди путівці неблизькі?

Чи вони, Білорусе, помчали

за твоїми дітьми удогонь

та й забулися, розродичались,

продались до чужинських долонь?

В їхні душі ви бийте мечами,

хай в чужих не імуть кабали!

Щоб відчули, як серце ночами

за наш край полонений болить!

Кревна Матінко, Рідна Країно,

як то мучить проклята юдоль,

ти пробач, ти прийми свого сина,

і за тебе померти дозволь.

Все летять і летять тії коні,

срібна збруя, підківки гримлять,

Старожитню Литовську Погоню

не спинить, не здушить, не здолать.

ЕДУАРД ВАЛАСЕВИЧ (1918)

РЕДАКТОР І ПОЕТ (Переспів)

Ця суперечка давня, як наш світ –

один піїт

приніс редактору-всезнайку

про Горобця готову байку.

Редактор той коли читав,

то бурмотав:

“Ну, що ж, нічого... вдатні рими...

характер Горобця вловимий.

Але ж це тема для невдах –

бабахкати по Горобцях!

Тут досить стрільнути з рогатки,

а в вас даремна хватка!

Ви для гарматної сатири

більш крупного шукайте звіра!”

“Так, так, - кивнув поет, - врахую,

на інше критику спрямую.”

Засів за правку. Наче з мрева,

із хащі вивів образ – Лева!

Читав редактор – роз’ярявся,

із шепоту зійшов на рев:

“Ти зовсім розуму стерявся –

нащо тобі той хижий Лев?!

Гривастий, пост у нього грізний,

це не якийсь-такий холуй...

А в тебе натяки тут різні...

Життям своїм не ризикуй!

Візьми для баєчки, приміром, Динозавра,

доісторичних тих часів,

і наступай, і критикуй!.. Хоч завтра

новеньку байку принеси.

І вже її відразу надрукую.

Мораль? Що там казати всує!

АЛЕСЬ УСЕНЯ

МАТИ

Від селища займався ранок,

та мати здержалася сліз.

А три сини, три партизани

стояли біля трьох беріз.

Фашист розфренчено храбриться,

приклад впираючи в живіт:

“Ти зараз вибереш, старице,

хто першим піде на той світ.”

Чадить цигарка в піні сказу,

хвилин віддалення слабе.

“Кого ж ти вибрала, відказуй?”

“Себе...”

З ІТАЛІЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ФРАНЧЕСКО ПЕТРАРКА (1304-1374)

СОНЕТ ХСVІ

Стомився я невтомливо зітхать,

Замучений від марноти кохання,

Й ненавиджу даремні сподівання,

Аби минущу волю відшукать.

Але твоя, кохана, благодать

Від мене знов чекає послухання,

Хоч серце перехоплюють страждання,

То вічний стан усіх моїх занять.

Коли мені ти на шляху постала,

Було б мені не слухатись очей, –

Від погляду душа в полон попала!

Тепер скорився, наче між сітей,

Так мені й треба! Воля геть зів’яла,

Лиш раз любов пустивши до грудей.

УМБЕРТО САБА (1883-1957)

ПАОЛІНА

Паоліно, о видіння,

друже, Паоліно!

Ти як сонячне проміння,

що до мене лине!

Хто ти? Тільки-но знайомі,

а вже я – шалений

трепетом отим свідомим,

що ти – поруч мене!

Вчора я спитав: “Як звати,

вас, о синьйорино?”

Ти сказала чуднувато

й тихо: Паоліна...”

Паоліно, втіхо раю

і земного виднокраю!

Тільки в нас, у цій країні,

ти могла вродитись,

в місті, де й мої родини,

буду тим гордитись.

Там де зорі понад вечір,

дише море плином течій.

Паоліно, душу гріє

вид твій бадьористий,

що ти маєш в своїх мріях,

у душі пречистій?

В мене задум яснозорий

і також святочний,

наче в дзеркалі прозорім

подих непорочний.

Ти як щастя – ніжне, млосне,

наче павутина,

в тебе ангельське волосся,

друже Паоліно!

З РОСІЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ОЛЕКСАНДР ПУШКІН (1799-1837)

ПАМ’ЯТНИК

Exegi monumentum...

Горацій

Я пам’ятник воздвиг собі нерукочинний,

Стезя народна там навіки проступа,

Піднісся він чолом ще більше, як вершина

Олександрійського стовпа.

Ні, весь я не помру – в поезії огромі

Зостанеться душа, немовби вогнецвіт,

Я славу матиму докіль в житті земному

Ще жевріє хоч би один піїт.

Мій розголос пройде по всій Русі великій,

Про мене нарече всяк сущий в ній язик:

І гордий внук слов’ян, і фін, і досі дикий

Тунгус, і друг степів – калмик.

Я перейду у пам’ять доброзичну,

За те що почуття достойні огласив,

Що в мій жорстокий час я волю возвеличив

І за повержених просив.

Волінню божому, о Музо, будь співдружна,

Образи не страшись, подяки не чекай,

Хвалу та наклепи сприймаючи байдужно

У сварку з дурнем не встрявай. (1836 рік)

***

Я вас кохав: любов ще десь нуртує

В моїй душі багаття незначним,

Та хай вона вас більше не турбує,

Не хочу вас печалить ані чим.

Я вас кохав безмовно, дивовижно,

З несмілості, то з ревності зітхав,

Я вас любив так щиро і так ніжно,

Дай боже – хтось би ще вас так кохав!

Я вас кохав безмовно і тривожно,

З несмілості, то з ревнощів зітхав,

Я вас любив так щиро; о, дай боже,

Щоб вас іще хтось інший так кохав!

ВОЛОДИМИР ПУЧКОВ (нар. 1950)

ПІСЕНЬКА ЧОБІТКАРЯ

Ранком інструментами

майстрував щораз,

кожному клієнтові

мовить: “Прошу вас!”

До роботи всидливо

пісеньку добрав:

видимо-невидимо

на землі добра!

Він скрипів протезами,

зичливо кивав

і таку простесеньку

пісеньку співав;

і йому привітливо

вторить дітвора:

видимо-невидимо

на землі добра!

На Дев’яте Травня він

ледь хильне вина,

ордени задавнені

скромно приладна,

дітлахів збитошливих

скличе водночас,

пригостить морозивом:

нате, прошу вас!

Вже немає будочки,

що колись була,

все-таки в майбутньому

пісенька збулась.

Пісенька не вигадка

й забавка пера –

видимо-невидимо

на землі добра!

КОСТЯНТИН КОВАЛЬОВ

***

Є в нас на маленькій планеті

лужок невеликий,

забута всіма тут зросла

тонкостанна осика.

Отут на осиці є гілка,

від інших найтонша,

на гілочці ніжній росте одинокий листочок.

Він ледве помітний очам

цей листочок мізерний,

і крихітки-роси на нім,

як моря і озера.

На цьому листочку безпечний

живе чоловічок,

здається листочок йому

безкінечним і вічним.

(Вірші В. Пучкова та К. Ковальова взято з журналу

“Сельская молодежь”, 1990, № 9).

З РУМУНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ГІМН РУМУНІЇ

Слова Андрея Мурешану Музика Антона Панна

Проснися, о румуне, зі смертного сновиддя,

Що вороги лукаві до нього призвели!

Тепер або ніколи засновуй долю гідну

І вже свої рамена в неволі не хили!

Тепер або ніколи хай світ увесь погляне,

Як у руках у наших буяє римська кров,

Ми всі в душі нащадки великого Траяна,

А він був тріумфатор гвардійських корогов!

Глядіть, мужі славетні – Міхай, Штефан і Корвін,

Як нація румунська єднає голоси.

Узявши знову зброю – завзяті, непоборні,

“Життя чи смерть! За волю!” – вигукують усі.

Подвижники проводять все воїнство священне,

І гаслом є свобода у чесному бою;

Бо краще нам умерти у славі незнищенній,

Ніж підданцями бути у рідному краю! (1848)

ЙОН БУДАЙ-ДЕЛЯНУ (1760/1763-1820)

“ЦИГАНІАДА” (пісня ІХ: фрагменти)

73

Ні світле сонце в пеклі ні зіходить,

ні місяця і звізд у них не видко,

проміння творять спалахи зі споду,

але й вони в пітьмі погаснуть швидко.

А дим повзе угору, наче хмари,

і дощ краплистий обпіка примари.

74

Бува, річки збуруняться вогнями,

аж зашкварчать, немов би смаженина,

огонь валує, поспіль заповняє

аж ген униз, де зілля полонина.

Гарячий жар і попіл у бездонні

несуть несусвітеннеє зловоння!

75

Я бачив там чортів суцільно голих,

рогатих із собачими носами,

в них замість рук хиталися додолу

ведмежі лапи. Ще й хвости звисали.

Совині очі, ступняки козині,

крил кажанових розпірки на спині.

76

Я бачив муки пекла. Торжествують

Диявола сини свою побіду.

Над грішними, що животіли всує,

чи згинули в проклятті та в огиді.

Яка жахна картина перед нами!

Сказав би я, та обіднів словами.

77

Усі гріхи, великі та смертельні,

тут відповідне мають покарання,

на цій страшній обвугленій пательні

для смертного повчальне пробування.

