1.Біографічна довідка

2.Дерево біля дороги (переклад В. Богуславської)

3.Пісня про козеня – “ –

4.Роки мене збороли – “ –

5.Жертовний Іцик – “ –

6.Аврам і Сара – “ –

7.Три царі йдуть до Авраама – “ –

8.Сара співає Ісакові колисанку – “ –

9.Авраам гострить ножа – “ –

10.Авраам везе Ісака на заклання – “ –

11.Естер, вітай царя – “ –

12.Брацлавському “сьомому жебракові”– “ –

13.“Прихильність до євреїв” у Белжицькому таборі смерті – “ –

14.Сирітське – “ –

15.Слово містечкового кравця Ноте Мангера до поета – “ –

16.Жебрацька балада (переклад Петра Рихла)

17.Балада про старого гайдука – “ –

18. Пісенька про Петлюру – “ –

Видатний поет і драматург Іцик Мангер народився 28 травня 1901 року у сім’ї чернівецького кравця-бідака. Все життя поневірявся по світах, у жодній країні не затримуючись надовго. 1929 року почав видавати у Чернівцях літературний журнал, тоді ж видав у Бухаресті першу книжку віршів “Зірки на даху”. Живши потроху у Польщі, Прибалтиці, Великій Британії, 1951 року переїздить до Нью-Йорка, а 1967 року оселяється в Ізраїлі, де й помирає 20 лютого 1969 року.

ДЕРЕВО БІЛЯ ДОРОГИ

Дерево побіля шляху

Гнеться, стогне день і ніч.

Де тут втримається птаха?

Розлетілись увсебіч.

Три – на захід, три – до сходу,

Решті південь під крильце.

На поталу, на негоду

Залишили деревце.

– Чуєш, мамо, рветься хуга,

Ані зірки – я боюсь.

Можна, мамо, раз і вдруге

Я на пташку обернусь?

Хай мене гойдають віти,

В небо крону несучи,

Хай мені співає вітер

Колискової вночі.

Мама плаче: “Цить, дурненьке!

Господи, допоможи!

Не дай Боже, щоб без неньки

Між гілля мій хлопчик жив!”

Я кажу: “Мамуню, що ти!

Так очей твоїх шкода!

Доки плакатимеш, доти

Я не вилечу з гнізда!”

“Іцик-серце, – мама плаче, –

Все несе тебе кудись.

Воля Божа, та, одначе,

Ти хоча б не застудись!”

“Хай вколошкається вітер,

А тобі снаги стає

Заховатись в кучмі віття,

Диво й горенько моє!”

“Має вітер ножик гострий, –

Відсахнутися зумій.

Хай хоча б до смерті в гості

Не потрапив дурник мій!”

Горобина ніч лягає,

Повнить серденько. Але

Мама в крильця зодягає

Пташеня своє мале.

В очі мамині востаннє

Я дивлюсь – не надивлюсь.

Що з її любов’ю стане,

Якщо пташкою зроблюсь?

ПІСНЯ ПРО КОЗЕНЯ

Купив мій тато козенятко

Багато вже років тому

І прив’язав його на шворку,

Мов запроторив у тюрму.

І плаче козенятко бідне,

Й розрад ні в чім йому нема.

А трави пахнуть вітром з півдня,

А білий сніг мете зима.

“Ти чуєш, Іцику, – брат каже, –

Із нашим козеням біда.

Чи пану Богові ні краплі

Білесенького не шкода”?

Кажу я: “Нотлику, будь певен,

Що тут не в Божій ласці річ.

Ось почекай, таки надійде

Колись весняна темна ніч.

Тоді поснуть і мама, й тато,

І міцно спатиме весь дім,

Ми ж визволяти козенятко

Удвох з в’язничних стін ходім.

Як слухатиметься, то відпустим –

І заблукає вдалині.

Чи має там самотнім бути,

Ніхто не відповість мені”.

Святкова Песаху вечеря.

І знову козеня – ні з чим.

“Як справи, Іцику?” – це тато.

“Звичайно, добре”, – відповім.

“А в тебе, Нотлику, як справи?”

“Так само, як щодня.

Чому безправне навіть в Песах

Безгрішне козеня?”

Замисливсь тато, плаче мама,

Ніхто не відповість,

Чому і козенятко з нами

Хліб сейдеру не їсть.

