Літературний форум
ПОЕЗІЯ

ДОЛИННИЙ ВІТЕР

18:53 17.02.2017

ДОЛИННИЙ ВІТЕР

 

 

 

 

С’est la vie!

 

Таке життя! Заручником у часі

Гартує чи мотлошить доокіл.

Комусь за правду голову на пласі

Утнуть чи мовчки висадять на кіл,

А інший тихо в ніч хамелеоном

Втирається в довіру Сатані

Та на землі з чортівським пантеоном

Будує Вавилони кам'яні...

Часи останні хилять горизонти,

Світ добігає до свого кінця.

Блукаємо, неначе мастодонти,

У пошуках натхнення й каганця.

Лиш в мороку помітні світлі люди:

Пітьма не раз обпалювалась об

Могутні, вільні, непохитні груди

І тисячі протистояльних спроб...

Знайшовши в потемках міцну опору,

Хтось кине клич: «Вперед, пора!».

Підведемось – і знов покотим вгору

Сізіфів камінь Слова і Добра.

 

Це вже було

 

Це вже було: і місяць, і зірки,
І хмари кучеряві над садами,
Геть несміливі дотики руки,
Такі, як вперше, Єви та Адами.

Це вже було: заплутані мовчанки,
Інтриги, недомовки, каяття.
А десь між тим – замріяні світанки,
Тривалістю, либонь, у півжиття...

Це вже було, але ще скільки бỳде:
Печалі, болю, зустрічей, розлук...
Та все минеться, як любов прибуде
Від доторку благáно-ждáних рук.

 

***

Калачиком скрутились зорі сонно
І сніг рипить під важкістю стопи.
Прийми мене в обійми безборонно,
В очей ріці перестрах утопи!

Між нами кілометри ніч змотала
У відліку зворотньому назад.
О, скільки я в розлуці обгоряла!
І що сьогодні? Повний сонцепад.

Зникають без одéнків* потрясіння,
Здаюся долі, втомлена в бою.
Іде до тебе, наче по спасіння,
Душа моя, залюблена в твою...

____________________________

*оденки – залишки на дні.

 

Явись мені

 

Явись мені хоч би в короткім сні,
Розкидавши між сірості – пастелі.
Звучать в мені народжені пісні,
Їх множать урочисто менестрелі
І пáтрають кордони навісні...

Явись мені у сплетиві доріг,
Коли напилась вдосталь я печалі, 
Ступи на мій похнюплений поріг!
Зніму я маску, виткану зі сталі, – 
Залишу долі, наче оберіг...

Явись мені та більше не зникай!
Вже все було, але не все прожито...
Спішу назустріч... Вічність ошукай,
Бо я до рештоньки, назавше, цілковито – 
Твоя, Тобі... Лишень мене впіймай!

 

Казки

 

І знову начиталася казок —

Душі потрібно зовсім трішки дива,

Чи щось подібне, хоч би на зразок –

Ота незрозуміла світла злива!..

І знову надивилась на людей,

На недосяжні подиху планети,

На чудернацький власний Колізей

І власні неприховані скелети...

А що, скажіть, поганого в казках?!

І ти, і я – лишень дорослі діти!

Душі на спорохнілих мотузках

Так необхідні нефальшиві квіти!

 

 

***

Осіннім лѝстом падаю під ноги.

Як ти живеш?! Вітри торкають душу?!

Я прожену від тебе всі тривоги,

Та клятви даної ніколи не порушу!..

Посто́ю збоку. Просто подивлюся

На неба синь – твої бездонні очі!

Я вже не плачу, але й не сміюся,

Я просто тінь. Зникаю серед ночі...

Дощем осіннім падаю на плечі.

Я завжди поруч. Просто пам’ятаю.

Не треба сцен –  це зараз не до речі,

Не клич мене, бо я завжди чекаю...

 

Зимові сни

 

Стоять сади, оголені мов душі,

Насупив день натомлену брову.

Примарилось, як пахнуть дикі груші,

І яблуко, що впало у траву.

Спинив розмову вечір на півслові:

Йому, либонь, наснилися світи.

Вербі всміхались котики вербові,

Ну а мені у сон постукав ти.

