Присвячую ненародженим
Вони не прощаються, бо не віталися з нами,
Вони Безіменні, та ми їх повинні назвать.
Вони нас чекають і нашими бавляться снами,
А їхня Любов не втискається в наші слова.
Розвеснені янголи, діти з чеканням старечим –
Вони про народження мріють, про ніжності рай.
Жіночі страхи та практичність, їй-бо, не до речі,
Коли Безіменному доля велить: "Обирай!"
Якщо нас обрали, за нами прискіпливо стежать,
Терпляче оплакують наші дурні помилки.
Згорає майбутнє в байдужості лютих пожежах,
А потім, воскреснувши, небу дарує зірки.
Святі неприкаяні душі мандрують за нами
Пустелею смутку й розлуки, що зветься життям.
Не кожна царівна готова до титулу Мами,
Не кожен король полюбити зуміє дитя.
Чому стільки болю судилось терпіть Безіменним?
Щасливі мадонни, що дітям дадуть імена...
О так, я жива! Я поранена дивним знаменням –
Чужа колискова у вірші моєму луна.
Відчайдушна надія
Убили маленьку мову. У Звіра виросли ікла.
Байдужі зітхнули: «Так, чудес не бува.
Слабких світ вбиває – ми вже до цього звикли,
Тож мови вмирають – так, як вода й трава».
Романтики строго дивляться в очі Долі,
Вдягнувши вбрання жалобне. А Час летить.
Йому всіх шкода: і дурнів – вони в неволі,
Й розумних – вони поніміли від самоти.
Вбивають людей, і мови нещасні гинуть
У війнах жорстоких, тихих… Життя – не гра.
Лиш мудра душа впізнає свої провини.
Які ж-то серця в шаленців, що нищать Храм?!
А мову не вернеш. І немовля окрадене
Вже зна, що слабким і вбогим у світ іде,
Бо смерть його мови стала найбільшою зрадою
Батьків нерозумних… Полює Зло на людей.
Чиясь безталанна мова рида за обрієм,
А я українську – РІДНУ – до серця тулю.
Повзе небуття у світ отруйною коброю,
Щоб вкрасти у мене право на абсолют.
Та я не скорюсь. Я з клітки втекла до Храму,
Бо вмію розгадувать загадки хмар і Ярила.
Я вірю Творцю. Вчорашні розлуки й драми
Уже не болять – я зброю із них створила.
А може, воскресне мова? Втече з полону Аїда?
Так хочеться світ зцілити! Хтось каже: «Пізно».
Ні! Хлопчик-Дніпро вже став сивочолим дідом,
Але не втомивсь нести нам у хвилях Пісню.
Пошуки раю
Наші страждання – це туга за втраченим раєм,
Наші надії – це квіти в долонях снігів.
В пошуках щастя ми всі живемо і вмираєм,
Втративши віру, простивши чужих ворогів.
Мрія про щастя іскриться в очах немовляти,
Спогад про щастя ятрить чуйне серце вдови.
Як же знайти це незнане, жадане, трикляте –
Щастя, з яким навіть зевси і крези на "ви"?
Де він, той рай? От би щастя в долоні упало!
Падають зорі, як сльози небес, у пітьму.
Ледь не втонула колись на Івана Купала.
Плакала вчора. Сьогодні тебе обніму.
Я – лиш планета, що вчасно зірвалась з орбіти
І полетіла відважно в обійми твої.
Так, ми не винні у тому, що вмієм любити.
Іншим співають хуртечі, а нам – солов'ї.
Наші страждання – це туга за втраченим раєм.
Знаю, що справжнє кохання – це рай на землі.
Вперше здивуюся: "Хто це так солодко грає?"
Світом блукають незримі сумні скрипалі.
Пророцтво ластівки
Це входить у моду – заздрити сліпоті.
Сліпому не гріх Пегасом назвати лося.
З якого «дурдому» світ цей сьогодні втік?
І що я зроблю, щоб краще йому жилося?
З яких лабіринтів Ти у рядки прийшла?
