Літературний форум
Класики

ОЛЕКСАНДЕР ТЕСЛЕНКО

14:57 10.07.2016

ОЛЕКСАНДЕР ТЕСЛЕНКО

Минуле української фантастики[1]

У попередній статті було згадано, що новий період в українській фантастиці став часом появи авторів, які відразу стали орієнтуватись на всесоюзну читацьку аудиторію і вважати себе радянськими, а не українськими фантастами. «Застійні» сімдесяті жорстко, а то й просто жорстоко перевіряли творчу молодь на патріотизм, і несолодко доводилося тим, хто не поспішав зрікатися свого коріння і ставати «советским человеком». Тим красномовнішим є той факт, що однією з найвизначніших постатей нового періоду в українській фантастиці став уродженець «інтернаціонального» міста Донецька Олександр Тесленко.

Олександр Костянтинович Тесленко
(1 січня 1949 – 11 червня 1990)

Український письменник-фантаст, журналіст, укладач збірників. Народився в Донецьку у родині письменників Марії Лісовської та Костянтина Тесленка. Батько майбутнього фантаста був письменником-патріотом, якому завдячувало своїм громадянським світоглядом чимало вихідців із шахтарського краю, зокрема Василь Стус. Певну роль Костянтин Макарович відіграв і у долі відомого українського фантаста Віктора Савченка: 1972 року редактори донецького журналу «Донбас» Кость Тесленко і Григорій Кривда опублікували повість молодого дніпропетровського автора «Я ще повернусь» та ще кілька творів переслідуваних КГБ українських патріотів, за що обох редакторів звільнили з роботи…

Після закінчення середньої школи Олександр Тесленко працював на деревообробному заводі, а потім санітаром у хірургічній клініці. Після закінчення в 1975 році Київського медичного інституту став лікарем-анестезіологом у клініці серцевої хірургії. Його приятель, письменник-фантаст Олег Романчук пригадує: «Гіппократ жив у ньому, хоча офіційно розв’язався Сашко із медициною, здається, в 1979 році. Але він завжди пам’ятав, що є лікарем. Був гарним психологом. Якось признався, що дуже хотів стати лікарем-психіатром. Став письменником. І письменником гарним, талановитим. Утім, лікар жив у ньому. Мав Сашко знаменитий портфель, в якому було геть усе на всі, здавалось би, найнесподіваніші житейські випадки: рукописи й книги, молоток і обценьки, бинт і лейкопластир, пінцет і ножиці, кілька різновидів клею, таблетки і зеленка, ізоляційна стрічка й шматок дроту... Завжди з повагою згадував свого колишнього шефа – академіка Миколу Амосова, якого з тонким гумором умів напрочуд дотепно копіювати у манері розмовляти. Мав гарних друзів – медиків, з якими вчився і працював, і які цінували його талант лікаря, письменника...».

Літературний шлях Олександра Тесленка починався з поезії. Вірші він писав іще в школі, дебютував ліричною добіркою в альманасі «Вітрила». Проте поетичної книжечки так і не дочекався. Хоча багато його ліричних рядків побачило світ: Тесленко щедро вкраплював їх у тексти повістей та оповідань, «приписував» улюбленим героям і окремі строфи, і цілі вірші…

Непередбачене передбачення.

Захід сонця в густу траву.

Спогад перший. Останнє побачення.

Вічний докір. Невже я живу?

Наша совість народжена вдруге.

Хай з реторти, а все-таки є.

Передбачення болю і туги

Захід. Сонце. Твоє і моє.

Писати прозу Тесленко почав у студентські часи, перший твір опублікував у 1971 році. Чернетки багатьох оповідань дебютної збірки «Дозвольте народитися» було створено під час нічних чергувань у клініці. Маленьку затишну ординаторську, де визрівали й поетичні рядки, і фантастика, і «земна» проза, молодий автор неодноразово змалював у своїх творах. У 1978 році Олександр Тесленко починає працювати старшим редактором відділу прози журналу «Дніпро», наступного року збірка «Дозвольте народитися» виходить видавництві «Молодь», у серії «Перша книга прозаїка», і її автора приймають до Спілки письменників України. Далі в середньому що два роки з’являються нові фантастичні книжки письменника: «Кут паралельності» (1982), «Корида» (1983), «Викривлений простір» (1985), «Дьондюранг» (1987), «Кам’яне яйце» (1988). Кращі твори фантаста виходять у перекладі російською мовою у збірках «Испытание добром» (1984) та «Искривленное пространство» (1988) московського видавництва «Молодая гвардия». Практично щороку (окрім періоду 1982–84 років) його оповідання та повісті з’являються у колективних збірках. З 1985 року Тесленко перебуває на творчій роботі, водночас обіймає посаду секретаря Комісії Спілки письменників України з пригодницької й науково-фантастичної літератури.

