Літературний форум
П'ЄСИ

КОЛИ НІМИЙ ЗАГОВОРИТЬ

23:39 23.06.2020

КОЛИ НІМИЙ ЗАГОВОРИТЬ

 

 

 

п’єса

 

Лицедії:

 


Ґіца – 15 літ, німий з переляку у дитинстві.

Мама – 47 років, сільська жінка, душевнохвора.

Ольґа – 30 літ, поштарка, удовиця.

Штуркуватий – 16 літ, безпритульний, щупач на двірці у Київі.

Коротун – 17 літ, помічник фільмара.

Хтивий – 42 роки, фільмар.

Поет Матійко – 70 літ.

Герої історій – шестеро.

Публіка у приймальні і на двірці.

 

Дія: наші дні.

 

ДІЯ   ПЕРША

 

ЯВА ПЕРША

 

Звичайна сільська хата.

Чути як гудить телевізор – трансляція Майдану у Київі.

Поріг.

Призьба.

По дворі бігають кури, підсвинок, гуси, качки, пес.

На порозі вигрівається примружене нявкало.

Мама сидить на приспі, тереби курудзи – один шульок об инший – у подолок спідниці.

Співає:

Буковино ти зелена, Ляно.

Буковино ти зелена

На три части розділена, Ляно.

Посеред пісні:

Мама. А уща. Марш до буди, мо, не гавкай. Тась тась тась…

Нараз си з’являє поштарка Ольґа і собі співає:

Буковино, рідна мати, Ляно. Буковино, рідна мати, Не вкрадеш не будеш мати, Ляно.

Мама. Не гавкай, мо.

Ольґа. То ви до мене, матУшко?

Мама. Нє. До пса, шо не чуєш, як си рве?

Ольґа. ДобрИйдень вам.

Мама. Добрий. Марш до буди, мо. Не гавкай (до пса).

Ольґа. Та нічо. Ади дам му кавал роґалика, та й си заткАє.

Мама. З повидлом?

Ольґа. Йо.

Мама. Йой, сама-м би ззіла го.

Ольґа. Та нє. Упав у порохи – а я  усе в сумку, як тойво як іго…

Мама. Плюшкін?

Ольґа. Йо. (присідає на приспу коло мами але сумку з пліч не здойма).

Мама. Здойми, мо, у мене злодіїв ту не є.

Ольґа. Звичка. Я деколи сню, же сп’ю з сев сумков, а деколи сню, же ї закрАли у мене, а там усі пенцІї а перекази з заробітків. Йой. Рано встану – голова як покОвтана каменюччям. Мац за сумков  -- є. (відсуває сумку, але недалеко, тут таки, на приспі).

Мама. А я ніц не сню. Рано встану – а голова як баняк.

Ольґа. Но…рокИ. Шо ви хоште.

Мама. Ая, рокИ. Ади, бри, ніби вчера Ґіцу-м у ґоляґах найшла, а вже ади…

Ольґа. Йой, ліцо, та де -- у ґоляґах такі файні хлопці си не шпортают. Та то ви мали го найти у любистку альбо у яблуках, та не якихос залупінских, а файних – пахнючих а соковитих.

Мама. Та де, мой. Був такий вутлий, же думала-м шо ґата му буде. Нє. Си відрапав. А уже відтак вібавила-м го, у любистку тоті кучерики мила, а дощівков змивала, а личко у кваснім молоці мочила…

Ольґа. А вочи – які в него вочи. Рот мовчит, а вочи говоря.

Мама. Но. Таже він онімів у штири роки, як стайня горіла.

Ольґа. Йо?

Мама. Та же так. Я тогдИ у ланці робила. На бураках. А СкоморОк швУрив дзІґар межи лабузИ – та й вйо. Малий устав рано – на поріг – а то літо – горличка на дроті туркоче, а дим валИт. Біг вулицев, а голосу нема. Пропав голос. Та й потепер. Шо вже-м си находила по дохторях, шо вже-м си наїхала по мольфарах – і в Карпатах, і за Карпатами, і перед Карпатами – і нич.

Ольґа. Та нічо, ліцо, може ще си напрАви.

Мама. Ая, бри. Як пінь яйо знесе.

Ольґа.  Та нє, чо. Ади одного я знаю у Маршинцах – як мав штири роки, то грав си у порохах на вулици коло брами. А фіра – юх – через него прогаратала. Нич му не переїхала, але був німий понад штири роки. А потому якос си віговорив, лиш трохи загиканий. Но, лиш як співає чи вірші каже -- то нє.

Мама. Сей мені співає – руками. Але усьо чує а розуміє.

Ольґа. Йо? А су знаєте?

Мама. Ку?

Ольґа. З КубАни. (співає):

Козак від’їжджає, дівчинонька плаче…

На третому стовпчику мама підтягує:

Буду шити –прясти, кониченька пасти, тебе вірно любити.

Нараз надходить Ґіца – і руками – підспівує – очі горять.

Ольґа. Йой, Ґіцуню. Ади маєш телеграму. (простягає му папірчик).

Мама. Дай ста.

Ґіца. (показує мамі).

Мама. (повільно читає). 23 у Київі кастинґ. Бути. Ого. А як ти поїдеш? Без мене?

