Літературний форум
КНИЖКИ

…І ТОЙ, ЩО В ДУХОВНОМУ ГРОБІ ГАРЧИТЬ…

16:05 31.10.2017

…І ТОЙ, ЩО В ДУХОВНОМУ ГРОБІ ГАРЧИТЬ…

 

Купив-єм книжку Андрія БОНДАРА І ТИМ, ЩО В ГРОБАХ…

Передмова Ганни УЛЮРИ – нового світила української літературної критики – важка і заплутана. Краще її пропустити.

Жанрова приналежність сеї книжкової шедеври важко визначити. І не проза, і не колонка в ґазеті па-укАінскі,  і не автобіоґрафія, і не спомини. І разом з тим усе це перелічене гамузом ув одній книзі.

ДІД ТОДОСЬ аж пашить антиукраїнською ненавистю до самого себе. Бо Тодось – це абсолютний українець: «він був справжнім, класичним українцем: сентиментальним, боягузливим, дріб’язковим та скупим, носив вишиванку і знав море українських пісень, прислів’їв та приказок, грав на скрипці й завжди розмовляв українською мовою, бо інших мов не знав і знати не хотів». І саме цього абсолютного українця у собі і ненавидить автор чи його херой.  Чого вимагає від цього Тодося автор, у чім його звинувачує? «саме існування було першою та останньою метою його життя» «без почуттів та цінностей, мети і мрії». Ай вей, та саме така постановка питання і дозволила українській нації вижити. Цей вербовий народ, за влучним визначенням Лариси ДЕНИСЕНКО у романі ВІДЛУННЯ, вижив, бо його буття-мрія-мета і є його цінністю, його самодостатнім яйцем-райцем.

ЖАРТ містить у собі неточну альбо геть хибну установку про те, же померлий «ти знову не маєш ні страху, ні клопотів, ні відповідальности». Душа вічна – і вона має по смерті фізичного тіла і клопоти, і страх Божий, і відповідальність перед Богом. В Олірні все не так, як мислить матеріалістичний космополіт Бондар.

МЕНІ ПОГАНО можна би було ще назвати КОЖЕН ЗАЙНЯВ СВОЇ РУКИ, бо «я нарешті міг залишитися сам. А батьки могли, нарешті, чимось зайняти свої руки». Автор слушно пише про гомосексуальну основу онанізму: «у батьківській уяві онанізм тісно пов’язувався з гомосексуалізмом, будучи мало не його початковою стадією. В цьому, звісно, було певне зерно істини. Я й сьогодні віддаю належне батьківській проникливості. Бо якщо серйозно розібратися, онанізмом чоловік займається на самоті з собою, тобто також із чоловіком ». У цьому творі автор може і несамохіть підкреслює вмерзання гомокультури у культуру українську навіть на побутовому рівні. Всі про це знають і оперують знаками, символами, страхами, трахами і перетрахами. Це симптоматично. Це психо-соціальна реальність, яку ніхто, опріч письменників, не досліджує.

    НЕМОВ БИ КАЖЕ НАМ ЛІРИЧНИЙ ГЕРОЙ я назвав би гівнобуквоїдством. Якщо таким чином аналізувати усю світову поезію – то її не буде взагалі. Буквалізм убиває душу поезії – фантазію, таїну, домисли, перемисли, затомиси, осмислення.

Я З НИМ ЗУСТРІЧАЛАСЬ І СПАЛА така ж сама буквоїдсько-самоїдська нудота.

ПРЕКРАСНА про Соломію Павличко. «жертва невідомо кому і невідомо за що». Відповіді варто шукати у Соломіїній книжці ЛИСТИ З КИЄВА. Там -- і причина жертви, і пожертва причинністю, --все.

Етноґрафічні народи – яка зневага у цьому визначенні. І величезна поневага саме української нації як етноґрафічного народу. Це дозволено шмоку чи космополіту, але українцеві – духовне самогубство.

НАД ПРІРВОЮ БУТТЯ – про недовговічність вірша Шевченка САДОК ВИШНЕВИЙ КОЛО ХАТИ. Але допоки на цій землі буде хоч один українець – САДОК ВИШНЕВИЙ КОЛО ХАТИ житиме і звучатиме, бо це – зліпок українських цінностей, це кодекс чести ДІДА ТОДОСЯ. А тих Тодосів під сто мільйонів у цілім світі.

«просто вбитись у стіну плачу». Стіна плачу – для шмоків. Для українців – це стіна радости. І для християн чи мусульманів теж. Коли знову постане храм – це буде храм плачу, а не радости для усіх нас.

ВАЗЕЛІН теж свідчить про всепроникність гомокультури в усі пори модерного суспільного буття українців.

