зі збірки „Листя Крила” (1977)

Переклад здійснено:

Скрипка Г.П

студенткою 5 курсу

спеціальність „Переклад (новогрецька, англійська)”

Факультет грецької філології

Маріупольський державний гуманітарний університет

Редактор українського тексту

Мельничук Ірина Вікторівна

кандидат філологічних наук

доцент кафедри української філології

Маріупольський державний гуманітарний університет

Сидячи позаду нього, бачив його гарний капелюх, широкі міцні плечі, костюм, що теж здавалося був новеньким. „Заможний пан”, - подумав він.

До цього не помічав його, той ніби раптово виріс на сидінні попереду. Міцна постава цього пана чомусь викликала дивні почуття – погані почуття, що здивували і його самого. Ніби завинив йому чимось цей пан... Ні, нічим він йому не завинив, навіть не знав і не бачив його до цього часу. Не помічав коли разом стояли і чекали на трамвай, не помітив і коли піднялися у трамвай. Як тільки прийшов трамвай на небі з’явилася хмара і почався дощ. Великі, великі краплі, кожна розміром зі сливу... Вони падають на асфальт і з нього підіймається пилюка і запах; терпкий, ледь теплий запах серед великих крапель – так тут, у місті, пахне осінь. Відразу потемнішало. З боку майдану дмухнув вітер, заряснів дощ.

Декілька крапель потрапили на нього; відразу змокла його тоненька сорочка. Вони, холодні, холодні, збігали вздовж по спині. Ця хмара, посутеніла вулиця, раптовий вітер, холодна вода, що промочила до самого попереку – все пророкувало те, що зазвичай перші осінні дощі пророкують біднякам. Тож, не помітив його, тому що думками знаходився далеко.

Такому гарному майстру як він неодмінно треба знайти інше місце, з більшою платнею. Інакше йому не звести кінці з кінцями. Давно зрозуміло, що на старому місці немає надій на покращення. Багато разів вони говорили про це з хазяїном, той дістає свої документи і починає перераховувати – хоча, можливо, він і має рацію – стільки-то коштує інструмент, стільки-то інші витрати: шампунь, пральня, освітлення, орендна платня, одеколон... Таким чином, ти отримуєш стільки-то, а от що залишається мені. Тоді він каже, що не в змозі вижити на ту зарплатню, що отримує, йому ще і про дітей треба дбати.

- А мені, що ж, про своїх не дбати? – каже той.

І на цьому їх розмова кожного разу закінчується.

Ні, він повинен знайти спосіб заробити, знайти яке-небудь місце, тому що так дуже скрутно. Він думає про те, що в старшої доньки немає чобіт, про малюка, якому потрібне добре харчування, теплий одяг. Маля потребує фруктових соків, щоб не захворіти на рахіт. Він думає про те, що в нього самого немає пальто; і саме тоді його і помітив.

Потилиця цього пана привернула його увагу. Люди його фаху найкраще розуміються на цій частині голови. Для них потилиця – це майже те саме, що і обличчя. Коли вони розмовляють з клієнтом найчастіше дивляться саме туди. Їм достатньо лише поглянути, щоб зрозуміти, що це за людина.

Тож той, що сидить попереду – заможний пан, що носить гарний костюм, і у якого, певно, вдома і пальто є. Поважний хазяїн. Зараз він їде додому і, мабуть, тримає повну сітку з м’ясом, картоплею, рисом, фруктами, новенькими чобітками для старшої доньки, соками для молодшого. Чого такому ще не вистачає?

Спина пана здригнулась. На плечі потрапило кілька крапель, але товста тканина навіть нічого і не підозрює. Круглі краплі стоять на костюмі ніби змерзлі і не стікають униз. Він дивиться на капелюх, який також змочив дощ і на новий костюм цього щасливця, який не думає про зиму, що наближається, дивиться і розуміє, що щось недобре потроху підіймається усередині і розум його темнішає, ніби небо від хмари.

