Літературний форум
КНИЖКИ

РУСИНСЬКА ПРАВДА СВІТЛА І ТЕРПКА

06:34 18.06.2022

РУСИНСЬКА ПРАВДА СВІТЛА І ТЕРПКА

 

 

Ся книжка досить незвична зовні – на першій сторінці обкладинки невільницький портрет інженера-дисидента Івана Русина роботи Опанаса Заливахи. На останній – портрет його дружини Жанни Хоменко теж роботи Заливахи, але уже на волі бувши.

Розпочинається книжка Івана РУСИНА НЕВІЛЬНИЧІ МАНДРИ  інтервйом автора книжки з Василем Овсієнком – редактором-упорядником сього видання.

Автор виступає добрим оповідачем, мова його штивна а вартісна, цікаві характери, подекуди і гумор, хоч і терпкий: «старостою того хору був Борис Рябокляч, син Івана Рябокляча – теж цікава особистість», «Антоненко-Давидович. Сей узагалі нічого не боявся він свідомо ішов на усе, і де тільки була нагода, він завжди спілкувався з молоддю, бо се було для нього святе – що прийде на зміну молодь. Бо він відчував, що уже літня людина, він теж був ляканий, але, ще раз підкреслюю, се був лицар, наш провідник, можна сказати. Се той Мойсей, що вів, і він знав, куди він нас веде», «університетський філософ, який і зараз, здається, філософує, Шинкарук – стерво таке, що воно буквально з піною у роті кричало, що усе правильно, що совєтская власть – се чудово, а ви такі-сякі, ми за вас кров проливали, захищали, дали вам можливість учитися, а ви тут бунтуєте», «ми справді не були такими явними противниками того режиму – ми хотіли його якоюсь мірою покращити. І ніхто собі навіть не уявляв, що його можна повалити», «завдання було якойся витримати, зберегти людську гідність чи хоча би подобу її у тому гадючнику».

Ув  інтерв’ю і у книжці загалом Іван Русин тепло, точно, адекватно і чітко окреслює портрети Василя Підгородецького, Михайла Сороки, Опанаса Заливахи, Олеся Зарецького, Олександра Мартиненка, Ераста Біняшевського, Ярослава Геврича, Романа Дужинського, Юрка Шухевича, Михайла Луцика, Степана Сороки, Евгена Сверстюка, Олександера Луценка.

Цікавим і незвичним є роздум про тягар   дисидентства, що лежить на родині. І самотність має свою двоякість, і шлюб. Усе залежить від вірности і стоїчности дружини та рідних та від самої людини, чого вона потребує – родинного тепла чи самотної свободи – «багато просто по людськи заздрили мені, що маю вірну жінку з донею, що маю можливість чекати вістки, що є кому на мене чекати». Але у сьому не тільки і не стільки  приємність а й і  гіркота спочувань видива своєї жінки-терпилихи – «стоїть моя жінка – терпилиха, на вулиці Ірининській. Змерзла, синьо-сіра, з клунками у руках і з такою надією дивиться на ті заґратовані, завішені вікна отої сірої фортеці…Шкода мені її страх як стало. Буквально аж спазми скрутили горло».

Прикметно, же від нудьги а одноманітности тюремного життя автора рятував українець Василь Наріжний своїми москворотими повістями.