Ґіца. (показує, же так).

Ольґа. Тю, чо. Він же уже крепенецкий, ади.

Мама. Та йо… Але ж… німий.

Ольґа. А вони шо, не знают?

Мама. Нє. Він пише так файно, шо дівки за ним окропом сцикают.

Ольґа. Та я-я. Ади і я…

Мама. Шо – і ти?

Ольґа. Та нє,  я не про то…

Ґіца бігає по хаті (світлотіні), збирається у дорогу.

Ольґа бере сумку а йде.

Пес гавкає.

Мама. Марш до буди, мо…

 

Ява друга.

 

Потяг.

Мама обіймає Ґіцу. Плаче. Далі рве на собі чупер.

Потяг рушає.

Ґіца махає мамі.

Мама б’є головою об слуп. Люди тримают її за руки.

Надбігає розпелехана Ольґа без сумки.

Ольґа. Ай, ліцо, ходіт, ходіт…

Мама. Він си не верне, мо.

Ольґа. Верне, йой, верне.

Мама. У тому Єґупці…

Ольґа. Ходіт, ліцо, ходіт. Чаю вам дам. З конфітурами.

Мама. Йой, йой, йой.

Ольґа. Ходім.

Ідуть поволи пріч.

Ява третя.

Вагон.                                                                          

Усі люди у телефонах, планшетах, ґаджетах.

Ґіца сидить.

Читає книжку.

Дивиться у вікно.

Нараз – співає – руками – коломийку. І вона луна:

Ой пішов я до Марічки,

До Марічки-чічки.

Як  заглянув під спідницу

Та й умер без свічки.

 Сміється.

Історія перша.

Голос. Я повім вам про рай Божий на сій небожій земни, де так багато сміття у лісах, океанах а людях. Жила-м файно коло мамці, і так мені було добре як макови у завиванци. Але завиванец завивают, а потому пічут. Лиш для того аби го ззісти. Йо. Мене ззів вуйко Мицьо на Трифаньовім поли, коли я принесла му у близнятах каші а молока. Мама у павунку завили, би горічєнькі були – і каша, і молоко. А він попоїв, ложку букову облизав, засунув за чобіт собі – за халяву –пощав добре, пернув, а далі -- до мене. Шо я си просила, шо-м дерла му лицьо, аж до віч си дібрала – де. Продер мене як палец тонке хустя, накинуте на баняк. Та й хто мене вОзме таку? Мама мене  не люби а тіко б’є. Їду на заробітки. Там уродю і там полишу. Чи заберу домів? Ще не знаю. Ади…

Ґіца далі «співає» руками коломийку.

І вона луна.

Сидит дідо в криміналі

За дурну дурницу

Бо помацав стару бабу

Ззаду за гузицу.

Історія друга.

Голос: я письмак, любі друзі. Викладаю, любі друзі, в гуніверситеті. Маю, любі друзі, втіху із того та ще й велику. Бо се, любі друзі, жива річ – мовиш до живих людий, читачів. Хитрий купить книжку та й, любі друзі, придрулЯє на автограф. А як то, любі друзі, приємно. А дехто а прочитає. І вже дискусія є. Так, любі друзі, так. Але як то кєжко бути, любі друзі, у сій амодерній, бидлячій, пейзанській літературі. Село, забиті люди, панство усе не наше. А як наше, любі друзі, то й си відцура… Думаєш кождий Божий день: Господи, про що писати. І як? Тато, любі друзі, бив мене ременем по голій сраці, аж пентаґрама на ній си відбила. Йо. Можу показати. Нє, любі друзі? Ой. Я всьо пишу. Вірші, прозу, і для дітей. Навіть мімуари. Не хочте книжечку у мене купити? Отсе ся, любі друзі, чи отсе ся. Дали на гонорар. Йо. Замість него. Мало. Але що вдієш. Хтос та купит – на єшницу буде. Маю два хлопчі – хочут того а того. Так, любі друзі, так. А хто я? Хабарів не беру. Нич не фалю нікого за гроші. Хоч і міг би. Але-м, любі друзі, чесний. Якос телефонує мені, любі друзі, Варанович з Київа та й мовить: міністер ментів хо книжку про себе. 50 тисіч дає. Єврів. Йой. Та же то ме… Ага. Любі друзі, нім я писав про того міністра – того міністра вбили. Хоч би пару копійок взяв наперед. Та де. Жінка мовит, любі друзі, ади кий богач, му дідько діти колише, а відьмИ маторжаники на литках печут… Ге ж. Але що ж… Така суйбА. Но, любі друзі, мо п’єси писати му. П’єси, п’єси а п’єси. Продам усі до Канади. Йо. До Канади альбо до Гамерики. Та й… та й… Купіт книжечку. Сю. Чи от сю. Чи от ще сю. Варанович – сука. А я -- нє. Я, любі друзі, підсУчок. Бо під ним, падлом, поневіряюсь. Ге ж. І авжеж. І либонь. І позаяк. Йой, любі друзі, люди мрут як мухи. Най би їх шлях трафив. І я вмру. І ви всі гет чисто повмираєте. Умрете, блядь, не прочитавши мої чудовні поезії, мою прекрасну прозу. Мою ґеніяльну мемуаристику. Віднедавна, любі друзі, завів-єм блог. Блог а не блох. Шо ви глухі чи шо? Я. Глухих повезли. Мовлю там про великих. Про ганьбу Тичини, про пошукання слави Мирним. Про сифіліс Франка. Про гомосексуалізм Прокоповича, Сковороди, Федьковича, Кримського. О, любі друзі, яка буря си звіяла – і очорнитель я, і душитель я, і губитель я, і… але ж, Господи, любі друзі, тіштеся, йолопи, же я у вас такий всепроникливий а робІтний є. Кожда література би собі того зичила. А ще, йолопи а йолопині, тіштеся, же ваша література не згірша за жадну европейську. Прокопович створив для Педрила першого московську гімперію, Сковорода любив свого Михася, Федькович ув обіймах свого Михася умер на лужкови Просвіти у Чернівцях (там зараз музей. Не розпусти -- Федьковича), Кримський слушно мовив, же «меж калом а уриною ми приходим на світ». Шо? Ви -- нє? Но а  як же. Ви межи мармулядою а каберне. Йо, йо, любі друзі, йо. Книжечку? Нє? Нє.

