********************************************************
Ангели в костюмах астронавтів
прилітали глянути на нас.
Ми сказали: "Нас нема на карті..."
Додали: "І ми небес не варті..."
І зітхнули: "Може, ще не час?"
Ангели нічого не сказали.
Якось дивно очі відвели.
Розчинились. Тихим сумом стали.
Замість зір – базари і вокзали,
мури міст, і стріли, і вали...
Сидимо, покинуті й забуті,
Ворог нас пильнує і пітьма.
Вже нема ні сорому, ні люті,
ні завзяття... Будні каламуті.
Та і нас, по суті, теж нема...
********************************************************
Постапокаліпсис.
Кардіограма.
Вже ні гаїв, ані солов’їв.
Хворі нащадки Єви й Адама
в пошуках сенсу на згарищі слів.
Маск і ракети.
І крематорій.
Вижили? Вимерли?
Хтось, та не ми…
«Гей, окропіте вражою кров’ю…»
Може, щось зійде?..
Царство Зими.
Тут були люди.
Трої, Нотр-Дами…
Тут було сонце.
Точно було!
Плаче Івасик.
Хоче до мами.
Гуско остання,
візьми на крило!..
З чоловічого голосу
Ця жінка бездонна,
як сум падолисту;
вона нескінченна,
як грім водоспаду.
У снах і гріхах –
незбагненно-пречиста.
Солодка розрада...
Гірка серенада...
Ця жінка – моя невідкрита планета,
яку я даремно в пітьмі виглядаю.
Це Єва? Ліліт? Маргарита? Джульєтта?
Чого вона прагне? Не знаю... Не знаю...
Ця жінка – моє непрожите мовчання.
Прокляття ночей. І величність світанків.
Не перша любов. І печаль не остання.
Міракль і поема. Хоку і танка.
Ця жінка вмирає, зникає, німіє,
щоб знову воскреснути – в музиці й слові.
Мадонна й повія. Любов-безнадія...
Злиняли давно небеса пурпурові,
та очі шукають того, хто підкаже
дорогу до себе. Дорогу додому.
Ідуть чумаченьки. І котяться мажі...
Ще трохи – й зупиняться в сні золотому...
Ще трохи – й доправлять свої каравани
усі, хто в дорозі, кого так чекали...
І жінка згадає, як гояться рани.
А небо – свої потаємні хорали.
********************************************************
Сентиментальний романс
Мені тебе мало – в погляді, жесті, слові.
Мені тебе мало – в небі й зойках трави.
Я хочу до тебе, в тебе, в тенета медові.
Я знаю: лишились на світі такі острови.
Вони заповідні, їх не відшукати на картах.
І кожен туди прокладе лише свій маршрут.
А є ж десь Париж, Нью-Йорк, є Стамбул і Джакарта...
Не хочу. Не треба.
Я в пастці своїх Бермуд...
Мені тебе мало!
Так є, було і так буде.
Напитись – не можна.
І надивитися – теж.
Це світло твоє, проміння твоє – повсюди.
То хто ж ти тоді, в своїй вежі, найвищій із веж?
По вінця повна тобою – і все-таки мало:
Життя – як шагренева шкіра:
було – й нема.
Я хочу до тебе!
Я вже зрозуміла Тантала.
Яка ж нескінченна вона,
ця весняна зима...
***********************************************************
З такого болю і такої муки
Душа не створить бутафорський плід.
Ліна Костенко
Я вже ручна.
Піду до тебе в руки.
Я вже як глина:
Скульпторе, ліпи!
З такого болю і такої муки
Народжуються "думай" і "терпи"...
А далі що?
Лише небесна брама.
А вище, вище?
Безмір небуття...
І знов Ліліт у пошуках Адама.
І знов їй мало цілого життя...
***********************************************************
Видихну глухо, протяжно: "Йой,
Йой, моє солодашко!"
Вмерзла у відчай, як в мезозой,
Кимось поранена пташка...
І відгукнеться смерековий світ:
"Вижити мусиш, Маріє!"
Пишеться нині Новий Заповіт.
Десь уже ждуть Месію...
Червоно-чорні ростуть слова.
Грає на дримбі Юда.
Сонце за обрій, а я – жива.
Зріє моя цикута...
Гірко, протяжно і глухо: "Ох!
Де ж ти блукаєш, милий?
