Літературний форум
ПРОЗА

Раві

09:09 09.09.2020

Раві

 

 

 

 

 

       

Ця місцина насправді дуже добре припасовувалась до дефініції про те, що час не має значення, – важливе лише життя. Довкола – напечені сонцем піски, морська витягнута затока та розкидані, майже хаотично, садиби-оази: зістарені будівлі з садами, занедбані часом і людьми. Поодинокі ззовні виглядали цілком добротно. Як кажуть, трималися. Одначе, самі житлові й нежитлові приміщення всередині потребували умілих рук та зацікавлених надійних і постійних поселенців. Втім, подеякі обійстя все ж були обжиті й потроху впорядковувались самі подвір’я та добудови для технічного скарбу…

        Скажу, що навіть для мене моя поява на цій висунутій долею в море косі була зненацькою. Приятель Славкó, що уже роками доволі успішно займався нерухомістю, як основним життєвим ділом, зателефонував мені та майже безапеляційно заявив:

        – Для тебе є саме те, чого твоя душа прагне. …Ти знаєш, – майже острів! З одного боку, з того, що від Миколаєва обласного, підженеш своє знамените (це він так жартує) авто, а там баркасом підкинуть до самої „земельки обжитої”. А ні, то й самостійно можеш заїхати аж на саму косу кепськими дорогами з боку Херсона?

        – І що воно таке там принадне?..

        – Півострівець, як ти й хотів: хату разом із земелькою віддають за безцінь. Діти батьків забрали до себе в місто. Старим уже обом далеко за вісімдесятку… Не дають собі раду. А ти, письмаче,  будеш тут, а чи там, мов у Едемі.

      І у що це все обійдеться мені, простаче?!.

– Та ні в що. Я уже все замутив. Отак заїздúш собі та твориш на славу Україні. …Якщо придається тобі кубельце для сезонного життя-буття та відпочинку від людисьок подалі?... То й будемо домовлятись. Втім, хочу, аби це виглядало майже як подарунок. …Одне слово, – придасться, – воно твоє.

По паузі, я йому щось не дуже вдоволено пробурмотів на зразок того, що такі сподівані-несподіванки та ще й таки, далеченько від Львова, це зараз – не зовсім моє… Але одразу зметикував, що відмовлятися не можна. Бо насправді подібний „варіант” напитував для себе уже давненько. Та й Славкó, виявляється, не зачерстводушився у своєму бізнесі. Такі – дружньовідкриті пропозиції!

 

…І ось я на березі морської затоки: не так мальовничої, як незвичної для мого ока картини. Зовсім, нібито, скупі природні прояви, а душу хвилюють. Скажу одразу, –  обрав „баркасний” шлях. Під’їхав на своєму пошарпаному напіввідкритому „Джипі” майже впритул до місця, де баркас, слід сказати зовсім простацький, пристосований, пасажирів забирає. Поставив своє бувале в бувальцях авто на невеличкому помітно занедбаному паркінгу. Паркувальником виявився дивний дядько в давньому солом’яному брилі. Вік чоловіка і бриля було визначити неможливо. Та ще й охоронець автівок був чомусь без одного вуха. Що примітив, це його аж ніяк не спотворювало. Він заговорив з якоюсь дивною вимовою; на мить здалось наче англійською. Прислýхався, – українська. Та ще й така плавноплинна, та послідовна щодо конструкції думки, наче в професора університету. Він відрахував мені решту, що я її не захотів брати. Одначе, він твердо наполіг: „Гроші не роблять нас щасливими”, – ледь помітно усміхнувся. „Але заспокоюють нерви”, – додав я. „Арістотель” – ствердно кивнув „професор”. Я чомусь навіть не здивувався його такій академічній обізнаності. Захотілося ще щось запитати в одновухого: „Як ти тут живеш, друже, на цих висілках?” І тут же почув у відповідь коротке: „День за днем, прошу пана; день за днем”. І вимовні інтонації зовсім, як у нас у Львові. Це мене дещо здивувало. Та я не застановлявся.

 

…Жив я у віднайденій добрим моїм маклером садибі ось уже третій день. Ключі знайшов, як і умовились, запорпаними у консервній банці в купі піску поруч із собачою будкою, що в ній собакою уже навіть не пахло.