Згадає всяк поміж рогатих бестій,

де схибив він зі шляху благочестя.

78

Тут крамарі, які невинну кров

розпродують – висіли голяка,

були за ребра взяті на приков,

як ті ягнята в лавці м`ясника.

А їм чорти до жадібного рота

розпечене вливали срібло-злото.

79

Сюди ще й запроторено тиранів,

до тронів їх прив`язано в кострища,

киплячу кров пили вони зі жбанів,

а з кúшок царських удатні чортища

для бісенят малих на забаганки

тут смажили ковбаски і кров`янки.

80

А ще бояри тут, господарí,

які деруть три шкури із селян –

їх мордували люто смолярі,

ще й різники, накинувши аркан,

замість води їх у смолі держали,

трутизною крізь лійку пригощали.

81

А що сказать про вбивників і лотрів,

що злі ватаги на шляхах збирають?

Там – жирували, тут – немов непотріб,

ворони їм у мозок зазирають,

та й кидь униз! Тоді хай демонські гієни

їх кості дожирають потаємно.

82

Були й жінки, що шлюбних чоловіків

на бахурів безтямно поміняли,

у жовч отруту давши замість ліків,

їх меж чотири дошки повкладали.

Цих молодиць катюги, осідлавши –

вйо, вйо! Туди, де пелехи яскравші.

83

Або ще й так – на жарові вуглинки

підводами тих мучениць возили,

і на шашлик узявши згубну жінку,

її терзали більш, як у могилі.

О ви мої слухачки слабкодухі,

до слів оцих поприхиляйте вуха!

84

Обманщиків отих, що язиками

у клеветі топили чесні ймення,

дияволи із мідними гаками

тягли за язики їх довжелезні,

чи, як ведмедів, у країні онній

водили в сварі хижій, непристойній.

85

А той суддя, що любить базаринки,

і судить навмання і криводухо,

труждає тут хіба що за шкоринку

й за казанок якоїсь потерухи.

А зарплатню свою, хоч як не гримав,

їй-богу, ще ніколи не отримав!

87

Хто був немилосердний з бідняками,

від кого “милість” обпікала руки,

такі блукали в пеклі прохачами,

молили до чортів, немов канюки.

Їх виганяли з торбами пустими,

цькували ще й собаками лихими.

88

О лакомки казни, скоробагатьки,

що грошики в калитки набивали!

З мішком за спиною блукало вас багацько,

і тремтячи долоні простягали:

“Подайте Христа ради!..” Щось ячали,

а їх обходили, не помічали.

89

У жебрах від порогу до порогу

пампушечку знайде хтось – уже й радий!

Бо голод аж терзає до знемоги,

але ніщо в ту пельку не спровадить!

Бо всяке їдло, що йому потрібно,

враз обернеться в золото чи в срібло!

96

Як я цього жахіття надивився!

Вже й сам такий зробився замазура,

тайком оглянувся і засмутився:

о, як мені свою спасати шкуру?

Що, як чортяка прийде вирлоокий,

щоб і мене поштуркати під боки?

ВАСІЛЕ АЛЕКСАНДРІ (1821-1890)

ВЕНЕЦІЙСЬКА БАРКАРОЛА

Море дрімає,

тихо зітхає

у мерехтінні світлих зірок.

Ой ти дівчино,

рідна зорино,

влий поміж ними свій голосок!

Співи зринали

з хвилі каналу,

берег луною їх поверта...

Чом же, Нініцо,

моя Жар-Птице,

ще не щебечуть твої вуста?

Зваблюють ночі

серце дівоче,

вийди, кохана, ніч увінчай!

Доленько-доле,

стогне гондола,

тебе в лагуни знову помчать!

Ах ти, мій боже,

з палацу Дожів ,

до гондольєра ти озовись!

Йди, моя птахо,

зірко-Лучафер ,

із піднебесся легко униз.

Разом зі мною

злинеш імлою,

знов, як зорина, до вишини.

Ах, йди-но, мила,

рідне світило,

хоч би за плечі мене торкни.

Лине з гондоли

клич баркароли,

щоб оспівати діви красу.

Я цею ніччю

тебе, Нініцо,

в човні над морем заколишу.

ПРОБУДЖЕННЯ РУМУНІЇ

1848

Громадяни, ви заснули? Чом застигли нерухомо?

Чи не чуєте ви голос, наче заклик ватажка,

що вознісся урочисто до небесного підйому

і, немов розлуння грому,

вас до слави приріка?

Ви не чуєте, як душі ним напоєні незримо,

бо хіба у вас у грудях не свята румунська кров?

Глас нового оживання і свободи глас нестримний

скрізь проникнув незборимо,

всі оселі перейшов!

Адже цілий світ проснувся із кайданів летаргії,

і стрімить одважним ходом до бажаної мети!

Ах! Прокиньтеся із людством і братове з Румунíї,

піднімайтеся до дії,

годі жити в німоті!

Вже свобода перед людством сонцем світиться потужним,

і тепер усі народи йдуть до нього навпрошки,

як зіркá орлина зграя б’ють крильми натхненно, мужньо,

утворивши коло дружнє

для святої толоки!

Ти ж, народе мій румунський, так обтягся сліпотою,

що не прагнеш ідеалу в час оновлення життя?

Не вкладеш свою дещицю до громадського розвою,

задля спільного пробою

у щасливе майбуття?

О, допоки я питаю, мої діти-румунята,

цілий світ вас буде шпетить за покірність проти зла?

І допоки тиранія вами буде понукати,

і давитиме, проклята,

як хворобна кабала?

Доки ситий іноземець буде править вам на горе?

Ви ж, недоленькою ситі, скиньте цей чужий табун!

Витязі, хутчій до зброї! Хай усі побачать скоро –

на румунському просторі

на що здатний наш румун!

Пробудіться в час братерства, ви ж брати, не зведенюки,

через ріки – Молку, Мілков, через Прут у грі води,

і через шапки Карпатські з гордістю і без принуки

простягніть братерські руки

відтепер і назавжди!

Нумо, спільні всі по крові! Нумо, у єднанні грізнім

знайдемо свою свободу – в ній одвічне опертя!

Уперед, мої румуни, час пильнує зоревісний,

неньку визволим Вітчизну,

хоч і покладем життя!

Щастен той, хто тиранію топче, наче хробачину,

бачачи – вінок свободи вже в країні вирина!

Той величний, хто під сонцем сіяв єдності зернини,

хто вмира за батьківщину –

той безсмертя пожина!

ХОРА ОБ’ЄДНАННЯ

Гей, з’єднаймося руками,

Хто з румунськими серцями.

Потанцюймо братню хору

Вздовж румунського простору!

Вся незгода у державі –

Згине, мов бур’ян іржавий!

Будуть поміж нас бриніти

Тільки людяності квіти.

Гей, мунтенцю , гей, сусіде,

Йди до любої бесіди.

Ми на все життя в єднанні –

Аж до смертного сконання.

Де один – там мало сили,

І страждання опосіли.

Там, де двоє – міць зростає,

Ворог успіху не має!

Нас одна вродила мати –

Схожі ми, о рідний брате!

Мов з коріння – дві ялиці,

Мов у лобі – дві очиці.

В нас одне на двох імення,

В світі в нас одне спасення.

Я для тебе брат сердечний,

Ти – мій родич безперечний.

Ми до річки-Мілков рушим,

І одним ковтком осушим.

Пройде шлях у нас розкішний

Крізь кордони всі колишні.

І побачить вічне сонце,

що ми дружби оборонці,

І оцю братерську хору

Вздовж румунського простору!

ЗИМА

Довгі, мов війна троянська, котяться навали снігу,

ось і знову через небо запрягли свою квадригу;

то розсиплються роями, як метелики малі,

і несуть квітки морозу на рамена до землі.

Сніжить день, а потім ніччю, ще й крізь решето світанку,

всі міста, уся країна у засніженім серпанку,

диск той сонячний у хмарах ледь промінчик виверта

він, як та юнацька мрія, крізь віддалені літа.

Білий лан і полонини, срібнокуті дознемоги,

як фантазії тополі бігли й збились із дороги –

Бо довкруж така пустеля, що загубишся щокрок,

і заметені оселі ледь виказує димок.

Ось і вичерпавсь у небі весь запас сніжинок кволих,

і крізь повінь завірюхи сонце виткнулось на волю!

І санчата розігнались, розпогодилось лишень,

залихвацьки у повітрі сколихнулось: дзень-дзелень.

ГРІМ

Де ярої пшениці напіврозмерзлий лан,

Небесні тіні скачуть, як вершники кошлаті.

Весна! Розбила річка свій важкольодий бран

і дибки піднялася, щоб береги залляти.

А сонце колоскове вкотилося стіжком,

Довкола ходять хмари мінливим ланцюжком.

Враз – блискавка між ними і гримотання грому,

То знак буття окресливсь у небі палахкому.

В повітрі гуркотнеча від стомлених навал,

Земля відповідає відлунням благовісним,

Зимова партитура дограла свій фінал,

Щоб юнь розпочала висококрилу пісню.

