Літературний форум
КНИЖКИ

ПРАВО І ПРАВДА

11:12 05.02.2018

ПРАВО І ПРАВДА

КОЛИ СЛОВАЦЬКИЙ ВИТВІР ТВОРИТЬ УКРАЇНСЬКИЙ ПРОСТІР ПОЛІТИЧНОГО МИСЛЕННЯ

2014 року в Ужгороді видавництво ТІМПАНІ видало український переклад роману словацького письменника Любоша ЮРІКА СМЕРТЬ МІНІСТРА. Роман переклав невтомний Іван ЯЦКАНИН. Твір має підназву «ніч перед стратою Владіміра Клементіса».

Чудовий політичний роман нон фікшен про колишнього міністра закордонних справ Словаччини, комуніста Владіміра Клементіса.

Твір багатошаровий.

На поверхні – діалог адвоката і приреченого на смерть.

Трохи глибше – політичні перипетії кар’єри, спілкувань з сильними світу цього.

Ще глибше – особисте.

І на самій глибині – одвічна боротьба між національним і вселюдським.

Роман дуже гострий, вартісний і важливий для українського читача.

У нас є спроба такого романного мислення – у Ігора МУРАТОВА у СПОВІДІ НА ВЕРШИНІ про Віталія ПРИМАКОВА. Але цензура тоді не пропустила розділ про 37 рік, а влада не дала вже майже отриману Шевченківську премію.

А як би цікаво було прочитати роман про Шелеста чи про Щербицького – ніч перед самогубством.

Але повернемось до роману Юріка.

Тут і вселюдське («якщо у мужчини є майбуття, то цим майбуттям є жінка»,«Як можна змиритися з небуттям? З марністю?», «Смерть вміє бути ганебною», «що можуть слова у таку хвилину?», «Чого доказувати, що гівно смердить? Смердить і баста. Смердить, хоча його висеруть на фіалки», «у сталі нема ні серця, ні душі», «хворим і спантеличеним є час, в якому це сталося. Чи це хтось колись зрозуміє?», «революція забирає собі свій кривавий податок», «фатальна помилка кожної революції полягає в тому, що проти зла використовує зло, проти насилля насилля. Одна форма зла замінюється іншою і тим, власне, зло обґрунтовує»,«дрібниці…переконливіші ніж слова», «Сумнів рухає світом», «зло не може тривати вічно», «словами зло не зупиниш. Але словами на нього покажеш», «Смерть є смерть, вона аж занадто повна», «існує ріжниця між  смертю а смертю» «Яка?», «в її гідності. В її величі», «помста вимагає системи», ), і сповнене політичної мудрости, породженої досвідом, письмо («історія повна мертвих революціонерів, яких послали на той світ їх власні товариші», «політика – це компроміси. Демократія – це дискусія. Хто цього не зрозумів, йому нема місця у політиці», «не досить мати державу, але й рівноправність у державі, справедливе суспільство, рівність для всіх, можливість для кожного», «політика ж робиться і на вулиці, бо там майже всі зустрічаємось», «на відвагу простих людей  не можна покластися. За них це повинен зробити хтось инший», «він не міг передбачити, що його спалить вогонь, який сам розводив і на який дмухав», «в його очах було щось дивне, щось безумне. Це було… ніби передчуття кінця. Це був давній жидівський досвід. це було… божевілля», «постійно продукували для себе ворогів», «жорстокий урок минулого НІКОЛИ БІЛЬШЕ», «політика – це не лише розмови про політику», «це була його дурість – у часи безправ’я покладатися на право», «хоча письменники не є політиками, нерідко говорять чіткіше, ніж усі політичні партії разом узяті») і особисте, глибоко психологічно вартісне («Бог мені свідком, що я не є боягузом, але у ці хвилини я б самотности не подолав», «в душі перевалюються темні хмари», «міг собі дозволити цю розкіш совісти», «ви знаєте, як це, коли не дозволять вам кілька днів висратися?», «я намагався задушити в голосі небажання», «нема кому повернути усмішку», «я глибоко вдихнув, ніби задихався», «хочу її такою полишити у пам’яті, таку взяти із собою на той світ», «я відчував у собі силу і відвагу. Я вірив, що життя буде кращим і світ буде іншим… і я мусив для цього щось зробити», «доля мене наздогнала – повторив я неохоче – Однак дала мені кілька можливостей… і я ними скористався. Але не можна постійно тікати»), і національне ( «грятво – зігріта горілка», «я не міг терпіти «людацький» націоналізм, але також чеський, який проявлявся  як чеська пихатість,  а також теорія фіктивного чехословацького народу», «може народ, можуть народи, може уся раса щось зрадити?», «Словаччина повинна зберегти свою внутрішню цілісність. Свою … ідентичність. Лише тоді може кудись іти… В Европу, у світ», «правда, крім инших обставин… Чеські землі були історичними. Словаччина – лише фольклором та овечками на узбіччі, словаки були тільки дрітарями-бродячими мідниками й чабанами», «я вже певно знаю, що вже ніколи не побачу словацькі гори, що мене невдовзі повісять на подвір’ї в’язниці в Панкраці… Отам є мій світ. Туди зміститься все, що я пережив і з чим відійду», «потурчинець гірше турка», «завжди і всюди помиляються окупанти, коли вони не рахуються з опором», «народ не можна  підкорити, опанувати ним, підпорядкувати собі, поки знайдуться – завжди знайдуться! – люди. Молоді чи старі, чоловіки чи жінки, які, хай це звучить патетично, вірні своєму народу, і ними опановує дух свободи»), і комуністичне («я комуніст. Не маю права сумніватись», «вони вас відзвичаїли думати, не лише сумніватись», «єдність погляду є здебільш єдністю порожнечі», «мені зломили характер катуванням і арештом… А вам? Вам його чим зломили?», «Без його (Сталіна) згоди наші товариші й посцяти не йдуть», «Комуністи є також людьми деструкції», «союзники стають ворогами»).