Хатина виявилась доволі просторою. Величезна світла вітальня, з терасного типу вікнами, надавала їй особливої привітності. Дві невеличкі спальні з меблями і навіть з постільною білизною в  комодах, що вже, на жаль, почала бутнявіти. Кухня з електроплитою та сяким-таким посудом. І навіть справжнє вітражне скло напросвіт у вітальняних дверях робили цю зачудовану обитель прийнятною для моїх письменницьких практик. Але затхлий дух давненько не провітрюваного та не прибраного приміщення, грибок у деяких місцях веранди, що уже потроху протікала, а ще – мишачий послід у спіжарці, потріскані стіни фасаду однозначно натякали мені, що будівля, як і вся садиба, мали б хоча б потроху, поетапно впорядковуватись.

…Не скажу, що на третій день я обжився у цьому, для мене, загадковому прихистку серед пісків та вод морської затоки, одначе поволі почав звикати. Придивлятися доокіл, прислухатися, навіть принюхуватись, до зовсім незвичних запахів задавнено-неруханого цивілізацією винограду, що чомусь товстими, наче змії, ліанами, поширюючись уже при самій землі, охопив мало не пів подвір’я, або дістався до верхів’їв низькорослих кущоподібних дерев невідомих мені порід. Ніхто його не збирав. І видавалося, що родзинки уже роками підсихають собі на цій покрученій виноградній порослі. А ще, були у цьому занедбано-мальовничому подвір’ї моєї оселі дерева інжиру, абрикосові; рослі, і давні, збиті просто у своєрідні галереї, кущі жасмину, що вони, мені видається, у цій місцевості й не приживалися ніколи. Одначе. Знову ж таки, дивно: жасмин – моє улюблене запахове, я б навіть сказав, сновиддя настільки нереальні картини викликає в моїй уяві. І ось. Тут. У немовній садибі. Таки далеко від мого Львова з його дощами, архітектурою та нехіттю до чужинців.

 

У той вечір я сидів собі на віднайденому на антресольному поверсі, перетвореному на комору, шезлонгу, розкурював люльку з улюбленим медовим тютюном, це дійство було радше ритуальним;  палив люльку нечасто. Розгорялось вогнище із старого висушеного сонцем патиччя та бадилля. Мав намір підсмажити кілька „мисливських ковбасок”, для особливого запаху, бо вони й так прикопчені та готові для вживання. Було щемливо-самотньо. І добре. Думалось, –  те, що ми називаємо життям, часто виявляється чимось іншим. А те, що раптом відкривається нам і осяйне таким неймовірним ментальним зблиском, вже й освоїти, на жаль, не потрафимо.

І саме в цю мить з-поміж покручів-„ліан” „заземленого”  винограду з’явилася змія. Принаймні, так мені видалося. Незвична рептилія завдовжки понад півтора метра із небаченою широкою червоною лінією вздовж тіла, зовсім, як могло б здатися читачеві, не налякала мене. Вона була, як і я, спокійна і навіть, сказав би, ввічлива. Аж зближалася до мене, а по тім згорнувшись, аж надто правильними концентричними колами вляглася в полі зору мого скромного вогнища. Я помітив маленькі чотири ніжки вздовж смарагдово-сріблястого тіла глибокого кольору дорогого темного металу. Здивувало, ніжки-ручки наче в ящірки, кольори вигадливо-привабливі, як на полотні фантазійного живописця… Але найдивніше, вона мала милу блідо-рожеву мордочку: дуже схожу на обличчя вродливої жінки. Очі також смарагдові, але зіниці відливали кольором бурштину. „Це щось такого!.. – лише подумалось мені. – Сподіваюсь, зараз не запропонують спробувати горезвісне яблуко Добра і Зла та Всезнань Могутніх??! А то що?.. Але ж? …Та й не змія вона. Рептилій таких не буває”. Я зробив кілька затяжок, смакуючи медоносністю і приємною міцністю тютюну. Але моїй гості це не надто припало чи до смаку, чи то – до душі. І вона майже непомітно зникла в приземлистих ліанах давнього виноградника. Без найменшого шурхотіння чи тупцяння маленькими м’якими ніжками.

Я все ж докурив свою туго натоптану люльку. Ще деякий час посидів, вглядаючись у оксамитове темного гранату небо. І чомусь зовсім не подивовував цю зустріч із незнайомкою. Наче все саме так і мало бути. А згодом почвалав у своє відлюдницьке пристанище. Де і заснув, на диво, міцним і спокійним сном.

