С’est la vie!
Таке життя! Заручником у часі
Гартує чи мотлошить доокіл.
Комусь за правду голову на пласі
Утнуть чи мовчки висадять на кіл,
А інший тихо в ніч хамелеоном
Втирається в довіру Сатані
Та на землі з чортівським пантеоном
Будує Вавилони кам'яні...
Часи останні хилять горизонти,
Світ добігає до свого кінця.
Блукаємо, неначе мастодонти,
У пошуках натхнення й каганця.
Лиш в мороку помітні світлі люди:
Пітьма не раз обпалювалась об
Могутні, вільні, непохитні груди
І тисячі протистояльних спроб...
Знайшовши в потемках міцну опору,
Хтось кине клич: «Вперед, пора!».
Підведемось – і знов покотим вгору
Сізіфів камінь Слова і Добра.
Це вже було
Це вже було: і місяць, і зірки,
І хмари кучеряві над садами,
Геть несміливі дотики руки,
Такі, як вперше, Єви та Адами.
Це вже було: заплутані мовчанки,
Інтриги, недомовки, каяття.
А десь між тим – замріяні світанки,
Тривалістю, либонь, у півжиття...
Це вже було, але ще скільки бỳде:
Печалі, болю, зустрічей, розлук...
Та все минеться, як любов прибуде
Від доторку благáно-ждáних рук.
***
Калачиком скрутились зорі сонно
І сніг рипить під важкістю стопи.
Прийми мене в обійми безборонно,
В очей ріці перестрах утопи!
Між нами кілометри ніч змотала
У відліку зворотньому назад.
О, скільки я в розлуці обгоряла!
І що сьогодні? Повний сонцепад.
Зникають без одéнків* потрясіння,
Здаюся долі, втомлена в бою.
Іде до тебе, наче по спасіння,
Душа моя, залюблена в твою...
____________________________
*оденки – залишки на дні.
Явись мені
Явись мені хоч би в короткім сні,
Розкидавши між сірості – пастелі.
Звучать в мені народжені пісні,
Їх множать урочисто менестрелі
І пáтрають кордони навісні...
Явись мені у сплетиві доріг,
Коли напилась вдосталь я печалі,
Ступи на мій похнюплений поріг!
Зніму я маску, виткану зі сталі, –
Залишу долі, наче оберіг...
Явись мені та більше не зникай!
Вже все було, але не все прожито...
Спішу назустріч... Вічність ошукай,
Бо я до рештоньки, назавше, цілковито –
Твоя, Тобі... Лишень мене впіймай!
Казки
І знову начиталася казок —
Душі потрібно зовсім трішки дива,
Чи щось подібне, хоч би на зразок –
Ота незрозуміла світла злива!..
І знову надивилась на людей,
На недосяжні подиху планети,
На чудернацький власний Колізей
І власні неприховані скелети...
А що, скажіть, поганого в казках?!
І ти, і я – лишень дорослі діти!
Душі на спорохнілих мотузках
Так необхідні нефальшиві квіти!
***
Осіннім лѝстом падаю під ноги.
Як ти живеш?! Вітри торкають душу?!
Я прожену від тебе всі тривоги,
Та клятви даної ніколи не порушу!..
Посто́ю збоку. Просто подивлюся
На неба синь – твої бездонні очі!
Я вже не плачу, але й не сміюся,
Я просто тінь. Зникаю серед ночі...
Дощем осіннім падаю на плечі.
Я завжди поруч. Просто пам’ятаю.
Не треба сцен – це зараз не до речі,
Не клич мене, бо я завжди чекаю...
Зимові сни
Стоять сади, оголені мов душі,
Насупив день натомлену брову.
Примарилось, як пахнуть дикі груші,
І яблуко, що впало у траву.
Спинив розмову вечір на півслові:
Йому, либонь, наснилися світи.
Вербі всміхались котики вербові,
Ну а мені у сон постукав ти.
***
А ми з тобою просто розминулись
У лабіринтах вихололих днів.
Уст переплети так і не відбỳлись,
Твій силует давно подаленів,
І плетиво між нами розмоталось,
Доріг твоїх зміїться течія...