Тоді пан обернувся і ввічливо запитав:

- Скажіть, будь ласка, чи далеко від зупинки вулиця Олімбіон?

Він сердито відповів:

- Не знаю, - і відвернувся. Хоча він добре знає, бо і сам там мешкає.

Жінка, яка сиділа поруч обернулася відразу і пояснила йому як потрапити на цю вулицю. „Підете туди–то, зробите це, зробите інше”, - усе до найменшої дрібниці.

„Ось, будь ласка, і вона туди ж”, - він відчув неприязнь до привітної пані.

Трамвай прибув на зупинку. Зійшли. Дощ лив, хмара ще не пройшла. Всі поспіхом вирушили до кафе, щоб сховатися від дощу. Він знову йшов попереду. Тук-тук! – стукали міцні підбори по бруківці. Подивився чи була у того сітка – не було. Біля входу до кафе зібралися і інші. Тіснява була велика. Вони стояли й чекали поки скінчиться дощ, а він, здається і не збирався, лив, як з відра. Тут, унизу¹, так часто буває з першими осінніми дощами.

Когось сильно притиснули до стіни. Це лисий чолов’яга, який тепер намагався звільнитися і сіпався в різні боки. Поряд з лисим стояв і той, з трамваю. У спробі звільнитися лисий, здається, наступив тому на ногу, і зараз просить вибачення.

- Що таке? – питає його пан. - Ваша нога! – каже лисий - А! Нічого страшного, я її не відчуваю. - Як це? - Я її не відчуваю, - знову каже той. - О! Вибачте.

Лисий відступив. Інші теж. Деякі, щоб не засмучувати його, деякі - через цікавість.

- Ані трохи? - спитав хтось несміливо. - Ось! – він нахилився та постукав пальцем нижче коліна, - Тук, тук! - А зовсім не помітно! - сказала якась жінка.

Здається, йому було приємно.

- Вже 20 років - я так! – сказав він, - з часом звикаєш. - На війні? – спитав хтось. - У 1943 році, - відповів він, - в партизанських загонах в Румелії².

Ті, хто був поряд з дверима, почали виходити.

- Скінчився? – питали ті, що стояли віддаль. - Мабуть. - Це ж звичайна хмара. Пройшла - і все.

Вони вийшли разом.

- Звідси підете на вулицю Олімбіон, - сказав він пану. - Дякую. - Разом підемо.

І вони пішли. Зараз він добре чув глухий стукіт об асфальт: „гуп – гуп”.

- Осінь прийшла! – сказав перукар.

- Та вже її час!

- Мені зовсім не подобаються дощі.

- Ви тут, унизу, не дуже потерпаєте від них. Збереться дощ, а може і не піти. Спитайте як ми, горяни, від них страждаємо.

- А, розумію, у вас будуть сильні дощі.

- Багато дощів.

За розмовою ніби не так чутно цей стукіт.

- Ви зараз у справах в Атенах? - Та ні, які справи! По лікарях бігаю. - Щось із раною? - З нею. - Що? - Свищ з’явився. - А... - Ходжу до лікарів. Мені порадили тут, в Атенах, одного. Мешкає на цій вулиці. Кажуть він добрий лікар. Евтиміу його кличуть. - Я чув про такого. - Він добрий лікар? - Кажуть, так.

Пройшли його будинок, але він не попрощався, а довів його до самого лікаря.

- Ось тут! - Дякую.

Він підбіг до дверей, прочитав табличку і подзвонив.

- Тут він мешкає. - Щиро дякую!

Він простягнув йому руку.

- Одужуйте... Він добрий лікар. - Так мені сказали. - Так! Так!

Він не пішов. Чекав доки тому не відкриють. Тоді вони ще раз попрощались.

- До побачення, друже! - Одужуйте...

¹ В долині (Прим. перекладача)

² Історична назва Центральної Греції (Прим. перекладача)