 

Наступного дня я працював. Запланував написати есею про одного із львівських художників. Його живопис, якось, заскочив мене ще у молоді роки. І я, довго розкошуючи у світі цих картин, діставався, можливо, саме до цього тексту, що його ось зараз висновував рядок за рядком. Мені писалося добре. Так ніби усе уже вистоялося як давнє вино та зосталося лише неквапно пригубити його. Отож  не педалював ситуацію, бережливо дотримуючись саме такого, без поспіху, темпоритму; із затягнутими перервами. Направду, подеколи корисно нічого не робити. Сприяє…

 

Увечері знову сидів у своєму нез’ясовного кольору шезлонзі. І був певен, що вона знову прийде… І, насправді, так і сталося. З’явилася так, що я й не зауважив миті зближення. Подібна до вчорашньої поза. Втім, голова піднята значно вище: мало не на рівень мого обличчя. Чи було це для мене дискомфортно, лячно, тривожно? Однозначно – ні. Радше, навпаки: не знаю чи об’єктивні ці мої відчуття, чи це були навіювання цього особливого створіння, але я бачив лише щось подібне до граціозності обдарованої балерини. Заворожувало і фіолетово-рожеве повітряно-світлове тремтіння довкола її голови, своєрідна вишукана діадема зі шляхетних діамантів, – дійсно так виглядало. Тремтіння стало більш насиченим та виразним, по тім – спалах. І я почув її голос:

– Професоре, ви не спите у цьому не вельми зручному кріслі! Ні, – це не мандрівки снами. Ми живемо поряд з вами з початку часів. А шляхи наші майже ніколи не перетинаються. Ми подібні до вас. Але – інші. Ви б, напевне, сказали чудернацькі. …Але ми, – як люди...

Голос її лунав для мене, наче щось призабуте. Проте знайоме та близьке. Хоч, знову ж таки, нездоланне. Причому, я слухав її, не так використовуючи свої акустичні можливості, як чув ці промовляння усім свої єством. Вона говорила в мені, не артикулюючи звуки назовні. І видавалося цілком природно. Ніби саме так я спілкувався усе життя.

Її лице самісно так, набувало  все більше жіночних рис і сіяло дібраною в поколіннях породистою красою.

– Це випадок? – відгукнувся я своїм звичним, ледь хриплуватим голосом.

      Майже, – відповіла у властивий їй беззвучний спосіб.

– Ти, Артуре, (Я навіть не здивувався звідки їй знайоме моє ім’я), можна сказати обранець…. Потреба таких контактів у нас подеколи виникає. …І ми спілкуємось з людьми вашого світу. Зрештою, ми й самі є людьми, але ж!... Освоїли цю планету задовго до вас. І бачимо її по-іншому; замешкали в паралельному її вимірі. Там усе подібно, втім, не так. У нас немає усіх тих загроз, що є у вас. Можливості наші, щодо трансформацій та перетворень, космічних подорожей, не у ракетах звісно, незмірно ширші. Ми існуємо у близькому до ідеального світі з параметрами вічності та постійних швидких вдосконалень…. Звідси і ота епідемія прісності, що захопила наші терени. Тож, через те, що ви називаєте „порталами часопростору”, а ми просто „кротовими нірками”, приходимо у ваш вимір, професоре. І живемо тут якийсь час, як у профілактичному санаторії, тренуючи свою психіку вашими негараздами і проблемами. Одне слово, намагаємось тут не послуговуватись тим, що ви звикло маєте за метафізичні метаморфози. Це насичує наші енергетичні канали новою силою. І дарує призабуте відчуття справжньої радості.

…Бачиш, Артуре, як одразу ми порозумілися. (Тут мені залишалося з нею лише погодитись. Не довелось якось отямлюватись. Я був при собі. Власне, мої багаторічні писання художніх й нехудожніх текстів про магічне розмаїття можливостей у всесвіті навчили мене не доводити себе до якихось ступорних станів, за виявлення певних химерних нез’ясовностей. Тож вона обрала мене невипадково).

      Саме так. (Мабуть, відчитала мої розмірковування).

– Моє ім’я Раві, можеш користуватися ним, письмаче. Так хочеться, аби хтось із вас, нестерпних страждальців, називав мене саме цим іменем. Раві! Раві! Раві!

…І ще не люблю я отого твого культового розкурювання люльки. Одначе, чесно скажу, воно мені нічим і не шкодить. Певна, що нам у цій садибі вистачить місця обом. Навіть затишніше в товаристві. Так-так, і такому відлюднику, як ти. Єдине, що дозволяє подолати порожнечу – спілкування з подібними до себе. Подібними?..

Я мовчки слухав і думав про те, що будь-які мої питання, а їх могло б виникнути і тисячі, не матимуть сенсу передусім тому, що у них там існує безліч понять, на позначення яких аві у нас і слів немає. Я все ж запитав:

– Ти ось така завжди?

