Літературний форум
ПРОЗА

Зустріч під покровом Місяця

20:52 18.10.2016

Зустріч під покровом Місяця

По правді сказати, я не люблю знаходитись у компанії людей.

Ні…

Не так…

Іноді, мені страшно бути поряд з іншими. Можу просидіти декілька годин поруч із близькими друзями, при цьому, щиро насолоджуючись життям. Клопоти, страхи відходять далеко за обрій, ніби їх зовсім немає.

Аж раптом… Все змінюється, і вся насолода відходить на другий план. Почуття близькості, довіри і спокою, якими щойно було сповнене серце, розсіюються. Весь світ змінюється. Стає іншим, ворожим до мене. Тепла атмосфера тьмяніє, наповнюючись журбою і дискомфортом.

Стає важко усидіти поруч з будь-ким. Мені задушливо, місця обмаль, не знаю куди себе подіти, навіть у безмежному просторі. «Навіщо я тут? Чому?». З’являється необхідність «подихати свіжим повітрям», чи піти готувати чай, або плентатись по квартирі. У цю мить, всередині, душа так і проситься, стрімголов, вирватись звідти, геть світ за очі.

Ось так, майже весь свій час, я і блукаю по вулиці. У суцільній самотності. Не буває такого дня, щоб не пройтись по старому парку, або ж по темним провулкам міста. Під час таких медитаційних подорожей, я намагаюсь уникати зустрічних людей. Тут вже кидаються у бій мої власні комплекси і острахи. Чи не у всіх  бувало відчуття,  що тебе не люблять? За спиною ображають, сміються, тицяючи пальцем.

Певен у багатьох точно…

Але у мене, комплекс неповноцінності переріс у цілу параною. Знаю, що проходячи повз мене, усіх турбують лише власні проблеми. У того чоловіка,  у цієї жінки,  у цього школяра є власні думки, проблеми і бажання. Нікому немає діла до тих незнайомців, яких, можливо, ти лише один раз  у житті й зустрінеш. З якого це дива, їхні голови повинні  бути забиті лише поганими думками про мене?

І я це знаю! Але голос, десь у середі, нашіптує розуму, різну гидоту, підлість та всіляке інше. «Погано одягнений! Ба, страховидло! Та дівки, тікаючи від нього, п’ятами по вухах лупити собі будуть! Це обличчя… Потвора».

Важко… Дуже важко протистояти власним ж тарганам. Цей ураган хаотично літаючих, отруйних осколків, впиваються у мою самооцінку…

З цієї причини, я намагаюсь змінювати сторони тротуарів, якщо чийсь, ледь помітний, силует, з’явиться вдалині. Якщо хтось йде позаду на однаковій зі мною швидкості, то негайно піддаю кроку, іноді здається, зовсім переходжу на біг. Ходжу лише там, де менше світла ліхтарів.

Або де зовсім його нема…

Є в нас у місті дорога, де практично немає людей. Вона доволі розбита. Пішохідні тротуари нагадують грязьові ванни, особливо у вологу і дощову погоду. До того ж, там частенько прориває каналізацію, і тоді вже й проїжджа частина перетворюється на болото. Ясна річ, водії не шанують такі умови для їзди. Сама дорога веде до старого заводу, майже на окраїні міста. Замість звичного асфальтного тротуару, там викладено шлях з бетонних плит. О, Боже, мій… Тоненька стежечка серед зелених трав і березок. У ночі, освітлення лягає тільки з одної сторони, зі сторони заводу. Світло прожекторів, направлених на виробництво, ледь-ледь торкається стежини. Та й берези укривають її, немов дірявим плащем.

Депресивні нотки неокласики  або ж пост-рока, граючи з навушників, додають прогулянкам по такій місцині відчуття відчуженості від нашого мерзенного і безрадісного світу. Чим далі йдеш по дорозі, тим похмурішим і спустошенішим усе стає. Наполовину висохле озеро, поряд с котрим давно зачинене підприємство, будівля якого здається ідеальним об’єктом вивчення для сталкер-готів. А далі апофеоз усієї прогулянки! Кладовище.