 

***

А ми з тобою просто розминулись

У лабіринтах вихололих днів.

Уст переплети так і не відбỳлись,

Твій силует давно подаленів,

І плетиво між нами розмоталось,

Доріг твоїх зміїться течія...

Чи треба мізкувати, що б то сталось,

Якби при виході чекала досі я?

 

***

Спроквола зазираю в небеса:

Шукаю знаку, здогаду, надії.

Довкруж магнітить радістю яса

І засинає, випавши на вії...

Навчилась розуміти безгоміння,

Тлумачить небокраїв оповідки,

А сколихнуло сонячне проміння,

Що в очі миготіло бозна-звідки.

 

Далеке плавання

 

Пірнаю в тебе, наче в океан,

Бо вже пора навчитися пірнати!

Регочу громом серед ікебан,

Хоча й вагаюсь в кубові кімнати.

Та що мій сумнів? Падає на дно,

Коли вдаряюсь об жадані води,

І з головою, наче у сукно,

Закутуюсь у спільні епізоди.

Пливу в тобі, у кожнім дивослові,

У кожній зморшці рідного лиця,

І не боюсь втопитись у любові,

Коли пливеш зі мною до кінця...

 

Різдвяні рефлексії

 

Ось дихає Різдвом у хату комин,
А там бабусі лагідна рука
Солом'яного ладить павука – 
Мій найтепліший із дитинства спомин.

І пахне сіном затишна світлиця,
Дванадцять страв парують на столі,
А за вікном насупленій імлі
Всміхаються зірками неба лиця.

Тамую подих: я неначе в Бога, – 
Така на серці світла благодать,
Що душі, наче вогники, горять,
Торкнувшись таїною до порога.

Із року в рік я зичу всім любові,
Надії, віри, світла, мирних снів,
І щоб вогонь в серцях не догорів,
І щоб добро жилó у кожнім слові.

 

***

 

Не проситиму в тебе зірок –

Їх вогонь видається манливим.

Обіцяй: де б не був між думок,

Залишатися вперто-мрійливим!

Не проситиму ніжних зізнань,

Не принось у долонях півнеба!

Присягни, що в ловитві пізнань

Не шукатимеш правди в Ереба!

Не проситиму в тебе нічого –

Просто поруч піду до кінця,

Тільки будь мені світлом живого, –

Адже щастя усім до лиця!

 

***

 

А ми старіємо, біліємо і гнемось:

Не від вітрів - звичайного життя.

На стику літ крилато обіймемось

В очікуванні хвилі відплиття.

В очей куточку зморшка усміхнеться -

Мовляв, усе написане й до нас.

Майбутнє вже ось-ось - і розпочнеться:

Звичайна мить, без фальші і прикрас.

Хай буде тепло кожному на світі,

Хай буде ніжно, в мирі та добрі,

Коли приходять щастям обігріті

Звичайні дати у календарі!

 

***

Вже й зорі чардаш свій відтанцювали,

Щось жебонів струмок у напівтон,

І тільки сподівання тупцювали

У верховітті кучерявих крон.

В зіницях перелився сонцедень –

Яке це щастя вміти так ясніти!

Попереду мільйони одкровень,

Де головне – ніколи не змаліти.

 

Долі

 

А я щаслива у своїй мовчанці.

«Махни рукою – вмію по руці

Тебе читати!» – як у лихоманці

Гукала доля знов на манівці,

Впевняючи у власній забаганці.

Не смійся, сестро! Я вже одбоялась:

Навчилась чути там, де слово спить,

У пахощах осінніх настоялась,

В колекцію збирала кожну мить,

Котра з душею щиро обіймалась...

Тож і сьогодні: спрагле німування

Перечарує в завтра відчуття.

Не потребую більше віщування!

Віддай мені окрилене життя –

Візьми собі бездумне існування!

 

***

 

І раптом – дзеньк! Зібрався воєдино

Криптичний ребус власного життя.

Залиш мене, жорстока хуртовино,

Я вже пройшла свій пункт невороття!

Чому морозиш спогади стрічальні?

Чекай у гості крила самоти!

Тріскочуть вслід пісні сентиментальні,

Не впавши від засилля німоти.

Не руш мене, сьогодні я спочину:

І завтра обіцяють снігопад.