Чому зачинене в неволі,

Над головою – дах,

Чому не грає з вітром в полі,

Із сонцем у світах?

РОКИ МЕНЕ ЗБОРОЛИ

Роки мене збороли в чужині,

А що я маю вдома для спочину?

Єдині чоботи, єдину сорочину

І костур у руці. Куди тепер мені?

Я не цілую прах, мов видатний піїт,

Хоч серцем потону в сльозах і у піснях.

Що мав би цілувать, коли і сам я – прах?

Хто ж цілуватиме? Прохаю, підкажіть.

Здивований украй, я здибав цю блакить,

У лахах жебрака приплентався сюди

Я, заблукалий принц, ледь ухопивши мить,

Блакитну хвильку сну, непевну, як завжди.

Не цілувать мені блакиті, як кортить,

Як в тихих молитвах благаю, одинак.

Що цілувати й як? Я сам – ота блакить.

Хто ж цілуватиме? Прохаю, дайте знак.

В задумі постою серед пустель твоїх,

Вслухаючись в віки та у верблюжий крок,

Який колише тінь, тривожачи пісок,

Там тора – трохи крам, ледь – мандрівний урок,

Співаючі піски під бризками зірок,

Що в пам’яті бринять: ніщо не вмре повік!

Цілунок у пісок? Ні! Й удесяте – ні!

Що маю цілувать, коли я сам – пісок?

Охочі цілувать? Назвіть же їх мені!

ЖЕРТОВНИЙ ІЦИК

Заколиш мене, сліпа доле, бо так

Сон не склепить мені повік,

Хоч величний твій срібноперий птах

Прилітати до мене звик.

Що ті срібні крила несуть мені,

В небі відає Бог один, –

Чи то губи змочу в солодкім вині,

Що з Ізраїлю, від дідів.

Хто дідів імена пам’ятає з вас?

А наука в діда проста.

Ось балагула-дід до мене озвавсь:

“Згоден, Іцику, жертвою стать?

Свої очі охоче віддати мені,

Наче двійко доспілих зірок,

Щоб на сьомий день твої сльози сумні

Звіяв вітер – ось мій урок?”

І вхопив мене дідо – він знав ремесло, –

Хоч ховавсь я в селі і в місті,

Але місто мале й завелике село, –

Розчепірив мене і поніс він.

І сказав мені дід: “Іцик, запам’ятай:

Швидкоплинні твої роки.

Раптом з’явиться янгол до тебе – та й

Де той інший берег ріки?

Вимагає від кожного Бог каяття,

Чи пожертви – тут і тепер,

Щоб єдине гідно прожив життя

І єдиний раз гідно вмер.

Все має кінець – і немає надій,

Що є в Бога світло й імла.

Як мама померла, полегшало їй,

Бо рештки сліз вберегла”.

Отак мене дідо в долонях носив

Попри села, міста і гробки.

Змаліли міста, і села зросли.

Гробки – обминаю поки.

АВРАМ І САРА

– Чи буде, Авромчику, в мене дитя?

Старі вже літа в нас обох.

Бездітна тужу, а ровесниць моїх

Удвадцяте сподоблює Бог.

Аврам усміхнувся, помовчав, підвівсь,

Випустив з люльки димок:

– Якщо вже Всевишній захоче колись,

То й віник стріляє в жінок.

– Авромчику, темної ночі сама

Я чула, як схлипує плоть.

Невже не мене, а служницю мою

Тобі дав за жінку Господь?

Як вабила, сяяла зірка в вікні,

Розрадниця всіх матерів.

Та моє заблукало забарне дитя

Між променів, тіней, вітрів.

Аврам усміхнувся, помовчав, підвівсь,

Випустив з люльки димок.

– Якщо Пан Всевишній попустить колись,

То й віник стріляє в жінок.

– Я бачила, бавилось якось в піску

На сонці тутешнє дитя.

Голівку попестила я осяйну –

То дивне й святе відчуття.

І, нібито ляля із лона мого,

Всміхалось воно мені так,

Що очі зволожила щемна сльоза,

І кров подала дивний знак.

Аврам усміхнувся, помовчав, підвівсь,

Випустив з люльки димок:

– Якщо вже Всевишній захоче колись,

То стрельне і віник в жінок.