Ґіца «співає» руками коломийку.

І вона тут таки луна.

 

 

Йой женили мене тато,

Женили женили.

Та й повели не до дівки

Але до кобили.

А з кобилов добре бути,

Добре з нею спати.

Лиш далеко обходити

В  губи цулувати.

 

Історія третя.

Голос. Я боровся за Україну. В УПА. Ліси. Бункери. Кулемет. Мені було років тридцять. Йому дев’ятнадцять. Зима. Сніг. Мороз. Ми на посту з тим кулеметом. Ніч. Холод. Він притулився до мене. Пошептом. Радісно. Світлом. Грілися. Сніг танув.  Цілий день потому відсипались у бункері. А потім – арешт допит. Допит провадив він. У мундурі. Офіцера НКВД. Зграбний. Студені сірі очі. Припухлі губи. Лице. Я дивився у нього – мороз тік мені в жилах – як? Досі не годен збагнути. Чи я шукав го потім? Та ні. Прийшов у сні. З головою своєю в руках. Голова плакала. А він був у мундурі єнерала Ґестапо. Йо.

Ґіца далі «співає» руками коломийку.

І вона луна:

Ти Микола я Микола

Оби-с-ма  Миколи.

Тебе били коло церкви

Мене коло школи.

Потяг гальмує.

Стація Київ.

Дуже багато світла.

Ява четверта.

 

Перон.

Гамір.

Гуїт.

Усі у навушниках. Усі з ґаджетами, планшетами, телефонами.

Тільки одиниці того зілля у руках не мають: мент, БВМП, таксисти (же галалойкають: кому ЮБЕР, кому УКЛОН, кому БОЛТ), а дрібний щупач Штуркуватий.

Ґіца чувся як загнаний до кута кугутець. Очі бігають, рухи незграбні. Нараз видит – оголошення великими чорними літерами:

Увага.

На Двірці лютує дрібна банда щупачів.

Будьте уважні.

Не ловіть ґав, а пильно слідкуйте за своїми кишенями а гаманцями.

Телефон поліції…

Ґіца зчудовано ще раз а ще раз перечитував се оголошення.

А потому, коли до него нараз дійшло, мацнув себе за кишеню і…

БВМП. Будьте уважні. Ти, селюче, чув-єс се тілько у церкві, нє?

Таксиста. Мо тра куда?

Ґіца закивав заперечно.

Штуркуватий. А чо? Раз мо. Се же столиця, а ми – київці…

Непомітно вихопив гроші – і ноґА.

Ґіца -- за ним.

Та де там – БВМП підклав му ногу і він розхарабаркався на бетоні.

Мент. Нарушаїм.

БВМП. Звиняйте. Я вам уже заплатив.

Мент. Шо?

БВМП. А що? То були не ви?

Мент. Не звизди.

Ґіца плаче. Просто плаче і все.

Мент зникає.

БВМП ні в сих ні в тих – йому ніяково.

Таксиста. Мо вернути?

БВМП. Та де. У щупача уже й нема їх. Чіпси вельми любе – скоро печінку виплюне разом із тою гидотнЕю.

Таксиста. Добре, я відвезу.

БВМП. Буду винен.

Таксиста. Де тебе відвезти?

Ґіца тикає му телеграму.

Таксиста. А. Ти артист? Йо ка ле ме не. Ще-м артиста не віз-єм.

БВМП (радо). Приходь ночувати. У мене коробка для тебе є.

Ґіца по своєму дякує а всідає до самоходу.

ЯВА П’ЯТА.

Таксиста. Се Київ, княжий наш Київ. Я закурю, нічо?

Ґіца киває.

Таксиста. Ти шо, німий?

Ґіца киває.

Таксиста. А. Я і німих ще не віз. Лиш якийся там місяць працюю – ще не увикся. Теща умерла – машина мені як з неба упала, то чо дурно на пенції сидіти? Тре копіку заробляти, я. О. Приїхали-смо.

 

ДІЯ ДРУГА

ЯВА ПЕРША.