Жбурляєш слово, наче копійчину,

А я регочу знову невпопад:

Бо що мені з тобою ще ділити?

Я перейшла фатальний рубікон...

Сьогодні починаю знову жити ,

І здамся гордо лиш йому в полон!

 

Пошук

 

Я читаю тебе між рядків,

Поміж нотного стану ліній,

Поміж свят і звичайних днів,

Посрібливши коси в іній...

Я шукаю твої шляхи,

Перейшовши крізь бездоріжжя,

Прикипіли, мов реп'яхи,

Мої очі в круте підніжжя...

Я чекаю звичайних слів

Із мовчання в німій розмові,

І осліплих в пітьмі вогнів

У надривних піснях любові...

 

Борня

 

Гадаю, певне, ще не відборолась,

Хоча і не болить вчорашнє: «Ні!»...

Душа ж моя вмільйонне розкололась

І порцелянно дзенькнула в мені.

Летіли друзки, навкруги тріщало,

Гуло, шкварчало, завивало в ніч...

Навпомацки знайти б старе кресало:

Метати блискавиці врізнобіч,

Розпалювати те, що не зотліло,

Зринати неофітом між людей,

Зціляти те, що ще не одболіло

Та пнеться гіркотою із грудей.

То таки-так, іще не воювала,

З уламків вибудовую мости...

Я смуток пом'яну – одгостювала

Із ним у парі в домі самоти.

«Прощайте, браття!» – порухом правиці

Рішуче крапку ставила тверду.

Здригали світ вітально громовиці ,

Спровадивши розхристану біду .

 

Іду на бій!

 

Такий вже час – у блазнів переваги,

Зухвалість замінила доброту,

І правлять бал натхненники зневаги,

Фальшуючи події на льоту...

Жартує ніч , що ми – аборигени,

Карбуємо ж затято дивину,

Хоч навкруги – суцільні манекени

Заманюють в боліт трясовину...

Приймаю виклик – не корюся волі

Від злості посинілих фіґлярів...

Хоч кроки ще невпевнені і кволі, –

Попереду вже день замайорів,

Хоч ріже світ цинічною сваволею,

Мовчать услід спустошені перони,

Та я іду на бій з крутою долею.

Повірте: маю сили і патрони!

 

Дещо про жінку

 

А жінці так пасує висота,

Із теплих слів розлиті океани,

Очей ясних відверта чистота,

Нанизані із ніжності ґердани...

А жінці підкоряються шляхи,

Коли вона замріяно-натхненна,

У час такий крилаті не птахи -

Її душа здіймається блаженна...

А жінці личить усмішки цілунок,

Тендітних рук довершена краса.

Їй до лиця щасливий обладунок,

І серце, що в любові не згаса ...

 

Людині (сонет)

 

Лети! Літай, бо неба стане всім!

І боязнь обпалити крила

Обіймуть легкості вітрила,

Так, що пропаде страх зовсім...

Відрізав раз, одміряв – сім...

Життя одмінює мірила ,

Щоб правда всіх перехитрила,

Шукавши суть передовсім...

Нехай сріблиться день на скронях, –

Це просто досвіду печать!

Коли ж у серці благодать, –

То є добро в твоїх долонях...

Затям же сенс в погожу днину:

Завжди плекай в собі Людину...

 

Чорно-біле

 

Зупинилась сьогодні над прірвою власних думок,

Навкруги завивало пронизливо-сивим прощанням,

Від дощу божевільного Всесвіт самотній намок,

І лиш ангел непевно торкався обличчя світанням.

Він так вперто наспівував ледве знайомі пісні,

Обіймав чорно-білих карток переповнену душу,

Що в ту мить потаємну ставали слова затісні,

Забувалось назавше банально-колюче "я мушу"...

У крилатих надій віднайшла свій легкий порятунок,

Оживали в серцях непомітні в грозу чудеса,

На очах розцвітав найцінніший від Бога дарунок -

У калюжах життя помічати завжди небеса...

 

Шлях

 

Угору пнуся по спіралі,

Хоча здається, що навскіс.

Гризуть стопу старі сандалі,

А я іду на компроміс:

Якась смішна альтернатива

Моїм заплутаним шляхам

Несе натомість трішки дива

І більше доброти очам...