ТРИ ЦАРІ ЙДУТЬ ДО

АВРААМА

Авраам сидить на ґанку,

Костур з кістки різьблячи,

Поза ним стрясають спальню

Сари-матінки плачі.

“Ша! Доволі! Вже наслухавсь!

А вона все хлип та хлип.

Чи не краще б за нащадка

Помолилась чи за хліб?”

Витер хусточкою скельця,

Подививсь на тьмяний шлях,

Де, посутенівши, здимів

Спогад по віджилих днях.

Трьох рудобородих турків

Раптом вималював дим –

Сунули спроквола, й порох

Шурхіт кроків стишив їм.

“Добрий вечір, гості, прошу!

Сара почастує враз:

Рис молочний, хліб із кмином

Покуштуйте в нас, гаразд?”

І до столу подорожні

Сіли в бесіді про світ,

Напророчили і грошей,

І дитя на схилі літ.

Матір Сара дослухалась,

Та як вибухне плачем:

“Чув, Авромчику, – дитина –

Звідки в пліснявих нікчем?”

Та говорять подорожні:

“Реб Аврум, не пройде й рік,

Гучне свято обрізання

Притлумить дитячий крик”.

Зникли турки за віконцем...

Осяває навмання

Ще непевний проблиск сонця

Оксамитове вбрання.

САРА СПІВАЄ

ІСАКОВІ КОЛИСАНКУ

Сара сина колисає:

– Спи, Ісаку, засинай.

Тато вівці випасає,

Вівці хочуть за Синай.

Перша мовить: “Ще не вечір”.

Друга каже: “Ні, вже ніч,

Адже Берл свою крамничку

Вже замкнув і витяг ключ.

І Дов-Берова вже кузня

Не ґвалтує тиші плин,

Притомивсь мірошник Лейзер,

Вуса й вуха звісив млин”.

Перша знову: “День – це доти,

Доки їстиму траву,

Доки вчений ребе Котик

Муштруватиме мишву;

Доки в кантора зі стріхи

Кізка цупить очерет,

Та Ісак, заснувши, тихо

Не заплющить оченят”.

А пастух і каже: “Хай же

Розпитають, що і як.

День чи ніч – один розкаже

Невсипущий наш Ісак.

Синку, спи під колисанку,

Люлі-люлі, не пустуй.

Вже товчуться коло ґанку

І отара, і пастух.

Не збуди, пастух, синочка,

Бо вже ніч являє знак:

Вже заснув, заплющив очка

Заколисаний Ісак.

Сім росинок – люлі-люлі,

Маку притлумили жар.

Вже на сідалі поснули

Квочки й півень – їхній цар.

– Ну, – зітха пастух, – до завтра, –

Крок притишує на мить:

Мами Сари колисанка

У сопілочці бринить.

АВРААМ

ГОСТРИТЬ НОЖА

В білому очіпку Сара

Спочиває по трудах.

І замріяна осанна

З призьби лине понад дах.

Зайнятий в пісочку грою

Син Ісак – очей не зводь.

За далекою горою

Синю ніч приспав Господь.

Посміхнулась любо-мило:

Місяць не минув, мабуть,

Як хитрунка Ізмаїла

Відпровадила у путь.

Тішиться вона синочком:

Уві сні чи в яві зріс?

Мамині в Ісака очка,

Татові волосся й ніс.

Райдужним туманом знову

Світ їй спогад заступив:

Перші кроки, перше слово,

Перше: “Мамочко, пі-пі!”

Щось Авромчик набурмосивсь,

Усамітнивсь на дворі.

Гострить ніж – то, може, досить?

Вже і камінь перегрівсь.

Має борода, мов прапор,

Щось мурмоче, неборак:

“Боже, Боже, так, я раб Твій.

Ти збиткуєшся чи як?”

А в садочку яблуневім

Вітром духмяніє цвіт.

Люлі-люлі, промине він,

Мій посиротіє світ.

Ніж нагострено зразково.

Ось підвівсь Аврам. В імлі

Чує, ніби колискова

Сіє сум за край землі.

АВРАМ ВЕЗЕ ІСАКА

НА ЗАКЛАННЯ

Димить земля, мов озеро,

Туманом навмання.

