При чім тут Гулак, коли мова про иншого Миколу -- Горбаля? – запитає довчіпний читач. Та ні при чому.
Мова ж не про се.
А про що?
Про дорогу до правди. Микола Гулак – узірець правдивого українського дисидента, твердого мов кремінь у відстоюванні своєї правди – людської, християнської, української.
Микола Горбаль написав ПОВІСТЬ ПРО ТРИ ДОРОГИ.
Перша дорога – ДОРОГА У МИНУЛЕ. Ся найсильніша. Чому? Автор покладається на себе самого – на свій досвід, на свої тарапати, на свої університети, на своїх своїх стукачів, які ув українській суспільній свідомости є позитивними героями.
Розпочинає оповідь автор словами з народної пісні авторства Івана Мазепи. При новім часі без окупаційної цензури варто би було автора називати.
Холодна Гора – як образ Ґолґоти України (визначення Оксани Мешко). Горбаль додає вселенський образ хреста у собі – як образ призначення а покликання.
«Спалахи схарапуджених думок» -- психольоґічно точна передача відчуттів людини у запертій, спертій, обмеженій атмосфері арешту.
Образ тюрми народів – се Московія в усій своїй жахнючій гидомирности: «Для московської імперії тюрма – се не так місце відбуття покарання злочинців, як радше символ сили а величі, гніздо двоголового орла, де він потрошить а пожирає свої жертви.» Усі народи в імперії поневолено а приневолено силою. Цікава етимольоґія слова катсапи – різуни.
Микола просив Господа словами Христа – «Господи, хай буде воля твоя, а не моя». Далі набута (а від того вартісніша устократ) істина: «дав собі слово ніколи не дорікати Богові за ту дорогу, яку Він рбирає для нас. Бо не нам знати, куди вона нас приведе». І ще одна істина – трохи далі за текстом: «У царстві лукавого говорити правду -- злочин».
Уроки Івана Світличного у поводженні з ворогом: «Треба кпити над ними, а не скаржитися їм».
Болюча тема як для автора (знаю, же він має розкішну колекцію покаянних заяв, друкованих переважно у МАКУЛАТУРНІЙ УКРАЇНІ, яку вивішувалося в усіх політичних таборах Московії), так і для усієї нашої культури: коляборанти (а ля Павличко-Драч-Олійник) і покаянники (Дзюба, Холодний, Бердник, Захарченко, Сарма-Соколовський, Володимир Романюк та инші). Ось як Горбаль пише про заяву Бердника: «Читати такі «твори», таку привселюдну демонстрацію зради – се завше і сум, і жаль, і пригнічення. Особисто я не був знайомий з сим письменником-фантастом. Оповідали, же високого зросту, дебелий чолов’яга. І ось на тобі – так ріденько обпаскудився».
Відверто пише Микола Горбаль про уславленого поета-лавреята-начебпатрійота з Закарпаття-Миколаїва Дмитра Кременя, який мав сумління написати антинаціоналістичну рецензію на безвинний віршик Миколин, за який він уже 5 літ відсидів. Після «рецензії» Микола мусив сплачувати «гонорар» рецензенту. Хлібом з того гонорару вигодувано майбутнього (а тепер колишнього) депутата Верховної Ради України Тараса Кременя.
Мерзенною зрадою були дії лавреята-письмака-начебтопатрійота Василя Захарченка. Микола Горбаль публікує документ (як Світлана Кириченко у ЛЮДЯХ НЕ ЗІ СТРАХУ – аналоґічно – про Василя Яременка). І зауважкує: «Зречення від своїх поглядів і писання заяви на помилування ще можна хоч якось пояснити : нервове виснаження, тваринний страх смерти. Але коли людина, для котрої Україна була не порожнім місцем, раптом переходить на бік ворога і пише доноси на своїх табірних друзів – се щось мерзенне. Як же треба не боятися Бога, аби свідомо перейти на службу до слуг сатани».
До чести Горбаля (як і покійного Евгена Сверстюка) – він не поласився на відчіпне від очільників НСПУ – членство у сій мерзенній а злочинній організації ( що не скажеш про Хмару, Лук’яненка та инших). Олександер Кривенко слушно називав се явище грубо а зримо «зляганням дисидентів з комуністами».
Особисті а особистісні переживання автора перевтілюються у читацький досвід для нових а нових поколінь українців, який їм може стати у пригоді – адже боротьба з московським ненаситним звіром триває: «Якийся страшний душевний біль», «Врадження, ніби сі сльози вивільнили душу від страждань. Се була перша ніч за багато діб, коли я заснув».
Цікавий шмат про пророцтва Семена Скалича – покутника за віру і церкву.
Друга частина книжки ДОРОГОЮ З ВЕСІЛЛЯ дещо штучна а компліментарна до ПЛЯСТУ як ідеалу. Се Кампанелла, Мор і Аркадій Ґайдар. Не бачу ідеалу у ПЛАСТІ, бо творять го живі люди, а багатолітній меценат українського ПЛАСТУ Богдан Гаврилишин (нині покійний, а при житті – член Римського клюбу) мовив: давайте біленько, бо не маю коли тут з вами засідати, моя година коштує 2 000 долярів, а ще молвив, же для того, аби бути успішним у світі, варто відкинути своє українство.
Цитатіця кремлівської кондзерви Остапа Дроздова неприпустима для вдумливого а умілого трударя з інформацією Горбаля.
Третя частина книжки ДОРОГОЮ ДО БОГА – виклад подій на Майдані.
1 грудня 2013 року на вулиці Київа вийшло півтора мільйона осіб. Ні до, ні після такого масового протесту проти влади у Киїіві не було. Українська столиця – а отже – і українське суспільство чітко дали зрозуміти владі і ворогу за її плечами: МИ НЕ ДАМО БИТИ НАШИХ ДІТЕЙ.
Герой книжки журналіст Олег «відколов собі шматок носа Лєніна». Та ні ж бо – ніс Лєніну відбив молотком Микола Коханівський задовго до того, і його навіть тягли до суду за сей «злочин».
Ще неточність: УКРОПСПІЛКА замість УКРКООПСПІЛКА.
Лінії метра АРСЕНАЛЬНА-МАЙДАН НЕЗАЛЕЖНОСТИ не існує, а є АРСЕНАЛЬНА-ХРЕЩАТИК, так звана червона лінія метра.
Неточності технічні можна легко поправити при перевиданні. Неточність світоглядну важче. Автор стверджує, же на майдані у 2013-2014 роках відбулось народження нової нації. Іван Рибалко уважав, же на попередньому майдані постала ДЕРЖАВНА НАЦІЯ на місце бездержавної. Я світоглядно на боці Івана.
Микола Гулак стояв за правду і правду не запродав.
Микола Горбаль стоїть за правду і правду не запродав.
Добра для нас, українців, традиція.
Роман Кухарук.