Приймальня фільмара.

Обстава з претензією на стиль рококо. Але з московитською прідур’ю.

На лавиці а по кріслах: старіючий актор, молода фіфка, журналіст «з поважного видання», стололаз, пожежник а світлинар.

За столиком – Коротун.

Рипають двері.

Ґіца заходить до приймальні.

Сісти нема де.

Світлинар. Будете за мною.

Фіфа. Шо? Ніка-г-да.

Стололаз. Дівочко, не тринди.

Старіючий актор. Як ви зі дамов, гальо.

Журналіст «з поважного видання». Ага. Коло панства лежєли, панства не вздрєли.

Коротун. Ви до пана фільмара?

Ґіца. (на миґах). Йо.

Коротун. Тобто?

Ґіца. (підходить до стола, бере аркуш паперу з теки чистого паперу, витягає зі внутрішньої кишені куртки куце, погризене олуфко, слинить го а пише ТАК).

Коротун. Ти шо – німий?

Ґіца. (пише). Трохи.

Коротун. Ого. А як се?

Ґіца. (пише). Нічо. Я добре зіграю.

Коротун. Ріелі?

Усі понімли.

Раптом розкрилися двері до фільмара і з них задоволений, блатний, з либою через цілий рот вийшов Штуркуватий.

Ґіца нараз  рвучко накидається на нього і б’є – у польоті – в дих.

Штуркуватий. Оєчки.

Фіфа пищить. Старіючий актор ані руш.

Инші роздоймають.

Штуркуватий устає. Кров з носа.

У Ґіци уже синяк під оком. Але щасливий тепер він.

Штуркуватий – у двері – і ноґа.

Коротун. Ти його знаєш?

Ґіца(пише). Ні. Але він украв мої гроші.

Коротун. Де?

Ґіца. (пише) На двірці.

Коротун. А…

Дзвінок.

Коротун. (бере слухавку) Так. Так. Зараз. Кого? Добре. Пане журналісте, зайдіть.

Журналіст «з поважного видання» готується зайти.

Старіючий актор. А чому він? Хіба се чемно? Він же братиме…

Ґіца. Ні. Сей не братиме.

Стололаз. Се ЛІФТ якийся а не поважне…

Коротун (з притиском). Талони на фуршети тут не видають.

Стололаз. Що? А де?

Коротун. Не тут. До речі, сьогодні у шпільці пишьменників – шлавний фуршет.

Стололаз. Ой. Я забув. Дасвіданя.  – і у двері – пріч.  

Світлинар. Ет. Я таки си дочЕкам.

Коротун. Добре.

Журналіст «з поважного видання» затраскує за собою двері до фільмара.

Ґіца сідає на го місце і умить засинає.

Коротун порається коло кави.

Довго.

Нарешті заносить у двері.

Виходить.

Фільмар виходить разом із журналістом «з поважного видання».

Прохачі в один голос: А ми?

Фільмар. Ніт і ніт. У мене прямий етер на Г+Г.

Журналіст «з поважного видання». Я чекатиму у самоході.

Фільмар. Так. Добре. ( до світлинаря). У вас що, папараці?

Світлинар. Я не папараці. Я, прошу пана, мистець.

Фільмар. Фотощур ти довбаний. Працюєш на Усрачова з поліції. Знаю.

Світлинар. І…

Фільмар…і пензелюй до королеви на пензолитку.

Світлинар ображено іде.

Фільмар. (до Фіфи). Ти?

Фіфа. Ваш син…

Фільмар. А. Знов по п’яні заліз на курву.

Фіфа. Я…

Фільмар. (витягає з кишені штири зелені папірчики) На. І забудь дорогу до мого клюбу.

Фіфа рве гроші з рук а мовчки іде пріч.

Фільмар. (до старіючого актора). Ти?

Старіючий актор. Пане Хтивий, ми з вами розпочинали у…

Фільмар. …тій сраці, же си називає театр погорілого корита? Знам. Спився чи скурвився?

Старіючий актор. Як видите.

Фільмар. Я не знімаю фільмів про перестарків.

Старіючий актор. Може, десь якийся там менький епізодичок.

Фільмар. Нє. НА гроші і йди пріч.

Старіючий актор. Дя…дя…

Фільмар. І більше ту не приходь.

Старіючий актор іде а його «дя-дя» ще довго відлунює у тарапатах коритарів.

Фільмар. Ху…(зауважує Ґіцу, що преспокійно спить, посапуючи). О. А се що за Адоніс? Красунечек. (хтиво давить либу).

Коротун. Се хлонь з Буковини. На проби. У ролик.

Фільмар. Но, то розмісти го у наш готелик. Люкс. Всі діла.

Коротун. Але є одна проблема.

Фільмар. Ка ще проблема?

Коротун. Він німий.

Фільмар. Що? В лоб твою мать. Як?

Коротун. Так. Се неможливо було передбачити.

Фільмар. Ну… Най буде. Гратиме тілом, лицьом. А ти -- за кадром -- озвучиш.

Коротун. Я?

Фільмар. Йо. Голос у тебе як у Робертіно Лоретті.

Коротун. У того діда?