Чи треба мізкувати, що б то сталось,
Якби при виході чекала досі я?
***
Спроквола зазираю в небеса:
Шукаю знаку, здогаду, надії.
Довкруж магнітить радістю яса
І засинає, випавши на вії...
Навчилась розуміти безгоміння,
Тлумачить небокраїв оповідки,
А сколихнуло сонячне проміння,
Що в очі миготіло бозна-звідки.
Далеке плавання
Пірнаю в тебе, наче в океан,
Бо вже пора навчитися пірнати!
Регочу громом серед ікебан,
Хоча й вагаюсь в кубові кімнати.
Та що мій сумнів? Падає на дно,
Коли вдаряюсь об жадані води,
І з головою, наче у сукно,
Закутуюсь у спільні епізоди.
Пливу в тобі, у кожнім дивослові,
У кожній зморшці рідного лиця,
І не боюсь втопитись у любові,
Коли пливеш зі мною до кінця...
Різдвяні рефлексії
Ось дихає Різдвом у хату комин,
А там бабусі лагідна рука
Солом'яного ладить павука –
Мій найтепліший із дитинства спомин.
І пахне сіном затишна світлиця,
Дванадцять страв парують на столі,
А за вікном насупленій імлі
Всміхаються зірками неба лиця.
Тамую подих: я неначе в Бога, –
Така на серці світла благодать,
Що душі, наче вогники, горять,
Торкнувшись таїною до порога.
Із року в рік я зичу всім любові,
Надії, віри, світла, мирних снів,
І щоб вогонь в серцях не догорів,
І щоб добро жилó у кожнім слові.
***
Не проситиму в тебе зірок –
Їх вогонь видається манливим.
Обіцяй: де б не був між думок,
Залишатися вперто-мрійливим!
Не проситиму ніжних зізнань,
Не принось у долонях півнеба!
Присягни, що в ловитві пізнань
Не шукатимеш правди в Ереба!
Не проситиму в тебе нічого –
Просто поруч піду до кінця,
Тільки будь мені світлом живого, –
Адже щастя усім до лиця!
***
А ми старіємо, біліємо і гнемось:
Не від вітрів - звичайного життя.
На стику літ крилато обіймемось
В очікуванні хвилі відплиття.
В очей куточку зморшка усміхнеться -
Мовляв, усе написане й до нас.
Майбутнє вже ось-ось - і розпочнеться:
Звичайна мить, без фальші і прикрас.
Хай буде тепло кожному на світі,
Хай буде ніжно, в мирі та добрі,
Коли приходять щастям обігріті
Звичайні дати у календарі!
***
Вже й зорі чардаш свій відтанцювали,
Щось жебонів струмок у напівтон,
І тільки сподівання тупцювали
У верховітті кучерявих крон.
В зіницях перелився сонцедень –
Яке це щастя вміти так ясніти!
Попереду мільйони одкровень,
Де головне – ніколи не змаліти.
Долі
А я щаслива у своїй мовчанці.
«Махни рукою – вмію по руці
Тебе читати!» – як у лихоманці
Гукала доля знов на манівці,
Впевняючи у власній забаганці.
Не смійся, сестро! Я вже одбоялась:
Навчилась чути там, де слово спить,
У пахощах осінніх настоялась,
В колекцію збирала кожну мить,
Котра з душею щиро обіймалась...
Тож і сьогодні: спрагле німування
Перечарує в завтра відчуття.
Не потребую більше віщування!
Віддай мені окрилене життя –
Візьми собі бездумне існування!
***
І раптом – дзеньк! Зібрався воєдино
Криптичний ребус власного життя.
Залиш мене, жорстока хуртовино,
Я вже пройшла свій пункт невороття!
Чому морозиш спогади стрічальні?
Чекай у гості крила самоти!
Тріскочуть вслід пісні сентиментальні,
Не впавши від засилля німоти.
Не руш мене, сьогодні я спочину:
І завтра обіцяють снігопад.
Жбурляєш слово, наче копійчину,
А я регочу знову невпопад:
Бо що мені з тобою ще ділити?