Більша частина фантастичної спадщини Олександра Тесленко присвячена планеті Інкані – «штучній планеті 142-го зоряного метакаскаду в астероїдному поясі Сонячної системи. Віддаленість од світила – 476 мільйонів кілометрів, клімат щонайліпший. Навколо буяє зелень, неподалік стоять зорельоти». Головні герої багатьох його творів – біокібери: Дьондюранг, Центуріон, Доброслав, Фоліана, Русуля… Змальовуючи їх, автор знову й знову загострював увагу читача на віковічному двобої добра і зла, правди і кривди, любові й ненависті. Незмінно, непоступливо цінував чесність, сумління, порядність, доброту. Саме ці звичайні, але особливо дорогі письменнику риси людської вдачі оспівано в оповіданнях «Дьондюранг», «Русуля», «Крізь базальт Інкани», повістях «Крокодил не хотів літати», «Модель абсолютно чорного тіла» та інших творах. «Біокібер Дьондюранг» – так полюбляв підписувати свої листи Сашко Тесленко…

Трагічного для України 1986-го Олександр Тесленко став одним з перших «ліквідаторів» на Чорнобильській атомній станції. Майже одразу – як капітан медичної служби. Його давній приятель, письменник Микола Славинський згадує: «Він став одним з перших «ліквідаторів», «сталкерів». Без респіратора, рятівної гуми чи броні – вперед і вперед. Чому, навіщо? Ніколи не забудеться скупа відповідь: «У пеклі завжди найнеобхідніші санітари. А я, поки став кардіологом по-амосівськи, пройшов їхню школу». Пізніше – після прямих і опосередкованих розпитувань – докинув: «3нав, що в зоні не буде не тільки новітніх апаратів, а й бинтів, анальгіну, чистої води». За покликом душі занурився в атомний чорторий – через кілька невловно швидкоплинних тижнів повернувся до притихлого Києва. Ніби й не змінився. Так само лагідно всміхався, доброзичливо іронізував, палив запахущі міцні кубинські сигарети, ненастанно читав і перечитував чужі рукописи, які нагромадилися за незапланованої відсутності, писав рецензії, а в очах уловлювалася така пустельність, прохоплювалася така позаземна, сатурнівська чи уранівська, вимороженість – до глибин ясних голубуватих зіниць, до корінців прожилок, що аж страшно ставало».

Олег Романчук, зі свого боку, свідчить: «Він дуже змінився після того. Іноді розповідав про бачене. Про той рейвах, що там панував. Про той соціалістичний безбаш. Але розповідав далеко не все. «Друже, давай-но облишимо цю невеселу тему», – зітхав Сашко, коли я намагався вияснити для себе деякі подробиці того радіоактивного лиха. Невдовзі у «Кам’яному яйці» появляться такі рядки. Симптоматичні: «Колись я був певен, що будь-яке безумство в державних масштабах не вічне. Проте зараз я з кожним днем все більше переконуюсь – ми всі заходимо у страхітливий тупик, з якого немає вороття... Таке враження, що ми всі перетворилися на ходячі «ілюстрації результатів духовної рекастрації»... Він добре знав, що писав, що хотів сказати цей біокібер Дьондюранг, Констанцій Девіс...»

