Літературний форум
КНИЖКИ

ЖИТИ І ВМЕРТИ ПО ФАКТУ СЕРЦЯ

17:33 11.05.2016

ЖИТИ І ВМЕРТИ ПО ФАКТУ СЕРЦЯ

 

Російська література має цілий пласт прози, що базується на первинній, істинно російській реальності – з героями, людьми, природою, правдою.

Сю прозу називали дєрєвєнской (Бєлов, Можаєв, Абрамов, Євґєній Носов ), почвєнной (Распутін, Астаф’єв, Всеволод Іванов), природолюбною (Прішвін, Біанкі) – але вона справді російська.

Саме до такої прози достосовуємо доробок сучасного російського письмака Алєксєя ВАРЛАМОВА.

Глибиною психольогізму відзначається повість НАРОДЖЕННЯ. Процес життя до народження малюка, перипетії життя його тата і мами та инших людей і красномовний фінал – от і весь сюжет.

 Психольогія жінки («те, що в неї не було дитинчати, не просто її печалило, а позбавляло сенсу саме її життя», «вона лежала в обривках якихось відчуттів і думок»), відчуття чоловіка («друзі, котрих він розгубив, тому що друзям заздрив так, як нікому. І чим ближчим друг був, тим тяжче він переживав успіхи того друга», «межи ним теперішнім і тим, ким він мав стати, лежала відстань, неспівмірна з самим життям людини, і подолати її  було ще тяжче аніж прожити життя», «нехай не в собі, але у своїй дитині зреалізувати нереалізоване ним самим»), імовірні відчуття дитини, що народжується а відтак в перші дні свого життя («вона залишалась у повній недовірі і нерозумінні, що з нею відбуваєсь, що це коїться з нею – так рано. Коли цьому ще не час бути. Вона кричала не від болю, а від нестямного жаху, але немовлятко було мудріше і упертіше, ніж вона, і краще знав що йому чинити», «теплий потік сну  поніс його далі, в життя, наповнене гуркотом, свистом. Вітром і світлом, якого було так много, як не було ще аніколи») – з цього і складається світ.

Природа є частиною відчуттів, відбиває їх як дзеркало, спороджує і упоглиблює теж: «листовина падала у калюжі, по калюжах барабанив дощ, усе було у лахмітті – і небо, і земля, і люди з в’юнкими полами плащів».

Подекуди побутові реалії поєднуються з природними і творять нову реальність – художню: «зварений із озерної води чай», «начеб б бажаючи взяти з собою відчуття темноти, змішаною з запахом озера». Подекуди автор несамохіть виходить на вагомі художні відкриття: «Прихід людини у світ і відхід з нього – це дві найбільші таїни, пізнати які, а тим більше якось на них повпливати» і психольогічну: «крепенецькі рожевощокі продав чині у брудезних халатах весело обважували похмурих спокупців», «страждання є знак нашої незалишености Богом», «досконала любов не знає страху».

ЄВА І МЯСОЄДОВ має підназву сімейний переказ. Про бабцю героя ( чи й автора): «бабця моя прощала усе чоловікові і нічого Богові – що є свідченням глибокої особистої віри, якщо замислитись», «вона уміла жити й любити – але не вміла хворіти і помирати». Мясоєдов – дідусь, що мав багато жінок. Але бабця була до нього справедливою («не будь його, сиділа б я у Твєрі») а він  ось такий: «чужа енергія була потрібна йому як повітря», «він помер у вісімдесят сім у себе вдома у сні, видко, навіть не втямивши, що з ним сталося». Автор любить своїх родаків-попередників, але любить через правду про них, цим і цінна ся повістина для читача.

ДІМ У СЕЛІ теж має підназвочку повість серця. І це справді так.

Письменник купує будинок у селі, що вмирає, живе у ньому з останніми із могікан – дєдушками і баушками. Це життя приречене, безперспективне. Але вартісне і потрібне письменнику Варламову як повітря.

Природа («звивистою каменкуватою річкою Вожеґою», «річки Чужґи», «темно-зелена до чорноти», «зимовий ліс повен був звіринецьких слідів»), побут («коли на світанку мене будили ворони, що бігали по даху», «любив туди, як мовили у селі, бувати», «у прохолодній хаті під кількома коцами і сардаком завжди спалось спокійно а легко, а вранці доторк ніг до вистиглих в ніч дошок ураз проганяло посоння»), терпкі селянські істини і психольогічні стани («безпечний а безпечальний», «був з усіх сторін москвичем», «жив у селі. Але як в ньому жити – не знав», «тутейше життя химерно текла за своїми законами з геть іншим ставленням до усього на світі, і все чужішою і чудернацькішою вона мені здавалась у процесі її пізнання», «так коротали вечори, як коротали саме життя», «починав відчувати утому і від цього дому, і від села, і від печі – від одноманітности днів. Тиша і самота давотіли на мене», «особливість сільської психольогії: тут люблять і щиро співпереживають тому, хто нещасний, але не люблять аж надто удатних»), яскраві типи російської дєрєвні, що відходять у небуття  – все це разом і витворює неповторний  світ. Одкровеннями – кожен зокрема і всі гамузом – є і герої села і повісті: дід Малахов («товаришшші», «він ніколи не висловлював сеї думки прямо і можливо навіть не додумував її аж до решти», «нова влада була для нього владою окупантів, і він не хотів поступатись їй ні у чому», «чолов’яга з конем і млином плювать на усіх хотів. Він сам проживе і сам вирішуватиме, яка йому необхідна влада. А тепер жиємо у товаришшей на їх милості», «він вріс у цю землю, де народився, і де, точно знав, що умре», «весь горів перемстою»), баба Надя («у ній теж відчувалася невдоленість власним життям»), стара Першиха («жінка, в котрій на відміну від багатьох сільських бабусенцій не відчувалося потаємного дна»), щупленькій мужичок-вбивця («кого він убив і за що, і чи не уб’є знову так само без сенсу і просто, одному Господеві відомо») баба Нюра («мати п’ятьох дітей, що втратила мужа і сина, безпечна, безпутна, лукава і простодушна солодкоїжка Нюра, що стільки винесла, що будь-хто інший звихнувся би, що не знала собі ціни, легка на образу і легка на забутість образ Нюра, що легкою, пташиною ходою крочить у чоботятах з відерком журавлини по болоті і затопенству – і є теперішня Росія»).

У процесі життя-творчости автор спошукує добрі а глибинні формули і філософсько-психольогічні одкровення: «як одного так і иншого життя не змогло зламати і скурвити, змусити зрадити те, у що вони вірили, і все ж їх обох се життя обікрало в чомусь дуже вагомому», «коли розпочалась епоха гласности, пам’ятаю, стидався того, же мій тато – цензор, тепер ще більше стидаюся сього встиду», «дивлячись на них, я думав про те, же се і є мій народ – вимучений, принижений, окрадений, кинутий серед дороги і державою, і церквою», «здавалося, що верховній владі було б добре, якби вони просто зникли, вимерли і не діймали нікого німими докорами», «від факту серця помер», «те, що не встигли вичистити товаришшші дороблять ґаспада. А село живе своїм життям. Та ні. Своєю смертю помирає».

Повістина в оповідках ПАДЧЕВАРИ  є начеб продовженням попередньої. Тональність инша – це мандри з друзями у рибні місця поза межами села : «узимку ріки перетворюються на дороги», «ланцюги глибше проїли сніг», «ліси робляться прозорими».

Варламова читати легко, приємно і радісно.

Читав би ще.

Роман КУХАРУК