– Сподобалась? (здається, навіть усміхнулася). Я – різна. …У розмаїтті моє щастя. Так ви це називаєте. У нас щастя – це такі польоти, що ви й у сновидіннях їх не годні відчути…

І вона, вже не криючись, чи то побігла, чи шмигнула у бік найдальшої від моєї хати прибудови низки технічних споруд, невеличкої, зовсім не привабливої зовні.

На цей раз я вирішив податися за нею; чи то з цікавості, а чи то вже з відчуття якогось опікунського обов’язку. Зблизився. І одразу побачив, що у витягнутому мало не до підвалини вузькому віконечку, – світло; очевидно – електричне. Звідкіля йому тут узятися, адже до цих споруд і електропроводки немає?!. Скло виявилось не надто прозоре, якесь слюдяно-стримуюче. Проте, я зауважив приваблююче-досконалий силует оголеної жінки, яка брала душ, повернувшись спиною до віконця. Я був майже певен, що вона знає про мій непрошений візит. Але реакції не було жодної. Обережно спробував натиснути клямку на дверях, вона піддалася, одначе ці маленькі врата у невідоме не відчинилися. Ще трохи постоявши, я повернувся до свого шезлонга і таки вицмулив свою вечірню культову люльку. А що?..

Наступного дня проснувся спозаранку. Та й нічка видалася якась тривожна. І раптом у кухні побачив (навіть не вигадуйте: Раві там і близько не було)…, стіл, накритий білою скатертиною, і на великих, я саме такі люблю, білих порцелянових тарелях свіжо приготовані омари, кальмари, морські лангусти, моя улюблена червона ікра, салат по-грецьки і неторкано-припорошена пляшка червоного „Шардоне” майже столітньої витримки. Видається, – це свято і для душі. Така вишуканість і так непомітно та спритно. „Чого б це так зненацька?”, – подумав я. Але на цвяшку у рамі залитого сонцем вікна побачив листок з календаря із звивистою смарагдовою тоненькою стрічкою, що звисала донизу: жирною виразною лінією помаранчевого маркера було напрочуд рівно виділено місяць і день. „Тож треба, отак пірнути у незвичне, забуваючи про все решта! 13 вересня! День мого народження. Справжнє свято. …А Свято – частинка Раю на Землі…”

 

Незабаром мені довелося залишити цю віддалену морську косу. Видавництво „Атлант”, серед низки промоційних заходів, запланувало велику презентацію моєї книжки гіпотетичних, і подекуди химерно-парадоксальних есеїв „Лемурія, якою вона була. Або є?..” І я, цілком покладаючись на свою надійну конячку, випробуваного „Джипа”, відкладав до останнього. Але ось терміни дійшли до позначки, що називається „впритул”. Та й Раві чомусь перестала навідуватись. А у комірчині, куди я заглянув, на цей раз двері без зайвих зусиль відчинилися, виявилася лише купка господарського мотлоху. Одне слово, слід було рушати. Зателефонував Славкóві, запевнивши, що залишаю хату, як він її називав, за собою. І згодом усі питання з цього приводу утрясемо.

Баркас, на цей раз, отримав лише одного пасажира. Отож без зволікань дістався паркінгу на березі. І одновухий, вибачте, але на цей раз у нього було уже двоє здоровецьких вух, що, як не дивно, знову мене не дуже здивувало. Після баченого на вілії?!.

      Я б заправив бак. Так, щоб аж – до Львова…. Десь тут поряд?..

      Ваш бак, прошу пана, повнісінький. Раві подбала.

      Хто вона?

      Господиня... (як обрізав).

      І замешкує у цій комірчині?..

      Вона там не жиє. …Та й не знаю я всього.

– Ну, що ж подякуйте Раві за гостинність та увагу. Радий був… І зараз тішуся з цього знайомства…

      Не переймайтесь, вона вже почула ваші слова, прошу пана.

Я мимоволі оглянувся. Але нікого ніде не помітив. Лише вітер із затоки злегка закручував напівпрозорі вихорці дрібного жовтуватого піску.

– Дістанетесь, як за мить. Бензин маєте європейського ґатунку.

Так і сталося. Я, наче крізь сновидіння, перенісся до Міста Лева. Чи це мені лише видалося?.. Не знаю. Власне, те, що ми називаємо реальним життям, часто виявляється чимось іншим. Таки. Повторюсь.