 

Твій голос

 

Втомилась блукати в без Тебе байдужому світі,

В зеніті облич та розбитих очей кришталях.

Твій голос бринить тихим щастям на нашій орбіті,

До саду едемського вірно торуючи шлях...

Твій голос нестримно спалахує в затінку долі ,

Зорить у мені серед безлічі темних думок,

Так ніжно замінює в нотах фальшиві бемолі

І спраглу мене напуває цілющий струмок...

Як добре під шепіт на соннім плечі відпочити,

Під небом, що також німіє від доторку слова:

Чи заздрить, самотнє , бо є нам про що говорити,

Чи просто бентежить його нескінченна розмова ?..

 

Зледеніла

 

Зледеніла... Відігрій долоні

І слова, забуті у морози!..

Із очей, розпечено-солоні,

Покотились кришталеві сльози.

Замерзаю... Не від снігу й часу,

Глянеш вколо – справжності катма...

Скорчив люд байдужості гримасу,

І воює проти всіх – дарма,

Що невпинно істина голосить,

Правда пнеться із усіх щілин;

Фарисейство щедро плодоносить,

Проростає намертво полин...

Розбуди від довгого мовчання!

Я втомилась тільки споглядати.

Скільки нам потрібно ще чекання?!

До кінця змаліли в буднях дати...

Зледеніла...Від промов холодних,

Від фальшивих нот і півтонів,

Нескінченно впертих і голодних,

Від нещирих поглядів і днів...

Відігріюсь у простому слові,

В усмішці, помноженій на диво,

В дружбі, вірі, радості й любові,

Назавжди, натхненно і щасливо...

 

Заблукала

 

Застигає в повітрі майбутнього віра бурштинна

І торкається ніжно промерзлих від вітру плечей;

Задрімала між тисяч "але" і байдужого слова "повинна",

Між крилатих думок і в зажурі самотніх очей ...

А могла б повернутись із першого снігу привітом,

Відкружляти у вальсі під куполом храму надій,

Загорнутись у щастя, цвісти восени первоцвітом

Чи у сон Твій постукати першим журавликом мрій.

Відшуміло дощем - я між райдуг Твій усміх шукала,

В затуманену ніч пробивалась, мов зоряна мить...

Дочекайся мене - лиш на хвильку між днів заблукала,

Моє серце до Тебе метеликом сонним летить...

 

Помовчати

 

Дозволь сьогодні трішки помовчати -

(На пробах щастя грає роль предтечі).

Прийшла до Тебе душу заквітчати,

Хоч впала тихо на стосилі плечі...

Затягували в темну гладь зіниці,

Торкались пальці змучені чола ,

Кидало небо грізно блискавиці,

А я в Тобі - міцніла і росла !..

Я п'ю до дна за тисячі мовчанок,

За чорно-білі календарні дати ,

За мій надвечір , але наш світанок,

І за можливість разом помовчати...

 

Отак з Тобою

 

Отак з Тобою, під одним плащем,

Ціловані промінням золотавим,

Де просинь усміхається дощем,

Одним на двох, замріяно-ласкавим...

Отак з Тобою , в люті снігопади

Щокою пригорнутись до щоки,

Вслухатися у вітрові балади,

У міжсезоння колисать роки...

Отак з Тобою, вчора і сьогодні ,

Вдесяте, всоте, втисячне , повік.

Хіба впливають витівки погодні,

Коли назавше Ти любов прирік?!

 

Світанковий сон

 

Співали «форте» птиці надранкові –

Про те, про се, про вічність і про нас.

Чолá торкались промені казкові,

Мені ж наснився чарівний Парнас:

Ось я, із Аонідами, щаслива,

Ходжу між міріадами зірок,

П’янить життя і суть його мінлива,

Де кожен день – як пам'ятний урок,

Бо збудеться усе, що передбачено, –

Кожніське слово, погляд, щира мить,

Знайдеться те, що досі було втрачено,

І рана свіжа зовсім відболить...

В таких розмовах сон добіг кінця...

Вже й сонце цілувало крізь фіранку,

Зігравши роль натхненного гінця

Квітучого й духмяного світанку.