Вже Еліезер в воза

Впряг карого коня.

Аврамові тривожно,

Тож руки він возніс

Збентежено й побожно

До зірки в синю вись.

“Рушаймо!” – гуркіт наче

Вперіщив срібний шлях.

(“Щемка краса!” – відзначу,

Читаючи ТаНах).

Біжать за шляхом верби,

Сторожа срібляна.

Вже мамин плач не верне –

Колиска затісна.

“Куди це ми, татуню?”

“На ярмарок лошат”.

“Що купимо, татуню?

Як – маму полишать?”

“Солдата з порцеляни,

Сурму і барабан,

А мамі – льолю лляну,

Шовковий сарафан”.

Зволожуються очі,

Ніж присмоктавсь кліщем

Іззаду і пророчить:

– Поярмаркуй іще!

“До млина водяного

Доїдемо, відтак,

Щоб розім’яти ноги,

Вже пройдемось, Ісак”.

Візник, немов незрячий,

Ввіткнувсь очима в шлях...

(“Щемка краса”, – відзначу,

Читаючи ТаНах)...

ЕСТЕР, ВІТАЙ ЦАРЯ

Естер принадна в люстрі –

Блакитний оксамит,

І перли, мов пелюстки

На шию впали з віт.

“Ну, блазні Пурімшпілю,

Ще в зелені Ассур?

Та скине він лушпиння,

Чи скину я красу”.

Смеркає. З-за вікна їй

Шумить старий горіх:

“Де дядько твій, не знаєш?

Який на ньому гріх?”

“Де він? – рум’янець тане, –

В обійсті у царя.

Поїхав зі сватами.

Чи вийде в них? Навряд!

Ба й ти, старий горіше,

Якщо б також пішов,

Зволожився б не згірше,

Зазеленівши знов”.

Крок дядька Мордехая.

– Новини рятівні? –

Горбата тінь стухає

Й гасає по стіні.

Розчісує борідку:

– Ну, частування став

Та підперізуй швидко

Свій оксамитний стан.

Цар по тобі зітхає,

Сказав: “Хутчіше їдь!”

Шанує Мордехая,

Неначе справжній їд.

За злидні годі дбати.

Звеличимось тепер

І дядько твій горбатий,

І ти, струнка Естер.

БРАЦЛАВСЬКОМУ

“СЬОМОМУ ЖЕБРАКОВІ”

Сьомий жебраче, останній казкарю!

Я – твій єдиний слухач.

Більше євреям не до побрехеньок,

Скільки ще треба невдач?

Сьомий жебраче, замовкни, ти мариш,

Он хмари зайшлися плачем.

Якщо ти востаннє мій розум затьмариш,

Хто ж буде твоїм слухачем?

“ПРИХИЛЬНІСТЬ ДО ЄВРЕЇВ”

У БЕЛЖИЦЬКОМУ ТАБОРІ СМЕРТІ

Реб Мойше з Сасова, левино розкуйовджений, –

На жменьку попелу (несе вітрами ще):

“Молюсь натще, та вже гіркоти вщерть,

Чи бачиш нас, о Господи, о Боже мій!?”

Реб Вольф зі Збаража: “Послухайте мене!

(А голос – присмеркова втома скрипки)

Напризволяще виноградник... Свідки:

Здійняв сокиру Бог – каратиме земне!”

Реб Мейр з Перемишлян припав на патерицю:

“Не гарячкуймо, цить! Нам личить підкориться.

Всевишній знає все, і правду обере Він:

Творець, благаємо, щоб Ти жахам зарадив,

Явив стражденній галицькій громаді,

Свою справжнісіньку “прихильність до євреїв”!

СИРІТСЬКЕ

На паву дає Бог злото, ніжність – на козеня.

Марне у черзі не стій:

Не вистачить Янкелю сяєва дня,

Співай на шлунок пустий.

Золото пави – то щастя сумне,

Сміх в козеняти не вродить.

Сніг вибілить смертю обох – і мене,

О мій сирітський народе!

СЛОВО МІСТЕЧКОВОГО

КРАВЦЯ

НОТЕ МАНГЕРА

ДО ПОЕТА

Я, заплющивши очі,

Спогад моря утримаю,

Наче пальці лоскоче

Легкопінною римою.

