Літературний форум
КНИЖКИ

"БУCОЛ" САША КУЧЕРЕНКО

14:45 14.11.2019

 

БУСОЛ – Бережу Український Світ Од Лиха. Бусол, бузько, чорногуз – все це назви одного і того ж птаха, мирного і домашнього, котрий відлітає у вирій восени, а весною неодмінно повертається до свого гнізда, щоб відновити його і продовжити рід. Збірка Сашка Обрія – це поема про сьогодення, про те, що болить поету і кожному, хто вважає себе українцем. Книга має п’ять розділів і навіть у їх назви Сашко додав родзинку, котру я відчула на смак, слухаючи його вперше. Це уміння розкладати одне слово на декілька дієвих та змістовних слів: Бережу, Український, Світ, Оди , Лихач. Як і БУСОЛ, поет на крилах несе читачів у свої світи – підіймає над землею, щоб ми побачили, що на ній коїться, на нашій УКРАЇНСЬКІЙ ЗЕМЛІ. Усвідомили – ХТО МИ Є! Для себе він визначився, що його призначення берегти і відтворювати українство на землі де народився, на Миколаївщині – бо це його український ПІВДЕНЬ.

Раб нікуди звідси не піде.

Топчуть байстрюки тіла легенд.

Берегтиму український Південь

Ревно, ніби кисень для легень. (Бережу)

І тому поету ненависні назви міст під «чужинськими» іменами. Він мріє, щоб Первомайськ став Вінграновськом.

Час минув, коли з волі вождя він грав монстра.

Дочекайся … І стань Вінграновськом! (Первомайськ)

Коли я вперше сіла за прочитання книги «Бусол», обклалася словниками, без них ніяк. При першому прочитанні поринула, разом із Сашком, у дух і прогірклий аромат революційної епохи у котру живемо. Вдруге – смакувала «різнотрав’я» ритміки. Втретє – вслухалась і насолоджувалась мелодіями асоціативних рим. Скажу зразу, що не усі незнайомі мені слова я знайшла у словниках. Прийшлося заглядати у словник Святослава Караванського, звертатися до ІНТЕРНЕТ видань і мандрувати з Обрієм за обрії історії країни, українських міст, задавати запитання собі і шукати на них відповіді. Під час прочитання виникає бажання бути собою, не мовчати, бачити і викорінювати усе, що болить у «двадцять першому лихолітті».

Один ти у полі не воїн, проте – Мамай.

Як спраглий справдешньої волі – трощи, ламай!

Для виродків мова сили, мов тінь, близька.

Крів псяча на дзьобі й крилах мого бузька. (БУСОЛ)

І далі хочеться просто цитувати написане поетом, але… залишу цю насолоду читачам. Нелегко бути українцем таким, як Сашко – небайдужим, з гострим нищівним словом, наче з прапором і булавою у руках. Зі словом, котре блискавично злітає з язика, мов отрута змії, щоб ужалити.

Хоч поступ той незграбний, кострубатий

І шал гнітить непозбувна бентега,

в єдинім рвінні – бити й каструвати, –

вулканами клекоче в нас Бандера… (Мезозойк)

Хвилює поета і мовне питання. Про неї, рідну, майже на кожній сторінці.

Чи мавпи, чи птахи – аби свідомі!

Бо мова – мов монетка у бідоні.

Всі знають: причаїлась десь на денці

під тиском молока, а ще – тенденцій. (На денці)

Йому болить «Бо де ще ця українська, окрім як у селі?», «Мов зброю, мову я дістав».

У другому розділі постає Україна «від Карпат аж до Чорного моря», «З Карпат до Азова.

З Полісся до Криму». Україна, за котру треба битися на українській землі.

Як тебе битва колись полатала!

Певно, про те не напишуть газети…

Вирви на тілі твоєму, Полтаво,

Ниють, мов зраджене серце Мазепи. (Полтава)

Вихідні покладу на жертовник.

На вівтар із хули й молитов.

Всі стежини ведуть у Житомир,

Де життя для митця, мов лото. (Житомир)

Поезія Сашка Обрія, це поезія трибуна. Його легко уявити на барикадах, на майдані і не тільки. Бо кожен свій виступ чи то у бібліотеці, чи на зібранні Літфоруму, чи на фестивалі – поет перетворює на своєрідний майдан, де кричить його душа. Кричить аж до мурашок по тілу. Вірші поета – не для тихого самотнього вечора, коли притишується сердечний стукіт, бо головна роль у поезіях Обрія належить слову. І це слово чутне усім разом і кожному окремо.

Слово прошиваєш, мов старатель.

Бо нема солодше лихоманки –

лити звуки в обшир, простилати,

як весна степами стелить маки. (Сито)

А далі читаємо про історичне, буденне, навколишнє і навколишніх. Поезія починається уже із назв: «Самобутні», «Магічний жмуток», «Борода», «Паперовий бог», «Войовнича каша», «Канібалізм», «Дума про Дарницю», «Помаранчевий Каменяр», «Бурштин».