Ось такий незвичайних шлях. Із набридливого метушливого центра міста, чимчикуючи весь час прямо по одній дорозі, можна прийти на кладовище. Іронічно, хіба ні?

Ця риса мого характеру – мій камінь спотикання. Ії можна визначити як депресію, і скоріш всього, лікарі би знайшли причини це лікувати. Але навіщо? Хіба це має велике значення? Так, воно заважає мені жити, але ковтати антидепресанти і ходити по людяним місцям із фальшивою посмішкою краще?

Тоді вбийте одразу…

Одягати на обличчя штучні маски настільки ж мерзенно, як і сама сутність лицемірства.

Отже, до чого я це все розказую, спитаєте ви? А біс його знає…

Можливо, для того, щоб виплакатись паперу. Такі нехитрі маніпуляції допомагають розрядитись.

Хочу розповісти вам про один випадок, що змінив моє відношення до світу, і до себе. Я не знаю, чи сталось це насправді, чи мою голову запаморочила спека. А може усе це було  від такого мрякотливого  життя.

Літо. Найогидніша пора року для мого організму. Весь час знижений тиск. Розпалене спекотливе повітря і пряме сонячне проміння, створюють образ пекла у земному світі. Принаймні для мене. Дихати нема чим, шкіра пітніє, блаженного спасіння немає навіть у тіні. Спекотно усюди. Різні пахощі природи – квітів, річки, трав затьмарює собою сморід розпеченого асфальту і пилу. У найкращому випадку, бридкий запах горілої трави нагадує про існування у місті й інших запахів. Від яскравого сонячного світла голова болить весь час. Проще кажучи, вихід у самий розпал дня, що не похід до резиденції Сатани.

Ночі огидні. Знову пітна шкіра, спека, важко заснути, а писк від літаючих москітів, зводить з розуму. Так і хочеться істерично вскочити з ліжка і прибити усіх.

Зазвичай, в таку пору, я намагаюсь займатись справами, майже не виходячи на вулицю, а на прогулянки вилажу ближче до по нічного часу, коли темно і менш задушливо.

Отож… Була огидна, й до жахіття типова літня ніч. Я намагався заснути під звуки пискучого аеродрому. Зону посадки, не важко здогадатись, комарі відмітили на мені. Удень було градусів під сорок тож повітря запеклося, як куріпка у печі. Відчиняй вікно, не відчиняй різниці не було. Не допомагали від спеки ні холодне простирадло із морозильнику, ні обприскування кімнати холодною водою, ні холодний душ.

Сон не йшов. Кожні декілька хвилин я злісно підскакував, крутився, ричав, мугикав, і вів себе, немов одержимий чортом. Спасіння не було, і очікувати його не було звідки. Стогнучи й пускаючи сльози від роздратування, я перекотився на підлогу. Декілька хвилин, напевне, мені вдалось сховатись під крилами Морфея.

І тут… Прийшло дивне відчуття.

Чи бувало коли-небудь у вас таке, що точно певен, це доля! Ось саме вибір цього шляху, або навіть  цієї людини є доленосно важливим рішенням. Скоріш за все було, та й не один раз. Але в мене уперше! Як грім серед блакитного неба, мені закортіло піти у парк. В старий міський парк, за чистотою і станом якого вже ніхто не слідкує.

Вмить підірвався. Сонного настрою як і не було. Вдягнувся, кофта та легкі джинси, літня ніч, все ж таки. Вулиці майже без освітлення, в моєму районі  не так багато вуличних ліхтарів…

Хоча, ні…

Їх більш ніж достатньо, але їх обслуговування, змушує бажати кращого. Чому так? Бо через один стовп є робочий! Достатньо світла, чи не так? Дурість…

Дещо мене занепокоїло. Одна деталь, від самого виходу з квартири. Не було людей. Зовсім. Так, я розумію що глуха ніч надворі, але ж, багато хто дорослий, і розуміє, що ніч саме та пора, коли кричать п’яні гуляки, закоханим парам не потрібно ховатись від допитливих очей. Де всі ті робітники чиї зміни скінчилось пізно. Де таксисти? Машини? Де усі?