Злотоперою павою

Спогад моря злітає

І словами непевними

То бринить, то зникає.

Припаде слово тишею,

Ледь сягнувши порогу...

Чуєш, в серці гострішає

Щем від величі Бога.

Сяйвом слави овіяний,

Він з правіку й донині

Небу годить борвіями

І дощами – долині.

Чайка квилить над хвилями,

Злива схлипує – скрізь

Слави Божої вияви

І слова, що збулись.

А як музики прагне Він, –

Сльози, зронені з вій,

Дивом ранку, мов раною,

Квітнуть в пісні твоїй.

ЖЕБРАЦЬКА БАЛАДА

Сидять край дороги троє нетяг.

Вони знають: лиш хмари - нині їм дах.

Вони знають: і вітер, що в полі дріма,

босоного по світу гуляє гульма.

І птах, що з хмарами лине вгорі,

менший, ніж пісня його на зорі.

Перший свої шкарбани огляда,

і бурмочуть про себе його уста:

„Чи стануть ці чорні жорна на мить?

Там, де стануть вони, там вода зашумить.

В затінку стежечка біля води.

Як гарно там сниться, як вабить туди!"

Другий свої шкарбани огляда,

і бурмочуть про себе його уста:

„Як радо б на хвильку в село я забіг.

Та селюх має псів і довгий батіг.

Тож зостануся на ніч вже тут, де стою,

й колисатиму втому свою".

А третій із них мовчить водно,

мовчання пахне, як хліб і вино.

Він руками закрив лице сумне,

крізь пальці ллється сяйво ясне.

І слухають двоє, в пилюці доріг,

мовчання його, що спадає, мов сніг.

„Убогосте, світе недремний мій,

моє пасовисько і водопій.

Ти мій спочинок, повинність моя,

спів, що із темряви світлом сія.

Молитва моя, пісня півня проста,

в червоному маку бджола золота".

І слухають двоє, в пилюці доріг,

мовчання його, що спадає, мов сніг.

Згріба свого вузлика третій з невдах

і в дорогу лаштується - легко, мов птах.

Неквапно бреде він в сумну далечінь

і на пам'ять з собою бере свою тінь.

А слідом ті двоє, в пилюці доріг,

п'ють мовчання його, що спадає, мов сніг.

БАЛАДА ПРО СТАРОГО ГАЙДУКА

Летить гайдук на коні воронім,

Як рвійний вітер у полі нічнім.

Борода кошлата, за плечима кріс.

Гей, повз хутори і села, наче справжній біс.

Аж лячно в гніздечку пташині малій.

Бо скаче гайдук на погубу й розбій.

Хто ж це залив йому сяєвом шлях,

Що видно, як вдень, аж рябить ув очах.

Напоює місяць відроги узбіч

Сріберним сяйвом цілісіньку ніч.

Місяць годує чорних ягнят

Срібним молозивом, як немовлят.

Вхопив гайдук кріса й гнівно, зі зла,

Бабахнув у місяць - і кров потекла

Зі срібного місяця. Ось він обм'як,

Хитнувся і впав, і завис між гілляк.

Летить гайдук на коні воронім.

Як рвійний вітер в полі нічнім.

Борода кошлата, за плечима кріс.

Гей, повз хутори і села, наче справжній біс

БАЛАДА ПРО ПЕТЛЮРУ

„В колисці - Янкеле-дитятко,

Обіч - забите козенятко..."

О крові час, глухий, незрячий!

На вежі знову дванадцять б'є,

Північна година погубу снує...

І Петлюра в вікні маячить.

„Скажи, чого прагне похмурий гетьман,

Який має сокиру й кривий ятаган,

Що він хоче у нас відняти?"

„Він прибув сюди з далини доріг,

Він шукає лопату - загладити гріх

І батька твого поховати".

„О чорні птахи нічної мли,

Чом ви Петлюру сюди привели,

якому від крові не спиться?"

Він стоїть і благає в нічнім вікні:

„О дайте мотузку, мотузку мені,

Лиш рух - і усе скінчиться!"

„Хай згине він там, де вітер закляк,

Де ніч обертається в зграю собак,

Що його розірвуть на шмаття!

І хай щоночі в криваву мить,

Коли від жаху земля тремтить,

Буде з ним наше прокляття!"

Переклад Петра Рихла