Олександр Тесленко не лише писав фантастику, але й усіляко сприяв її розвитку та поширенню в Україні як редактор, рецензент, укладач збірників (зокрема, «Пригоди, подорожі, фантастика» (1981, 1986), «Сучасне фантастичне оповідання» (1990)) й організатор. «Фантастика – універсальний жанр. Вона здатна органічно поєднати в собі можливості прози і поезії, драматургії і гумору, філософії і точних наук», – говорив він. «Про його доброзичливість до авторів-початківців можна було б розповідати багато. Дуже вболівав про долю, майбуття української фантастики. За десятьох робив, щоб знали її за межами республіки, всіляко пропагував і поширював. Ніколи не був категоричним у судженнях про людину (хіба вже коли остаточно переконувався, що має справу з негідником). Завжди давав людині шанс виправитись, змінити про неї думку на краще», – каже Олег Романчук. «Кидався до Чернігова – сподівався, що там знайдуть якусь тонну паперу для видання творів фантастів-початківців… Дзвонив, писав листи, узгоджував дати зустрічей як секретар Комісії з пригодницької та науково-фантастичної літератури сумлінно вів протоколи зборів, засідань, дискусій», – згадує Микола Славинський. Один із авторів цієї статті, Олександр Левченко, у часи своєї «літературної юності» вже знав про найкращі людські риси Тесленка: «Ярослав Павлюк, який наприкінці 80-х років доброзичливо зустрів мене у Львівській Спілці письменників, прочитавши мої перші фантастичні речі, сказав: «Ти, головне, пиши, ми це все закинемо до Сашка Тесленка. Він обов’язково допоможе!». Але Тесленка невдовзі не стало…».

Олександр Тесленко писав фантастику – і водночас примудрявся бути умільцем-практиком. Гарно столярував і слюсарив, «оживляв» старі швацькі машинки (і сам шив), міг професійно полагодити взуття, знався на всіх електричних приладах: ремонтував праски, телевізори, каміни, міняв запобіжники, вимикачі. Був страшенно допитливий, майстровитий.

У завершальному періоді своєї творчості Тесленко демонструє зрослу майстерність як прозаїк, філософ, футуролог, привертає увагу критики розкутістю мислення, несподіваністю аналогій, намаганням зазирнути за Межу… Відчувається, що автор уже попрощався в поривною молодістю, вийшов на нову, вищу творчу орбіту. Яскраве свідчення – останні твори: повісті «Пилосос історії», «Анатомо-поетичні композиції», низка оповідань, а також роман «Як зустрітися з Богом?», який, на жаль, урвався на півслові. Те, про що письменник розмірковував упродовж років, спресувалося в глобальному підсумковому запитанні: «Хто ми такі на тлі Вічності?». Автор досліджує у творі земні причини вселенського лиха, простежує – до вражаючих, інколи аж натуралістичних подробиць – процес невідворотного наближення трагедії. Ніби рефрен повторюється, варіюється жорстке узагальнення: «І ось так одне величезне божевілля підвело риску під усіма буденними дрібними і вже звичними безумствами».

В останніх Тесленкових творах часто-густо фантастичне змальовано як реальне, реальне – як фантастичне. Грань між цими двома началами стирається, стає невловною. Знову й знову постає одвічне «прокляте» запитання: «Всесвіт для людини? Чи людина для Всесвіту?». Наче відчуваючи подих близької смерті, Олександр Тесленко вихлюпував на сторінки сумовиті роздуми про долю й покликання митця, незахищеність справжнього таланту. І роман «Як зустрітися з Богом?» (надто ж його четверта, «синтезуюча» частина, безпосередньо присвячена чорнобильській зоні, де зустрічаються головні герої твору), і останні повісті позначені автобіографічністю, виразною, щирою сповідальністю, в якій гармонійно поєдналося те, що завжди обстоював автор: «Порядність, Обов’язок, Любов, Непідкупність, Правда»…

Трагічна смерть Олександра Тесленка стала несподіваним ударом для всіх, хто його знав. Олег Романчук згадує: «Той нічний дзвінок із Києва мене приголомшив. Утім сказати так – нічого не сказати… Влітку ми планували податися на Волинь, де Сашко ще ніколи не був… А в день похорону мене просто душили сльози від усвідомлення власного безсилля щось змінити, від цієї великої несправедливості… Гарний сонячний день. Ми сидимо в літньому кафе й згадуємо… Говоримо гарні слова про Сашка, а на душі тоскно і щемно. Боляче. Така несправедливість…».