Хоча... Зізнаюсь… Мене порадували такі обставини, але й насторожили. Моє місто не найбезпечніше. Воно славиться поганою репутацією майже по всій країні, за недалеке минуле. Але, живемо, якось… Довелось міцно зжати у руках зв’язку ключів, для заспокоєння нервів, бо нічого іншого із собою не взяв.

Ось і він. Перед очима з’являвся заповітний парк. Вхід охороняв усіма відомий письменник. Великий пам’ятник височів над землею. В легкій темряві його очі зловісно дивили на мене. «Не роби дурниць!» - якби міг, сказав би він мені. Цей письменник і поет водночас, вклав свою кров и душу в розвиток літератури нашої країни. Його вірші, проза, та й сама біографія варті уваги. Велика людина.

На відміну від пам’ятника, де світло хоч десь проблискувало, парк здавався абсолютно чорним. Я часто бував тут затемна, але ніколи він не нагадував настільки похмуру печеру. Навіть більше ніж на кілька кроків уже нічого не видно, немов темний туман поглинає тунель зсередини. Стало якось не по собі. Та ну його.

На мить у грудях з’явилось непереборне бажання йти далі.

І згасло…

Знову загорілось…

І так з десяток разів. Немов паралізоване, тіло не наважувалось ступити й кроку. Між холодною логікою й палким серцем йшла війна. «Якщо не наважишся, усе життя будеш шкодувати.» - пролунав голос. Голос був не мій, і декілька секунд, трохи наляканий, я шукав джерело цих слів, хоча був певен, що все відбувалось у власній голові.

Зібрав сили у кулак, я дозволив темряві парка накрити мене. Вдалині залізнодорожні прожектори кидали невеличкий шар світла. Це було єдине, що освітлювало зловіщі та, водночас, заворожуючи дерева. Так здалося спочатку. Іноді небесне світило, якому вдавалося услизнути від полону густих хмар, кидало на стежини безкровне світло, що просочувалось крізь листя. Коли ж грубі охоронці наздоганяли Місяць, важка чорна імла невідомості знову закривала мій шлях. Я йшов орієнтуючись на пам’ять.

Тихий шелест вітру. Скрип старих зсохлих гілок. Ледь чутний стукіт коліс потягів по коліям. Легесенький холодочок, те й діло проходить по спині. Одягнувся, все ж, занадто легко…

Блукав я, блукав, але прийти у найважливіше місце так і не наважувався. Ходив, пошарпаним часом баскетбольним майданчиком. Трава та квітки розбили твердий асфальт, тягнучись за промінням Сонця. Щити кілець розсипались на друзки. Не вистачало уже й декількох дощок, а зігнуті кільця, журливо дивились униз. Посидів на лавочці, я відправився до старого танцполу. Це місце раніше використовували для дискотек, різних подій та виступів. Викладене камінням коло, на межах якого височів залізний паркан. Величезні грати слугували входом усередину. До вирізьблених під радянську тематику залізних стін кріпилися лавки для відпочинку. Через немалий масштаб споруди крони дерев не закривають центр майданчику ні від Сонця, ні від Місяця.

Тіло уповив невідомий мені страх. Ноги несли мене всередину.

Здійнявся сильний вітер. Місяць, вирвавшись із полону хмар, освітив усе навкруги білосніжним світлом.

І пішов дощ…

Дрібненький, приємний, милозвучний. Краплини ніжними трелями розбивались об листя дерев. Мелодійно тріпотіли по металу паркана. Райське блаженство… Мені ніколи раніше не було так добре. Я, немов, увійшов у нірвану. На мить очі заплющились.

Коли розплющив, то помітив, що вже тут не сам. И як я досі не помітив, сидячу в іншому кінці кола дівчину? Хоча, пояснення просте. Бо не намагався розгледіти. Кому окрім психів спаде на думку швендяти по таким місцям глухої ночі?