Напишеться вірш, та Небо не стане ближчим.
Себе розміняв кришталь на уламки скла,
А я поміняла морок на попелище.
Та де ж той вогонь, що серце зігріти мав?
Чекаю пророцтв – а Муза боїться бурі.
Я сонних колись будила. Тепер – німа.
Промінчик заснув на Космосу партитурі.
І все, як завжди. От тільки – змінився світ:
Дорослішим став, хоча й не зціливсь від злості.
Скінчиться війна, й ромашками у траві
Прощення чиєсь розквітне. Полине в простір
Мелодія щастя… І – це не сон мій, ні!
Це тихе пророцтво ластівки на світанні.
Немає за нас нікого в Творця рідніш,
Ми, люди, Його відрада і – в серце ніж…
І сльози останні.
Чи зможу я Тебе зі світом помирити?
Тобі присвячую
Я тисячу зірок присвячую Тобі,
А Той, хто їх створив, любов мою примножить.
Стооку самоту світ викликав на біс.
Ревуть всю ніч вітри. Вони – її сторожа.
Не хочу забувать, не смію пояснить,
Чому душа моя сто років снігом вкрита.
А Ти приходиш так, як пісня з давнини –
Омудрено-сумна, із посмішкою літа.
І Ти говориш знов, що зцілиться Земля,
Відчує скоро світ олюднення прикмети.
Покинутих уже не буде немовлят,
А сиві дідусі писатимуть сонети.
Як хочеться мені добігти, доплисти
До змін тих чарівних! Чому душа в тривозі?
Красуня з немовлям… Але НЕ ТИ… НЕ ТИ –
Всміхається вікам. А я – стрічаю осінь.
Любов – це мій причал. Обпалена душа
Крізь тижні та роки летить метеоритом.
Цей грішний світ мені зарано полишать,
Бо мушу я Тебе зі світом помирити.
Воїнам Добра
Когось розчулив мій сумний Пегас,
І ви прийшли, щоб глянути на мене.
Світ збожеволів. Як тепер – БЕЗ ВАС?!
В обійми Неба просяться знамена.
І як з цим жити?! Вдерлася війна
В мій світ бентежний. Лячно стало Музі.
Я всім Героям винна. Я сумна,
Бо не діждалась вас калина в лузі.
І тихі ріки, й парки, і сади
Своїх синів загиблих НЕ ДІЖДАЛИСЬ.
А ворог сіє брехні, як завжди:
«Мы ни при чем», «мы с миром», «мы старались».
Земля зітхає: «Я ще доживу
До того Дня, в якім зорить надія».
Зоря летить крізь тугу світову
До мене!.. Ні, це сон бринить на віях.
Тяжка ця ніч… О Господи, прости
Вкраїнцям за вагання й хибні кроки.
Ті Воїни Добра – й мої брати…
Вони пішли у Даль. Мовчать пророки.
Чому я не знаходжу сил для крику,
Що розтрощив би вежі небуття?!
Вдова Героя обійма дитя:
«На тата схожим будь… Рости великий».
Чому все так? Війна – пекельна гра.
Потвори прагнуть ідолами стати…
Чиясь самотня молиться сестра
І плаче десь осиротіла мати.
Душа – у ранах. Ворог – не дріма.
Підступний план лихого зайду тішить.
Він ще не зна: Вкраїна – не сама,
Є в неї ще Вогонь, Любов і Тиша.
Вогонь – це правда, що в серцях сія,
Порив натхнення, віра в нездійсненне.
Вкраїнці – то герої. То Сім’я,
В якої плач і спів сплелись у венах.
Любов дає ту мужність юнакам,
Мужам і навіть старцям сивочолим,
Щоб не здригнулась у бою рука
І серце в самоті не стало кволим.
А Тиша – я збагнула це сама –
Повідать чесним здатна дивні речі,
Але до ницих – дика і німа –
Летить, щоб нагадать про порожнечу.
І ви, Герої – Тиші віщуни –
Вже близько. Хай тремтять шаленці люті!