Я перейшла фатальний рубікон...
Сьогодні починаю знову жити ,
І здамся гордо лиш йому в полон!
Пошук
Я читаю тебе між рядків,
Поміж нотного стану ліній,
Поміж свят і звичайних днів,
Посрібливши коси в іній...
Я шукаю твої шляхи,
Перейшовши крізь бездоріжжя,
Прикипіли, мов реп'яхи,
Мої очі в круте підніжжя...
Я чекаю звичайних слів
Із мовчання в німій розмові,
І осліплих в пітьмі вогнів
У надривних піснях любові...
Борня
Гадаю, певне, ще не відборолась,
Хоча і не болить вчорашнє: «Ні!»...
Душа ж моя вмільйонне розкололась
І порцелянно дзенькнула в мені.
Летіли друзки, навкруги тріщало,
Гуло, шкварчало, завивало в ніч...
Навпомацки знайти б старе кресало:
Метати блискавиці врізнобіч,
Розпалювати те, що не зотліло,
Зринати неофітом між людей,
Зціляти те, що ще не одболіло
Та пнеться гіркотою із грудей.
То таки-так, іще не воювала,
З уламків вибудовую мости...
Я смуток пом'яну – одгостювала
Із ним у парі в домі самоти.
«Прощайте, браття!» – порухом правиці
Рішуче крапку ставила тверду.
Здригали світ вітально громовиці ,
Спровадивши розхристану біду .
Іду на бій!
Такий вже час – у блазнів переваги,
Зухвалість замінила доброту,
І правлять бал натхненники зневаги,
Фальшуючи події на льоту...
Жартує ніч , що ми – аборигени,
Карбуємо ж затято дивину,
Хоч навкруги – суцільні манекени
Заманюють в боліт трясовину...
Приймаю виклик – не корюся волі
Від злості посинілих фіґлярів...
Хоч кроки ще невпевнені і кволі, –
Попереду вже день замайорів,
Хоч ріже світ цинічною сваволею,
Мовчать услід спустошені перони,
Та я іду на бій з крутою долею.
Повірте: маю сили і патрони!
Дещо про жінку
А жінці так пасує висота,
Із теплих слів розлиті океани,
Очей ясних відверта чистота,
Нанизані із ніжності ґердани...
А жінці підкоряються шляхи,
Коли вона замріяно-натхненна,
У час такий крилаті не птахи -
Її душа здіймається блаженна...
А жінці личить усмішки цілунок,
Тендітних рук довершена краса.
Їй до лиця щасливий обладунок,
І серце, що в любові не згаса ...
Людині (сонет)
Лети! Літай, бо неба стане всім!
І боязнь обпалити крила
Обіймуть легкості вітрила,
Так, що пропаде страх зовсім...
Відрізав раз, одміряв – сім...
Життя одмінює мірила ,
Щоб правда всіх перехитрила,
Шукавши суть передовсім...
Нехай сріблиться день на скронях, –
Це просто досвіду печать!
Коли ж у серці благодать, –
То є добро в твоїх долонях...
Затям же сенс в погожу днину:
Завжди плекай в собі Людину...
Чорно-біле
Зупинилась сьогодні над прірвою власних думок,
Навкруги завивало пронизливо-сивим прощанням,
Від дощу божевільного Всесвіт самотній намок,
І лиш ангел непевно торкався обличчя світанням.
Він так вперто наспівував ледве знайомі пісні,
Обіймав чорно-білих карток переповнену душу,
Що в ту мить потаємну ставали слова затісні,
Забувалось назавше банально-колюче "я мушу"...
У крилатих надій віднайшла свій легкий порятунок,
Оживали в серцях непомітні в грозу чудеса,
На очах розцвітав найцінніший від Бога дарунок -
У калюжах життя помічати завжди небеса...
Шлях
Угору пнуся по спіралі,
Хоча здається, що навскіс.
Гризуть стопу старі сандалі,
А я іду на компроміс:
Якась смішна альтернатива
Моїм заплутаним шляхам
Несе натомість трішки дива
І більше доброти очам...