У наступних розділах автор оповідає про технологію ґебістського конвеєра фальсифікацій («я того Берестовського боявся – він мабуть був психологічно сильніший мене. Я так відчував. Коли він ставив питання, то я мусів викручуватися», «знайшли побутову статтю, як ото кажуть, ПОДВЕСИЛИ СОПЛИ», «держави каґеберії», «відчуття утрати орієнтації у часі а просторі», «усіх, хто не збирається каятись, примусили ПАХАТЬ»), про умови утримання у тюрмі і у зоні («було також багато так званих поліцаїв. Оті старалися прислуговувати начальству в усьому. Вони й огорожу, і колючий дріт ремонтували», «важко я не переживав, такий характер», «так звана кумчасть», «були випадки, коли напихали і під лави, бо там немає багажних місць. І пхалися туди, як потім мені пояснили, так звані пітухи. Чого тільки не трапляється на сьому грішньому світі», «людина здебільшого ув екстремальних умовах, а тим паче зек, потребує виговоритися. І кожен розвиває, творить свою легенду », «то тільки українські націоналісти мали таку розкіш поділятися, мабуть, за принципом, БО БАГАТО НАС Є», «мав спочатку трохи конфлікт із бригадиром. Був се колишній поліцай, якийся Пилипчук з Волині, який досиджував свою кару і старався побільше заробити грошей», «старались викласти мені свої вимріяні роками ідеї чи плани на здобуття незалежности. Инакше кажучи користалися наявністю вільних вух. Бо наскільки я згодом збагнув, вони один одного уже не слухали. Очевидно. Уже знали усе про усіх,  або хто чим ГОНИТЬ», «і у неволі проявляється поділ українців на галичан і наддніпрянців», «узяв і я алюмінієву ложку, яку потім, за табірною традицією, перекинув  через загорожу у зону», «страшно мерзенні типи – оті зеки. Як тільки помітили, що мене пресують, то і самі готові свою лопату землі кинути»), та дегероїзує провідних шістдесятників, що зламалися і далися набік (Іван Драч, Ліна Костенко, Іван Дзюба, Ярослав Кендзьор).

Ще раз мовлю – мова твору доволі штивна, смачна, з використанням народних приповідок: «мовчи, глуха, менше гріха», «пошивався у друзі», «рішенець», «засвіти душу», «якойся воно буде. А буде – як Бог дасть», «думки знову і знову ідуть додому», «якийся шмерко», «семи сезонне пальто».

Є і глибокі цитати і думки, що мають вагомість поза часом а темою: «ті, хто у великій війні приймають на себе перші удари , перемогу  святкують рідко. Пам’ять про них живе у віках і відгукується у серцях нащадків щемливим болем і синівською удячністю», «усе се завжди не було даремним. Боротьба, кров і страждання за волю завжди з Божою поміччю приносять волю народові і незалежність державі», «імперії завжди трималися купи тільки насильством», «одні відійшли, инші відбулися, а ще инші прийшли. А усі разом таки досягли мети і здобули вимріяну Перемогу», «коли переїжджали Хутір Михайлівський, згадав роман ЗА ШИРМОЮ Антоненка-Давидовича. І мушу сказати вам, що було майже таке відчуття, як він описав. Дійсно, ріжниця між московитськими пейзажами і будівлями та нашими хатами в садках і квітах», «мало людського у тих людях».

Перлиною книжки є розділ ДРУЗЬ про близького друга сім’ї, українця і… сексота. Евген Михайлюк. «Мав на одному поверсі дві двокімнатні квартири. Приймав гостей ув одній, такій скромно обставленій , ХОЛОСТЯЦЬКІЙ квартирці. У ту другу, сімейну квартиру ніколи не запрошував. Є такі кадри, що у гості залюбки ходять, а до себе не кличуть».

Дивним видається те, же на презентації книжки у СМОЛОСКИПІ дружина автора возвеличила в порядности відомого сексота Василя Яременка, про якого відверто написала Світлана Кириченко у своїх споминах ЛЮДИ НЕ ЗІ СТРАХУ, а її чоловік Юрій Бадзьо через сього добродія відсидів 10 років. Було і инше на презентації – одна дама ніби випадково вимкнула світло у приміщенні. Потім увімкнула. Се знак, що СБУ – КҐБ – Ґестапо досі записує своїх колишніх клієнтів.  Коли плівка закінчується, комусь треба переувімкнути світло. На засіданнях УК на Ярвалу, 9 се відбувалося чи не кожного засідання.

Книжка цікава, вартісна. Дай Боже їй найширшого читача а автору та його чарівній жінці щастя і здоров’я на многая літА.

 

p.s. Іван Русин помер у США. 

Роман КУХАРУК