Від смерті не відкупляться вони,
Ті зайди будуть Всесвітом забуті.
Ніхто їх не згадає, і навік
Зі щастям розминуться їхні діти,
Бо гріх батьків пекельним стане гнітом…
Від кари Неба ще ніхто не втік!
Настане мир, спіймає світ мене,
А туга світом стомиться блукати…
Коли ж та Ера в очі зазирне,
Коли не буде жертви, ані ката?!
Заклинання миру
Зі світом у сварці… Та – почала не я.
Цей світ не хотів учити надій паролі.
Усі чорні діри я облітала ще ластів’ям,
А як врятувалась – відає вітер в полі.
Чого я хотіла? Так, чарівних дурниць –
Натхнення, любові… і – щоб душа співала.
Я пити життя хотіла з добра криниць,
А мода на бруд з калюжі мене вбивала.
А потім у мій тихий світ привели війну
Байдужі раби й розлючені вовкулаки.
Йшли в бій незрадливі. Біль обірвав струну
Розвернених мрій… Зневіри холодна мряка
Упала на серце. Важко любити світ,
В якому з Героєм поряд живе гадюка
Й людиною зветься теж… А вселенський міт
Лежить немовлям сумним на руках Розлуки.
Фантоми війни блукають в моїх садах,
А я, мов дитя безстрашне, кричу крізь морок:
«Чом, світе сліпий, так довго жалів невдах?!
Чому не зумів ти Звіра убити ВЧОРА?!
І що скажеш вдовам, сиротам, матерям
Героїв загиблих? Як їм тепер… Що ж далі?!»
Мовчить сивий світ. Здригнулася лиш Зоря:
«Надій не втрачай. Наш Ранок Потвору спалить.
Не плач, мужня діво. Янголи – поміж вас,
Щоб чесним вказати шлях, а безликих стерти…»
Світанок від мене рідну Зорю сховав,
А я розридалась віршем – папір все стерпить.
Я можу помститись світові. Певно тому – прощу.
Прощу йому всі образи – крім попелища.
Де ходить війна – там буде танок дощу,
А потім – садок. І Небо нам стане ближчим.
Зі світом сваритись – тільки смішить химер.
Ми кличемо Диво й вірим в життя щедроти.
Я в серці несу поразки минулих ер,
Щоб той, хто за мною піде, на попіл їх стер…
Світанок бентежний вчить мої сни по нотах.
ПІСЛЯ ТЕМРЯВИ
До смерті звикнуть – серце спопелить. А в мене серце – то місток скорботи. Питає знов Творець: «Людино, ХТО ТИ?» І – крик новонародженої Мли, Неначе ляпас нам. Таку «свободу» Нам ріки збайдужіння принесли. І Муза плаче, бо не має слів Таких, які б шляхетних зігрівали, А зрадників із рідної землі Прогнали в небуття. Зірок хорали Стрічають тих, хто нами відболів. Душа здригнулась… Не від страху це – Я зрозуміла: світ – дитя контрастів. У завтрашніх ван-гогів, авіценн Хтось вже сьогодні хоче долю вкрасти. Повзуть по світу брехні, як вужі, Щоб розділити Правду на уламки. Я не боюсь. Палають пишні замки, В яких мої ховались міражі… А я збираю рими в спориші. Пробачення прошу в Дніпра, у верб, Що світом знов повзуть слова мертвотні. Промовив Час: «Дитя! Живи СЬОГОДНІ, Допоки трунок юності не стерп. Живи, не сип в чужі долоні час – Я не прощу такого. Я суворий. В обіймах ночі гріється свіча, Дарують хмарам пісню осокори. І ці дива – для тебе! Тож лови Кохання цвіт!.. І відпочинь від зречень. Зі мною всі покірливі на «ви», А бунтарів… Я звик носить на плечах. Ти не сама, і світ – не пустка, ні! Читай у книзі буднів шепіт раю!» Всміхнувся Час і зник… Тепер я знаю, Кому несу питання і пісні.
Наталя ФЕДЬКО