Фільмар. Діда. Коли я був такий як ти, він був такий як сей Адоніс.

Коротун. Йо?

Фільмар. Вйо, бо дощ і коні мокнут. Прямий етер.

Коротун. На г+г?

Фільмар. Ну не на цв’інтері ж. Чи ґебельс-тв Мертвечука.

Коротун. Ріжниці не є.

Фільмар. До сраки. З народом тра абщацца. 

Коротун. Пора своє мать.

Фільмар. Мать. Завтра зйомка.

Коротун. Гаразд.

Фільмар іде пріч.

Коротун будить Ґіцу.

Ґіца. (схоплюється. пише) Що, я усе проспав?

Коротун. Просрав.

Ґіца. (пише). Та ну.

Коротун. Розслабся. Нічого важливого. Рутина.

Ґіца. (пише) А де усі?

Коротун. Таргани. Прийшов ґазда, увімкнув прожектор – і всі урозтіч.

ґіца. (пише). Шкода.

Коротун. Нічо страшного. Нема ні за ким, ні за чим шкодувати.

Ґіца (пише). І що тепер?

Коротун. Ходім. Поселим тебе у наш готелик.

Ґіца (пише). А там є телик?

Коротун. Там є усе.

 

Ідуть обидва.

 

ЯВА ДРУГА

Кімната готелика.

Скромно.

Кладуть лахи на підлогу.

Коротун. Ти у лазничку. З дороги.  А я ту подрімаю (бухається на диван).

Ґіца роззирається.

Розкриває сумку. Витягає рушник.

Коротун. Там є рушники. І мило. І шампунька. Усе там є. Се ж готель. Чи ти перший раз у готелі?

Ґіца показує. Так.

Поволи роздягається.

Коротун. О. Адоніс?

Ґіца показує. Хто такий Адоніс?

Коротун. Коханець богів. Красунчик на нашім джарґоні. Альбо Ґанімед. Звикай. У нашому середовищі се норма.

Ґіца (пише). І я мушу?

Коротун. Я не зміг у свій час відмовити.

Ґіца (пише). А я не мушу.

Коротун. Добре, селюче. Іди

Ґіца іде.

Шумить вода.

Коротун замріяно засинає.

Ґіца ходить голим по кімнаті. Усе йому цікаво: дзеркало, шафи, книжки, телевізор, холодильник. У холодильнику є пиво а сендвічі.

Кротун зривається з дивана. Підходить до Ґіци ззаду.

Ґіца з розвороту дає йому по лицю.

Коротун. Но… но…

Ґіца показує. Не займай. І стискає міцний селянський кулак.

Коротун. Зодягнись. Ґанімед з під Жмеринки.

Ґіца рвучко одягаєсь. Показує: Пішли?

Коротун. Ти ж голоден.

Ґіца (показує) не дуже. Та і їсти не дуже хо.

Коротун. Пішли тоді. Я знаю місце, де сьогодні чудовий фуршет. Шпілька пішьменників. О. там годують знаменито. Нині вечір поета Матійка.  Ходім.

Виходять.

 

ЯВА ТРЕТЯ.

Шпілька пишьменників.

Усі герої приймальні теж тут.

Виступає поет Матійко.

Поет Матійко. Дякую, дорогі друзі, любі мої друзі, як той казав, же зволили прийти на сей мій скромний, але вельми зворушливий вечір. Мусите знати, же я із трьох років сирота. Тата не пам’ятаю. Мама вмерли, коли мені було три роки. З того часу – патронати, військо, виш, театри, поезія. Але як я ціле життя хотів мами. Як невимовно хотів почути ї голос, видіти ї очі, відчути ї теплі губи у себе на щоці, з’їсти кавалок хліба з її духм’яних рук. Отож, панове, цінуйте маму, цілуйте маму, почуйте маму, любіть.

Ґіца плаче.

Коротун. Чого ти?

Поет Матійко. Давайте зробимо так. Ви повіжте про свою маму а я -- потому – про свою – вам почитаю зо скілка своїх давніх поез. Ви.

Журналіст «з поважного видання». Моя мама Роза жиє у Львові, віршів не пише, бринзу не варит, мене не цілує, голос має деренчливий від прокурива…

Поет МАтійко. Ви.

Фіфа. Мама моя з Прокурави. Але я там ніколи не бУла – рано прокурилась.

Незгодний гуїт у залі.

Поет Матійко. Ви.

Старіючий актор. Мої мама мріяли ціле своє мерзенне життя бути на кону. Проте проробили ціле своє мерзенне життя помийницею у діточім садочку. Діти лишали потрави – і вони то усе перли домів. А я здійснив їх мрію. Хоч так. Хоч трохи. Три рази на театрі, два рази у кІнах – епізодишно. Але  що ж. Такий талан. Доля. Зараз нич. Тільки антрепризи… Старію.

Поет Матійко. Ви.

Ґіца озирається.

Поет Матійко. Ви, ви, хлопчику, ви.

Ґіца схоплюєсь  з місця і перелякано зирить на Коротуна.

Коротун. Ти пиши – а я озвучу їм.

