Літературний форум
ПОЕЗІЯ

ДОБІРКА У ЖУРНАЛІ КИЇВ

18:47 11.11.2021

ДОБІРКА У ЖУРНАЛІ КИЇВ

 

 

********************************************************

Ангели в костюмах астронавтів

прилітали глянути на нас.

Ми сказали: "Нас нема на карті..."

Додали: "І ми небес не варті..."

І зітхнули: "Може, ще не час?"

Ангели нічого не сказали.

Якось дивно очі відвели.

Розчинились. Тихим сумом стали.

Замість зір – базари і вокзали,

мури міст, і стріли, і вали...

Сидимо, покинуті й забуті,

Ворог нас пильнує і пітьма.

Вже нема ні сорому, ні люті,

ні завзяття... Будні каламуті.

Та і нас, по суті, теж нема...

********************************************************

Постапокаліпсис.

Кардіограма.

Вже ні гаїв, ані солов’їв.

Хворі нащадки Єви й Адама

в пошуках сенсу на згарищі слів.

Маск і ракети.

І крематорій.

Вижили? Вимерли?

Хтось, та не ми…

«Гей, окропіте вражою кровю…»

Може, щось зійде?..

Царство Зими.

 

Тут були люди.

Трої, Нотр-Дами…

Тут було сонце.

Точно було!

Плаче Івасик.

Хоче до мами.

Гуско остання,

візьми на крило!..

 

З чоловічого голосу

Ця жінка бездонна,

як сум падолисту;

вона нескінченна,

як грім водоспаду.

У снах і гріхах –

незбагненно-пречиста.

Солодка розрада...

Гірка серенада...

Ця жінка – моя невідкрита планета,

яку я даремно в пітьмі виглядаю.

Це Єва? Ліліт? Маргарита? Джульєтта?

Чого вона прагне? Не знаю... Не знаю...

Ця жінка – моє непрожите мовчання.

Прокляття ночей. І величність світанків.

Не перша любов. І печаль не остання.

Міракль і поема. Хоку і танка.

Ця жінка вмирає, зникає, німіє,

щоб знову воскреснути – в музиці й слові.

Мадонна й повія. Любов-безнадія...

Злиняли давно небеса пурпурові,

та очі шукають того, хто підкаже

дорогу до себе. Дорогу додому.

Ідуть чумаченьки. І котяться мажі...

Ще трохи – й зупиняться в сні золотому...

Ще трохи – й доправлять свої каравани

усі, хто в дорозі, кого так чекали...

І жінка згадає, як гояться рани.

А небо – свої потаємні хорали.

 

********************************************************

Сентиментальний романс

 

Мені тебе мало – в погляді, жесті, слові.

Мені тебе мало – в небі й зойках трави.

Я хочу до тебе, в тебе, в тенета медові.

Я знаю: лишились на світі такі острови.

 

Вони заповідні, їх не відшукати на картах.

І кожен туди прокладе лише свій маршрут.

А є ж десь Париж, Нью-Йорк, є Стамбул і Джакарта...

Не хочу. Не треба.

Я в пастці своїх Бермуд...

 

Мені тебе мало!

Так є, було і так буде.

Напитись – не можна.

І надивитися – теж.

Це світло твоє, проміння твоє – повсюди.

То хто ж ти тоді, в своїй вежі, найвищій із веж?

 

По вінця повна тобою – і все-таки мало:

Життя – як шагренева шкіра:

було – й нема.

Я хочу до тебе!

Я вже зрозуміла Тантала.

Яка ж нескінченна вона,

ця весняна зима...

 

 

 

 

 

***********************************************************

                                            З такого болю і такої муки

                        Душа не створить бутафорський плід.

                                                                Ліна Костенко

 

Я вже ручна.

Піду до тебе в руки.

Я вже як глина:

Скульпторе, ліпи!

З такого болю і такої муки

Народжуються "думай" і "терпи"...

 

А далі що?

Лише небесна брама.

А вище, вище?

Безмір небуття...

І знов Ліліт у пошуках Адама.

І знов їй мало цілого життя...

 

***********************************************************

Видихну глухо, протяжно: "Йой,

Йой, моє солодашко!"

Вмерзла у відчай, як в мезозой,

Кимось поранена пташка...

І відгукнеться смерековий світ:

"Вижити мусиш, Маріє!"

Пишеться нині Новий Заповіт.

Десь уже ждуть Месію...

Червоно-чорні ростуть слова.

Грає на дримбі Юда.

Сонце за обрій, а я – жива.

Зріє моя цикута...