МІЖ ТРУПОСПАЛЕННЯМ І ТРУПОПОКЛАДЕННЯМ – пеан Польщі і відверта поневага до України. То будь у Польщі, будь польським письмаком. Там поетів зради – хоч греблю гати. Білорусолитвин Міцкевич став великим поетом шовіністичної Жечі посполитої, а Коженьовський дременув до Англії, де став клясиком місцевої літератури під іменням Джозеф Конрад. Бондар може вписати себе у цей ряд поетів зради. «я ніколи не зрозумію тієї затятости і жорстокости, з якою здеорієнтовані й нещасні у своєму безпросвітні українці кинулися вбивати своїх польських співгромадян на окупованій гітлерівцями Волині». Українці на своїй землі у часи війни усували загрозу у своєму тилу – військові польські поселення. І не співгромадян убивали, а віковічного ворога і гнобителя. Якщо ніколи не зрозумієш, то помовч на цю тему, бо инакше повторюєш долю Андрія з геніального роману Миколи Гоголя ТАРАС БУЛЬБА, що його «толерантні» поляки насмілились видати польською мовою у повному обсязі тільки яких три роки тому. Коли був останній раз у Варшаві, зловив себе на думці, що приїхав до польської столиці як представник своєї нації, а не як злочинець польського шовінізму чи як зрадник своєї нації. Бондар боїться бути злочинцем ув очах поляків, тому виглядає героєм поеми ПОХОРОН Івана Франка. Франко давав перцю своїм, проте ніколи не зрікався їх і тим більше ніколи їх не принижував. У ПАПІ Бондар продовжує своє полоноблядство: «Поляки – великий народ. Вони дали світові таку кількість геніїв, що жодні чехи, словаки й угорці разом узяті, не кажучи вже про українців, болгар і румунів, не можуть у цій сфері з ними конкурувати». А хіба у цій сфері хтось колись з кимось конкурує? І які, блядь, генії, сука, у тих поляків є, що їх не мають перелічені нації?

Шопен? Так. Ліст. Сметана. Енеску. Ведель. Бортнянський. Березовський. Лисенко. Леонтович. Якименко. Борткевич.  Лятошинський. На цьому зупинюсь.

Міцкевич? Позичений чоловічок, але най буде.  Ендре Аді. Їржі Волькер. Мігай Емінеску. Автор Слова о полку. Неперевершені українські народні пісні. Іван Величковський, Григорій Сковорода, Левко Боровиковський, Тарас Шевченко, Яків Щоголев, Юрій Федькович, Павло Тичина, Максим Рильський, Богдан-Ігор Антонич…

Матейко? Гаразд. Алімпій,  Тарас Шевченко, Яків Похитонів, Леонід Редько, Олександер Мурашко, Микола Пимоненко, Микола Ге, Сергій Васильківський, Микола Івасюк…

Отож не варто писати відвертої йухні. Любиш польське – люби, але не за рахунок приниження українства.  

РОКИ ОКУПАЦІЇ. Знову пусте патякання, напоєне невідомо з чого  висмоктаним антиукраїнством: «культура колонізованого сторіччями народу з кількома незначними яскравими спалахами – Сковорода, Гоголь, Шевченко». Чи не диво? Якщо від незнання – простимо, мо надолужити, але якщо свідоме хаяння свого – непростимо. Як і це: «депресія моєї країни – вічний стан, у якому, здається, доведеться жити всім прийдешнім поколінням». За прийдешні не знаю, а моє покоління жодної депресії не відчуває, бо стоїть міцно на своєму ґрунті, маючи великих попередників, які заповіли нам велику націю, яка жива, живе і вся націлена у щасливе українське майбутнє. Без бондарів? Без іздриків? Без авторів Збруча? Невелика потеря.

Разом з тим Андрій БОНДАР напрочуд талановитий автор. Про це свідчать чудові рядки, образи, цілі шматки художньо вартісної літератури: «самотніми сутінками довгих вечорів» , «із нього вже кілька років витікала світло-сіра рідина запаху стиглого розрізаного каштана», «-- а з другого погляду?  І от цікаво, що він відповість? Це трепетне очікування перед незнаним світом, здавалося б, очевидного, є сенсом життя», «він взагалі не міг нічого знати, бо народився не для цього», «це – носії традиції, зв’язкові між поколіннями, одні з небагатьох представників живої природи, яким є до нас діло. Комар кусає мене, перед тим вкусивши сусіда, з яким я не вітаюсь. У ньому змішується наша кров. Він – один з небагатьох, хто втручається в наше життя. Дзижчить тихенько – не докричиться. Немовби обрав нас недарма », «ця мить переходу від людини, яка біжить, до людини, яка стоїть, мене й губить», «вібрація трагедії, голе горе», «ти стоїш перед цією ямою і знаєш, що насправді тебе зараз туди покладуть. Частину тебе. Частину твого роду – спрацьованого, простого, консервативного – спочатку коливо – тричі – потім борщ. І все ложкою. М’ясо – ложкою. Спробуй, це твій день. спробуй ложкою те, що ти навчився робити виделкою і ножем. Ложкою. Вічная пам’ять. Потім борщ. Червона кров нашого чорнозему», «любі мої, чужі люди. Чужі люди, ближче за яких нема», «Господи борщу. Господи чорнозему. Господи любови, про яку тут ніхто не говорить. Борщ є наша любов», «і я тепер звідси поїду, але поїду так, ніби залишився тут назавжди. Так не буває. Так є», «робишся втомлений, як після  пляшки білого сухого – ще не п’яний, але вже якийсь нетутешній», «на всю решту життя», «моя третя любов була від мене краща і знайшла собі кращого. А потім кращого за кращого від мене. Любов – це пошуки кращого», «важливо знати не те, що тебе люблять, а що люблять саме тебе», «і смішно почісуючи правою рукою свої пишні вуса (я знаю, що він робив саме так, бо так роблю я сам)».

Йому варто бути українським сучасним вартісним письмаком – поезія, проза, драматургія – будь що: пиши, твори в радості. Але без українства се все лайна варте. Просто лайна. Досить прочитати ПОЕТ ЗРАДИ Івана ФРАНКА.

Не стати поетом зради своєї нації – ось надзавдання для кожного мислячого і совісного українського автора.

Роман КУХАРУК.