Ґіца пише, Коротун озвучує: я німий. Не з народин. Горіла стайня і голос у мене пропав. Мама у мене добрі, файні, ґаздиня – перша кляса – але мішіґіні – несповнА. Мама у мене є і мами у мене нема. Се гірше, як зовсім не є. Бо ніби є. Але нема.  Мама мої – вазонок, ростина. Знаєте, деколи ми си здає, же ми усі з вами – хто українці – українці ту є? ми – українці – так само маєме ніби ту Україну, але й не маєме ї. Се страшно. Але неминуче так. Бог дав мені порозуміти, же так легко се життя не профиндю. Мушу платити сим.

Сльози не дають далі – одному писати, а другому говорити.

Оплески.

Гуїт фуршету.

 

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

 

Приймальня фільмара.

На екрані – ролик. Усі уважно дивляться.

Ґіца біля шкільної дошки. Мапа світу.

Учителька. Де Румунія?

Тут.

Де Польща?

Тут.

Де Московія?

Тут.

Де Злучені Стейти Гамерики?

Тут.

А де Україна?

Ґіца думає. Потім кладе руку на серце.

Оплески.

Старіючий актор. Грає чудово. Талант.

Фіфа. Але ж озвучив не він а инший.

Старіючий актор. Майбутнє – за невербальним театром.  Ґротовскі…

Журналіст «з поважного видання». Що там ваш Ґротовскі. У нас є Жолдаки а Боґомазови.

Фіфа. Ага. Ще мовте про того гуцула зи СтаниславОва.

Старіючий актор. А що гуцул? Файно СОЛОДКУ ДАРУСЮ ударував.

Фіфа. Ага. А мене на головну ролю – ніт.

Журналіст «з порядного видання». Ай  вей…

За столом на місці Коротуна сидить инший хлопчик.

Ґіца. (пише) Де?

Хлопчик. Він звільнився.

Ґіца (пише). Де?

Хлопчик. Я…

Ґіца бере його за бари, трясе.

Хлопчик. Він любе на штрику ходити. Коли му зле, то чимчикує туди. Си тратити. Ніби. Але вічно го хтос ратує.

Ґіца. (пише) Де?

Хлопчик.Там є одне місце над Дніпром. Воно одне. Туди ходить трамвай №7. З Подолу.

Ґіца вибігає пріч.

Ява п’ята.

Дніпро.

Рейки.

Коротун сидить з навушниками у вухах.

Ґіца сідає біля нього.

Коротун знімає навушники і репетує: чого ти сюди приперся?

Ґіца мовчить.

Коротун. На кий пінзель?

Ґіца мовчить, але давить либу.

Юхкає ласцуґ.

Коротун. Дай ми спокійно вмерти.

Ґіца мовчить, але давить либу на всі губи.

Ласцуґ юхкає ближче.

Коротун. Я не хочу жити. Мені усе остозвиздІло. Чув?

Ласцуґ реве невимовно а несамовито.

Коротун. Пішов ти на…

Ґіца бере го за шию, прихиляє а цілує у губи.

Коротун повен здивування.

Несамотивий вискіт паротяга.

Ґіца різко кидається в бік і тягне Коротуна з собою.

Гучно гучить потяг.

Встають.

Обтрушуються.

Коротун. Дякую.

Ґіца (показує) Нема за що.

Коротун. Ну. І куди тепер?

Ґіца (пише) На Майдан.

Коротун. Фу. Там стільки давно немитих тіл. Нащо туди? Ні а ні.

Ґіца (пише) Ходім.

І вони прямують на трамвай, же прямує через  Майдан.

Ява шоста.

Майдан.

Люди з приймальні фільмара  тут як тут.

Ганьба. Слава. Крики. Прапори.

Гурт іде догори.

Хлопці – за ним.

Свистять кулі.

І тут куля ціляє у Коротуна. Він поточився, схопився за шию.

Ґіца підхоплює його.

Коротун  плаче: за що, за що, за що? Я так хочу жити…

Помирає у Ґіци на руках.

Ґіца несе його у зал і раптом з цілого нього, з глибина єства виривається дико звіряче:

ЗА ЩО?

 

ДІЯ ТРЕТЯ.

Ява перша.

Двірець. Тлум. Усі у планшетах, ґаджетах, телефонах.

БВМП бевемпує.

Мент ментує.

Світлинар світлинарює.

Фіфа фіфує.

Старіючий актор акторить по старому.

Тільки Шпаркуватий сам не в собі.  Він ніяк не може забути ролі, яку зіграв з фільмарем. Се його геть перевернуло а вивернуло.

БВМП. Годі корчити із себе льорда Байрона.

Шпаркуватий. Видів би ти, як вони жиють.

БВМП. О. Я ще не таке видів. На зорі незалежности я працював з оборонкою.

Шпаркуватий. Шо, снаряди робив чи, мо,  кулі виливав?

БВМП. Та нє. Заманював директорів у полапку. Ресторан, пиятика, готель. Вони усе підписували. На мільярди гамериканшьких долярів.

Шпаркуватий. А потім?

БВМП. Потім – не тямлю. Певне, хто як. Хто у фанерний костюмчик, а хто і поза кордони.

Шпаркуватий. О, то Бог тебе покинув після того….

БМПВ. Йо. Але смак віскі, дівчатка, люкси, машини…жизня. Не те, же тут во.