 

***

Сидить в зажурі жінка на ослоні,

В очах - ріки гірської ряботиння;

Тремтять порепані часом долоні,

Мережать пальці долі павутиння.

У грудях тисне відгомін розлуки,

Світлини вицвітають на стіні,

На фотокартках - діти і онуки,

В минулого врочистім полотні.

А обіцяли, що приїдуть в гості,

Коли сади цвістимуть, як торік...

Вже й цвіт вишневий гине на помості ,

На самоту вчорашній день прирік.

Горить свіча на світлому покутті,

Молитву неня мовить до небес,

Щоб оберіг дітей на перепутті,

І лід байдужості навіки вічні скрес.

Бо скільки ж треба матері на схилі?

Тепла сердець і краплю доброти,

І що живі, пташата сизокрилі,

Не обпеклись в польотах до мети...

Відкрились двері - щастя на порозі,

Зашелестіли буйні ясени...

"Пробачте, ненько!" - тихо у тривозі

До рук горнулись мамині сини...

Пречиста на іконі посміхалась,

І раєм пахли вишні край воріт,

Світились очі - мати дочекалась

На сліз старечих вічності одвіт...

 

1932-1933

Ти бачив, світе, пекло на землі -

Породження червоного терору,

Як смерть сивіла в нашому селі,

Збираючи врожай Голодомору ?!.

Ти бачив, світе, як мене вбивали,

Лиш за одне - за право на життя ,

Як кожну крихту з хати вимітали,

А з тіла мого - душу в небуття ?!.

Чи плакав, світе, коли люди вили

Від голоду, від болю і страждання,

Коли мільйонам - рів замість могили,

І чорних хмар гієнине мовчання ?!.

До болю в пальці впився колосок ,

Здригалось небо : "Боже, я вмираю!"-

Пронизував тендітний голосок...

Ти чув, як відчинялись двері раю?!.

Мовчиш і досі , Юдиного роду ,

Та ще й борониш сіяти в ріллі

Прогірклу правду рідного народу

Про справжнє пекло на моїй землі...

 

Наворожила доля

 

Наворожила доля нам розмову:

Збентежила признанням сиву ніч,

Зацілувала душу волошкову,

Тендітним кроком рушила навстріч.

А я в той час у зим просила ніжно

Хвилинку щастя , рідного тепла.

Вони мовчали, посміхались сніжно,

Я ж у мовчанні серце обпекла...

Наворожила доля нам розмову,

Зима сміялась в тисячі облич,

Я йшла до Тебе залишитись знову,

Ішла на долі запитальний клич.

Нехай ворожить, то її натура,

Та і зими призначення - мороз,

Одна деталь, маленька коректура -

І тисячі довкруж метаморфоз...

Отак і я, зігріта від любові

У долі приворожених руках ,

Втопилась у короткому півслові

І у душі Твоєї волошках...

 

Звичайна ніч…Звичайний повсякдень…

 

Світились хмари спокоєм криштальним,

З-під лоба місяць зирк собі та й зирк,

Бриніло серце відчаєм питальним,

Хоча довкруж - заснуло, нічичирк...

У ніч святу, наповнену по вінця,

Гойдали зорі неба пектораль ,

Десь тріскотіли лагідно полінця,

Спасенний лік наповнював ґрааль...

Упав на руку вранішній туман,

Вже й пальці ніг зацілували роси,

А сонце закружляло свій аркан,

Промінням опадаючи на коси...

Дзвеніло щастям у байдужих травах,

Наввипередки хлюпало дощами.

Я розчинялась у Твоїх загравах,

Пройшовши лабіринт життя стежками...

Звичайна ніч, звичайний повсякдень -

Ще стільки їх попереду чекає !..

Нап'юсь любові із небесних жмень,

То хто ж мене таку тепер здолає?!

Прорости крізь асфальт

 

Оніміла природа, взяла вихідні,

Дрижаками покрилися плечі.

Вимальовував дощ візерунки чудні

У обіймах міцних порожнечі.

Оживав спозаранку похмурий асфальт -

Всупереч проростало життя !..

Забринів понад хмарами радістю альт

В унісон до свого відкриття.