В колесах білками згорають будні.

Ми вже й забули, як гризти лікті…

Мов сіль на очі – ці самобутні

у двадцять першому лихолітті… (Самобутні)

Поет розуміє для чого і для кого викарбовує слово:

Горлянки хай бавляться в ноти,

А не у ковтання.

Та й руки – в письмо, не в банкноти.

Полемік – гортаням! (Творцям)

На думку поета, та і на мою теж, не прикрашають міста висотні будови, у Сашка «хмародряпи».

Всі ці висотки – мов купка єгов,

з-поміж яких є свої хмародряпи:

гострими піками шкрябають вись

(хто так ще храм в небесах розпаскудить?).

Гилять усіх – мирних і бойових –

янголів на подушки хмароскуби! (Хмародряп)

Є цікаві та привабливі для поета райони міста Києва. І ось він уже дарує нам свою Дарницю.

Дарниця в руки не всякому стрибне.

Місце – хитке. Хоч і затишне, рибне.

Певно, вряди-годи душам дарується –

тим, що за долею вгору деруться,

начать нагоди, шукають плацдарми… (Дарниця)

І Сашко Обрій шукає себе в українській літературі і, на мій погляд, знаходить, даруючи читачам та слухачам частину свого душевного сприйняття дійсності, душевного неспокою.

Поетичні рядки про Україну і про себе у ній – золота ниточка, котра, не перериваючись, розмотується із клубочка збурених Сашкових думок, струмком перетікає із розділу у розділ, із вірша у вірш.

Мій шлях назвавсь моїм, як рідний тато.

Найзліша хиба – знехтувати ним!

Терплю, терплю. Для того, щоб літати

блаженнішою з божих насінин. (Терплю)

І ці насінини, у вигляді Сашкових поезій, проростають і залишають по собі паростки віри в Україну на українській землі:

Одужуй, друже! Друже мій, одужуй!

Від слів облудних, воскових людей.

І бійся знов занапастити душу.

Нехай здорова, всміхнена іде. (Одужуй!)

Дозвольте жити, а не просто бути!

Що зблякло, потьмяніло – не життя.

Як вогник, олімпійцем роздобутий,

несу його для звершень і звитяг. (Плакати)

У поета є свої адепти, носії Сашкової правди, котрі витравлятимуть із життя байдужість і бездушшя.

Декілька слів про поетичні прийоми, що прикрашають поезію взагалі і поезії Сашка Обрія – зокрема. Поет сміливо переставляє наголоси для підсилення уваги: «сновигав – рівновага». Наголоси «гуляють» змінюючи зміст: «І будуть гірко плакати плакати за тим, що непідвладне вже для них». Вживає повтори задля підсилення звучання дієвого слова.

«Ростуть, ростуть, ростуть гранітні глиби

і пнуться в понадхмар’я, мов бузьки!» (Надгробки)

Ми верх раціонального начала.

Отож довбіть, довбіть, довбіть граніт! (Надгробки)

Приваблює і асоціативна рима: «тому що – тямущі», «лихоманки – стелить маки», «зерна – мізерне», «бісер – не бійся», «кволих днів – зголоднів», «по тілу – кортіло», «гостем – у гостре», «інакшість – монаші», «будили – бадилля», «курять – шкурі», «скарабей – корабель», «пошуках – зошита».

А ще, мені дуже подобається і неабияк прикрашає поезії Обрія – це уміння розкладати одне слово на декілька дійових слів, утворюючи дивовижну риму. Це не просто уміння, це дарований Богом талант. Таку римовану музику слів треба чути. Сашко чує і дарує читачам: «коритися – в кориті вся», «диригенти – абориген ти», «провінцій – кошлаті вівці», «колорадів – впасти раді», «не приймати – хіба примати», «тенденцій – на денці», «абразив – на образи», «молитов – мов лото», «віддати – топче дати», «в купі з ним – з купини», «вдавано витис – дивитись», «по лійці – поліцій», «гаджети – гад же ти».

Поезія Сашка високо патріотична, з яскраво вираженою громадянською позицією. І як не важко бути таким українцем як поет Обрій, впевнена – після прочитання книги їх стане більше. Мусить стати! Бо ж не даремно у вірші вкладена щира і войовнича любов до України, непримиренний дух бунтарства проти плісняви у зачерствілих душах. Його зброя – слово! І він міцно тримає її у руках! Значить майбутнє в України буде таким, яке мріється Сашкові, до якого він не зупиняє рух.

Рушу по сховках – шукати цілюще

ще не зґвалтоване людом «а може…?» (3Д-цятка)

Тож рушай, поете! Рушай далі, вперед і у вись, за обрій, бо ж не дарма ти обрав собі ймення – САШКО ОБРІЙ.

Віра Свистун, заступник голови правління ВТС Літер