Бліда шкіра, м’які риси обличчя, білосніжне, ледь не сиве, волосся. Вдягнена в бузковий сарафан. На ногах красувалися туфельки з невеликими каблучками. Дівчина зацікавлено спостерігала за мною.

 

"Весь цей час вона дивилась на мене? Чи тільки щойно помітила? Невже вона бачила, як я утупивсь на декілька хвилин у небо? Можливо я її налякав. Одягнений у все чорне, та ще й у капюшоні. Як маніяк, а тепер ще й спопеляю очами"
   Огидна зніяковілість розвернула мене на сто вісімдесят градусів, і предметом спостереження стало «ніщо».

За спиною почувся ангельський чистий сміх. Коли б наді мною посміялись за будь-яких інших обставин, сором гнав би мене у найпотаємніші схованки міста, тільки би залишитись наодинці.  Але не зараз. У її сміху не було глузування. Кришталево чистий, добрий. Серце ніжно затріпотіло, навіть самому стало смішно й легко на душі.

- І частенько ти так гуляєш? – ледь не на вухо прошепотів дівочий голос.

Я різко обернувся. Незнайомка стояла поруч, аж занадто. Я не чув звуку кроків й  шарудіння. Тай взагалі, як вона так швидко подолала десять метрів відстані? Відповідь на її запитання вже була готова в голові, але не могла зірватись із вуст. Наші очі зустрілись.

Найблакитніші сапфіри, що існували у світі. Неземна врода. В них віддзеркалюється доброта і невинність. Очі безгрішного ангела. На мить, мені захотілось потонути в цих очах.

- Дякую. - сором’язливо посміхаючись, сказала дівчина.

Невже вимовив у голос? « Ну що за дурень! Провалитись крізь землю мені». Саме такі думки лунають в голові, коли трапляється подібне.

Але… Не зараз…

Чомусь тепер було байдуже до усіх тарганів, хвилюючих повсякдень. Я не шкодував за сказане. І не хотілось шкодувати.

- Ти змокнеш, якщо ось так будеш стояти під дощем. Чи не занадто легко вдяглась під таку погоду? Ось, надінь.

Стягнув із себе кофту, я дав її незнайомці.

Що взагалі відбувається?! Не можу у це повірити!

Стільки років я боявся навіть заговорити віч-на-віч із представницями протилежної статі, а тепер? Так просто? Де хвилювання, дратуюче розум? Де зніяковілість, розвриваюча усі слова й речення? Де тремтячий голос і мугикання? Мені так добре і спокійно на душі, немов я цією дівчиною знайомий із самого початку віків.

Мовчки вона прийняла теплу кофту. Моя рука доторкнулась до її. Така ніжна шкіра, немов шовк. Хто ти така? Не те щоб я часто торкався жінок… Або обнімав… Але це досить дивно… Чи є у когось ще така шкіра?

Незнайомка мило посміхнулась, від чого я швидко забрав руку. Яка посмішка. Аж зачаровує.

- Як люб’язно с твого боку. – Вона накинула кофту собі на спину і зав’язала рукава на шиї, як шарф. – Я полюбляю дощі. Вони заспокоюють. Виводять усі погані думки із свідомості. Мені здається, що природа оплакує небесними сльозами, сповнений нещастями світ. Розділяє біль і смуток добрих людей, - мрійливо сказала незнайомка.

- Доволі цікава теорія, - всміхнувся я. – Мені також подобається така погода. Аналогічна ситуація із зимою. Люблю сніг.

- Сніг чистий. Йому нема чого приховувати. Нема про що шкодувати. Саме тому він так сяє. І коли, падаючи, сніжинки утворять цілий замет, навіть у непроглядному мороці, вони вкажуть дорогу.

Я засміявся. Не від небилиці. Ні… Навіть думки не було, що все сказане неправдиве і наївне. Навпаки. Із її вуст, усе здавалось істинним.

- Ти часом не письменниця? Доволі добре в тебе виходить орудувати звичайними словами, підносячи їх так, що хоч цитату бери й роби. Складається враження, що десь я це все читав.