Гірко, протяжно і глухо: "Ох!

Де ж ти блукаєш, милий?

Щастя і горе – одне на двох.

 

...Крила я вже зашила."

 

****************************************************************

 

Було у Попелюшки три горішки.

У першому – жіноча вічна врода,

яку підтвердять люди і дзеркала.

У другому – сто років без страждання,

без катаклізмів, драм і форс-мажору...

У третьому – взаємнеє кохання

(ну, те, яке в казках, ви зрозуміли).

Та щось пішло не так, бо ця дурепа

чомусь не скористалась жодним шансом.

 

...Життя минає – нічого згадати.

Зламався кольоровий телевізор

********************************************************

                                              Як холодно!

                                              Акація цвіте…

                                              Л. Костенко

Так швидко: прийшли – пішли

у вічність – тире між датами…

Акації відцвіли

над Плініями й Сократами.

Колись відцвіте бузок

над рідними, серцю милими,

над тими, хто із казок,

над тими, кого любили ми…

 

Чугайстрики-журавлі,

Ви вже у святому вирії?..

Ні сумнівів.

Ні жалів.

Воздасться – усім.

За вірою.

 

***********************************************

Серпень.

Небо на пуантах

З Персеїдами танцює.

Айстри заздрять.

Айстри мріють…

О… per aspera ad astra!

Не судилось.

Знову серпень:

Спалах –

Усміх –

І прощання –

Поцілунком.

 

Зорі плачуть:

Ох, цей серпень…

Кат?

Чи мандрівний філософ?

 

**************************************************************

 

Це та сама весна, це та сама, пізня й далека,

до якої бредуть крізь сніги і летять у снах;

це її, ніби дар, несуть на крилах лелеки,

а закохані проліски ждуть у сонних лісах...

Це та сама печаль, від якої немає спасу,

бо вона зачепилась обіруч за горизонт

та розгойдує простір, щоб в'язи скрутити часу –

і потрапити в хроніки "Таймс" (чи "Більд" і Le Monde)...

Це та сама любов, від якої треба тікати,

доки є хоч примарний один-однісінький шанс...

Бо у неї руки Венери, очі Гекати,

бо цей міф не про нас,

не для нас,

не для нас,

не для нас...

 

 

**************************************************************

 


Переведи годинник

на сто років вперед.

Ми прокинемось юні,

в тому самому житі.

Сонце буде те саме,

той самий велосипед.

А ти

краще, ніж сонце,

будеш мені світити.

Я скажу:

- Обережно!

Вії не обпали!

А ти мені:

- Ніц не бійся!

Навчиш

мене

не боятись.

Сто років самотності.

Сто років імли.

Щоб потім

зустрітись у житі –

і більше

НЕ РОЗЛУЧАТИСЬ.

  

**************************************************************

 

А що, як тебе сховати

у захалявну книжку

і возити з собою

по всіх усюдах-світах?

Я тебе діставала б

і цілувала б нишком,

гладила б кожну сторінку,

мережила б дні в пісках

(завії, сльоті, облозі)

мені лиш відомим шифром

з пунктирів, питальних знаків,

малюнків, сумних цитат

із римлян чи, може, греків,

із Ніцше, Гете і Канта,

щоб ти усміхнувсь із книжки

й сказав: "Sapienti sat".

Але поміж нами нічка,

та ще й не одна, напевно,

а ще – замінований простір

і ця закордонна чума...

А з книжки голосом нявки

покличе бідна Марічка.

- Не бійся, - озветься Іванко.

- Я є. Це просто зима.

 

 

**************************************************************

 

                                                                             Д.А.

Коли твоя пам'ять стане іржавим ключем,

настільки іржавим, що просто бери та викинь,

і рани усі – та що там! – жодна не запече,

бо біль – це про тих, хто є, а ти привид, із січня в липень...

 

Коли твоє завтра кричатиме: "Не старій!" –,

а ти їй: "Дитино, мене вже давно немає!.."

Це вітер пекельний з нас видув залишки мрій,

це наше безвір'я відбитки наші стирає...

 

Коли від тебе залишиться тільки корч,

а стовбур давно буде зрізано, як і галуззя,

коли з найвищої скелі покотишся сторч,

промотуючи кіноплівку: кохані-родичі-друзі...

 

І все-таки – Сонце! Воно у серці було,

його ми згадаємо Там, на своїй Голгофі,

і пісню останню, й останнє в руці тепло

залишимо світу – він нас пожаліє...

 

Трохи...



 Першодрук: журнал КИЇВ число 7-8 за 2021 рік

 

Людмила Сотник