Із заходу на схід дзвенить її сурма

і молодих орлів на крила підійма,

Навзаводи цей лет все вище й вище лине,

Мужніє поміж хмар весни краса орлина.

ПОХІД НА СИБІР

Під небом диким і сумним,

де хмари-сіроманці,

пробоєм, в зимній борозні

йде гурт обдертих бранців .

Чвалають важко крізь сніги

і дзвонять ланцюги.

Сердешні! Їхній піший стрій

шість місяців манджає,

ніде ні проблиску надій,

ні прихистку немає,

з них час від часу хтось впаде

і смерть свою знайде.

Вервечка зречених, німих

бреде крізь гніт жорстокий,

і сині ляпаси зими

вкарбовані на щоках,

по спинах згорблених кругом

б’є вітер батогом!

Списи стискають сторожі

і зуби мстиво шкірять,

які озлоблено-чужі

ці козаки-башкири!

А вдалині, де лісу шовк,

голодний виє вовк.

І хто вони, з яких племен?..

Не стало сил ні в кого,

ні батьківщини, ні імен,

ні просвітку людського.

Приречені лиш день при дні

вмирати в глушині.

Шерега смертників... Тавро

у кожного на лобі;

то їм відплата за добро,

то їм за все шаноба.

Та не сахається заков

оця свята любов.

О скільки страдників ведуть

за рідний край і волю,

прослалась їхня хресна путь

крізь безгоміння болю.

Живий ланцюг людських зневір

походу на Сибір.

А вже під вечір на нічліг

спинилася колона;

не чують під собою ніг

і кров мертвецьки стогне.

Всі вишиковуються вряд,

як вартові велять.

А комендант убік стає,

свій кий тримає цупко.

Ну, скільки вмерло? Скільки є?

І ставить він зарубки.

І, вкутавшись у малахай,

гукає: “Спочивай!”

Вклякає покотом юрба

на землю перемерзлу,

над ними вітру голосьба

і холод госторолезий,

не заздрить пес цьому спанню

без даху і вогню.

А їм хоч би й на сніг лягти,

аби заснуть скоріше;

о краю любий, золотий,

хоч снами приколишеш!

Жаркіший від морозних мук

серцевий перестук.

У сні хто неньку жалібну

побачить на хвилину,

а хто медову і звабну

русалоньку-дружину,

солодкий сон і дійсний жах

проступить у сльозах.

Вколише сонна марнота

всі душі безпровинні...

А кучугура вироста,

як сніжна домовина...

І мерехтять до них зірки

сльозами крізь хмарки.

Невільників і злий конвой

одна спіткала доля,

бо вже замет сріблястий той

зрівнявся з білим полем.

Лежить один лихий покров...

Ну, хто кого зборов?

Орлам турбота, ген летять,

і колами все нижче.

І де ж людей тих розшукать?

Було ж десь таборище?

Вже й вітер між ялин умовк,

майнув між ними вовк.

СЕРЖАНТ

До міста до Васлуя плуганивсь чоловік,

накульгуючи важко, хитався з боку в бік.

“Ой нелегка додому з війни моя дорога,

хотів би я летіти, а рана тягне ногу!”

Він був увесь побитий, пройшовши сто смертей,

подерта одежина звисала із плечей.

В нозі глибока рана, аж обпікає литку,

та зір його орлиний був доблестю налитий.

Обличчям благородний, хоч став на обеліск,

героїв легендарних ішов від нього блиск.

Між залишків одежі висів йому на шиї

ще й хрест – “Святий Георгій”, і “Зірка Румунíї”.

Хоч постоли подерті і шапка з вітерцем,

але чоло, немовби, вшановане вінцем.

Румун ішов самотньо по сонячному жару,

та раптом надчуває неподалік фанфари,

і бачить, як назустріч, пливе, мов течія,

вояцький пишний корпус і золотом сія!

Це троє батальйонів, що вислав імператор,

до Плевни їдуть жваво, щоб з бою покоряти.

Перед всіма полковник у шовковім сідлі,

круг себе оглядає: “Ех братці! Ех орли!”

Його до лаврів мучить неутоленна спрага,

оце ж на битву їдуть, там жде усіх звитяга!

І раптом він угледів румуна в стороні,

що саме став край дуба, схилившись у тіні.

Дивується полковник його відзнакам гордим:

Румунська зірка слави й російський хрест “Георгій”.

А цей воєначальник в походах знає толк,

і тут же на узбіччі він зупиняє полк,

гукає: “Гей, чужинцю! Ти звідкіля, хоробрий?”

Той у одвіт: “Я – з Плевни”. “Ну, як там?” “Досить добре”.

“А хто дав нагороди, ти, мабуть, був гармаш?”

“Дали наш князь державний та імператор ваш!”

“А за які заслуги?” А той: “За те... Тому то...

Що здер турецький прапор на їхньому редуті

та й заваливсь у шанець, бо вража куля – бац!..”

“А ранг який у тебе?” “Я – прóстий доробанц ”.

(Сержант, інакше скажеш). Полковник руку тисне,

шикує полк: “Вітайте, ось ратник славнозвісний!”

Румуна всі віншують, гуде салют розлогий,

а той іде все далі, потягши хвору ногу.

ГРИГОРЕ АЛЕКСАНДРЕСКУ (1810–1885)

СПРАВЕДЛИВІСТЬ ЛЬВА

Лев царським повелінням зібрав дебеле військо

супроть сусідніх полчищ, якими правив Барс,

між ними завелася незгода лиходійська,

з причини незначної значна війна велась.

Було первопочатком

цьому кровопролиттю –

як краще поділити

землі маленьку латку?

Отой куточок лісу, де маківки суцвіть,

граничив їхні межі та ще якийсь повіт.

Струмками кров лилася, яко вода із верші.

І знати не дано,

де слави знамено?

Адже ікластий слон,

і буйвол в кілька тон,

і сірий вовк хвостатий –

в боях були найперші.

Умила кров-кровиця всі стежки і стеблини,

ось навпіл перебитий бичок, могутній тавр,

живий його товариш оплакує кончину,

позбувшись ніг, Веприще і мукає, і гзиться,

а далі у долині – розтерзана Лисиця;

“Ех, індичків від неї врятований товар!”

Ведмедище, той витязь, на жаль, не уцілів,

бо черево пробите рогами ворогів!

Лев, бачачи, що битва не може зупиниться,

послав послів до Мавпи, відомої гадалки,

(отої, що уміла проникливо і страшно

сьогодні передбачить події учорашні).

“Що діяти, щоб ратна ущухла перепалка?

Скажи, Мудроголова?” – спитали чарівницю.

Поринула у задум, прокашлялась віщунка,

як добре наглиталась царевих подарунків.

“Щоб кесар мав побіду в цій битві оглашенній

подайте жертвоприношення!

Того, хто поміж всіми помітно найсильніший,

хто вславився в поході, з усіх – найвидатніший!”

І Лев збирає військо, повіривши в химери,

і каже: “Маю справу до вас, легіонери!

Один із вас повинен пожертвувать життям!

Того Пророк бажає. Обрати треба нам

хто ж найсильніший, звірі?

Бо я ось... не дужий в повній мірі,

кахи, кахи, ось бачте, я мучаюсь від кашлю”.

Лис близько був від Лева, йому вклонившись, каже:

“Ти, царю, сам рішаєш –

чи сильний, чи слабкіший

поміж усіх буваєш”.

“Але ж і наша сила

з війною обносилась”.

Ведмеді, Тигри взвили, й усі в Левиній раті,

оті легіонери, які найбільш іклаті.

“Без сумніву!” – хитає Лев гривою своєю,

аж Зайчик-побігайчик тут скочив із траншеї.

Предків гріх окошився

на цьому нещасливці!

Бо ж і своє словечко хотів було ввернути,

Та тільки Заєць виліз,

на нього й навалились!

“Ось він! Ось наш могута!”

“Ховайся, довговухий! Та ж маєш ти померти!”

“Для нашої побіди ти – якнайкраща жертва!”

А Лев: “Ловімо, дітки, бо ж ми такі всі кволі,

а він годиться в дійство божественної волі!”

І віддані собаки у Зайчика вгризались,

і куцого для жертви на шмаття розтерзали.

Чи знайдеться у світі державство – я питаю, –

де б Лев пішов на жертву? Ні, жодного немає!

І так воно ведеться, що і в людській громаді

праві завжди виходять – оті, котрі при владі. (1842 рік)

ЛІБЕРАЛЬНА ЛИСИЦЯ

Лисиця-мудрагелька

горлала на всю пельку:

«З тих пір, як слон у лісі всю владу обіймає,

кругом один занепад і весь народ страждає!

Яка несправедливість

і збитки від моралі,

ще й витрати жахливі

з обідів цього краля!»

Як Слон почув із хащів її пащекування,

стривоживсь від загрози можливого повстання,

послав до неї Зайця, листовно написавши,

мовляв, до Двору кличе і каже, обійнявши:

«Побачиш, Господине, я зовсім не тиран.

Радий тебе узяти

оце хоча б від завтра.

За гідний темперамент,

в куриний департамент,

оце для тебе буде діяння вищий ранг!

Працюй безперебійно!»

– «Не сумнівайсь ні в чому», –

ораторка скакнула, поцілувала бивню,

й ушилася додому.