Знову посмішка. Здалось, що в блакитних очах засяяв містичний вогник.

- А сама ти частенько гуляєш одна серед ночі? Не страшно?

Її обличчя накрила тяжка втома. Погляд наповнився сумом. Декілька секунд стояла мовчки, чи то думаючи над відповіддю, чи вирішувала відповідати на моє запитання, чи ні.

- Вночі добре. Особливо в цьому місті, в цій місцині. Тут дуже рідко зустрінеш людей. Немає шуму голосів. Гучного гулу машин. Під світлом поодиноких ліхтарів і Місяця, усе здається таким мирним. Проблеми стають не суттєвими. Цей день скоро закінчиться і те що сталось сьогодні, як привид, відійде у минуле. Хороше, погане, усе стане минулим і більше не матиме впливу на майбутнє.

Вона зробила паузу. Дивилась на Місяць у небі.

- Так. Я гуляю тут завжди. Щоночі. А ти? Що ти тут забув?

- Нуу… Вечорами я теж полюбляю походити по цьому парку, але вночі віддаю перевагу книжкам, або здорову сну. Але сьогодні… - це важко пояснити.

Мені було неймовірно складно віднайти розумне пояснення нічній вилазці. Можна було б вигадати щось, так і так. Або просто сказати правду. « Мені голос в голові наказав сюди прийти,» - щось занадто божевільно звучить правда. Вона не зрозуміє. Вважатиме мене схибленим. Ото вже точно налякаю, а мені, ой як не хотілось цього робити. Ця короткочасна зустріч, незвичним чином, змінило мене. Я це відчував. Ніяких дурниць… Не хочу, щоб ця бесіда закінчилась.

Мені добре і спокійно… Заздрощі друзям, вічні переживання з приводу самотності, комплекси, жалість до себе, зараз зовсім не тривожили. Серце мирно б’ється, і ніякої «болі» у грудях.

Блаженство…

Я не буду брехати.

- Голос серця підказав прийти. В цей час. В це місце. – рум’янець почав покривати моє обличчя. – Сама доля проклала шлях у парк.

Гнітюче полум’я розлилось по тілу.

«Що я мелю? Ну на біса я це сказав. Який голос? Що за маячня? В такий момент таке бовкнути. Люди праві. Повний йолоп».

Замість здивування, остраху, насмішок та інших очікуваних реакцій, обличчя дівчини показувало щиру радість. Вона подарувала мені найпрекраснішу посмішку з усіх, що мені коли-небудь доводилось бачити. Тепла долоня торкнулась моєї щоки.

- Як гарно сказано, - прошепотіла дівчина. – Ти часом не письменник? Доволі добре в тебе виходить орудувати звичайними словами.

- Це ж… Я тобі задавав це питання кілька хвилин тому.

- Склади вірша, а потім продекламуй його мені, - із радістю в очах попросила вона.

- Але я не писав ніколи їх, - засміявся я.

- А ти спробуй. Тобі вдасться. Ти талановитіший, ніж тобі здається.

Дівчина, злегка вальсуючи, відійшла від мене, її усмішка кидала виклик.

Тепер не відступишся. Не міг же я просто відказати їй… А що я взагалі втрачаю? Що, що… Власну самооцінку... Вона й так нижче плінтуса, і не просто так. Нема чого безталанному телепню завищувати собі планку.

- Про що писати? – насуплено спитав.

Дівчина ходила по колу. Торкалась мокрого листя, холодного заліза паркану.

- Про ніч. Місяць. Тишу. – відповіла вона мені із блиском в очах.

Не знаю скільки часу в мене забрало написання вірша, можливо хвилин двадцять, а може й цілу годину. Замовниця все дивилась на мене, майже не кліпаючи очима, притиснувши руки до грудей. Там склав, там зарифмував… Здається так це робиться… До чого гидотно вийшло.

Настала найдовша хвилина мовчання із усіх.

- Ну, вибачай… Я віршів не складаю, тому й вийшло кепсько.