 

А на цю морську суходільну видалину я повернувся лише наприкінці літа наступного року. До слова, саме у цей період я побував тут і вперше. Ключі, як завше, знаходились в обумовленому місці, де я їх і залишав. Незважаючи на мої глибоко затаєні сподівання, ніхто мене тут не чекав. А біла скатертина на кухонному столі явно втратила свій первісний колір.

…Увечері я щодня викурював свою знакову люльку з червоного дерева, дивлячись на високе небо кольору індиго, густо всіяне яскравими зорями. Однак, очікуваних візитів-метаморфоз не відбувалося. Спалося мені, на цей раз, тут тривожно. Отож я не раз просиджував поблизу, зовсім не тутешнього, жасминового куща далеко за опівніч. Жасмин таки запахущий, до оп’яніння.

…Якось розговорився з пані Лідією, що час-до-часу приходила прибирати у моїй оселі. І вона розповіла мені, що неподалік „пам’ятаєте, де жив літній інтелігентний чоловік-лікар, до якого зверталися усі, кому потрібна була його допомога. Зараз він відійшов від нас…”; я, зрозуміло не пам’ятав, бо проживав тут зовсім обмаль часу. – „Отож там зараз замешкала молода жінка, – наїздить сюди часом з Херсону своєю машиною. Кажуть – психологиня, викладачка. Вам би з нею запізнатися. Гасає ж своїм авто щоразу попри вашу садибу”. Я тоді якось не дуже й прислухáвся до цих незоб’язуючих розмов. Намагався поринути у свої писання-читання. Навіть суворий графік накидав і вивісив над своїм робочим столом. Чесно зізнаюся, все ж працювалося не дуже… І ось я вирішив податися в одну з херсонських бібліотек, аби „нарити” там матеріалів у потрібному напрямку. Спостеріг, попередньо, в які дні проскакує повз моє подвір’я психологиня на своїй автівці.

…І ось вона: невеличкий, але потужний дамський позашляховик смарагдового кольору з гранатовими розмивами і червоною широкою смугою вздовж капота. Я, мабуть інстинктивно, здійняв навіть дві руки. І вона, дуже професійно, різко загальмувала. Одразу відчинила дверцята, навіть не запитавши куди мені. Зрештою, тут лише один напрямок: на Херсон. Решта усе – затокою: баркасом, катером. – Приблизно десь туди, де притулився мій давній друзяка „Джип” за розгонистим написом – „Париж-Дакар”. Я у своїй зручній джинсовій вдяганці легко заскочив на переднє сидіння. І ми помчали. Поруч сиділа молода жінка років тридцяти п’яти-тридцяти семи зі спортивною фігурою амазонки. Костюм, темний з тонкої лайкової шкіри, та велика рубінова прикраса на вузькому лацкані короткого піджака, додавали їй особливої привабливості та якоїсь свавільної захопливості (саме так, – наче вона захоплювалась собою). „Віра”, – так просто сказала вона, наче це було очевидним.

      Артур,  – по паузі, – займаюсь письменництвом та наукою.

      Знаю.

      Звідкіля?..

– Сусіди ж. Та й скільки ж нас тут на косі?.. Самітників… Та з вашою харизмою: письменник, професор… Ще й з такою санта-клаусівською бородою. Гаразд. Розговорилася. Бачте, дорога яка. Просто з-під коліс тікає…

У салоні автівки пахло жасмином, ладаном і свіжим морським бризом. Це її парфум. Такий природний, що сприймався, радше, як компонент певного відособленого повітря. Близький до того запаху, коли з’являлася Раві – так раптово, як і оця смарагдова машина сьогодні. „Що воно таке?.. Мана. Чи навпаки, якась справжнісінька-справжність? Думай-думай-думай. Віра-Віра-Віра…” І далі, прискорював про себе власно-іменний ряд. І почало з’являтися: Раві-Раві-Раві…”  На цей раз, мене таки пройняло, наче струмом ударило. – „Це ж вона… з її метаморфозами; матерією паралельного. Видимого-невидимого!..” Я подивився на Віру, точені риси її обличчя випромінювали світло. Жінка, м’яко усміхаючись, була зосереджена на чомусь своєму, внутрішньому. Авто, подібно на автопілоті, впевнено рухалось вперед, вправно об’їжджаючи вибоїни та обширні лакуни зношеного асфальту.

…У цю мить я зрозумів, що на моєму півострові самітником я точно не буду. І активована новітня реальність мені гарантована.

Проте у „КНИЗІ” написано, що шляхи Господні незбагненні. Подобається це нам чи ні.

                  

 

 Віктор

                                                                          Палинський