Твій голос
Втомилась блукати в без Тебе байдужому світі,
В зеніті облич та розбитих очей кришталях.
Твій голос бринить тихим щастям на нашій орбіті,
До саду едемського вірно торуючи шлях...
Твій голос нестримно спалахує в затінку долі ,
Зорить у мені серед безлічі темних думок,
Так ніжно замінює в нотах фальшиві бемолі
І спраглу мене напуває цілющий струмок...
Як добре під шепіт на соннім плечі відпочити,
Під небом, що також німіє від доторку слова:
Чи заздрить, самотнє , бо є нам про що говорити,
Чи просто бентежить його нескінченна розмова ?..
Зледеніла
Зледеніла... Відігрій долоні
І слова, забуті у морози!..
Із очей, розпечено-солоні,
Покотились кришталеві сльози.
Замерзаю... Не від снігу й часу,
Глянеш вколо – справжності катма...
Скорчив люд байдужості гримасу,
І воює проти всіх – дарма,
Що невпинно істина голосить,
Правда пнеться із усіх щілин;
Фарисейство щедро плодоносить,
Проростає намертво полин...
Розбуди від довгого мовчання!
Я втомилась тільки споглядати.
Скільки нам потрібно ще чекання?!
До кінця змаліли в буднях дати...
Зледеніла...Від промов холодних,
Від фальшивих нот і півтонів,
Нескінченно впертих і голодних,
Від нещирих поглядів і днів...
Відігріюсь у простому слові,
В усмішці, помноженій на диво,
В дружбі, вірі, радості й любові,
Назавжди, натхненно і щасливо...
Заблукала
Застигає в повітрі майбутнього віра бурштинна
І торкається ніжно промерзлих від вітру плечей;
Задрімала між тисяч "але" і байдужого слова "повинна",
Між крилатих думок і в зажурі самотніх очей ...
А могла б повернутись із першого снігу привітом,
Відкружляти у вальсі під куполом храму надій,
Загорнутись у щастя, цвісти восени первоцвітом
Чи у сон Твій постукати першим журавликом мрій.
Відшуміло дощем - я між райдуг Твій усміх шукала,
В затуманену ніч пробивалась, мов зоряна мить...
Дочекайся мене - лиш на хвильку між днів заблукала,
Моє серце до Тебе метеликом сонним летить...
Помовчати
Дозволь сьогодні трішки помовчати -
(На пробах щастя грає роль предтечі).
Прийшла до Тебе душу заквітчати,
Хоч впала тихо на стосилі плечі...
Затягували в темну гладь зіниці,
Торкались пальці змучені чола ,
Кидало небо грізно блискавиці,
А я в Тобі - міцніла і росла !..
Я п'ю до дна за тисячі мовчанок,
За чорно-білі календарні дати ,
За мій надвечір , але наш світанок,
І за можливість разом помовчати...
Отак з Тобою
Отак з Тобою, під одним плащем,
Ціловані промінням золотавим,
Де просинь усміхається дощем,
Одним на двох, замріяно-ласкавим...
Отак з Тобою , в люті снігопади
Щокою пригорнутись до щоки,
Вслухатися у вітрові балади,
У міжсезоння колисать роки...
Отак з Тобою, вчора і сьогодні ,
Вдесяте, всоте, втисячне , повік.
Хіба впливають витівки погодні,
Коли назавше Ти любов прирік?!
Світанковий сон
Співали «форте» птиці надранкові –
Про те, про се, про вічність і про нас.
Чолá торкались промені казкові,
Мені ж наснився чарівний Парнас:
Ось я, із Аонідами, щаслива,
Ходжу між міріадами зірок,
П’янить життя і суть його мінлива,
Де кожен день – як пам'ятний урок,
Бо збудеться усе, що передбачено, –
Кожніське слово, погляд, щира мить,
Знайдеться те, що досі було втрачено,
І рана свіжа зовсім відболить...
В таких розмовах сон добіг кінця...
Вже й сонце цілувало крізь фіранку,
Зігравши роль натхненного гінця
Квітучого й духмяного світанку.