У перший день 2009 року Олександрові Тесленку могло виповнитися всього лише шістдесят…

Фантастичні твори письменника

Романи

        ·            1989 – Як зустрітися з Богом

Повісті

        ·            1979 – Дьондюраг

        ·            1980 – Кут паралельності

        ·            1982 – Танець діліаків; Дощ; Випробування добром

        ·            1983 – Світячи іншим…; Діти Ніколіана; Корида; Викривлений простір

        ·            1988 – Крокодил не хотів літати; Модель абсолютно чорного тіла; Кам’яне яйце; Генерал передчуває

        ·            1989 – Рапана старого Петера; Пилосос історії; Решта залежить від нашої уяви; Кольорові сни ідіота; Це колись було…

        ·            1990 – Анатомо-поетичні композиції

Оповідання

        ·            1976 – Слово старого Джина; Дьондюраг

        ·            1977 – Повернення з Інкани; Фоліана; Коефіцієнт дельта Ір

        ·            1978 – Дозвольте народитися; У моєму серці немає зла

        ·            1979 – Запрограмоване щастя; Камчуг; Помилка Дьондюрага; Інкана; Мати на Інкані; Посмішка кібера; Румеч; Монолог одного самітника; Тату, про що ти думаєш?

        ·            1980 – Орлан (Орлан Стах);

        ·            1981 – Випробування добром; Корида; Русуля; Програма для внутрішнього користування

        ·            1982 – Не бйся власної тіні; Крила; Лікар приходив

        ·            1983 – Ультрамарин вечірньої пори; Планета білих акацій; Не бійся власної тіні

        ·            1984 – Маленька історія

        ·            1985 – Гак Альбіноса; Прийду завтра; Місяця срібний ріжок

        ·            1986 – Просто так, для щастя

        ·            1987 – У передчутті передчуття; Колесо

        ·            1988 – Полігон «Розгнівана сирітка»; Киця охляла; Крізь базальт Інкани; Восьме життя;

        ·            1989 – Гідне уваги зникає безповоротно; Гарний Вуль Гріллотальпа; Живий рис

        ·            1990 – Навіщо я зазирнув у майбутнє?

Книжки фантастики українською мовою

Колективні збірки

        ·            Пригоди, подорожі, фантастика-79. – К.: Молодь, 1979

o   Тату, про що ти думаєш?; Монолог одного самітника

        ·            Пригоди, подорожі, фантастика-80. – К.: Молодь, 1980

o   Орлан

        ·            Атланти з планети Земля. – К.: Веселка, 1981

o   У мене в серці нема зла; Русуля

        ·            Пригоди, подорожі, фантастика-81. – К.: Молодь, 1981

o   Програма для внутрішнього користування

        ·            Пригоди, подорожі, фантастика-85. – К.: Молодь, 1985

o   Прийду завтра…; Ультрамарин вечірньої пори

        ·            Пригоди, подорожі, фантастика-87. – К.: Молодь, 1987

o   Колесо

        ·            Дзвони зеленої Галактики. – К.: Веселка, 1988

o   Крізь базальт Інкани

        ·            Пригодницько-фантастичні оповідання. – К.: Молодь, 1988

o   В моєму серці немає зла

        ·            Гостинець для президента. – К.: Радянський письменник, 1989

o   Решта залежить від вашої уяви

        ·            Сучасна фантастична повість. – К.: Молодь, 1989

o   Рапана старого Петера

        ·            Ризиконавти. – К.: Веселка, 1990

o   Живий рис

        ·            Сучасне фантастичне оповідання. – К.: Молодь, 1990

o   Колесо; Іронічний диптих (Місяця срібний ріжок; Киця охляла)

Окремі видання

        ·            Дозвольте народитися. – К.: Молодь, 1979. – 144 с. – (Перша книга прозаїка)

У фантастичних оповіданнях та повісті, що входять до цієї книжки, автор розповідає про життя наших нащадків на штучних планетах, біокіберів, які допомагають людям робити нові відкриття, удосконалювати досягнення науки і техніки. «Дозвольте народитися» – перша книга автора.

        ·            Кут паралельності. – К.: Радянський письменник, 1982. – 232 с.