Дівчина переривчасто дихала. По щоках котились сльози. Закрив долонями обличчя, вона заплакала. Я злякався. Підійшов до неї і обійняв, не залишати ж її просто так в сльозах? Це повне фіаско! Довести когось до сліз лише кепськими рядками, це щось нове. Сама напросилась. Говорив, що не вмію, ніколи не писав.

Раз у раз оправдовувався я у власних думках.

- Чому ти так до себе ставишся? – ображено запитала вона. – Обманюєш усіх, що погано у тебе все виходить. Гидкі вірші, негарні оповідання, нічого не виходить, і не вийде ніколи. Ти вкладаєш душу в усе що робиш. Ти допомагаєш друзям за спасибі, і радієш цьому, розуміючи, що тебе цінують. Ти кажеш, ніби нема нічого гарного в цьому похмурому, сірому світі, але годинам можеш дивитись на самотнє зимне дерево, вкрите снігом. Падкий до цвіту бузку. Що з тобою не так? Чому ти сумуєш?

Ось тут я здивувався. Звідки їй так багато про мене відомо.

Я ні з ким не говорив про красу дерев взимку, або про сидіння в бузкових кущах. Останнє то й взагалі з далекого дитинства. Нікого поруч тоді не було…

Біль і гіркота накотились хвилею, змиваючи недовіру і підозри до незнайомки десь глибоко в безодню. Смертельна слабкість поглинула мене, і тіло впало на лавку. Повністю знесилений… Навіть голову тримати невзмозі. Дівчина сіла поруч и поклала важку від дум голову собі на коліна.

- Навіщо ти робиш себе вигнанцем? Ти не любиш повної самотності. Ти біжиш від неї. Нічні прогулянки під музику… Це втеча від чотирьох стін, котрі просочені відчуттям страху, невизначеності і невпевненості. Вони немов чудовиська пожирають тебе. Музика викликає мрії, світи в яких ти хочеш жити по справжньому. Буди поруч із тими, хто тобі не байдужий. Знайти ту, із якою зустрінеш майбутнє. Нескінченно крокуючи вперед, ти втікаєш від минуло. Від теперішнього… Рятуючись від трясовиння смутку, ти почав писати. Писати історії, у яких ти ховаєшся від самого себе. У віршах ти ховаєш сльози, які соромишся показати в житті.

- Мені… Я. – солоні краплі залили моє обличчя.

«Звідки тобі відомо? Я нікому не казав про це?». Вона, немов виривала мертві шматки із хворого серця. І від кожного доторку ставало все тяжче, болючіше, соромніше. Змилуйся… М’які й легкі вуста торкнулись мого вуха.

- Я завжди буду поруч. Я – твоя Маргарита, а ти мій Майстер. Тобі не потрібно шукати натхнення у смутку. Ось… Воно тут, твоя голова у натхнення на колінках, - як легкий вітерець вона шепотіла. – Якщо не хочеш писати для себе, якщо нема кому присвятити вірші… Твори для мене. Розповідай історії моїм вухам. Бо в твоїх творах я живу.

Незнайомка підняла мою голову та поцілувала вуста. Теплота заповнила чорну діру у грудях. Важкий тягар на серці, кудись щез. Я закрив очі і заснув.

Прокинувся вранці у ліжку, вдома.

Отже, це був сон…

Неймовірно прекрасний і реалістичний. Але всього-на-всього сон.

Хоч там як, але ця ніч на мене вплинула. Ні… Життя різко не перефарбувалось у веселкові кольори. Гроші не сипались із неба, а люди здавались саме такими, якими завжди були. Усі похмурі кольори залишились улюбленим. Самотні прогулянки – необхідність. Депресивна музика - акомпанемент по життю.

Це був сон… Її не існує в реальному житті. Плід моєї уяви. Це все через комплекси і постійну самотність. Все це схиблена фантазія…

Я – безумець… Безумець, що гуляє по самотніми стежками із посмішкою на вустах.

 

Володимир ШТЕРНОВ