***
Сидить в зажурі жінка на ослоні,
В очах - ріки гірської ряботиння;
Тремтять порепані часом долоні,
Мережать пальці долі павутиння.
У грудях тисне відгомін розлуки,
Світлини вицвітають на стіні,
На фотокартках - діти і онуки,
В минулого врочистім полотні.
А обіцяли, що приїдуть в гості,
Коли сади цвістимуть, як торік...
Вже й цвіт вишневий гине на помості ,
На самоту вчорашній день прирік.
Горить свіча на світлому покутті,
Молитву неня мовить до небес,
Щоб оберіг дітей на перепутті,
І лід байдужості навіки вічні скрес.
Бо скільки ж треба матері на схилі?
Тепла сердець і краплю доброти,
І що живі, пташата сизокрилі,
Не обпеклись в польотах до мети...
Відкрились двері - щастя на порозі,
Зашелестіли буйні ясени...
"Пробачте, ненько!" - тихо у тривозі
До рук горнулись мамині сини...
Пречиста на іконі посміхалась,
І раєм пахли вишні край воріт,
Світились очі - мати дочекалась
На сліз старечих вічності одвіт...
1932-1933
Ти бачив, світе, пекло на землі -
Породження червоного терору,
Як смерть сивіла в нашому селі,
Збираючи врожай Голодомору ?!.
Ти бачив, світе, як мене вбивали,
Лиш за одне - за право на життя ,
Як кожну крихту з хати вимітали,
А з тіла мого - душу в небуття ?!.
Чи плакав, світе, коли люди вили
Від голоду, від болю і страждання,
Коли мільйонам - рів замість могили,
І чорних хмар гієнине мовчання ?!.
До болю в пальці впився колосок ,
Здригалось небо : "Боже, я вмираю!"-
Пронизував тендітний голосок...
Ти чув, як відчинялись двері раю?!.
Мовчиш і досі , Юдиного роду ,
Та ще й борониш сіяти в ріллі
Прогірклу правду рідного народу
Про справжнє пекло на моїй землі...
Наворожила доля
Наворожила доля нам розмову:
Збентежила признанням сиву ніч,
Зацілувала душу волошкову,
Тендітним кроком рушила навстріч.
А я в той час у зим просила ніжно
Хвилинку щастя , рідного тепла.
Вони мовчали, посміхались сніжно,
Я ж у мовчанні серце обпекла...
Наворожила доля нам розмову,
Зима сміялась в тисячі облич,
Я йшла до Тебе залишитись знову,
Ішла на долі запитальний клич.
Нехай ворожить, то її натура,
Та і зими призначення - мороз,
Одна деталь, маленька коректура -
І тисячі довкруж метаморфоз...
Отак і я, зігріта від любові
У долі приворожених руках ,
Втопилась у короткому півслові
І у душі Твоєї волошках...
Звичайна ніч…Звичайний повсякдень…
Світились хмари спокоєм криштальним,
З-під лоба місяць зирк собі та й зирк,
Бриніло серце відчаєм питальним,
Хоча довкруж - заснуло, нічичирк...
У ніч святу, наповнену по вінця,
Гойдали зорі неба пектораль ,
Десь тріскотіли лагідно полінця,
Спасенний лік наповнював ґрааль...
Упав на руку вранішній туман,
Вже й пальці ніг зацілували роси,
А сонце закружляло свій аркан,
Промінням опадаючи на коси...
Дзвеніло щастям у байдужих травах,
Наввипередки хлюпало дощами.
Я розчинялась у Твоїх загравах,
Пройшовши лабіринт життя стежками...
Звичайна ніч, звичайний повсякдень -
Ще стільки їх попереду чекає !..
Нап'юсь любові із небесних жмень,
То хто ж мене таку тепер здолає?!
Прорости крізь асфальт
Оніміла природа, взяла вихідні,
Дрижаками покрилися плечі.
Вимальовував дощ візерунки чудні
У обіймах міцних порожнечі.
Оживав спозаранку похмурий асфальт -
Всупереч проростало життя !..
Забринів понад хмарами радістю альт
В унісон до свого відкриття.