А потім на світанку,

вона ж таки на збори бредé, як з лихоманки.

Уся в синцях Лисиця, пов’язана бинтами,

обсаджена по морді товстими реп’яхами.

«Що сталося? – Питають, – яке стряслося горе?»

– «Нездужаю... ось бачте, погано відучора,

то ж дайте мені спокій в державницьких випробах,

бо цар... він зна, що робить,

він милостивий, дбає про спільну всім корúсть.

А я піду! Вдавилась – устряла в горлі кість».

Між лібералів теж були бунтівники,

Аж поки в горло їм застрягли теж кістки. (1842 рік)

МІХАЙ ЕМІНЕСКУ (1850-1889)

ДО ЗІРКИ

О зірко, в сяєві химер,

Твій довгий шлях, як гомін,

Мільйони літ крізь товщі сфер

До нас ішов твій промінь.

Багато в тебе промінців

Погасло в світлотіні.

Але мою життєву ціль

Освітлюють і нині.

Зоря, змигнувши, мов свіча,

На обрії згоріла.

Була – ніхто не помічав,

А згасла – то уздріли.

Моя любов без вороття

Розтанула й немає…

А відблиск той моє життя

І досі зігріває. (1883 рік)

ДЖОРДЖЕ КОШБУК (1866-1918)

ЗИМА НА ВУЛИЦІ

Сніг із вечора доріжки

замітав, як помелом,

в хмарах вітер напролом

напинав холодні віжки

за селом.

А під ранок притомився

і заснув, немов ховрах...

Що за гурт, яких комах

невгамовно прикотився

аж на шлях?

Це малеча. Прямо з бігу

ряд санчат з гори летить,

хтось перевернувсь – і вмить,

наче кланяється снігу

хіть-не-хіть.

Сміх, і радість, і незгоди,

наче гомін вітряків,

вихваляння хвастунців,

наче щебіт на негоду

горобців.

Вже й до бійки, хто сильніший,

начувайся, тут не їдь!

А хто слабший – то в обхід,

десь там рюмсає невтішно

край воріт.

А це що за видибайло,

що за диво-манія?

Суне, ніби я не я,

одяг, наче підмітайло,

ет, хлоп’я!

Вміститься в оцім кожусі

П’ятеро таких, однак,

вислати на цей стрімчак

не боялася матуся,

знать, козак!

Впав, підвівся цей мандрика,

не сумирний в нього дух,

вітер віє поміж вух,

бо шапчина завелика –

плюх та плюх.

Зупинивсь, очима лупа:

он яка дзвінка гульба,

проти нього видиба –

“Мала купа!” “Мала купа!”

Вся юрба.

Він хотів було тікати,

щоб подалі від біди,

скік туди і скік сюди,

та взяли його в лещата

в цій орді.

“Ай да шапка! Признавайся,

два ведмеді тут пішло,

ай да шевське ремесло,

в неї можна заховати

все село!”

...

Йде бабуня, тупу-тупу,

в неї в латках кожушок,

на нахрапистих діток

патерицею як гупне,

всі – мовчок.

Каже їм: “Ви що, схибнулись,

що обсіли дитинча

як беззахисне курча,” –

в неї блискітки мигнули

ув очах.

Як палають дровенята –

сіном їх не погасить,

так і тут – не скажеш: цить!

Ой ви діти, румунята,

не впросить.

Баба хлопчика хапає:

“Ну, мерщій ходім, егеж?”

Сміх і вигуки без меж,

забіяки обступають,

мов кортеж.

Казяться, із них сміються,

дотепи, як цівки стріл,

біля баби доокіл

на одній нозі несуться

що є сил.

На запеклих сміхованців

напустилась бабця так:

“Ви – осіддя розбишак,

я б лупила вас, поганців,

як собак!”

Спересердя піднімає

замашний вона ціпок,

мов шаблюкою щокрок

шлях між ними розчищає

цок та цок!

То хрестом їх осіняє:

“Киште, дітки, звідсіля”, -

вже хитається земля,

а довкруж, як хор, витає:

Тра-ля-ля!

Ще й собаче валування

додалося через тин,

і жадливі до новин

всі кумасі випливають

із хатин.

І біжать, як не навскочки:

“Що тут?” “За які гріхи?”

Хтось всміхається: “Хи-хи,

от вам ваші ангелочки –

дітлахи!”

ОЛЕКСІЙ МАТЄЄВИЧ (1888-1917)

НАША МОВА

На відкриття курсів молдовських учителів у Кишиневі,

18 червня 1917

Наша мова – скарб нетлінний

у криниці старовизни,

з неї перли всі безцінні

розлилися по вітчизні.

Наша мова – пломінь вічний,

що в народі не поблідне,

він прокинувся, як витязь,

від смертельного сновиддя.

Наша мова – пісня-дойна,

що коханням серце крає,

блискавками невичайно

чорні хмари надриває.

Наша мова – то пашнею

вітер віє буйносилий,

предки всі заради неї

потом землю оросили.

Наша мова – листя кодрів,

шерех вічний квітування,

і Дністер велиководний,

і лучаферів сіяння.

Наша мова – то ізводи

і билиці старожитні,

ці рядки, немов би сходи,

хоч бентежні, та несхитні.

Наша мова дозволяє

славі линути у небо,

в храмі, в домі осіняє

істинно і превелебно.

Наша мова – дзвін блискучий,

що з казань отих прогляне,

плачуть нею і сміються

біля вогнища селяни.

Оживімо кожне слово,

що його іржа ховає,

адже десь там випадково

в забутті воно страждає.

Назбирайте самоцвіти,

що запалюються сонцем,

і ви зможете уздріти

давніх слів новенькі гронця.

Щоб не нарікати марно,

ніби мовлення збідніло,

щоб відчути – ой же гарне

слово рідне, повносиле!

Хай святиться скарб нетлінний

у криниці старовизни,

з неї перли всі безцінні

розлилися по вітчизні.

ДЖОРДЖЕ БАКОВІЯ (1881-1957)

ОЗДОБЛЕННЯ

Дерева білі, древа чорні

стоять у парку в наготі,

жалобні вбрання їх прості...

Дерева білі, древа чорні

шумлять легенько в забутті...

Із пір’ям білим, пір’ям чорним

пташина співом самоти

прониже парк старий, густий...

Із пір’ям білим, пір’ям чорним...

І марева у многоті...

Крізь листя біле, листя чорне,

дерева білі, древа чорні,

і пір’я біле, пір’я чорне,

оздоблення сумні, мінорні...

Під снігу опади густі...

МІХАЙ БЕНЮК (1907-1988)

ЯБЛУНЯ КРАЙ ШЛЯХУ

Мов яблуня, я виступив на шлях,

без огорожі, у жарких плодах.

Гей подорожній! Запросто вгостися,

ні перед ким не треба стерегтися,

як ти комусь подякувать хотів,

то лиш оцій землі із правіків.

То – цáрина, що в лоні нас тримає,

і тебе, і мене оберігає.

Коли весна охопить зігріванням,

в собі я відчуваю квітування.

А влітку, соком сповнений святим,

врожаєм угинаюся густим.

На знак мого найглибшого поклону

сказав би, та нема того півтону...

А восени, як яблучка так рясно,

землян я обдарую повсякчасно.

Коли зима нагорне холодригу,

на мене опадає шуба снігу,

я до коріння учеплюсь зубами,

щоб вітер мене ґрунту не позбавив.

Врожаєм я багатий чоловік,

та радий поділиться з року в рік.

Біжать гойдатись діточки рідненькі

в отих краватках світло-червоненьких,

і дорогі без меж усі дівчата,

які завернуть яблука зірвати;

собі в поділки, в пазухи сховають,

а сміх рожевий всюди розсипають.

І давній спогад вже не зачіпля,

як хтось пожбурив камінь між гілля...

Бо це ж отут, де стовбур мій вразливий,

поцілувалась парочка щаслива,

юнак, співаючи, мою пришпилив квітку

собі на капелюх, як весняну візитку.

Мов яблуня, я виступив на шлях,

без огорожі, у жарких плодах.

Гей подорожній! Запросто вгостися,

ні перед ким не треба стерегтися,

як ти комусь подякувать хотів,

то лиш оцій землі із правіків.

То – цáрина, що в лоні нас тримає,

і тебе, і мене оберігає.

МАРІЯ БАНУШ (1914-1999)

Я ЛЮБЛЮ ЦЕЙ СВІТ

Я світ оцей безвимірний люблю,

І вітровій, що дмухає в обличчя,

І небо в передзвоні кришталю,

А ще Аврори сяяння величне.

Люблю її чарівні промінці,

Які благословляють аркодужно

Твою долоню, що в моїй руці

Вібрує джерелом святої дружби.

Я світ оцей безвимірний люблю

Яким він є і буде нам з тобою:

Немов колиска доблесті й жалю,

Або перлина в ніжнім супокої.

КОРНЕЛІУ ВАДІМ ТУДОР (н. 1949)

ДО БАТЬКІВЩИНИ

1 варіант

Все минає, йде круговорот,

велич і обман розпорошиться,

і святкові дні, і час турбот,

а Вітчизна – крізь віки лишиться!