Шпаркуватий. Мерзота ти.

БМПВ. Не суперечу. Найгидомирніша а найгріхопадінніша  мерзота – ето я.

Таксиста. (до Шпаркуватого) Пора тобі, кентяро, роботу яку калимну заІмати.

Шпаркуватий. Хо, же б я бараночку крутив, ге?
Таксиста. Та я чо… я ніц. Але хлопчик ти шпарковитий…

Шпаркуватий. До сраки. У таксистів очі пак червоні а йух пак у стояку. Не хочу, нє.

Світлинар. Іди до мене асистентом. Красіва жизнь: фуршети, бенкети, дівчатка, хлопчики, сєлєбріті, мандри, акредитації…

Шпаркуватий. Нє, се не для мене. Папараці? Тікати від боді-ґардів, просочуватись через задній прохід, діставати по морді своїм же фотиком…

Світлинар. Нє, ну чо…

Шпаркуватий. Нє.

Фіфа. О, ти такий мускулистий  а кугутик у тебе моцний а твердий…

Шпаркуватий (знітився але мовив) Фільмар?

Фіфа. То і так видно, як мовиться, неузброЄним оком.

Шпаркуватий. Ну, і що ти пропонуєш?

Фіфа. Все.

Шпаркуватий. Тобто?

Фіфа. Будеме партнери.

Шпаркуватий. Пху…

Фіфа. Тіко по бизнесу. Нич особистого. Можеме як Бонні а Кляйд.

Шпарукватий. Ні.

Фіфа. Чом?

Шпаркуватий. Бо не терплю профур.

Фіфа. А…

Мент. Ходи у мусарню, слиш. Там лафа. Та й по тій лафі – кляса --  усіх кришуєш, красіво оддихаєш, респект а уважуха.

Шпаркуватий. Мусарня? Та нє…

Мент. Тюрма за тобою плаче.

Шпаркуватий. І що?

Мент. Та ніщо. Просто…

БМПВ. Просто навіть мухи не …дрибуцця.

Шпаркуватий (до мента) не сци в компот, там кухар ноги миє.  

Мент. Шо? Ти мене образив при виконанні?

БМПВ. Нє. Ти уже ображений звідтам виліз.

Мент. Не поняв.

Старіючий актор нестаріючим голосом:

Не дивіт си люди добрі,

Же він такий виріс.

Його тато так заштуркав,

Же він ледве виліз.

Усі регочуть.

Усі опріч мента.

Мент. Шо смішного?

Таксиста. Слиш, ментяро, є анекдот. Їде блондинка шикарним самоходом. Її зупиняє мусорок. Ваші права – мовить. Вона довго а тривало порпаєсь у косметишці, нарешті випорпує відтам верцадло, зирить у йОго, поправля зачесончик, посміхаєсь і нарешті подає мусорятку. Мусорок зирить у його, поправля хфуражку, посміхаєсь а мовить: шо ж ви одразу не мовили, же ви мусоркиня…

Регіт.

Сміються усі опріч мента.

Мент. Не понімаю, шо тут такого хихітливого.

Шпаркуватий. І не піймеш.

Старіючий актор. Я вам, юначе, нич не пропоную.

Шпаркуватий. А чого? Фільмар мені си вподобав. Рот у нього гарячий, губи пругкі…

Старіючий актор. Фу. Але ж у нашій професії не усі такі. І не все.

Шпаркуватий. Не тямлю. Хочу найти маму.

БМПВ. Но, а як вона…

Шпаркуватий. Пусте. Аби була мамою. Тілько моя. Обцілую, виняньчу, вибавлю, заколишу…

Таксиста. Мрії.

Фіфа. А я? чим я не мама? Диви, яка в мене хрудь.

Шпаркуватий. Ти, курвеґо, ратиці свої не тич.

Фіфа. Пху. Ратиці. Диви, ікий у мене манікюр. А педікюр оно.

Шпаркуватий. Ото ж бо -- оно.

Ґіца. Привіт усім. Як життя?

Німа сцена.

Ґіца. (в’їдливо). А шо ви так понімли раптом?

Шпаркуватий також унімів. Мовчки простягає до Ґіци його пулярес, видобутий з-за пазухи.

Ґіца. Ні. Він твій, бо ти го заробив своєю блядською роботою. А я заробив своєю. Маю доста.

Шпаркуватий. Домів?

Ґіца. Йо.

Шпаркуватий. Візьми мене звідси з собою.

Ґіца. Я? Ні. Шукай себе сам.

Шпаркуватий. Де?

Ґіца. Іди на Майдан. Там -- люде.

Шпаркуватий. А мами там є?

Ґіца. Так. Мамів там не бракує. Як не найдеш мами, то найдеш ту, котру здатен зробити мамою. Хіба ні?

Шпаркуватий. Гаразд. У сьому щось є.

Ґіца. Бувайте всі. Не бануйте.

Лізе до вагона.

А звідтам кидає жменями цукерки і монети.

Усі кидаються їх збирати.

А потім довго махають му хто чим ма.

Ява друга.

Вагон.

Усі є у своїх пляншетах, ґаджетах, телефонах.