"Неможливо!" - вигукував натовп у даль,
"Парадокс!" - застигало в повітрі,
А вона посміхалась - зникала печаль,
Замінивши етюд на пюпітрі...
Цілувало проміння тендітну стеблину -
Пелюстки її ніжно тремтіли ;
А у відповідь квітці вуста часоплину
"Лиш не бійся!" - прошепотіли...
Ще не кінець
Пройшлася містом. Навкруги – сіріє,
І грошолюби добивають світ ,
У грудях правда каменем черствіє,
Душа не часто рветься у політ...
Навіщо йшла? Сама не розумію,
Суцільна маса думати не хоче...
"А може я навчу? І все зумію? " –
То пам'ять шепотіла щось пророче...
Хтось зверху знову визначив повинного , –
Розкішний час для темних справ щоднини.
Юрба без суду розіпне невинного,
Відлічить гордо в залишок години...
Прокинься, брате, заким ще не пізно.
Чи як у Данте – взяв нейтралітет?!
Тоді з Тобою нам іти порізно.
Я не змовчу, це мій пріоритет...
Пройшлася містом... Місто вперто спало,
Або вдавало , нібито вже спить...
Ще не кінець, іще не все пропало! –
Допоки власна совість не мовчить.
Риторика
Ми так давно з тобою не сміялись,
Нас гартувало, шрамувало душу,
Ми заблукали чи всього боялись?
Терновий світ заманював на сушу...
Серед людей ходили , як в пустелі,
І радощі прогіркли наодинці...
Життя вертіло власні каруселі , —
Усі усім ставали мов чужинці...
І так давно "на ви" з байдужим світом,
І дні темніші стали від ночей,
І родить серце чорним пустоцвітом
В пустелі повній втомлених людей...
А світ обманював і кожен раз манив,
Врізався смутком у веселім серці...
Чи в тій пітьмі ще хтось когось любив?
Чи пам'ятав в круговоротнім герці?
Ми так давно з життям не розмовляли...
Нас викинуло на безлюдну сушу ...
Чи ми знайшли все те, що так шукали?
Чи лиш даремно обкололи душу?!
Пробач
Короткий день відведено на двох,
Згасають в сутінках вечірніх дати,
На долях переплівсь чортополох,
І як на дотик щастя упізнати?!
Ми так давно з тобою заблукали:
Ти - навпростець, а я ходжу кругами.
Можливо, ми даремно поспішали?!
Чи, може, все наснилось поміж нами?!
Мені з тобою треба помовчати,
Мені з тобою так потрібно йти...
Згоріло в попіл разом розпочате,
І як мені тепер одній цвісти?!
Наснилось...Гіркне день між нами,
Ховає відчай власну самоту...
Пробач за все невпійману світами
Звичайну жінку, грішну, не святу...
У Львові дощ
У Львові дощ...Поміж старі собори
Крокує осінь з пензлем у руках.
Самотніх вулиць ніжені узори
Вистукує погордо львівський птах...
Під парасольками сховалось наше літо,
То тут, то там вистрибує тепло...
У світлі кави, сонцем обігріте,
Ясніє різьблене за день Твоє чоло.
У Львові дощ. Як і сто років тому...
Регоче осінь фарбами навскіс.
У сяйві ночі , в чарі золотому,
Самотній птах вистукує "на біс".
Очі
Дивилась у зіниці , як в дзеркала, —
Наскрізно , ніжно в серця віражі.
Я довго йшла, ще довше я блукала,
І добрела нарешті до межі.
Ти посміхнувся, наче й не бувало
Розлук між нами і десятки днів.
Щось невловимо дивне розквітало
На візерунках втоптаних слідів.
Я задивилась у блакитні очі ,
Пірнувши з головою в синь ясну́.
Сміялась доля голосом пророчим,
А я тонула...Й до сих пір тону́!..
Народилась та виросла на Прикарпатті, в мальовничому місті Долина. Вже 11 років, як пов’язала життя з містом Лева. Одружена. За професією – лікар, за станом душі – поетка. Вірші та коротку прозу пишу з 6 років, граю на фортепіано, співаю. Збирала фольклор. Люблю життя та людей.