Друга книжка молодого українського фантаста Олександра Тесленка якоюсь мірою є продовженням його першої книги «Дозвольте народитися»; їх об’єднують багато спільних героїв, а також сутність ідей, які розвиває автор. Люди й біокібери, Земля і Космос, проблеми буденні і святкові, шляхи до досконалості фізичної та духовної – все це хвилює письменника.

        ·            Корида. – К.: Молодь, 1983. – 120 с. – (Бібліотека юнацтва «Компас». Пригоди. Подорожі. Фантастика)

 


        ·            Викривлений простір. – К.: Радянський письменник, 1985. – 208 с.

Маргони – агресивні пришельці з космосу – хочуть, підступно знищивши людство, заволодіти перлиною всесвіту – планетою Земля. Про те, як було зірвано цей намір, мовиться в гостросюжетній, напруженій повісті «Викривлений простір».

В оповіданнях молодий український радянський письменник-фантаст, як і в попередніх своїх книгах, знову повертається до «старих і випробуваних» героїв – біокіберів. Твори пронизані думкою: людина мусить гідно нести високе звання мислячої гуманної істоти.

        ·            Дьондюранг. – К.: Веселка, 1987. – 248 с. – (Пригоди. Фантастика)

У цю збірку увійшли оповідання та повісті про земні й космічні проблеми людства, про складні взаємини людей з біокіберами, про шляхи фізичної і духовної досконалості наших нащадків. Читачі зустрінуться з улюбленим героєм письменника – біокібером Дьондюрангом, стануть учасниками подій на штучній планеті Інкані в астероїдному поясі Сонячної системи.

        ·            Кам’яне яйце. – К.: Радянський письменник, 1988. – 304 с.

Нова книжка фантастики українського письменника Олександра Тесленка, куди увійшли повісті та оповідання, звертається до проблем дуже реальних, земних, моделює морально-етичний стан суспільства майбутнього. При цьому прозаїк ставить кардинальне питання: стануть люди машинами чи машини стануть людьми? Письменник не прагне спростити відповідь на це питання, розуміє, що революціонером чи реакціонером у науково-технічній революції є саме людина. Твори письменника, що увійшли до книги, гостросюжетні, з елементами гумору та сатири.

 

 

У статті використано матеріали сайтів
«Архив фантастики» (
http://archivsf.narod.ru/)
«Музей дисидентського руху» (
http://www.khpg.org/archive/)
«Сайт Олександра Левченка» (
http://levch.ho.ua/)

«Універсум» (http://www.universum.org.ua/),
спогади
Олега Романчука та Миколи Славинського