Ґіца слухає коломийки

Три сторії.

Колочава в інтернеті

Ай повела всі села.

Буде доля колочавця

Ай весела весела.

Перша.

Голос: я на Майдані із самого першого дня. Мама у мене одні. Більше нікого не мам. А мама моя ходять до московської церкви. Хоч ми у бандерівськім краї жиєм, але до церкви ніхто нікого не силує. І не вбиває за се. У яку хоч – у таку йди. Бог оден. Хіба ні? Як зачули мама, же я на Майдані – проклєли ми а мовили, би-м нІґди до них не вертав си. Ніґди. Нікаґда – мовили. Отож а отже відтак тямлю до глибини душі обдертої свої -- мами у мене нема. Відтак і доми у мене нема. Куда мені? Хіба на передову. Ґвера у руки та й до бою. Нє?

Ґіца далі слухає коломийки.

А я в Київі ся учу,

Ай вчитися нелегко.

Бо той Київ нас тримає

Ай за яєчка тепло.

 

Сторія друга.

Голос: я волонтерю. Тривало. Маю контакти з Парижем, Канадою, Чикаґо, у Штатах. Помпуєме усе: гроші, броники, медикаменти, тепловізори – все. Маю море зв’язків там. Так само море зв’язків і там, на передку. А саме – на донецькому летовищі. Ту ніч я ніколи не забуду. Була –м за день забембана украй. Пила-м четверту каву а збирала-м докупи сили – нарано мала прийти партія медикаментів з Канади. Усе працювало як добра добре змащена машина. Усе йшло як по маслі. І тут… Дзвінок.  Хто би то був? Кіборґ. Ало -- мовлю. То ти, Ризю? Я. Московити зірвали мій поверх. Лежу під плитами а ще дихаю. Маю ту телефон. Заряду ще на годину. Так прикро вмирати на самоті. Дуже прикро. Поговори зі мною. І я.. Я співала му годину усе, шо знала. А потім казки. А потім прислів’я а приказки. І боялася не почути голос у диханні з того світу. А він видихнув – дякую. І… пролунав постріл. Короткий. У скроню. Не мовив ні імени, ані хто він, не мовив нич. Голос вигас як свічка у хлібі, як роса на траві, як радість у траурі. Я сиділа приголомшена, душа обараніла, а сльози – гіркі а солені заливали губи, крапали на папері, на гроші, на звіти… Боже, дай мені сили прожити за нього теж, за кіборґа, за голос той, же буде жити у мені як зерно…

Ґіца слухає коломийки.

Ай, била свайба била,

Ай я на нюй не била.

Мене мамка не пустила,

Ай, блюда-м не помила.

 

Сторія третя.

Голос: се було ше в окупації. Луганськ. Іду з дитиною по дорозі. Тлуму не є. Порожньо. А воно мені мовить: мамо, а ти знаєш, де є Україна? Ні, доню – мовлю. Мамо, се ж так просто. Україна – у серці. А я з жахом затулила їй рота – їй, моїй донечці, моїй дитині. До нас скрокував з автоматом страшний московит. Очі розкосі, руки у чиряках…

Ґіца слухає коломийки.

Колочаво, Колочаво,

Ай, іка ти маленька.

Яка в тобі Колочаво,

Ай, вода студененька.

Приходить провідник. Мовчки ставить телевізор. Мовчки вмикає го.

Сюжет з Ґіцою.

Усі драпіжно скидають навушники, покидають планшети. Ґаджети,телефони і в усі очі зирять на екран.

Потім по завершенні аплодують.

 

Ява третя.    

 

Село.

Мама сидить спиною до залі – доїть козу.

Перед нею телевізор.

Мовчить.

Нараз забігає Ольґа.

Ольґа. Ліцо, умикайте бігенько, там зара Ґіца буде. Уже ціле село гудит. Йой. Ціле село разом.

Мама. Нє. Маю руки у гімні. Ади сю курвеґу дою, бо молока тре, а вона мені морду тре ади… Умикай сама.

Ольґа. Де?

Мама. Шо де?

Ольґа. Дистанційка.

Мама. Та я таково – пальцем. Ади кнопка червона, видиш?

Ольґа. Та се ж ґудзик.

Сюжет.

Ольґа. Йой…

Мама. Шо йой. Аби живим си вернув відтам мій Ґіцьо.

Вриваєсь сусіда.

Сусіда. Ви чули, чули?

Ольґа. І шо-с ми малис-смо чути?

Сусід. То у Москві.

Мама. Мені до сраки і Москва, і йухло, і усі московити разом.

Ольґа. А мені до ґузиці.

Сусіда прискочив до телевізора.

Ольґа. Най.

Сусіда. Чо?

Мама. Бо там мій Ґіцьо. Йо.

Сусіда. Та. Ди…

Перемикає на Москву.

ЛЄБЛЯДІНОЄ ОЗЄРО.

Усі уніміли.

На кін рвучко вступає Ґіца.

Ґіца. Мамо, я прийшов. Чуєш, мамо, то я. Я живий і я дома.

Мама обертає до залі своє лице, повне муки, крови а сліз.

 

Все.

 

Січень-лютий    2020.

 

Київ.

 

Роман Кухарук