Ці зірки досвітять небесам,

інші злинуть десь на видноколі,

все Природа прирекла на злам,

а Вітчизна не зника ніколи.

Покоління йшли на здобуття,

шанувались божествам давнішнім,

що були, як Сонце для життя,

а Вітчизна і від них цінніша.

То не просто слово, і не герб,

і не територія на карті,

з нею – від колиски дотепер,

в єдності і ми багато ватрі.

Батьківщина – це солодкий дим,

що казни дорожче золотої,

задля неї порухом одним

в час біди хапаємось до зброї!

О веселко, розливай нектар,

Землю осяваючи широку;

якщо маю Провидіння дар –

їй бажаю безліч тисяч років!

2 варіант

Все минає в світі без сліда,

щезнуть і величчя, і обмани,

і святкові дні, і дні труда,

а Вітчизна у віках не кане!

Зорі зійдуть і засяють нам,

та й відлинуть десь на видноколі;

все Природа прирекла на злам,

а Вітчизна не зника ніколи.

Покоління йшли на здобуття,

шанувались божества давнішні,

що були, як Сонце для життя,

а Вітчизна і від них цінніша.

То не просто слово, і не герб,

і не територія на карті,

з нею – від колиски дотепер,

і від того ми багато ватрі.

Батьківщина – це солодкий дим,

що казни дорожче золотої,

задля неї порухом одним

в час біди хапаємось до зброї!

Хай веселка розлива нектар,

осяває землю цю широку;

якщо маю Провидіння дар –

їй бажаю безліч тисяч років!

З ФРАНЦУЗЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ІЗ ПОЕМИ “ПРО ТРІСТАНА ТА ІЗОЛЬДУ” (переспів)

Іде король із лісником.

У лісі крадуться тайком.

Король шепоче на ходу:

“Ти стій! Я далі сам піду.

Там перелюбці, - стогне, - ох…

Я їх застукаю обох!”

Оно вже зрадницький намет,

перехрестився і – вперед!

Запону рвійно шарпонув,

Завмер, немов аршин ковтнув.

Трістан з Ізольдою лежать,

Беззахисно, як діти, сплять;

Вона сорочки не зняла,

І їхні нарізно тіла.

Між них на ложі – голий меч,

Лиха підозро – не переч!

І пильно дивиться король,

А місяць, наче жірондоль,

Йому присвічує в цю мить;

Ну, що державцеві робить?

Вони живуть у хащині,

Давно удвох, в самотині,

Коли б упала в них мораль,

Тоді б між ними хижа сталь

Отут кордоном не лягла…

А я метаюся зозла!

Король тоді схилився станом,

Тамуючи ревнивий щем,

Із ложа меч бере Трістанів,

Й міняє зі своїм мечем!

ВІКТОР ГЮГО (1802-1885)

О, ФРАНЦІЄ!

О Франціє! Повергни в прах,

на тебе став тиран на груди,

але повстала ти в сльозах

на бій визвольний, многотрудний!

Я у вигнанні, й погляд свій

із півдня кинув крізь тумани,

ще мить – і схопиться там бій,

мечів криваві урагани.

Від них бескеття затремтять,

впадуть розбещені палаци.

Дрижи, упирів чорна рать,

їдців людських чужої праці.

О, Франціє, геть розмети

напасників, як та Мінерва,

що правді тиснули роти

і з тіл живих сотали нерви.

Як тут когось послабить страх,

то прокляне герой-небіжчик.

До вас, брати, на мстивий шлях

вертаюсь я із порубіжжя.

ВІРШІ Ольги СТРАШЕНКО,

присвячені світовим письменникам-класикам

РУМУНСЬКОМУ КЛАСИКОВІ МІХАЮ ЕМІНЕСКУ

Міхай Емінеску, дозвольте, колего,

вклонитися Вам в цих словах;

століття між нас мов карпатська шерега,

та – книжний пов’язує фах.

Ви в бібліотеці труждались на диво,

і Муза давала аванс;

життя Ваше – чи не листок детективу,

що рано в бескеття зірвавсь?

Низали намисто своїх каталогів,

складаючи вірші між тим,

лещатами тисло начальство убоге

увесь поетичний нестрим…

Ви геть відбивали з любові до книги

той кожний хрестовий похід,

кусали Вам лікті злоденні інтриги,

а Ви їм всміхались услід.

І Вас таки вижерли ті буквоїди,

та що вже минуле копать,

бо десь там новітня комісія їде

якусь книгозбірню чухрать!..

Оті культосвітні чіпкі баронеси,

ні – гицелі зубодробні!

Журюсь. А в очах як живий – Емінеску,

і легше терпіти мені. 1995 р.

ДЕБЮТ ЙОНА ЛУКИ КАРАДЖАЛЕ В ЛІТЕРАТУРНОМУ САЛОНІ “ЖУНІМЯ”

В Ясси він прибув експресом –

і кумедний, і натхненний,

і свою найпершу п’єсу

він представив Мельпомені.

Був сюжетик старовічний –

як то жінка наставляла

ріжки свойму чоловіку...

Хто ж там автор? Караджале!

Підробляв тоді суфлером,

наче наймит театральний,

і його смішні манери

викликали сміх обвальний.

Згодом підуть інші п’єси, –

знатні діти Караджале, –

в вирі політичних стресів

через оплески й скандали!

Начувайтесь, інтригани,

перекупники-чинуші,

прописні політикани,

він провітрить ваші душі!

Він розкриє в скорім часі

лицемірства кожний огріх,

бо тоді сказали в Яссах:

“В нас родивсь –

к о м е д і о г р а ф !” 2002 р.

СВЯТО ПОЕЗІЇ “ГОЛОСІЇВСЬКА ОСІНЬ”

“Твоє ім’я несміло промовляю,

щоб не згоріло на моїх вустах,

твоє ім’я несміло промовляю,

щоб не злетіло, наче дикий птах.”

А. Саакян.

Стелеться шлях чебрецем і роменами,

друзі-поети в музейнім саду,

вперше до мене так близько Вірменія,

з нею довірчо розмову веду.

Я тебе слухаю, я тобі радуюсь,

думкою лину до ваших осель,

понад бескеття й долини смарагдові

до буйноцвіття урартських земель.

Музо вірменська, ти щедрими жменями

сієш зерно в українській землі,

віра для мене – це значить Вірменія,

і виноград для гостей на столі.

Вчу твою мову й знання надолужую,

твій родовід неосяжний ген-ген,

вір мені – це не хвилинна ілюзія,

вір мені – мій вогнеокий вірмен.

Скільки любові, натхнення у мене є,

ніби злилися Дніпро і Севан,

вкотре уже промовляю “Вірменія”,

бо у душі Ар маїс Саакян. 1982 рік, Голосіїв.

НАДПИС БАЙРОНА НА ХРАМІ ПОСЕЙДОНА

Вітрів осінніх крутія

гула над храмом Посейдона,

внизу дорійської колони

він вирізьбив своє ім’я.

І думав: “Посейдон тризубцем

тут скелю вдарив і розбив,

і звідси, грецькі волелюбці,

повстанемо на ворогів!

Гряди визвольний бій жаский,

рушайте полчища, огребом!

Скажіть-но, люди, ще який

урок історії вам треба?!”

Тут карбувати мур століть

туристи узяли за приклад,

акрополь, зведений Периклом,

лиш руку Байрона простить.

Я не люблю хрестоматійність,

і ось автограф цей дерзкий,

що зберігає мармур стійко,

не раз окреслить смуток мій.

Про нього згадка серце броїть,

коли в час атомних розп’ять

почнеш суворо наслухать

з-за обрію бряжчання зброї.

О, скільки війн було жорстких,

і шепочу я превелебно

словами Байрона: “Який

урок історії ще треба?!” 1979 р.

ВЛАДА КНИГ (Оноре де Бальзаку)

Ой французе, гладунчику русий,

Ваша воля в письменстві без меж,

та щораз понад Вами банкрутство

нависа, як дамоклів меч.

То не бідність моя невтишима,

що ледь-ледь до авансу живе,

а бажання смітити грошима

і здобути величчя нове.

Ваші ночі із мук та азарту,

щоб удень панувати усмак,

бути в світі не просто Бальзаком,

а гриміть – Оноре де Бальзак!

Переважать скарби аль-Рашіда

ці шліфовані перли нічні,

Ваші твори всім людством прожиті,

сторінки, мов прошарки річні.

Він уславив свою беладону,

поєднав трагедійне та жарт,

підкорив миром більше кордонів,

ніж війною Луї Бонапарт.

Йдуть романів полки блискавичні,

їх виводив трудар і боржник,

каву пив, теплі ванни гірчичні

попід столиком ставив до ніг.

Над вікном знову місяць рогатий,

ніч правічна над світом іде,

не прошу я від Музи багатства,

і не треба вельможного “де”.

Я пишу не для гордої слави,

я пишу для коханих очей,

і чорнило, мов скляночка кави,

і любов, мов гірчиця, пече.

Я хотіла б зірки нанизати

на кінцях загартованих пер,

важко буть Оноре де Бальзаком

і колись, і ще більше тепер. Лютий, 1981 року

НАВІЯННЯ (Ж.Беранже)

Хто це хто такий солідний

двері торгає мої?