Щастя і горе – одне на двох.
...Крила я вже зашила."
****************************************************************
Було у Попелюшки три горішки.
У першому – жіноча вічна врода,
яку підтвердять люди і дзеркала.
У другому – сто років без страждання,
без катаклізмів, драм і форс-мажору...
У третьому – взаємнеє кохання
(ну, те, яке в казках, ви зрозуміли).
Та щось пішло не так, бо ця дурепа
чомусь не скористалась жодним шансом.
...Життя минає – нічого згадати.
Зламався кольоровий телевізор
********************************************************
Як холодно!
Акація цвіте…
Л. Костенко
Так швидко: прийшли – пішли
у вічність – тире між датами…
Акації відцвіли
над Плініями й Сократами.
Колись відцвіте бузок
над рідними, серцю милими,
над тими, хто із казок,
над тими, кого любили ми…
Чугайстрики-журавлі,
Ви вже у святому вирії?..
Ні сумнівів.
Ні жалів.
Воздасться – усім.
За вірою.
***********************************************
Серпень.
Небо на пуантах
З Персеїдами танцює.
Айстри заздрять.
Айстри мріють…
О… per aspera ad astra!
Не судилось.
Знову серпень:
Спалах –
Усміх –
І прощання –
Поцілунком.
Зорі плачуть:
Ох, цей серпень…
Кат?
Чи мандрівний філософ?
**************************************************************
Це та сама весна, це та сама, пізня й далека,
до якої бредуть крізь сніги і летять у снах;
це її, ніби дар, несуть на крилах лелеки,
а закохані проліски ждуть у сонних лісах...
Це та сама печаль, від якої немає спасу,
бо вона зачепилась обіруч за горизонт
та розгойдує простір, щоб в'язи скрутити часу –
і потрапити в хроніки "Таймс" (чи "Більд" і Le Monde)...
Це та сама любов, від якої треба тікати,
доки є хоч примарний один-однісінький шанс...
Бо у неї руки Венери, очі Гекати,
бо цей міф не про нас,
не для нас,
не для нас,
не для нас...
**************************************************************
Переведи годинник
на сто років вперед.
Ми прокинемось юні,
в тому самому житі.
Сонце буде те саме,
той самий велосипед.
А ти
краще, ніж сонце,
будеш мені світити.
Я скажу:
- Обережно!
Вії не обпали!
А ти мені:
- Ніц не бійся!
Навчиш
мене
не боятись.
Сто років самотності.
Сто років імли.
Щоб потім
зустрітись у житі –
і більше
НЕ РОЗЛУЧАТИСЬ.
**************************************************************
А що, як тебе сховати
у захалявну книжку
і возити з собою
по всіх усюдах-світах?
Я тебе діставала б
і цілувала б нишком,
гладила б кожну сторінку,
мережила б дні в пісках
(завії, сльоті, облозі)
мені лиш відомим шифром
з пунктирів, питальних знаків,
малюнків, сумних цитат
із римлян чи, може, греків,
із Ніцше, Гете і Канта,
щоб ти усміхнувсь із книжки
й сказав: "Sapienti sat".
Але поміж нами нічка,
та ще й не одна, напевно,
а ще – замінований простір
і ця закордонна чума...
А з книжки голосом нявки
покличе бідна Марічка.
- Не бійся, - озветься Іванко.
- Я є. Це просто зима.
**************************************************************
Д.А.
Коли твоя пам'ять стане іржавим ключем,
настільки іржавим, що просто бери та викинь,
і рани усі – та що там! – жодна не запече,
бо біль – це про тих, хто є, а ти привид, із січня в липень...
Коли твоє завтра кричатиме: "Не старій!" –,
а ти їй: "Дитино, мене вже давно немає!.."
Це вітер пекельний з нас видув залишки мрій,
це наше безвір'я відбитки наші стирає...
Коли від тебе залишиться тільки корч,
а стовбур давно буде зрізано, як і галуззя,
коли з найвищої скелі покотишся сторч,
промотуючи кіноплівку: кохані-родичі-друзі...
І все-таки – Сонце! Воно у серці було,
його ми згадаємо Там, на своїй Голгофі,
і пісню останню, й останнє в руці тепло
залишимо світу – він нас пожаліє...
Трохи...
Першодрук: журнал КИЇВ число 7-8 за 2021 рік
Людмила Сотник