Є у романі і виразні а точні художні деталі – «у голосі адвоката зарипіло здивування», «історія його заплює», «поки я горілку лише облизував, він знову випив», «на обличчі Готвальда  швидко змінювались два почуття: сумнів і рішучість не допускати ніяких сумнівів», «Ґотвальд запалив собі люльку і швидко потягнув, аж у цибуху запищало», «сподіваних мрій», «глибоко замріяні очі», «коли мені на прощання подав руку, здавалось, що тримаю холодну рибу», «у вікна залітали гострі краплі дощу», «вічно усміхнені губи», «мерзотна перемога», «люлька вигасла», «забутий запах», «милосердні сни», «важкі угорські вина», «дешевий, шерехатий коньяк».

Роман просякнутий передчуттям смерти. Час спресовано. Час піском у клепсидрі сиплеться у душі головного героя – а отже і читача: «Я ходив від дверей до протилежної стіни, і мої кроки здавались мені метрономом. Туди і назад, туди і назад, між життям і смертю. Ще скільки кроків, скільки метрів? Скільки секунд, скільки хвилин? Тут і там, тут і там. від життя по смерть. Від зачаття по марноту, від буття до небуття. Життя з кожним кроком скорочується. Що ще мені лишилось? Скільки ударів серця, скільки раз вдихнути і видихнути? Скільки…спогадів?»,     “у хвилини инший вимір, день як рік, рік як вічність », «усе даремне у порівнянні  з цим єдиним пізнанням, з цією єдиною, незворотною  і жорстокою певністю -- смертю», «мені здавалось, що чую, як відлічуються секунди, ніби капала вода із сталактитів», «замало часу для медитацій».

У романі подячний читач віднайде чітко виписану структуру влади: «  «Площа реагує, як дресирована мавпа!»--жваво продовжував Ґотвальд. Я намагався йому опонувати: «Час площ закінчиться… Люди розійдуться на фабрики, до канцелярій, до шкіл… Що тоді?» Він підвищив голос: «До того часу мусимо захопити всю владу»», «Боюся… щоб ми не сп’яніли від влади. Влада смакує, як солодке вино», «маси не люблять сумніву. Натовп не любить запитання, він любить прості відповіді », « «Що спільного має совість з політикою?» «Це ти запитуєш? Ти, здається, колись сказав, що совість – не лише слово»», «одразу ж почав говорити дуже офіційно, вишукано, беззмістовно», «систему може знищити тільки инша система. Організація, спільність, держава», «політика не є справою моралі, а справою інтересів».

Дуже вартісним вбачаємо цитацію з Яна Коллара, що дає розуміння діяльности яйцеголових в умовах тотальної підневільности: «Брати, не судіть нас за те, що і як ми могли писати; а що і як сміли, за те нас судіть»

Цікава позиція про жидівство і угорський шовінізм: лінія Максвела, «угорці непоправні», «вступили у придунайську котловину  кілька століть тому і з того часу вони тут чужинці. Вклинились між слов’янські і германські народи. І з того часу постійно годуються  і мучаться власним страхом.  Страх у них народжує агресію… Вони ніколи не змиряться зі своєю власною долею», «допоки угорці будуть претендувати на територію, яка їм не належить, допоки будуть постійно провокувати і ставати зарозумілими, то проти цього треба боротися. Це ж наше право і наш обов’язок», «Він нагадав угорцям, що вони є  країною, яка програла війну, тому нема ніяких підстав ставити вимоги », «було б ідеальним. Якби ви всіх угорців виселили. Але це неможливо. Навчіться разом з ними жити».

Дуже пожитечним для сучасного українця, нація якого воює з московським молохом, є наступні кілька формул, що належать Вальтеру Беделлу Сміту: «Коли я мав можливість пізнавати  Европу та її історію, я подумав, якщо у майбутньому з’являться війни, то це буде  із-за націоналізму та питань нацменшин», «завжди знайдеться якийсь політик-герой, радикал, екстреміст чи прямо дурень, який в ім’я народу і його інтересів нападе на нації  або під виглядом охорони націй нападе на інший народ».

Дуже багато цікавого про Сталіна, американсько-жидівські ігри за кулісами, про словацьку комуністичну еліту.

Чудовим епілогом до роману є інформація про кожного з героїв – хто як завершив своє життя.

Роман читається легко, швидко, хоча писаний не так швидко і не такий легковажний для читача.

Дякую Іванові Яцканину за таку читацьку розкіш.

Зважаючи на те, що цього словацького політичного осмислення потребує українське суспільство, яке може легко екстраполювати його зміст на своє суспільно-політичне буття, варто сей роман перевидати більшим накладом в українській столиці з тим, аби найширший український читач отримав можливість прочитати його і мати у себе на книжковій полиці.

Роман КУХАРУК.