У сурдуті і в циліндрі –

із яких таких країв?

В нього погляд велемудрий

сяє прижмуром натхнень,

старомодний бант на грудях,

а в руках альбом пісень.

Ой, ой, та невже

П’єр-Жан Беранже,

я, пробачте, ще і досі,

як то кажуть, негліже!

А воно уже й не рано,

я бандуру відкладу,

що мене, мов на аркані,

держить в нотному ряду.

Ви проходьте, та сідайте,

а я миттю приберусь,

харч простацький вибачайте,

ми все постуєм чомусь.

Ой-ой, та невже

П’єр-Жан Беранже,

чи не Ваш ото Пегасик

попід вікнами ірже?

І говорить парижанин:

“Скрізь оце об’їздив я,

де не був, а світ безжальний,

скрізь Бастилія своя!”

Промайнув цей день прикметний

у розмовах допізна,

і пішов мій гість шляхетний,

пригубивши ще й вина.

Ой-ой, та невже

П’єр-Жан Беранже,

а над ним солодкі зорі

розсипались, як драже!

Знову я візьму бандуру

і по свіжих по слідах

запишу свою зажуру

на калинових листках.

Не щодня отак буває –

віща зустріч із віків,

десь крилатий кінь гайсає,

не шкодуючи підків!

Ой-ой, та невже,

П’єр-Жан Беранже,

п’є душа його натхнення

і довічно береже. 23 вересня 1996 року.

ВІЧНЕ ІМ’Я

Ось Ви в халаті й у чалмі.

Рушник вишиваний крильми

портрет Ваш ніжно огортає,

і я натхненно промовляю:

“О Алішер! О Навої!

Прийміть захоплення мої!

Через моря, степи, пустелі,

через віки – мої газелі,

для думки це один момент –

летіти з Києва в Ташкент!..

Ви ще й хранитель творів друку,

бібліотекар! Всі науки

були на відстані руки, -

дивани віршів, словники.

Були Ви радником-візиром,

а ще призначеним еміром,

мости, лікарні будували,

і школи. Бідним помагали.

Та попри все одного дня

повезли Вас на заслання.

Вернулись в рідний свій Герат,

де творчості дозрілий сад,

і “Суперечкою двох мов”

заслухались, як час прийшов.

Та навіть п’ять віків не стерли,

того, як саме Ви померли?

Поміж придворних у юрбі,

на лихо, бачиться, собі,

чекаючи там неустанно

якогось енного султана!

І хто його вже пам’ятає,

і тих придворних пишну зграю?

Якщо ім’я когось лишилось,

бо Ви з ним поруч опинились.

В саду співають солов’ї:

“О Алішер! О Навої!” 22 березня 2004 року.

ОДЕСЬКЕ ВРАЖЕННЯ

“Бухты изрезали мелкий берег,

все паруса убежали в море…”

“И тихо так, тихо так, тихо,

что слышно, как время идет...”

А. Ахматова.

Хвилі носяться, мов чайки,

чайки линуть, наче хвилі,

і човнів моторна зграйка

десь на обрії спочила.

Я гукаю: “Анно, Анно...”

Тільки образ, наче мево...

срібнокосий, бездоганний

понад вікові дерева.

І прибій цілує берег

крізь солоне безгоміння,

я стою на схилку ери,

мов русалка на камінні.

Був у Вас якийсь там предок

із козацької старшини,

чом же Доленька зловредно

в інші повела долини?

Вздовж Великого Фонтану

вітер натягає віжки,

я гукаю: “Ганно, Ганно...”

замість неї – віршів книжка. 22 листопада 2002 року.

ОДИНАДЦЯТЕ ВЕРЕСНЯ

На покуті поставлю я збірочку Ронсара

для сходження на мене поезо-одкровень,

йому вже Вічність платить безсмертям гонорари,

а ще – він іменинник у цей жоржинний день!

Його сонети водять танечними рядами,

з їх кола я не вийду – в них сила захисна;

жив десь тоді на півдні сучасник – Нострадамус,

та обійду, як лезо, оцього віщуна.

Боюся, мов провалля, жахних його “Центурій”,

отих пророцтв у віршах, що колють дотепер,

він чув віків потомних жорстку клавіатуру,

не дивно, сам провісник – з надриву серця вмер.

Він зараз надто модний, усі його тлумачать,

немов Апокаліпсис, беруть його на стяг,

здається, війни стались із-за його завбачень,

а тут ще по-сусідству, мов ящір – саркофаг!

Чи й на мою десь долю заведено листочок?

Та я не хочу знати про себе наперед!

Якщо чекає лихо, то я прошу відстрочки,

ще б день, щоб дописати коханого портрет.

Відкинемо примари і голоду, й розрухи,

забудьмо на хвилинку реакторний той жар,

бо віщувань начулась я вже по самі вуха,

хоч в день своїх народин –

нехай живе Ронсар! Вересень, 1986 року

ІЛЛЯ ЧАВЧАВАДЗЕ

Через гори стрімкі слава йшла навпростець,

він був перший, як місяць-князенко,

виколисував зорі грузинських мистецтв,

мав реліквію – фото Шевченка.

Кожний просто його називав – наш Ілля! –

і мігрел, і картвел, й кахетинець,

цар російський боявся, немов Шаміля,

й готував вогнепальний гостинець.

Тож коли залишив княжий повіз Тифліс,

на шляху, мов привиддя ганебне,

шість убивць увернулися напереріз.

Де сховатись від них? Хоч на небо!

Їх не вмолиш – у душах у них лиш гнилля,

що для покидьків вищі ідеї?

В очі дулам гукнув він: “Заждіть, я ж – Ілля!”

А в одвіт: “Ждёт погибель злодея!”

Куля серце пробила, зваливсь під укіс,

ось іще одна жертва терору...

І мовчав довкола поганьблений ліс,

і ще більше постарілись гори.

І журилася Грузія, наче вдова,

в сонм святих його церква обрала,

огорнула Мтацмінда пером храмова,

і Кура окропила хоралом.

Роки збігли в бескеття, але й опісля,

як новітні спряглися заброди,

хтось, приречений, знову гукав: “Я ж – Ілля!”

Й чув від ката: “Ти – ворог народу!” 1987 р.

*** ***

ВОКЗАЛЬНА КРАДІЖКА

Григорієві Кочуру

Війна, і вокзал, і тривога, і втома,

в юрбі чоловік і валіза при ньому,

товста, наче скриня – а що там у ній?

Пожиток чи одяг який набутний?

Господар валізи війнувся до каси,

а хтось підманився на тії запаси,

упер швидкома! В потаємнім кутку

відкрив... От халепа йому на віку,

іще не траплялось отак обдуритись!

Все вірші та вірші – оглянув їх спритно,

у стосах – писання й писання саме...

Міцкевич, Бодлер і якийсь Маларме?

І навіть між ними “Євгеній Онєгін”!

Кидиць ту валізу. І ходом від неї!

А десь на пероні журився хоч плач

за скарбом украденим – перекладач.

Журилися зорі із ним із-за хмари –

Міцкевич, Бодлер, як високі Стожари,

і Пушкін, і той же дивак Маларме,

імжилось на плечі їх сяйво німе.

Змайнули літа, вже либонь півстоліття,

із тої валізи утвори елітні

частково знайшлися... А хто ж їх уклав?

І в шатах вкраїнських життя дарував?

Графологи ревно звіряючи почерк,

усі односердно сказали: “Це – Кочур!”

А судження вчених, як вістря пряме;

радів тому Пушкін, із ним Маларме,

Міцкевич, Бодлер із рядками новими...

а Кочура вже не було між живими. 27 листопада 1998 року

АНДРІЮ СОДОМОРІ

Десь Ваш поїзд пережитим днем віддаляється,

зблиснув вечір вогнями сталевими,

із каштанного Києва Ви повертаєтесь

в рідне місто з камінними левами.

Тут ми скорені Вами, як Галлія Цезарем,

й щоб мої спогадання не в’янули,

перечитую Вашу античну поезію,

Вас у Львів не пустила б, львів’янине!

Віз Чумацький у небі рипить колимагою,

рейки довгі, як Ваші гекзаметри,

вчу я “Метаморфози”, начебто з магії

скоро буду складати екзамени.

І між гордих рядків образ Ваш недоторканий

вирина, як міфічне полотнище,

я сама собі, мовби левиця приборкана,

в строгій клітці своєї самотності.