"Неможливо!" - вигукував натовп у даль,

"Парадокс!" - застигало в повітрі,

А вона посміхалась - зникала печаль,

Замінивши етюд на пюпітрі...

Цілувало проміння тендітну стеблину -

Пелюстки її ніжно тремтіли ;

А у відповідь квітці вуста часоплину

"Лиш не бійся!" - прошепотіли...

 

Ще не кінець

 

Пройшлася містом. Навкруги – сіріє,

І грошолюби добивають світ ,

У грудях правда каменем черствіє,

Душа не часто рветься у політ...

Навіщо йшла? Сама не розумію,

Суцільна маса думати не хоче...

"А може я навчу? І все зумію? " –

То пам'ять шепотіла щось пророче...

Хтось зверху знову визначив повинного , –

Розкішний час для темних справ щоднини.

Юрба без суду розіпне невинного,

Відлічить гордо в залишок години...

Прокинься, брате, заким ще не пізно.

Чи як у Данте – взяв нейтралітет?!

Тоді з Тобою нам іти порізно.

Я не змовчу, це мій пріоритет...

Пройшлася містом... Місто вперто спало,

Або вдавало , нібито вже спить...

Ще не кінець, іще не все пропало! –

Допоки власна совість не мовчить.

 

Риторика

 

Ми так давно з тобою не сміялись,

Нас гартувало, шрамувало душу,

Ми заблукали чи всього боялись?

Терновий світ заманював на сушу...

Серед людей ходили , як в пустелі,

І радощі прогіркли наодинці...

Життя вертіло власні каруселі , —

Усі усім ставали мов чужинці...

І так давно "на ви" з байдужим світом,

І дні темніші стали від ночей,

І родить серце чорним пустоцвітом

В пустелі повній втомлених людей...

А світ обманював і кожен раз манив,

Врізався смутком у веселім серці...

Чи в тій пітьмі ще хтось когось любив?

Чи пам'ятав в круговоротнім герці?

Ми так давно з життям не розмовляли...

Нас викинуло на безлюдну сушу ...

Чи ми знайшли все те, що так шукали?

Чи лиш даремно обкололи душу?!

 

Пробач

 

Короткий день відведено на двох,

Згасають в сутінках вечірніх дати,

На долях переплівсь чортополох,

І як на дотик щастя упізнати?!

Ми так давно з тобою заблукали:

Ти - навпростець, а я ходжу кругами.

Можливо, ми даремно поспішали?!

Чи, може, все наснилось поміж нами?!

Мені з тобою треба помовчати,

Мені з тобою так потрібно йти...

Згоріло в попіл разом розпочате,

І як мені тепер одній цвісти?!

Наснилось...Гіркне день між нами,

Ховає відчай власну самоту...

Пробач за все невпійману світами

Звичайну жінку, грішну, не святу...

 

У Львові дощ

 

У Львові дощ...Поміж старі собори

Крокує осінь з пензлем у руках.

Самотніх вулиць ніжені узори

Вистукує погордо львівський птах...

Під парасольками сховалось наше літо,

То тут, то там вистрибує тепло...

У світлі кави, сонцем обігріте,

Ясніє різьблене за день Твоє чоло.

У Львові дощ. Як і сто років тому...

Регоче осінь фарбами навскіс.

У сяйві ночі , в чарі золотому,

Самотній птах вистукує "на біс".

 

Очі

 

Дивилась у зіниці , як в дзеркала, —

Наскрізно , ніжно в серця віражі.

Я довго йшла, ще довше я блукала,

І добрела нарешті до межі.

Ти посміхнувся, наче й не бувало

Розлук між нами і десятки днів.

Щось невловимо дивне розквітало

На візерунках втоптаних слідів.

Я задивилась у блакитні очі ,

Пірнувши з головою в синь ясну́.

Сміялась доля голосом пророчим,

А я тонула...Й до сих пір тону́!..



Народилась та виросла на Прикарпатті, в мальовничому місті Долина. Вже 11 років, як пов’язала життя з містом Лева. Одружена. За професією – лікар, за станом душі – поетка. Вірші та коротку прозу пишу з 6 років, граю на фортепіано, співаю. Збирала фольклор. Люблю життя та людей.

Ольга Романишин