Віталій Карацупа, Олександр Левченко

З журналу УФО




22 грудня 1948 р. (за паспортом 1 січня 1949 р.) у Донецьку народився український письменник-фантаст, Олександр Тесленко.
Його батько, Костянтин Макарович Тесленко (1917-1988) – рідний племінник письменника Архипа Тесленка; син учителя. Мати – Марія Павлівна Лісовська (1922-1981), письменниця. Костянтин і Марія студентами Харківського університету закохалися та побралися. Згодом випускники університету приїхали у Донецьк і викладали українську мову і літературу в середній школі № 75.
Як усі повоєнні діти Санько виховувався вулицею, бігав із ключем на шиї та шматком хліба з сіллю в руці. Пишався, що тато був шкільним учителем Василя Стуса; а письменник-фантаст Віктор Савченко називав батька своїм учителем.
Школярем Сашко почав писати вірші, дебютував ліричною добіркою в альманасі «Вітрила», а потім надовго замовк. Пізніше у свою прозу щедро вкрапляв поезію, приписуючи її персонажам.
Непередбачене передбачення.
Захід сонця в густу траву.
Спогад перший. Останнє побачення.
Вічний докір. Невже я живу?
Наша совість народжена вдруге.
Хай з реторти, а все-таки є.
Передбачення болю і туги
Захід. Сонце. Твоє і моє.
Після середньої школи Сашко став студентом першого курсу Донецького університету. Він попросив у другокурсника Василя Голобородька почитати книгу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Після доносу добродіїв «куди треба» їх обох у січні 1967 року вигнали з комсомолу і з університету.
Довелося Тесленкові працювати на деревообробному заводі, а потім санітаром у хірургічній клініці. Сашко Тесленко згодом став студентом Київського медичного інституту ще і зіркою в гуртожитку, бо умів геть усе: слюсарювати, столярувати, ремонтував старі швейні машинки (і сам шив), розбирався в усіх електричних приладах, лагодив праски, телевізори, каміни. ормуванню світогляду молодого поета. У цей період письменник Олександр Тесленко був частим гостем у родини Стусів.
Він писав прозу, у 1971 опублікував перше оповідання, знімав аматорські фільми, навіть намагався екранізувати власні повісті; учив угорську мову, перекладав твори московських письменників-фантастів.
У 1975 році закінчив медичний інститут, став лікарем-анестезіологом у клініці серцевої хірургії під керівництвом М.Амосова.
У 1978 р. працював старшим редактором відділу прози журналу «Дніпро». На громадських засадах вів у журналі «Наука і суспільство» розділ «Фантастика», тому приїздив до колег за листами. Володимир Чопенко згадував: «Сашко навідувався до нас часто, бува, засиджувалися допізна, розбавляючи житейські й літературні балачки червоним винцем. Він заявлявся з бородою і без, голений «під Котовського» і з жорстким «їжачком», в окулярах і без них…»
04 У 1979 р. після виходу першої книги «Дозвольте народитися» Тесленка прийняли до Спілки письменників України. Його приятель, письменник-фантаст Олег Романчук пригадує: «Гіппократ жив у ньому, хоча офіційно розв’язався Сашко із медициною, здається, в 1979 році. Але він завжди пам’ятав, що є лікарем. Був гарним психологом. Якось признався, що дуже хотів стати лікарем-психіатром. Став письменником, письменником гарним, талановитим. Утім, лікар жив у ньому. Мав Сашко знаменитий портфель, в якому було геть усе на всі, здавалось би, найнесподіваніші житейські випадки: рукописи й книги, молоток і обценьки, бинт і лейкопластир, пінцет і ножиці, кілька різновидів клею, таблетки і зеленка, ізоляційна стрічка й шматок дроту… Завжди з повагою згадував свого колишнього шефа – академіка Миколу Амосова, якого з тонким гумором умів напрочуд дотепно копіювати у манері розмовляти. Мав гарних друзів – медиків, з якими вчився і працював, і які цінували його талант лікаря, письменника…».
Здавалося, все пішло на добро: зустрів свою кохану, народився у них Сашко-молодший. Та у 1981 році померла мама, батько не зміг без неї жити – теж лишив цей світ.
06 Prostir
З першого дня катастрофи капітан медичної служби Олександр Тесленко брав участь у ліквідації аварії на Чорнобильської АЕС. Це він пішки здолав пекельний вир, знайшов місцину для першого військового госпіталю біля села Стещино. Це він на РАФіку-санітарові із наліпкою на передньому склі «ПРОЇЗД ВСЮДИ» приїхав до Києва, взяв «безбашенних» журналістів і привіз до аварійного реактора. Завдяки цим відчайдухам у газеті «Молодь України» серед зливи брехні проросли паростки правди. «Збираючись гуртом, гомоніли про те, се, вином «Каберне» виводили стронцій з організму, і дякували Сашкові за нагоду побувати «там».
«Буквально за кілька місяців до смерті сиділи із Сашком у редакції. Для мене він був характерником: погляд, голос, кремезна статура, сильні (як у коваля) руки… Кепкували з моєї лисини: та то від радіації… Сашко сміявся нарівні з усіма, а потім сказав рівним голосом:
– Ну, а я вже все. Капець!
– Сашко! Та перестань хернею займатися…
– Хлопці! Кого ви втішаєте? Я ж медик… У мене он вже нігті на ногах почорніли…»
41-річний Олександр Тесленко відійшов у фантастичний світ 10 червня 1990 року, похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 33). Після смерті О. Тесленка залишився незакінченим роман із символічною назвою «Як зустрітися з Богом?». Дружина Іда з малим Сашком переїхали до Лондона. Сьогодні в Англії скромно, самотою живе Олександр Олександрович Тесленко.

Гру 21, 2015Ганна Черкаська

 


 


[1] Продовження. Початок в «УФО», №№ 2, 2007; 1–4, 2008; 1–2, 2009