Kalendis Maiis Anno MMDCCXL ab Urbe condĭta

або 1 травня 1987 року нашої ери

Особливості сучасного поетичного перекладу

(на прикладі перекладів Ольги Страшенко)

Уже загальновизнано, що художній переклад – міст, що єднає народи, серця людей, сприяє взаєморозумінню, духовному збагаченню. Український художній переклад має тисячолітню історію, починаючи від перекладної літератури часів Київської Русі й аж до скарбів перекладацького світу ХХ ст. – Миколи Зерова, Михайла Драй-Хмари, Максима Рильського, Миколи Бажана, Леоніда Первомайського, Сави Голованіського, Миколи Лукаша, Василя Мисика, Григорія Кочура, Андрія М’ястківського, Андрія Содомори, Володимира Коломійця, Дмитра Чередниченка, Петра Осадчука, Віктора Баранова, Анатолія Мойсеєнка, Мойсея Фішбейна та багатьох інших. Уся історія поетичного перекладу, починаючи з крилатих висловлювань Цицерона, Горація, Квінтіліана й закінчуючи сучасністю, – це, по суті, відкрита чи прихована боротьба двох протилежних начал – буквалізму (перекладу ad litteram) і вільного поводження з оригіналом. Про історію українського перекладу можна прочитати в ґрунтовних дослідженнях докторів філологічних наук Ісая Заславського, Віктора Коптілова, Івана Мегели, Юрія Мосенкіса та ін., знайомство з теоретичними працями яких виробило в Ольги Страшенко підвалини власного розуміння особливостей художнього перекладу.

Якщо українські перекладачі XVIII-XIX ст. – Григорій Сковорода, Петро Гулак-Артемовський (йому належать переспіви од Горація українською мовою), Левко Боровиковський (вірш “Подражание Горацію”, що являє собою переспів чи вільний переклад дуже відомої в російській літературі 11-ї еподи Горація “Vitae rusticae Laudes” (“Хвала сільському життю”) із книги “Epodon Liber”, Степан Руданський (йому належить повний по-своєму навіть точний, бо опущено лише гомерівські складноскомпоновані епітети, віршований, але не розміром оригіналу, переклад “Іліади” – “Омирова Ільйонянка” ) – культивували вільне поводження з оригіналом, то вже з Івана Франка виробляються наукові принципи перекладу. Перекладачі ХХ ст. прагнуть передати цілі комплекси елементів оригіналу (лексичні, стилістичні, історико-культурологічні), витворюючи з них великі ансамблі національною (українською) мовою, жертвуючи лише малозначущим і витримуючи перспективу цілого. Віршовані переклади Ольги Страшенко вражають, впливають на читача естетично, оскільки виконані в реалістичній манері адекватності з одночасним прагненням відтворити українською мовою дух першотвору, а не його букву.

Чільне місце серед перекладів Ольги Іванівни займають переклади античної лірики. Слід відзначити, що в російській поезії ще Афанасій Фет (1820-1892), перекладач Катулла (окреме видання – СПб., 1899), “Енеїди” Вергілія, од Горація, елегій Тібулла (1898) і Проперція (1898), “Tristia” Овідія (1893), вводив у переклад риму, якої не знала антична поезія аж до IV-V ст. н.е. В українському поетичному перекладі античної лірики особливе місце займає Микола Зеров (1890-1937) як блискучий перекладач, як конгеніальний відтворювач світових поетичних і драматичних шедеврів українською мовою, передусім творів давніх римлян – Лукреція, Катулла, Вергілія, Горація, Тібулла, Овідія, Марціала, Ювенала, Клавдія Клавдіана та деяких інших. Перекладаючи античну лірику, Зеров уперше продемонстрував широкі можливості “українського” гекзаметру, часто вводив римування для підсилення емоційного звучання вірша:

Мій пам’ятник стоїть триваліший від міді.

Піднісся він чолом над царські піраміди.

Його не сточить дощ уїдливий, гризький,

Не звалить налітний північний буревій,

Ні років довгий ряд, ні часу літ невпинний...

(Горацій, “До Мельпомени”)

Ольга Страшенко, змалку закохана в античну поезію, теж пішла шляхами Фета й Зерова у відтворенні скарбів давньогрецької і давньоримської лірики українською мовою з допомогою римування, яке прикрашає переклад, робить його піднесенішим, легшим для сприйняття. Кілька перекладів античної лірики Ольга Страшенко виконала наприкінці 1980-х-1990-х рр., активно спілкуючись із незабутніми Титанами Григорієм Кочуром (1908-1994) та професором Станіславом Володимировичем Семчинським (1931-1999). А також із Андрієм Олександровичем Содоморою та Феонілою Олексіївною Нікітіною, які й зараз плідно трудяться на перекладацькій ниві.

Нове наближення до античності відбулося в Ольги Іванівни вже на початку ХХІ ст. завдяки подвижницькій праці професора Івана Мегели, який і опублікував частину її перекладів в упорядкованій ним (разом з О.Левком) антології “Давньогрецька класична лірика” (2006). Римування поетичних перекладів Ольги Страшенко не перешкоджає адекватно сприймати невмирущі ідеї Алкея, Сапфо, Анакреонта, Феокріта, Каллімаха, доволі маловідомих давньогрецьких поетів римської та візантійської епох, зокрема, Агафія (VI ст. н.е.), сучасника візантійського імператора Юстиніана (527-565). До речі, історія Візантії, однієї з наймогутніших держав Середньовіччя, що залишила багатющі культурні скарби (“Візантію після Візантії”) завжди приваблювала Ольгу Страшенко, у 1988-1993 рр. вона написала розлогий історичний роман “Візантійський лукавець” про одного з найколоритніших візантійських імператорів Андроніка Комніна (1182-1185); цей роман нещодавно побачив світ у двох томах (2005-2006). У цьому романі, до речі, представлено уривок із поеми “Про Трістана та Ізольду”. Що ж до відтворення веселої пісеньки середньовічних вільних студентів-вагантів “Gaudeamus” (“Веселімося!”), якій судилося стати міжнародним студентським гімном, то впадає в очі його ритмомелодійна піднесеність, співучість.

Чимало переклала Ольга Страшенко російської та білоруської поезії, цей інтерес пов’язаний із постатями визначного сучасного українського білорусиста член-кореспондента НАН України Григорія Петровича Півторака та “Пушкіна нашого часу” славного професора Ісая Яковича Заславського (1915-2000), учня Миколи Зерова, який особисто цікавився перекладацькими студіями Ольги Іванівни, висловивши цінні поради. У цьому виданні публікуються переклади двох всесвітньовідомих поезій Олександра Пушкіна “Я вас кохав” та “Пам’ятник”, хоча Пушкініана Ольги Страшенко значно ширша.

Впадає в очі також особливий сентимент перекладачки до білорусистики як наслідок творчої дружби з незабутнім білоруським поетом і журналістом Василем Сидоренком, який тривалий час працював у газеті “Літературна Україна”. З перекладів із білоруської варто виділити “Погоню” Максима Богдановича (1891-1917), співця білоруського національного відродження початку ХХ ст., дослідника українсько-білоруських літературних взаємин. “Погоня” Богдановича була особливо популярна на початку 1990-х рр., у час нового національного відродження в Білорусі та в Україні, недарма в Івана Драча є блискучий вірш “Литовська “Погоня” Максима Богдановича”, якому судилася особлива популярність у час проголошення незалежності України. А також вірші видатної білоруської письменниці-просвітниці Цьотки (Алоїзи Пашкевич), яка, допомагаючи селянам у боротьбі з епідемією тифу, захворіла й померла на сороковому році життя. До 130-річчя з дня народження Цьотки Ольга Страшенко провела літературний вечір “У світлі білоруської “Лучинки” у приміщенні Центральної бібліотеки Дарницького району міста Києва імені Василя Стуса.

Вагому нішу поетичних перекладів Ольги Страшенко займають переклади з румунської, виконані переважно наприкінці 1990-на початку 2000-х років для “Хрестоматії румунської поезії ХІХ-ХХ ст.” (2002). Передусім хочеться виділити фрагменти найвідомішого літературно-художнього твору румунського просвітника Йона Будай-Деляну (Ion Budai-Deleanu, бл.1760-1820), більша половина життя якого (33 роки з 60, з 1787 до смерті) пов’язані зі Львовом, де він і створив сатирично-бурлескну поему “Ţiganiada” (“Циганiада”), пройнятою соціальною критикою феодальних порядків iз позицій Просвітництва (відчутно вплив “Орлеанської діви” Вольтера). У книзі наведено фрагмент з описом “відвідин” головним героєм – Парпанджелом – пекла, куди автор помістив “усіх сильних світу цього”, виходячи з власної просвітницько-реалістичної концепції, що так перегукується з 3-ю частиною “Енеїди” І.П.Котляревського та “мандрівкою його Енея” по пеклу. Чільне місце серед перекладів Ольги Страшенко з румунської займають поезії поета революційної генерації 1848 року Васіле Александрі (1821-1890) – гімн „Пробудження Румунії” („Deşteptarea României”) про події 1848 р., вірш „Хора об’єднання” („Hora Unirei”), написаного за два роки до першого об’єднання Валахії і Молдови у 1859 р. в одну державу, яка з 1862 р. стала називатися Румунією, поезія „Похід у Сибір” („Pohod na Sybir”) перейнята гарячим співчуттям до російських революціонерів, утискуваних царським урядом, поема „Сержант” („Sergentul”) (із циклу „Ostaşii noştri” – „Наші воїни”, 1878) присвячена російсько-румунському братерству по зброї під час російсько-румунсько-турецької війни 1877-1878 рр. (război de Independenţă), на початку якої, 9 травня 1877 р. було проголошено повну й остаточну незалежність Румунії від Османської імперії. Переклала Ольга Страшенко й філософську блискучу мініатюру “румунського Шевченка” – Міхая Емінеску (Mihai Eminescu, 1850-1889) – “До зірки” („La steaua”), якою українською мовою також перекладали Василь Швець, Микола Ігнатенко, Григорій Кочур, Віктор Баранов, Степан Келар. З румунської поезії ХХ ст. Ольга Страшенно перекладала лірику Джордже Баковія (George Bacovia, 1881-1957), Марії Бануш (Maria Banuş, 1914-1999), Міхая Бенюка (Mihai Beniuc, 1907-1988), Корнеліу Вадима Тудора (Corneliu Vadim Tudor, нар. 1949) та ін., окремі з яких продано у цій книзі.

Дещо про художні особливості в перекладах. Як прибічниця римованої поезії, Ольга Страшенко всі тексти перекладає, озброюючи вірші римами. Навіть у вірші видатного італійського поета першої половини ХХ ст. Умберто Саби (поезії якого, до речі, перекладали у 1960-х рр. Максим Рильський і Микола Бажан) на догоду своєму літературному смаку вона кілька неримованих авторських рядків обертає на римовані.

У сонеті Петрарки Ольгу Іванівну привабив оксюморон “Io son de l’aspettar omai sì vinto...” і вона перекладає його “Стомився я невтомливо зітхать” У цьому ж давньому сонеті перекладачка навмисне римує слова зі старожитнього лексикону як-от “кохання – страждання – послухання... ”

“Вибрані переклади та присвяти світочам зарубіжної літератури” Ольги Страшенко знайомлять з новою гранню таланту відомої сучасної письменниці, доносять нові широковідомі (Сапфо, Алкей, Петрарка, Шекспір, Пушкін, Гюго) й маловідомі (поети-олександрійці, Цьотка, Умберто Саба, Бануш, Бенюк, Корнеліу Вадім Тудор) поетичні скарби світу в одежі українського слова.

Сергій Лучканин,

кандидат філологічних наук,

доцент кафедри загального мовознавства і класичної філології

Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

ВІДОМОСТІ ПРО ПЕРЕКЛАДАЧА

Страшéнко (Лучкáнина) Ольга Іванівна народилася 10 лютого 1950 року в Києві в родині залізничника. 1968 року поступила на бібліотечний факультет Київського державного інституту культури імені Олександра Корнійчука, який закінчила з відзнакою в 1972 році. За фахом – бібліотекар-бібліограф вищої кваліфікації. Протягом 1974-2001 років плідно працювала завідуючою київською бібліотекою імені Юрія Смолича в Корчуватому. З 2001 – головний бібліотекар з питань масової роботи при Дарницькій централізованій бібліотечній системі.

Як письменник веде свій родовід з літературної студії “Криниця” в Броварах і “Кобза” (при тодішньому київському видавництві “Молодь”), публікується з 1979 року. Працює переважно в реалістичній манері. Друкувалася в журналі “Дніпро”, альманахах “Поезія”, “Веселий ярмарок”, “Вітрила”, “Соло”, “Криниця (Літературна Броварщина)”, “Добром зігріте серце”, “Кава з перцем”, в газетах. Окремими поетичними збірками вийшли її книги “Вишивала мати” (1990), “Пам’ятник на шарнірах” (1991), “Полонянка” (1994), “Вітряні Гори” (1995), “Полювання на тигра... й не тільки на нього!” (Байки та притчі про тварин) (2006), низка її перекладів (12 віршів) опублікована у виданні “Хрестоматія румунської поезії ХІХ-ХХ ст.” (2002), а також у збірнику “Поезія “До зірки” Міхая Емінеску мовами народів світу” (2003), “Давньогрецька класична лірика” (І.П.Мегела, О.В.Левко, 2006). Перекладає з давньогрецької, латинської, російської, білоруської, румунської, італійської, французької й англійської мов. Член Національної спілки письменників України (з 1997), удостоєна літературної премії імені Василя Симоненка (1995) та Республіканського конкурсу телепрограми “Майстри гумору” (1988). Серйозно працює в прозовому жанрі, окрім історичного пригодницького роману “Візантійський лукавець” (1-й том, 2005, 2-й том, 2006) має у своєму доробку повість “Пані Наталя – баламутниця жінок” (про Наталю Кобринську) та близько сотні оповідань, літературознавчо-культурологічне дослідження (співавтор – Станіслав Малганов) “На перехресті двох Муз. Діалоги в Пущі-Водиці” (2005). Час від часу виступає з літературознавчими нарисами, рецензіями, на українському радіо та в україномовних передачах румунського радіо (місто Клуж-Напока). Багато працює в драматургії. Її драматичний доробок складають 19 п’єс, частину з яких опубліковану в книзі “Сім вибраних п’єс” (Київ: “Науковий світ”, 2004, 216 с.)

Вагомі творчі здобутки Ольги Страшенко відомі в Україні, Росії (зокрема, серед української діаспори Далекого Сходу та Камчатки), Румунії (Бухарест, Клуж-Напока, Сучава), Республіки Молдова та Італії. За сприянням Дмитра Нитченка проза й поезія Ольги Страшенко опублікована в Австралії та в Канаді.

Нагороджена Почесною Грамотою Київського міського голови (2006), подякою Київського міського голови (2001), Голови Харківської районної державної адміністрації у м. Києві (2000), медалями.

ЗМІСТ

Мегела Іван. Вірші-квіти з чужого саду на українському ґрунті

З ДАВНЬОГРЕЦЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Алкей (VII-VI ст. до н.е.)

Сапфо (VI ст. до н.е.)

Анакреонт (VI ст. до н.е.)

Феокріт (бл. 315 до н.е. – рік смерті невідомий)

Каллімах (бл. 310 – бл. 240 до н.е.)

Геділ (ІІІ ст. до н.е.)

Асклепій Самоський (ІІІ ст. до н.е.)

Леонід Тарентський (ІІІ ст. до н.е.)

Сіммій (ІІІ ст. до н.е.)

Діоскорід (ІІІ ст. до н.е.)

Аніта (ІІІ ст. до н.е.)

Алкей Мессенський (кінець ІІІ – початок ІІ ст. до н.е.)

Антипатр Сидонський (ІІ-І ст. до н.е.)

Мелеагр Гадарський (І ст. до н.е.)

Архій Метіленський (І ст. до н.е.)

ДАВНЬОГРЕЦЬКІ ПОЕТИ РИМСЬКОЇ ТА ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ЕПОХ

(I – VI ст. н.е.)

Антипатр Фессалонікійський (І ст. до н.е. – І ст. н.е.)

Руфін (І ст. н.е.)

Антитіл Візантійський (І ст. н.е.)

Нікарх (І ст. н.е.)

Лукіан (ІІ ст. н.е.)

Паллад (кінець IV – початок V ст. н.е.)

Юліан Єгипетський (VI ст. н.е.)

Агафій (? – помер 582 н.е.)

Македоній (VI ст. н.е.)

Павло Сіленціарій (VI ст. н.е.)

НЕВІДОМІ АВТОРИ

З ДАВНЬОРИМСЬКОЇ ТА СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ПОЕЗІЇ

Квінт Горацій Флакк (65 – 8 до н.е.)

МІЖНАРОДНИЙ СТУДЕНТСЬКИЙ ГІМН “Гавдеамус” (XIII-XIV ст.)

З АНГЛІЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Вільям Шекспір (1564 -1616)

З БІЛОРУСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Цьотка (Елоїза Пашкевич) (1876-1916)

Максим Богданович (1891-1917)

Едуард Валасевич (1918)

Алесь Усеня

З ІТАЛІЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Францеско Петрарка (1304-1374)

Умберто Саба (1883-1957)

З РОСІЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Олександр Пушкін (1799-1837)

Володимир Пучков (нар. 1950)

Костянтин Ковальов

З РУМУНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Національний Гімн Румунії

Йон Будай-Деляну (1760/1763-1820)

Васіле Александрі (1821-1890)

Григоре Александреску (1810–1885)

Міхай Емінеску (1850-1889)

Джордже Кошбук (1866-1918)

Олексій Матеєвич (1888-1917)

Джордже Баковія (1881-1957)

Міхай Бенюк (1907-1988)

Марія Бануш (1914-1999)

Корнеліу Вадім Тудор (н. 1949)

З ФРАНЦУЗЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Із поеми “Про Трістана та Ізольду” (переспів)

Віктор Гюго (1802-1885)

ВІРШІ Ольги СТРАШЕНКО,

присвячені світовим письменникам-класикам

Румунському класикові Міхаю Емінеску

Дебют Йона Луки Караджале в літературному салоні

Свято поезії “Голосіївська осінь” (А.Саакяну)

Надпис Байрона на храмі Посейдона

Навіяння (Ж.Беранже)

Вічне ім’я (А. Навої)

Одеське враження (А.Ахматовій)

Одинадцяте вересня (П.Ронсару)

Ілля Чавчавадзе

Вокзальна крадіжка (Григорієві Кочуру)

Андрієві Содоморі

Лучканин Сергій. Особливості сучасного поетичного перекладу (на прикладі перекладів Ольги Страшенко)

ВІДОМОСТІ ПРО ПЕРЕКЛАДАЧА